Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 35 страниц)
Розділ вісімнадцятий
у якому пардону не дають, нема пощади, нема помилування. А ліки та амулети виявляються безсилими.
Місто Кульмбах палало. Замок Плассенбург, який вивищувався над ним і здобути який Сиріткам так і не вдалося, був наче корабель, що плив у морі полум'я, підносячись на розбурханих хвилях вогню.
Спочатку, коли вони під'їжджали, Рейневан не збирався контактувати із Сирітками, побоювався, що пам'ять про Сміла Пульпана та конфлікт із находським контингентом все ще може бути серед них жива, що попри прихильне ставлення до нього Прокопа та гейтманів Табора з боку Сиріток його може зустріти якийсь афронт. Проповідники Сиріток, на чолі з Прокупеком, раз у раз звинувачували його у чаклунстві та поширювали припущення, що він може виявитися провокатором. Тому Рейневан вирішив об'їхати Кульмбах широкою дугою і їхати просто на Байройт.
Та доля перекреслила плани. Об'їжджаючи місто, яке штурмували Сирітки, вони нарвалися на сильний кінний роз'їзд, якому здалися підозрілими. Пояснення не допомогли. Їх заарештували і доставили в штаб Сиріток під озброєним конвоєм. На величезну полегкість усього товариства, вони все-таки натрапили на знайомих і приязно настроєних гейтманів. Їх зустріли як завжди життєрадісний Ян Колда з Жампаха та їх старий товариш, Бразда Ронович з Клінштейна.
Штурм тим часом закінчився, Кульмбах уже було захоплено і розграбовано, тепер бралися за те, щоб його палити, по дахах уже гасав червоний півень, стелився і ліз у небо густий чорний дим.
– Ні, – відповів Колда на запитання. – Ні, Рейневане, в мене нема ніяких відомостей ні про яких панн. Та й звідки б я їх мав? Це війна. А це значить – один великий бардак, який уже неможливо тримати під контролем. На схід від нас насувається Табор, а значить, Прокоп і Кромешин, на захід від нас – внутрішні війська Краловця і празька domobrana[164]164
Ополчення (чеськ.).
[Закрыть] Зигмунта Манди. А між нами діють самостійні роз'їзди та загони, нишпорять банди, неорганізовані групи, дезертири… Рятуй тих своїх панн чимшвидше, чимшвидше, раджу. Якщо вони самі опиняться поміж військами, то бачу в чорному кольорі…
Шарлей скреготнув зубами. З лиця Рейневана відлила кров. Бразда це зауважив.
– Якщо вже ми заговорили про банди та бандитів, – швидко втрутився він, – то, може, варто було б їм показати… Що ти на це, Яне?
– Можна.
Ближче до краю табору, серед високо навантажених здобиччю возів, на просмоленій плахті було покладено шість тіл. Шість трупів, досить сильно понівечених. П'ятеро з них, Рейневанові аж серце зупинилося в грудях, мали на собі рештки чорних обладунків і плащів.
– Černi Jezdci, – показав Колда. – Ćerna Rota. Вам це дещо говорить, чи не так? До нас теж дійшли чутки про них. Але щоб вони, аж сюди, в Німеччину, за нами полізли?
Шарлей питально глянув, показуючи на шостий труп. На ньому був звичайний одяг. А голова була майже зовсім спалена. Так, ніби її всадили в піч і довго там тримали.
– Айно, саме так, – ковтнув слину Бразда. – Чорні, скидається на те, йшли за нами майже від самої переправи. Раз у раз пропадав якийсь патруль, а потім ми їх знаходили порізаних. А одного завжди на гілці. Підвішеного за ноги. Над вогнищем. Допитували, видно. А з головою у вогні скажеш… Усе скажеш…
Ян Колда харкнув, сплюнув.
– Врешті-решт це нам допекло, – сказав він. – І ми влаштували засідку. Налетіли на них, але вони вирвалися, тільки ці-от п'ять нам дісталися. Що вони тут шукають, Рейневане? Про що допитують, палячи людей вогнем? Що ти можеш нам про це сказати?
– Нічого. Бо я дуже спішу.
* * *
Коли перед самими копитами коня Якуба Данцеля прошмигнув чорний кіт, Якуб Данцель повинен був повернутися до Байройта. Однак Якуб Данцель обмежився тим, що кинув услід котові сороміцьке слово – і поїхав далі. Адже якби він повернувся, Тибальд Раабе підняв би його на кпини за віру в забобони. А прекрасна Вероніка фон Ельсніц могла б, який жах, зневажати його як боягуза.
