Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 35 страниц)
Розділ десятий
у якому ми знову відвідуємо Вроцлав, у дні перед Великоднем. Там-бо діється чимало речей, про які направду шкода було б не розповісти.
Уранці випав раптовий дощ, сонце, коли зійшло, запалило мідно-золоті вогні на вроцлавських костелах. Немов золоте руно, блищав дах над головним нефом Святої Ельжбети, палали, аж засліплюючи очі. вежі-близнюки Марії Магдалини, блищали куполи і бані Миколая, Войцеха, Дороти, Якуба, Святого Духа, Марії на П'ясеку – всіх тридцяти п'яти вроцлавських храмів. Небесне світло відбивалося в мокрих дахах міста – міста, яке здавалося вже так само вічним.
Мелодійно задзвонив малий дзвін у храмі Божого Тіла. Вроцлав уже прокинувся, під Свидницькою брамою починався рух.
Було двадцять перше березня року Божого 1429.
Гжегож Гейнче, inquisitor a sede apostolica на вроцлавську дієцезію, потягнувся, аж затріщали суглоби.
«Добре знову бути вдома», – подумав він.
* * *
Дзвін Святого Вінцентія почав дзвонити на Angelus. Іоанніти посхиляли голови і перехрестилися. Єпископ Конрад кивнув пахолкам, наказав налити в келихи. Обширний капітульний зал олбинського абатства наповнював шляхетний аромат бургундського, приправленого корицею, імбиром і розмарином.
З костелу долітав чернечий спів: Gratiam tuam, quaesumus, Domine, mentibus nostris infunde: ui qui, Angela nuntiante, Christ i Fili tui incarnatiunem cognovimus…
– Отже, – єпископ підняв келих, – бранденбурзький курпринц і маркграф Йоганн вирішив підтримати Шльонськ у боротьбі проти чехів-єретиків. І посилає нам на допомогу чотириста важкоозброєних іоаннітів з Марки. Хто б міг сподіватися… Адже батько Йоганна, курфюрст Фрідріх Гогенцоллерн, якось частіше про Польщу, а не про Шльонськ зволить думати… Ет, годі про це. Це благородний жест з боку маркграфа, гідний того, щоб за нього випити. За здоров'я маркграфа Йоганна! І за здоров'я ваших милостей!
Бальтазар фон Шлібен, Великий магістр Марки, підняв тост у відповідь. Його кістлява, покрита коричневими плямами рука дрижала під вагою кубка.
– Госпітальєрам Святого Яна Єрусалимського, – заговорив він у ніс, – не можна залишатися бездіяльними перед лицем загрози для віри і Церкви. Ми складали обітниці – і дотримаємо цих обітниць. Ми, лицарі бранденбурзького округу, гордимося вірністю обітницям і принципам ордену.
– Саме так, – гордовито підтвердив Миколай фон Тірбах, командор Свобниці.
– І хай нам допоможе Бог, – додав, випинаючи щелепу, Геннінг де Альцей, брат убитого під Нисою Дітмара.
– Тож пиймо, пиймо, – поквапив Конрад. – На погибель гуситам!
– На погибель, – буркнув Геннінг де Альцей. Єпископ знав, що його другий брат, Дитріх, загинув під Драгімом. У бою з поляками.
– Ваших лицарів, магістре Бальтазаре, – єпископ звернувся до Шлібена, – на час перебування у Вроцлаві гоститиме Олбін, тутешні брати-премонстранти. А всі експенси покрию я, зі своєї власної шкатули. Куди ви вирушите з Вроцлава?
– До Легниці. До князя Людвіга.
– Аякже, – Конрад злегка примружився. – Адже Людвіг Бжезький – шуряк маркграфа. Гм, щиро сподіваюся, що тепер, маючи під командуванням славетних своєю зброєю іоаннітів з Марки, князь Людвіг виявить більше воєнного хисту, ніж досі. Бо досі у боях з гуситами він якось не показав себе. Прославився тільки маневреною війною. Бо й чим же ще, якщо не маневром, є швидкий відступ? Але годі, годі про неприємні речі. За ваше здоров'я!
– Розкажу вам новину, – єпископ витер губи, обвів поглядом присутніх, – яка оце тільки з Франції прибула, разом з оцим прекрасним бургундським, що його ми п'ємо. Так от. у Шиноні, при дворі короля Карла VII з'явилася селянка з Шампані, проста дівка на ім'я Йоганна, містичка, а то й ворожка, бо геть короля причарувала і задурила. Казала, мовляв, голоси святих з неба назвали її спасителькою Франції, бичем Божим проти англійських загарбників. І знаєте що? Повела за собою і неповороткого короля, і все лицарство, і навіть простолюдинів. Її прозвали La Pucelle, Дівою, і під її знаменом усі пруть на Орлеан, а англійці, які тримають місто в облозі, від страху вже тремтять як осиковий лист.
