Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 35 страниц)
Рейневан вилаявся, лупонув кулаком по землі. Шарлей подивився на нього скоса.
– Ні, Рейнмаре, – холодно сказав він. – Ані не думай. Це тобі не французькі жевжики зі Стшегома. Це четверо досвідчених, озброєних до зубів розбійників і зарізяк. Це Кунц Аулок, з яким, мабуть, я не впорався би навіть один на один. Тому покинь свої дурні думки і сподівання. Треба сидіти тихо як миша.
– І дивитися, як убивають Богові душу винну людину.
– Атож, – різко відповів після паузи демерит, не опускаючи погляду. – Бо якщо я мав би вибирати, то моє життя мені миліше. А я, окрім того, що Богові винен душу, заборгував ще кільком людям гроші. Було б неетичною і дурною нерозважливістю позбавити їх шансів повернути собі борг. Зрештою, ми даремно про це розводимося. Усе вже скінчилося. Їм набридло.
І справді, де Барби і Сторк дали жебракові на прощання ще декілька копняків, наплювали на нього, сіли на коней, і за мить усі четверо вже скакали галопом, галайкаючи і збиваючи куряву, у бік Яворової Гури і Свидниці.
– Не виказав нас дід, – зітхнув Рейневан. – Його побили і скопали, а він нас не виказав. Усупереч твоїм насмішкам і кпинам, нас урятувала подана вбогому милостиня. Милосердя і щедрість…
– Якби Киріелейсон, замість того, щоби хапатися за батіг, дав йому якогось скойця, дідуган видав би нас як стій, – холодно прокоментував Шарлей. – Їдьмо. На жаль, знову диким бездоріжжям. Хтось тут, пам'ятаю, зовсім недавно похвалявся, що відірвався від погоні й замів за собою сліди.
– А чи не годиться, – Рейневан проігнорував сарказм; він дивився, як дід навкарачки шукає у рові шапку, – чи не годиться віддячити? Дати йому ще? У тебе ж є гроші від грабежу, Шарлею. Вияви більше милосердя.
– Не можу, – у плящаних очах демерита заблищала насмішка. – І саме з огляду на милосердя. Я дав жебракові фальшиву монету. Якщо він спробує розплатитися однією, його всього лише відлупцюють. Якщо ж упіймають із кількома такими, то його повісять. Тому я милосердно вбережу його від такої долі. До лісу, Рейнмаре, до лісу. Не можна гаяти часу.
* * *
Пройшов короткий і теплий дощ, а коли він перестав, ліс почало затягувати туманом. Птахи мовчали. Було тихо. Як у храмі.
– Твоє гробове мовчання, – озвався нарешті Шарлей, який ішов поруч із конем, – здається, про щось свідчить. Щось подібне до невдоволення. Ану, спробую вгадати… Йдеться про того діда?
– Так, про нього. Ти повівся негарно. Неетично, делікатно кажучи.
– Ха! Той, хто звик грати чужих жінок, починає навчати моралі.
– Не порівнюй, будь ласкавий, речей непорівнянних.
– Тобі тільки здається, що вони непорівнянні. А крім того, мій вчинок – негідний, як тобі здається, – був продиктований турботою про тебе.
– Це справді важко зрозуміти.
– При оказії я постараюся тобі пояснити, – Шарлей зупинився. – Але наразі я пропонував би зосередитися на дещо важливішій справі. Йдеться про те, що я поняття не маю, де ми. Заблудився у цьому паршивому тумані.
Рейневан роззирнувся, глянув на небо. І справді, ще мить тому добре помітне бліде кружальце сонця, яке проглядало крізь імлу і вказувало напрямок, тепер зовсім зникло. Густі випари висіли низько, у них зникали навіть верхівки найвищих дерев. Біля землі туман де-не-де лежав так, що папороть та кущі, здавалося, виступають з океану молока.
– Замість перейматися долею убогих дідів, – знов озвався демерит, – і переживати душевні терзання, ти б краще використав свій талант, щоби відшукати дорогу.
– Що-що?
– Не вдавай із себе невинного дитятка. Ти чудово знаєш, про що я кажу.
Рейневан теж вважав, що без нав'язів не обійтися, але не злізав із коня, зволікав. Він був злий на демерита й хотів, щоби той це відчув. Кінь фиркав, хрипів, тряс головою, тупотів передніми копитами, і звук тупоту глухо розносився хащами, які потопали у тумані.
– Я відчуваю дим, – зненацька заявив Шарлей. – Десь тут палять багаття. Лісоруби або вуглярі. У них ми випитаємо дорогу. А твої магічні нав'язи прибережемо для кращої нагоди. І цю твою демонстрацію – також.
