Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц)
Гуситська Чехія скинула Люксембуржця з престолу і тепер потребувала нового короля. Ягелло і Вітольд відмовили у проханні; у Чехію, як їх намісник, вирушив Корибутович. Він в'їхав до Золотої Праги в 1422 році, на святого Станіслава.
На столичних вулицях – вигуки радості, крики «віват!». Чарівна музика для пихи і марнославства. Раптом у музиці з'явилися дисонанси, фальшиві тони. У натовпі раптом залунало: «Приблуда! Геть! Не хочемо!» Розчарування і лють, коли замість королівського Граду резиденцією виявився палацик на Ринку Старого Міста. Потім – контакт із Табором. Жижка, його страхітливе єдине око і виціджене з-під настовбурчених вусів: «Вільним людям короля не треба». Прага, зла і грізна, що зачаїлася і гарчить, мов звір.
Це триває тільки півроку. Ягелло, на якого натиснув папа, наказує небожеві повернутися. Корибута, який покидає Прагу, ніхто не затримує, ніхто не прощається з ним зі сльозами на очах. Але політична гра триває далі. До Кракова їдуть чеські посли. З проханням, щоб Корибут повернувся, щоби повернувся у Чехію як postulatus гех. Ягелло категорично відмовляє. Але Корибут повертається. Проти волі короля. У 1424 році, у переддень Благовіщення Марії, він знову в'їжджає в Прагу. Там його титулують «паном». Не «королем». У Польщі він – проклятий і позбавлений честі. У Чехії – не знати хто. Але Корибут дуже хоче бути кимсь. Він планує змови. Шле послів і листи. Щоразу нових послів і нові листи. І в 1427 році стається катастрофа.
Рейневан, який був очевидцем празьких подій 1427 року, не розумів мотивів Корибута. Як і багато хто, він вбачав у молодому литвині кандидата на чеський престол. Тому він анітрохи не розумів, що спонукало майбутнього короля гуситської Чехії змовлятися з людьми, які бачили майбутнє Чехії зовсім інакше, людьми, готовими на будь-які поступки та угоди, аби лише мати можливість повернутися під крильце Апостольської Столиці та в лоно християнства. Потім, після розмов з Флютиком та Урбаном Горном, Рейневан помудрішав і зрозумів, що князьок був просто-напросто маріонеткою. Лялькою, за нитки якої смикали не угодовці, не католицькі пани, а Вітольд. Бо саме Вітольд Кейстутович, великий князь литовський, послав Корибута в Чехію. Вітольдові потрібна була гуситська Чехія рівно настільки, аби не допустити на трон Люксембуржця. Чехія, яка б визнавала верховенство Риму рівно настільки, щоб її монарх був помазаний папою. Іншими словами: Чехія, в якій Вітольд, син Кейстута, міг би стати королем. Коронованим володарем держави, котра сягає від Берліна до Брно, від Ковна до Києва, від Жмуді до Криму.
Змову викрив – перехоплюючи листи – Ян Рокицана, запеклий ворог угодовців. У Страсний Четвер 1427 року вдарили у дзвони, а нацькований Рокицаною натовп рушив на Старий Ринок. Схоплений у палаці Корибут міг говорити про щастя: хоча міський набрід ревів, прагнучи крові, його всього лише ув'язнили, а через кілька днів після Великодня вивезли з Праги. Уночі, замаскованого, щоб вберегти від упізнання і самосуду. У в'язниці в замку Вальдштайн він просидів до пізньої осені 1428 року. Коли його випустили, як подейкують, не без заступництва Ягелла, він не повернувся у Литву. Залишився в Чехії. В Одрах, у Пухали. Як… «Ото ж бо й воно, – подумав Рейневан. – Як хто?»
– Дивишся, – озвався Сигізмунд Корибут. – Я знаю, що ти думаєш.
