Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 35 страниц)
– Фуггери, – сказав після хвилинної мовчанки Стінолаз, – не повинні укривати Рейнмара з Беляви. Адже ж компанія зазнала з його вини серйозного фінансового збитку. Це ж саме він пограбував збирача, котрий перевозив стягнений з вас податок. Що його внаслідок цього інциденту вам довелося заплатити ще раз. Це серйозний балансовий збиток…
– Компанія вміє давати собі раду з балансом. З цією метою наймає бухгалтерів.
– А престиж фірми? Це що, Фуггери дозволять безкарно себе грабувати? Не відплатять грабіжникові?
Службовець Компанії Фуггерів склав долоні, переплів пальці й довго вдивлявся в обличчя Стінолаза.
– Відплатять, – врешті-решт сказав він. – 3 часом. У цьому можете бути впевнені.
– Винуватцем нападу на колектора є Рейнмар фон Беляу. Схопити його…
– Пане Грелленорт, – перебив службовець. – Ви ображаєте мій інтелект. А цим самим і престиж Компанії Фуггерів, про який ви начебто так піклуєтеся. Не повертайтеся більше до цих питань, будь ласка. Ні до нападу на колектора, ні до Рейнмара з Беляви. Особи, яка, як я вже встиг вас запевнити, нам взагалі не відома.
– А канонік Отто Беесс? Це теж не відома вам особа? А Бартоломій Ейзенрейх, який поклав на депозит на користь Рейнмара з Беляви значну суму в цій конторі?
– Ви маєте до мене ще щось, пане Грелленорт? – службовець випростався. – Якісь інші справи? Такі, в яких Компанія Фуггерів могла би допомогти? Якщо ні…
– Колись, – Стінолаз не зрушив з місця, – наші розмови відбувалися інакше. Ми знаходили спільну мову. І справи, вигідні для обох сторін. Спільних справ було чимало. Ви неодмінно пам'ятаєте. Чи, може, я маю вам нагадати?
– Неодмінно пам'ятаємо, – відрізав службовець. – Ми все пам'ятаємо. Усе є в книгах, пане Грелленорт. Кожен рахунок, кожен дебет, кожен кредит. І всюди сходиться сальдо, до пфеніга. Бухгалтерія – основа порядку. А тепер… Пісок у клепсидрі пересипався майже весь. Наступні прохачі чекають…
– Ви відчули кон'юнктуру, – Стінолаз далі нерухомо сидів у кріслі. – Рознюхали своїми собачими купецькими носами, звідки вітер віє. Колись, коли йшлося про ваш зиск, ми були добрі. Ви кланялися нам у пояс, не шкодували зусиль, не жаліли хабарів і бакшишів. Завдяки нам ви завойовували позицію, завдяки нам розправлялися з конкурентами, завдяки нам обростали жиром. А тепер злигалися з нашими смертельними ворогами, чарівниками, гуситами і поляками. Чи не зарано? Фортуна зрадлива. Антихрист, подейкують, надходить. А про Луцьк на Волині ви чули? Нині ви вважаєте нас слабкими, переможеними, позбавленими впливу, безперспективними, тому викреслюєте нас зі своїх книг, сторнуєте з балансів. Ви недооцінюєте сили, які за нами стоять. Сили, які є в нашому розпорядженні. А це, запевняю вас, великі сили. Найбільші з тих, які знає природа. І такі, яких природа не знає.
Він простягнув долоні, розчепірив пальці. Біля кожного нігтя раптом з'явився тонкий і синій язичок полум'я, який блискавично ріс і змінював колір на червоний, а потім білий. Від легкого руху пальців вогонь вибухнув з могутньою силою, оточив руки Стінолаза склубленою масою вогню. Стінолаз перелив вогонь з руки в руку, зробив жест. Вогонь лизнув край оздобленого різьбою столу, мерехтливою завісою піднявся, танцюючи, майже сягаючи різьблених брусів стелі.
Службовець навіть не здригнувся. Навіть не примружив очей.
– Вогонь кари, – повільно вимовив Стінолаз. – Вогонь на стрісі садиби. Вогонь у складі товарів. Вогонь багаття. Вогонь пекла. Вогонь чорної магії. Наймогутнішої сили, яка існує.
Він відвів долоні, стріпнув пальцями. Вогонь зник. Без сліду. Навіть без запаху. Ніде не залишилося навіть сліду паленого.