Він швидко рушив. Рейневан ледве встигав за ним, кінь усе ще норовисто впирався, неспокійно хропів, чавив копитами грузді та сироїжки. Встелена товстим килимом прілого листя земля почала раптом знижуватися в паділ; вони й не помітили, як опинилися в глибокому яру. Схили яру поросли нахиленими, покрученими, оброслими лишаями і мохом деревами, їхні оголені корені, з яких посповзав ґрунт, виглядали як щупальця чудовиськ. Рейневан відчув на спині холодний піт, зіщулився в сідлі. Кінь форкав.
З туману попереду до Рейневана долинула лайка Шарлея. Демерит стояв у місці, де яр розгалужувався надвоє.
– Туди, – врешті-решт упевнено сказав він і рушив.
Яр усе ще розгалужувався, вони опинилися в справжнісінькому лабіринті яруг, а запах диму, здавалося Рейневану, долітав з усіх боків відразу. Однак Шарлей йшов прямо, нікуди не звертаючи, і впевнено; він навіть хоробро додав ходи, ба, навіть почав насвистувати. І перестав настільки ж швидко, як почав.
Рейневан зрозумів, чому – коли під підковами захрустіли кості.
Кінь дико заіржав. Рейневан зіскочив, обома руками зависнув на вузді, якраз вчасно: гнідок, із панічним хрипом, глипнув на нього переляканим оком, позадкував, важко б'ючи копитами, трощачи черепи, тазові та стегнові кістки. Нога Рейневана загрузла поміж поламаними ребрами людської грудної клітки, і він скинув її, дико шарпнувши ногою. Його аж трусило від огиди. І від жаху.
– Чорна Смерть, – сказав Шарлей, що стояв збоку. – Пошесть тисяча триста вісімдесятого року. Тоді вимирали цілі села, люди втікали в ліси, але й там їх наздоганяв мор. Мерців ховали по ярах, як тут. Потім звірі повикопували трупи і порозтягували кістки.
– Вертаймося… – видушив із себе Рейневан. – Вертаймося якнайшвидше. Не подобається мені це місце. Не подобається мені цей туман. І запах цього диму мені не подобається.
– Ти лякливий, – ущипливо зіронізував Шарлей, – ніби дівчинка. Мертвяки…
Він не договорив. Пролунав свист, звиск і регіт – такий, що вони аж присіли. Над яром, тягнучи за собою іскри і хвіст диму, пролетів череп. Перш ніж вони встигли оговтатися, пролетів іще один, зі свистом іще страшнішим.
– Вертаймося, – глухо сказав Шарлей. – Чимшвидше. Не подобається мені це місце.
Рейневан був абсолютно впевнений, що повертаються вони власними слідами, тією ж дорогою, якою прийшли. Проте невдовзі у них перед самісіньким носом виріс крутий схил яру. Шарлей мовчки розвернувся, повернув в інше відгалуження глибокого рову. Але через декілька кроків тут їх також перепинила прямовисна, всуціль вкрита переплетеннями коренів стіна.
– Чорти б його взяли, – прошипів Шарлей, повертаючись. – Не розумію…
– А я, – ахнув Рейневан, – боюся, що так…
– Немає виходу, – буркнув демерит, коли вони в черговий раз опинилися в глухому куті. – Доведеться повернутися і пройти через цвинтар. Швидше, Рейнмаре. Раз-два.
– Зачекай-но, – Рейневан нахилився, озирнувся, шукаючи трав. – Є інший спосіб.
– Зараз? – різко перебив його Шарлей. – Допіру зараз? Тепер на це вже немає часу!
Над лісом зі свистом пролетів черговий череп-комета, і Рейневан негайно погодився з демеритом. Вони пішли через звалище кісток. Кінь хрипів, шарпав головою, полохався, Рейневан з неймовірними зусиллями тягнув його за віжки. Запах диму ставав дедалі сильнішим. У ньому вже можна було відчути аромати зілля. І чогось іще, чогось невловимого, нудотного. Страхітливого.
А тоді вони побачили вогнище.
Вогнище диміло недалеко від вивернутого із корінням дерева. На вогні стояв, бухкаючи клубами пари, вкритий товстим шаром кіптяви казанок. Біля нього височіла купа черепів. На черепах розлігся чорний кіт. У типово котячій лінивій позі.
Рейневан і Шарлей зупинилися, ніби паралізовані. Навіть кінь перестав хропти.
Коло вогнища сиділи три жінки.
Двох було важко розгледіти за димом і парою, яка бухала з казанка. Третя, котра сиділа праворуч, здавалася уже немолодою. Хоча її темне волосся і справді густо припорошила сивина, одначе потемніле від сонця і негоди обвітрене обличчя могло вводити в оману – жінці міг іти як четвертий, так і восьмий десяток. Вона сиділа в недбалій позі, погойдуючись, і неприродно вертіла головою.