– Прокоп зневажає мене, – продовжив він, помовчавши. – Після приїзду він перекинувся зі мною лише парою слів. Уся розмова не протривала й два отченаші. Навіть бургграфа він удостоїв тривалішої бесіди. Навіть конюших.
Рейневан мовчав.
– Не може мені забути Праги, – буркнув Корибут. – Але я вимагаю поваги, чорт забирай! Належної поваги! Я князь! В Одрах стоїть тисяча польських лицарів. Вони прибули сюди на мій виклик! Якщо я звідси піду, вони потягнуться за мною! Не залишаться в цій проклятій Богом країні, навіть якби Прокоп і благав їх навколішки!
– Пан Ян з Краваржа, – розпалювався князь, – прийняв причастя під обома видами і зараз є союзником Табора. Хто його до цього привів, якщо не я? Пан на їчині вів переговори зі мною, з князем. З Прокопом він би взагалі не говорив, не простягнув би руки до таборських головорізів і душогубів! А в бік неотесаних пражан навіть би не плюнув! Союз із Краваржем – моя заслуга! І що я за це маю? Подяку? Ні! Зневагу за зневагою!
Цілком спантеличений Рейневан спершу розвів руками, потім вклонився. Корибут шумно набрав повні груди повітря.
– Я був їхнім останнім володарем, – сказав він уже спокійніше. – Останнім володарем Чехії. Після того, як мене ганебно прогнали, вони вже не знайшли нікого, кого могли б за такого визнати й проголосити. Вони могли мати королівство з добрим ладом і правлінням, яке було би в злагоді з християнським світом, але воліли потонути в хаосі.
– А все завдяки моїй родині, – гірко додав він. – Дядечко Йогайло хотів моїми руками тягати каштани з вогню. А дядечко Вітольд мене уміло використав. Весь час лякав мною Люксембуржця і водночас принаджував чехів. Але ж це він, Вітольд, сконтактував мене з Римом. За його настановою я клявся папі, що зроблю Чеське Королівство знову християнським, що все гуситство зведу до дрібнесеньких змін у літургії. Що забезпечу верховенство Апостольської Столиці над Чехією і поверну Церкві все майно. Я обіцяв Святому Отцеві те, що мені наказав обіцяти Вітольд. Тому саме Вітольд повинен сидіти у Вальдштайні, на Вітольда слід накласти анафему і позбавити всього. А натомість це я там сидів, мене прокляли, мене всього позбавили. Я хочу за все це сатисфакції! Компенсації! Хочу щось за це мати! Щось мати і кимсь бути! І доб'юся цього, йобана мать!
Корибут заспокоїв себе глибоким вдихом, втупився в Рейневана.
– Доб'юся цього, – повторив він. – А ти мені в цьому допоможеш.
Рейневан стенув плечима. Він навіть не збирався вдавати покірливість. Добре знав, що, будучи під протекцією Прокопа, він стає недоторканним, що ніхто, навіть такий запальний, як Корибут, не посміє образити його – і навіть пальцем торкнутися.
– Ви, князю, зволите мене переоцінювати, – холодно сказав він. – Я не бачу, в який спосіб я міг би бути для вас корисним. Хіба шо ви, князю, нездужаєте. Я медик. Тож якщо у реалізації ваших планів, князю, вам заважає стан здоров'я, я готовий прислужитися.
– Ти прекрасно знаєш, якого типу послуги мені від тебе потрібні. Твоя слава йде поперед тебе. Усі знають, що ти чарівник, чаклун і звіздар. Заклинач, raganius, як ми говоримо на Жмуді.
– Чарівництво, згідно з празькими статтями, є злочином, який карається смертю. Ви, князю, бажаєте мені смерті?
– Навпаки, – Корибут встав, підійшов, прошив його поглядом. – Я бажаю тобі щастя, успіхів і всього найкращого. І навіть пропоную це. У вигляді моєї вдячності та милостей. До тебе дійшли вісті про Луцьк? Про конфлікт Вітольда з Йогайлом? Ти знаєш, що з цього буде? Я тобі скажу: поворот у польській політиці стосовно Чехії. А поворот у польській політиці – це я. Це моя особа. Ми знову в грі, медику, знову в грі. І варто, повір мені, ставити на нашу карту.
