Текст книги "Вежа блазнів"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 35 страниц)
– А пан Хагенау, – продовжував Буко, на якому не видно було жодних серйозних ушкоджень, – Пан Хагенау прекрасно правив. Показав себе молодцем… О, Губертик, ти цілий? Бачу, що живий. Де Вольдан, Римбаба і Віттрам?
– Уже під'їжджають.
Куно Віттрам зняв шолом і підшоломник, волосся під ним було поскручуване і мокре. Бляха наплічника від удару стала скраю сторчма, щиток був зовсім деформований.
– Допоможіть! – крикнув він, хапаючи повітря, мов витягнута на берег риба. – Вольдан поранений…
Пораненого витягли із сідла, насилу, під зойки і стогони, стягнули з голови сильно вм'ятий, викривлений і розклепаний хундсгугель.
– О Боже… – простогнав Вольдан. – Але ж мені дісталося… Куно, поглянь, я ще маю око?
– Маєш, маєш, – заспокоїв його фон Віттрам. – Не бачиш, бо його заюшило…
Рейневан став на коліна і негайно взявся перев'язувати. Хтось йому допомагав. Він підняв голову і зустрівся поглядом із сірими очима Гуона фон Сагара.
Римбаба, який стояв поруч, скривився від болю, обмацуючи велику вм'ятину на боці нагрудника.
– Ребро пішло тільки так, – простогнав він. – Кров'ю, курва, плюю, дивіться.
– А кого, курва, обходить, чим ти там плюєш, – Буко фон Кроссіг стягнув з голови армет[412]412
Шолом, який кріпився на горжет і давав більшу свободу рухів.
[Закрыть]. – Кажи краще, чи за нами женуться?
– Ні… Ми їх трошка прорідили…
– Будуть гнатися, – переконано сказав Буко. – Ану, випотрошимо колебку. Берімо гроші – і гайда звідси чимшвидше.
Він підійшов до візка, шарпнув оббиті сукном плетені з лози дверцята. Дверцята піддалися, але тільки на дюйм, і знову зачинилися. Було очевидно, що хтось тримає їх зсередини. Буко вилаявся, шарпнув сильніше. Зсередини долинув писк.
– Що таке? – здивувався, кривлячись, Римбаба. – Пискучі гроші? А може, колектор збирав податок не грішми, а мишами?
Буко жестом підкликав його на допомогу. Удвох вони рвонули дверцята з такою силою, що відірвали їх геть-чисто, а разом з ними раубрітери висмикнули зсередини істоту, яка їх тримала.
Рейневан зітхнув. І завмер із відкритим ротом.
Бо цього разу стосовно особи не могло бути ані найменших сумнівів.
Тим часом Буко і Римбаба розрізали ножами заслону, витягли з оббитої зсередини хутрами колебки другу дівчину, так само світловолосу, як і перша, так само розпатлану, одягнену в таку саму зелену котарді[413]413
Вузька, довга, прилягаюча верхня жіноча сукня.
[Закрыть] з білими рукавчиками, тільки, може, трошки молодшу, нижчу на зріст і повнішу. Саме ця друга, повніша, і була схильна пищати, а тепер, коли Буко штовхнув її на траву, почала ще й ридати. Перша сиділа тихо, усе ще вчепившись у дверцята колебки і затуляючись ними, як щитом.
– Клянуся палицею святого Далмаста, – видихнув Куно Віттрам. – Що це таке?
– Не те, чого ми хотіли, – тверезо відзначив Тассіло. – Мав рацію пан Шарлей. Спочатку треба було впевнитися, а потім уже нападати.
Буко фон Кроссіг виліз із скарбничка. Жбурнув на землю якісь узяті звідти сукні та спіднички. Його міна свідчила про результати обшуку аж надто промовисто. Кожного ж, хто не був упевнений, чи Буко щось знайшов, а коли знайшов, то що саме, мала переконати злива брудних прокльонів. Сподіваних п'ятисот гривень у скарбничку не було.
Дівчата стали зовсім поруч і перелякано притулилися одна до одної. Вища з них натягнула котарді аж до кісточок, помітивши, що Ноткер Вейрах ласо позиркує на її зграбні литки. Нижча схлипувала.
Буко скреготнув зубами. Він стискав рукоять ножа так, що аж побіліли кісточки пальців. На його обличчі була написана лють; він, поза сумнівом, боровся з думками. Гуон фон Сагар негайно це зауважив.
– Час поглянути правді в очі, – фиркнув він. – Ти осоромився, Буко. Усі ви осоромилися. Сьогодні явно не ваш день. Тому раджу вертатися додому. І то швидко. Перш ніж вам знову випаде нагода пошитися в дурні.