Службовець Компанії Фуггерів поволі простяг руку до секретера, щось звідти вийняв, а коли прибрав руку, на кришці столу залишилася золота монета.
– Це florino ďoro, – повільно вимовив службовець компанії Фуггерів. – Флорин, який ще називають гульденом. Діаметр близько дюйма, вага близько чверті лота,{10} двадцять чотири карати чистого металу, на аверсі флорентійська лілія, на реверсі святий Іван Хреститель. Примружте-но повіки, пане Грелленорт, і уявіть собі багато таких флоринів. Не сто, не тисячу і не сто тисяч. Тисячу тисяч. Millione, як кажуть флорентійці. Річний оборот Компанії. Спробуйте це собі уявити, змалювати силою уяви, побачити очима душі. І тоді ви побачите і пізнаєте істинну могутність. Істинну силу. Наймогутнішу з існуючих, всевладну і непереможну. Моє шанування, пане Грелленорт. Ви знаєте дорогу до виходу, чи не так?
* * *
Хоча весняне сонце активно встромляло своє проміння у вузькі вікна костелу Святої Ельжбети, у бічному нефі панувала пітьма. Крейцарик не бачив особи, з якою він розмовляв, навіть обрис постаті ховався від його очей. Він відчував тільки її запах, легенький, але впізнаваний аромат розмарину.
– Грелленорт небагато добився, – послужливо повідомив він. – У місті кажуть, що він марно старається, що Рейнмара з Беляви не дістане, бо той давно втік за тридев'ять земель. Коли його витурили від Фуггерів, Грелленорт впав у дику лють, та й з єпископом він теж був посварився. Єпископ йому забороняв ходити до домініканців і надокучати Святій Курії, однак Грелленорт не послухався. Це все, що я знаю.
Схована в темноті фігура не ворухнулася.
– Ми тобі дуже вдячні, – сказала вона м'яким жіночим альтом з приємними модуляціями. – Дуже вдячні. Нехай цей маленький капшучок хоча б символічно виразить, наскільки.
Забряжчало срібло. Шпик низько вклонився, запхав капшучок до кишені. Насилу. Бо той анітрохи не був маленький. Але за два місяці шпигування Крейцарик уже встиг призвичаїтися до риторичних фігур жінки, яка говорила альтом.
– Завжди прислужуся, – запевнив він, кланяючись. – Якби було щось нове… У єпископа, значить… Якщо якісь відомості… Завжди донесу вашій милості.
– І завжди зустрінеш нашу вдячність. А раз ми вже заговорили про доноси і відомості, то чи тобі часом не доводилося чути прізвище Апольда? Ютта де Апольда? Дівчина, ув'язнена Інквізицією?
– Ні, пані, про це я нічого не знаю. Але якщо хочете, можу спробувати…
– Хочемо. А тепер іди з миром.
Жінка, яка говорила альтом і пахла розмарином, встала, світло з вікон упало на її обличчя. Шпик негайно опустив очі, схилив голову. Інстинкт підказував йому, що краще не дивитися.
– Вельможна пані.
– Слухаю.
– Я зраджую єпископа і доношу на нього, бо злюсь… Але ж це духовна особа, слуга Божий… Я буду за це проклятий?
– Єпископ знову тебе прогнівив? Чим цього разу?
– Тим, що й завжди. Паплюжить мою матір. Ви ж знаєте, пані, мій батько був кобольд, але моя мати була добра і порядна жінка…
– Твоя мати була єврейка, – перебила жінка, яка говорила альтом. – Дитина вихрещених батьків, але це нічого не міняє. По матері ти теж єврей, батько не рахується, байдуже, кобольд. гном, фавн, кентавр, а хоч би навіть і летючий дракон. Ти єврей, Крейцарику. Якби ти ходив до синагоги, то знав би, що в Судний День на єврея чекає або Едемський сад, або геєна вогняна, залежно від вчинків єврея – добрих і поганих. Вчинки записуються в Книгу. Це дуже стара Книга, правічна. Коли її почали записувати, не було єпископів, іще навіть слова цього не знали. Так що тобі нема про що переживати. Якби ти доносив на рабина, о, тоді це дійсно була би причина непокоїтися.
* * *
Дус фон Пак обернула коня, пустила його в галоп, на всьому скаку метнула списа. Вістря з глухим стуком встромилося у стовп біля воріт, древко задрижало. Дівчина відхилилася в сідлі, перевела коня в клус.
– Кара Божа, – покрутив головою Ульріх Пак. – Гризота мені з тою дівкою.