Я пропоную тобі вдячність і милість, Рейнмаре з Беляви. Зовсім іншу, ніж та, якої ти зазнав від чехів, від Неплаха і Прокопа, які посилали тебе на смерть, а коли ти був у скруті, відверталися від тебе. Якби ти мені зробив послуги, які зробив їм, твоя панна була би при тобі, вільна. Щоб урятувати дівчину чоловіка, який мені вірно служить, я спалив би Вроцлав або загинув би, намагаючись це зробити. Бачить Бог, так було би. Бо такий у нас звичай, у Литві та на Жмуді. Бо так вчинив би Ольгерд, так вчинив би Кейстут. А їхня плоть від плоті. Задумайся. Бо ще не пізно.
Рейневан довго мовчав.
– Що ви, – врешті-решт прохрипів він, – від мене хочете, князю?
Сигізмунд Корибутович усміхнувся. З князівською зверхністю.
– Для початку, – сказав він, – ти викличеш для мене декого з того світу.
* * *
На одерському ринку раптом залунали збуджені голоси, крики і прокльони. Кілька поляків штовхали там один одного, шарпали за куртки, кричали, погрожували один одному кулаками і взаємно титулувалися покидьками, кутасами і курвими синами. Їхні дружки старалися їх примирити і розвести, чим ще більше посилювали сум'яття. Зненацька шурхнули мечі в піхвах, зблиснули клинки. Пролунав високий крик, озброєні змішалися, зійшлися, відскочили і моментально розбіглися. На бруківці смикалося тіло і розтікалася калюжа крові.
– Дев'ятсот дев'яносто дев'ять, – сказав Рейневан.
– Облиш, – зневажливо фиркнув Шарлей, якому Рейневан саме переказав учорашню розмову в замковій каплиці. – Корибут перебільшує. В Одрах на сьогодні стоїть не більше ніж п'ятсот поляків. І я сумніваюся, щоб хоч один потягнувся би за Корибутом, якби він справді образився і пішов. Цей жмудин забагато про себе думає. Завжди так думав, і це не секрет. Задумайся, Рейневане, чи варто мати з ним оборудку. Тобі ще мало клопотів?
– Ти знову дозволяєш себе використати, – покивав головою Самсон. – Ти що, так ніколи і не порозумнішаєш?
Рейневан глибоко зітхнув. І сказав про князеву ласку, про вдячність, про вигоди, які з цього можуть бути. Сказав про з'їзд у Луцьку і про те, що Луцьк наблизить короля Ягелла до гуситів, завдяки чому карта Корибута має великі шанси стати козирною. Говорив про те, що добрі зв'язки з Корибутом можуть бути порятунком для Ютти.
Шарлей і Самсон не дали себе переконати. Це було написано в них на лиці.
* * *
– Тебе це питання може здивувати, князю, але… Чи з тобою останнім часом не сталася якась неприємність? Рана, поранення залізом?
– Останнім часом? Ні. З давніх літ, ну, залишилося на шкірі з пару знаків. Але вже досить давно нічого не було, навіть подряпини. Бог береже. А чому ти питаєш?
– Та так собі.
– Так собі, нічого собі. Облиш дурниці, Рейневане, і зосередься. Я хочу тобі розповісти про віщуна Будриса.
