Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 35 страниц)
– Вірю.
– Я не жаліюся, – вона різко підняла голову. – Прошу взяти це до відома. Я не розжалоблююся ні над собою, ні над одноплемінниками. Ні над Єрусалимом, ні над храмом. Увене Єрушалаім ір гакодеш бімгера веямеіну!{35} Слова я знаю, але їх значення для мене закрите. Над ріками Вавилону сидіти та плакати і гадки не маю. Не чекаю співчуття від інших, про толерантність навіть не згадую. Але ти запитував, чи те, що я єврейка, мало вплив. Авжеж, мало. За певні речі краще не братися, якщо боїшся, якщо тебе паралізує страх перед наслідками, перед тим, що може статися. Я не боюся. Я поколіннями акумулювала відвагу… Ні, не відвагу. Стійкість перед страхом. Ні, не стійкість. Невразливість.
– Розумію.
– Сумніваюся. Давай спати. Якщо твій препарат подіє, вирушимо на світанку. Якщо не подіє – також вирушимо.
* * *
Сімейний з'їзд у Стерцендорфі проходив на диво спокійно і доладно. У дивовижно швидкому темпі і цілком успішно було вирішено майже всі справи, які належало вирішити. Заслуга у цьому, здавалося, цілком належала двом головуючим з'їзду, якими було обрано одночасно Генріха Ландсберга, каноніка немодлінської колегіати, і лицаря Апечка, старійшину роду Стерчів. Без очікуваних сварок було вирішено спір про межу, який уже чотири роки вели між собою Генріх «Журавель» фон Барут і представлений буркітливим ченцем монастир у Намислові. Не дійшло й до загальноочікуваної жахливої авантюри між Морольдом фон Стерчею і Ланцелетом фон Рахенау, які посварилися через буцімто шахрайську оборудку при купівлі худоби. Гладко пішло і з Грозвітою фон Барут і Беатриче фон Фальгенгайн, які побили глеки, обізвавши одна одну паскудними словами. Прийняв вибачення чашник Бертольд де Апольда, який багато років був злий на Томаса Ейхельборна за недотримання договору про одруження дітей. Остання річ сильно, і навіть досить-таки сильно занепокоїла Парсіфаля фон Рахенау. Парсіфаль прибув на з'їзд разом зі своїм батьком. Трістрамом фон Рахенау, і батько одразу ж вдарився в обмін люб'язностями з Альбрехтом Гакеборном, паном на Пшевозі. Не було таємницею, що пан на Пшевозі клопочеться про родинні зв'язки з Рахенау і хилить до того, щоб видати свою доньку Зузанну саме за Парсіфаля. Парсіфаля ж Зузанна Гакеборн ніскілечки не приваблювала. Парсіфаль, як тільки траплялася нагода думати, думав головним чином про світловолосу Офку, доньку Генріха Барута зі Студзіська. Офка, зрештою, була присутня на з'їзді, її разом з іншими дівчатами опікунки посадили в жіночій світлиці та змусили вишивати на п'яльцях.
Два дні з'їзду минули непомітно, залишалася тільки одна справа, справа непроста, яка внесла серйозний розбрат між роди Бішофсгеймів і Стерчів. Про домовленість, здавалося, годі було й мріяти. Але канонік Генріх і Апечко Стерча, головуючий, мали голови не для краси. Щоби зробити загальну атмосферу більш спокійною, канонік змовив довгу і нудну молитву латиною, а Апечко запропонував влаштувати жалобну тризну за упокій душі родичів і друзів, котрі полягли за віру в боях із гуситами, – зокрема за Гейнемана Барута, Гавейна Рахенау, Рейнхарда Бішофсгейма і Єнча Кнобельсдорфа, на прізвисько Пугач. Жалобні урочистості тривали день і ніч, а відновлення нарад довелося відкласти на деякий час – доти, доки всі жалібники не прийдуть до тями.
