355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Анджей Сапковський » Lux perpetua » Текст книги (страница 17)
Lux perpetua
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 00:10

Текст книги "Lux perpetua"


Автор книги: Анджей Сапковський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 35 страниц)

– Я не боюся, – Гейнче подивився на єпископа з-над келиха. – Я регулярно вживаю магічний мітридат[88]88
  За легендою, понтійський цар Мітридат Великий (120 – 63 до н е.), щоб стати невразливим для отруювачів, протягам багатьох років вживав отрути малими дозами.


[Закрыть]
.

– Магія – гріх, – зареготав єпископ. – До того ж існують отрути, від яких нема протиотрут, ніякі чари не допоможуть. Запевняю тебе, такі існують. Колись я тобі про них розкажу. Але зараз розказуй ти. Які вісті з Бамберга? Мої шпигуни доносять, що в бамберзького єпископа ти теж побував. Що там у нього?

– Я так розумію, що ваша достойність не питає про його здоров'я?

– Мені до сраки його здоров'я. Я питаю, чи він приєднається до хрестового походу? Чи дасть вояків, гармати, рушниці? І скільки?

– Його велебність Фрідріх фон Ауфсесс, – обличчя інквізитора було серйозне, як запалення легенів, – уникав однозначної відповіді. Іншими словами, крутив. Що ж, скидається на те, що крутійство міцно і нерозривно пов'язане з єпископською митрою. Однак навіть з-за крутійства прозирає правда, прглядає, як кажуть класики, наче срака з кропиви. Правда ж у тому, що своя сорочка ближча до тіла. У Франконії і в Баварії міська чернь нуртує, селянство нахабніє. З Франції доходять чутки про Діву, про Йоганну Д'Арк, святу Божу воїтельку. Шириться чутка, що коли La Pucelle покінчить з англійцями, будучи на чолі народної армії, вона візьметься за панів і прелатів. А гусити? Гусити від Бамберга далеко, ніхто у Бамберзі їх не боїться, ніхто не вірить, що вони могли би туди дійти, а якби навіть і дійшли, то міські стіни є високими і міцними. Словом, Бамбергу від гуситів і не свербить, і не болить, тож нехай гуситами морочать собі голову ті, хто має для цього причини. Це власні слова його велебності єпископа Фрідріха.

– Пес із ним, старим дурнем. А архієпископ магдебурзький? Ти ж і його відвідав.

– Відвідав. Архієпископ митрополит Гюнтер фон Шварцбург надто розважний, щоб легковажити гуситів. Участі у хрестовому поході він не виключає, активно закликає до оборонних союзів. Послідовно формує армію, зараз набрано вже більше тисячі чоловік. Однак з'явилися, скажу чесно, певні проблеми. Річ у тім, що архієпископ дуже розгніваний. На тебе, єпископе Конраде.

– О, – односкладово прокоментував Конрад.

– Розгніваний він, – вів далі Гейнче, – з приводу особи, яка користується твоєю милістю. Йдеться про Біркарта Грелленорта. Архієпископ навів мені довгий перелік звинувачень, я не буду тобі ними набридати, бо це переважно тривіальні речі: убивства, зґвалтування, чорна магія. А також грабежі: архієпископ Гюнтер звинувачує Грелленорта у вчиненому в вересні 1425 року викраденні п'ятисот гривень податку. Однак найбільшу лють митрополита викликає особа якогось нелюда, якогось сверга на ім'я, якщо не помиляюся, Скірфір, алхіміка і чарівника, якого архієпископ хотів узяти на тортури та спалити – і якого Грелленорт нахабно викрав і переховує. Щоби використовувати його.

Єпископ Конрад зареготав. Гейнче зміряв його холодним поглядом.

– Так, це досить смішно, – холодно підтвердив він. – І тривіально до нудоти. Але це загрожує союзу Саксонії зі Шльонськом, союзу, який перед лицем гуситської загрози є конче необхідним. Який може виявитися вирішальним стосовно шльонського «бути чи не бути». Тому я хотів би знати, яких заходів ваша достойність збирається вжити щодо цього питання.

Конрад посерйознішав, уп'явся в інквізитора очима.