Віщун Будрис, розповідав Корибут, насправді носив ім'я Ангус Дейрг Фейдлех, а походив він з Ірландії. У Литву він прибув як бард у свиті лицаря-англійця, одного з численних заморських гостей, які тяглися на схід, щоб під знаменами Тевтонського ордену прищепляти Христову віру литовським поганам. Усупереч обіцянкам мальборкських священиків, які гарантували цим місіонерам стовідсоткову божественну протекцію, вже в першій сутичці з воїнами Кейстута англієць від удару булавою забризкав власним мозком каміння над Німаном, а закутий у колоди Ангус, якого потягли до Трок, мав разом з іншими взятими в полон хрестоносцями згоріти живцем на жертовному вогнищі. Його врятував небачений, воістину неземний, вогненно-червоний колір волосся, який привернув увагу жерців Перкуна. Невдовзі також з'ясувалося, що прибулець з-за моря поклоняється Білій Трибогині, що віддає шану Мільде, Курко і Жверіне. Щоправда, називаючи богинь іменами Біргіт, Бадб і Морріган, але ж не в іменах справа, Богиня є Богиня. Під час перебування у Вільні, у святому гаю на Лукішках, ірландець виявив віщунські та пророчі здібності, тож без проблем асимілювався із середовищем жерців. Під іменем Будриса Важгайтіса, яке він собі взяв, прибулець з Зеленого острова швидко прославився як здібний вейдалотас, тобто ворожбит і віщун.
– Будрис, – розповідав Корибут, – влучно передбачив безліч подій, починаючи від результату битви на Куликовому полі і закінчуючи одруженням Йогайла з Ядвігою. Але була з ним проблема. Він віщував збіса заплутано і до чорта незрозуміло.
Син західної культури, ірландець вплітав у свої пророцтва численні посилання на цю культуру, приховані алюзії, закамуфльовані метафори, користувався латиною або іншими іноземними мовами. Литвинам це не подобалося. Вони віддавали перевагу менш витонченим методам ворожіння. Якщо священна змія висовувала на заклик голову з нори – щастя сприяло, якщо ж змія чхала собі на заклик та навіть і не думала потикати носа, це віщувало недобре. Ягелло і Вітольд, дещо більш західні, ніж їхні одноплемінники, ставилися до Будриса серйозніше і слухали його віщування, однак у питаннях державної ваги вони теж віддавали перевагу змії.
– А от я завжди його цінував і захоплювався ним, – зізнався Корибут. – Я хотів, щоб він мені ворожив, склав гороскоп і передбачав майбутнє. Я просив його про це багато разів, але проклятий дід відмовляв. Кар'єристом, старий хрін, мене називав, і щось там про ковальство власної долі триндів. І тільки дядько Вітольд його переконав, незадовго перед виїздом до Чехії. Гвіздар мав кинути жереби і скласти гороскоп для нас усіх: для Йогайла, для Вітольда і для мене. Але раптом, ні з того ні з сього, помер. Відкинув копита, і канька. Ти, Беляво, некромант і дивінатор. Виклич його з того світу. Хай вейдалотас як дух виконає те, чого не встиг виконати за життя.
* * *
Рейневан довго старався відмовити князя від його задуму, але безрезультатно. Корибут не хотів нічого чути про пов'язані з некромантією труднощі, про небезпеки, які загрожують під час дивінації, про ризики, які спричиняло vehemens imaginatio, – необхідне для вдалої кон'юрації напруження уяви. Він залишався глухим на згадки про короля Саула і ендорську чарівницю. Махав рукою, копилив губи, врешті-решт кинув щось на стіл. Це «щось» мало розмір, форму і колір старого висушеного каштана.
– Ти мені тут крутиш, – процідив він. – А я ж теж трохи знаюся на чарах. Викликати духа зовсім не важко, якщо мати кавалок небіжчика. Оце-осьо – це і є кавалок Будриса Важгайтіса. Його, старого поганина, мали спалити на вогнищі, з повним жертовно-погребальним церемоніалом. Лежав на марах, по-парадному прибраних, обкладений ялиновим гіллям, польовими квітами і листям. Я вночі прокрався, стягнув з діда личак і відрізав від його ноги великий палець.
– Ти поглумився над трупом?
Корибут фиркнув.
– У нашій родині ще й не над такими речами глумилися.