Парсіфаль Рахенау участі у пиятиці не брав: молодим і неопоясаним цього не забороняли, але й не заохочували до цього. Тож Парсіфаль волів податися на обхід валів і стаєнь. Раптом, на превелике своє здивування, він помітив свого приятеля, Генріха Барута, який шпарко йшов йому назустріч і вів…
Свою кузину. Світловолосу Офку фон Барут.
– Представляю, – видихнув захеканий Шпачок, багатозначно при цьому підморгуючи, – мого приятеля і товариша по зброї, Парсіфаля фон Рахенау, сина пана Трістрама з Букова. Говорю тобі, Офко, годі й шукати відважнішого, ніж він. Без похвальби кажу, я теж проти чехів воював, ба, з чарівниками і чарівницями довелося мати справу… Але він! Не повіриш! Він проти орд єретика Амброжа ставав під Находом, як стій зі мною – проти ста. А на стінах Клодзькао, ти навіть не повіриш, дівчино! Хоч і поранений, стікаючи кров'ю, він безстрашно чинив опір єретикам, які штурмували Клодзько. Сам пан Пута з Частоловиць його потім обійняв!
Щоки Парсіфаля покрилися карміновим рум'янцем. І річ була навіть не в тому, що Шпачок брехав як по нотах. Парсіфаль просто не міг не червоніти, коли бачив панну, її великі горіхові очі та кирпатий, усіяний ластовинням носик. Це було найкрасивіше ластовиння, яке Парсіфаль будь-коли бачив у житті.
– Я вас залишаю, – швидко мовив Шпачок. – Побалакайте собі. А мене чекають важливі справи.
Вони залишилися самі. А Парсіфаль. який ще хвилину тому готовий був віддати приятелеві півкоролівства, тепер відчував, що охоче натовк би йому носа. Хоч як він хотів, проте не міг себе побороти і видобути із себе якісь слова. Упевнений, що панни прислуховуються тільки до доладної мови трубадурів і мандрівних лицарів, зараз він почував себе останнім дурнем.
Віяв теплий вітер, у рові самозабутньо кумкали жаби.
– Ви були поранені, так? – обірвала жахливу тишу Офка, наморщивши веснянкуватий ніс. – Покажіть, де.
– Ні! – Парсіфаль аж підскочив.
– Не можна, – швидко додав він, – вихвалятися. Хвалько не гідний лицарського пояса.
– Але ж ви билися?
– Бився.
– То ви відважний? Сміливий?
– Не годиться хва…
– Побачимо, чи ви такий сміливий, – Офка нахилилася над ровом. – О! Злапайте для мене оцю жабу.
– Жабу?
– Ну я ж кажу. Отую велику. Дякую. А тепер з'їжте її. – Що?
– З'їжте її. Поглядимо, чи вам стане сміливості. Парсіфаль затис жабище в кулаку. Заплющив очі. І відкрив рота.
Офка фон Барут схопила його за руку, видерла жабу, жбурнула її у воду. І почервоніла як вишня.
– Простіть мені, прошу, – вона схилила голову. – Я не так хотіла… Зовсім не так. Правду про мене кажуть, що я плоха…
– Ви не… – ковтнув слину Парсіфаль. – Ви не плоха, пані. Ви… Офка підняла голову. Її горіхові очі стали ще більшими, ніж були.
– Ви гарна.
Офка довго дивилася на нього. А тоді втекла. З'їзд поновили, спір Бішофсгеймів зі Стерчами, який, як здавалося, було неможливо вирішити, врешті-решт закінчився домовленістю. Парсіфаль слухав п'яте через десяте. Він витав у хмарах. Снив наяву.