– Щодо якого питання? – процідив він. – Я не бачу тут ніякого питання. То невже ти бачиш, Гжесю? Невже ти хочеш заявити мені, що Біркарта Грелленорта, хоча він мій фаворит, а якщо вірити пліткам усякого наброду, то й байстрюк, я повинен прогнати на всі чотири сторони, проклясти, оголосити вигнанцем, таємно ув'язнити або порішити? Що я повинен зробити це для загального добра, бо Біркарт Грелленорт – persona turpis[89]89
  Негідна особа (лат.).


[Закрыть]
, яка шкодить нашим союзам і відносинам із сусідами? Я міг би тобі відповісти, Гжесю, що союзам і відносинам шкодять дурні та дріб'язкові церковні достойники, які дуються, мов діти, коли в них відібрати іграшку. Міг би відповісти, але не відповім. Відповім інакше, відповім коротко і конкретно: якщо хоч хто-небудь – єпископ, кардинал, суфраган чи інквізитор, мені байдуже, – спробує чіплятися до Біркарта Грелленорта, то клянуся Богом на небі: він страшенно пошкодує.

– Бог на небі, – відповів, не моргнувши оком, Гейнче, – все бачить і все чує. Якою мірою ви міряєте, такою вам відмірює. Горе тим, що зло називають добром, а добро злом, що ставлять темноту за світло, а світло за темряву[90]90
  Мт 7:2, Мр 4:24, Іс 5:20.


[Закрыть]
.

– Банальності, Гжесю, банальності. Ти цитуєш Біблію, як сільський пробощ. Я сказав: відчепися від Грелленорта, відчепися від мене. Вийми перше колоду із власного ока[91]91
  Мт 7:5, Лк 6:42.


[Закрыть]
. А може, ти волів би іншу цитату з Біблії? Може, з послання до коринтян?

Не можете пити чаші Господньої та чаші демонської; не можете бути спільниками Господнього столу й столу демонського[92]92
  ІКор 10:21.


[Закрыть]
. Рейнмар з Беляви – тобі щось говорить це прізвище? Єретик, якого ти у Франкенштейні особистим втручанням врятував від допиту під тортурами. І захищав доти, доки йому вдалося втекти. Протегував дружка. Бо він же твій друзяка, твій приятель, твій колега з універу. Рейневан Белява, проклятий єретик і злочинець, чарівник, некромант, persona turpis на всю губу. Ти був спільником некроманта при столі демонському, інквізиторе. А з ким поведешся, того й наберешся. Тобі, може, буде цікаво, що згаданий Белява місяць тому з'явився у Вроцлаві.

– Рейнмар Беляу? – Гжегож Гейнче не зумів приховати здивування. – Рейнмар Беляу був у Вроцлаві? Що він тут шукав?

– А звідки мені знати? – єпископ спостерігав за ним з-під опущених повік. – Це справа інквізитора, а не моя – стежити за жидами, єретиками та відступниками, знати, що вони затівають і з ким. І здається мені, Гжесю, що ти знаєш, навіщо Белява сюди прибув. Чого, а точніше, кого він тут шукав.


* * *

З розташованого неподалік костелу Петра і Павла долинало надокучливе, неприємне для вух торохкотіння. Протягом трьох останніх днів перед Великоднем у дзвони не били, а вірних скликали до храмів дерев'яні калатала.

– Гейнче не знав, – повторив Крейцарик, послужливо горблячись. – Не знав про те, що Белява був у Вроцлаві. Не знав також, для чого той був, з якою метою. Грелленорт був у резиденції, захований, підслуховував, а коли інквізитор пішов, вони з єпископом посварилися. Єпископ стверджував, нібито Гейнче вдавав, що він хитрун і пройдисвіт, який набрався у римській курії досвіду вести ігри та плести інтриги. А Грелленорт…

– Грелленорт, – замислено вставила жінка, котра говорила альтом і пахла розмарином, – Грелленорт схильний вважати, що Гейнче був здивований щиро і насправді.