* * *
Опівночі зірвався вітер, який свистів і завивав у щілинах мурів. У віддаленому крилі замку, у старій зброярні, протяг відхиляв полум'я свічок з чорного воску, закручував спіралями дим ладану, що тлів на тринозі. Пахло воском і паленим алое. Рейневан брався до роботи, озброєний ліщиновою паличкою, амулетом Пітоном і позиченим в аптекаря обшарпаним примірником «Енхірідіону». Усередині накресленого на столі крейдяного кола стояло дзеркало і лежав муміфікований великий палець ноги, що був колись власністю і невід'ємною частиною померлого Будриса Важгайтіса. Отож зробити можливим контакт з духом небіжчика мала комбінація дивінації, некромантії і катоптромантії.
– Колпрізіана, – вимовив Рейневан, виконуючи амулетом знаки над накресленим крейдою колом. – Оффіна, Альта, Нестера, Фуаро, Менует.
Схований в тіні, Корибут неспокійно заворушився. Палець всередині кола навіть не здригнувся.
– Conjuro te, Spiritum humanum. Заклинаю тебе, духу Ангуса Дейрг Фейдлеха, він же Будрис Важгайтіс! Прийди!
– Conjuro et adjuro te, Spiritum, requiro atque obtestor visibiliter praesentem. Наказую іменем Езела, Салат'єла і Єгрогамела! Theos Megale patyr, ymas heth heldya, hebeath heleotezyge! Conjuro et adjuro te! Іменем Ємегаса, Менгаса і Хацафагана, іменем Хайлоса! Прийди, духу! Прийди зі сходу, з півдня, з заходу або з півночі! Заклинаю тебе і наказую! Прийди! Ego te conjuro!
Поверхня розміщеного в крейдяному колі дзеркала помутніла, ніби на неї дихнув хтось невидимий. У дзеркалі щось з'явилося, щось на кшталт імли, мутного випару. На очах безмежно здивованого Рейневана, який не дуже-то вірив в успіх заходу, випар набрав форми постаті. Почулося щось схоже на зітхання. Глибоке зітхання з присвистом. Рейневан нахилився над «Енхірідіоном» і вголос прочитав формулу закляття, посуваючи по рядках амулет. Хмара в дзеркалі згустилася. І помітно збільшилася у розмірах. Рейневан підніс руки.
– Benedictus qui venis!{12}
– Quare, – дихнула хмара тихим, з присвистом, зітханням, – inquietasti me?{13}
– Erit nobis visio omnium sicut verba libri signati.{14} Великим іменем Тетраграматон наказую тобі, духу, зняти печать з книги таїн і зрозумілими для нас учинити слова її.
– Поцілуй мене, – прошепотів дух, – у мою астральну сраку.
– Наказую тобі, – Рейневан підняв амулет і паличку, – говорити. Наказую дотримати слова. Закінчити гороскоп, передбачити долі нащадків Мендога і Гедиміна, зокрема…
– Оце, що отут-осьо лежить, – дух із дзеркала не дав йому закінчити, – це, бува, не мій палець ноги?
– Він.
Дим з ладану запульсував, здійнявся спіраллю. Поверхня дзеркала замутилася.
– Батька свого син п'ятий. – швидко промовив привид, – хрещений по-німецьки і по-грецьки, а в душі поганин, мріє про царство, аж ніяк не небесне. Зоря Сіріус намірам цим суперечить, а обіцяна корона пропаде, її викраде вогнедишний Дракон, покроплений на спині кров'ю у на знак хреста. О quam misericors est deus Justus et pius! Дракон смерть віщує, а день смерті відомий. Понтифікату Колони anno penultimo, день Венери, цього дня diluculum.