– Не личить, – нахмурився Бальтазар фон Шлібен, – дівці таке діло. Якісь це нові моди, французькі моди. У вашому палаці, єпископе, на Острові Тумському, ми теж бачили у дворі одну таку, у чоловічому вбранні, верхи і зі списом. А негоже дівці чоловічі шати вбирати. Богопротивний се звичай. Блюзнірський.
– А я вам кажу, – випростався єпископ, – що мета виправдовує засоби. І що ви недооцінюєте значення символу. Тут горло зірвеш, поки волатимеш про честь, про батьківщину, про віру і Церкву, а вони й не здригнуться, бо мають пустопорожні балачки десь. А дай їм символ, хоч би й плохенький, то вони за ним у вогонь і в воду. Такий символ важить більше, ніж загін війська.
Тому, хтозна, може, і я пошукаю таку Йоганну в нас, на Шльонську. Прозву Незайманкою, повчу про голоси з неба, накажу виголошувати нісенітниці та підбурювати проти гуситів, вберу в обладунки, вручу хоругву… А раптом подіє?
– Не годиться-бо так, – суворо повторив великий магістр. – Чоловічий убір на дівці – то гріх, розпуста, хтива провокація і блюзнірство. Палити треба дівок, котрі носять чоловічий одяг, котрим здається, нібито можуть зрівнятися з чоловіками. Палити їх!
– Ну авжеж, – фиркнув Конрад. – Авжеж палити! Але тільки коли вони вже зроблять свою справу і перестануть бути потрібними.
* * *
«Від єпископа – двадцять грошів, – вже котрийсь раз підсумував Крейцарик, шкрябаючи пальцем по столу в темному кутку заїзду «Під синім коропом». – Від жінки, що пахне розмарином, – тридцять. Від Інквізиції – дванадцять, мало, зараза, скупі ті попи… Від Фуггерів – двадцять. Мінус витрати, залишається якихось п'ятдесят. А ще ж жінці треба дати на життя, четверо дітей, пся мать, п'яте на підході. Господи, і коли ж нарешті та жінка почне ходити з животом до чарівниць? Відкласти вдасться не більше сорока. Мало. Все ще надто мало, щоб спільно зі швагром купити в лицаря Вернера Панневіца млин над Відавою. Лицар Панневіц, най би його за здирництво чорти в пеклі смажили, править за млин вісімдесят п'ять гривень…
Треба більше працювати. І активніше. А стає небезпечно. До Вроцлава повернувся інквізитор Гейнче, буде надолужувати згаяне, за Святим Войцехом уже готують вогнища. Агенти у місті так і кишать. Кучера фон Гунт винюхує і стежить. Єпископ став підозріло люб'язний… Так, ніби щось підозрює…
І Грелленорт… Грелленорт двічі дивно на мене поглянув».
За спиною щось зашаруділо. Крейцарик здригнувся і підскочив, хапаючись за ніж – і водночас складаючи пальці для магічного знаку. «Це тільки щур. Тільки щур».
* * *
Конрад Олесницький не був того вечора у своїх покоях сам. Стінолаз знав про це, здогадувався, кого застане. Плітка про нову єпископову коханку розлетілася по Вроцлаву швидко, і не менш швидко перестала бути пліткою, а стала цілком офіційною інформацією. Сімнадцятирічна Клаудина Гаунольдівна була не першою міщанською донькою, яка впала єпископові в око і внаслідок цього була carnaliter copulata. Однак Клаудина була першою, у випадку якої патриціат повівся так, як йому й належало. Тобто по-скоробагатьківському. До єпископської резиденції прибула офіційна делегація вроцлавських патриціїв. Офіційно вимагати за цноту Клаудини фінансового відшкодування. Єпископ заплатив, не моргнувши оком. Усі були задоволені.
Офіційно оплачена Клаудина, донька багатих Гаунольдів, сиділа на турецькому пуфику біля єпископа і займалася тим, що й завжди, тобто об'їдалася зацукрованими фруктами і демонструвала принади. Вона розпустила блискучо-золоте волосся, наче заміжня, і раз у раз випинала розкішний бюст, досить непогано помітний у глибокому декольте. Щоразу, вкладаючи між кармінові губи зацукрований фрукт, вона неодмінно завмирала на достатньо довгий час, щоби насолодитися подарованими єпископом перснями.