– Віддайте заміж. Хай чоловік гризеться.
– То, може, ви би спокусилися, га, пане Чірне? Хочете? Дам вам її хоч сьогодні. Та й посагу не поскуплюся.
– Красно дякую, – Гайн фон Чірне подивився на встромлений у стовп спис. – Але не скористаюся.
– Пане фон Гунт?
– Вибачте, – Кучера фон Гунт знизав плечима, – але я волію таких, котрі в'яжуть.
* * *
Дзвін у домініканців дзвонив на вечірню. Призахідне сонце зафарбовувало віконні шиби червінню, пурпуром і золотом.
– Його велебність інквізитор відсутній, – відповів зі своїм польським акцентом Лукаш Божичко. – Виїхав.
Стінолаз уже двічі намагався скористатися чорною магією, двічі непомітними заклинаннями намагався залякати диякона і змусити його підкоритися. Заклинання не подіяли, задум не вдався. Було очевидно, що причиною невдачі є захисні чари. «На всю резиденцію папської Курії, – подумав Стінолаз, – а хтозна, може, й на весь собор Святого Войцеха накладено блокаду. Бо ж не можна уявити, щоб заклинання знав і вмів ними користуватися Божичко, цей пришелепуватий ксьондзик».
– Виїхав, – повторив він за дияконом. – До Рима, либонь, ad limina? Не мусиш відповідати, Божичко, ясно, що Гейнче не сказав тобі, куди їде. Причини від'їзду, як здогадуюся, він тобі теж не повідомив. Інквізитор не звітує абикому. Але, може, він принаймні назвав дату повернення?
– І в питанні повернення, – обличчя Лукаша Божичка було немовби вирізьблене з граніту, – його велебність так само не визнав доречним звітувати. Однак що стосується причини перегринації, то вона відома всім.
– Слухаю, нехай буде відома і мені.
– Його велебність інквізитор зараз присвятив себе проблемі боротьби з тероризмом.
– Високу мету, – покивав головою Стінолаз, – поставив собі Гейнче. Є з чим боротися. Справжньою проблемою став гуситський тероризм.
– Його велебність інквізитор, – Божичко не опустив погляду, – не прецизіював, про який тероризм йому йдеться.
– А шкода. Бо в боротьбі можна було б об'єднати сили.
– Його велебність інквізитор веде негоціації щодо об'єднання сил з єпископом Конрадом. Якому ви служите, пане Грелленорт.
Стінолаз довго мовчав.
– Ти задоволений своєю посадою, Божичко? Гейнче тобі добре платить?
– І чому саме, – обличчя диякона не змінило виразу, – я мав би приписати цікавість вашеця в цьому питанні?
– Цікавості, – відповів Стінолаз. – Виключно цікавості. Бо це таки цікава річ, отой тероризм, про який ми говоримо. Ти так не думаєш? Він усуває з ринку конкурентів, створює нові робочі місця, посилює кон'юнктуру в промисловості, ремісництві і торгівлі, підштовхує індивідуальну підприємливість. Робить сенсовним існування численних організацій, посад, функцій і цілих армій людей, котрі ці функції виконують. Цілі армії черпають з них доходи, тантьєми, оклади, дивіденди, пребенди, пенсіони і премії. Воістину так, якби цього тероризму не було, його треба було б вигадати.
– Його велебність Гейнче, – усміхнувся Лукаш Божичко, – говорив про це. Навіть подібними словами. Тільки в трохи іншому сенсі.
* * *
Капличний міст тонув у вогкому тумані, що його вітерець зносив зі сходу, з озера Чотирьох Кантонів. Подзвонював малий дзвін котрогось із люцернських костелів.
Кроки людини, яка наближалася, хоч і явно обережні, озвалися глухим відлунням під дашком, яким був покритий міст. Вбраний у сірий плащ з каптуром чоловік, який спирався на поручні, різко підняв голову. І намацав руків'я захованого під плащем ножа.
Прибулець наблизився. Він теж ховався під каптуром. І також тримав руку під полою опанчі.
– Benedicite, – прибулець озвався першим, упівголоса, спершу озирнувшись. – Benedicite, partitě nobis.{11}
– Benedicite, – відповів упівголоса чоловік у сірому плащі. – Fiat nobis secundum verbum tuum.
– Qui creira sera sals?
– Mas qui no creira sera condampnatz.
– Qui fa la volontat de Deu?
– Esta en durabletat.