Якуб Данцель поїхав далі трактом на Кульмбах, де сподівався зустріти гуситів. Якби він цього не зробив, якби повернув назад, мав би, незважаючи на війну, шанс дожити до сімнадцяти років.
На нього накинулися зненацька, більш ніж дюжиною коней, оточили. Один висмикнув у нього з рук віжки. Дівчина з блакитними і нелюдськими очима ударом списа збила його з сідла. Коли він намагався піднятися, ударила древком, повалила.
Чоловік, який став над ним, мав чорне довге волосся до пліч. Пташиний ніс. Недобру усмішку. І погляд диявола.
– Я задам тобі запитання, – засичав він, мов змія. – А ти відповіси. Ти бачив двох панянок, що подорожували самі?
Якуб Данцель поспішно заперечив. Чорноволосий паскудно всміхнувся.
– Запитаю ще раз. Бачив?
Якуб Данцель заперечив. Стиснув повіки і губи. Чорноволосий випростався.
– На гілку його, – наказав він. – І розпаліть вогнище.
* * *
– Я не знаю, де зараз Рейневан, – сказав голіард-емісар. Він назвався дівчатам Тибальдом Раабе. З ним було двоє помічників, другий був так само юний, як і перший.
– У Верхню Франконію, – пояснив він, – увійшли п'ять гуситських армій, кожна діє самостійно. Я підозрюю, що Рейневан у війську Табора, яке йде сюди маршем через Гоф і Мюнхберг, туди я й пошлю повідомлення. Через оцього юнака, Якуба Данцеля.
Юнак Якуб Данцель подивився на Вероніку і зашарівся. Вероніка затріпотіла віями.
– А ми, – вів далі голіард, – зачекаємо тут, у Байройті.
– Навіщо нам чекати? – запитала Ютта. – Чому ми не можемо їхати разом з паном Данцелем, прямо до гуситів?
– Це надто небезпечно. Навколо нишпорять банди, розрізнені групки озброєних, дезертири. І нітрохи від них не кращі найманці. Тутешні лицарі, навіть пфлегери, бояться стати до бою з чехами, натомість швидкі до грабунків, до знущань над беззахисними та жінками…
– Ми знаємо.
– А самі чехи, гм-м, – запнувся Тибальд Раабе. – Деякі командири нижчого рівня… Боже борони потрапити їм до рук… Панно Ютто, Рейневан ніколи би мені не пробачив, якби я тебе знайшов, а потім втратив.
– Ми почекаємо тут, у Байройті, – закрив він дискусію. – Я впевнений, що місто здасться. Я тут уже кілька днів дію, підбурюю бідноту. Патриціат уже штанами трусить, боїться гуситів з того, а черні – з цього боку міських стін. До них дійшли вісті з Плауена, з Гофа… Про різанину та пожежі… Байройт, побачите, здасться, заплатить випальне. А як увійдуть чехи, я віддам вас під опіку гейтманів. Будете в безпеці.
* * *
Полум'я свічки дрижало.
Заспокоєні, вмиті та ситі Ютта і Вероніка спершу розплакалися, приходячи до тями після жахіть утечі. Потім повеселішали.
– Були моменти, коли я переставала вірити, – зі сміхом зізналася Вероніка, підкручуючи кілочки лютні, яку вона знайшла серед Тибальдових пожитків у його конспіративній квартирі на підваллі. – Я переставала вірити, що нам вдасться. Думала, що ми погано закінчимо. Якщо не зґвалтовані й убиті мародерами, то в якомусь рові, від голоду і холоду. Зізнайся…
– Зізнаюся, – зізналася Ютта. – У мене теж були такі моменти.
– Але це вже позаду. Ха! Ми вижили! Час подумати про себе. Цей Якуб Данцель… Дітвак, але гарний дітвак. Очі солодкі… Просто солодкі. Не крився. Ти свого коханого вже майже знайшла, вже майже в його обіймах. А я що? Досі сама.
Seulete sui et seiilete vueil estre,
Seulete m 'a mon douz ami łaissiee;
Seulete sui, sanz compaignon ne maistre,
Seulete sui, dolente et courrouciee,
Seulete sui…{51}
Полум'я свічки задрижало сильніше.
– Тихо, – Ютта різко підняла голову. – Ти чула?
– Ні. А що я мала чути?
Ютта жестом наказала їй мовчати.
* * *
А в Байройті раптом роздзвонилися дзвони.
* * *
Двері різко розчинилися, всередину влетів Тибальд Раабе.
– Утікаймо! – закричав він. – Гусити в місті! Швидко, швидко!