– Здрастуй, Біркарте.
– Хай Бог береже вашу достойність.
Клаудина Гаунольдівна подарувала йому млосний погляд блакитних очей і вигляд дорогої чижемки з-під краю сукні. Надзвичайну вроду і непересічні тілесні дані природа врівноважила в Клаудині деякою нестачою. Головним чином – у мозку.
Єпископ відпив з кубка. Попри пізню годину, він був на вигляд абсолютно тверезий. Останнім часом це траплялося дедалі частіше. Стінолаз занотував собі в пам'яті, що при нагоді треба буде схопити єпископського лікаря і змусити його дати зізнання. Як-не-як це могло бути симптомом хвороби. Або її наслідком.
– Що там у тебе. Біркарте? Чи тобі останнім часом не трапилася випадково якась… пригода?
– Пригода? Ні.
Клаудина вщипнула єпископа за ногу. Конрад простягнув руку і погладив її за вухом, як кицьку.
– Щодо одного питання, – він підвів погляд, – я не встиг тебе розпитати. Твоїх людей, ти знаєш, кого я маю на увазі, гусити перебили під Велиславом. Скільки часу тобі займе завербувати нових? Коли цього можна сподіватися?
– Чим радість несподіваніша, тим вона більша, – з насмішкою в голосі мовив Стінолаз. – Сподівайся сміло, поки диха тіло.
Клаудина гортанно засміялася, але єпископ не мав настрою.
– Не розказуй мені тут анекдотів! – гримнув він. – Ач, який веселий! Твої Вершники мені потрібні на ґвалт, я хочу мати їх під рукою! Так що відповідай, коли я запитую!
– Рах[83]83
Годі (лат.).
[Закрыть], татусю, – примружився Стінолаз. – Не сердься, бо це нездорово. Вино, жінки, спів, а на додачу ще й злість. Ще удару зазнаєш. І зроблять єпископом якогось поляка. Що ж до відповіді, то я би все-таки волів inter nos[84]84
Вічна-віч (лат.).
[Закрыть].
Єпископ жестом наказав Клаудині піднятися, а ляпанцем по кругленькому задочку дав знак піти геть. Дівчина фиркнула, закопилила кармінові губки, зміряла обох чоловіків злим поглядом, забрала з патери жменю ласощів і пішла, звабливо погойдуючи стегнами.
– Вершників, – сказав Стінолаз, коли вони залишилися без свідків, – я вже зараз маю під рукою. Кілька у Сенсенберзі, зі старої гвардії. Та й тут, у Вроцлаві, я вже встиг завербувати кільканадцять нових.
– Підтверджуються чутки, – єпископ глянув на нього з-під опущених повік. – Про те, що ти приваблюєш їх чорною магією, що вони линуть до тебе, неначе ті нічні метелики – на вогонь. Скаржився Гайн фон Чірне, командир найманців, що з його хоругви дезертирують негідники, один за другого гірший. Але щоб іоанніти? Бо і магістр фон Шлібен скаржився.
– Знаю, що ти квапишся, батечку. Того й не перебираю, беру всіх підряд, г'андж'я і гашш'іш зроблять своє. Хтось іще на мене скаржився?
– Ульріх Пак, пан на Клемпіні, – у голосі Конрада забриніла насмішка, – але в іншій матерії. Не впізнаю тебе, сину. Ти – і дівчина?
– Облиш це, єпископе. А Пака умилостив.
– Я вже це зробив. Навіть не довелося особливо старатися. Повертаючись ad rem[85]85
До справи (лат.).
[Закрыть]: отже, ти маєш готових людей. Вони зможуть забезпечити мені безпеку? Охорону? Якби, всупереч твоїй думці, Рейнмар з Беляви все-таки планував замах на мене?
– Рейнмар з Беляви не планує замаху. Тому якщо мої люди потрібні тобі тільки…
– Не тільки, – перебив єпископ.
Якийсь час вони мовчали. З жіночих покоїв долинало погавкування італійського песика і мелодійний голос Гаунольдівни, яка обсипала служниць лайкою.
– Час настав ненадійний і недобрий, – порушив тишу Конрад Олесницький. – А найгірше ще попереду. Вистачило кількох навал єретиків, щоб потрясти Шльонськ. Люди стали нестійкі, у лиху годину скорі забувати про десять заповідей, про цінності, про честь, про обов'язки, про присяги. Слабкі забувають про союзи, а найслабші починають шукати порятунку в пактах із ворогом. Перестають пам'ятати, що таке закон, що таке суспільний лад, що таке amor patriae[86]86
Любов до батьківщини (лат.).