Буко вилаявся, цього разу його підтримали і Вейрах, і Римбаба, і Віттрам, і навіть Вольдан з Осин з-під перев'язки.
– Що з дівками? – Буко ніби тільки тепер їх помітив. – Грохнути?
– А може, трахнути? – хтиво посміхнувся Вейрах. – Пан Гуон має деяку рацію, нам справді не вдався цей день. То, може, бодай закінчимо його на якійсь приємній ноті? Візьмемо дівок, знайдемо якусь копицю, аби м'якше було, та й вставимо там їм обом. Як ви на це?
Римбаба і Віттрам зареготали, але досить невпевнено. Вольдан з Осин застогнав з-під закривавленої шматини. Гуон фон Сагар покрутив головою.
Буко зробив крок у бік дівчат, ті зіщулилися і міцніше обняли одна одну. Молодша зайшлася сльозами.
Рейневан схопив за рукав Самсона, який уже збирався втрутитися.
– Навіть не думайте, – сказав він.
– Що?
– Навіть не думайте до неї доторкнутися. Це може мати для вас сумні наслідки. Це шляхтянка, і то не з абияких. Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці.
– Ти впевнений, Хагенау? – обірвав довгу і важку тишу Буко фон Кроссіг. – Не помиляєшся?
– Він не помиляється. – Тассіло де Тресков підняв і показав усім добуту зі скарбничка калитку з вишитим гербом – червоним оленячим рогом у золотому полі.
– Справді, – погодився Буко. – Біберштайнів знак. Котра з них?
– Та, що вища, старша.
– Ха! – раубрітер взявся в боки. – Ото й завершимо день на приємній ноті. І відшкодуємо собі втрату. Губертик, зв'яжи її. І бери на коня перед собою.
– Накаркав я. – Гуон фон Сагар розвів руками. – Цей день усе-таки дав вам нову нагоду пошитися в дурні. Не вперше, їй-богу, я замислююся, Буко, чи це в тебе вроджене, чи набуте?
– А ти, – Буко проігнорував зауваження чарівника, став над молодшою, яка зіщулилась і почала хлипати, – Ти, дівко, витри носа і слухай уважно. Сиди тут і чекай погоню, за тобою, може, й не послали б, але за Біберштайнівною приїдуть неодмінно. Панові в Штольці перекажеш, що викуп за його донечку становитиме… п'ятсот гривень. Значить, конкретно п'ятсот кіп грошів празьких, для Біберштайна це дрібничка. Панові Янові дадуть знати про спосіб виплати. Зрозуміла? Дивися на мене, коли я до тебе звертаюся! Зрозуміла?
Дівчина скулилася ще більше, але підняла на Буко блакитні оченята. І покивала головою.
– А ти, – серйозно запитав Тассіло де Тресков, – справді вважаєш, що це вдалий задум?
– Справді. І годі про це. Їдьмо.
Він повернувся до Шарлея, Рейневана і Самсона:
– А ви…
– Ми, – перебив Рейневан, – хотіли б їхати з вами, пане Буко.
– Чого б то?
– Ми хотіли б вас супроводжувати, – Рейневан, не відводячи очей від Ніколетти, не зважав ні на шипіння Шарлея, ні на міни Самсона. – Для безпеки. Якщо ви не маєте нічого проти…
– Хто сказав, – промовив Буко, – що не маю?
– А ти не май, – досить промовисто сказав Ноткер Вейрах. – Чого б тобі мати щось проти? Хіба не краще, за даних циркумстанцій[414]414
Обставина (лат.).
[Закрыть], щоб вони були з нами? А не за нами, за нашими спинами? Наскільки я пам'ятаю, вони хотіли в Угорщину, з нами їм по дорозі…
– Гаразд, – кивнув Буко. – Ви їдете з нами. По конях, comitiva. Губертику, пильнуй дівки… Чому це ви, пане Гуоне, маєте таку кислу міну?
– А ти подумай, Буко. Подумай.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
у якому Рейневан замість Угорщини ще в замок Бодак у Золотостоцьких горах. Він ще цього не знає, але вийти звідти зможе не інакше, як in omnem ventum[415]415
На всі вітри (лат.).
[Закрыть].
Вони їхали дорогою на Бардо, спочатку швидко, раз по раз озираючись назад, але невдовзі сповільнили темп. Коні притомилися, та й вершники, як з'ясувалося, були в не найкращому стані. У сідлі горбився і постогнував не тільки Вольдан з Осин, обличчя якого було сильно поранене вм'ятим шоломом. Травми інших, хоч не настільки ефектні, все-таки явно давалися взнаки. Охкав Ноткер Вейрах, притискав до живота лікоть і шукав зручного положення в сідлі Тассіло де Тресков. Упівголоса закликав святих Куно Віттрам, скривлений як середа на п'ятницю. Пашко Римбаба обмацував бік, лаявся, плював на долоню і роздивлявся плювки.