На вулиці їх підхопила ріка втікачів і понесла у напрямку центру. З півночі вже долинав великий гамір і стрілянина, нічне небо забарвила у червоний колір заграва. Вони бігли, вже відчуваючи гарячі подмухи та сморід паленого. За ними летів крик, дикий і страшний крик мордованих.
– Вдарили зненацька, – важко хекав Тибальд. – Ввірвалися через стіни… Місту кінець… Швидко, швидко…
Перед парафіяльним костелом їх мало не розділили, чернь, що панічно втікала, на якусь мить розірвала їх, понесла в різні боки. Ютту штовхнули, падаючи, вона вдарилася в контрфорс, збилася з дихання, чудом не впала, якби впала, її б розтоптали. Тибальд раптом опинився перед нею, обійняв, затулив, прийнявши на себе наступні штурхани та удари. Підхоплена юрмою Вероніка пронизливо закричала. Емісар кинувся до неї, витягнув з тисняви. Її трясло, очі були ошалілі, рукав відірваний.
– Сюди, сюди! За сакристію!
Поруч збили з ніг жінку з дитиною, затоптали, перш ніж хтось із них устиг крикнути.
Вероніку штовхнули, вона впала в болото. Її підняли, вона кричала і водила навколо божевільним поглядом. Ледве могла йти, її довелося тягнути.
Над Байройтом уже здіймалося полум'я, яке з тривожною швидкістю перескакувало з даху на дах, зі стріхи на стріху. У небо вистрілювали снопи іскор. А ревіння пожежі пересилював крик.
З вуличок, що вели на ринок, вибігли останні втікачі, а за ними вискочили гусити. Пожежа спалахнула на клинках і лезах тисячею червоних відблисків. Передсмертні крики врізалися у вуха.
Убивали методично і неспішно, підпихаючи щільно збитий натовп у бік парафіяльного костелу. Коли костел наповнився людьми, підклали вогонь. Зайнялися лави, тісно заповнені нефи, хори та вівтар охопила пожежа, костел усередині перетворився на гігантське вогнище. Тих, хто намагався втекти з пожежі, заколювали піками.
По вуличках, які вели до ріки, струменіли густі потоки крові. Розбризкуючи криваве багно, гусити зганяли туди людей.
Різанина тривала.
Вероніка прийшла до тями, вже могла бігти. І вони бігли. З усіх сил.
Біля брами аж кишіло збожеволілими від страху людьми, тривала бійка, зі стайні поблизу долинали крики і прокльони. Тибальд Раабе не задумуючись кинувся всередину. Невдовзі він з'явився – з другим своїм помічником, Павлом Рамушем, вони вели чотирьох коней, які виривалися. По щоці Рамуша текла кров.
– На сідла! І до брами! До брами!
На Вероніку, яка сідала в сідло, накинулося двоє, з криками хапнули її за одяг, намагаючись стягти з коня. Тибальд Раабе ляснув одного батогом, другого Ютта копнула в лице. Поруч Рамош шмагав юрму нагайкою. Вероніку трясло, клацання її зубів було чути крізь шарварок навколо.
– До брами! На міст!
За ними гналися жар і рев, лють розбурханої стихії. Вітер, який раптом зірвався, роздмухав пожежу, не минули й три отченаші, як усе місто Байройт горіло одним великим вогнем. Поверхня води у рові блищала, мов червоне дзеркало. На тлі полум'я мигтіли силуети вершників.
– Пришпорте коней! – крикнув, озираючись, Тибальд Раабе. – Ходу, з усіх сил!
Вони втікали, змушуючи коней скакати виснажливим галопом. Не озиралися.
* * *
Вони летіли галопом над берегом ріки, що блищала у світлі зірок. Не збавляли темпу доти, доки коні не почали хрипіти, а лісова дорога не потонула в темряві.
Ютта раптом відчула холод на карку, стала в стременах, прислухалася.
– За нами женуться, – вимовила тремтячим голосом.
– Не може бути, – Тибальд теж озирнувся. – Я нічого не чую…
– За нами гонитва, – повторила Ютта. – їдьмо вскач!
– Але тоді коням кінець…
– Ти волієш, щоби нам був кінець?
* * *
Зайнявся неясний і холодний світанок, і тоді виявилося, що Ютта має рацію. На далекому хребті узгір'я замаячіли фігури вершників. Крізь туман долинув далекий крик:
– Adsu-u-umu-u-us!
– Псякрев! – пришпорив коня Тибальд. – Це Грелленорт! Учвал, дівчата, учвал!
Усі четверо помчали диким галопом, униз узгір'я, поміж рідкі та голі берези. Влетіли в яр, підкови задзвеніли по камінню. З тріском поламався тонкий лід на калюжах.