[Закрыть]. Духовно занепадають. Забувають про Бога. Про те, що вони винні Богу. Та ба, Бог Богом, вони наважуються забувати про те, що винні мені.
– Таких людей, сину, – продовжив він після паузи, – треба буде навернути з хибної стежки. Дати їм урок патріотизму. А якщо цього виявиться замало, треба буде…
– Прибрати їх із цієї юдолі сліз, – закінчив Стінолаз, – звинувативши в цьому демонів або гуситських терористів. Буде зроблено, єпископе. Тільки покажи – і дай наказ.
– Ось такий ти мені подобаєшся, Біркарте, – зітхнув єпископ. – Саме такий.
– Знаю.
Обоє мовчали.
– Корисна річ, – удруге зітхнув єпископ, – тероризм. Скільки питань вирішує! Як би ми собі без нього давали раду? Кого би у всьому звинувачували, на що все звалювали? Vero, якби тероризм не існував, його треба би було вигадати.
– Ну от, прошу, – усміхнувся Стінолаз. – Ми однаково думаємо, навіть слова вживаємо ідентичні. А ти все ще від мене відрікаєшся, татусику.
* * *
Коли вони так-от сиділи за одним столом, ласуючи щукою в золотому від шафрану желе, ніхто, абсолютно ніхто не подумав би, що вони рідні брати. А проте, попри оманливе враження, вони були рідними братами. Старший, Конрад, єпископ Вроцлава, виглядав як справжній П'яст – могутній, рум'яний і здоровий сибарит. Довга борода і злегка впалі щоки Конрада Кантнера, князя на Олесниці, робили його схожим радше на пустельника.
– Самі лише гризоти, – повторив Конрад Кантнер, тягнучись до тарелі за наступним шматком щуки, – у мене через тих дітей, що я їх наплодив. Нічого, крім гризот.
– Я знаю, – єпископ кашлянув, протяжно харкнув, виплюнув кістку. – Я знаю, як воно є. Мені знайомий цей біль.
– Моїй Агнешці, – Кантнер прикинувся, ніби не зрозумів. – скоро п'ятнадцять. Я надумав, як ти знаєш, віддати її за Каспара Шліка, сподіваюся, пройдисвіт високо підніметься, канцлерська голова. Добра партія. Люксембуржець пообіцяв мені цей мар'яж, усе вже було домовлено. А тепер, чую, рає Шлікові доньку графа Бертольда з Геннеберга. Клятий брехун. Цей чоловік за все життя не сказав і слова правди!
– Факт, – єпископ облизав пальці. – Тому я би не переймався. Гадаю, що наш милостивий король зволить, заради тимчасової вигоди, обманювати і водити за ніс якраз графа Бертольда. Нічого. Ми ще добряче, побачиш, нап'ємося на весіллі Агнешки і Шліка.{19}
– Дай Боже, – Кантнер відпив з чаші, відкашлянув. – Але це ще не все. Мені спало на думку, розумієш, звести мого Конрадика з Барбарою, донькою бранденбурзького маркграфа Яна. На Різдвяні свята я поїхав з хлопцем до Шпандау: хай собі, думаю, молоді познайомляться. А Конрадик, розумієш, подивився. І каже, що ні. Що він її не хоче, бо груба. Пацан, я йому на те, дівчині всього-то шість рочків, з віком схудне тільки так. Це по-перше, а по-друге – улюбленого тіла багато не буває, матимеш, як відведемо вас в опочивальню, повне ліжко задоволення, від краю до краю. А він мені каже, що якщо вже заповнювати ложе, то краще двома або трьома худими. Ти розумієш, який нахабний шмаркач? І в кого воно таке вдалося?
– В нас, – зареготав єпископ. – П'ястівська кров, брате, п'ястівська плоть. Але по правді мушу тобі сказати, що ти для Конрадика не найкращу партію замислив. З Гогенцоллернами нам не по дорозі. Вони мріють про унію з Польщею, інтригують з Ягеллом, інтригують з гуситами…
– Ти перебільшуєш, – скривився Кантнер. – Ти сердитий на старого Фрица Гогенцоллерна, бо посватав сина з Ядвіжкою Ягеллонкою. Але правда в тому, що Гогенцоллерни піднімаються. А з тими, котрі піднімаються, треба знатися, з ними треба родичатися. І ще тобі щось скажу.