– Ми, Генріх Ландсберг, схоластик немодлінської колегіати, усім вірним Христа, до яких дійде цей документ, засвідчуємо, що Бургард Менцелін, управитель належного панові Гюнтеру фон Бішофсгейму маєтку в Нівнику, був позбавлений життя Дітером Гакстом, армігером пана Вольфгера фон Стерча. За цей злочин пан фон Стерча і Дітер Гакст згодилися виплатити на користь родини вбитого покутну суму у затвердженому панами лицарями розмірі сорока гривень. Суму п'ять гривень одержить додатково парафія костелу в Нівнику. Закликаний на допомогу хірург не одержить нічого, позаяк допомога жодного результату не дала. На знак угоди воздвижений буде на місці злочину покутний хрест коштом згаданого армігера Гакста, а на хресті сім буде викуто знаряддя злочину, себто сокира. Цим самим доходить до примирення між винуватцем злочину та родиною убієнного, а також згаданими панами лицарями. Учинено шостого дня червня року Ласки Божої тисяча чотириста двадцять дев'ятого.
– Парсіфаль! Тобі кажу! Заснув, чи що?
Він рвучко підняв голову, вирваний з глибини мрій. І отетерів. Явно розгніваний батько був у супроводі двох лицарів, старшого і молодшого. Молодшого, з вугластим обличчям, оздобленим білим шрамом, Парсіфаль не знав. Старшим був шляхетний Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі, батько Зузанни. «Я загинув, – майнула в голові Парсіфаля злякана думка, – мені кінець. Зараз мене заручать. І невдовзі одружать. Прощавай, прекрасна Офко…»
– Я віддаю тебе, – пан Трістрам Рахенау говорив у ніс, як завжди, коли він був незадоволений, – у зброєносці пану Егбертові де Кассель з Копанця. Пан Егберт – чоловік воящий, а війна з гуситами на носі. Служи вірно, бийся мужньо, шляхетську честь бережи – і, дасть Бог, заслужиш пояс і шпори. Гляди лишень, шмаркачу, аби ганьби не приніс, мені та родові.
Парсіфаль ковтнув слину. Йому давно було обіцяно, що він стане зброєносцем у Клодзьку, у пана Пути з Частоловиць, пліч-о-пліч зі своїм товаришем Шпачком Барутом. Однак він занадто добре знав батька, щоби виявити непокору – не тільки словом, але й бодай здриганням повіки. Він низько вклонився лицареві зі шрамом.
– Не пізніше, ніж через п'ять днів, – сухо сказав пан Егберт де Кассель, – з'явишся у Копанці, кінний і озброєний. Зрозумів?
– Так точно.
* * *
– О-о-о, – сплеснула в долоні, побачивши його, Еленча зі Скалки. – Парсіфаль! На коні? Озброєний з ніг до голови? На війну їдеш, чи як?
– Атож, – він злегка надувся, – Маю наказ, тож мушу їхати. Вітчизна в небезпеці. Гусити, кажуть, знову напасти лаштуються.
Еленча глянула з-під повік, зітхнула. «Завжди зітхає, коли йдеться про гуситів, – згадав він. – Видно, не без причини. Подейкують, що дівчина від гуситів кривд зазнала. Пані Дзержка ніколи про це прямо не говорила, але щось тут таки має бути».
– Мені випала дорога через Скалку, – він випростався в сідлі, поправив вишуканий шаперон, – от я й надумав заглянути. Запитати про здоров'я пані Дзержки…
– Бог воздасть, – сказала Дзержка де Вірсінг. – Дякую тобі за турботу, юний пане Рахенау.
Вона переступила поріг з великим зусиллям, спираючись на костур, видно було, що кожен рух забирає в неї дуже багато сил. Пані Дзержка й досі, як він помітив, була нездатна розпрямити спину. «І так чудо, що вона вже встає з ложа, – подумав він, – як-не-як від нападу минуло всього два місяці». Скалку все ще відбудовували, крокви над новою стайнею поки що іще не були покриті дахом, тривали роботи над новими стодолами і сараями.
– Батько наказали вам переказати, пані, щоби ви не боялися, – Парсіфаль знову поправив шаперон. Його вдягнула в нього мати, а він ніяк не міг звикнути. – Вас захищає сусідський ландфрид, хай-но тільки хтось спробує вас зачепити, матиме справу з усім навколишнім лицарством.
– Красно дякую… – Дзержка випросталася, наскільки могла, примруживши очі від болю. – А ти у зброєносці їдеш? І в кого, якщо можна запитати?
– У шляхетного пана лицаря Егберта де Кассель.
– Пана на Копанці, – Дзержка знала у Шльонську майже всіх. – Це войовничий лицар, часом аж занадто. Родич Гакеборнів з Пшевоза.
«А таки так! – подумки зойкнув Парсіфаль. – Тоді ця моя служба зброєносцем – не що інше, як вступ до заручин».
– Пан де Кассель, – говорила далі Дзержка, – це ще й добрий знайомий нашого інквізитора, велебного Гжегожа Гейнче. Вони дружать між собою. Ти не знав про це? Ну, то тепер знаєш. А на чому це ти верхи, хлопче, вирушаєш на службу? На фризькому жеребці? Непоганий румак, непоганий… Але під в'юки. Сядеш на кращого.
– Пані… Мені не годиться…
– Ні слова. Я вам дечим завдячую, твоєму батькові й тобі.
Дозволь мені хоч коником віддячити.
* * *
Інквізитор Гжегож Гейнче пройшовся разом з Егбертом де Кассель перед загоном, міряючи кожного зі збройних уважним поглядом. Перед Парсіфалем він зупинив коня.
– Новачок, – представив де Кассель. – Юний Рахенау, син пана Трістрама з Букова.
– Я так і думав, – кивнув інквізитор. – Бо схожість вражаюча. А кінь, о, кінь пречудовий, видно, що кастильської крові. Зі скалецького табуна, можу побитися об заклад. Від Дзержки де Вірсінг, вдови Збилюта Лелівіта.
– Буків Рахенау, – пояснив де Кассель, – зі Скалкою по-сусідськи. Пан Трістрам її мосць Дзержку порятував, прийшов на виручку… Коли трапився той напад, знаєте…
– Знаю, – відрізав Гейнче, дивлячись Парсіфалеві просто в очі. – Дзержка вже аж двічі смерті уникнула… Ось і ти, хлопче, сидиш на коні від неї… Дивно доля повертається, дивно… Наказуй вирушати, Егберте.
– Слухаю, ваша велебносте.
* * *
«Їдемо, як на війну, – подумав Парсіфаль. – По-воєнному вишикувані, в обладунках і при спорядженні, зі зброєю під рукою, під суворим воєнним командуванням, зі строгим статутом. Досить глянути на обличчя лицаря Егберта й інквізитора, на обличчя армігерів, на інквізиторських кнехтів, які налаштовують арбалети. Їдемо у бій. Учора вночі мені снилися кров і вогонь… Будемо битися як пити дати. І не десь на кордоні, а, мабуть, тут, у самому серці Шльонська, біля стшегомського гостинця, у напрямі Болькова, недалеко від села…»
– Село Хмельно, – показав Егберт де Кассель. – І корчма. Точнісінько так, як у доносі. Який твій наказ, Гжегожу?
– Оточити.
* * *
Піяв півень. Валували пси. Качки крякали, бабраючись у калабані. Співав дрізд, гуділи бджоли, дзижчали мухи над гноївкою, а сонечко світило, аж раділа душа. Селюк, що саме виходив з нужника, різко сахнувся, побачивши озброєних чоловіків, сховався за дверима з вирізаним сердечком. Баба в хустці на голові кинула граблі та чимдуж утекла, підбираючи спідницю, щоб та не плуталася між ногами. Дітвора з захватом витріщалася на зброю, одяг і спорядження армігерів та кнехтів з Копанця, котрі оточували будинки. Парсіфаль зайняв призначену йому позицію. Витер об плащ спітнілі руки, але марно, бо вони негайно спотіли знову.
– Урбане Горн! – голосно і дзвінко закричав інквізитор Гжегож Гейнче. – Виходь!
Жодної реакції. Парсіфаль ковтнув слину, обкрутив пояс, намацав руків'я меча.
– Урбане Горн! Корчма оточена! У тебе нема жодних шансів! Виходь з доброї волі!
– Хто кличе? – пролунало зсередини, з-за відхиленої віконниці.
