355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Анджей Сапковський » Lux perpetua » Текст книги (страница 5)
Lux perpetua
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 00:10

Текст книги "Lux perpetua"


Автор книги: Анджей Сапковський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 35 страниц)

– У Вроцлаві править єпископ, – парирував Кучера фон Гунт. – Намісник короля Сигізмунда, пана твого, салогубе, і цілої твоєї ради. А я тут особу єпископа представляю, так що гляди, ратушний пахолку, до кого говориш. Кого геть посилаєш. Я маю наказ відвести арештанта до єпископа…

– А я-до ратуші!

– Це справа церковна, – гнівно повторив Кучера, – і ратуші хуй до неї! Ану з дороги!

– Сам з дороги!

Кучера фон Гунт рикнув, сапнув, поклав руку на меч. Тієї ж миті зі збіговиська, яке дедалі дужче напирало і шуміло, вискочила – а радше вистрелила – дрібна постать у бурому халаті. Перш ніж хто-небудь встиг відреагувати, постать з розгону кинулася на Рейневана, вирвала його з хватки пахолків і збила з ніг, причавивши до землі. Заскочений зненацька Рейневан дивився просто в лице постаті. Обличчя, сіре, ніяке і безмежно звичайне. Зі звичайного носа і звичайних губів текла кров. І якісь огидні клейкуваті виділення.

– Я на них нашмаркаю, – пробурмотіла постать просто у вухо м'яким жіночим альтом. – А ти втікай…

Ратушні пахолки і люди фон Гунта здерли жінку з Рейневана, смикаючи її, шарпаючи і трясучи нею, немов ганчір'яною ляль кою. Постать раптом обвисла в їхніх руках, закотила очі. Спазматично розкашлялася, подавилася кашлем, захрипіла. І раптом харкнула, плюнула і шмаркнула. Дуже щедро і напрочуд іскрометно. Кров і тягучий слиз густо поцяткували обличчя та одяг оточуючих.

– Пречиста Діво! – завив хтось у тижбі. – Це зараза! Мор! Мор!

Повторювати не було потреби. Усі знали, що таке mors nigra, Чорна Смерть, усі знали, як треба від Чорної Смерті рятуватися. Принцип був простий, правило було одне, і було воно таке: fuge, втікай. Усі – перекупні, перехожі, пахолки, єпископські збройні, Ніс, фон Гунт – в паніці кинулися навтьоки, збиваючи один одного з ніг і топчучи. Соляна площа опустіла за одну секунду.

Залишився тільки Рейневан. Медик. Він сидів навпочіпки над зараженою. Намагався розтулити їй рот, дати полегшення, усунути слиз та згустки, що блокували горло. «Від цього нема ніяких заклинань, – гарячково і хаотично думав він. – Ніяких заклинань, ніяких чарів, ніяких амулетів. Жодна магія не лікує, жодна не вберігає від зараження легеневою формою чуми… Бо це ж легенева форма, нема сумнівів, симптоми класичні, хоча… У неї нема гарячки… Холодне чоло… І тіло… Груди… Як це може бути? Щось тут не так…»

Жінка з якнайзвичайнісіньким обличчям відіпхнула його руки.

– Замість того, щоб мене обмацувати, – спокійно і виразно промовила вона, – втікай, нещасний дурню. Швидко. Перш ніж до них дійде, що це була ілюзія.

Йому не треба було повторювати двічі.


* * *

Якби він наважився втікати з Вроцлава як був, пішки, в одному тонкому каптані на плечах, йому б це вдалося. У місті все ще стояв переполох і сум'яття, тож втеча мала непогані шанси на успіх. Але Рейневанові було шкода добра та отриманого в подарунок від Дзержки де Вірсінг гнідого інохідця. Він виявився нездатним не моргнувши оком і без найменшого жалю покинути матеріальні блага. Коротше кажучи, його погубив матеріалізм. Як і багатьох – до нього.

Його зацапали в стайні. Накинулися в той момент, як він сідлав коня. Про опір не могло бути й мови. Їх було надто багато, з таким самим успіхом він міг би намагатися боротися зі сторуким Бріареєм. У цілком легко передбачуваному фіналі в Рейневана опинився мішок на голові та пута на руках і ногах. Потім його підняли і, наче клунок, кинули на віз. І привалили чимось важким і м'яким – очевидно, ганчір'ям.

Стрелив батіг, скрипнули осі, віз підскочив і покотився по вимощеній кругляками вулиці. Привалений купою ганчір'я Рейневан лаявся і злився на себе.

Починалася подорож у невідоме.