– Скажи.
– Ягеллони теж піднімаються. Королевичу Владиславу п'ять років. Анусі, моїй молодшенькій, теж п'ять.
– Ти або жартуєш. – нахмурився єпископ, – або здурів. З чим ги думаєш п'ястівську кров мішати?
– Я думаю п'ястівську кров на польський трон повернути, – випростався Кантнер. – На Вавель! А тебе ненависть засліпила. Ти змін не помічаєш. Gott im Himmel! Ти не бачиш, що світ змінився? Тут ідеться про майбутнє Шльонська. Гусити стали силою, самі ми проти них не встоїмо! Потрібна допомога. Справжня. Потужна. А ми що робимо? Стшелінський союз, Бішофвердський пакт, з'їзд у Свидниці, псякрев, тільки час гаємо. Шість Міст, саксонський курфюрст, Мейсен – це що, союзники? Усі вони тільки собі на умі, бо у всіх однаково перед гуситами жижки трясуться. Як чехи на нас підуть, то лужичани і саксонці поховаються в замках і носа не поткнуть за ворота. На допомогу нам не прийдуть. А ми – їм, якби чехи пішли на них…
– До чого ти хилиш, брате? Бо я собі міркую, що таки хилиш.
– Прийми… – Кантнер запнувся. – Прийми посла. Зробиш, як схочеш, ти у Шльонську намісник. Але прийми. Вислухай.
– Бранденбург? – криво усміхнувся єпископ. – Чи поляки?
– Посланець Збишка Олесницького, краківського єпископа. Я зустрів його по дорозі. Ми побалакали… Про те, про се…
– Авжеж. Хто такий?
– Анджей з Бніна.
– Не знаю, – сказав єпископ. – Але перш ніж дійде до аудієнції, ручаюся, знатиму про нього все.
* * *
Анджеєві з Бніна гербу Лодзя було менше тридцяти років, він був чоловік статурний, чорноволосий і смаглявий. Магістр Краківської Академії, королівський секретар, победзиський пресвітер, ленчицький і познанський канонік – він робив у Польщі блискавичну кар'єру в духовній ієрархії. Трохи навіть надмірно амбітний, він мітив у єпископи, не інакше.{20} Користувався, подейкували, великою довірою Олесницького. А це вдавалося не всім.
– Збігнев Олесницький, краківський єпископ, – спокійно продовжував він, – це найвідданіший candor fidei catholicae, найзапекліший perseguens віровідступництва і єретицтва. Negotium fidei, боротьба за віру, – це для краківського єпископа річ найбільшої ваги. Єпископ дотримується погляду, що боротьба з єрессю – настільки ж важлива, якщо не важливіша річ, що й бій з поганами за Святий Sepulchrum. Єпископ розуміє, що таке Crux cismarina, хрестовий похід по цей бік моря. Тим більше, що це наш спільний бік моря. Просив єпископ таке вам сказати: ми по один бік моря. Краків чи Вроцлав, ми на одному боці, на одному й тому самому березі. А перед нами піднімається хвиля єресі, яка ось-ось заллє і затопить цей берег.
– Річ для мене не нова, – кивнув головою Конрад, єпископ Вроцлава, – що Збишко Олесницький загрозу єресі бачить і розуміє. Річ це для мене не нова і анітрохи не дивна. Збишко в кардинали готується, а як же майбутньому кардиналові очі закривати на єресь? Як йому єретикам попускати? Як не розуміти, що те, що діється в Чехії, для нас у тисячу разів важливіше, ніж Оутремер, Єрусалим, Гріб Господній та інші фантазії? Бо таки правда, що гуситська зараза не за морем, а тут, у нас. Правда, що врятувати нас може тільки Crux cismarina. Тому я запитую: де польські хоругви, які би йшли на Чехію з хрестовим походом? Чому їх досі не видно? Що, так важко краківському єпископові нагнути зухвалі шиї Шафранців та інших гуситських поплічників? Так важко нарешті нагнути шию спорохнявілому Ягеллу?
– Це ваші слова, достойний єпископе? – злегка підняв брови Анджей з Бніна. – Бо мені здається, що я чую вашого короля, Зигмунда Люксембурзького. Він тієї ж править. Чому поляки на Чехію не вирушать, де польська віра, де польські хоругви, трам-парам. Де польські хоругви, питаєте? Стережуть кордони Великопольщі, Куяв, Добжинської землі. Від хрестоносців, які тільки й чекають, коли польське військо піде в Чехію, щоб накинутися на Польщу з вогнем і мечем. З благословення вашого Люксембуржця. Збишко Олесницький, краківський єпископ, майбутній кардинал, – добрий католик і ворог єресі. Але перш за все він поляк.