– Амінь, – прибулець зітхнув з явним полегшенням. – Амінь, брате. Вітаю від усього серця. Ходімо далі.
Вони підійшли під занурену в озеро кам'яну восьмигранну вежу, що майже прилягала до мосту. Під дошками хлюпотіла вода.
Туман починав розвіюватися.
– Вітаю від усього серця, – повторив прибулець. Тепер, звільнившись від підозр, він говорив з виразним гельветським акцентом. – Зізнаюся, що мені стало легше, коли ти вимовив відгук на пароль священною мовою нашої віри. Ми боялися, що тут казати… Деякі з Parfaits… Підозрювали тебе. Вважали тебе навіть агентом Інквізиції.
Гжегож Гейнче розвів руками з усмішкою, яка мала означати, що перед підозрами він безсилий, а проти наклепів нічого порадити не може.
– До нас дійшли відомості, – вів далі гельвет, – що тебе цікавить особа такого собі Біркарта Грелленорта. Згоду Досконалих я отримав, тож буду радий надати тобі допомогу, брате, бо дещо знаю про цього індивіда. Зараз він перебуває на землях Чеської Корони, а конкретно – в Сілезії, у місті Вратіславія. Він служить тамтешньому єпископові…
– Саме це, – м'яко перебив Гейнче, – відома мені річ. Я прибув зі Шльонська. Якраз із Вроцлава.
– Ага. Розумію. Тобто тебе цікавить не теперішність, а минуле. Раз так, то ми повинні повернутися в 1415 рік. До собору в Констанці. Як ти, брате, мабуть, знаєш, у Констанці було вирішено…
Гжегож Гейнче був у Констанці в 1415 році і знав, що там було вирішено. Проте не перебивав.
– …Було вирішено, що найкращим способом покласти край Великій Схизмі буде обрати нового, єдиного папу, якому повинні добровільно поступитися всі троє, котрі на той час титулували себе папами: Григорій XII, Бенедикт XIII та Іван XXIII. Двоє перших були зговірливими, але не Іван. Він на той час почувався на силі, мав підтримку Фрідріха Австрійського, мав підтримку бургундів, мав гроші від Медичі, тому почав костричитися. Кардинали довго не церемонилися, вирішили на нього натиснути. За простим принципом: або зрікаєшся, або йдеш на вогнище. Швиденько сфабрикувалося звинувачення. Стандартне, за шаблоном. Розтрата, корупція, єресь, симонія, педофілія, содомія…
– Я чув про це. Усі чули.
– Он як? – Досконалий кинув на інквізитора швидкий погляд. – То я опущу загальновідомі речі. Перейду до менш відомих. Хоча Івана XXIII посадили під замок і стерегли не гірше, ніж Гуса, вночі двадцять третього березня він утік із Констанци. Сховався в Шаффхаузені, у свого заступника Фрідріха. Саме звідти й дійшла до собору звістка, що успіх його втечі забезпе чила могутня магія. Сильний чарівник, який служив Фрідріху, єврей Меір бен Хаддар, задушив варту отруйними міазмами і вивіз Івана повітряним кораблем. Чутку явно розпустив сам Іван, аби показати собору, наскільки в нього могутні союзники. Щоби застерегти кардиналів, що без боротьби він не вступиться з Петрового престолу, що активно виступить проти будь-якого понтифіка. якого виберуть. І так велика схизма, замість зникнути, на очах собору почала розростатися.
Серед кардиналів запанувало деяке сум'яття, ніхто не знав, що робити. І тут, наче чортик із коробочки, вискочив князь Cunradus de Oels, Конрад Олесницький, який супроводжував на соборі єпископа Вратіславії. Конрад був відомою фігурою, значною. він мав вагу в міжнародній політиці, користувався великою повагою в короля Сигізмунда Люксембурзького, тож кардинали його послухали, незважаючи на його низький ранг в ієрархії. А Конрад обіцяв не більше не менше як протягом двох місяців зробити так, що бунтівливого антипапу буде схоплено, доставлено до Констанци і поставлено перед собором. За однієї умови: ніхто ніколи не запитуватиме його, як він це зробив, у який спосіб і з чиєю допомогою. І що? Двадцять п'ятого травня року Божого 1415 Іван XXIII, тепер уже як звичайний Балдассаре Косса, стояв перед кардиналами, трусився від страху, плакав і тремтячим голосом благав змилосердитися, обіцяючи виконати все, що накаже собор.