– Вітаю, – проговорила вона деренчливим голосом, а тоді голосно і протяжно відригнула. – Вітаю тебе, гламіський тане[181]181
Мається на увазі відомий шекспірівський сюжет: бароном (таном) Гламіса був Макбет.
[Закрыть].
– Кидай патякати, Ягно, – сказала друга жінка, та, котра сиділа посередині. – Знову, зараза, напилася.
Подмух вітру трохи прибив дим і пару, тепер жінок можна було розгледіти краще.
Жінка, яка сиділа посередині, була висока й доволі міцної статури, з-під чорного капелюха на її плечі спадало вогненно-руде хвилясте волосся. У неї були виступаючі, дуже рум'яні вилиці, красиві губи й дуже світлі очі. Шию прикривав шарф із брудно-зеленої вовни. З такої ж вовни були вив'язані панчохи – жінка сиділа, досить невимушено розставивши ноги і не менш невимушено підсмикавши спідницю, і це давало змогу насолоджуватися виглядом не тільки її панчіх та литок, а й багато чого із достойної уваги решти.
Третя, котра сиділа по праву руку від неї, була наймолодша, по суті, ще майже дівчинка. Вона мала блискучі, сильно підведені очі й худе лисяче обличчя з блідою і не надто здоровою шкірою. Її світле волосся прикрашав вінок з вербени і конюшини.
– Ви дивіться, – сказала руда, почухуючи стегно трохи вище від зеленої панчохи. – Нічого було в горщик кинути – і от, їдло саме прийшло.
Названа Ягною темнолиця відригнула, чорний кіт занявчав. Блискучі, мовби від лихоманки, очі дівчинки у вінку засвітилися лихим полум'ям.
– Просимо пробачити нам наше вторгнення, – поклонився Шарлей. Він був блідий, але тримався непогано. – Перепрошуємо шановних і дуже люб'язних паній. І просимо не звертати на нас уваги. Не переймайтеся нами. Ми тут випадково. Зовсім ненавмисно. І вже йдемо. Нас уже немає. Якщо ласкаві пані дозволять…
Рудоволоса взяла з купи череп, високо підняла його, голосно проговорила заклинання. Рейневанові здалося, що він розпізнав у ньому халдейські й арамейські слова. Череп заклацав щелепою, вистрелив угору і зі свистом помчав понад верхівками сосон.
– Їдло, – повторила руда без емоцій. – Та ще й балакливе… Буде притичина побесідувати перед їдою.
Шарлей вилаявся собі під ніс. Жінка демонстративно облизалася і вп'ялася у них обох поглядом. Зволікати далі не можна було. Рейневан дуже глибоко вдихнув повітря.
Торкнувся долонею тімені. Праву ногу зігнув у коліні, підняв, переплівши її ззаду з лівою ногою, а лівою рукою вхопився за носок черевика. Хоча раніше він робив це всього лише двічі, усе вдалося йому на диво гладко. Вистачило на якийсь час зосередитися і пробурмотіти заклинання.
Шарлей вилаявся знову. Ягна знову відригнула. Очі рудоволосої розширилися.
А Рейневан, не змінюючи пози, поволеньки піднявся над землею. Невисоко, на три-чотири п'яді. І ненадовго. Але і цього вистачило.
Рудоволоса підняла глиняну плящину, добряче хильнула з неї – раз, а потім ще. Дівчинку не почастувала. Ягна жадібно простягнула руку, але рудоволоса відразу ж забрала плящину поза межі досяжності пазуристих пальців. При цьому вона не зводила з Рейневана погляду, а зіниці її світлих очей чорніли, як дві цяточки.
– Ну-ну, – сказала вона. – І хто б оце міг подумати! Маги, справжні маги, перша гільдія, Толедо. У мене, у простої відьми. Яка честь! Підійдіть, підійдіть-но ближче. Не бійтеся! Ви ж, сподіваюся, не сприйняли поважно той жарт про їдло і людоїдство. Га? Ви ж, сподіваюся, не прийняли це за чисту монету?
– Та ні, що ви, – поспішно запевнив Шарлей, так поспішно, що було цілком очевидно – бреше.
Рудоволоса пирснула.
– То чого ж, – запитала вона, – шукають у моєму вбогому закутку панове чарівники? Чого бажають? А може…
Вона замовкла, засміялася.
– А може, панове чарівники просто-напросто заблукали? Поплутали дорогу? Злегковаживши магією через звичайну чоловічу зарозумілість? І тепер ця ж таки зарозумілість не дозволяє їм зізнатися у цьому, тим більше – перед жінками?