– Гжегож Гейнче, папський інквізитор! І доблесний лицар Егберт де Кассель з Копанця!
Двері корчми рипнули, прочинилися. Кнехти підняли арбалети, де Кассель втихомирив їх жестом і коротким риком.
На порозі став чоловік, вбраний у короткий сірий плащ, запнутий блискучою пряжкою, в приталеному, обшитому срібною тасьмою вамсі і високих сап'янових чоботях. Голова чоловіка була покрита чорним атласним шапероном, ще більш вишуканим, ніж у Парсіфаля, з іще довшою і ще вибагливіше обмотаною ліріпіпою.
– Я Урбан Горн, – чоловік у сірому плащі роззирнувся. Очі в нього були проникливі, на губах – презирлива гримаса. – А де ж це панове Гейнче і де Кассель? Бо я тут навколо бачу тільки озброєних гемайнів з мармизами розбійників.
– Я Егберт де Кассель, – виступив уперед лицар. – А оточують вас мої люди, тож обійдіться без образ.
– І не будемо витрачати на них часу, – інквізитор став поруч. – Ти мене знаєш, Урбане Горн, знаєш, хто я. І прекрасно розумієш своє становище. Ти оточений, не вирвешся. Ми тебе дістанемо як не живого, то мертвого. Наша пропозиція така: уникнімо кровопролиття. Ми не варвари, а люди честі. Здайся добровільно.
Чоловік якийсь час мочав, кривлячи губи.
– Мої люди, – врешті-решт сказав він, – це шестеро чехів і четверо тутешніх, сілезців. Усі вони – найманці, пов'язані зі мною виключно грошовим контрактом і жодним іншим способом. Вони нічого не знають і жодного злочину під моєю командою не вчинили. Я вимагаю, щоб їх відпустили.
– Ти не можеш вимагати, Горне, – відрізав Гейнче. – Але я погоджуюся. Їх буде звільнено. Якщо тільки на котромусь із них не висить вирок за якісь давніші злочини.
– Слово лицаря?
– Слово священика.
Горн фиркнув, стримався. Видобув з оздоблених піхов стилет, узявшись за клинок, вручив його інквізиторові.
– Я складаю зброю, – безтурботно вклонився він. – І водночас маю пропозицію. Я саме збирався замовити обід у ванькир. Замість однієї качки можуть подати три, а ці птахи на рожнах виглядали апетитно. Зволите прийняти запрошення? Ми ж бо люди честі, а не варвари.
* * *
Трійці, що обідала у ванькирі, прислуговувало тільки двоє зброєносців, пан де Кассель закликав до себе лише Яна Карвата і Парсіфаля фон Рахенау. Карвата – бо він був наближеною і абсолютно довіреною особою. Парсіфаля – бо він був новачком, молодим і зеленим, і мав туманне уявлення, про що говорилося. Щодо цього в Парсіфаля не було ні ілюзій, ні сумнівів.
– Добрий тобі видався рік, Гжегожу, – сказав Горн, вириваючи зубами м'ясо з качки, яку тримав обома руками. – У березні ти заарештував Домараска, тепер – мене. Якщо вже про це зайшла мова, Домараск ще живий?
– Не підмінюй ролі, Горне, – підняв очі Гейче. – Це я тебе допитуватиму. Я мріяв про цю хвилину чотири роки, відколи ти вислизнув мені з рук у Франкенштейні.
– Доки мені щастя сприяло, то сприяло, – покивав головою Горн. – А вже як покинуло, то остаточно. Вчора мені снилася, псякрев, дохла риба, такий сон завжди віщує невдачу. А що ти схопив мене саме зараз, нині, то це моя біда і моя невдача. Ти звик вбачати в мені гуситського розвідника. Не дивуйся, але цього разу я прибув у Шльонськ в іншій ролі. В особистій справі.
– Та ти що? Не може бути.