– Мій праотець, – надув губи Конрад, – П'яст Колодзей, а праматір – Жепіха. Прадід – Хоробрий. Діди – Кривоустий, Плутоногий, Бородатий. Але мої батьки, коли настав час подумати про майбутнє, знали, що вибрати. Вони вибрали Священну Римську Імперію Німецького Народу. Вибрали Європу. Вибрали розвиток і прогрес. Збишко Олесницький вважає себе поляком, а прислужується Ягеллу. Неофітові, таємному поганинові, чий батько приносив литовським дияволам людські жертви. Як поляк Збишко повинен розуміти, що майбутнє Польщі – не Литва, не Русь, не дикий Схід, а Європа. Священна Римська Імперія Німецького Народу. Перекажіть Збишкові мої слова, пане Бнінський.
– Перекажу. Але сумніваюся, що він слухатиме. Краківський єпископ дещо інакше розуміє польськість. А також трохи інакше дивиться на німців та їхню імперію. Він дозволяє собі, вибачте за сміливі слова, вельми сумніватися в щирості німецьких намірів. І в нього є для цього підстави.
– То чого тоді, – єпископ піднявся в кріслі, – Збишко від мене хоче? Га? За яким бісом він тебе сюди прислав, пане Лодзя? Шукає допомоги? Потребує союзника? Проти Вітольда, який мріє про корону? А може, проти Свидригайла, який піднімає голову, і то дедалі вище?
– Невже союз, – усміхнуся Анджей з Бніна, – аж настільки погана річ, щоб говорити про нього так в'їдливо? Особливо тут, у Шльонську? А хіба не придався б вам союз рік тому, в 1428-му, коли чехи перетворювали Шльонськ на суцільне згарище? Не придалася би вам тоді збройна допомога? Ви не вважаєте, що вона може придатися, коли на вас звалиться наступний гуситський рейд? Бо він таки звалиться: як не сьогодні, то завтра. Чехи прийдуть. Допалять те, чого тоді не спалили, сплюндрують, що не встигли сплюндрувати. І хто проти них виступить? Один шльонський князь убитий, решта налякані. Лицарство деморалізоване. Союзники порозбігалися, на найманців не стає грошей. Люксембуржець на виручку не прийде. Подумайте, єпископе Конраде, наміснику Шльонська: чи не придалася би у скрутну хвилину допомога? Допомога, тобто… Інтервенція?
Вроцлавський єпископ довго мовчав.
– Я зрозумів, – врешті-решт протяжно вимовив він. – Нарешті я зрозумів, про що вам ідеться. Головоломку розв'язано. Інтервенція. Польське військо у Шльонську. Хрестовий похід у Чехію – ні. Але у Шльонськ – аякже. Не дочекаєтеся. Передай це Збишкові, пане Бнінський. Не дочекаєтеся.
Анджей з Бніна мовчав, не опускаючи очей. І Конрад також не відвів погляду.
– Польські фантазії, – нарешті промовив він. – Польські фантазії про Шльонськ. Прогуситські, антигуситські, католики, православні – усім вам Шльонськ ввижається знову польським. Ви би все тільки Шльонськ знову до польської корони включали. Не можете збагнути, що двічі в одну оічку не ввійдеш. Ви позбулися Шльонська самі, і Шльонську вже ніколи не бути польським. І ви це знаєте. А проте все мрієте і мрієте, висновуєте фантазії. Тільки й чигаєте на те, щоби видерти в мене Шльонськ силою!
– І на що ми, – Анджей з Бніна всміхнувся досить зверхньо, – на вашу думку, чигаємо? На те, що залишилося після 1428 року? На ваші руїни? На двадцять п'ять спалених міст, на сотні поселень у попелищах, на випалені лани, на яких іще цілі десятиріччя нічого не вродить? Силою, кажете, збираємося видерти у вас Шльонськ? А нащо нам сила? Шльонські князі один поперед одного проштовхуються під польську протекцію. Болько Волошек з Опольщиною – перший, за ним Цешин, Глогув, Освенцім. А після наступного гуситського рейду долучаться й інші. Може, й усі?
– Які ж ви самовпевнені, – скреготнув зубами Конрад. – Польські чваньки. Воістину, це ваша польська характерна риса: самовпевненість і цілковита відсутність уміння передбачати.