– Учвал! Не зупинятися!
– Adsu-u-umu-u-us!
За яром розкинулося орне поле, у борознах білів сніг. За полем синів ліс. Не треба було ні команд, ні спонукань. Вони притиснулися до грив, пустили коней у галоп. З-під копит летіла земля.
Але переслідувачі були вже близько, з крику було чути, що їх наздоганяють, що їх уже бачать. Ютта озирнулася. Більш як дюжина вершників рухалися лавою. Один вів, був попереду. Вона знала, хто це такий.
Вони влетіли в ліс, продерлися крізь гущавину, де їх шмагали засніжені лапи ялиць. І вилетіли просто на роздоріжжя. Одна з доріг вела в яр, друга – в бір.
– Нам треба розділитися! – крикнула Ютта. – Це єдиний шанс! Я – в яр, а ви – тудою!
– Ютто! Ні-і-і-і!
– Я не можу… – видихнув голіард. – Не можу дозволити… Я поїду…
– Я їжджу верхи найкраще з вас. А без тебе ми не доберемося до гуситів. Ходу!
Не було часу ні щоби сперечатися, ні на слізливі прощання.
Ютта пришпорила коня і галопом помчала в яр.
* * *
Уже добрих дві години вони не чули за собою звуків гонитви, проте Тибальд Раабе не наважувався сповільнити темп аж до моменту, коли сонце застигло в зеніті.
– Зупинімося… – насилу промовив він. – Треба спішитися і дати коням перепочити… Здається, за нами вже не женуться… Здається, вдалося. Ютта…
Голос застряг у нього в горлі. Вероніка вибухнула плачем.
– Вона їздить верхи найкраще з нас… – насилу вимовив голіард. – Найкраще… Вона дасть собі раду…
Вероніка розридалася ще сильніше.
– Ми повинні привести підмогу, – вирішив Тибальд. – Ми недалеко від дороги, що веде на Кульмбах і Кронах, гусити мусять бути близько. Вероніко, перестань, будь ласка…
Вероніка не могла перестати. Вона ридала дуже гірко і дуже голосно. І хоча зазвичай ридання і сльози нічого не дають, ні в чому не допомагають і становища не поліпшують, цього разу було інакше. У хащах зашелестіло. Заіржав кінь. На галявину виїхали четверо вершників.
– Рейневан! – вигукнув голіард. – Шарлей! Самсон!
– Непогана ідея з тим плачем, – привітав їх демерит. – Якби ви не плакали, ми би проїхали мимо.
* * *
Обличчя Тибальда, коли він розповідав, було смертельно блідим. Але Рейневан зберіг спокій. Або зрозумів, що не може ні ображатися на голіарда, ні мати до нього якісь претензії, або ж йому просто було не до образ і претензій. Найімовірніше, останнє, бо, вислухавши, миттю зірвався на ноги і скочив у сідло.
– Їдьмо! – Тибальд теж зірвався на ноги. – Негайно їдьмо на порятунок! Я покажу дорогу! Дайте мені вільного коня, мій не проїде більше ні гони…
– А як з нею? – Рікса показала на Вероніку. Почервоніла від сліз, вона все ще шморгала носом.
– Нехай їде з нами.
– Ні! – крикнула на весь голос Вероніка фон Ельсніц. – Не хочу! Нізащо! З мене досить, досить, я більше не витримаю! Я хочу назад у свій монастир! Я хочу у свій монасти-и-ир!
– Добре, – вивнув Тибальд. – Рамуш відвезе тебе у Кроншвіц. З Богом, панянко.
– Рятуйте… Ютту…
– Врятуємо.
* * *
Перед Юттою виріс пліт, вона пришпорила коня, перескочила його. Вилетіла на рівну втоптану землю, поміж халупами і хижами покинутого села. Ліворуч вона бачила велику комору, праворуч, на схилі, маячіли в тумані діряві крила вітряка.
Кінь хрипів і храпав, мундштук і трензель були геть покриті піною, шия жеребця була гаряча, мокра і слизька. А гонитва не припинялася, коні Чорних Вершників не ослабли, вона далі чула за собою тупіт і крики.
Вона галопом помчала до комори, бо їй здавалося, що за нею вона бачить чагарі, які могли дати їй бодай тимчасове укриття. А тільки укриття і могло її врятувати. У гонитві вона вже не мала шансів.
Вона знову перескочила наступний пліт, кінь після стрибка аж присів на круп, здавалося, що впаде. Але він зумів піднятися.
