Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 30 (всего у книги 35 страниц)
– Як це так?
– Це гута Фуггерів, – стенув плечима службовець. – Шарлей тільки що підпалив власність Компанії. Воєнні руйнування. Рейнмаре, зачіпають усіх, усі зазнають збитків. Було би підозріло, якби Фуггери були винятком. Зрештою, цю гуту ми однаково мали закрити, вона була нерентабельна. У тебе дивний вигляд, Рейнмаре. Так, ніби тобі заціпило. Цікаво. Ти ж начебто займаєшся війною вже биті п'ять років. І все ще є речі, які можуть тебе приголомшити?
– Усе ще є. Але їх стає дедалі менше.
* * *
– Як пояснити, – наважився запитати Рейневан, – той факт, що ти тут присутній власною персоною? У лісах, де повно вовків і бандитів, серед війни і димів пожеж? Наражаючись на ризик, на труднощі та незгоди? Ти покинув свою розкішну контору, встав з-за столу, з-за якого звик потрясати світом. Чому?
– За столом, – відповів, помовчавши, службовець, – втрачаєш контакт зі справжнім життям. За документами перестаєш бачити реальний світ, за фактурами, векселями та акредитивами перестаєш бачити живу людину. Впадаєш у рутину, а рутина – це руйнівна річ. Крім того, добре час від часу забезпечити собі якийсь збудник. Відчути смак пригоди і ризику. Відчути, як кров швидше тече по жилах. Відчути, як…
Він не закінчив. З гаю на них вилетіли вершники. Деякі були у білих плащах. З чорними хрестами.
Рейневан ледве встиг натягнути арбалет, вистрелив, не цілячись, стріла прошила шию коневі, що мчав на нього, кінь став дибки і звалився разом із вершником. Решта накинулися на них і почали сікти. Поруч від удару меча захитався в сідлі палій. Рейневан ледве встиг ухопити його сокиру, розмахнувшись, гримнув ним по шоломі одного з нападників, додав ще раз, перш ніж коні їх розділили, побачив, як з-під вм'ятого гундсгугеля бризкає кров. Тієї ж миті йому самому лице забризкало кров'ю, вершники у білих плащах із хрестами немилосердно рубали фуггерівських пахолків, які мляво оборонялися. Палії один за одним падали під ударами на землю.
– Живцем! – гукнув лицар у воронованому обладунку, явно командир. – Живцем брати!
Службовця Фуггерів стягли з коня на землю. На Рейневана накинулися двоє, один висмикнув у нього сокиру. Другий, юнак з широко відкритими очима, намагався збити його з сідла руків'ям меча. Рейневан відібрав у нього зброю, схопив обіруч, за ефес і клинок, пхнув під наплічник, відчув, як лезо проходить крізь кільця кольчуги. Юнак закричав, зіщулився. Рейневан пришпорив коня, але було вже пізно. Його оточили з усіх боків, схопили. Один із хрестоносців, незважаючи на наказ брати живцем, примірився всадити меча в горло. Але не всадив. Не встиг.
Почулися вигуки, земля задудніла під копитами. На галявину диким чвалом вилетіли вершники. Чорні від сажі палії, на чолі з Шарлеєм із піднесеним над головою фальшіоном.
Раз-два – і битва закінчилася. Перш ніж можна було сказати Christe redemptor omnium, останній з-поміж хрестоносців рив шпорами пісок у передсмертних конвульсіях. Інші, поранені, здалися на милість і немилість.
– Здаюся на милість, – гордовито сказав лицар у воронованому обладунку, коли його привели до Шарлея. – Я Магнус де Мере, гість Ордену Діви Марії. Дам викуп…
Шарлей зробив короткий жест. Один із паліїв замахнувся і гримнув лицаря обухом сокири. Голова тріснула, як гарбуз, на три шматки, що розлетілися в різні боки. Слушно розцінивши це як наказ, палії взялися різати решту бранців.
Рейневан стояв на колінах біля юнака, того, котрого штовхнув. Чарами Алкмени загамував кровотечу, заклинання негайно подіяло; якимось чудом лезо оминуло важливі елементи кровоносної системи, не була пошкоджена ні arteria axillaris, ні arteria brachialis. Рейневан зосередився, заклинанням затягнув пахвову вену. Юнак постогнував, блідий як полотно.
– Відсуньтеся, пане, – сказав, стаючи над ними, котрийсь із паліїв. – Щоб я вас нехотячи не покалічив, як буду його добивати.
– Геть.