* * *

– Він був здивований щиро і насправді, – з притиском повторив Стінолаз. – Я в цьому абсолютно впевнений. Зі схованки я наслав на нього заклинання. На ньому, звичайно, була блокада, якийсь захисний талісман, зазирнути в його думки мені не вдалося, але якби він прикидався і вдавав, мої чари викрили б його. Ні, Кундрі, Гжегож Гейнче не знав про Рейневана, його здивувала інформація про нього, вразив той факт, що Рейневан когось тут шукав. У це важко повірити, але скидається на те, що Гейнче нічого не знає про Апольдівну. А це мусило б означати, що то все-таки не Інквізиція її викрала.

– Поспішний висновок, – Кундрі закліпала всіма чотирма повіками. – Гейнче – не Інквізиція. Гейнче – коліщатко в машині. Та й, між тим, сам єпископ старається це коліщатко дискредитувати і виключити з гри. Може, його інтриги нарешті досягли успіху? Може, Гейнче в цій машині вже не має значення або його значення стало настільки малим, що його не інформують? Може, все відбувається за його спиною?

– Може, може, може, – прикусив губу Стінолаз. – Досить з мене гіпотез. Я хочу конкретики. Таємні знання, Аркана. Таємні знання, Кундрі, таємні знання. Некромантія і гоеція. Я спеціально посилав людей до Шонау, щоб вони викрали особисті речі Апольдівни, предмети, яких вона торкалася. Тобі їх уже доставили. І що?

– Я продемонструю, – нойфра важко піднялася з крісла. – Дозволь-но.

Стінолаз гадав, що знає, чого очікувати. Кудрі зазвичай користувалася магією Longaevi. Однак, мабуть, розчарована від сутністю сподіваних результатів, нойфра звернулася до магії, яку застосовували Nefandi.

Стінолаз подивився – і швидко ковтнув слину, яка заповнила горло.

На столі було викладене коло з довгої смуги шкіри, здертої, видно, з живої людини. На смузі, позначаючи кути трикутника, були розміщені козлині роги, муміфікований кажан і котячий череп. Кажана було втоплено в крові, а кота, перш ніж убити, годували людським м'ясом. Що робили з козлом, Стінолаз волів би не знати. У середині кола, прибита до столу залізним вухналем, лежала голова трупа, яка вже почала текти і смерділа більше, ніж трохи. Очі, що псуються найшвидше, Кундрі вже встигла вибрати, а очні ями заліпити воском. Рот мертвої голови був обвуглений, губи звисали клаптями, які кучеряво заокруглювалися і скручувалися, ніби гнила кора. Перед мертвою головою трупа лежала пара рук мерця, так само прибитих до столу – догори долонями. Між долонями лежало щось, що було оббіловане і замучене, – великий щур або невеличкий пес.

– Шарфик, що його мені доставили, – Кундрі продемонструвала клаптик зі сірої вовни, – я передбачливо розрізала на кілька частин. Це все, що в мене залишилося. Дивися.

Вона поклала клаптик між долонями трупа. Долоні здригнулися, затрепетали, пальці рук раптом почали викручуватися і звиватися, мов черви, так, ніби вони намагалися схопити той шматочок. Кундрі підняла руки і витягла їх перед собою, її власні пальці пройняв неконтрольований дрож, який точно імітував рухи долонь, прибитих до столу.

– la! la! Nya-hah, y-nyah! Ngg-ngaah-Shoggog!

Руки трупа воістину впали в шал, сіпаючись на цвяхах і барабанячи пальцями по столу. Обвуглені губи мертвої голови ворухнулися. Але замість слів, на які чекали Кундрі та Стінолаз, із них раптом вирвалося синє полум'я, язик вогню, котрий спалив клаптик сірого шарфика, вмить перетворивши його на дрібку сірого попелу. І тоді все на столі застигло, нагадуючи натюрморт, створений різником.

– І що ти на це скажеш, синку?

– Контрмагія.