З усіх раубрітерів тільки по фон Кроссігу нічого не було помітно. Або йому перепало трохи менше, ніж іншим, або ж він умів краще витримувати біль. Врешті-решт, бачачи, що йому весь час доводиться зупинятися і чекати на відсталих товаришів, Буко вирішив облишити дорогу і їхати лісами. Сховані в гущавині, вони могли їхати повільно, не ризикуючи, що їх наздожене погоня.
Ніколетта – Катажина Біберштайн – під час їзди не зронила ані найменшого звуку. Хоча зв'язані руки і поза на луці сідла Губертика, поза сумнівом, дошкуляли їй і були для неї обтяжливими, дівчина жодного разу не застогнала, не вимовила ні слова скарги. Вона бездумно дивилася прямо перед собою, було видно, що вона поринула в цілковиту апатію. Рейневан кілька разів пробував непомітно сконтактуватися з нею, але без помітного результату – вона уникала його погляду, відводила очі, не реагувала на жести, не помічала їх – або вдавала, що не помічає. Так було аж до переправи.
Через Нису вони переправилися вже надвечір, в не дуже мудро вибраному місці, яке тільки здавалося мілким, зате течія тут була значно сильніша, ніж можна було сподіватися. Серед шарварку, хлюпання, лайок й іржання коней Ніколетта зісковзнула із сідла і була би скупалася, коли б не Рейневан, який завбачливо тримався поблизу.
– Вище голову, – шепнув він їй на вухо, піднімаючи її і притискаючи до себе. – Вище голову, Ніколетто. Я витягну тебе звідси…
Він знайшов її маленьку вузьку долоню, стиснув. Вона відповіла міцним потиском. Від неї пахло м'ятою і лепехою.
– Гей! – крикнув Буко. – Гей, ти! Хагенау! Лиши її! Губертику!
Самсон під'їхав до Рейневана, забрав у нього Ніколетту, підняв її, як пір'їнку, і посадив перед собою.
– Я змучився її везти, пане! – випередив Буко Губертик. – Нехай вернигора мене трохи підмінить.
Буко вилаявся, але махнув рукою. Рейневан дивився на нього з усезростаючою ненавистю. Він не дуже вірив у водяних чудовиськ-людожерів, які начебто живуть у глибинах Ниси поблизу Бардо, але зараз багато б дав, аби одне з таких чудовиськ виринуло зі збаламученої ріки і проковтнуло раубрітера разом з його рудувато-гнідим жеребцем.
– В одному, – сказав упівголоса Шарлей, розприскуючи воду поруч із ним, – я мушу віддати тобі належне. У твоєму товаристві не можна знудитися.
– Шарлею… Я завдячую тобі…
– Ти багато мені завдячуєш, не заперечую, – демерит натягнув віжки. – Але якщо тобі йшлося про пояснення, то даруй собі. Я впізнав її. На турнірі в Зембицях ти вирячувався на неї як теля, а потім саме вона попередила нас, що в Штольці на тебе чигатимуть. Припускаю, що ти маєш перед нею значно більший борг вдячності. Тобі хтось уже пророкував, що тебе погублять жінки? Чи я буду перший?
– Шарлею…
– Не роби собі клопоту, пояснюючи це, – урвав демерит. – Я розумію. Борг вдячності плюс сильний афект, ergo, знову доведеться важити головою, а Угорщина – все далі й далі. Що поробиш! Прошу тебе тільки про одне: подумай, перш ніж почнеш діяти. Ти можеш мені це обіцяти?
– Шарлею… Я…
– Я знав. Обережно, мовчи. На нас дивляться. І поганяй коня, поганяй! А то тебе віднесе течією!
* * *
Надвечір вони дісталися до підніжжя Райхенштайна, Золотостоцьких гір, північно-західного відрога прикордонних хребтів Рихлебів і Єсеника. У селищі над річкою Бистрою, що стікала з гір, вони збиралися перепочити і підживитися, але тамтешні селяни виявилися негостинними – не дозволили себе пограбувати. З-за засіки, яка охороняла в'їзд, на раубрітерів посипалися стріли, а затяті обличчя озброєних вилами і сокирами кметів не схиляли до того, щоби змушувати їх до гостинності. Хтозна, як би воно склалося за звичайних обставин, але зараз поранення й утома зробили свою справу. Першим розвернув коня Тассіло де Тресков, за ним поспішив зазвичай запальний Римбаба, завернув, навіть не кинувши у бік села брудного слова, Ноткер фон Вейрах.