Розділ третій

у якому підтверджується приказка і виходить, що світ таки дійсно тісний: Рейневан що не крок натикається на знайомих.

Віз, яким його везли, підскакував і вигойдувався на вибоїнах, і при цьому тріщав так, ніби ось-ось мав розлетітися. Рейневан, який спочатку вважав тортурами купу ганчір'я і колючої рогожі, якою був придавлений і яка ледве давала дихати, та на всі заставки лаяв винуватців, швидко змінив думку. Знерухомлений під купою шмаття, він хоч і не оббивав боки об борти підводи, яка гнала навзаводи, зате чув і відчував удари інших предметів, мабуть, бочівок і драбин, які безладно літали всередині, раз по раз прокочуючись і по ньому. Однак їзда була така, що навіть у ганчір'яному коконі на вибоїнах клацали і дзвеніли зуби.

Скільки тривала ця дика гонитва, важко було оцінити. У кожному разі – довго.


* * *

Його витягли з-під ганчір'я, безцеремонно скинули з возу на землю. Точніше – в болото, бо одяг моментально почав намокати. Майже одразу ж і так само безцеремонно його підняли на ноги, смикнувши, зірвали з голови мішок. Від штурхана він вдарився спиною об колесо.

Вони були в яру, на його схилах ще білів сніг. Однак у повітрі вже пахло весною.

– Здоровий? – запитав хтось. – Цілий?

– Таж видите, що цілий. Тож-бо на власних ногах стоїть. Давайте гроші, як-сьмо ся домовили.

Люди, які його оточували, виглядали по-різному, з першого ж погляду їх можна було поділити на дві групи, ба навіть на дві категорії. Одних тут-таки можна було кваліфікувати як міських злочинців і торбохапів, гультіпак із банд і ватаг; чимало цих банд тероризували вроцлавські окраїни. Саме вони, і це не викликало жодного сумніву, зловили його в стайні й вивезли з міста на возі. Для того, щоби тепер передати його іншим. Теж бандитам, але так наче іншого класу. Найманцям.

На подальший аналіз не вистачило часу. Його схопили, посадили на коня, приторочили зап'ястя до луки сідла, та ще й зв'язали плечі двічі протягнутою попід пахвами мотузкою. За кінці мотузки взялися двоє кінних: один справа, другий зліва. Решта щільно їх оточила. Коні фиркали і тупали. Хтось штовхнув його у спину чимось твердим.

– Рушаємо, – почув він. – Тільки без дурниць. Бо натовчемо пику.

Голос видався йому знайомим.


* * *

Вони оминали міста і городища, але не настільки широким гаком, щоб Рейневан не міг зорієнтуватися на місцевості. Її він знав так добре, що впізнав дзвіницю парафіяльного костелу Святого Флоріана в єпископському Вйонзові. Отже, його везли ниським гостинцем, прямісінько на південь від Вроцлава. Однак скидалося на те, що не Ниса була метою подорожі, а щодо подальшого маршруту можливостей було аж надто багато: з Ниси в різних напрямках виходили п'ять трактів, не рахуючи того, яким вони їхали.

– Куди ви мене везете?

– Стули пельку.

За Нисою вони зупинилися, щоби переночувати. А Рейневан упізнав знайомого.


* * *

– Пашко? Пашко Римбаба?

Найманець, який приніс йому хліб і воду, завмер. Нахилився. Відгорнув світле волосся з чола та очей. І відкрив рота.

– Клянуся честю, – видихнув він. – Рейнмар? Це ти? От тобі й на! Тож-бо мені мармиза видалася знайомою… Але ти змінився, змінився… Впізнати важко…

– У чиїх я руках? Куди ви мене везете?

– Балакати заказали, – Пашко Римбаба випростався, його голос стверднув. – Тому не питай. Як є, так є.

– Та вже ж бачу, – Рейневан відкусив хліба, – як воно є. Колись ти був лицарем, а тепер здаєшся мені кнехтом. Якому наказують і заказують. І навіть знаю, з чого така переміна. Та й так дивно, що ти залишився на Шльонську. Казали, що ви всі повтікали: Вейрах, Віттрам, Тресков, уся твоя колишня comitiva. Що ви дали драла за тридев'ять земель. Бо шльонська земля горіла у вас під ногами.

– Айно, – Пашко почухав тім'я, кинув неспокійний погляд у бік вогнища, біля якого, однак, решта найманців присвячувала всю увагу виключно пляшці. – Айно, троха так гейби горіла. Порозбігалася компанія… Та й я вже готувався їхати геть… Аж тут, бач, трапилася нагода послужити в пана Унгерата. Пан Унгерат багатій, нікого зі своїх скривдити не дасть, годі боятися. То я й лишився. А що – хіба мені на Шльонську погано, чи як?