– Причому дуже сильна, – підтвердила Кундрі. – Хтось стає на заваді. Хтось не хоче, щоб ми вистежили цю Апольдівну чи як її там. Магія нетипова, в ній є астральний слід, сидеричний. Не кожен здатний застосувати сидеричний елемент… Чому ти скрегочеш зубами, можна дізнатися? Ага… Розумію. Я згадала. Той товариш Рейневана, велетень із зовнішністю ідіота. Той, який під Тросками змусив тебе втікати. Друга пляма на твоїй честі. Ти стверджував…

– Що він астрал, – холодно закінчив Стінолаз. – Бо він таки астрал. Прибулець з астральної площини. Контрмагія, яка нам заважає, може бути його творінням. Під Тросками я бачив його ауру. Ніколи в житті не бачив жодної, схожої на неї.

– Не буває двох однакових аур. І не знайдеться двох пар очей, які однаково бачать одну і ту саму ауру. Це називається оптика. Ти не читав Вайтлона?

– Штука, – знизав плечима Стінолаз, – не в кольорі, величині й інтенсивності аури, які справді є змінними і залежать від ока спостерігача. Штука у тому, що все, абсолютно все на світі має три аури. Живе або мертве, природне або надприродне, таке, що походить з цього світу, або щось зі світу потойбічного, – все, абсолютно все має три аури. Дві, зазвичай жовта і червона, майже прилягають до об'єкта. Третя пульсує багатьма кольорами і віддалена від об'єкта, утворює сферу довкола нього.

– Це шкільні відомості.

– У типа, якого я побачив під Тросками, було дві аури. Одна, променисто-золота, прилягала до нього так, що він чимось нагадував відлиту з золота статую. Друга… бо в нього їх було тільки дві… не була аурою в точному значенні. Світло-голубе сяйво… Розташоване… За спиною. Ззаду. Як розвіяний плащ, як шлейф… Або…

– Або як крила? – пирснула нойфра. – А мандорли[93]93
  Мандорла (з іт. «мигдаль») – ореол мигдалеподібної форми, що оточував усю фігуру (а не тільки голову) божества або святого у давньо. християнськаму і середньовічному мистецтві.


[Закрыть]
не було? Або ореолу? Німба над головою? Чи це явище, бува, не супроводжувало вічне світло, lux perpetua? Бо в такому разі це міг би бути архангел, от хоч би й Гавриїл. Ні, Гавриїл, пам'ятаю, був худий, досить дрібної статури і вродливий, а той під Тросками мав, як ти стверджував, пику кретина і конституцію гіганта. Ну, то, може, це був святий Лаврентій? Той був схожий на вола – як будовою, так і інтелектом. Його спекли на залізному рушті, над вугіллям, super carbones vivos. Пам'ятаю, печуть-печуть, а він усе ще кривавить. Ціла купа carbones пішла на нього, поки він допікся.

– Кундрі, – буркнув Стінолаз. – Я знаю, що ти самотня і не маєш з ким балакати. Але даруй собі анекдоти. Я не хочу анекдотів. Я хочу конкретики.

Кундрі наїжачила спинні шпичаки.

– А пораду, – просичала вона, – ти вважатимеш конкретикою? Бо пораду я для тебе маю, ще й як маю. З тим колосом-придурком будь обережний. Я сумніваюся, що він справді астральна істота, сидеричне буття; випадків візитів із сидеричної площини не фіксували вже кілька десятиліть. Але по світу блукають ще й інші істоти, аура яких схожа на описану тобою, істоти, які вміють користуватися зоряним елементом. Вони так само споконвічні, як і ми, Longaevi. І такі ж небезпечні, як Nefandi. Ваша книга називає їх Свідками, але в них немає назви. Їх небагато залишилося. Але вони все ще є. І задиратися з ними небезпечно.

Стінолаз не прокоментував. Він тільки примружив очі – не настільки швидко, щоби нойфра не встигла помітити в них зблиску.

– Зайди післязавтра, – зітхнула вона. – Принеси аурум. Спробуємо нових заклинань. Роздобудь свіжу голову, бо ця вже трохи смердить.

– Я пришлю з аурум пахолка, – сухо відповів він. – Можеш узяти собі його голову. Мені вона не потрібна.


* * *

Великодня меса закінчувалася. Прелати і ченці виступали, вбрані у білі шати, серединою нефу. Спів будив відлуння під склепінням собору.