– Кляті хами, – наздогнав їх Буко Кроссіг. – Треба, як це робив мій батько, принаймні раз на п'ять років розвалювати ті їхні халабуди, палити їм усе це до голої землі. Інакше вони з жиру бісяться. В пиху вдаряються від достатку.
Хмарилося. Від села тягло димом. Гавкали собаки.
* * *
– Попереду Чорний ліс, – застеріг Буко з голови кортежу. – Триматися разом! Не відставати! Пильнувати за кіньми!
До попередження поставилися серйозно. Як-не-як, а Чорний ліс – густий, вологий і затягнутий туманом масив буків, тисів, вільх і грабів – виглядав дуже поважно. Настільки поважно, що аж мурашки по спині забігали. Відразу відчувалося, що десь там, у хащах, причаїлося зло.
Коні хропли і шарпали головами.
І якось не викликав особливого здивування побілілий кістяк, який лежав при самому узбіччі. Самсон Медок стиха бурмотів:
Nel mezzo del cammin di nostra vita
mi ritrovai per una selva oscura
che la diritta via era smarrita[416]416
[Примітка автора] Nel mezzo del cammin di nostra vita… – Данте, «Божественна комедія», Пісня І. У перекладі (тому самому, що й вище) звучить так:
Здолавши півшляху життя земного,я раптом опинився в темній хащі,бо втратив правоту путі прямого.
[Закрыть]…
– Переслідує мене, – пояснив він, помітивши погляд Рейневана, – цей Данте.
– І винятково пасує, – здригнувся Шарлей. – Симпатичний лісочок, що й казати… Їхати тут одному… Потемки…
– Не раджу, – промовив, під'їжджаючи, Гуон фон Сагар. – Категорично не раджу.
* * *
Вони їхали в гори, схилом, який дедалі крутішав. Закінчився Чорний ліс, залишилися позаду буки, під копитами заскрипіли вапняк і гнейс, застукотів базальт. На схилах ярів виросли невеликі скелі фантастичних форм. Наставали сутінки, швидко темніло – через хмари, які ще однією чорною хвилею насувалися з півночі.
Підкоряючись недвозначному наказу Буко, Губертик забрав Ніколетту в Самсона. Крім того, Буко, який до цього часу їхав попереду, залишив на чолі Вейраха і де Трескова, а сам став триматися ближче до зброєносця і бранки.
– Псякрев… – пробурмотів Рейневан до Шарлея, що їхав поруч. – Я ж мушу її звільнити. А він явно щось запідозрив… Стереже її – і за нами весь час спостерігає… Чого б це?
– Може, – тихо відповів Шарлей, а Рейневан з жахом зрозумів, що це зовсім не Шарлей, – може, він придивився до твого обличчя? Яке є дзеркалом як почуттів, так і намірів?
Рейневан вилаявся собі під ніс. Було вже темнувато, але він звинувачував у помилці не тільки присмерк. Сивоволосий чарівник явно скористався магією.
– Ти мене видаси? – запитав він прямо.
– Не видам, – не відразу відповів маг. – Але якби тобі схотілося вчинити дурницю, я сам тебе стримаю… Ти знаєш, що я зможу. Тому не роби дурниць. А вже на місці побачимо…
– На якому місці?
– Тепер моя черга.
– Себто як?
– Моя черга запитувати. Ти що, не знаєш правил гри? Ви не грали в це в університеті? У quaestiones de quodlibet[417]417
Середньовічна університетська гра, одна із форм навчання, яка полягала в тому, що викладач і студенти обмінювалися непростими запитаннями.
[Закрыть]? Ти запитав першим. Тепер моя черга. Хто цей гігант, якого ви називаєте Самсоном?
– Мій супутник і друг. Зрештою, чому б тобі не запитати його самому? Затаївшись під магічним камуфляжем.
– Я намагався, – невимушено зізнався чарівник. – Але він – битий жак. Камуфляж розпізнав на льоту. Де ви його викопали?
– У монастирі бенедиктинців. Але якщо це quodlibet, то тепер моя черга. Що знаменитий Гуон фон Сагар робить у комітиві Буко фон Кроссіга, шльонського лицаря-грабіжника?
– Ти чув про мене?
– А хто не чув про Гуона фон Сагара? І про Matavermis, могутнє заклинання, яке влітку тисяча чотириста дванадцятого року врятувало від сарани поля над Везером.
– Сарани було не так уже й багато, – скромно відповів Гуон. – А щодо твого запитання… Ну що ж, забезпечую собі харч і чисту білизну. І який-не-який рівень побуту. Ціною, ясна річ, деяких обмежень.