– Не повинен залишитися жоден свідок, – сказав службовець Фуггерів. – Жоден. Не будь дурним, Рейнмаре. Стримай самаритянські пориви, зараз для них не час і не місце.
Рейневан зірвався, немовби його штовхнула пружина, і зацідив йому кулаком. Службовець упав навзнак, як колода, з ошелешеним поглядом мацав навколо руками.
– Нехай це покращить тобі смак пригоди, – сказав Рейневан, дрижачи зі злості. – І хай тобі кров швидше потече по жилах. А ви – геть. Я тут лікую, а ви заступаєте мені світло.
– Ви чули, що він сказав, – звернувся до паліїв Шарлей вельми промовистим і зловісним голосом. – Геть від нього. А ви, пане службовцю, встаньте і потрудіться зі мною. Нам треба про дещо побалакати. Замовлення я виконав, тож час вам віддячуватися. Ви мені винні одну інформацію.
Рейневан відвернувся, взявся зшивати і накладати пов'язку. Поранений юнак трясся, зойкав, судомно стискав повіки.
Він скрикував настільки пронизливо, що Рейневан вирішив знеболити його ще одним заклинанням. Таким сильним, що хлопець закотив очі й обм'як.
* * *
Поляна опустіла. Палії від'їхали в ліс. Тоді повернувся Шарлей. Сам.
– Твоя гарячковість, – холодно сказав він, – могла мені дорого обійтися. Де це бачено, щоби так-от відразу – і в зуби. На щастя, наш Фуггер – діловий чоловік, справжній професіонал. До того ж, здається, у нього до тебе слабкість.
– Коротше кажучи, – Рейневан встав, витер полотном руки, – діловий чоловік видав тобі конвой із чорним фургоном. А якби навіть і не видав, ти б усе одно не залишився в накладі. Не заробив би, але і не втратив би. Так що не виступай мені тут стосовно видатків.
– Ти не розумієш, друже, – Шарлей склав руки на грудях. – Ти всього не знаєш. І воно, може, й добре, якщо взяти до уваги, що ти збираєшся вдягнути чернечу рясу. Що з пораненим? Живе? Віддав Богу душу? Конає?
– Помре, якщо його тут залишити.
– А ти, вже майже братчик, не візьмеш такого гріха на душу, – здогадався Шарлей. – І відвезеш його до своїх. А вони тебе повісять. Як-не-як, у їхніх лавах є справжні спеціалісти у вішанні полонених – ті, котрі прибули прямісінько з Мальборка.
Він підійшов, став над пораненим. Юнак зіщулився зі страху.
– Хто такий? Як звешся?
– Парсіфаль… – простогнав юнак, – Парсіфаль… фон Рахенау…
– Звідки ви тут узялися? Де стоять олесницькі війська? Яка їхня чисельність? Скільки збройних прислав вам на підмогу Орден Діви Марії?
– Облиш його, Шарлею.
– Слухай, nomen omen Парсіфалю, – Шарлей нахилився над пораненим. – Сьогодні тобою опікувався твій патрон, святий Парсіфаль. Тобою опікувався цілий Круглий Стіл, опікувалися святі Георгій і Маврикій. Якщо ти виживеш, запали в костелі пару свічок і попроси батька, нехай дасть на пару мес. Тебе сьогодні спіткало велике щастя, тобі всміхнулася велика удача, більша, ніж якби ти знайшов Грааль. Ти натрапив на присутнього тут медика. Якби не він, ти вже мав би писок і очі повні пахучої весняної землі. Пам'ятай про медика, Парсіфалю. І змов хоч іноді за нього вервичку. Змовиш?
– Так, пане…
* * *
Спільними силами, тягнучи і підпихаючи, вони розмістили пораненого в сідлі. Парсіфаль фон Рахенау при цьому зойкав і стогнав, як проклятий.
Потім Шарлей відвів Рейневана вбік.
– Від твоєї ідеї, підозрюю, – почав Шарлей, – я тебе не відговорю. Тому запитаю тільки для порядку: ти не відкладеш свого наміру? На пізніший термін? Щоби спершу разом зі мною пограбувати чорний фургон?
– Ні.
– Добре подумай. Тип від Фуггерів відкрив мені, на що можна розраховувати у фургоні. Тобі не довелося би вибирати між чужими монастирями. Ти заснував би свій власний і став би в ньому пріором. Тебе це не спокушає?
– Ні.
– Ну що ж. Тоді їдь. Порада перша: війська олесницьких князів стоять, найімовірніше, на рубежі Писковіце – Тошек, але роз'їзди будуть уже поблизу спалених Рудок, вони їдуть на дими. Завези туди Парсіфаля і не дай себе впіймати.
– Постараюся.
– Порада друга: рухайся на схід, до польського кордону, перейди Пшемшу якомога швидше. У Польщі ти будеш у більшій безпеці, ніж у Шльонську.
– Знаю.
– Порада третя, яка стосується твоєї майбутньої чернечої кар'єри. Якщо ти справді наважишся на настільки радикальну річ, зверни увагу на її практичний аспект. Монастирі, конвенти та ордени аж ніяк не є навстіж відчиненими притулками для ледарів і приблуд, а тим більше вони не є прихистками для переслідуваних законом злочинців і відщепенців. Інакше кожен розбійник Мадей відкручувався би від покарання, перетворюючись на брата Мадеуша, і за монастирськими воротами насміхався би з правосуддя. З власного досвіду скажу тобі, друже, що потрапити за ворота незмірно тяжче, ніж вибратися з-за них. Коротше кажучи, без зв'язків ані руш.
– До чого ти хилиш?
– Так от, – спокійно заявив Шарлей, – у мене є, якщо тебе це цікавить, певні зв'язки. У Польщі. Десять миль за Велюнем…
– Велюнь, – покрутив головою Рейневан, – трохи занадто близько.
– Занадто близько? А що би тебе влаштовувало? Може, Дорогичин? Або Вітебськ? Бо далі вже тільки Ultima Thule[195]195
Ultima Thule – (лат.) край землі, міфічний острів на краю світу (з Вергілія).
[Закрыть]. Але там я зв'язків не маю. Не вередуй, Рейневане. Послухай. На відстані десяти миль за Велюнем, над Вартою, розташований Серадз, стародавнє місто лехітського племені серадзян, а тепер столиця воєводства. Там є монастир божогробців, яких у Польщі називають меховітами. Так склалося, що від 1418 року в мене чудові відносини з тамтешнім пробощем: настоятелі філіальних монастирів у меховітів називаються пробощами, а монастирі, відповідно, – парафіями. Пробоща у Серадзі звати Войцех Дунін. У 1418 році його звали Адальберт Донін, і тоді він ще не був пробощем. А завдяки мені, коротко кажучи, він може досі радіти життю. Так що в нього деякий борг…
– Кажи прямо. Йдеться про вроцлавський заколот вісімнадцятого липня вісімнадцятого року.
– Скажу прямо, – примружився Шарлей. – Так. Йдеться. Роки минули, а воно за мною все тягнеться і тягнеться. І ще потягнеться, якщо зважити, що про це знає Компанія Фуггерів.
– Холера. То це тому ти говорив про видатки?
– Тому. Вони мають мене в руках, і тому впевнені, що я мовчатиму. Отож і ти мовчи, Рейнмаре.
– Само собою. Будь спокійний.
– За пару днів, – усміхнувся Шарлей, – я матиму чорний фургон. І гроші, які в ньому везуть – і якими я розумно розпоряджуся. Куплю собі спокій і повне відпущення гріхів. Куплю собі службовців і численних впливових знайомих. Але ти все-таки нікому нічого не говори, навіть пробощеві Дунінові у Велюні, коли будеш на мене посилатися. А коли пошлешся, тебе там приймуть і дозволять скласти обітниці. Тихо там у них, у тому Серадзі, спокійно, шпиталь мають, так що для тебе це просто омріяне місце. Мені, щиро кажучи, теж було би легше на душі та спокійніше на серці, якби я знав, що ти там. Що ти в безпеці, що ти не блукаєш по світу. Зроби це для мене, друже. За Пшемшею поверни на північ. Їдь до Серадза.
– Я це обдумаю, – сказав Рейневан. Уже все обдумавши, вирішивши і будучи цілком переконаним у правильності прийнятого рішення.
– Ну, тоді… Значить… – демерит знизав плечима, кахикнув. – Холера, не можу стояти і дивитися, як… Ну, то тоді я попрощаюся, розверну коня, пришпорю його і пощу. Не озираючись. А ти зробиш, як захочеш. І коли захочеш. Бувай. Vale et da pacem, Domine[196]196
Будь здоров і дай тобі, Боже, миру (лат.).
[Закрыть].
– Бувай, – сказав через якийсь час Рейневан.
Шарлей не озирнувся.