До Шарлея повернулася впевненість у собі.
– Ваша проникливість, – він поштиво поклонився, – не поступається вашій вроді.
– Ви тільки подивіться, сестрички, – блиснула зубами відьма, – який світський трапився кавалер, якими приємними компліментами він уміє догоджати. Уміє зробити приємність жінці, аж ніби як трубадур. Або як єпископ. Справді дуже шкода, що так рідко… Бо жінки і дівчата, мушу визнати, досить часто вирушають у ризиковану дорогу нетрями до урочища, моя добра слава сягає далеко, мало хто вміє усунути плід так спритно, безпечно і безболісно, як я. Але чоловіки… Що ж, вони заходять сюди значно рідше… Значно рідше… А шкода… Шкода…
Ягна гортанно засміялася, дівчисько шморгнуло носом. Шарлей почервонів, але, мабуть, більше з охоти, бо на нього напав кортець, ніж від зніяковіння. Тим часом Рейневан теж отямився. Він устиг винюхати, що треба, в парі, яка здіймалася з казанка, в якому кипіло-булькотіло вариво, і роздивитися пучки трав, висушених і свіжих.
– Врода і проникливість ваша, – випрямився він, із деякою гордовитістю, бо усвідомлював, що зараз блисне власними знаннями, – зрівняється хіба що із вашою скромністю. Бо я впевнений, що сюди навідуються численні відвідувачі, і приходять вони не тільки по медичні послуги. Адже я бачу білий ясенець, а онде – що це, якщо не «скажений огірок», тобто дурман, болиголов? А там – морська цибуля, там-он – амброзія, зілля піфій. А тут, прошу подивитися, чорна блекота, herba Apollinaris, і чемерник, Helleborus, обидва викликають віщі видіння. Адже на ворожіння і пророцтва є попит, якщо не помиляюся?
Ягна відригнула. Дівчисько свердлило його поглядом. Рудоволоса загадково посміхалася.
– Не помиляєшся, брате, знавець трав, – сказала вона нарешті. – На ворожіння і пророцтва попит великий. Гряде час змін і перемін, багато людей хочуть знати, що він їм принесе. І ви також цього хочете. Дізнатися, що несе вам доля. Я не помиляюся?
* * *
Рудоволоса кидала до казанка трави і розмішувала вариво. Віщувати ж мала та юна дівчинка з обличчям лисиці й гарячково палаючими очима. Через кілька хвилин після того, як вона випила відвар, її очі помутнішали, суха шкіра на щоках натягнулася, нижня губа відвисла, привідкривши зуби.
– Columna veli aurei, – проговорила вона раптом не зовсім виразно. – Колонна золотої заслони. Народжена в Дженаццано у Римі життя завершить. За шість років. Опустіле місце займе вовчиця. У неділю Oculi[182]182
Четверта неділя перед Великоднем. Тут йдеться про дату обрання папи Євгенія IV (1431 p.).
[Закрыть]. Через шість років.
Тиша, яку порушувало тільки потріскування багаття і муркотіння кота, панувала так довго, що Рейневан засумнівався. І даремно.
– Не мине і двох днів, – сказала дівчинка, простягнувши в його бік тремтячу руку, – не мине і двох днів, як він стане славетним поетом. Усі віддаватимуть шану імені його.
Шарлей легенько затремтів від тамованого сміху, але негайно вгамувався під гострим поглядом рудоволосої.
– Прийде Мандрівець, – пророчиця кілька разів голосно зітхнула. – Прийде Viator, Мандрівець, із сонячного боку. Заміна стається. Хтось від нас іде, до нас приходить Мандрівець. Мандрівець каже: ego sum qui sum[183]183
Я є той, хто є (лат.).
[Закрыть]. He питай у Мандрівця імені його, воно таїна.[184]184
В українському перекладі відповідне місце Святого Письма звучить так: «І сказав йому Ангел Господній: «Чому ти питаєшся про моє ім'я? Воно дивне» (Книга суддів, 13; 18).
[Закрыть] Бо що ж це, хто це відгадає: з їдячого вийшло їстівне, а з сильного вийшло солодке?[185]185
Там же, 14; 14.
[Закрыть]
«Мертвий лев, бджоли і мед, – подумав Рейневан, – загадка, що її Самсон задав филистимлянам. Самсон і мед… Що це має означати? Що повинно символізувати? Хто такий цей Мандрівець?»
– Брат твій кличе, – прошив його тихий голос медіума. – Брат твій закликає: «Йди і прийди. Йди, стрибаючи по горах. Не гайся».
Рейневан весь перетворився на слух.