– Які часом стосуються совісті?
– Рейнмаре де Беляу, – чарівник вразив Рейневана поінформованістю. – Гра в запитання – не диспут про етику. Але я відповім: часом так, що вдієш. Проте совість – як тіло: її можна гартувати. А кожна палка має два кінці. Ти задоволений відповіддю?
– Настільки, що більше запитань не маю.
– Значить, я виграв, – Гуон фон Сагар підігнав вороного. – А щодо дівчини… Не гарячкуй і не роби дурниць. Кажу тобі, на місці – побачимо. А ми вже майже на місці. Перед нами Ущелина. Так що бувай, бо робота чекає.
* * *
Довелося затриматися. Дорога, що круто здіймалася вгору, частково ховалася в кам'янистому осипі, утвореному зсувом схилу, частково обривалася і зникала в прірві. Провалля було заповнене сизим туманом, який не дозволяв оцінити справжню його глибину. По той бік мерехтіли вогники, бовваніли контури споруд.
– Спішуйтеся, – скомандував Буко. – Пане Гуоне, просимо.
– Тримайте коней, – маг став на краю урвища, підняв свою кривулясту палицю. – Міцно тримайте.
Він змахнув костуром, крикнув заклинання, яке знову, як і на Сціборовій Вирубці, прозвучало на арабський манер, але набагато довше, заплутане і складне – за інтонацією теж. Коні захропли, позадкували, голосно б'ючи копитами.
Повіяло холодом; раптово, зненацька, їх охопив крижаний холод. Мороз почав щипати за щоки, затріщав у носах, затуманив слізьми очі, сухо й болюче ввірвався з диханням у горло. Температура різко впала, вони опинилися немовби всередині сфери, яка, здавалося, всмоктувала весь холод світу.
– Тримайте… коней… – Буко затулив обличчя рукавом. Вольдан з Осин застогнав, тримаючись за перебинтовану голову, Рейневан відчув, як німіють пальці, стиснуті на ремені повода.
Притягнутий чарівником весь холод світу, досі лише відчутний, раптом став видимим, набув форми білого сяйва, що клубочилося над прірвою. Сяйво спершу заіскрилося сніжинками, потім сліпучо побіліло. Пролунав протяжний, наростаючий тріск, хрустке крещендо, яке досягло кульмінації в скляному і протяжному, як дзвін, акорді.
– Твою… – почав Римбаба. І не докінчив.
Над прірвою перекинувся міст. Міст із льоду, який іскрився і виблискував, немов діамант.
– Уперед, – Гуон фон Сагар міцно схопив коня за віжки біля самого мундштука. – Переходьмо.
– А воно витримає? Не трісне?
– З часом трісне, – знизав плечима маг. – Це дуже нетривка штука. Кожна мить зволікання збільшує ризик.
Ноткер Вейрах більше запитань не ставив, поспішно потягнув коня за Гуоном. За ним ступив на міст Куно Віттрам, наступним рушив Римбаба. Підкови дзвеніли по льоду, котилося скляне відлуння.
Бачачи, що Губертик не може дати собі ради з конем і Катажиною Біберштайн, Рейневан поспішив йому на допомогу, але його випередив Самсон, узявши дівчину на руки. Буко Кроссіг тримався поблизу, дивився уважно, а руку тримав на руків'ї меча. «Не довіряє нам, – подумав Рейневан. – Підозрює».
Міст, від якого тягнуло холодом, дзенькав під ударами копит. Ніколетта поглянула вниз – і тихо зойкнула. Рейневан теж глянув – і проковтнув слину. Крізь крижаний кристал виднілося дно яру, затягнуте туманом, з якого стирчали верхівки ялин.
– Швидше! – підігнав спереду Гуон фон Сагар. Наче знав.
Міст затріщав, на очах почав білішати, ставати матовим. У багатьох місцях побігли довгі лінії тріщин.
– Прудчіш, прудчіш, зараза, – поквапив Рейневана Тассіло де Тресков, який вів Вольдана. Хропли коні, що їх тягнув Шарлей, замикаючи процесію. Тварини ставали все більш неспокійними, косили очима, перебирали ногами. З кожним ударом копита на мосту додавалося тріщин і рисок. Конструкція поскрипувала і стугоніла. Полетіли додолу перші відламки льоду.
Рейневан нарешті наважився подивитися під ноги – і з невимовним полегшенням побачив скелю, каменисті уламки, які проступали з-під крижаної брили. Він був на другому боці. Усі були на другому боці.
Міст захрускотів, затріщав і розвалився з гуркотом і скляним стогоном. Розсипався на мільйони блискітливих осколків, що летіли вниз і беззвучно поринали у мрячну безодню. Рейневан голосно зітхнув, підтриманий хором інших зітхань.