 
Christus resurgens ex mortuis,
iam non moritur:
mors illi ultra non dominabitur,
Quod enim mortuus est peccato,
Mortuus est semel:
Quod autem vivit, vivit Deo.
Alleluia!{24}
 

На острові Тумському зібрався, либонь, весь Вроцлав. На площах перед собором і обома колегіатами тиснява була неймовірна, юрма напирала на алебардників, які робили прохід для процесії – єпископа, прелатів, ченців і кліриків. Процесія йшла від кафедрального собору до Святого Егідія, а звідти – до Святого Хреста, для наступної меси.

Surrexit Dominus de sepulcro qui pro nobis pependit in ligno Alleluia!

Жінка в каптурі, яка пахла розмарином, схопила Крейцарика за рукав, потягла попід стіну, за контрфорс біля хрестильної каплиці.

– Чого ти хочеш? – буркнула вона. – Що в тебе аж настільки невідкладно важливе? Я тобі казала не зустрічатися зі мною вдень. А тим більше – в такий день.

Крейцарик озирнувся, стер піт з чола, облизав губи. Жінка пильно спостерігала за ним. Шпик прокашлявся, відкрив рота, знов закрив. І раптом зблід.

– Ага, – блискавично здогадалася жінка. – Єпископ усе-таки заплатив більше?

Шпик відступив, здригнувся, наткнувшись спиною на твердий опір стіни, нетвердою рукою спробував накреслити в повітрі магічний знак. Жінка прискочила, вдарила його, коротко, без розмаху. Коліном притисла до стіни.

– Добрий єврей, – прошипіла вона, – не зраджує. Ти поганий єврей, Крейцарику.

Блиснув ніж, шпик захлиснувся і схопився обома руками за горло, поміж пальцями запульсувала кров. Жінка накинула йому плащ на голову, повалила на землю, сама кинулася в натовп.

– Лови! – гукнув своїм агентам Кучера фон Гунт. – Ло-о-ови-и-и!

У юрмі завирувало.

Advenisti desiderabilis, quem expectabamus in tenebris…

Вгвинчуючись у юрму, як кріт у грунт, один з агентів наздогнав жінку, схопив її за плече. Побачив жовто-зелені очі. Він не встиг навіть крикнути, ніж зблиснув і розпанахав йому трахею і гортань. Другий агент заступив жінці дорогу, натовп захвилювався і зійшовся довкола них. Агент ойкнув, його очі повила імла; він не впав, а залишився, безвладний, мов лялька, підвішений у тисняві між небом і землею. Люди почали кричати, пронизливо запищала дівчинка, неслухняними ручками розмазуючи кров на святковому білому платтячку. Кучера фон Гунт пропхався крізь юрбу, однак застав уже тільки трупи. Розтоптану на бруківці кров. І ледь чутний запах розмарину.

Alleluia, alleluia!

Великодня процесія наближалася до колегіати Святого Хреста.


* * *

– Пане, – промимрив отець Феліціян, згинаючись у поклонах. – Ви казали, щоб донести… Я готовий… Можна говорити?

– Можна.

– То я говорю… Воно, бачите, так… У Карловіцах був кінський ярмарок… Кіньми тамки гендлювали…

– Більш зв'язно, – прошипів Стінолаз. – Більш зв'язно, попику. Повільно, виразно і до ладу.

– Ваша милість наказала вистежити дівку… Яку переховують. Щоб зразу донести… Я підслухав у Святого Войцеха… Як інквізиторські агенти між собою балакали… Дзержка, вдова Збилюта з Шаради, конярка зі Скалки під Сьродою… Приїхала на кінський ярмарок до Карловіц. І дівка з нею була. Ніби донька, але всі знають, що в тої Дзержки ніякої доньки нема… Ну, ото серед купців і здійнявся шум, бо багато хто собі подумував, як би то воно з вдовичкою побратися, як-не-як, у посагу – найкращий табун на весь Шльонськ… А тут на тобі – дівка, позашлюбна або прийомна, яка може спадкувати…

– По суті.

– Як скажете. Ота дівка, та ніби-донька, казав один агент до другого, нізвідки взялася, як з неба впала, і тепер у Скалці живе. То я й подумав: а раптом то та сама дівка, що її Белява шукає, і ваша милість теж? Вік ніби сходиться… Бо я чув, як балакали… Описали, як та дівка виглядає…

– Описали, кажеш. Ну, то повтори опис. Докладно і з подробицями.


* * *

Єпископ Конрад слухав, Здавалося, ніби уважно, але Стінолаз знав його надто добре. Єпископ був неуважний, можливо, тому, що тверезий. Його увага розподілилася між Стінолазом, Клаудиною Гаунольдівною, яка верещала в жіночих покоях, і окриками Кучери фон Гунта, що долинали з подвір'я.

– Ага, – нарешті сказав він. – Ага. Значить, дівчина, яка була свідком нападу на колектора і яка пережила цей напад, все ще жива. Хоча ти двічі брав її в кільце, вона вислизала. І тепер, кажеш, переховується в Скалці, у маєтку Дзержки де Вірсінг, вдови Збилюта з Шаради.

– І треба було би, мені здається, вжити у цій справі якихось заходів.

Конрад почухав тім'я, подлубався у вуху.

– А що тут вживати? – він зневажливо надув губи. – Шкода часу і зусиль. Дзержка де Вірсінг поводиться абсолютно зразково, з гуситами вже не торгує, щедро дає на Церкву. Я не бачу причин, щоб її… А дівка? Дівка – ніхто. Який з неї свідок? Якщо навіть вона щось запам'ятала з тих подій, якщо навіть зуміє когось упізнати, хто її послухає, хто їй повірить? Відомо ж бо, що дівчатам уявляються різні дивоглядні фантасмагорії, коли їм менструальні химери вдаряють у мізки. Не треба забивати собі нею голову. Забудьмо про неї. Забудьмо взагалі про пригоду, яка сталася зі збирачем податків. Минуло вже майже чотири роки. Я вже забув. Усі забули.

– Не всі, – покрутив головою Стінолаз. – Фуггери, наприклад, не забули. Мені недавно дали це зрозуміти. Повір мені, батечку, вони захочуть докопатися до істини і схопити винних за сраку. Вони використають з цією метою все, що тільки можна використати. Усе. Ця дівчина, може, і ніхто, але вона становить загрозу.

– Що ж… – єпископ сплів пальці, схилив голову. – Якщо так… Тоді зроби, як вважаєш за потрібне.

– А ти що? – пташині очі Стінолаза зблиснули. – Ти умиваєш руки, як Пілат? Тут і про твій, нагадую, зад ідеться, це ж ти вкрав податок, це ж для тебе можуть бути згубними свідчення дівчини. Якщо ти наважуєшся вжити заходів, то не махай знічев'я своїм пастирським посохом, а віддай мені наказ. Конкретний і недвозначний.

– Біркарте, – Конрад витримав погляд. – Обережно. Не переступи межу.

Обидва довго мовчали, міряючи одне одного очима, випробовуючи свою стійкість. Клаудина затихла, з подвір'я також уже не долинало ніяких звуків. Врешті-решт єпископ випростався, його обличчя закам'яніло, губи стислися.

– За моїм наказом, – сказав він, – ти зробиш те, що зробиш. А те, що буде зроблено, ми, єпископ Вроцлава, volumus et contentamur, схвалюємо і визнаємо, що воно зроблено згідно з нашою волею. І беремо на себе за це цілковиту відповідальність. Вистачить?

– Тепер – абсолютно.


* * *

Великий міський годинник, який висів на вежі вроцлавської ратуші з часів єпископа Пшецлава з Погожелі, зі скреготом зубчатих коліс і дзенькотом пружин раптом сповістив металевим баламканням дев'яту годину дня. Тепер, наприкінці березня, це означало, що до заходу сонця та ігнітегіуму залишалося близько трьох годин.

Дус фон Пак стояла коло вікна, зовсім гола, спиною до Стінолаза, спершись об фрамугу, немов каріатида. Стінолаз не міг відвести очей. Він міг би так дивитися на неї годинами.

– Підійди сюди, – озвався він. – Будь ласка.

Вона послухалася.

– Ти казала, – повільно сказав він, – що хочеш робити те, що і я. Разом зі мною. Ти все ще цього хочеш? Не передумала. Ти готова до цього?

Вона кивнула головою. Повільно.

– Якщо почнеш, дороги назад не буде. Ти це усвідомлюєш?

Знову кивок. Стінолаз піднявся.

– Надягни це.

Невдовзі вона вже стояла перед ним у чорному стьобаному акетоні. ногавицях і високих чоботях. Він допоміг їй надягнути і затягнути пластини нагрудника, наспинник, горжет, наплічники, аванбраси. решту блях. Чорну пов'язку на волосся. Чорний плащ із каптуром.

– Меч?

– Краще спис.

– Випий це. До дна. Повторюй за мною: Adsumus, Domine, adsumus peccati quidem immanitate detenti…

– Прийди до нас, запишись із нами, проникни наші серця…

– Амінь. Ходімо.

– Що це було… Те, що я випила?

– Наркотик.

– Не дуже смачно.

– Звикнеш. Ходімо. Ага. Ще одне. Скажи мені…

Вона підняла голову. І очі. Кольору глибіні гірського озера. Прекрасні. Чарівливі. І абсолютно нелюдські.

– Як тебе, – неспішно промовив Стінолаз, – власне, звати?


* * *

Дзержка де Вірсінг не знала, що її розбудило. Це не був гавкіт собак; собаки, яких, можливо, непокоїли лісові звірі, котрі підкрадалися надто близько, гавкали в Скалці цілу ніч. Їхній гавкіт тільки спочатку заважав заснути, потім він став для вуха чимось звичайним і втратив свій тривожний характер. Тож це, імовірно, була мара, страшний сон, через який Дзержка раптом різко зірвалася, сіла на ліжку, напружена, при повній тямі, готова діяти. Впевнена, що оце щойно сталося те, чого вона боялася всі останні чотири роки.

Собаки не гавкали.

– Еленча! Прокинься! І вдягайся!

– Що сталося?

– Вставай! Хутко!

Неприродна тиша, яка аж дзвеніла у вухах, раптом луснула, її розпоров передсмертний зойк, що долинув із подвір'я. Цьому крикові майже відразу ж завторували інші. Умить цілий скалецький фільварок наповнився криками і тупотом копит. А у віконних пузирях замерехтів вогонь.

– Еленча! Сюди! Сюдою!

Дзержка пересунула скриню, здерла зі стіни шкуру зубра, відчинила заховані за нею дверцята. З-за дверцят повіяло цвіллю і холодом.

– Пані Дзержко!

– Швидко, нема часу! Хід доведе тебе до струмка. Сховайся там, не виходь, доки… Доки все не скінчиться. Швидко, дівчино!

– А ти? Я тебе не лишу!

– Давай у хід! Негайно! Не смій мене не слухати! Іди, дитино, іди…

Дзержка зачинила дверцята, замаскувала їх шкурою і скринею. Зірвала зі стіни в сінях рогатину. І вискочила на подвір'я.

Вона не встигла побачити нічого, крім мерехтіння смолоскипів, з яких сипалися іскри. На самому порозі її збив з ніг кінь на скаку, вона полетіла на землю з розгоном, аж дух забило. Підковані копита вдаряли по землі просто біля неї, загрожуючи розтоптати. Вона не мала сили ворухнутися. Хтось схопив її, потягнув. Вона впізнала. Собек Снорбейн.

– Пані… Рятуйтеся…

Більше Собек Снорбейн сказати не встиг. Зойкнув, упав на коліна, з рота бризнула кров. Дзержка побачила вістря списа, що вистромилося з його грудей. Поруч промчав вершник, невиразний, мов чорний нічний птах, вона почула злосливе дівчаче хихотіння. І вигук.

– Adsumus! Adsumu-u-us!

Навколо знову загупали копита, заклубилося від вершників. Чорних Вершників.

– Adsumu-u-us!

Прямо на неї, простягаючи руки, бігла жінка в сорочці. На очах Дзержки Чорний Вершник розтрощив їй голову ударом меча. Дзержка зірвалася на ноги, але на неї знову наїхали і збили з ніг. Її припідняв аркан, руки в залізних рукавицях. Вона повисла між двома кіньми. Третій на неї навалився.