Радість та ейфорія з приводу кінця схизми спершу відсунули в тінь всі інші справи, але настав момент, коли справу почали розслідувати. З'ясовувати, що ж сталося протягом тих двох місяців. Що змусило, цікавилися і запитували всі, що змусило загартованого в боях Koccy так зненацька зм'якнути? Чим його настільки залякали, що таке побачив войовничий антипапа, що раптом перетворився на обслинений і жалюгідний недогризок людини. Чому Фрідріх Австрійський зашився в замку в Інсбруку і не потикає звідти носа? Що сталося із супутниками антипапи, які разом з ним втекли із Констанци? І куди подівся єврей Меір бен Хаддар? Бо мага Хаддара і слід похолов. Від того часу, від травня 1415 року, ніхто ніколи більше Хадцара не бачив.
– І це все, – наважився зробити недовірливий висновок Гейнче, – мало бути справою рук Біркарта Грелленорта?
– Не інакше, – кивнув головою Досконалий. – Біркарт Грелленорт, аколіт і довірена особа Конрада, його вихованець – а дехто стверджує, що і його байстрюк. Маг. Теург. Сортилег. Некромант. Метаморф, який вміє змінювати вигляд…
– Грелленортові, – повільно промовив Гейнче, – під час собору в Констанці було не більше…
– Двадцяти років, – закінчив Досконалий. – Саме так. Двадцятирічний розправився з Меіром бен Хаддаром, магом, про якого казали, що він мав оборудки із самим Дияволом. То з ким… або з чим у такому разі мав би мати оборудки Грелленорт?
– А церква не вжила ніяких заходів щодо цього питання? Ані новообраний папа?
Досконалий покрутив головою.
– Ще під час собору, – нагадав він, – було спалено Йоганна Гуса, а в Богемії розгорівся бунт. Ще не закінчився собор, як Конрад Олесницький уже став єпископом. Єпископом, який із запалом придушував заколоти, який єретиків наказав перед спаленням волочити кіньми по вратіславському ринку. Найвірніший прибічник папи і короля Сигізмунда, союзник у найскрутніші часи. Чіплятися до нього з такої дрібної причини, як звернення до послуг чарівника? Та ну. Аферу зам'яли, поклали під сукно. Викреслили з реєстрів. Забули. Принаймні формально.
– А неформально?
– Провели тихе слідство. Результати засекретили. Але ми їх знаємо. У певний момент ми теж зацікавилися Грелленортом.
– Після того, – Гейнче вирішив прискорити перебіг бесіди, – як за наказом вроцлавського єпископа Грелленорт почав з допомогою чорної магії переслідувати катарів і бегінок.
– У містах Явор і Свидниця, – підтвердив гельвет. Він вимовляв: «Яуа» і «Звиниз». – Тоді ми не зробили нічого, залишилися цілком пасивними, тому що… Тому що не можна відповідати на терор терором. П'єр де Кастельно, Петро Веронський, Конрад Марбурзький, Швенкефельд… Тероризм – це зло і веде в нікуди. Так думаємо ми, Добрі Люди, Amici Dei. Тероризм – це зло і гріх.
«Який найкраще повісити на чужу, а не на власну совість, – подумав інквізитор. – Тому і тільки тому ви мені допомагаєте. Тільки тому ділитеся інформацією. Переконані, що я шукаю помсти. Що планую замах. Акт терору. Терору, яким ви гребуєте. Але коли він уже станеться, ви будете бурмотіти: «Deo gratias». На колінах. Возвівши очі до неба. Безгрішні. Але задоволені. Уконтентовані».
Досконалий мовчав, вдивляючись у темний масив Пілатуса, гори, яка схилялася над Люцерною, ніби велет, що присів навпочіпки. Інквізитор не підганяв його.
– Грелленорт, – продовжив гельвет, – здобув освіту в Андалузії. В Агілярі біля Кордоби.
– Alumbrados, – пробурмотів Гейнче.
– Освічені, – підтвердив гельвет. – Таємна секта, коріння якої сягає глибокої праісторії, старша, як заявляють декотрі, аніж Потоп, ба, ніж саме людство. Спочатку тільки мусульманська, для християн відкрита Гербертом з Орільяка, папою Сильвестром II. Серед вихованців їх школи – відомі імена. Араби Халі і Алкінді, легендарні Моріен і Артефій, Иоахим Флорський, Альберт Великий, Уолтер Мап, Дуне Скот. Вільям Оккам. Михайло з Цесени. Жак д'Юез, або папа Іван XXII. Грелленорт теж є вихованцем і випускником Агіляра, цим і пояснюється темп його магічної освіти. Але це ще не все.