– Рече Ісая: і будуть зібрані разом, наче в'язні до ями, й у в'язницю вони будуть замкнені.[186]186
у Книзі пророка Ісаї: «І будуть зібрані разом, мов в'язні до ями, й у в'язницю вони будуть замкнені, а по днях багатьох будуть навіщені!» (24; 22).
[Закрыть] Амулет… І щур… Амулет і щур. Інь і янь… Кетер і Малькут. Сонце, змія і риба. Відчиняться, розкриються ворота Пекла, і тоді впаде вежа, розвалиться turris fulgurata, вежа, уражена блискавкою. Прахом розсиплеться Narrenturm, блазня під руїнами поховає.
«Narrenturm, – подумки повторив Рейневан, – Вежа блазнів! О Господи!»
– Adsumus, adsumus, adsumus! – зненацька скрикнула дівчинка, сильно напружившись. – Ми вже тут! Стріла, що летить удень, sagitta volans in die, стережися її, стережися! Стережися страху нічного, стережися істоти, що йде у пітьмі, стережися демона, який нищить опівдні![187]187
Пор.: «Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, – впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!..» (Псалом 90; 5–7).
[Закрыть] І який кричить: «Adsumus!». Стережися стінолаза! Бійся нічних птахів, бійся нетопирів мовчущих!
Скориставшись неуважністю рудої, Ягна тишком-нишком допалася до плящини, зробила кілька глибоких ковтків. Закашлялася, гикнула.
– Стережися також, – проскрипіла вона, – Бірнамського лісу.[188]188
Алюзія на Шекспіра: «Макбет»,4,1.
[Закрыть]
Рудоволоса втихомирила її стусаном.
– А люди, – нестямно зітхнула віщунка, – палатимуть, згораючи на бігу, в погоні вогненній. Помилково. Через подібність прізвищ.
Рейневан нахилився до неї.
– Хто вбив… – запитав він тихо. – Хто винен у смерті мого брата?
Рудоволоса гнівно цитькнула, застерігаючи, погрозила йому кописткою. Рейневан усвідомлював, що робить те, чого робити аж ніяк не можна, що він ризикує безповоротно урвати транс віщунки. Одначе питання повторив. Відповідь же отримав негайно.
– Винен несосвітенний брехун, – голос дівчинки змінився, став нижчим і хрипкішим. – Брехун або ж той, хто скаже правду. Правду скаже. Збреше, або правду скаже. Це залежить від того, хто і як на це зважить. Обпалений, надпалений, спалений. Не спалений, бо померлий. Померлий похований. Невдовзі викопаний. Перш ніж минуть три роки. З могили викинутий. Buried at Lutterworth, remains taken up and cast out.[189]189
Похований в Латтворті, його останки викопано та викинуто (англ.).
[Закрыть] Пливе, пливе рікою попіл зі спалених кісток… Авон у Северн, Северн у моря, з морів в океани… Тікайте, тікайте, рятуйте життя. Нас залишилося вже так мало.
– Кінь, – раптом безцеремонно втрутився Шарлей. – Щоб утікати, мені потрібен кінь. Я хотів би…
Рейневан втихомирив його жестом. Дівчинка дивилася незрячими очима. Він не вірив, що вона відповість. Він помилявся.
– Гнідий, – вимовила вона. – Гнідий буде.
– А я хотів би ще… – спробував Рейневан, але урвав себе на півслові, побачивши, що вже по всьому. Очі дівчинки закрилися, голова безсило похилилася. Рудоволоса підтримала її, обережно вклала.
– Я вас не затримую, – сказала вона за якусь мить. – Поїдете яром, повертаючи тільки наліво, весь час наліво. Буде буковий ліс, потім галявина, на ній – кам'яний хрест. Навпроти хреста – просіка. Вона виведе вас до свидницького тракту.
– Дякую, сестро.
– Бережіть себе. Нас залишилося вже так мало.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
у якому заплутані пророцтва починають збуватися в заплутаний спосіб, а Шарлей зустрічає знайому. І демонструє нові таланти, яких він раніше не демонстрував.
За буковиною, на перетині двох просік, стояв серед високої трави камінний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину. Судячи зі слідів ерозії і вандалізму, злочину дуже давнього, можливо, навіть давнішого, ніж поселення, розвалини якого виднілися поблизу у вигляді порослих бур'яном горбків і ям.
– Страшенно запізніле каяття, – прокоментував з-за Рейневанової спини Шарлей, – просто-таки розкладене на покоління. Спадкове, я б навіть сказав. Щоб витесати такий хрест, доводиться витратити кавалок часу, так що ставить його найчастіше вже син, ламаючи собі голову, кого ж то покійний татусько закатрупив, і що ж то його на старість подвигло до каяття. Правда, Рейнмаре? Як думаєш?