Коли від цієї смерті мине днів сто і дев'ятнадцять, Колона впаде, поступившись місцем Вовкові. Понтифікату Вовка anno quarto станеться Знак: коли сонце ввійде в останній дім, небаченої сили вітри повіють і бурі шалітимуть десять днів безперестанно. А коли від цих подій мине днів сто і десять, піде зі світу батька свого син сьомий, король і властитель, Римом хрещений, а поганин у душі. Зваблений солов'я солодким співом, преставиться у маленькому замку, у gallicinium dies Martis, перш ніж зійде Сонце, яке на той час буде in signo Geminorum[63]63
О quam misericors est deus justus et pius – O, який милосердний Бог. справедливий і добрий. Anno penultimo – передостаннього року. День Венери – середа. Diluculum – світанок. Gallicinium dies Martis – коли співатимуть півні березневого дня. In signo Geminorum – у знаку Близнят (лат.).
[Закрыть].
– А я? – не втримався Корибут з кутка. – Що зі мною? Мій гороскоп? Мій обіцяний гороскоп!
– Від дерева і заліза загинеш, батька свого сину другий, – відповів злим голосом привид. – Закінчиться твій шлях земний у dies Jovis, за чотирнадцять днів перед Equinoctium autumnale. Коли над святою рікою зміряєшся з вовком. Це твій гороскоп. Я би, може, навіщував тобі чогось кращого, але ти відрізав мені палець з ноги. Так що маєш те, що маєш[64]64
Dies Jovis – четвер (день Юпітера, лат.). Equinoctium autumnale – осіннє рівнодення (лат.).
[Закрыть].
– А що би це мало значити? – зірвався князь. – Ану кажи мені зрозуміло! Ти що собі думаєш? Ти небіжчик! Труп! Ти мені тут не…
– Князю, – урвав Рейневан, закриваючи гримуар. – Духа тут уже немає. Пішов. Повіявся, куди захотів.
* * *
Карта, що лежала на столі, була сильно покреслена. Намальовані на ній лінії і риски сполучали Чехію з Лужицею – з Житавою, Будишином, Згожельцем. Одна вела на Опаву і на Шльонськ, до Ратибора і Козле. Іще одна вела в долину Лаби, до Саксонії, інша, найгрубіша, – простісінько на Вроцлав. Більше Рейневан побачити не встиг, бо Прокоп Голий прикрив карту листком паперу. Підняв голову. Вони довго дивилися один одному в очі.
– Мені донесли, – врешті-решт промовив Прокоп, – що ти злигався із Сигізмундом Корибутом. Що ви проводите разом багато часу, розважаючись магією й астрологією. Я хотів би вірити, що ви не розважаєтеся нічим іншим.
– Не розумію.
– Звичайно ж, розумієш. Але якщо хочеш, щоби я сказав прямо, то будь ласка. Корибут – зрадник. Він зносився з папою, зносився з Яном Пршибрамом, з Рожмберком, з Генріхом фон Плауеном, з католиками з Пльзеня. Він стверджує, що прагнув укладення миру, бо його боліло пролиття християнської крові. А я стверджую, що це казки, він не був аж настільки дурний, щоб не розуміти, про що насправді йшлося папі й католикам. Мир? Компроміси? Договори? Дурниці! Вони хотіли внести поміж нас розбрат, зробити так, щоб ми почали битися між собою і вирізати один одного, а вони би дорізали недобитків. Корибут не міг про це не знати, а отже, був винен у зраді, за зраду сів у в'язницю, і йому ще пощастило, що його не стратили. І він сидів би у Вальдштайні до Судного Дня, якби не заступництво Ягайла та якби не щедрий викуп, що його Ягайло заплатив.
Тепер ми договорилися. Сидячи тут, на Одрах, Корибут і Пухала надають Таборові, я це визнаю, цінні послуги, завдяки їм обом ми міцно тримаємо Моравську Браму, бастіон проти союзу Люксембуржця з Альбрехтом і зв'язок з Польщею. Ми договорилися і стали союзниками, уклали пакт. Корибут має в моїх очах два плюси. Primo: він остаточно попрощався з претензіями на чеський престол. Secundo: він ненавидить празьке Старе Місто. Отже, нас поєднує спільність інтересів. Поки ця спільність зберігатиметься, Корибут буде моїм союзником і товаришем по зброї. Поки вона зберігатиметься. Ти мене зрозумів?