Тільки для того, щоби раптом заверещати. І кинутися. Кинутися так, що Ютта вилетіла із сідла. Краєм ока вона встигла помітити спис, який встромився у бік жеребця зовсім близько від її литки.
Вона впала просто в засохлі ожинові кущі, на якийсь момент зав'язла в колючих кривих шпичаках. Коли нарешті вирвалася, подряпана, було вже пізно, Чорні Вершники оточували її з усіх боків. Вона кинулася втікати, вправно лавіруючи між їхніми кіньми. Її запросто наздогнали, звалили в галопі, з таким розгоном, що удар об тверду землю перехопив їй подих і паралізував. Вона лежала навзнак, дивлячись у раптом потемніле, затягнуте хмарами небо. Навколо форкали коні, тупали копита.
– Панна Ютта де Апольда.
Він дивився на неї з висоти сідла своїми пташиними очима. Жорстоко усміхався.
– Давно не бачилися, – в'їдливо сказав він. – Рік з гаком минуло від нашої зустрічі в Білому Костелі. Я скучив. Ану, беріть її.
Двоє Вершників, грубо шарпнувши, підняли її з землі. Вони були без шоломів, вона бачила їхні обличчя, бліді, сріблясті, наче у прокажених, підведені синцями, і безпам'ятні очі, покриті пі ною губи. Раптом вона злякалася. З вражаючою певністю, з достеменним передчуттям, що цього разу не викрутиться.
Її затягли під стіну покинутого сараю. Тут уже чекав Грелленорт. І світловолоса дівчина з блакитними і нелюдськими очима.
– У мене були щодо тебе інші плани, – повідомив Грелленорт. – Я хотів забрати тебе до Вроцлава. А схопивши твого полюбовника, Рейнмара Беляву, я збирався насильно годувати його шматками тіла, які в нього на очах вирізав би з тебе, з щоразу різних місць. Припікаючи рани, це вдалося би розтягнути в часі на принаймні кільканадцять днів, а закінчити я планував твоїми внутрішніми органами. Але час не на моєму боці, історія не на моєму боці, світ обернувся несподіваним чином. Тому тут і тепер нам доведеться попрощатися. Тут я тебе залишу.
Двоє Вершників схопили Ютту за руки і плечі, підняли так. що вона повисла, ледве торкаючись землі пальцями ніг. Дус фон Пак роздерла їй куртку і сорочку, оголила шию, схопила ззаду за волосся. Стінолаз наблизився, витягнув з-під плаща продовгувату пласку коробочку. Ютта зі страху мало не непритомніла, зі стиснутого жахом горла не могла видобути ні звуку. Але коли побачила, що саме Стінолаз виймає з коробочки, крикнула. Крикнула страшним голосом і почала сіпатися в руках, які її тримали.
Предметом, який вийняв Стінолаз, була засушена лапка. Маленька, як ручка дитини, але з абсолютно не по-людськи довгими пальцями, озброєними гачкуватими пазурами. Уся суха шкіра лапки була всіяна дірками, котрі нагадували маленькі кротовини. Це були сліди від личинок мух, які завелися у гниючій тканині та дощенту її виїли, залишивши обтягнуту сухою шкірою й обтягнуту сухожиллями кістку. Хоч вона й була засушена, але досі огидно тхнула гнилизною.
Стінолаз підійшов. Ютта з усіх сил хотіла знепритомніти. Але не могла. Дивилася, мов загіпнотизована.
– Per nomen Baal-Zevuv, dominus scatophagum, – Стінолаз підняв лапу і наблизив її до її обличчя. – Per nomen Kuthulu, Tsadogua et Azzabue! Per effusionem sanguinis!
Він дряпнув її в шию сухим пазуром. До крові. Вона хотіла кричати, але зуміла лише прохрипіти. Він дряпнув її ще раз. І ще раз.
– Іа! Азіф!
Почувся дивний шиплячий шурхіт, шелест і цвіркотіння, ніби від сотень комах і їхніх крилець. Навіть декотрі з-поміж Чорних Вершників нажахано сахнулися назад. Стінолаз підніс лапку до лиця Ютти.
– Adiungat Yersinia tibi pestilentiam[165]165
Перекручені слова з Поет. 28:21: «Adiungat Dominus tibi pestilentiam» – «Приліпить Господь до тебе моровицю».
[Закрыть]!
На його знак її пустили. Вона впала м'яко, зовсім безсила. А за мить скорчилася у спазмах. Ютта блювала.
Він дивився на неї якийсь час. Потім махнув рукою своїм.
– Звершилося, – сказав. – їдьмо… Що там відбувається?
– Гусити! – Один із Вершників галопом над'їхав з боку плотів. – Великий загін! Уже близько!