– Уміння передбачати, – Анджей з Бніна випростався, його обличчя скам'яніло, – оцінює історія, а підтверджує час. А час, при всій повазі, якось не підтвердив ваших власних умінь у цій сфері, шляхетний єпископе вроцлавський. Де ж бо поділ Польщі, замислений у Пожоні[87]87
Пожонь – давня назва Братислави.
[Закрыть] з угорцями і хрестоносцями? Де Северська земля, Серадз і половина Великопольщі, які після поділу мали би припасти вам? І ви ще говорите про самовпевненість?
Конрад мовчав, демонстративно дивлячись убік.
– Тож повернімося, – на тон м'якшим голосом заговорив Анджей з Бніна, – до передбачень. Скажу я вам, шляхетний вроцлавський єпископе, що передбачає Збігнев Олесницький, краківський episkopus. І буде це такий перебіг подій. Після наступного чеського рейду половина шльонських князів перейде в гуситство, а друга половина сховається під крило Владислава Ягелла, польського короля. Папа, щоби піддобритися до Ягелла, зніме вас із єпископства. А позаяк Вроцлав за церковним поділом підпадає під гнезненську метрополію, вашого наступника в дієцезії призначить Збишко Олесницький, а затвердить король Польщі. А Люксембуржець, якому ви так вірно служите? Думаєте, він за вас хоч пальцем ворухне? Ні. Не ворухне. Він пришле вам орден Дракона. Для розради та на втіху. Як це у нього заведено.
Єпископ довго мовчав. Потім повернув голову.
– Набалакали ви, – проказав він, дивлячись полякові в очі. – Наплели, скільки було сили. А в результаті однаково на моє вийшло. Чи про-, чи антигуситські – всі ви однаково мої вороги, вся ваша нація. А Збишко Олесницький – мій найгірший ворог.
– Краківський єпископ, – повільно вимовив Бнінський, – вам не ворог. І легко може це довести.
– Як?
– Зробивши вам послугу.
– Взамін за згоду на польську інтервенцію?
– На славу Божу.
– Ну-ну. І чим це Збишко хоче мені прислужитися?
– Інформацією.
– Уважно слухаю.
– Краківський єпископ, – зважував слова Анджей з Бніна, – добрий католик і непримиримий ворог єресі, має своїх людей серед поляків, які служать гуситам. Має їх і серед купців, які провадять торгівлю з Чехією. Завдяки цьому він здобув чимало інформації. У тому числі – одну важливу для вас. Для Шльонська. Вона стосується гуситської шпигунської мережі, що діє у Шльонську.
– З гуситськими шпигунами, – надув губи Конрад, – ми самі собі даємо раду.
– Та невже? – усміхнувся поляк. – Але ж є один, з яким ви дати собі раду ніяк не можете.
* * *
День нічим не відрізнявся від інших буденних днів. З-над Млинівки долинала лайка плотогонів, з вулички біля костелу – гуркіт, з яким перекочували бочки, а також стукіт молотків, з завулку – вигуки крамарів, з боєнь – бекання овець і кувікання свиней. У гаморі міста губився монотонний голос магістра і голоси учнів, котрі повторювали урок. І хоча ці голоси були ледь чутні, Вендель Домараск знав, який урок повторювали учні. Як-не-як, а в колегіатській школі Святого Хреста в Ополі він займав посаду ректора. І сам складав шкільну програму.
Si vitam inspicias hominum, si denique mores,
Cum culpant alios, nemo sine crimine vivit.{21}
Про те, що має статися, його попередив інстинкт. Вендель Домараск зірвався з-за столу, схопив рапорти агентів і кинув їх у вогонь. За мить перед тим, як двері злетіли з завіс від ударів, магістр дістав з креденсу блакитний флакончик. Він встиг випити його вміст, перш ніж солдати, котрі увірвалися в кімнату, викрутили йому руки і схопили за волосся, пригнувши голову. Ректор захрипів.
– Пустіть його.
Хоча він ніколи раніше його не бачив, Домараск одразу здогадався, хто перед ним стоїть. Здогадався за чорним одягом, за чорним волоссям аж до пліч. За дивною, ніби пташиною, фізіономією. І за диявольським поглядом.
– З отрутою, – Стінолаз підняв блакитний флакончик, покрутив у пальцях, – є так, як із жінкою. Ба навіть подвійно, як із жінкою. Primo: їй не можна довіряти, вона зрадить і підведе тоді, коли найбільше тобі потрібна. Secundo: її треба часто міняти. На нову і свіжу, бо постаріла втрачає будь-яку цінність.