– А що цей багатій від мене хоче? Чим я його прогнівив?

– Заказали балакати.

– Тільки одна річ, – понизив голос Рейневан. – Одне слово. Одне ім'я. Я мушу знати, хто мене у Вроцлаві виказав. Зрештою, не про мене ж ідеться. Пам'ятаєш ту панну, Пашко? Викрадену на Бодак як Біберштейнівну? Ту, з якою я тоді втік? Я її люблю, кохаю з усього серця. А від інформації, про яку прошу, залежить її доля. Її життя. Хто мене зрадив, Пашко?

– Заказали балакати. А навіть якби й ні, то я того й так не знаю.

– Але знає той, хто вами командує. Так чи ні?

– Та певно що так, – надувся Римбаба. – У пана Ебервіна фон Кранца голова не для краси. Ясно, що знає.

– Випитай його, Пашко. Вивідай…

– Ні. Заказали.

– Пашко. Хіба я не поспішив тобі на допомогу тоді під Лютомією? Тебе геймани вже ось-ось брали на штихи, пам'ятаєш? Закололи б, як звіра, якби не я і Самсон. За тобою борг. Лицар ти чи ні? Не личить лицареві про такі борги забувати.

Пашко Римбаба думав довго. І так інтенсивно, що аж спотів. Врешті-решт просвітлів, витер брови.

– Тоді ти мене врятував, – визнав, випростовуючись. – Але потім на Бодаку зрадливо дав штурхана у бік. А ота твоя кохана копнула мене по яйцях і зі сходів спустила. Мене після того ще довго голова боліла. Так що ми квити. Я ніц тобі не винен.

– Пашко…

– Ти поїв? То давай руки. Я мушу тебе знов зв'язати.

– Не міг би трохи вільніше?

– Ні. Заказали.


* * *

У дальшу путь вони вирушили на світанні, в імлі, в якій Рейневан втратив орієнтацію. Йому здавалося, що вони їдуть у напрямку на Пруднік, глубчицьким трактом, але впевненості не було.


* * *

На узліссі голого березняку на них чекали троє вершників. І солідний закритий фургон, запряжений четвіркою кошлатих коней. Призначення фургона було більш ніж очевидне, тому Рейневан анітрохи не здивувався, коли його туди запхали, а двері замкнули на засув. Цю зміну він прийняв навіть із деяким задоволенням. Він залишався в'язнем, але принаймні йому розв'язали руки.

Ударили копита, фургон смикнувся, рушив з торохтінням і рипінням осей. Усередині світла було стільки, скільки пропускали малесенькі заґратовані віконця, тобто небагато. Але достатньо, щоби він зміг побачити чоловіка, який лежав на дошках, накритий чи то рядном, чи опанчею.

– Слава, – заговорив до нього Рейневан. – Господу, брате. Хто ти?

Лежачий не відповів. Стогін, що його він видав у безпам'ятстві, не можна було вважати відповіддю. Рейневан потягнув носом, принюхався. Приступив, намацав чоло. Гаряче як піч. Відчувши, як його самого – для різноманітності – від страху пробирає холод, стягнув рядно, заліз під мокрий від поту одяг, натиснув на живіт, обмацав шию, пахви і пахвини хворого. У тьмяному світлі шукав слідів крові, гною, висипки. Хворий дозволяв робити з ним усе що завгодно, лежав нерухомо і постогнував.

– Тобі пощастило – і мені пощастило, – нарешті пробурмотів Рейневан, сідаючи. – Це не чума. І не віспа. Здається.

– Adsumus…

– Що? – Рейневан аж підскочив. – Що ти сказав?

– Adsumus… – промимрив хворий. – Adsumus peccati quidem immanitate detenti… Sed in nomine tuo specialiter congregati…{4}

«Це всього лише молитва, – запевнив сам себе Рейневан. – Виключно випадковий збіг…»

Він нахилився. Від хворого било жаром гарячки і різким запахом поту. Рейневан поклав долоні хворому на скроні, почав повільно промовляти лікувальні заклинання та замовляння.

– Veni ad nos… – застогнав пацієнт. – Et esto nobiscum et dignare illabi cordibus nostris… Adsumus… Adsumus…{5}

Рейневан бурмотів заклинання. Хворий зі свистом видихнув.

– Ex lux perpetua, – цілком виразно сказав він, – luceat eis.