– Ховайтеся, – Стінолаз показав на стодоли та сараї. – Перечекаємо. Пильнуйте, щоб кінь не заіржав.
Повіяв вітер, вітряк на горбку заскрипів, закрутив крилами.
* * *
Dietky, Bohu zpievajme Jemu čest, chválu vzdavajme..
Дорогою біля покинутого села тягнувся зі співом кінний загін, дві з половиною сотні озброєних з Чашами на панцирах. На чолі їхав Ян Змрзлік зі Свойшина, пан на замку Орлік, у повному обладунку і в яці, прикрашеній гербом – трьома червленими поясами у срібному полі.
– Село, – показав Фріцольд фон Варте, найманець, гельвет з кантону Тургау. – І вітряк на горбі. Підпалити?
– Ні, – вирішив Змрзлік. – Не варто димом показувати, де ми. На майдані журавель, тож напоїмо коней. А потім вирушаємо на Бамберг.
Гусити не поспішали, минули добрі дві години, перш ніж вони покинули майдан. Врешті-решт запанувала тиша. Назовні часом повівав вітер, посвистував у щілинах комори. Часом порипували крила вітряка на горбі.
– Певно, вже поїхали, – вирішив Стінолаз. – Виходимо і забираємося звідси.
Один із Вершників відчинив ворота. Щоби подивитися прямо в дуло празької рушниці.
– Слава Йсу, – привітав його Шарлей. І випалив йому просто межи очі.
На звук пострілу зі стодоли вилетіли ще двоє спішених Вершників. Один поліг відразу, стріла з Рейневанового арбалета влучила йому в око крізь оглядову щілину шолома. Другого Самсон лупнув гудендагом з такою силою, що салад увігнувся і тріснув, як шкаралупа яйця.
Велет увірвався у стодолу, вимахуючи обкованою палицею. Вершники відступили перед ним, втекли під стіни. Але ненадовго: їх усе ще було п'ятеро, а він – тільки один. Зблиснули мечі та корди.
Самсон тим часом обхопив стовп, що підтримував зруб дахового перекриття. На його чолі надулися жили, коли він смикнув за стовп, могутньо, немов справжній Самсон. І як справжній Самсон повалив колони храму Даґона в Ґазі, так Самсон Медок виламав і повалив стовп стодоли. Бантина зламалася зі страшним тріском, як прутики, тріснули балки дахового перекриття. І все перекриття, все піддашшя разом з дахом, вся величезна вага старої деревини, усе це, немов храм Даґона на филистимлян, повалилося на Чорних Вершників, придавило і роздушило їх так, що вони навіть не встигли розкричатися.
Тільки одна нога стирчала з-під купи балок, одна нога в чорному наголіннику і чорному сабатоні. Стирчала і здригалася.
Самсон важко дихав, не в стані вичавити з себе ні звуку. Він тільки сіпнув Рейневана за плече.
Залишалася ще робота, яку треба було зробити.
* * *
Чорні Вершники пхалися у ворота комори. Рікса поклала одного, всадивши в нього дві кулі з самопалів, які подавав Тибальд. Але інші вирвалися на майдан, а за ними, вже на конях, вилетів Стінолаз із рештою. Один з коней тут же став дибки і повалився, Рейневан уже був на полі бою зі своїм мисливським арбалетом. Другого коня застрелив з гандканони Тибальд, причому сам мало не загинув: один із Вершників заїхав йому навперейми і вже був здіймав меча, коли запущений Самсоном гудендаг змів його із сідла. Тибальд яструбом кинувся на лежачого і всадив йому корд під горжет. Рікса тим часом заколола другого лежачого.
Шарлей безстрашно перебіг дорогу Стінолазові, з розмаху рубонув його коня по передніх ногах. Кінь зарився храпами в землю, Стінолаз вилетів із сідла і покотився по втоптаній землі. Дус фон Пак пронизливо крикнула, обернула коня, кинулася на Шарлея зі списом. Демерит не запанікував, не утікав, чекав, тримаючи фальшіон обіруч. Дус піднялася у стременах і замахнулася списом. Цієї миті стріла з Рейневанового арбалета влучила її коневі в шию. Кінь кинувся. Дус упала, гримнулася об землю.
Стінолаз зірвався на ноги, кинувся до останнього з Вершників, стягнув його з коня, сам скочив у сідло. Побачив, що до нього біжить Самсон, що Рікса і Тибальд набивають рушницю. Різким рухом підняв обидві руки, виконав ними у повітрі складний жест, викрикнув заклинання. У піднесених долонях виросла і почала швидко набухати куля вогню.
Побачивши, до чого йде, усі кинулися шукати сховку. Але Стінолаз ні в кого конкретно не цілився – просто кинув вогненну кулю вгору. Там, угорі, вона і вибухнула з громовим звуком.
Скориставшись сум'яттям, Стінолаз чвалом під'їхав до Дус, яка саме піднімалася, затягнув її на коня і кинувся галопом, у напрямі горбка, на якому стояв вітряк. Рікса випалила в них із гандканони, але промазала.
Рейневан не промазав.
Поцілений стрілою чорний огир заверещав, кинувся, хвицнув крупом, скинувши своїх вершників. Стінолаз і Дус кинулися навтьоки. Дус накульгувала.
Рейневан схопив одного з коней, які бігали по майдану, скочив у сідло, кинувся навздогін. Стінолаз обернувся, побачивши кінські зуби над самою головою, завив від страху. Але розважно відскочив, підняв руку, прокричав заклинання. З його пальців вистрелив сніп іскор, вогненних голок. Кінь заіржав, став дибки. Рейневан упав, розтрощивши своєю вагою жердини плоту. Стінолаз схопив віжки, скочив у сідло. І галопом кинувся навтьоки.
* * *
Дус фон Пак стояла на вершині сходів, що вели до вітряка. З кордом наголо, розвіяним волоссям і вишкіреними зубами. З її горла виривалося нелюдське хрипіння, схоже на люте завивання оскаженілої кішки.
Шарлей уже відкривав рота, щоб закликати її кинути зброю і здатися, але Рікса зупинила його, покрутила головою. Вона глянула Шарлеєві в очі, він зрозумів.
Нема пардону.
Вони схопили дверцята від хлівця, які приволік Тибальд, скористалися ними, як щитом, вдираючись по сходах. Притиснули Дус до дверей, проштовхнули її всередину, увірвалися за нею.
Повіяв вітер, крила вітряка обернулися, рушив і заторохкотів механізм передачі.
Шарлей схопив Дус за руку, витиснув корд з пальців. Дус висмикнулася, дістала ніж. Рікса вдарила її держаком тесака. І штовхнула. Прямо на привідний вал, пальчасте колесо і систему зубчатих передач.
Повіяв легкий вітер.
Дубовий триб передачі схопив плече Дус, вгризся із хрускотом, ніби вовк зубами. Тріснула кістка. Дус завила. Почала сіпатися, але триби не пускали. Знову злегка повіяло, механізм запрацював, колесо натиснуло на триб, триб вперся в груди Дус. Дус завила так, що пил посипався з усіх щілин.
Шарлей і Рікса перезирнулися. Знизали плечима. І вийшли.
Біля східців чекав Тибальд. Трохи далі Самсон допомагав іти Рейневанові, який насилу переставляв ноги.
– І що? – запитав Тибальд, головою показуючи на вітряк. – І що?
– Нічого, – холодно відповіла Рікса. – Чекаємо вітру.
* * *
У повітрі відчувалося наближення вітру. Стінолаз був уже далеко. Тепер він зупинився і розвернув коня. Озирнувся.
Прислухався. Відстань була велика, але він чув.
– Не залишай мене! Не залишай! Не залишай мене саму!
Обличчя Стінолаза не здригнулося. А за мить з сідла зірвався, тріпочучи, великий птах. Зірвався, піднявся і полетів у небо, в низькі хмари. Полетів і зник.
– Не залиша-а-а-а-а-а-а-а…
Вітер завив. Крила вітряка здригнулися. Потім рушили, з помітним зусиллям, долаючи опір. А потім уже крутилися плавно і без перешкод.
Останнього з Вершників, роззброєного, без шолома, Рікса і Тибальд загнали під ворота покинутого сараю. Вершник упав на коліна, благаючи пощади. Але цього дня пардону не давали. Тибальд ухопив Вершника за волосся, а Рікса коротким рухом всадила йому стилет під підборіддя, ввігнавши лезо аж по рукоять. Заколотий повалився в конвульсіях на ворота, відчинивши їх своєю вагою. Рікса, щось почувши, зазирнула всередину.
– Рейневан! – пронизливо крикнула вона. – Рейневан! Сюди! Швидко!
– О Господи! – Тибальд теж заглянув, відсахнувся. – О Господи…
Прибігли Шарлей і Самсон. Рейневан їх випередив. Увірвався всередину, відштовхнувши голіарда і мало не збивши з ніг Ріксу.
Усередині на соломі лежала…
– Ютта!
Він кинувся до неї, впав на коліна. Схопив за плечі.