– Я прибув у Шльонськ, – Урбан Горн проігнорував іронію, – заради особистої помсти. Тобі цікаво, про кого йдеться? Я скажу: про Конрада, єпископа Вроцлава. Хіба це не дивний збіг обставин? Адже і ти, Гжегоже, з єпископом на ножах. Як-то говориться в приказці? Ворог мого ворога…
– Горне, – інквізитор прицілився в нього кісткою з качиного стегна. – Домовмося про одне. Мої чвари з єпископом – це моя справа. Але єпископ – це найвища церковна інстанція у Шльонську, опора стабільності й гарант порядку. Удар, спрямований проти єпископа, – це удар по порядку, ти мене в це не втягнеш. Навіть не намагайся. Я знаю, що ти особисто маєш проти єпископа. Я дослідив, уяви собі, справу свидницьких бегінок, знаю документи процесу і бачив повідомлення про страту твоєї матері. Співчувати тобі я можу, однак сприяти не буду. Тим більше, що я не до кінця певний стосовно твоїх мотивів. Ти переконуєш мене, що тобою керують особисті спонуки, що йдеться про порахунки, що ти прибув у Шльонськ із найманцями саме з цією метою. А для мене ти був, є і залишишся гуситським шпигуном, ти дієш на користь наших ворогів. А те, що ти приїхав сюди не заради ідеї покращення світу? Що не заради Гуса, не проти помилок, перегинів і корупції Риму? Не з глибинної переконаності в необхідності реформи in capite et in membris? Що це заради приватної справи, заради особистої помсти? Для мене тут нема жодної різниці. Так само, як нема жодної різниці для голодуючих жебраків, яких я бачив по дорозі, котрі сидять біля руїн і на згарищах сіл. Це ти спалив ці села, Урбане Горн, ти прирік цих людей на нужду і голодну смерть.
– Йде війна, – зверхньо відповів шпигун. – А війна, вибач за банальність, жорстока. Не грай на моїх почуттях, Гжегожу. Я теж міг би показати тобі спалені поселення під Находом і Броумовом, тамтешніх покалічених людей, попелища і могили вбитих, якими позначені шляхи католицьких хрестових походів!
– Я вибачив одну банальність – про війну. Не засипай мене наступними.
– Взаємно.
Якийсь час вони мовчали. Врешті-решт Горн жбурнув собаці рештки качки, схопив чашу з вином і залпом її вихилив.
– Облишмо, – він зі стуком поставив чашу на стіл, – на хвильку єпископа і благо Церкви. А що ти скажеш про Грелленорта? Моєю ціллю був не вроцлавський єпископ, я усвідомлюю, що це для мене трішечки зависоко, куди там мені з мотикою на сонце. Ціллю мого нападу мав бути овіяний таємницею замок Сенсенберг, притулок Грелленорта. Місце, в якому цей єпископський байстрюк богохульствує, займається чорною магією і некромантією, де він варить отрути і одурманюючі декокти, куди закликає демонів і дияволів. Звідки висилає своїх Вершників на терористичні місії, наказуючи вбивати мирних громадян. Навчи-но мене, інквізиторе, як-то воно? Чи можна напад на таке місце визнати ударом проти Церкви? А може, правду кажуть, що для Риму мета виправдовує засоби, що для боротьби з вільною думкою, єрессю і реформаторськими рухами можна припрягти і використати все, в тому числі й чорну магію?
Тепер настала черга Гжегожа Гейнче надовго змовкнути. Парсіфаль, хоч він і розумів п'яте через десяте, зупинився погля дом на його обличчі. Він бачив, як м'язи на жовнах інквізитора заграли, як очі зблиснули, а губи склалися для відповіді.
– Я знаю, де знаходиться замок Сенсенберг, – випередив його Урбан Горн. – І як туди потрапити.
– Чорні Вершники, – озвався де Кассель, – замордували Альбрехта Варта з Карчина, а він був моїм другом. Якщо йдеться про мене, я готовий…
– Не мішайся в це, Егберте, – різко перебив інквізитор. – Будь ласка.
Пан на Копанці кашлянув, нервово потер руки. Гжегож Гейнче мовчки кивнув, даючи Горнові знак говорити далі.