Гейнче підняв брови.
– Йому хтось допомагає, – переконано заявив Досконалий. – Підтримує його магією, вливає в нього Силу. Весь час. Ми не змогли зрозуміти, хто саме.
* * *
– Ти все ще у Вроцлаві? – поцікавився Стінолаз. – А ти не подумувала про переїзд? У село, наприклад?
– Мені подобається Вроцлав, – буре обличчя нойфри розпливлося в пародії на усмішку. – Немає нічого кращого за великі міста. Як-то кажуть: Stadtluft macht frei[57]57
Міське повітря робить вільним (нім.).
[Закрыть].
– Однак на селі тобі було би безпечніше.
– Я не відчуваю для себе загрози. Ти приніс?
Стінолаз поліз у торбу, витягнув великий чотирикутний флакон із темного скла. Вузлуваті й пазуристі пальці нойфри здригнулися, здавалося, що вона вирве флакон у нього з рук. Вона стрималася, підсунула келих, дивилася, мов зачарована, як посудина поволі наповнюється рідиною лавандового кольору. Нетерплячим рухом подала знак, що досить. Схопила келих, завагалася:
– Ти… не вип'єш?
– Ні, Кундрі, дякую, – він не хотів робити їй неприємності, знав, як сильно вона залежить від aurum potabile і як цінує кожну краплину. – Усе для тебе.
– Дуже дякую, синку, дуже дякую, – нойфра, долаючи дрижання долонь, відпила ковток, її бурштинові очі відразу ж розгорілися. – Ну що ж, тоді перейдімо до діла. Говори, що тебе мучить?
Стінолаз зітхнув. Або вдав, ніби зітхає.
Своєї справжньої матері він не знав. Вона померла в монастирі магдалинок у Любані під час його народження. Його виховували по черзі: притулок, парафіяльна школа, вроцлавська вулиця. І врешті-решт Кундрі. Нойфра. Живолачка. Одна з Longaevi, Відвічних.
Кундрі так ніколи і не відкрила Стінолазові правди про свій справжній вік, проте було відомо, що у Вроцлаві вона жила близько двохсот років, тому що пам'ятала татарську навалу. Стінолаз познайомився з нею, коли йому самому було сім. То була незабутня зустріч. Вона відбулася на Рибному торговищі, по якому Стінолаз крутився, щоби щось украсти і впіймати кота, аби замучити. Кундрі, щоб могти існувати серед людей, ховалася під досить сильними ілюзійними чарами. Стінолаз, який із раннього дитинства виявляв магічні таланти і надчуттєві властивості, розкрив ілюзію і побачив нойфру в її справжньому вигляді. Ця картина шокувала його і викликала паніку. Щось, що виглядає як гібрид спорохнявілої верби з двоногим ящером і чалапає, гублячи смердючі грудки, серединою Рибного торговища, – це було забагато як для семирічної дитини. Навіть для такої дитини, як Стінолаз.
Сила найпершого враження вплинула на силу подальшої дружби. Нойфру, істоту хижу і неймовірно жорстоку, привабила жорстокість хлопчика. І його магічні здібності. Вона зробила чимало, щоби їх поглибити, а її знання, котре сягало коріння прапочатків, давало такі можливості. Стінолаз був старанним учнем. У віці восьми років він уже був псионіком, вільно застосовував просту магію і телепатію, накладав вроки, псував харчі й насилав хвороби. Коли йому виповнилося десять, вправно користувався вищою магією і гоецією, за допомогою якої навчився вбивати. Коли йому виповнилося дванадцять, він став достатньо вправним магом, щоби могти поїхати на навчання до школи «Алюмбрадос», розташованої в Агілярі біля Кордоби. Він поїхав туди на гроші князя Конрада Олесницького, який на той час був вроцлавським кліриком. І ось цей князь клірик раптом нагадав собі про Стінолаза. З причин, яких Стінолаз не знав. Але про які здогадувався.