– Зрозумів. Але… Якщо можна звернути увагу…
– Кажи.
– Може, для Корибута можна було би знайти і третій плюс. З'їзд у Луцьку порізнив Ягелла з Вітольдом, а позаяк роль підбурювача відіграв Люксембуржець, Ягелло пошукає способу, щоби відплатити Люксембуржцеві за це. Можна припустити, що цим способом виявиться князь Корибут. Можна припустити, що акції Корибута сильно піднімуться. Тож, може, незайве було б ставити на цю карту?
Прокоп якийсь час гриз вус.
– Незайве, кажеш, – врешті-решт повторив він. – Ставити на карту, кажеш. Кажеш, що акції ростуть. То ти аж такий далекоглядний стратег і політик? Досі ти якось не проявляв талантів у цьому напрямку. Ти був куди кращим яко медик і маг. То що це – магія? Астрологія? Ви з литвином цим займаєтеся? Якщо так, то нехай же і я дізнаюся, що в зорях чувати, які такі несподівані події, які примхи долі нам віщують обертання небесних тіл, кон'юнкції та опозиції?
– На Петровому престолі, – обережно почав Рейневан, – невдовзі сяде новий намісник. Великий князь Вітольд до цього не доживе, помре в передостанній рік понтифікату Мартіна V. Владислав Ягелло, король польський, переживе їх обох, як Вітольда, так і Мартіна. Він покине цей наділ у четвертий рік понтифікату нового папи.
Прокоп мовчав.
– Я припускаю, – нарешті припустив він, – що віщування, як завжди, є не цілком зрозумілими. І що вони не подають конкретних дат.
– Не є, – Рейневан і оком не моргнув. – І не подають.
– Гм. Але Мартінові V, як не лічи, добрих шістдесят літ, дванадцять років від конклаву минає. Кажуть, нездужає, тож того й диви, накаже довго жити… Гм! А Вітольд, кажеш, накаже довго жити ще до нього, ще перед папою Мартіном постукає у райські ворота… Гм. Цікаво. Ти чув про гороскоп, який склав для королеви Соньки астролог Генрик з Бжега?
– Чув. Гороскоп не дуже прихильний для синів Ягелла, Владислава і Казимира. За їх королювання на польське королівство начебто мають звалитися нещастя.
– Але вони королюватимуть, – з притиском сказав Прокоп. – Обидва королюватимуть. У Вавелі. Спершу один, потім другий.
– Вони королевичі, так що це радше нормально.
– Ми говоримо про Польщу, – нагадав Прокоп. – Там ніщо і ніколи не є нормальним. Але годі про це, гороскопи бувають брехливими, не кажучи вже про ворожбитів. Та що ж, нашої цікавості до майбутніх справ не стримає ніщо. І раз ми вже завели про це мову, то що там із князем Корибутом? Що йому провіщають зорі?
– Йому, – знизав плечима Рейневан, – зорі якраз провіщають добре. Принаймні він сам так вважає. Він має померти над святою рікою, після того, як зміряється з вовком. Вовк, гадає Корибут, – це, згідно з пророцтвом Малахії, наступник Мартіна V. А свята ріка – Йордан. Князь не збирається до Палестини і не збирається над Йорданом ставати до двобою з папою. Він вважає, що це пророцтво забезпечить йому довгі роки життя.
– А ти як вважаєш?
– Духи часом кепкують з людей пророцтвами. Корибутове ж надто вже нагадує мені легенду Герберта з Орільяка, папи Сильвестра II. Папі Сильвестрові напророкували, що він помре після того, як відслужить месу в Єрусалимі, тож він гадав, що якщо туди не поїде, то житиме вічно. Він помер у Римі, відслуживши месу в храмі у Санта-Кроче. Цей храм називали «Gerusalemme».