* * *

Фургон торохтів і рипів. Хворий марив у лихоманці.

Рейневана розбудив грюкіт засува і скрипіння дверцят, привело до тями холодне свіже повітря, яке разом зі світлом увірвалося всередину. Він примружився.

У фургон заштовхували наступних пасажирів. Трьох. Перший, широкоплечий вусань у лицарському вамсі, несамохіть відсахнувся, побачивши лежачого хворого.

– Не бійтеся, – заспокоїв Рейневан. – Нічого заразного. Гарячка та й усе.

– Ану лізьте всередину! – підігнав один із найманців. – Хутко, хутко! Мені що, допомогти вам?

Дверцята фургона зачинилися, і всередині знов запанувала пітьма. Однак світла було достатньо, щоби Рейневан набрався впевненості, що знає щонайменше двох із трьох новоприбулих в'язнів, які плече до плеча сиділи навпроти. Що він уже бачив їхні обличчя.

– Раз уже нас побратала сумна доля, – випередив його обережним і сповненим вагання голосом вусань, – то треба познайомитися. Я Ян Куропатва з Ланьцухова, miles polonus…[29]29
  Польський воїн (лат.).


[Закрыть]

– Гербу Шренява, – вирішив закінчити по-польськи Рейневан, – якщо мені не зраджує пам'ять. Ми бачилися в Празі…

– А бодай мене! – підозріливо нахмурене і озлоблене лице поляка просвітліло, – Рейневан, празький ескулап! Пам'ятаю! Мені вашець одразу знайомим видався… Ото ми всі влипли, най би його зараза…

– Adsumus… – голосно застогнав хворий, перекочуючи голову. – Adsum…

– Якщо вже про заразу мова, – озвався з тривогою в голосі другий з поляків, показуючи на лежачого, – то чи сей ото часом…

– Єгомосць Рейневан – дохтур, Якубе, – пояснив Куропатва. – На хоробах знається. Як мовить, що незаразне, тра му вірити. Дозвольте, пане Рейневан: отсей добрий шляхтич – се пан Якуб Надобний з Рогова, гербу Дзялоша. А отсей…

– Ми знаємося, – перебив третій чоловік, який відзначався сильно окресленою, трохи ніби кривуватою щелепою. – Клеменс Кохловський з Велюні, пам'ятаєте? Мали приємність. У Тошеку се було, восени тамтого року. Про справи балакали.

Рейневан підтвердив, але тільки кивком голови. Він не був впевнений, чи може вдаватися в подробиці, а якщо навіть і так, то наскільки далеко. Нові пасажири фургона були, годі заперечити, тимчасовими співтоваришами в недолі, але це аж ніяк не означало, що вони мали знати специфіку та подробиці справ, якими займався Кохловський. Полягали ж ці справи у продажу гуситам коней, зброї, пороху та куль.

– Усіх трьох разом нас схопили, одного дня, – розвіяв його сумніви Ян Куропатва. – На краківському тракті, між Бєльськом і Скочевом. Ми йшли цугом, везли… Здогадуєтеся, що везли. Знаєте-бо, що тамтим трактом возять.

Рейневан знав. Усі знали. Краківський тракт, що проходив через Цешин і Моравську Браму і сполучав Королівство Польське з Чеським, був одним із нечисленних торгових шляхів, які випадали з-під накладеної на гуситську Чехію блокади. Цим шляхом товари з Польщі йшли в Чехію практично безперервно і безперешкодно, так було завдяки угоді між моравською калікстинською шляхтою і можновладними католиками. Моравські гусити не вчиняли грабіжницьких нападів на землі католиків, а ті, своєю чергою, дивилися крізь пальці на обози та цуги, що тяглися через Цешин. Угода була неформальною, а рівновага хисткою, час від часу який-небудь інцидент її порушував. Як видно.

– Захопили нас, – вів далі miles polonus, – ратиборські з Пщини, наймана дружина отої вовчиці Гелени, вдови князя Яна. Пщина якраз і є її, Гелени, значиться, вдовин наділ, проклята відьма як удільна княгиня у Пщині сидить і поводиться чимдалі зухваліше.

– Та ще й незаконно, потіпаха така, – люто буркнув Кохловський. – Бо ж не на своїй, а на цешинській землі! То беззаконня!

Рейневан знав, про що йдеться. Дірка в блокаді, якою користувалися купці, існувала ще й завдяки вмілій політиці цешинського князя Болеслава, який захищав своє князівство тим, що з гуситами не задирався і їхніх обозів не зачіпав. Цілком іншу політику провадили вдова княгиня Гелена, що мала резиденцію в Пщині, та її син, ратиборський князь Миколай. Вони не пропускали жодної нагоди залити гуситам сала за комір, хоч би і в чужих володіннях.