– Я не думаю.
– Ти все ще злий на мене?
– Ні.
– Ха. Ну то їдьмо. Наші нові знайомі не збрехали. Просіка напроти хреста, хоча, певно, пам'ятає ще Болека Хороброго, неодмінно виведе нас на свидницький тракт.
Рейневан погнав коня. Він і далі мовчав, але Шарлеєві це не заважало.
– Зізнаюся, що ти мені заімпонував, Рейнмаре з Беляви. У відьом, значиться. Кинути у вогонь жменю трав, пробурмотіти замовляння і заклинання, зв'язати нав'яз можуть, будьмо відверті, перший-ліпший знахар чи баба-чаклунка. Але от твоя левітація, ну-ну, це не коники з гівна ліпити. Де ж ти, зізнайся, у Празі навчався: у Карловому університеті чи в чеських чарівників?
– Одне, – Рейневан посміхнувся спогадам, – другому не заважало.
– Розумію. І всі там левітували під час лекцій?
Не дочекавшись відповіді, демерит зручніше всівся на кінському крупі.
– Але от не можу не подивуватися, – продовжував він, – що ти втікаєш, ховаючись від погоні по лісах, у спосіб, який більше личить зайцеві, ніж магові. Маги, навіть якщо їм доводиться втікати, роблять це набагато ефектніше. Медея, наприклад, втекла з Коринфа на колісниці, запряженій драконами. Атлант літав на гіпогрифі, Моргана збивала переслідувачів з пантелику міражами. Вівіана… Не пам'ятаю, що робила Вівіана.
Рейневан не прокоментував. Зрештою, він також не пам'ятав.
– Не мусиш відповідати, – продовжив Шарлей з іще виразнішою кпиною в голосі. – Я розумію. Тобі бракує знань і вправності, та й досвід невеликий, ти ще тільки адепт таємних наук, всього лише учень чаклуна. Неоперене пташеня магії, з якого колись усе-таки виросте орел, Мерлін, Альберіх чи Можіс. І горе тоді…
Він запнувся, побачивши на дорозі те саме, що й Рейневан.
– Наші знайомі відьми, – шепнув він, – і справді не збрехали. Не ворушися.
На просіці, нахиливши голову і пощипуючи траву, стояв кінь. Стрункий верховий кінь, легкий палефруа[190]190
Palefrois (фр.) – кінь для парадних виїздів. Кожен порядний лицар повинен був мати щонайменше двох коней: палефруа для параду і дестр'є (dextrier) для битви.
[Закрыть] із тонкими бабками. Гнідої масті, з дещо темнішими гривою і хвостом.
– Не рухайся, – повторив Шарлей, обережно злазячи. – Такої нагоди може більше не трапитися.
– Цей кінь, – з притиском сказав Рейневан, – чиясь власність. Він комусь належить.
– Звичайно. Мені. Якщо ти його не сполохаєш. Тож не полохай.
Побачивши демерита, який повільно до нього підходив, кінь високо підняв голову, трусонув гривою, протяжно фиркнув, але не налякався, дозволив схопити себе за кантар, що був на ньому. Шарлей погладив його по храпах.
– Це чужа власність, – повторив Рейневан. – Чужа, Шарлею. Коня треба буде віддати власникові.
– Люди, люди… – тихесенько покликав Шарлей. – Агов… Чий це кінь? Де хазяїн? Бачиш, Рейнмаре? Ніхто не з'явився. Отже, res nullius cedit occupanti [191]191
[Примітка автора] Res nullius cedit occupanti – юридична паремія, що означає: «Нічийна річ припадає тому, хто нею заволодів».
[Закрыть].
– Шарлею…
– Добре, добре, заспокойся, не тривож своє делікатне сумління… Повернемо коня законному власникові. За умови, що його зустрінемо. Але благаю, нехай убережуть нас від цього боги.
Благання явно не дійшло до адресатів або не було вислухане, бо просіку раптом заполонили піші захекані люди, які показували на коня пальцями…
– Це від вас утік цей гнідко? – доброзичливо посміхнувся Шарлей. – Його шукаєте? То вам поталанило. Він гнав на північ, що мав сили в копитах. Я ледве зумів його затримати.
Один із прибулих, величезний бородань, підозріливо подивився на демерита. Судячи з неохайної вдяганки і відразливої зовнішності, він, як і решта, був селянином. Як і решта, був озброєний грубезним дрючком…
– Затримали-сьте, – промовив він, вириваючи з рук Шарлея посторонок кантара, – то й хвала вам. А теперка йдіт відси з Господом Богом.