– Це, – сказав Горн, – неповторна нагода.
Гейнче мовчав, приклавши долоню до чола, щоб приховати очі.
– Грелленорта, – тихо вів далі гуситський шпигун, – у Сенсенберзі нема. З більшістю своїх головорізів він поїхав на лужицьке пограниччя, полювати на нашого спільного знайомого, медика Рейнмара з Беляви. Він-бо дізнався, що Рейневан…
Інквізитор відвів руку від чола. Горн замовк під його поглядом.
– Так, – кашлянув він. – Визнаю. Це завдяки мені Грелленорт дізнався про Рейневана. Це я зробив так…
– Ми вже знаємо, – перебив Гейнче, – що ти зробив.
– Рейневан викрутиться… Він завжди викрутиться…
– До справи, Горне.
– У Сенсенберзі їх залишилося всього лише кілька. Нашими об'єднаними силами ми моментально з ними впораємося. І спалимо це зміїне кубло, вогнище зла. Позбавимо Грелленорта лігва, осередку терору, чаклунського ресурсу, джерела гашш'ішу та інших наркотиків. Посіємо сумніви і страх серед його Вершників. Прискоримо його крах.
– О! – Егберт де Кассель потер руки, глянув на інквізитора, промовчав.
– Недавно, – повільно вимовив Гжегож Гейнче, – я зустрівся з точкою зору, що тероризм – це зло і веде в нікуди. Це, здається, не підлягає сумнівам. Але є ще одна річ, гірша за тероризм: методи боротьби з ним.
Довго панувала тиша.
– Ну що ж, – нарешті заговорив інквізитор. – Ad maiorem Dei gloriam, мета виправдовує засоби… Отже, гайда на Сенсенберг. Viribus unitis[114]114
Об'єднаними силами (лат).
[Закрыть]… Стій, стій, почекай, куди це ти, Горне? Я не закінчив говорити. Ми укладаємо перемир'я, будемо діяти спільно. Але з певними кондиціями.
– Слухаю.
– Не бажаючи назвати наше перемир'я крихким, я назву його тимчасовим. Ти ще не вільний, після Сенсенбергу я захочу з тобою побалакати. Обмінятися інформацією. І встановити обсяг… взаємних послуг… У майбутньому.
– Що ти маєш на увазі?
– Ти прекрасно знаєш, що. Ти щось даси, я щось дам. А щоб нам було краще і більш конфіденційно розмовляти, я тебе ізолюю. Не у в'язниці. У монастирі.
– Якщо вже на то пішло, – усміхнувся Урбан Горн, – то прошу в жіночому. Наприклад, у тому, в якому ти тримаєш наречену Рейневана.
– Про що ти, до біса, говориш? – скипів Гейнче. – Яка наречена? Вже не вперше до мене доходять ці нісенітниці. То я мав би… Свята Курія мала би викрадати й ув'язнювати дівчат? Це якийсь абсурд!
– Ти заявляєш, що це не Інквізиція тримає в ув'язненні Ютту Апольдівну?
– Саме так, я заявляю. Досить дурниць, Горне. Перед нами sanctum et gloriosum opus[115]115
Священна і славна справа (лат).
[Закрыть]. Сенсенберг і Чорні Вершники.
– Ми з ними впораємося, бо ми вкупі, – Егберт де Кассеоль встав, гримнув кулаком по столу. – А вкупі сила! У дорогу, з Богом! Якщо Бог з нами, то хто проти нас?
– Si Deus pro nobis, – підхопив Гейнче, – quis contra nos?
– Když jest Bůh z námi, – закінчив з усмішкою Горн, – і kdo proti nám?
* * *
Вони поїхали, не гаючи часу, вскач, сорока п'ятьма кіньми: копанецький загін, кнехти інквізитора, найманці Горна. Їхали в напрямку Качавських гір; дорогу Парсіфаль докладно не запам'ятав, бо був у стані перманентного збудження, близького до дрожу.