Розділ двадцять перший
у якому йдеться про символ та про його надзвичайне значення. У якому Рейневан, запопавши на лихе, намагається виправити свою помилку і кров'ю змити вину. А Збігнев Олесницький, єпископ краківський, змінює хід історії. І робить це ad niaiorem Dei gloriam.
«Ось і смерть настає, – думав Парсіфаль Рахенау, марно намагаючись побороти холод, слабкість і сонливість, які його охоплювали. – Помру. Попрощаюся з життям тут, у цих диких лісах, без священика, без причастя і навіть без похорону, а де біліють мої кості, не знатимуть ні батько, ні мати. Чи зронить по мені бодай єдину сльозу прекрасна Офка фон Барут? Чи згадає з тугою? Ах, який же я осел, що не освідчився їй у коханні! Що не впав їй до ніг…
А тепер уже пізно. Смерть настає. Більше я Офки не побачу…»
Кінь мотнув головою, Парсіфаль гойднувся у сідлі, біль прошив – і тим привів його до тями. «Смердить димом, – подумав він. – І пожарищем. Щось тут горіло…»
– За лісом уже Рудки, – озвався голос поруч. Вершник, якому належав голос, розпливався у затуманених гарячкою очах Парсіфаля у темну постать, невиразну і демонічну.
– Там ти вже мав би натрапити на своїх. Тримайся просіки і не випади з сідла. З Богом, хлопче.
«Це той цирульник, – згадав Парсіфаль, з усіх сил не даючи повікам опуститися. – Медик із дивовижно знайомими рисами. Він врятував мене і перев'язав… А ще кажуть, ніби послідовники Гуса гірші за сарацинів, які не знають жалю і вбивають без ніякого милосердя…»
– Пане… Дякую вам…
– Богу дякуй. І змов часом молитву. За загублену душу грішника.
* * *
Співали птахи, кумкали жаби, небом сунули хмарки, серед лугів вилася Пшемша. Рейневан полегшено зітхнув.
Занадто рано.
* * *
Перед смолярнею стояло вісім коней, у тому числі один гарний вороний і один надзвичайно красивий сивко. Зі стріхи піднімалася цівочка диму. Рейневан негайно розвернув коня. Ці вісім коней аж ніяк не належали смоляреві чи тим більше смердам: біля сідел висіли сокири, чекани і булави, їхніми власниками були військові люди. Рейневан збирався від'їхати тихцем, перш ніж вони його помітять. Але було вже пізно.
Зі стодолки вийшов тип у бригантині, в руках він ніс оберемок сіна. Побачивши Рейневана, кинув сіно, гукнув. Зі стодолки вилетів другий, схожий на нього, як близнюк, обидва з криком накинулися на нього. Рейневан схопив арбалет, що висів біля сідла, схопився за корбу механізму, крутнув. Зубчасте колесо страшно заскреготіло, щось хруснуло, корба відірвалася, а важіль зламався. Зламався його вірний арбалет, виготовлений у Нюрнбергу, провезений контрабандою з Польщі в Чехію, куплений Шарлеєм за чотири угорські дукати. «Це кінець», – промайнуло йому в голові, коли він пришпорював коня. «Кінець», – подумав він, коли його стягували з сідла. «Кінець», – не сумнівався він, коли лежав притиснутий до землі, споглядаючи блиск кривого шевського ножа.
– Гей, гей! Облиште! Пустіть його! Це свій! Я його знаю!
«Цього не може бути, – подумав Рейневан, лежачи нерухомо і дивлячись у небо. – У житті так не буває. Такі речі трапляються тільки в лицарських романах. Та й то не у всіх».
– Рейневан? Ти цілий?
– Ян Куропатва? З Ланьцухова? Гербу Шренява?
– Я сам. Ой, Рейневане, недобре ти виглядаєш. Я насилу тебе впізнав.
* * *
У компанії були й інші знайомі. Якуб Надобний, Ян Тлучимост, литвин Скірмунт. І ватажок усього товариства, руський отаман, незабутній князь Федір з Острога. Який зловісно свердлив Рейневана пронизливим поглядом чорних очей.
– Що ти, – нарешті озвався князь, – так очима від пики до пики бігаєш? Виглядаєш боярина Данилка – того, що ти його на Одрах ножем шмагонув? Убили його словаки над Вагом. Herrgott, твоє щастя, тому що він був злопам'ятний. А я не злопам'ятний. Хоч ти тоді в Одрах був напакостив, страшенно напакостив, я тобі по-християнськи прощаю. Пускаю вільно, не затримую. Але спершу випиймо за злагоду. Давай-но меду, Микошка. Ну, то за здоров'я!