Підійшли інші, оточивши їх щільним кільцем і задушливо нестерпним смородом сільського господарства. Це були не кметі, а сільська голота – загородники, комірники та вівчарі. Сперечатися з такими про винагороду за знахідку не мало сенсу, Шарлей зрозумів це відразу. Він мовчки почав пропихатися крізь натовп. Рейневан подався за ним.
– Агов! – кремезний і огидно смердючий вівчар зненацька схопив демерита за рукав. – Куме Гамрат! То їх пускаєте? Не випитавши, що вони за їдні? А чи то часом не ті-во вигнанці? Ті двоє, котрих стшегомські пани шукают? І нагороду за пійманих обіцяют? Чи то такой-ка не вони?
Селяни зашуміли. Кум Гамрат підійшов, спираючись на осикового дубця, похмурий, як ранок парастасу.
– Може, і вони, – буркнув він вороже. – А може, й не вони…
– Не вони, не вони, – запевнив їх усміхнений Шарлей. – Хіба ви не знаєте? Таж тамтих уже зловили. І нагороду виплатили.
– Щось ми ся здає, що брешете.
– Відпусти рукав, хлопе.
– А як не пущу, то що?
Демерит якийсь час дивився йому в очі. Потім різким ривком вибив його з рівноваги, з півоберту копнув у гомілку, під саме коліно. Вівчар раптом упав на коліна, а Шарлей коротким ударом зверху зламав йому ніс. Хлоп схопився за обличчя, з-під пальців густо хлюпнула кров, яскравим патьоком прикрашаючи сірячину спереду.
Перш ніж селяни встигли охолонути, Шарлей вихопив у кума Гамрата дрючка і лупонув ним його по скроні. Кум Гамрат блиснув білками очей і повалився на руки хлопа, який стояв за ним, а демерит вгамселив ще й того. Закрутився як дзиґа, луплячи ціпком наліво і направо.
– Утікай, Рейневане! – гаркнув він. – Хапай ноги в руки!
Рейневан садонув коня п'ятками, розштовхав юрбу, проте втекти не встиг. Селяни наскочили як пси, з обох боків, вчепилися в упряж. Рейневан товк кулаками, як шалений, але його стягнули з сідла. Він лупив щосили і копався, як мул, але й на нього сипалися удари. Він чув люте ревіння Шарлея і сухий тріск черепів, по яких влучали удари осикового дубця.
Його повалили, притовкли, придавили. Становище було безвихідне. Те, з чим він намагався боротися, вже було не бандою селян, а страшним багатоголовим чудовиськом, то була слизька від бруду, просмерджена лайном, сечею і скислим молоком гідра зі сотнею ніг і двомастами кулаків.
За криками зграї і шумом крові у вухах Рейневан раптом почув бойові вигуки, тупіт та іржання коней, а земля задвигтіла під підковами. Засвистіли нагайки, почулися болісні зойки, а багаторуке чудовисько, яке придавило його, розпалося на складові частини. Ще мить тому агресивні селяни тепер на власній шкурі спізнавали, що таке агресія. Вершники, які гасали по просіці, давили їх кіньми і нещадно сікли батогами, сікли так, що з кожухів аж клоччя летіло. Хто міг, утікав до лісу, але нікому не вдавалося втекти цілком безкарно.
За якусь мить усе трохи вляглося. Вершники заспокоювали храпаючих коней, кружляли побоїщем, виглядаючи, кому б то ще додати. Це була досить мальовнича компанія, товариство, з яким належало рахуватися і не належало жартувати, це впадало в око відразу, про це промовисто свідчили як одяг та обладунки, так і пики, класифікувати які як мерзенні і бандитські було б зовсім не важко навіть не дуже вправному фізіономісту.
Рейневан піднявся. І опинився перед самим носом сірої в яблуках кобили, на якій, під охороною двох вершників, сиділа повна і симпатично пухкенька жінка в чоловічому вамсі й береті на світло-солом'яному волоссі. З-під пучка жовнячого пір'я, що прикрашало берет, дивилися тверді, гострі та розумні горіхові очі.
Шарлей, котрий, як виглядало, уникнув особливих ушкоджень, став поруч, відкинув уламок осикового дубця.
– Громи небесні! – проговорив. – Очам своїм не вірю. І все-таки це не міраж і не примара. Їмость Дзержка Збилютова власною персоною. Правду мовить приказка: гора з горою…
Сіра в яблуках кобила труснула головою, аж задзвеніли кільця мундштука. Жінка поплескала її по шиї, але мовчала, вивчаючи демерита проникливим поглядом горіхових очей.
– Ти спав із лиця, – сказала вона нарешті. – Та й волосся трошечки посивіло, Шарлею. Здрастуй. А тепер забираймося звідси.