До Вроцлава він повернувся в 1414 році. Як теург і некромант, він одразу ж став навушником Конрада – тепер уже кафедрального препозита з великими шансами на єпископську митру. Її він отримав у 1418 році. Винісши – крім себе – на вершини влади і свого наближеного чарівника. А Кундрі. нойфра. названа мати, стала навушницею свого талановитого вихованця. Його порадницею. Стінолаз – попри всі старання – все ще був тільки людиною, до того ж молодою. І страшенно грубою. Таланти талантами, амбіції амбіціями, але Найвищі Таїнства уроджених Longaevi й далі залишалися для нього недоступними, а до того, щоби стати одним із справжніх Nefandi, йому все ще було далеко. Кундрі, живолачка, пов'язана з землею, вміла відфільтровувати сили Longaevi і Nefandi. На вжиток Стінолаза. А коли Стінолазові не вдавалося скористатися цими силами, вона робила це за нього. Якщо він просив. Тобто якщо долав гординю. Це йому давалося нелегко, тому він звертався по допомогу рідко. У тих справах, які були для нього посправжньому важливими.
Тепер, Кундрі не мала сумнівів, справа була важлива. Коли він про неї говорив, коли переповідав, його голос був спокійним і холодним. Але він рефлекторно стискав зуби. І кулаки. Так, що аж біліли суглоби.
– Та-а-ак, – протяжно підсумувала вона, злизуючи колоїд із губ. – Залив тобі сала за шкуру той Рейневан Белява, залив. Висміяв, осмішив перед єпископом, покрив ганьбою, змусив утікати. І твоя правда, синку, безперечна правда: якщо тепер його схопить або вб'є хтось інший, то ти не змиєш ганьби. Так що це ти повинен його схопити. Власноруч. І зробити так, щоби пам'ятали тільки одне – його страту. Накажи з нього живцем здерти шкіру. Так, щоб голова залишилася зі шкірою. Це завжди дає добрі результати – саме так, завжди дає. А шкіру видуби і вистав на загальний огляд. На ринку.
Вона замовкла, чухаючи покриту наростами щоку. Кундрі бачила, як він стискає кулаки від нетерпіння і злості. Вона усміхнулася. З завченою зловтіхою вчительки, яка може досадити невдячному учневі, котрий вбив собі в голову, ніби йому більше ніякої науки не треба, і він обійдеться без науки.
– А. ну, так, – сказала вона з усмішкою. – Ну, так. Я забула. Спочатку треба цього Рейневана впіймати. А з цим справа посувається як мокре горить, га? Попри всі зусилля, яких ти безнастанно докладаєш. Попри некромантію, якою займаєшся в підземеллях під Святим Матвієм. А я ж учила тебе, я ж повторювала: починай з міркувань, з логіки. До некромантії звертайся аж тоді, коли логіка підведе.
– Кундрі, – буркнув Стінолаз. – Я знаю, що тобі самотньо. Що тобі нема з ким порозмовляти, і тому ти компенсуєш це собі при кожній нагоді. Але даруй. Я не прийшов сюди вислуховувати твої лебедині співи.
Кундрі наїжачила шпичаки на хребті, однак стримала гнів. Врешті-решт шмаркач був її вихованцем. Її сином. Зіницею ока.
– Ти прийшов, – спокійно сказала вона, – а точніше – прибіг просити допомоги. Ну ж бо, проси. Чемно.
– Прошу дуже чемно, – у пташиних очах Стінолаза замиготів вогонь. – Дуже-дуже. Задоволена?
– Дуже-дуже, – нойфра знову жадібно відпила з келиха. – Тож до справи. Починаємо з логічних міркувань. Задаємо визначені запитання. Рейневан Беляу, як випливає з твоєї розповіді, був у Вроцлаві двічі, у січні та в лютому. Отже, він двічі пхався левові в пащу. Він не божевільний і не самогубець. Чому ж він так ризикував? Що він шукав у Вроцлаві, що було варте аж такого ризику?
– Шукав допомоги. У каноніка Отто Бееса, свого спільника.
– Допомоги в чому? У місті подейкують, що в грудні князь Ян Зембицький ув'язнив кохану дівчину Рейневана, якусь конверсу від кларисок. Він її начебто збезчестив і наказав порішити – і це ось причина, чому під Велиславом ошалілий і одержимий помстою Рейневан вколошкав князя. Тож за дівчину ніби помстився, солодкою помстою наситився. А при боці гуситів, які тоді йшли з рейдом, міг би насититися ще більше. Проте він сам-один кружляє по Шльонську. Чому?