– Ти не втечеш від мене в смерть, – додав він з неприємною усмішкою. – Твоя вивітріла трутка тебе не вб'є. Щонайбільше – матимеш пронос. І живіт болітиме. Уже, бачу, тебе починає крутити. Посадіть його, бо впаде.
Солдати обшукали кімнату, причому робили це з помітною вправністю. Стінолаз зачинив вікно, відрізавши кімнату від вуличного гамору. Завдяки цьому стало краще чути голоси учнів, котрі повторювали урок. Уже можна було розпізнати слова.
Nolo putes pravos homines peccata lucrari;
Temporibus peccata laterit, sed tempore parent{22}
– Disticha catonis, – впізнав Стінолаз. – Нічого не міняється. Ви століттями вбиваєте жовторотим у голови мудрі сентенції, весь час одні й ті ж. Ти також, бакалавре, колись діставав різкою в такт цих двовіршів. Але виявляється, шмагали тебе не досить сильно. Наука пішла в ліс, вивітрилася з голови Катонова мудрість. Temporibus peccata latent, sed tempore parent. А ти що, збирався безконечно ховатися від нас зі своїм ремеслом? Добродію шпигун із шпигунів, славетна Тінь, людина без лиця? Ти сподівався навіки залишитися безкарним? Марна була твоя надія, Домараску, марна. Іншими словами: облиш усяку надію. Надія – мати дурнів.
Він нахилився, зблизька подивився шпигунові в очі. Хоча спазми шлунка майже позбавляли його притомності, Вендель Домараск знайшов у собі сили відповісти на погляд поглядом. Спокійним, твердим і зневажливим.
– Spes, – спокійно відповів він, – una hominem пес mořte relinquit.{23}
Стінолаз якийсь час мовчав, а тоді усміхнувся. Дуже недобре.
– Катон, – сказав він, розтягуючи слова, – був не такий уже й мудрагель. Зокрема, він був надто високої думки про надію. Очевидно. через брак досвіду. З чого я роблю висновок, що він ніколи не потрапляв до підземель вроцлавської ратуші і розміщеної там катівні.
Ведель Домараск, головний резидент гуситської розвідки у Шльонську, довго мовчав, борючись зі спазмами в животі та запамороченням.
– Рече філософ, – нарешті сказав він, дивлячись у чорні очі Стінолаза. – Рече філософ, що терпіння – найвища з-поміж чеснот. Досить сісти над берегом річки, сісти і чекати. Труп ворога неодмінно припливе, раніше чи пізніше. На труп можна буде подивитися. Як його обертає течією. Як його пощипують рибки. Знаєш, Грелленорте, що я зроблю, коли все це уже закінчиться? Сяду собі на березі річки. І чекатиму.
Стінолаз довго мовчав. Його пташині очі не виражали абсолютно нічого.
– Забрати його, – нарешті наказав він.
* * *
Інквізитор Гжегож Гейнче склав долоні та сховав їх під ладанкою. Ладанка, як і ряса, була свіжовипрана, пахла лугом. Запах був заспокійливий. І допомагав заспокоїтися.
– Хочу, – голос інквізитора був спокійний, – привітати вашу достойність з пійманням гуситського шпигуна. Це успіх. Річ вельми корисна pro publico bono.
Єпископ Конрад хлюпнув водою на обличчя, приклав палець до носа, висякався в таз. Узяв рушник із рук пахолка.
– Кажуть, – він витерся і знову висякався, цього разу в рушник, – що ти був у Римі?
– Якщо так кажуть, – Гжегож Гейнче вдихав запах лугу, – то, мабуть, таки був.
– Як себе почуває святий отець Мартін V? Чи не видно по ньому якихось знаків? Бо, бачиш, віщують, що йому вже недовго лишилося жити.
– Хто це так віщує?
– Віщунки. А після Рима ти начебто подався до Швейцарії? І що ж там у Швейцарії?
– Там гарно. І сири в них добрі.
– І піхота, – єпископ жестом прогнав пахолка з тазом, підкликав другого, з обшитою хутром опанчею. – Піхота в них теж добра. Може, нададуть зо тисячу пік, коли ми вирушимо в хрестовий похід на Чехію? Ти говорив про це з ними? З єпископом Базеля?
– Говорив. Не нададуть. Хрестовий похід, сказали, дістане на горіхи. Як завжди. Шкода солдатів.
– Сучі сини, – єпископ загорнувся в опанчу, сів. – Смердючі сировари. Вина, Гжесю? Пий, не бійся. Не отруєне.