* * *
– Ти спав із лиця, Шарлею.
Вони сиділи за столом у побіленому просторому валькирі на задвірках заїзду. Одне вікно виходило у сад, на криві груші, кущі смородини та вулики, які гуділи від бджіл. З іншого вікна було видно загорожу, куди зганяли і де групували в табун коней. Серед доброї сотні румаків переважали масивні шльонські дестр'є – коні для важкоозброєних лицарів, були також кастильці, жеребці іспанської крові, були великопольські коні для списоносців, були й під'їздки[192]192
Дешеві коні для слуг.
[Закрыть]. Серед тупоту копит й іржання раз по раз чулися окрики і лайка машталірів[193]193
Старші конюхи, що наглядали за прислугою, кіньми та упряжжю.
[Закрыть], конюхів та членів ескорту з мерзенними фізіономіями.
– Ти спав із лиця, – повторила жінка з горіховими очима. – Та й голову щось наче сніжком припорошило.
– Що поробиш, – посміхнувся у відповідь Шарлей. – Tacitisque senescimus annis [194]194
[Примітка автора] Tacitisque senescimus annis – «Старіємо з тихим плином літ» (Овідій).
[Закрыть]. Хоча тобі, їмосте Дзержко Збилютова, роки, здається, тільки додають вроди і чарівності.
– Не підлещуйся. І не їмостися, бо я відразу починаю почувати себе ніби якась стара баба. Та й не Збилютова я вже. Коли Збилют упокоївся, я повернулася на дівоче прізвище – Дзержка де Вірсінг.
– Правда, правда, – покивав головою Шарлей, – розпрощався з цим світом Збилют із Шаради, упокій, Господи, його душу. Скільки то вже років, Дзержко?
– На Побиття дітей два роки буде.
– Правда, правда. А я в цей час…
– Знаю, – різко урвала вона його, кинувши на Рейневана проникливий погляд. – Ти все ще не представив мені свого супутника.
– Я… – Рейневан якусь мить вагався, та врешті-решт вирішив, що назватися «Ланселотом з Воза» перед Дзержкою де Вірсінг може бути і нетактовно, і ризиковано. – Я – Рейнмар із Беляви.
Жінка якийсь час мовчала, свердлячи його поглядом.
– Воістину, – процідила нарешті, – гора з горою… Поїсте пивної зупи, бірмушки, хлопці? Тут подають знамениту бірмушку з сиром. Щоразу її їм, коли тут зупиняюся. Скуштуєте?
– Ну аякже, – Шарлеєві очі заблищали. – Звичайно ж. Дякую, Дзержко.
Дзержка де Вірсінг ляснула в долоні, негайно з'явилися слуги, забігали. Видно, торговку конями тут знали і шанували нівроку. Рейневан подумав, що вона й справді, мабуть, не раз зупинялася тут із табуном, який гнала на продаж, не один флорин залишила тут, у цьому заїзді при свидницькому тракті, біля села, назву якого він уже призабув. І не встиг згадати, бо подали страву. За хвилину вони з Шарлеєм уже сьорбали поливку, виловлюючи грудки сиру, працюючи липовими ложками швидко, але так ритмічно, щоби не зіштовхуватися ними в мисці. Дзержка тактовно мовчала, дивилася на них, погладжуючи запітнілий від холодного пива кухоль.
Рейневан глибоко зітхнув. Він жодного разу не їв гарячої їжі відтоді, як пообідав у каноніка Отто в Стшеліні. Шарлей же дивився на пиво Дзержки так промовисто, що і для них відразу ж принесли кухлі, з яких стікала піна.
– Куди Бог провадить, Шарлею? – нарешті заговорила жінка. – І чому ти по лісах вплутуєшся у бійки з селянами?
– Йдемо на прощу в Барде, – безтурботно збрехав демерит. – До Бардської Божої Матері, помолитися за виправлення світу сього. А напали на нас, не пояснивши, за віщо. Воістину, світ сповнений підлоти, а по трактах і в лісах значно простіше зустріти мерзотника, ніж абатису. Та голота напала на нас, ще раз кажу, без причини, керована грішною жагою чинити зло. Але ми прощаємо винуватцям нашим…
– Селян, – Дзержка припинила його балаканину, – я найняла, щоби вони допомогли мені шукати жеребця, який втік. Що це мерзенні хами, не заперечую. Але далі вони щось мололи про переслідуваних, щось про призначені винагороди…
– Маячня пустоголових і вбогих розумом, – зітхнув демерит. – Хто ж спроможеться їх збагнути…
– Ти сидів під замком на монастирській покуті. Правда?