– Немало вже наших, – вів далі Куропатва, – згнило у пщинських льохах чи залишило голови на пласі. Та й ми, як нас взяли, думали, що й нам на риштуванні[30]30
  На ешафоті.


[Закрыть]
кінець писаний. Уже-сьмо душу Богові ввіряли, я, пан Якуб і пан Клеменс… Але-сьмо не висиділи в темниці навіть тижня. Повезли нас до Ратибора, видали оцим іншим, біс їх знає, що за їдні… А теперка всадили до отсеї буди і везуть. Куди, нащо, хто, на чиїй службі – біс 'го знає.

– Нащо – то відомо, – похмуро заявив Якуб Надобний з Рогова. – На страту, нащо ж іще?

– Прізвище Унгерат, – поцікавився Рейневан, – щось вам говорить?

– Ні. А має говорити?

Рейневан розповів, як його впіймали, розказав про маршрут, яким проїхав за три дні. Про те, що ескорт, найімовірніше, служить Унгератові, багатому вроцлавському патрицієві. Куропатва, Надобний і Кохловський почали ламати собі голови. Без особливих результатів. Так би вони й залишалися розгубленими і невпевненими щодо своєї долі, якби не новий пасажир фургона, якого до них підсадили ще того самого дня.


* * *

Новий пасажир був молодий, світловолосий, обшарпаний, як городнє опудало. А також веселий та радісний, що приголомшувало, коли зважити на обставини.

– З дозволу вашмосьців, – засміявся він, сівши, – я Глас з Лібочан, добрий чех, сотник із Табора. Бранець. Тимчасово, ха-ха! Вояча доля, хе-хе!

Кілька днів тому, розповів Глас з Лібочан, добрий чех, раз по раз роблячи паузи, коли у нього починалися приступи гучних і безпричинних веселощів, пан Гинек Крушина з Ліхтенбурга вчинив наскок на градецький край. Пан Гинек колись був вірним захисником Чаші, але зрадив, перейшов на бік католиків і тепер мучить добрих чехів набігами. Рейд на Градеччину закінчився для нього не найкраще, його дружину було розбито і розпорошено, її змусили втікати. Але Гласа з Лібочан панові Крушині вдалося захопити в полон.

– Така вояцька доля, ха-ха, – потішався добрий чех. – Але соломи в льоху пана Крушини я не загрів! Відкупили мене, сюди доставили. А тепер, як я ото підслухав, кудись під Фриштат повезуть.

– Навіщо під Фриштат? І хто вас відкупив?

– Ха-ха! Таж той самий, що і вас. Той, що нас теперка везе!

– Це ж хто?

– Гебхард Унгерат. Син Каспера Унгерата… То ви не знали? Оце так-так, хе-хе. Ну то я вам, як видно, маю роз'яснити справу!

Каспер Унгерат, роз'яснив таборит, це вроцлавський купець, просто-таки непристойно багатий, у своїх великопанських претензіях такий самовпевнений і бундючний, що в Гнєховицях під Вроцлавом бург собі купив і в тому бурзі як шляхтич сидить, уже йому начебто й шляхетство пахне, вже й про герба він клопоче. ха-ха. У рамках клопотань поробив своїх синів, Гебхарда і Гільберта, в єпископському війську армігерами. У якійсь прикордонній рубанині зловили Гільберта таборити з Одр. Миттю дізнавшись, що за золота квочка потрапила їм до рук і які золоті яйця вона може знести, зажадали за бранця кругленьких п'ятсот кіп грошів викупу.

– Оце так грошва, ха-ха, не хрін собачий! Тепер розумієте, в чім річ? Унгерат, старий скнара, домовився, хоче залишити грошики в себе в кишені. За свободу Гільберта свободу дістануть чеські бранці, схоплені сілезцями утраквісти. Унгерат має знайомства, має зв'язки, має боржників. Швидко залагодив собі бранців. Себто нас, ха-ха. Виходить, ха-ха, що ми, рахуючи ще й оцього напівнебіжчика, йдемо по якихось вісімдесят кіп per capita[31]31
  На голову (лат.).


[Закрыть]
, ха-ха, в загальному балансі. Я сказав би, що середня ціна непогана. Хіба що, може, хтось із панів має себе за багатшого.

Ніхто не зголосився. Глас з Лібочан дзвінко засміявся.

– На обмін нас везуть, панове. Так що не вішайте носи, ха-ха, недовго ще нам у неволі залишатися, недовго!