– Він завше так, – сказав упівголоса Губертик, який стояв поруч. – Пан Гуон, знацця. Так тілько каже. Не було чого боятися, міст вдержує, падає завжди тілько по тому, як перейде останній. Кілько би не переходило. Пан Гуон тілько так собі шуткувати любить.
Шарлей коротким словом охарактеризував і Гуона, і його почуття гумору. Рейневан озирнувся. Побачив увінчаний зубцями мур. Ворота, а над ними – чотирикутну чатівню. І вежу, яка здіймалася над усім цим.
– Замок Бодак, – пояснив Губертик. – Ми вдома.
– Трохи складнуватий у вас підхід до дому, – зауважив Шарлей. – А що ви робите, як магія підведе? Ночуєте надворі?
– Та де там. Є друга дорога, від Клодзька, отамка проходить. Але тудою далі, о, то би ми, певно, до півночі мусили їхати…
Поки Шарлей відволікав зброєносця розмовою, Рейневан обмінявся поглядами з Ніколеттою. У її очах був переляк, ніби тільки зараз, побачивши замок, вона усвідомила всю серйозність ситуації. Уперше, здавалося, їй приніс полегшення і розраду сигнал, що його Рейневан переслав у своєму погляді: «Не бійся. І тримайся. Я видобуду тебе звідси, клянуся».
Заскрипіли ворота. За ними був невеликий дворик. Кілька слуг, яких Буко фон Кроссіг замість привітання обсипав лайкою за те, що повільно рухаються, і погнав до роботи, наказавши зайнятися кіньми, обладунками, лазнею, їжею і питвом. Усім відразу і всім негайно, раз-два, одна нога тут, друга там.
– Вітаю, – сказав раубрітер, – у моєму patrimonium[418]418
Вотчина, володіння, які успадковувалися по чоловічій лінії (лат.).
[Закрыть], панове. У замку Бодак.
* * *
Формоза фон Кроссіг, мабуть, колись була вродливою жінкою. Позаяк, як і більшість вродливих жінок, коли проминули молоді літа, вона перетворилася на препаскудне бабище. Її фігура, яку колись, певно, порівнювали з молодою берізкою, тепер асоціювалася радше зі старою мітлою. Шкіра, яку, напевно, колись у компліментах порівнювали з персиком, стала сухою і плямистою, натягнутою на кістках, як на шевському копиті, через що чималенький ніс, що його колись, мабуть, вихваляли як сексуальний, зробився страшенно відьмуватим: навіть через набагато коротші й далеко не настільки гачкуваті носи у Шльонську було прийнято випробовувати бабів водою в ріках і ставках.
Як і більшість вродливих колись жінок, Формоза фон Кроссіг вперто не помічала цього «колись», не брала до уваги факту, що весна її віку минула безповоротно. І що вже наближається зима. Це було особливо добре видно по тому, як Формоза вдягалася. Усе її вбрання, від ядучо-рожевих черевичків до вигадливої токи, тонка біла хустка-підвійка, муслінова шийна хустинка, облягаюча сукня кольору світлого індиго, вишитий перлами пасок, пурпурове парчеве сюрко[419]419
Сюрко (фр. surcote) – середньовічний одяг, який одягали на костюм-котто (чоловіки) або сукню-котто (жінки). Довге жіноче сюрко шилося з найдорожчих тканин (у тому числі – бархату і парчі), переважно без рукавів, з глибокими овальними проймами, через які, власне, і було видно нижній облягаючий одяг.
[Закрыть] – усе це було б до лиця радше юній дівчині.
До того ж, коли їй доводилося зустрічатися з чоловіками, Формоза фон Кроссіг інстинктивно починала кокетувати. Ефект був вражаючий.
– Гість у дім – Бог у дім, – Формоза фон Кроссіг посміхнулася Шарлею і Ноткерові Вейраху, продемонструвавши вже дуже пожовклі зуби. – Вітаю панів у моєму замку. Нарешті ти є, Гуоне. Я страшенно, страшенно за тобою тужила.
З кількох почутих під час мандрівки слів і фраз Рейневан зумів скласти докупи такий-сякий малюнок ситуації. Звичайно, не дуже точний. І не дуже докладний. Він не міг, наприклад, знати, що замок Бодак Формоза фон Панневіц внесла як придане, виходячи заміж – з любові – за Отто фон Кроссіга, збіднілого, але гордого нащадка франконських міністеріалів. І що Буко, син її та Отто, називаючи замок своїм patrimonium, серйозно грішив проти правди. Назва matrimonium[420]420
Тут – від лат. mater (мати), на основі patrimonium. Насправді термін matrimonium у римському праві означав подружжя.