Першим, що він відчув, був мокрий жар. Вона була така гаряча, що майже горіла вогнем. Очі були заплющені, її трясло, бив дрож.
– Ютто! Це я! Я тут! Ютто!
– Рейневан… – вона відкрила очі. – Рейневан?
Він обійняв її. І тоді відчув страшний, просто крижаний холод її рук. Глянув – і обмер. Шкіра долоні була блакитного ко льору, який ближче до пальців переходив в індиго, а на самих пальцях – у глибокі відтінки пурпуру.
Тремтячими пальцями він розгорнув її сорочку. І хоч як старався, проте не зумів стримати розпачливого зойку.
Темно-сині плечі, груди і живіт Ютти були густо вкриті пухирями і фурункулами. Майже на очах виростали нові. Деякі лускали, з них сочилася кров. Вона почала дрижати, спазматично тремтіти, він її накрив і обгорнув плащем. Ютта глянула на нього непритомним поглядом.
– Рейневане… Холодно…
Він накрив її другим плащем, який йому подав Самсон. Ютта міцно схопила його за руку. Хотіла щось сказати, мало не захлиснулася кров'ю. Він нахилив її голову, щоб вона могла спльовувати.
– Що з нею? – глухо запитав Шарлей. – На що вона нездужає? Звідки ця страшна синюшність?
Рейневан закусив губу, показав на шию дівчини, на шрами, паралельні надрізи, вже розпухлі та загноєні. Він встав, відвів Шарлея і Самсона вбік.
– Її поранили, – вичавив він із себе. – І заразили. Прищепивши…
– Що?
– Це… – голос застряг у нього в горлі. – Думаю, що… Що її заразили магічно викликаним гнилокрів'ям. Гнилокрів'я – це зараження і гниття крові… За Авіценною… Салернці називають це сепсисом. Синизна походить від внутрішніх крововиливів. Її кров просочується крізь жили й утворює згустки… Це розсіюється по всьому тілу… Виникають вогнища нагноєння… У неї вже є симптоми гангренозного запалення…
– Ліки?
– Від гнилокрів'я нема ліків… Ніхто не знає від цього ліків…
– Не говори так, до біса. Ти ж медик. Пробуй!
«Спершу лихоманка, – подумав він, уклякаючи, – я повинен зняти лихоманку… Потім необхідна якась сильна протиотрута… Щось таке, що зупинить зараження…»
Тремтячими пальцями він розстібнув пряжки торби, висипав її вміст, почав гарячково порпатися в ньому. З непереборним почуттям безсилля.
З дедалі сильнішим переконанням, що ніщо з того, що є в його розпорядженні, неспроможне вилікувати Ютту, допомогти їй або принаймні полегшити її муки. Що ні до чого всі його remedia contra malum, ні до чого diacodia та elektuaria, ні до чого sotira, antidota та panacea. Ні до чого artemisium, hypericum та serpillum, ні до чого Pestwurz, чортополох та всі інші препарати, які він носить у торбі.
«Амулети, – подумав він, – амулети Телесми. – їх залишилося небагато… Gemma rutila, що зупиняє кровотечу. Venim з ляпіс-лазурі, який допомагає від отруйних укусів… Aquila, орлиний камінь, котрий очищає кров… Але їх усі треба застосовувати негайно, а її поранили багато годин тому… Магічне гнилокрів'я розвивається блискавично… Може, все-таки якийсь амулет подіє… Боже, зроби так, щоб якийсь із них подіяв…»
Амулети не діяли. Були заслабкі. Вони не мали шансів у боротьбі проти того, чим заразили Ютту.
Заклинання. Він знав кілька. Нахилившись, вимовляв їх по черзі, долаючи дедалі сильнішу сухість у роті. Виконував магічні жести та знаки, насилу опановуючи дрож у руках.
Заклинання не діяли. Рейневан підняв очі і руки.
– Magna Mater… – пробурмотів він. – Мати богів… Ти, єдина, що обороняєш нас і захищаєш… Мати Сонця, тіло якої біліше від молока зірок! Elementorum omnium domina[166]166
Володарка всіх стихій (лат.).
[Закрыть], Пані Творення, Годувальнице Світу! Хранителько неба і моря, всіх богів і сил, aeterne caritatis desideratissima filia, aeterne sapientie mater gratissima, sub umbra alarum tuarum protege nos[167]167
Наймиліша донька вічної любові, найпрекрасніша мати вічного знання, захисти нас під сінню твоєї опіки (лат.).
[Закрыть]. Дай мені, покірно благаю, силу ліку, що несе здоров'я. Зціли її, благаю. Дозволь їй жити. Чуда не сталося.