* * *

Через тісноту і духоту всередині фургона в'язнів охопила сонливість, вони майже безперервно спали. Рейневан же як не спав – думав.

Хто його зрадив у Вроцлаві?

Якщо виключити звичайну випадковість – а за таких обставин випадковість треба було виключити – можливостей залишалося небагато. Час змінював людей. Ахіллеса Чібульку могли звабити заховані під підлогою аптеки золоті монети, бажання заволодіти ними могло виявитися непереборним. А що вже тоді казати про Аллердінгса, якого Рейневан не знав узагалі, й при тому мав усі підстави вважати його найманим шельмою?

Однак головним підозрюваним, звичайно ж, залишався патер Феліціян, Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, особа, для якої брехня, зрада і клятвопорушення, здавалося, були другою натурою. Аллердінгс застерігав Рейневана від нього, але ж він знехтував пересторогами і недобрими віщуваннями. «Omnis ксьондз avaritia[32]32
  Усякий ксьондз захланний (з лат).


[Закрыть]
, посилався на поширену поговірку, – Феліціян не зрадить через захланність: якби зрадив, сто флоринів втекло б йому з-під носа». Але ж Аллердінгса це не переконало.

«Аллердінгс міг мати рацію, – в розпачі думав Рейневан. – Власну шкуру отець Феліціян міг цінувати дорожче від ста флоринів, тож міг зрадити зі страху за шкуру. А ще міг зрадити заради фавору і значно вище оцінюваних майбутніх вигод».

Так, багато що вказувало на те, що зрадником був саме отець Феліціян. А якщо так…

«А якщо так, – в розпачі думав Рейневан, – то весь хитромудрий вроцлавський план ні до чого. Шанси швидко знайти Ютту зникли, сподівання розвіялися. Знову не відомо, що робити, з чого починати. Знову в халепі. Знову вихідна точка».

«Якщо взагалі буде вихід, – думав Рейневан. – Бо наш веселий Глас може помилятися. Може, нас зовсім не обміняють? Може бути так, як у замку Троски, – утраквістів купують, щоби потім замучити їх на ешафоті задля підняття духу місцевого населення».

А на те, що його знову врятує таємнича ілюзорна жінка, цього разу розраховувати важко.


* * *

Хворий перестав стогнати і марити. Він лежав спокійно, йому, мабуть, навіть полегшало. При свідках Рейневан уже не наважувався застосовувати магію, тож одужання слід було приписати природним чинникам.


* * *

– Вилазьте! Далі, далі! Швидко! З возу!

Сонце засліпило очі, а ковтнувши холодного повітря, він мало не знепритомнів. Щоби втриматися на розм'яклих до желейного стану ногах, йому довелося вхопитися за плече Яна Куропатви з Ланьцухова. Надобному, який стояв поруч, було не краще, він просто звисав, блідий як мрець, із плеча Кохловського. Торговець зброєю, хоч і був найменш статурний, виявився, поруч із Гласом з Лібочан, найстійкішим. Вони з чехом стояли впевнено і найліпше з усіх вдавали, ніби їм не страшно.

– Буде обмін полоненими, панове гусити, – просвітив їх з висоти сідла Ебервін фон Кранц, командир найманців. – Дуже скоро ви будете вільні. Цією ласкою ви завдячуєте присутньому тут вельможному паничеві Гебхардові Унгератові, сину ясновельможного пана Каспера Унгерата. Так що кланяйтеся! Низько! І швидко!

Гебхард Унгерат, присадкуватий і бридкий, наче гном, гордовито задер голову і закопилив губу. Після чого розвернув коня і від'їхав ступою.

– Рухайтеся, єретики, рухайтеся! Туди, до мосту! Гей, хто там, цього хворого треба буде нести!

– Ця ріка – це Ольза, – пробурчав раптом споважнілий сотник Глас. – Ми десь між Фриштатом і Цешином. На мосту буде обмін. Така традиція.

На передмостів'ї їм наказали зупинитися, оточили кіньми. Під мостом повновода Ольза шуміла, омивала опори, перетікала понад льодоламами.

Довго чекати не довелося. На протилежному березі появився вершник. У капаліні, кольчужному каптурі з пелеринкою, бурій яці, вдягнутій на бригантину, – типовий ман, дрібний гуситський шляхтич. Уважно подивився на них. Двічі повернув коня, перш ніж, під стукіт підків, виїхав на міст. Переїхав на їхній бік, пильно роззираючись. Ебервін фон Кранц поспішив назустріч. Якусь хвилю вони розмовляли. Потім обоє під'їхали перед ясні очі Гебхарда Унгерата.