[Закрыть] була б тут значно доречніша, хоча й передчасна. Після смерті чоловіка Формоза не втратила маєтку і даху над головою завдяки родичам, впливовим у Шльонську Панневіцам. І завдяки підтримці Панневіців була фактичною і довічною володаркою замку.
Про те, що Формозу пов'язувало з Гуоном фон Сагаром, Рейневан також дещо почув під час мандрівки – досить багато, щоби зорієнтуватися в ситуації. Однак, природно, надто мало, щоби знати, що гнаний і переслідуваний магдебурзькою єпископською Інквізицією чарівник утік у Шльонськ, до родичів: у Сагарів були під Кросно наділи ще від Болеслава Рогатки. Потім якось так вийшло, що Гуон познайомився з Формозою, вдовою Отто фон Кроссіга, фактичною і довічною володаркою замку Бодак. Формоза вподобала собі чарівника. Відтоді він і мешкав у замку.
– Страшенно тужила, – повторила Формоза, спинаючись навшпиньки у своїх рожевих черевичках і чмокаючи чарівника в щічку. – Переодягнися, мій любий. А вас, панове, запрошую, запрошую…
На величезний дубовий стіл, що займав середину зали, споглядав з-над каміна гербовий вепр Кроссігів, який на закіптявленому й оброслому павутиною геральдичному щиті сусідив із чимось, що було важко ідентифікувати. Стіни були обвішані шкурами і зброєю, проте ні те, ні інше не справляло враження придатного до використання. Одну зі стін займав тканий в Аррасі фламандський гобелен, на якому було зображено Авраама, Ісаака й барана, що заплутався в чагарнику.
Comitiva в акетонах із вм'ятинами від обладунків розсілася за столом. Настрій, спочатку досить понурий, дещо покращила викочена на стіл бочівка. Але його знову зіпсувала Формоза, яка повернулася з кухні.
– Чи мені не причулося? – запитала вона грізно, показуючи на Ніколетту. – Буко! Ти викрав доньку пана на Штольцу?
– Казав же я сучому синові, – пробурчав Буко до Вейраха, – щоби не пашталакав. Штукар сраний, пельку ні на півотченаша закритою не вдержить… Кг-м-м-м… Я саме хотів вам, паніматко, сказати. І викласти все, як було. А вийшло воно так…
– Як у вас вийшло – я знаю, – перебила Формоза, явно добре проінформована. – Розтелепи ви! Тиждень змарнували, а здобич у них хтось з-під носа… Молодим я не дивуюся, але ви, пане фон Вейрах… Чоловік зрілий, статечний…
Вона посміхнулася до Ноткера, той опустив очі й беззвучно вилаявся. Буко збирався вилаятися вголос, але Формоза погрозила йому пальцем.
– І викраде ж врешті-решт, – продовжувала вона, – такий дурень доньку Яна Біберштайна. Буко! Чи ти вже до краю розуму збувся?
– Ви б, паніматко, спочатку поїсти дали, – обурено сказав раубрітер. – Сидимо тут за столом, як на тризні, голодні, спраглі, аж сором перед гістьми. Відколи це у Кроссігів такі звичаї? Їсти дайте, а про справи потім поговоримо.
– Їжа готується, зараз подадуть. І випити вже несуть. Звичаїв мене не вчи. Вибачте, панове лицарі. А вас, мосьпане, я не знаю… І тебе, гожий юначе…
– Цей велить себе Шарлеєм звати, – згадав про свої обов'язки Буко. – А цей молодик – Рейнмар фон Хагенау.
– Он як. Нащадок славетного поета?
– Ні.
Повернувся Гуон фон Сагар, переодягнений у просторий упелянд з великим хутряним коміром. Відразу ж з'ясувалося, хто користується найбільшим фавором у володарки замку. Гуон негайно отримав печену курку, миску вареників і кубок вина, причому Формоза подала все це особисто. Чарівник, не бентежачись, почав їсти, спогорда ігноруючи голодні погляди решти компанії. На щастя, решті не довелося довго чекати. На стіл, на превелику загальну радість, в'їхала, поширюючи поперед себе хвилю розкішного аромату, велика миска свинини, тушкованої з родзинками. За нею внесли другу, з горою баранини з шафраном, потім третю, повну різної вареної дичини в соусі, а за усім цим – горщики з кашею. З не меншою радістю присутні зустріли кілька внесених жбанів, наповнених – як негайно було встановлено – подвійним медом і угорським вином.
Компанія взялася до їжі в поважному мовчанні, яке переривало тільки плямкання та тости, що виголошувалися час від часу. Рейневан їв обережно і знаючи міру: пригоди останнього місяця навчили його, які сумні наслідки має обжерливість після тривалого голодування. Він сподівався, що в Бодаку не звикли забувати про слуг, відтак Самсон не приречений постити.