– Бо вважає, що дівка жива, ув'язнена, і шукає її, – знизав плечима Стінолаз. – Він помиляється. Я теж її шукав, вона була мені потрібна. Ні, не тільки як принада для Беляви. Я збирався змусити її дати свідчення, які підтвердили би єресь кларисок з Білого Костелу. Єпископ та інквізитор Гейнче не хотіли скандалу і послали черниць на покуту. А я хотів послати їх усіх на вогнище; якби в мене були свідчення Апольдівни, мені би це вдалося. На жаль, нічого з цього не вийшло. Я її не знайшов. Ні в Зембицях. ні в навколишніх замочках, у яких князь Ян мав звичай тримати своїх не завжди добровільних обраниць…
– Дівка, кажеш, – перебила Кундрі, – була тобі потрібна. А що, якщо вона була потрібна ще комусь? І що, як той хтось знайшов її раніше?
Стінолаз мовчав. Дивився, як вона допиває колоїд золота. Як відкладає келих, як її очі світяться бурштиновим світлом.
– Не будь надто самовпевненим. синочку. Не недооцінюй супротивників. Не думай, що вони дурніші. Не обманюй себе, ніби вони нездатні випередити тебе, випередити і перехитрити. Тоді, у Шаффхаузені, у справі з тим євреєм Хаддаром. така помилка мало не коштувала тобі життя. Теперішня ситуація, гадаю, подібна. Той, до кого ти поставився легковажно, перехитрив тебе і випередив. Бо втямив, що хто має дівчину, той має і Рейневана… І має чим Рейневана шантажувати…
– Я зрозумів, – відрізав Стінолаз, встаючи. – Тепер я зрозумів, у чім річ. Я підозрював щось подібне, але саме ти навела мене на правильний слід. Тепер я розумію, чому Вроцлав… Бувай, матусю. Я мушу йти і повирішувати деякі речі. Скоро зайду.
Нойфра, не кажучи ні слова, поглядом показала на келих із лавандовою краплиною на денці.
– Зрозуміло. Принесу ще.
* * *
Він знайшов отця Феліціяна на задньому дворі єпископського палацу, біля кухні, де той сидів на бочечці і похапливо їв щось із глиняної миски. Побачивши Стінолаза, він поперхнувся і вдавився. Стінолаз не збирався гаяти час. Ударом кулака він вибив вівтаристові миску з рук, схопив його за одяг на грудях, зірвав на ноги, трусонув, гримнув об стіну з такою силою, що впали і посипалися з дзеленькотом мідні сковороди. Отець Феліціян вилупив очі, захарчав, після чого викашляв і виплюнув просто на вамс Стінолаза обслинений недоїдок вареника з грибами. Стінолаз відвів руку і з усієї сили зацідив йому в лице, додав навідліг, поволік, ревучого, на встелене пір'ям і сріблясте від риб'ячої луски кухонне подвір'я. Феліціян кинувся йому до ніг, хапнув за коліна, удар кулака повалив його на землю. Він намагався втікати навкарачки, Стінолаз прискочив до нього і з розгону копнув у зад. Вівтарист гепнувся носом у капустяне листя і очистки з овочів. Стінолаз вирвав з рук онімілого кухарчука коцюбу, вперіщив нею Феліціяна раз, другий, потім почав лупцювати куди попало. Вівтарист ревів, кричав і плакав. Кухонні дівки і кухарі налякано повтікали, покинувши горщики, казани, казанки і чавунці.
– Я давно вже збирався це зробити, – Стінолаз відкинув коцюбу, став над вівтаристом. – Давно збирався витріпати тобі шкуру, пацюче, каналіє в сутані, брехливий попище. Але часу не було, аж до сьогодні. Розглядай це як завдаток. У рахунок того, що ти дістанеш від єпископа. Коли той нарешті дізнається, що ти доносиш на нього інквізиторові Гейнче.
Отець Феліціян заплакав навзрид.
– Від мене, якщо тебе це заспокоїть, єпископ про це не дізнається, – говорив далі Стінолаз, розгладжуючи манжети. – Бо це не в моїх інтересах. У моїх інтересах – щось інше… Ти шпигуєш для Інквізиції, а я хочу знати… Гей, братику? А що це від тебе так раптом страхом війнуло? Ти що, ще щось приховуєш?
– Усе скажу, – зашльохав Феліціян. – Зізнаюся, як на сповіді! Я не по добрій волі! Мене змусили! Напали… Побили! Під погрозами наказали… Якщо зраджу, я пропав… Говорити про це я не можу…
Стінолаз скреготнув зубами. Схопив священика за комір, смикнув угору, притиснув до діжки для риби. Придушив коліном.