– Каже, – мовив, прокашлявшись, Ебервін фон Кранц, – що слова дотримали. Привели панича Гільберта. Знають, що замість п'яти, як було домовлено, маємо шістьох, тому, аби виявити добру волю, разом з паничем Гільбертом іще одного сілезця звільнять. Тільки-от спочатку він хоче наших в'язнів побачити.

Гебхард надув губи, поблажливо кивнув. Гуситський ман услід за Ебервіном ступою під'їхав до в'язнів, глянув на них з-під капаліна. А Рейневан схилив голову. Боявся, що не зуміє зберегти незворушне обличчя.

Маном був Урбан Горн.

Роль мало значущого і ще менш кмітливого посланця він грав пречудово. Опустивши очі, щось там покірливо промимрив Ебервінові упівголоса, поклонився Гебхардові Унгератові.

– Ти побачив те, що хотів побачити, – сказав йому Ебервін. – Так що вирушай до своїх. Запевни їх, що й ми слова дотримали і що ніякої зради не замишляємо. Чесний обмін.

– Ну ж бо. марш, – скомандував він в'язням, дивлячись, як Урбан Горн проїжджає міст і зникає в лісі. – Допоможіть цьому хворому!

– Ти бачив? – шепнув Кохловський. – Се був…

– Я бачив.

– Що се все…

– Не знаю. Тихо будь.

З протилежного боку вже наближався невеликий загін гуситів – легкоозброєні з червоними Чашами на яках. До мосту вони добралися одночасно. За хвилю гусити дозволили ввійти на міст двом чоловікам. Побачивши це, найманці Унгерата погнали на міст своїх в'язнів. Обидві групи пішли назустріч одна одній. Хтось із тих, котрі наближалися від лівого берега, мав бути Гільбертом Унгератом, хоча жоден не був схожий, жоден не був присадкуватий і не нагадував гнома. Один із них був високий і рудуватий, другий мав обличчя херувима і золоті кучерики, які пасували до цього образу. Когось він Рейневанові нагадував. Але Рейневан був зайнятий: разом із Кохловським він підтримував хворого. У того вже не було гарячки, він самостійно переставляв ноги.

– Miserere nobis… – раптом озвався він цілком притомно. Рейневана пройняв дрож. І страх. Як виявилося, слушний.

З лісу на лівому березі Ользи появився сильний кінний роз'їзд, стрільці, списники і важкоозброєні. Розгортаючись у півколо, новоприбулі відрізали гуситам шлях до відступу, змусили відступити на міст. Ян Куропатва, вилаявся, обернувся. Але з правого берега на міст уже в'їжджали шльонські найманці. Вони були відрізані. Оточені.

– Бачу, мать, Syriam ab oriente, – пробурмотів Кохловський цитату зі Святого Письма. – Et Philisthim ab occidente[33]33
  Араліа попереду, а филистимляни позаду (Ісая 9: 12).


[Закрыть]

– Tosme… – зойкнув Глас. – Tosme su v prdeli…{6}

Гебхард Унгерат обійняв брата, яким виявився рудуватий.

Потім подивився на в'язнів і на гуситів. Поглядом, сповненим ненависті. Його обличчя було викривлене, як у справжнісінького гнома.

– Ви собі думали, єретики, – в'їдливо промовив він, – що вийдете сухими з води? Що шкури врятуєте? Що ми тут із вами торгуватися будемо? О ні, нічого подібного, ніякого торгу з вами не буде, сучі сини, ніяких угод. Для вас, виродки, – тільки те, на що ви заслуговуєте: петля, сокира, вогнище. І будете висіти, будете на вогнищах шкварчати, голови покладете. Бо вас доставлять назад туди, звідки вас взяли.

Прибулі списники та важкоозброєні щільно заблокували передмостів'я на лівому березі. Лицар, який командував ними, мав на щиті перехрещені сокири.

– А тебе, проклятий відступнику, – Гебхард Унгерат націлився пальцем у Рейневана, – ми видамо вроцлавському єпископові. Єпископ, і ми це знаємо, мріє запопасти тебе в катівню. І буде заслуга для Церкви…

– Ми теж знаємо, – сказав, піднімаючи голову, Урбан Горн, – що це все – заради заслуг. Увесь цей підступно задуманий обман, вся ця гідна лоточника оборудка. Не тобою, зрештою, хоч ти й лоточник, задумана. Це твій татусь-парвеню збирався в такий спосіб славу здобути й шляхетства доп'ясти. Шляхетний пан купчик фон Унгерат, на гербі зламаний гріш. Гівно буде на гербі, Гебхарде. Бо гівно вийде з вашої задумки.