Усе це потривало деякий час. Нарешті Буко фон Кроссіг попустив пояс і ригнув.
– Тепер, – сказала Формоза, справедливо вважаючи, що це був сигнал закінчувати першу страву, – може, час і про інтереси поговорити. Хоча здається мені, що тут немає про що говорити. Позаяк кепський інтерес – Біберштайнова донька.
– Інтереси, паніматко, – сказав Буко, якому випите угорське додало впевненості в собі, – моя справа, при всій повазі. Це я на промисел ходжу, і добро до замку зношу також я. Моя праця тут усіх годує, напуває і вдягає. Я життям ризикую, а коли з волі Божої настане мені гаплик, отоді-то ви і спізнаєте, як вам погано стане. Так що не доскіпуйтеся!
– Ви тільки подивіться! – Формоза взяла руки в боки, повернулася до раубрітерів. – Ви тільки подивіться, як він дметься, мій найменшенький. Він мене годує і вдягає, їй-богу, зі сміху трісну! Гарно б я виглядала, якби тільки на нього розраховувала. На щастя, є в Бодаку глибоке підземелля, у ньому – скрині, а в скринях – те, що туди поклав твій батько, дитинко, і твої брати, упокій, Господи, їхні душі. Вони вміли здобич у дім зносити, вони не дозволяли обвести себе довкола пальця. Доньок вельможам не викрадали, як дурні… Вони знали, що роблять…
– Я теж знаю, що роблю! Пан на Штольці викуп заплатить…
– Іще чого! – перебила його Формоза. – Біберштайн? Заплатить? Дурний ти! Він на донечці хрест поставить, а тебе дістане, помститься. Траплялося вже щось подібне в Лужиці, ти знав би про це, якби вмів слухати. Пам'ятав би, що сталося з Вольфом Шліттером, коли він подібною витівкою зчепився з Фрідріхом Біберштайном, паном на Жарах. Знав би, якою Вольфові Шліттеру пан на Жарах монетою відплатив.
– Я чув про це, – підтвердив байдужим тоном Гуон фон Сагар. – Але й справа ця набула тоді розголосу. Люди Біберштайна напали на Вольфа, покололи списами, як звіра, кастрували, випустили йому кишки. Потім у Лужиці була популярною приказка: «Тягав Вольф разів кілька, поки напоровся на Оленячий Ріг, дізнався, як той коле…»
– Ви, пане фон Сагар, – нетерпляче перебив Буко, – і це для мене ніяка не новина, про все чули, все знаєте, все вмієте. То, може, замість того, щоби поринати у спогади, продемонструєте нам своє медичне мистецтво? Пан Вольдан від болю стогне, Пашко Римбаба кров'ю харкає, у всіх кістки ломить, то, може, замість мудрувати, ви б якого зілля нам наготували? Для чого у вас у вежі робітня? Тільки аби диявола викликати?
– Зважай на те, з ким говориш! – вибухнула Формоза, одначе чарівник заспокоїв її жестом.
– Стражденним справді годиться допомогти у потребі, – сказав він, піднімаючись з-за столу. – Пане Рейнмаре Хагенау, чи ви можете мені пособити?
– Авжеж, – Рейневан теж піднявся. – Звичайно ж, пане фон Сагар.
Вони обидва вийшли.
– Обоє – чаклуни, – пробурчав услід їм Буко. – Старий і молодий. Чортове поріддя…
* * *
Лабораторія чарівника була розташована на найвищому – і явно найхолоднішому – ярусі вежі, з вікон, якби не те, що вже залягла пітьма, напевне, було б видно чималий шмат Клодзької низовини. Як оцінив оком спеціаліста Рейневан, лабораторія була обладнана по-сучасному. На противагу магам і алхімікам старшого покоління, які полюбляли перетворювати свої робітні на повні різного непотребу барахолки, новочасні чарівники віддавали перевагу лабораторіям, влаштованим й оснащеним по-спартанськи – там було тільки справді необхідне. Крім користі на кшталт порядку й естетики, таке облаштування мало ще й ту перевагу, що полегшувало втечу. Відчувши загрозу з боку Інквізиції, новочасні алхіміки втікали за принципом omnia mea mecum porto[421]421
Усе своє ношу з собою (лат.).
[Закрыть], не озираючись на залишене без жалю рухоме майно. А от маги традиційної школи до останнього захищали свої опудала крокодилів, засушених риб-пил, гомункулів, заспиртованих змій, безоари і мандрагори – і закінчували життя на вогнищі.