– Ти казав про це Корибутові?
– Ні.
– І не кажи.
Director operationum Thaboritarum встав, пройшовся по кімнаті, відчинив вікно. Війнуло весною.
– У понеділок ви вирушаєте на Шльонськ. Там ви маєте вирішити важливі справи. Я довіряю тобі, Рейневане. Не підведи мене. Бо якщо ти мене підведеш, я душу з тебе витягну.
* * *
Надійшла Пальмова неділя, яку в Чехії називають Квітною. Дзвони закликали вірних на хресну ходу, потім на Службу Божу. Точніше – на дві Служби Божі.
Службу Божу для гуситів відправляв сам Прокоп Великий, верховний справця польових військ. Звичайно, за таборитською літургією, під відкритим небом, за міськими стінами, на лузі, що називався Короповим, біля Чаші на столі, накритому скромною білою скатертиною. Служба Божа для католиків, головним чином поляків, відправлялася в місті, в костелі святого Бартоломія, а служив її перед вівтарем ксьондз Колатка, пробощ з Насєдля, якого навмисне з пастирською метою було схоплено під час наїзду на Опавщину і вивезено разом з усіма літургійними шатами, причандалами і параментами.
Рейневан брав участь у гуситському богослужінні. Шарлей не брав участі в жодному. Культ, як він казав, давно вже йому остогид, а урочисте богослужіння набридло. Самсон пішов на річку і довго прогулювався берегом, поглядаючи на небо, на кущі та качок.
* * *
На Короповому лузі Прокоп Великий виголошував перед натовпом свою проповідь.
– Оце день Господній приходить, суворий! – волав він. – І лютість, і полум'я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її повигублювати з неї. Бо зорі небесні та їхні сузір'я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм!
– Навіть коли ви молитву примножуєте, я не слухаю вас, – промовляв з амвона Святого Бартоломія ксьондз Колатка, – ваші руки наповнені кров'ю. Умийтесь, очистьте себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей моїх! Перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро! Правосуддя жадайте, підтримуйте знедоленого, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь! Коли ваші гріхи були як кармазин, стануть білі, мов сніг; якщо були червоні, немов багряниця, то стануть, мов вовна, вони!
– Господь, – котився по Короповому лузі бас Прокопа, – кипить гнівом на всіх поган, а лютістю на все їхнє військо! Він їх призначив на заклання, віддав їх на різь! Їхні побиті лежать розкидані, а з трупів їхніх здіймається сморід, розтопилися гори від їхньої крові…
– Їхні думки кривдні, – промовляв спокійним голосом ксьондз Колатка. – Руїна й погибель на їхніх дорогах. Дороги спокою не знають. Правосуддя немає на їхніх стежках. Вони покрутили собі свої стежки. Тому віддалилося право від нас, і не сягає до нас справедливість! Ми чекали світла, та ось темнота, чекали сяйва та й у темнощах ходимо! Ми мацаємо, мов невидющі, за стіну, навпомацки ходимо, мов ті безокі. Спотикаємося ми опівдні, немов би смерком, між здоровими ми, як померлі.
– Прийшло твоє світло, – ксьондз Колатка простягнув руки до вірних у нефі, – а слава Господня над тобою засяяла. Бо темрява землю вкриває, а морок народи, та сяє Господь над тобою, і слава Його над тобою з'являється! І підуть народи за світлом твоїм, а царі за ясністю сяйва твого[65]65
І Прокоп, і Калитка цитують книгу Ісаї: 13:9-10, 1:15-18, 34:1–3, 59:7-10, 60:1–3.
[Закрыть].
Сонце виглянуло з-за хмар, залило світлом усе навкруг.
– Ite, missa est[66]66
Ідіть, месу закінчено (лат.).
[Закрыть].