За якийсь час вони залишили позаду останнє село, останній слід людського житла, опинилися серед диких пустищ, у Шльонську, якого Парсіфаль не знав. Впевнений в остаточному тріумфі цивілізації, він вражено дивився на віковічну пущу, якої ще не торкалася сокира. На кам'янисті, голі, порізані ярами пустирі, де, мабуть, багато років не ступала нога людини.
А потім вони побачили. Круте, пошарпане урвище. Вершину, що здіймалася над ним. А на вершині – руїни замку, вищирену зубцями стін мініатюру лицарського замку зі Святої Землі.
До замку вів звивистий яр. При вході до яру їх зустріла картина того, що залишилося від попередників. Войовниче обличчя Егберта де Кассель зблідло, сполотніли загартовані в боях армігери. Кнехти хрестилися, деякі почали голосно молитися. Парсіфаль заплющив очі. Попри те, він побачив. І побачене врізалося в пам'ять.
Вхід до яру був майже повністю перегороджений великою купою кісток. Аж ніяк не безладною. Хтось завдав собі труд викласти з черепів, тазів, стегнових і сплетених із ребрами гомілкових кісток привітальну декорацію, щось на кшталт тріумфаль ної арки. Нудотний сморід доводив, що конструкція постійно розбудовувалася, дещо було додано до неї зовсім недавно.
Коні не хотіли йти, почали храпати. кидатися і бити копитами. Не було іншого виходу, довелося їх залишити. При спутаних конях пан де Кассель наказав стати на варту чотирьом кнехтам. Під командуванням армігера. І Парсіфаля фон Рахенау.
У такий-то спосіб Парсіфаль фон Рахенау, будучи формально повноправним учасником здобуття Сенсенбергу, із самого здобуття не бачив нічого. Зокрема його оминуло видовище страшної смерті трьох кнехтів, яких у брамі замку оббризкала грецьким вогнем магічна пастка. Не бачив, як найманці Горна після важкої битви порубали чотирьох Чорних Вершників у внутрішньому дворі. Як на кнехтів інквізитора, котрі вторглися в алхімічну лабораторію, напав потворний карлик, гном чи інший пекельник, жбурляючи в них бутлями з їдкою кислотою. Як чудовисько згоріло живцем, саме закидане у відповідь смолоскипами.
Парсіфаль не бачив запеклої битви між де Касселем з копанецькими армігерами та п'ятьма останніми Вершниками, оточеними в лицарському залі. Не бачив, як їх врешті-решт посікли, просто порубали на шматки. Не бачив, як їхня кров бризкала на стіни і на фрески на цих стінах. На Ісуса, який вдруге падав під хрестом, на Мойсея з кам'яними скрижалями, на Роланда в битві із сарацинами, на Готфрида Бульйонського, який в'їжджав у Єрусалим. І на Персіваля, що стояв навколішки перед Граалем.
Був вечір, коли загін повернувся. Інквізитор Гейнче. Урбан Горн з перев'язаною рукою. Поранений у голову Егберт де Кассель з Копанця. І ще двадцять четверо. З тридцяти шести, які з ними вирушили.
Вони від'їхали мовчки, зосереджені. Без зайвих балачок, без звичайного в таких випадках вихваляння подвигами і перемогами. З почуттям добре виконаного обов'язку. Sanctum et gloriosum opus – ось що вони зробили.
А на тлі всіяного зорями неба чорна брила руїн замку Сенсенберг палала, як смолоскип, бухаючи вогнем з усіх своїх вікон.
* * *
– Уночі мені снилася пожежа, – сказав Рейневан, закидаючи сідло на коня. – Великий вогонь. Цікаво, що може означати такий сон? Може, перед виїздом відвідаємо майстра Зброслава? Бо це міг бути віщий сон. Може, він означає, що треба поспішати, як на пожежу?
– Дай Боже, щоб ні, – Рікса підтягла попругу. – Обійдемося без таких віщувань, без вогнів і без пожеж. Тим більше, що день обіцяє бути гарячим.