– За здоров'я!
– А тобі, Рейневане, – витер вуса Куропатва, – так, взагалі-то, куди? Питаю, бо, може, з нами поїдеш?
– Я – на північ, – Рейневан волів не бути щирим.
Поляк не дав відмахнутися від себе.
– А куди конкретно?
– Велюнь.
– О! Так і нам же в ті краї. Їдь з нами, у комітиві веселіше. І безпечніше. Що, Федько? Візьмемо його?
– Мені все одно. Хоче – пускай їде. За здоров'я!
– За здоров'я!
Вони рухалися на північ, зеленою долиною Пшемші.
На чолі їхав князь Федір Федорович Острозький з Острога, луцький старостич. За ним на красивому сивому коні – Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява. За ним – Якуб Надобний з Рогова гербу Дзялоша. Ян Тлучимост, який походив звідкись із Великопольщі, гербу Дзялоша. Єжи Скірмунт, литвин, рід якого зовсім недавно було вшановано прийняттям до польського гербу Одровонж.{63} Ахацій Пелка гербу Яніна, настільки сумнівного, що його, кепкуючи, перекручували на «Солонину». Брати Мельхіор і Микошка Кондзьоли – непевного гербу, такого самого роду і явно такої самої поведінки.
Стан душі Рейневана був таким, що йому все було абсолютно байдуже, мало що його обходило. Однак деяке здивування, побачивши Острозького, він усе ж відчув. До нього доходили чутки і плітки, згідно з якими князь – котрийсь там уже раз поспіль – був зрадив гуситів і запропонував свої послуги королю Сигізмундові Люксембурзькому; це нібито мало місце рік тому, тобто невдовзі після тієї бурхливої зустрічі в Одрах, коли дійшло до ножів. Подейкували, що Люксембуржець вирішив, що Федько – провокатор, і наказав ув'язнити – разом з усім товариством, котре його супроводжувало. Ба, подейкували навіть про страту на ринку в Пожоні, об'явилися й очевидці, які описували екзекуцію з мальовничими подробицями. І ось, на превеликий подив Рейневана, страчені цілком безтурботно їхали собі зеленою долиною Пшемші. В іншій ситуації Рейневан, можливо, щось би й запідозрив, може, й замислився би двічі, перш ніж приєднатися до підозрілої групи. Але ситуація була не якась інша. Вона була такою, якою була.
На заході, з боку Глівіце і Битома, в небо підіймалися чорні стовпи димів. Проте в селах, повз які вони проїжджали, не було помітно паніки, на лісових дорогах не було видно біженців.
Населення, вочевидь, довіряло своїм князям, Конрадові Білому й Казимирові з Освенціма, вірило, що ті захистять їхнє життя і майно, як-не-як, саме з огляду на подібні обставини князі вибивали з людей данину. І незалежно від того, якими в цьому сенсі були їхні справжні наміри, князі все ж справляли добре враження. Чим далі на північ, тим більше відчувалася військова присутність. Раз у раз звідкись долинало гордовите сурмління рогів, кілька разів вони бачили на обрії озброєні кортежі, які мчали чвалом і з розгорнутими прапорами. Кавалькада Федька Острозького трималася малолюдних шляхів і лісових доріг, завдяки чому за два дні подорожі вони не нарвалися на жоден військовий загін чи роз'їзд. Однак така небезпека весь час існувала. Рейневан, попри збайдужіння, відчував деяку тривогу. Якби їх схопили солдати, то могли би повісити на першій-ліпшій гілляці, а залишити земний паділ конкретно у саме такий спосіб йому нітрохи не усміхалося.
Товариство князя, здавалося, нехтувало небезпекою. Острозький та його друзяки притримували коней у темпі лінивої ступи, позіхаючи або ж борючись із нудьгою дурними теревенями.
– Глядіть-но, товариство, – Якуб Надобний обернувся в сідлі. – Таж ми тут їдемо чисто тобі як з легенди. Брати-слов'яни! Лях, Рус і Чех!
– Лях, Рус і німчук, – скривився Федько Острозький. – Де ти тут чеха бачиш?
– Рейневан, – промовив Тлучимост, – з чехами знається. І по-чеськи балакає.
– Федько, – сказав іззаду Скірмунт, – лається по-мадярському, а він же не мадяр. І Рейневан не німець, а сілезець.
– Сілезець, – Федько сплюнув. – Значить, ні то, ні сьо. З перевагою німця.
– А ти сам, – запитав Рейневана Куропатва, – ким себе вважаєш?