– За ці слова, – бризнув слиною Гебхард Унгерат, – шкуру з тебе пасами злуплю, єретику. Тобі кінець! Не бачиш, що ти у пастці?

– Це ти в пастці. Озирнися.

У цілковитій тиші, яка запала зненацька, на обох берегах Ользи появилися нові озброєні люди. Силою щонайменше сотня душ. Вони швидко оточили міст. З обох боків.

– Та це ж… – Гебхард тремтячою рукою показав на велику червону хоругву зі срібним Одривусом. – Це лицарі пана з Краваржа! Католики! Наші!

– Уже не ваші.

Приголомшені й остовпілі найманці Унгерата дали себе роззброїти без найменшого опору. Рейневан бачив, як Пашко Римбаба водить навколо широко розкритими очима, не в змозі збагнути, чому в нього забирають зброю прикрашені Чашами гусити, які раптом стали союзниками зі збройними лицаря з сокирами на гербі. Він бачив, як сполотнілий Ебервін фон Кранц не розуміє, чому його роззброюють і беруть у полон моравці з-під знаку Одривуса.

Невдовзі всі були на лівому березі Ользи. Поки Горн мовчки потискав руки Рейневану і полякам, моравці зігнали в купку і взяли під варту їхніх недавніх гнобителів, які тепер самі стали бранцями. Ті стояли, поопускавши голови, все ще онімілі й шоковані: найманці Кранца, Гільберт Унгерат, лицарик з обличчям херувима. І Гебхард, із викривленою гном'ячою пикою, витріщаючи гном'ячі балухи на головного героя події, вбраного в розкішний обладунок вельможу зі смаглявим обличчям і буйним чорним вусом. Вельможу, якого Рейневан уже колись бачив.

«Воістину, – подумав він, – цей світ дуже тісний».

На чолі своїх гейтманів і лицарів, під хоругвою з Одривусом, родовим знаком Бенешовіців, наперед них виїжджав Ян з Краваржа, пан на Новому їчіні, Фульнеку, Біловці. Штрамберку і Рожнові, магнат, могутній феодал, володар домініону, що охоплював величезну площу північно-західної частини маркграфства Моравії.

– Отой із сокирами на гербі, біля пана з Краваржа, це Сильвестр з Краліц, фульнецький гейтман, – упівголоса пояснив Горн. – А другий, з бородою, це Ян Хелм.

Ян з Краваржа зупинив коня.

– Паничам Унгератам, – заговорив він голосом спокійним і навіть дещо холодним. – належиться кілька слів пояснення. Від часу, коли панич Гебхард і присутній тут пан Сильвестр з Краліц склали свій хитрий, але не надто чесний план, ситуація змінилася. Змінилася, можна сказати, принципово. Дух мене, мої панове, осінив, зійшла на мене благодать просвітлення, полуда спала з очей моїх. Я побачив істину. Зрозумів, за ким правда. Збагнув, хто стоїть за істинну Христову віру, а хто – за антихриста. Від учорашнього дня, мо'Гпанове, від суботи перед неділею Oculi", я відмовився підкорятися Люксембержцеві та Альбрехту, прийняв таїнство sub utraque specie і присягнув чотирма празькими статтями. Від учорашнього дня добрі чехи з-під знаку Чаші є вже не моїми ворогами, а братами по вірі та союзниками. Звичайно ж, я не можу допустити, щоби моїх братів спіткали зрада і клятвопорушення. Тому я оголошую ваш договір із паном з Краліц неукладеним і недійсним.

– Це… Це… – промимрив Гебхард Унгерат. – Не годиться… Це непорядно… Це зрада… Це…

– Про зраду раджу не говорити, милостивий пане Унгерат, – спокійно перебив пан на їчині. – Бо якось паскудно це слово звучить у ваших устах. А нечесність – де ви її бачите? Таж тут усе чесно і за Божим порядком. Мав бути обмін? Є обмін. Згідно з умовою: чехи вам віддали ваших, ви чехам віддали їхніх. По-купецькому кажучи, щоби-сте краще зрозуміли: сальдо виявилося нульовим. Але тепер я вам відкриваю рахунок. Зовсім новий. Тепер зі мною, пане Угрерат, вашеця родитель буде вести переговори про викуп. За вас і за брата. А заким укладемо угоду, обидва посидите в їчинській вежі. А з вами й оті иньчі панове. Всі, кілько вас тут є.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю