Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)
Розділ шостий
у якому у моравському замку Совинець герої переконуються, що в будь-якій ситуації неодмінно слід мати напоготові аварійний план. І у відповідний момент ним скористатися.
З-за заґратованого вікна вежі, з подвір'я, доносилися прокльони, іржання коней і металевий стукіт підків. Совинецькі бургмани, згідно зі своєю буденною звичкою, вирушали, щоб пропатрулювати перевали, перевірити навколишню місцевість і вдатися до вимагань серед місцевого населення. Не знати котрий раз дико і самозабутньо піяв когут, репетувала на чоловіка одна з жінок, що мешкали в замку. Пронизливо бекало ягня.
Бруно Шиллінг, колишній Чорний Вершник, а тепер дезертир, ренегат і в'язень, був трохи блідий. Однак блідота була викликана, мабуть, виключно лише недавньою хворобою. Якщо Бруно Шиллінг і боявся, то вміло це приховував. Він стримувався від того, щоб вертітися на ослоні і бігати поглядом від одного слідчого до другого. Але не уникав очного контакту. «Горн мав рацію, – подумав Рейневан. – Правильно його оцінив. Це не перший-ліпший тупий головоріз. Це хитрий лис, спритний гравець і досвідчений пройдисвіт».
– Починаємо, шкода дня, – промовив Урбан Горн, кладучи долоні на стіл. – Так само, як досі, як ми вже встановили: стисло, по-діловому. Не відходячи від теми і без ніяких «та я ж уже це казав». Якщо я про щось запитую, ти відповідаєш. Ситуація проста: я допитую, ти – допитуваний. Так що не випадай з ролі. Це зрозуміло?
Ягня на подвір'ї нарешті перестало бекати. А когут – піяти.
– Я задав питання, – сухо нагадав Горн. – Я не збираюся здогадуватися про твої відповіді. Тож будь ласкав давати їх щоразу, коли я запитую. Починаючи з цього моменту.
Бруно Шиллінг подивився на Рейневана, але скоро відвів погляд. Рейневан не робив нічого для того, аби приховати неприязнь і антипатію. Навіть не старався.
– Шиллінг.
– Зрозуміло, пане Горн.
* * *
– Я не бачу сенсу в цих допитах, – повторив Рейневан. – Цей Шиллінг – звичайнісінький бандит, головоріз і вбивця. Асасин. Такого посилають для мокрої роботи; показавши жертву, такого спускають з повідка, як гончого пса. І тільки для таких справ і використовував цього типа Грелленорт. Я виключаю, що він допускав його до секретів і розкривав йому таємниці. На мою думку, цей тип не знає нічого. Але буде крутити, буде вигадувати, буде годувати тебе казками, буде вдавати прекрасно поінформованого. Бо усвідомлює, що тільки в такому разі він становить для тебе якусь цінність. А почувається він упевнено – при тому, як ти до нього ставишся. Радше як до гостя, ніж як до в'язня.
З-за вікна долинало пугикання сов і пугачів, що кружляли навколо вежі. Вони тут водилися, здавалося, цілими хмарами. Це мало свої добрі сторони – мишу або щура годі було уздріти. Недоїдена звечора і покладена біля ліжка скибка хліба чи оладка були як з неба впали, щоби втамувати ранковий голод.
– Ти, Рейнмаре, – Горн кинув собаці обгризену кістку, – знаєшся на медицині та магії. Бо вивчав і практикувався. Я знаюся на техніці допитів. За твої поради дякую, але нехай кожен із нас залишиться при своїй спеціальності і робить те, що йому вдається. Добре?
– Що тобі вдасться із цим ренегатом, того я не знаю, – Рейневан подивився на вино проти світла ліхтаря. – А передчуття в мене не з найкращих. Але якщо ти наполягаєш, радити і дораджувати більше не буду. Для чого в такому разі, якщо не для порад, я тобі потрібен?
Горн взявся обгризати велику кістку. Шарлей і Самсон зробили так само. Ніхто з них – ні демерит, ні велет – не включився в дискусію.
– Шиллінг, – Горн на мить перестав гризти, – розповідає про замок під назвою Сенсенберг, штаб-квартиру і криївку Чорних Вершників. Говорить про чари і заклинання, про еліксири, про магічні наркотики та отрути. Я на цьому мало знаюся, і він це помітив. Ти помиляєшся, вважаючи його тупим бандитом, це хитрий лис і уважний спостерігач. Він бачив, що я відіслав тебе під ескортом, і припустив, що тебе йому вже нічого боятися. А коли тепер раптом побачить, що ти береш разом зі мною участь у допитах, злякається. І це добре. Нехай йому трохи від страху кишки скрутить. А ти демонструй йому свою ненависть. Виявляй ворожість.
– Цього мені не доведеться вдавати.
– Тільки не переборщи. Я тобі вже казав: фанатизм добрий для темних мас, а нам, людям вищих справ, не личить. Бруно Шиллінг доклав рук до вбивства твого брата. Але якщо ти думаєш про помсту, то він, як це не парадоксально, допоможе тобі в цьому. Відомостями, які нам надасть.
– Вигадками, ти хотів сказати.
– Він знає, – очі Горна зблиснули, – що живий тільки завдяки мені, що це я витягнув його з льоху в Клодзьку. Знає, що тільки я можу врятувати його від Грелленорта, від Чорних Вершників, від яких він дезертирував. Він живий і в безпеці тільки завдяки тому, що Грелленорт не має поняття про його дезертирство, вважає його одним із загиблих під Велиславом. Він знає, що якщо я спіймаю його на брехні, то просто вижену і сповіщу про це на весь світ. Тоді його дні будуть полічені.
– То що мені робити? Крім того, що виявляти ворожість?
– Коли він знову почне говорити про магію в Сенсенберзі. продемонструй йому, що ти фахівець, що на першу-ліпшу нісенітницю не купишся. Якщо він розгубиться і заплаче, ми будемо знати, на чому стоїмо.
– Якщо він такий лис, яким ти його змальовуєш, то сумніваюся, що він дасть взяти себе підступом. Але я обіцяв допомогти і допоможу, виконаю обіцянку. Сподіваючись, що і ти не забудеш про свою. Коли починаємо?
– Завтра. З самого ранку.
* * *
– Потаємні замахи, – Горн усе ще тримав долоні на столі, – які здійснювалися за допомогою отрути, сплановані Грелленортом та вроцлавським єпископом. Розкажи нам про це, Шиллінг.
– Біркарт Грелленорт, – не загаявшись ні на мить і досить послужливо почав ренегат, – мав у замку Сенсенберг алхіміка. Це не людина. Кажуть, йому вже понад сто років. Волосся біле як сніг, риб'ячі очі, шпичакуваті вуха, шкіра на лиці та на долонях майже прозора, кожна жилка просвічує голубим…
– Сверг, – підтвердив Рейневан, зауваживши підняті брови і сповнений недовіри вираз на лиці Горна. – Один із Longaevi.
– Його звати Скірфір, – швидко говорив Бруно Шиллінг. – Алхімік і маг, вельми вправний. Він варить для Грелленорта різні декокти і готує еліксири. Головним чином – рідке золото. Кажуть, що саме завдяки цьому золоту Грелленорт наділений такою силою. І є безсмертним.
Горн недовірливо махнув рукою, запитально подивився на Рейневана.
– Дійсно, можна, – підтвердив, не приховуючи раптової зацікавленості Рейневан, – перетворити метал, а також коштовне каміння, на рідину, у рідкий стан. А точніше – в collodium, тобто колоїд. Достатньо рідкої консистенції, щоб його можна було пити.
– Пити метал? – з обличчя Горна навіть не думав зникати вираз недовіри. – Чи камінь?
– Уся Природа, – Рейневан скористався з нагоди сяйнути знаннями, – кожна річ, жива чи мертва, кожна materia prima сповнена енергії творення, прадуху і формуючої сили. Гермес Трисмегіст називає її totius fortitudinis fortitudo fortis, силою понад усі сили, яка долає кожну тонку річ і проникає крізь кожну монолітну річ. Звідси основний принцип алхімії: solve et coagula, розчиняй і згущуй, означає саме процес розчинення цієї енергії, щоби потім коагулювати її, вловити в колоїді. Так можна вчинити з будь-чим, з будь-якою субстанцією. З металом і мінералом – також.
– І з золотом?
– Із золотом теж, – квапливо покивав головою Бруно Шиллінг. – Авжеж.
– Collodium золота, який називають aurum potabile[46]46
Питне, а не просто рідке, золото (лат.).
[Закрыть], – пояснив Рейневан, усе ще збуджений, – це один з наймогутніших еліксирів. Він неймовірно посилює життєві сили, інтелект, душевну стійкість. Це також безвідмовні ліки від божевілля, деменцій та інших душевних хвороб, а надто тих, що викликані надміром меланхолії, чорного виділення жовчі. Однак приготувати колоїд надзвичайно важко, це до снаги тільки найбільш обдарованим алхімікам і чорнокнижникам. А вдається це тільки за дуже специфічних і рідкісних кон'юнкцій…
– Добре, досить, – махнув рукою Горн. – Не влаштовуй мені тут короткого курсу алхімії. Питне золото розбудило мою цікавість, ти її задовольнив. Повернімося до основної теми. Себто отрут. І отруювання…
– Одне, – ренегат витер піт з чола, – пов'язане з другим. Скірфір готує для Грелленорта різні еліксири. Рідке золото, рідке срібло, рідкий аметист, рідкі перли – усе це заради посилення магічної потенції, чаклунських здібностей, стійкості тіла і душі. Деякі з них у Сенсеберзі давали і нам, тому я знаю, як вони діють. Але й отрути Скірфір теж готував. Про що йшлося, не було таємницею: Грелленорт хотів усунути найбільш значних гуситів, отруїти їх, але в такий спосіб, щоби ні в кого не виникло ані найменших підозр. Щоби це виглядало…
– Щоби це виглядало, як смерть через рану, – використав запинку Шиллінга Рейневан. – Поранення в бою або з необережності. Щоб ніяк не можна було пов'язати смерть з отрутою. Раптова смерть завжди викликає підозру в отруєнні, негайно проводиться слідство, і по ниточці до клубочка отруювача врешті-решт знайдуть. А при отруті, про яку йдеться, нема жодних симптомів, отруєна жертва нічого не відчуває і не підозрює. Поки…
– Поки не буде поранена залізом, – перехопив ренегат. – Або сталлю. Нічим більше. Смерть – неминуча. Вони називали цю отруту «Дукс».
– Dux omnium homicidarum[47]47
Князь усіх убивць (лат).
[Закрыть]. замислено підтвердив Рейневан. – А також Mors per ferro[48]48
Смерть від заліза (лат.).
[Закрыть]. Уривки заклинань, які вживаються під час приготування. Тому Гвідо Бонатті у своїх записках вживає назву «Перферро», і так само подає «Picatrix»… У латинському перекладі, бо в оригіналі к'ад'улу а'мар аль-хаджджа, що означає… Не пам'ятаю, що це означає.
– Нічого, – підключився Горн. – Бо мені зовсім не цікаво. Рейневане, достойний магу, то ти підтверджуєш, що така отрута існує? І що вона діє саме так, як тут було сказано?
– Я підтверджую те, що пишуть деякі джерела, – Рейневан охолов, подивився Шиллінгові в очі. – Але не омину і того, що пишуть інші. Згідно з цими джерелами, для приготування Перферро необхідна так звана Чорна Тинктура..
– Саме так, саме так, ви цілком маєте рацію, пане Беляу, – поспішно підтвердив Шиллінг. – Я чув, як Грелленорт і Скірфірт балакали про це.
– Легендарну Чорну Тинктуру, – вів далі Рейневан, не відводячи погляду, – можна отримати тільки шляхом трансмутації металу під назвою chalybs alumen, яким керує Восьма Планета. Проблема в тому, що, на думку багатьох учених, згаданий метал теж існує тільки в легендах. І не треба бути вченим, щоби знати, що планет тільки сім.
– Планет вісім. – жваво заперечив ренегат. – Це я також підслухав. Восьма планета називається Посейдон, про її існування Грелленорт дізнався нібито від самого Диявола.
– Облишмо, – знову втрутився Горн, – на якийсь час Диявола. І Птолемея. Не виходь з ролі, Шиллінг. Я допитую, ти – допитуваний. А месер Рейневан тільки що процитував авторитетів, які дещо заперечують твої свідчення. Які змушують зарахувати твої свідчення до легенд. І казок. Попереджаю: якщо ти розповідатимеш мені казки, це може мати для тебе погані наслідки.
– Пане Горн, – Бруно Шиллінг миттю позбувся догідливості. – Авторитети нехай собі будуть авторитетами, нехай собі Птолемей нараховує стільки планет, скільки захоче. А я вам кажу, що я волоцюг по гостинцях ловив, жебраків та інших заброд, і привозив їх у Сенсенберг, Грелленортові та Скірфірові для експериментів. Бачив, як їм давали отруту. Дивився, як їх пізніше калічили залізом, на власні очі бачив, як під впливом заліза отрута починала діяти…
– І як, – перебив Рейневан, – вона діяла? Які були симптоми?
– У тім-то й річ, що різні. Це і є перевага цієї отрути – що її не так-то легко виявити за симптомами, бо вони оманливі. Одні з отруєних, перш ніж померти, кидалися, інші тряслися, ще інші кричали, що їх у голові пече і в животі, а вмирали такі скоцюрблені, що аж мороз попід шкірою йшов. А деякі просто собі засинали і вмирали вві сні. Усміхнені.
Горн швидко глянув на Рейневана, промовисто стримавши його від реакції.
– Кому з наших, – він звернув погляд на Шиллінга, – дали цю отруту? Коли? В який спосіб?
– Цього я не знаю. У Сенсенберзі отруту лише виробляли, рештою займалися інші.
– Але людей для експериментів викрадали ви, Чорні Вершники. Коли вам наказали це робити? Доки це тривало?
– Ми почали… – Бруно Шиллінг кашлянув, витер лоба. – Ми розпочали викрадення зимою 1425 року, після Громничої[49]49
Те ж, що й Стрітення.
[Закрыть]. І викрадали до Великодня. Потім уже не було наказу.
Урбан Горн довго мовчав, тарабанячи пальцями по столу.
Рейневан дивився на Шиллінга, не приховуючи того, що думає. Ренегат уникав його погляду.
* * *
Теплий вітер овівав їхні обличчя, коли вони стояли на мурах, дивлячись у напрямку, з якого він віяв, – а віяв він з півдня, з Одерських Вершин.
– Сьогодні вранці, – понуро сказав Горн, – я порізався, коли голився.
– Це нічого, – заспокоїв його Рейневан, хоча сам не був цілком спокійний. – Перферро вимагає глибшого пошкодження тканини, зараження кровообігу… Лімфа, розумієш, і взагалі…
– Ми всі, – Горн не став чекати, що там взагалі, – ми всі можемо носити це в собі. Я, ти…
– Ціллю замахів були гейтмани, важливі люди. Я не оцінюю себе аж так високо.
– Ти навдивовижу скромний. Шкода, що в твоєму голосі я чую мало переконаності. Цей Сміл Пульпан з находських Сиріток не належав до високопоставлених осіб; не пишаючись, я вважаю нас обох набагато важливішими. Але отруту найлегше подати під час застіль, а Пульпан напевне трапезував з важливими гейтманами. Я теж трапезував. Ти теж трапезував… Ну, але ти ж був поранений минулого року. І живий. А Шиллінг стверджував, що після 1425 року вже не труїли.
– Якраз цього він не стверджував. Він тільки казав, що в 1425 році перестали викрадати людей для експериментів. А в мене є доказ, що отруту давали і, найімовірніше, дають досі.
– Ти думаєш про Неплаха? Його вбила ця отрута, це очевидно. Але отруїти його могли раніше. Він ніколи не брав участі в битвах, могло минути чимало часу, перш ніж він поранився чимось залізним…
– Я думаю про Сміла Пульпана. Я був при тому, як його поранили у Франкенштейні, рік тому, залізний наконечник відірвав йому вухо. А помер він тиждень тому, коли я сталевим лезом розрізав карбункул.
– Гм, твоя правда, твоя правда. І це цілком підтверджує те, що ти підслухав у грангії цистерціанців. Єпископ і Грелленорт запланували замахи, Сміржицький подав їм цілі. Це було у вересні 1425 року. Через місяць, у жовтні, з арбалета поранили Яна Гвєзду, головного гейтмана Табора. Рана не виглядала небезпечною, але Гвєзда не вижив.
– Бо стріла мала залізний наконечник, а в крові Гвєзди вже було Перферро, – підтвердив Рейневан. – А невдовзі після цього, в листопаді, наступник Гвєзди, Богуслав зі Швамберка, помер від, здавалося б, так само нестрашного поранення. Так, Горне, я вже раніше підозрював, що Гвєзду і Швамберка прикінчили за допомогою чорної магії, а по тому, що зробив для мене явним Сміржицький, був уже впевнений. Але щоби настільки витончено…
– Професійно, – уточнив Урбан Горн. – Геніальний задум, професійне виконання, знання… І раз ми вже заговорили про знання… Рейневане?
– Що?
– Що-що. Ніби ти не знаєш. Протиотрута від цього є?
– Наскільки я знаю, нема. Якщо Перферро вже в кровообігу, усунути його звідти не можна.
– Ти сказав, наскільки ти знаєш. А може, є щось, чого ти не знаєш?
Рейневан відповів не зразу. Думав. Він не збирався розкривати це Горнові, але під час знайомства з празькими магами з аптеки «Під архангелом» він вживав препарати, що захищали від отрут, у тому числі такі, які давали цілковитий імунітет. Він не був упевнений, чи це стосувалося також і Перферро. І чи сам він узагалі ще мав хоч якийсь імунітет, не вживаючи препаратів більш ніж рік.
– Ну, – поквапив Горн. – Є протиотрута чи нема?
– Не виключаю, що є. Врешті-решт, прогрес відбувається безперервно.
– Отже, вся надія на прогрес, – Горн прикусив губу. – Принаймні в цій галузі, яка нас цікавить.
* * *
Замок Совинець стояв на скелястому гребені Низького Єсьоника вже сто років, сто років його гордий і грізний бергфрид здіймався над лісом і наганяв страху на околиці. Його збудували і перетворили на родову чатівню двоє братів, лицарів зі старого моравського роду Грутовиців, яких єпископ Оломоуца за воєнні заслуги обдарував леном у вигляді сіл Кршіжов і Гузова. Брати відтоді писалися «панами з Гузової», а на печаті мали щит із навскісними смугами. Побудувавши менш ніж за милю від Гузової замок, надали йому назву від сов, які у величезних кількостях гніздилися в навколишніх лісах. І писалися відтоді «панами де Айлбург». Однак німецька назва, попри моду, не прижилася, і бург так і залишився Совинцем. Теперішнім власником і господарем замку був лицар Павел із Совинця, прихильник вчення Гуса і союзник Табора. Де він перебував нині, у березні 1429 року, було невідомо. Тепер у Совинці господарював Урбан Горн, а над довколишньою місцевістю безроздільно панували бургмани.
* * *
У суботу перед неділею Laetare[50]50
Четверта неділя Великого посту.
[Закрыть] жінки із Совинця влаштували прання, з раннього ранку замок наскрізь просяк мокрою парою і в'їдливим смородом лугу та мильної води. А близько полудня, коли Рейневан і Горн закінчили черговий допит, всеньке замкове подвір'я було прикрашене розвішаною сушитися білизною. Переважали підштанки, яких Шарлей і Самсон, мабуть, з нудьги, нарахували сто дев'ять пар. Оскільки ще раніше вони нарахували у замку тридцять двох бургманів і кнехтів, виходило, що підштанків у Совинці було вдосталь, але прали їх рідко.
Друзі сиділи на штабелі дров, на господарському подвір'ї, недалеко від стайні, насолоджуючись весняним сонцем. Рейневан, не приховуючи збудження, переказував чергові сенсаційні відомості, почуті під час допитів.
– Надзвичайні, просто неймовірні речі розказує цей Бруно Шиллінг. Про замок Сенсенберг у Качавських горах. Магія сидить у ньому явно ще з часів тамплієрів, котрі Сенсенберг будували. Шиллінг цього не знає і навіть назвати не може, але я як спеціаліст не сумніваюсь у тому, що у Сенсенберзі все ще присутня theoda, spiritus purus, різновид genius loci, чародійна сила якогось давно померлого могутнього мага. Така theoda надзвичайно сильно впливає на mens[51]51
Розум, глузд, свідомість (лат.).
[Закрыть] людей, які туди прибувають, у менш стійких і більш слабовільних людей може сильно спотворити mens, і навіть зовсім її дегенерувати. Шиллінг підтвердив, що там були випадки mentis alienatio, траплялися навіть невиліковні amentia і paranoia[52]52
Безпам'ятство (лат.), безумство.
[Закрыть].
– Amentia і paranoia, – повторив ніби знічев'я Шарлей, роздивляючись підштанки. – Ну-ну. Хто б міг подумати.
– А в галузі алхімії, – Рейневан розпалювався дедалі більше, – я довідався про такі речі і справи, що аж дух перехоплює. Я вам уже говорив про композитну отруту Перферро, згадував про колоїдні метали. Серед цих металів, ви тільки собі уявіть, – описаний Фламелем загадковий Potassium, який дехто досі вважає фантазією. Таємничий Thallium, з яким начебто експериментував Арнольд Вільянова, що був близький до створення філософського каменя. Нечувано, нечувано!
Шарлей і Самсон усе мовчали, не відриваючи погляду від підштанків.
– Надзвичайні та приголомшливі речі повідомив нам Шиллінг і стосовно препаратів, за допомогою яких Чорні Вершники вводять себе в транс. Вважалося, що найсильніші одурманюючі і галюциногенні властивості мають субстанції, які згадуються у творах Гебера і Авіценни як аль-кілі, і які ми в Празі називали алкалоїдами. Їх вважали екстрактами з чарівних трав, а що тим часом виявляється? Що вони ростуть у першому-ліпшому ліску! Що йдеться про звичайнісінький курай і ще звичайніший за нього мухомор, muscarius. Саме це і є основні компоненти того славетного одурманюючого напою, який у рукописах Мореніуса називається «бханг». Ви уявляєте?
Шарлей і Самсон, здається, уявляли. А якщо навіть і ні, то з виду ніяк цього не показали. Ні словом, ні жестом, ні виразом обличчя.
– А той славетний, оповитий таємницею гашш'іш, яким одурманював своїх асасинів аль-Гасан ібн-аль-Саббах, Старець з Гір, у своїй гірській цитаделі Аламут? Цим самим гашш'ішем, як я й підозрював, одурманюють себе і Чорні Вершники Грелленорта. Його готують зі смоли суцвіть рослини, яка по-грецьки називається kannabis, подібної до конопель. Але виявилося, що є два різновиди цього препарату. Один називається ґандж" я і є напоєм, його п'ють – і входять в ейфорійний транс. Другий, який називають гашш'іш, підпалюють, а дим вдихають… Я знаю, що це звучить неправдоподібно, але Бруно Шиллінг клявся…
– Цей Бруно Шиллінг, – спокійно втрутився Шарлей, – убив твого брата, спеціалісте. Мені важко вжитися у таке відчуття, я одинак, а проте думаю, що із вбивцею брата, якби в мене був брат, я не бесідував би про магію і мухомори. Просто скрутив би йому шию. Голими руками.
– Ти сам мене колись переконував у безглуздості помсти, – кисло відрізав Рейневан. – А з Шиллінгом я не бесідую, а допитую його. А якщо я колись виставлю комусь рахунок за вбивство Петерліна, то це буде організатор злочину, а не сліпе знаряддя. Для цього мені знадобляться відомості, отримані під час допитів.
– А Ютта? – тихо запитав Самсон Медок. – Якою мірою відомості про аль-кілі і гашш'іш послужать для того, щоби звільнити і врятувати її?
– Ютта… – запнувся Рейневан. – Скоро ми вирушимо на порятунок. Невдовзі. Горн обіцяв допомогти, а без допомоги нам не обійтися. Я допоможу йому, він допоможе нам. Дотримає слова.
– Дотримає, – Шарлей встав, потягнувся. – Або не дотримає. Шляхи несповідимі.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Те, що життя навчило мене не довіряти надто безоглядно – і завжди мати напоготові аварійний план.
– Що, іще раз тебе питаю, ти хочеш цим сказати?
– Нічого, крім того, що сказав.
* * *
– Пане Горн?
– Так?
– Ви пообіцяли мені свободу. Коли я все чесно і докладно розповім.
– Ти ще не про все розповів. А крім того, навіщо тобі свобода? Грелленорт вистежить тебе і прикінчить навіть на краю світу. А у Совинці він тебе не знайде.
– Ви пообіцяли…
– Знаю, Шиллінг, знаю. Пообіцяв, дотримаю слова. Коли ти про все розповіси. От і розповідай. Скільки людей ви вбили?
Рейневан не чекав, що Шиллінг знітиться цим запитанням. Він не помилився. Ренегат не знітився. Лише злегка примружив очі. І трошки довше, ніж завжди, обдумував відповідь.
– Думаю, – нарешті сказав він х байдужим виразом обличчя, – що десь, певно, більше тридцяти. Я рахую тільки тих, хто був головною ціллю, тих, яких на ім'я назвав нам Грелленорт. Якщо такого не вдавалося застати самого, наодинці… Тоді гинули і сторонні. Компаньйони, обозні, пахолки… Часом – родичі…
– Купця Чайку ви вбили разом з дружиною, – Горн спокійним голосом засвідчив, що добре поінформований та що знає, в чому річ. – Иоганн Клюгер і вся його сім'я загинули в пожежі, в будинку, який ви підпалили, спершу заблокувавши двері та вікна.
– Бувало й таке, – сухо визнав ренегат. – Але рідко. Зазвичай ми чатували на поодиноких…
– Як на мого брата, – Рейневан сам дивувався зі свого спокою. – Розкажи мені про це вбивство. Ти ж бо брав у ньому участь.
– Авжеж, брав, – у підведених синцями очах Шиллінга майнуло щось дивне. – Але… Вам мало би бути відомо… Я був під г'андж'єю і гашш'ішем, ми всі були, як завжди. Тоді не знаєш, сон це чи ява… Але я не вколов вашого брата, пане Беляу. Я не брешу. Щоб вас у цьому переконати, скажу, що вколоти хотів, але просто-напросто не пропхався. Нас тоді було восьмеро, Грелленорт дев'ятий. Він, Грелленорт, ударив першим.
– Брат… – Рейневан ковтнув слину. – Помер швидко?
– Ні.
– Ви завжди їздили вбивати під орудою Грелленорта? – Горн вирішив, що настав час втрутитися і змінити тему. – Знаю, що іноді він убивав сам. Власноруч.
– Бо йому це подобалося, – викривив губи ренегат. – Але головним чином йшлося про те, щоб спрямувати підозру на когось іншого. Або викликати страх, ніби то якась нечиста сила вбиває купців. Було раз, у тисяча чотириста двадцять п'ятому, по Сніжній Богоматері, Грелленорт нам наказав прикінчити лимарського майстра в Нисі, забув, як його звали, а потім хутко їхати під Свидницю і вбити купця Ноймаркта. А сам він, Грелленорт, у той самий час власною рукою прикатрупив такого собі Пфефферкорна у притворі немодлінського костелу, а відразу після цього – лицаря Альбрехта Барта під Стшеліном. Ну, і вірили людиська, що це діло рук Лихого або когось у змові з дияволом. А йому тільки того й треба було.
– Під Старий Велислав, – промовив Горн, – Грелленорт привіз десяток Вершників. Крім тебе, який боягузливо дав драла, жоден з ваших голови з битви не виніс. Скільки залишилося у Сенсенберзі?
– Я не давав драла, і я не боягуз, – несподівано енергійно відреагував Бруно Шиллінг. – Я покинув Грелленорта, бо вже давно це запланував – і тільки шукав нагоди. Бо з мене вже було досить усіх цих злочинів. Бо я злякався кари Божої. Бо нам Грелленорт наказав волати «Adsumus» і «Veni ad nos». І ми волали. Кричали, вбиваючи: «Іп nomine Тио!» А коли наставало протверезіння після ґ'андж'ї, охоплював страх. Перед карою Божою за блюзнірство. І я вирішив покинути… Покинути і відпокутувати… Я не зовсім і остаточно зіпсований…
«Бреше», – подумав Рейневан, а його очі та голова раптом переповнилися образами – образами чіткими і безжально ясними. Здушений крик, крок, відблиск пожежі на клинку, відображення перекошеного обличчя Шиллінга на полірованій сталі, його жорстокий регіт. Знову кров, яка струменем ллється на стремена і встромлені в них шпичакуваті залізні сабатони, знову пожежа, знову регіт, гидкі прокльони, удари мечів по руках, котрі чіпляються за вікна, з яких виривається дим і полум'я. «Бреше, – здригнувся Рейневан. – Він остаточно і дощенту зіпсований. Тільки таких притягує Сенсенберг і чари Гренлленорта».
– Брешеш, Шиллінг, – холодно сказав Горн. – Але я питав не про це. Скільки Вершників залишилось у Сенсенберзі?
– Не більше десяти. Але Грелленорт невдовзі матиме у своєму розпорядженні стільки, скільки йому треба. Якщо вже не має. У нього є для цього спосіб.
– Який?
Ренегат відкрив рот, хотів щось сказати, запнувся. Кинув погляд на Рейневана, швидко відвів очі.
– Він притягує, пане Горн. Притягує до себе… декого. Манить, як… Ну… Як…
– Як полум'я – нетлю?
– Саме так.
* * *
Вилазка совинецької залоги кудись на південь видалася, очевидно, вдалою і вигідною. Кнехти повернулися веселі, а оце якраз тепер розвеселялися ще більше. Декотрі, судячи з недоладної мови і співу, були навіть близькі до того, щоби розвеселитися до непритомності.
– Горне?
– Слухаю тебе, Рейнмаре.
– Як ти дізнався про дезертирство Шиллінга? І про те, що Унгерат його має і хоче обміняти на сина?
– У мене свої джерела.
– Ти дуже лаконічний. Більше ні про що запитувати не буду.
– От і добре.
– Замість запитувати, заявлю: Шиллінг був єдиною причиною твоєї акції над Ользою.
– Авжеж, – байдуже визнав Горн після паузи, яку порушувало тільки пугикання сов. – Для мене. Для інших причиною був Кохловський. Якби не Кохловський, я не дістав би від Корибута ні людей з Одр, ні грошей. Кохловський – важлива фігура у торгівлі зброєю. А зміна кольорів і партій Яном з Краваржа було надзвичайно щасливою випадковістю, але не більше. Про тебе ж, випереджу твоє наступне запитання, я навіть не знав. Але зрадів, коли тебе побачив.
– Люб'язно з твого боку.
Шум на подвір'ї стихав. Нечисленні ще не дощенту п'яні бургмани продовжували співати. Але в репертуарі почали переважати якось ніби менш веселі пісні.
– Горне?
– Слухаю тебе, Рейнмаре.
– Я не знаю твоїх планів стосовно цього, але думаю…
– Скажи мені, що ти думаєш.
– Думаю, що те, що ми знаємо про Перферро, нам треба зберегти у секреті. Ми не маємо уявлення, хто ще міг бути отруєний, а якби навіть і знали, то не маємо можливості допомогти. Якщо ж розійдуться чутки про отруту, всіх охопить сум'яття, паніка, страх, чорт його зна, які це може мати наслідки. Нам треба мовчати.
– Ти читаєш мої думки.
– Про Перферро знаємо ми двоє і Шиллінг. Шиллінг, як здогадуюсь, не покине Совинця. Не вийде звідси, щоб розказувати.
– Правильно здогадуєшся.
– Попри дану йому обіцянку?
– Попри. Про що тобі йдеться, Рейневане? Ти ж не просто так почав цю розмову.
– Ти попросив мене допомогти, і я допоміг. Минув майже тиждень. Ти вже не допитуєш Шиллінга про речі, пов'язані з магією. Мені ж кожен день, кожна година, проведена в Совинці, нагадує, що десь там далеко ув'язнена Ютта чекає на порятунок. Тому я збираюся їхати. Найближчим часом. Перед тим заспокоївши тебе. Усе, про що я тут довідався, а особливо про Перферро, збережу в таємниці, нікому і ніколи цього не відкрию.
Горн довго мовчав, при цьому складалося враження, що він вслухається в пугикання сов.
– Не відкриєш, кажеш. Це добре, Рейнмаре. Мене це дуже тішить. Добраніч.
* * *
Зима вже зовсім, здавалося, поступилася місцем весні. І не скидалося на те, що вона хоче за це місце боротися. Був день святих Кирила і Мефодія, восьме березня Anno Incarnationis Domini 1429.
* * *
Горн чекав на Рейневана в мисливській палаті Совинця, прикрашеній численними ловецькими трофеями.
– Ми виїжджаємо, – без вступу почав Рейневан, коли вони сіли. – Ще сьогодні. Шарлей і Самсон пакують в'юки.
Горн довго мовчав.
– Я збираюся, – врешті-решт заговорив він, – напасти на замок Сенсенберг, захопити його і спалити. Збираюся винищити Чорних Вершників до останнього. Збираюся покінчити з Біркартом Грелленортом, спершу використавши його для того, щоб дискредитувати і знищити Конрада Олесницького, єпископа Вроцлава. Я говорю тобі це, щоби ти знав, які мої наміри, хоча ти й так, напевне, здогадався про них із тих запитань, які я задавав Шиллінгові. І запитую тебе прямо: ти хочеш взяти в цьому участь? Бути при цьому? І докласти рук до цієї справи?
– Ні.
– Ні?
– Не до того, як я звільню Ютту. Ютта для мене важливіша. Найважливіша, розумієш?
– Розумію. А тепер я тобі про щось розповім. Вислухай. І постарайся зрозуміти мене.
– Горне, я…
– Вислухай.
– Я, – почав Горн, – ані не Горн, ані не Урбан. Вигадане ім'я, вигадане прізвище. Насправді мене звати Рот. Бернгард Рот. Моєю матір'ю була Маргарита Рот, бегінка зі свидницького бегінарію. Мою матір вбив Конрад, теперішній єпископ Вроцлава.
Як було у Шльонську з бегардами та бегінками, ти не можеш не знати. Усього лише через три роки після того, як В'єннський собор оголосив їх єретиками, єпископ Генріх з Вєжбна влаштував велике полювання. Нашвидкуруч створений домінікансько-францисканський трибунал узяв на тортури і послав на вогонь понад півсотні чоловіків, жінок і дітей. Тим не менше, бегарди вижили, їх не зуміли винищити і під час чергових хвиль переслідувань, у 1330-му, коли лютував Швенкефельд, і в 1372-му, коли до нас завітала Чорна Смерть. Вогнища палали, бегарди трималися. Коли в 1393 році почали чергове цькування, моїй матері було чотирнадцять років. Вона протрималася аж доти, можливо, тому, що в бегінарії була не дуже помітною, мало впадала у вічі, день і ніч гаруючи у шпиталі Святого Михайла.