– А вам, – знизав плечима Рейневан, – яка різниця?
– Ніякої, – погодився Куропатва.
– Ну, – втішився Надобний. – Я ж казав: чисто як із легенди. Лях, Рус і ніякої різниці.
* * *
– Агов, Надобний, як-то воно було з твоїм братом Гіньчею? Правда, що він королеву Соньку грав?
– Неправда, – визвірився Надобний. – Брехня і наклеп! Безневинно Ягелло наказав ув'язнити його в Хенцінах. І якраз тому я й пішов за Корибутовичем у Чехію, наперекір королеві. За те, що він із Гіньчею вчинив не по-справедливості, гноячи його на дні ями, наче того пса.
– Не брешеш? Бо казали, що Гіньча на Вавелі грав.
– Грав, – визнав Надобний. – Але не королеву, а її фрейліну. Щуковську.
– Котру? – зацікавився Куропатва, який, видно, знався на придворних розкладах. – Каську чи Елішку?
– Якщо так добре подумати, – подумав Надобний, – то, либонь, обох.
* * *
Наступного дня вони добралися під Люблінець, містечко, розташоване при дорозі зі Севежа до Олесьна, яка була важливим шляхом для товарообміну між Шльонськом і Малопольщею. Товариство потирало руки і вголос тішилося думками про люблінецькі корчми і місцеве пиво, однак, на загальне розчарування, Федір Острозький наказав їм стати на привал далеко від будинків і суворо заборонив виявляти свою присутність. Сам, у супроводі лише Яна Куропатви, подався до містечка. Надвечір, коли вже зовсім стемніло. Пообіцяв повернутися на світанку.
Спочатку це все мало тривожило Рейневана. Врешті-решт, князь Острозький був ватажком, авантюристом і найманцем на службі щоразу інших хазяїв, він був замішаний у різноманітні афери й темні справи, які належало залагоджувати потайки і в секреті. Однак через якийсь час цікавість узяла гору, тим більше, що й нагода трапилася. Річ у тім, що товариство чхало собі на князеві заборони. Залишивши Скірмунта і Рейневана стерегти табір, вони вирушили у напрямку ближніх сіл у пошуках алкоголю, їжі та, можливо, сексу. Коли Скірмунт заснув, Рейневан сів на коня і тишком-нишком подався до Люблінця.
По зануреному в пітьму містечку розповзався дим, гавкали собаки, ревіли воли. Єдиним освітленим – причому сильно освітленим – будинком був накритий очеретяною стріхою комплекс корчми, незважаючи на пізню годину, шумний, гамірний і повний людей. Рейневан досить швидко побачив сивого коника Куропатви, який був надзвичайно помітним, а біля нього – вороного коня Острозького. Скрадаючись у темряві, він уже збирався наблизитися, як раптом під корчму з тупотом і брязкотом під'їхав досить численний кортеж, який супроводжував колебу. На подвір'я повибігала челядь зі смолоскипами; у коло світла, яке давали світильники, вступив, висівши з колеби, багато вбраний поставний і дужий чоловік лицарської зовнішності. На сходи корчми, щоби його привітати, вийшов товстощокий чоловік в обшитій, соболями шубі, дещо молодший, так само лицарського зросту і статури. Рейневан зітхнув. Він знав їх обох.
Гостем був Конрад, єпископ Вроцлава. Тим, хто зустрічав, – Збігнев Олесницький, єпископ Кракова.{64}
Єпископи, обмінявшись привітаннями, увійшли всередину. Озброєний ескорт і пахолки зі смолоскипами утворили навколо будинку щільний кордон, кінні стрільці рушили, щоби патрулювати поблизу. Рейневан, погладжуючи коня по храпах, відсту пив у темряву. Треба було вертатися. Про те, щоби підкрастися і підслухати, про що достойники розмовлятимуть, годі було й сподіватися.
* * *
– Польські мрії, – сказав вроцлавський єпископ. – Польські мрії про Шльонськ. Нарешті вилізло шило з мішка. Єретики, апостати та їхні союзники, польські відщепенці, сплюндрували ратиборське князівство, спустошили козельську землю, спалили Крапковіце, Бжег та Уязд, пограбували та зруйнували монастир цистерціанців у Ємельниці, напали на Битом, тепер ідуть на Глівіце та Тошек. А на кордоні стоїть польське коронне військо, готове до збройної інтервенції та анексії Верхнього Шльонська. А ти, краківський єпископе, замість того, щоб у Кракові накладати анафему на короля-язичника, замість того, щоби палити на вогнищах Шафранців, Збонських, Мельштинських та інших польських поплічників єресі, домовляєшся зі мною про зустріч, хочеш вести переговори, укладати договори. Які? Про що? Рік тому я сказав твоєму послові, Бніньскому Лодзіцеві, що про польську інтервенцію не попрошу. Ніколи.
– Польське військо не ввійде у Шльонськ, поки король Владислав не дасть наказу.
– Ото ще мені гарантія. Ягелло – старий гриб. Слухає те, що йому націдять у вуха.
– Факт, – погодився Збігнев Олесницький. – А цідять усякі. У тому числі – покровителі єресі, руські схизматики та ще ті, хто радий був би бачити Литву відірваною від Польщі. А ваш король, Сигізмунд Люксембурзький, допомагає їм, дратуючи Ягелла обіцянками корони для Вітольда.
– Король Сигізмунд, – гордовито підняв голову Конрад, – може роздавати корони, кому захоче.
– Зможе, якщо стане імператором, а щодо цього немає жодних гарантій. Наразі король Сигізмунд заради своїх партикулярних і недалекоглядних інтересів наражає Вселенську Церкву. І місію, яку Церква має виконати на Сході. Місію християнську, цивілізаційну та євангелічну.
– Місію, яку має виконати Польща? Месія і вибраний народ, оплот християнства? Ти грішиш пихою, Збишеку, польською пихою. Місію, про яку ти говориш, з таким самим успіхом втілить у життя король Вітольд.
Краківський єпископ встромив руки в рукави шуби.
– Коронований король Вітольд нічого не втілить, – відповів він. – Його не обходить ні місія, ні Рим. Його обходить тільки і виключно влада. Апостольська столиця про це знає, а тому не дасть санкції на коронацію Вітольда. Апостольська столиця знає, що на Сході вона може опиратися тільки на Польщу, тільки на Польщу може покладати надії – у боротьбі як зі схизмою, так і з єрессю. І хто ослаблює Польщу, руйнуючи її унію з Литвою, той є ворогом не тільки Польщі, а й Церкви.
– Теперішньому папі ворожбити дають неповний рік життя. А його наступник може менше любити поляків. А надто якщо переконається, хто є істинним християнином. Хто таємно підтримує єретиків і постачає їм зброю, а хто бореться з ними зі зброєю в руках, нищить їх вогнем і залізом, аби остаточно покласти край єретичній мерзоті.
– Ага! – негайно здогадався Олесницький. – Ви готуєте хрестовий похід. Знову? Ви так спішите дістати по шиї? Адже чехи знову видублять вам шкуру. Знову будете втікати звідти – переполошені, зганьблені й осоромлені, скомпрометовані перед усім християнським світом. Та почніть же ви врешті-решт думати. Тим, що так дозволяєте єретикам узяти над собою гору, ви їх тільки посилюєте.
– Це ви їх посилюєте. Ви, поляки. Вашою підтримкою. Якби ви разом з нами вступили…
– Якби це від мене залежало, – перебив краківський єпископ, – польське військо вступило б у Чехію вже завтра. Я ненавиджу єресь і був би радий бачити її приборканою. Але доводиться рахуватися з громадською думкою. На думку громадськості, чехи – це слов'яни, вони – брати, а в братню країну не входять з військами. Vox populi, vox Dei[197]197
Голос народу – голос Бога (лат).
[Закрыть], польська інтервенція в Чехії була би політичною помилкою, наслідки якої важко передбачити. Отож польської інтервенції в Чехії не буде.
– Зате буде у Шльонську, так?
– Не буде, поки Ягелло не дасть наказу. Я, episcopus cracoviensis, роблю все, щоби не дав. Роблю все, щоби стримати і приборкати прогуситську партію. Допоможи мені в цьому, єпископе Вроцлава. Вплинувши на Люксембуржця, щоби він перестав під'юджувати. Стосовно справи Вітольда та корони для нього.
– Чого ви хочете? – розвів руками вроцлавський єпископ. – Адже з Вітольдом ви вже дали собі раду. Хитро переловили послів, які везли для нього корону, обвели короля Сигізмунда навколо пальця. Вітольд задовольнився орденом Дракона і змирився з фактом, що magnus dux[198]198
Великий князь (лат.).
[Закрыть] – це вершина його кар'єри.
– Вітольд не змирився і не змириться. Люксембуржець знав, що робить, коли відкривав у Луцьку оту переповнену амбіціями скриньку Пандори. Тепер Вітольд не зупиниться, поки не відірве Литву. Він – загроза для Польщі.
– Найбільшою загрозою для Польщі, – фиркнув вроцлавський єпископ, – є самі поляки. Завжди так було, і завжди так буде. Але я готовий до переговорів. Однак переговори – це do ut des, дам, щоб і ти дав. А ти нічого не хочеш дати, ні в чому не бажаєш поступитися. То як же нам бути?
– А в чому я мав би поступитися? І що отримав би взамін?
– Ти щось даси, я щось дам. Clara pacta, boni amici[199]199
Коли домовленості чіткі, дружба міцна (лат.).
[Закрыть]. Послухай. краківський єпископе, майбутній кардинале, пастирю вибраного народу. Якщо ти залишиш у спокої Шльонськ, я залишу тобі Схід, євангелічну місію і навертання схизматиків. Дам тобі бути оплотом. Вітольд і справді вам шкодить, він поре те, що ви так довго і працьовито ткали. Тобто він і справді є загрозою. І залишатиметься нею, поки живий. Поки живий. А якби так… він перестав жити? Раптово і несподівано?
Олесницький якийсь час мовчав.
– Мені про таке слухати негоже, – врешті-решт відповів він. – Аж ніяк негоже. Крім того, суто теоретично я вважаю, що старання були би даремними. Вітольда занадто добре оберігають, щоби замах міг виявитися успішним. Отруїти його теж не вдасться. До його послуг – численні литовські чорнокнижники, він постійно п'є живу воду з таємних жмудських джерел. Він нечутливий до отрут.
– До відомих отрут, – виправив його Конрад. – Тільки до відомих. Бо існують і невідомі, такі, про які не чули навіть у Венеції, не те що в якійсь там гіперборейській Жмуді. А як кажуть: Ignoti nulla curatio morbi[200]200
Не можна лікувати нерозпізнану хворобу (лат., вислів античного медика Цельса, автора трактату «Про медицину»).
[Закрыть]. На місці князя Вітольда я був би дуже обережним. Бо якщо ми домовимося, він може не прожити і року.
– А ми домовимося?
– А ви не дасте польському війську увійти у Шльонськ? Не підтримаєте гуситів, Волошека і Корибутовича?
– Ці речі – у віданні короля Польщі. Я – не він.
– Справді? Бо балакають різне. Кажуть, що ви, не вагаючись, можете вилаяти Ягелла, можете навіть накричати на нього. Нічого нового, польська Церква завжди смикала за політичні нитки, і ти мене не переконаєш, що перестала. А ще ж у Польщі є шляхта, землевласники, стани, народ, і з ними король теж мусить рахуватися. Так що не викручуйся, єпископе Збігневе. Clara pacta, boni amici! Чи взамін за дружню послугу, яку я вам надам у справі Вітольда, ви зробите так, щоби Польща перестала підтримувати гуситів? Мало того: щоби вони стали в Польщі викликати огиду? Щоби стали зненавидженими? Усіма, від короля – і до найубогішого смерда?
– А не підкажеш, яким способом? Ти ж такий мудрий.
– Тепер, – розреготався Конрад, – уже мені слухати негоже. Змови, провокації? Таке не личить духовній особі, простому працівникові Господнього винограднику. Новини з Франції, Збишеку, сподіваюся, до вас також доходять? Відомості про Йоганну д'Арк, яку звуть La Pucelle? Про те, що вона визволила з-під облоги Орлеан? Що розбила англійців під Пате? Що привела до коронації Карла VII у реймському соборі? Що взяла в облогу Париж?
– І що з цього випливає?
– La Pucelle – це символ. А символ – понад усе. Не можна недооцінювати його значення. Послухай ще одну притчу: у 1426 і 1427 роках гусити вчинили два чергові походи на Ракуси[201]201
Давня (і сучасна чеська) назва Австрії.
[Закрыть]. За першим разом напали на цистерціанський монастир у Цветтелі, за другим – на конвент в Альтенбургу. Як це в них заведено, помордували ченців, монастирі пограбували, підпалили. Скажете, нічого нового. І помилитеся. В обох монастирях чехи розбили на друзки органи, розкололи на дрібні уламки дзвони, вщент розтрощили вівтарі. Фігури порозбивали або повідбивали їм голови. Святі образи осквернили і посікли мечами. Подібні іконоклазми вони вчинили у баварських монастирях у Валлербаху і в Шенталі в 1428 році. І в тому-таки році – у Шльонську.