– Де дівчина?

Дзержка сплюнула. Щось свиснуло, в очах сяйнуло. Вона зіщулилася від болю.

– Де дівчина?

Бич знову впав, шмагнув. Вона завила. Її зойк змішувався з іншими криками, які долинали з боку стаєнь і стодол.

– Де дівчина?

– Ви її не дістанете… Її тут нема… Вона далеко.

Чорний Вершник нахилився до неї з сідла. Дзержка побачила його очі. Пташині й недобрі, лихі.

– Твоїх пахолків, конюхів, дівок і дітваків, – сказав він, – я наказав замкнути в стайні. Я спалю їх там, спечу разом з усіма твоїми кіньми. Якщо не скажеш, де дівчина, я всіх підсмажу живцем.

– Ти її не дістанеш, – повторила вона, випльовуючи кров, що текла з розрубаних бичем губ. – Ти ніколи її не знайдеш і ніколи не зумієш її скривдити.

Вершник відвернувся, віддав наказ. Ніч тут же вибухнула гарячим подмухом, засвітилася червоним блиском великого вогню. І моторошним криком, голосом, який не зміг заглушити гул пожежі. Вереском тварин, котрі згорали живцем. І людей.

«Боже, прости мене, – подумки повторювала Дзержка. ховаючи голову в плечі під ударами батога. – Боже, прости гріх. Але вони би вбили Еленчу… А людей і коней однаково би спалили…»

Вогонь бухав аж у небо. Стало світло як удень. Але Дзержка не бачила нічого. Вона була немов сліпа.

Її повалили на землю. Сирівцем скрутили ноги в щиколотках. Кінь заіржав і затупотів, ремінь натягнувся, вона відчула, як смикнуло, потягнуло по землі.

– У тебе останній шанс, конярко, – долинув звідкись згори злий голос Чорного Вершника. – Скажеш, де дівчина, і я подарую тобі швидку смерть.

Дзержка стиснула зуби. «Зараз знову буду з тобою, Збилюте, – швидко подумала вона. – Трохи помучуся, нічого, витримаю. І знову буду з тобою».

Хтось крикнув, хтось свиснув, кінь кинувся учвал. Світ в очах Дзержки перетворився на довгу вогнисту лінію. Дрібне каміння здирало шкіру, як рашпіль.

Після третього повороту вона знепритомніла.


* * *

– Буде жити, – сухо встановив викликаний у Сьроду чернець, інфірмарій з монастиря Менших Братів. – Виживе, якщо Бог дозволить… Нова шкіра з часом рани покриє. Позростаються і заживуть, дасть Бог, кості та суглоби…

– Ходити зможе? – запитав, покусуючи вус, лицар Трістрам Рахенау, пан на Букові. Його син, Парсіфаль, заглядав з-за його спини.

– На коні їздити зуміє? Вона ж конярка, з коней живе. Зуміє на кульбаку?

Францисканець покрутив головою, глянув на Еленчу.

– Не знаю… – він запнувся. – Може. Може, колись, з ласки Божої… Страшенно вона понівечена… Щастя, шляхетний пане, що ви з дружиною вчасно на поміч прискали, тамтих наполохали… А то б…

– Сусідська поміч, звичайна річ, – буркнув у відповідь Трістрам Рахенау. – Також, ясна справа, хай тут, у мене в станиці, лежить і курується. Поки не одужає, на ноги не стане, а її люди Скалку не відбудують. Гм, чудо се, що вони з тієї стайні вирвалися, а то б усі там так і погоріли, ніхто б живий не лишився. І більшість коней зуміли втекти з пожежі… Клянуся честю, чудо се, істинне чудо.

– Бог так хотів, – францисканець перехрестився. – І я тут залишуся, пане лицарю, якщо дозволите. Тепер хвору конче неустанно доглядати, пов'язки міняти… Панянка мені допоможе. Панянко?

Еленча підняла голову, витерла зап'ястям запухлі від плачу повіки.

– Поможу.

Дзержка де Вірсінг заворушилася на ложі, глухо застогнала під бинтами.


* * *

Було тридцяте березня року Божого 1429.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю