Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 35 страниц)
Ютта почала захлинатися і плювати кров'ю, кров сильно потекла їй ще й із носа. Він підняв і нахилив їй голову. І безсильно дивився.
– Як… – ледь чутно озвався Шарлей. – Як вона…
– Через руйнування організму.
– Як довго…
– Дуже.
– Рейневане… – Ютта раптом схопила його за руку. Її зовсім сині пальці вже майже не мали сили.
– Рейневане… – повторила вона майже притомно. – Я хочу… На сонце…
Усі поспішили на допомогу. Підняли її й винесли зі стодоли, поклали на імпровізованій постелі з плащів. Сонця не було. Були низькі сіро-олов'яні хмари. Їй знову почало сильно кровоточити з носа, просяклі кров'ю холоші свідчили про кровотечу з травного тракту і статевих органів. Вона почала битися у конвульсіях. Нею довго трусило. Усі безсило дивилися.
– Рейне… – вона виплюнула кров. – Рейневан…
– Я коло тебе.
– Ти тут… – вона майже притомно глянула. – Ти є… Це добре… Вона насилу намацала його руку. Потім долоню. Її пальці і нігті були вже зовсім чорні. Ступні – так само.
– Уже час… Монсегюр…
– Що ти говориш? Ютто?
– Монсегюр… Далі триває… Endura і consolamentum… Я хотіла би… почути… голос звідти…
Рейневан потрусив головою, запитально глянув на друзів. Шарлей розвів руками.
– Дозволь, – сказав Самсон.
Він клякнув біля Ютти, взяв її почорнілу долоню.
– Benedicite, – тихо вимовив він. – Benedicite, partitě nobis.
– Partitě nobis, – шепнула у відповідь вона. – За всі гріхи… Прошу прощення…
– De Deu е de nos vos sian perdonatz, – промовив Самсон. – Е nos preguem Deu que les vos perdo.{52}
Ютта, здавалося, хотіла усміхнутися. Але пароксизм болю викривив її синє обличчя жахливою гримасою. З носа і кутика губів потекла кров. Кров просочувалася вже крізь усі плащі, в які вона була закутана.
– Рейнмаре, – Самсон встав. – Уже час. Нехай це станеться.
– Не розумію.
– Перш ніж Ютта помре, – велет стишив голос, – вона буде мучитися ще щонайменше кільканадцять годин. Ти дозволиш їй страждати?
– Що ти кажеш? Я мав би її… Самсоне… Я лікар! Я християнин… Бог забороняє… Закон Божий…
– Закон, який наказує мучитися? Якщо можна припинити страждання? Ти нічого не знаєш про Бога, хлопче, ти зовсім Його не знаєш. А робиш з Нього жорстокого фанатика. Ти ображаєш Його цим. Так не годиться.
– Але…
– Ти медик. Вилікуй її від страждання.
Шарлей взяв Ріксу під руку, відвів убік. Тибальд Раабе поспішив за ними.
Самсон і Рейневан стали навколішки біля Ютти. Самсон ліворуч, Рейневан праворуч. Перш ніж вони клякнули, Ютта була непритомна, а тепер опритомніла.
– Рейнмар…
– Я кохаю тебе, – прошептав він їй на вухо. – Я кохаю тебе, Ютто.
– Я теж тебе кохаю. Я готова.
– Pater sancte, – стиха вимовив Самсон, – suscipe ancillam Tuam in Tua iusticia et mitte graciam Tuam e Spiritum Sanctum Tuum super eam.{53}
– Lux in tenebris lucet, – виразно прошептала вона. – Світло в темряві сяє… І темрява його не охопила.
І коли вона вимовила це, хмари раптом розійшлися. І з-за них засяяло передвечірнє сонце. І стало світло.
І сталося так, що Рейнмар з Беляви. медик, відкрив шкатулку з амулетами, подарунок від Йошта Дуна на прізвисько Телесма, чародія з Праги. Сталося так, що Рейнмар дістав зі шкатулки амулет, той, котрий було сховано найглибше, один-єдиний, дрібний і непримітний, той, яким ніколи не можна було користуватися, бо він міг бути використаний тільки в абсолютно крайній, тільки в якнайекстремальнішій ситуації, у цілком безнадійному і безвихідному становищі. Сталося так, що Рейнмар обняв Ютту, і приклав амулет їй до скроні, і вимовив заклинання, а звучало воно: «Spes proxima»[168]168
Надія близька (лат.).
[Закрыть]. Сталося так, що Ютта зітхнула з полегкістю, а тоді усміхнулася і розслабилася.
І сталося так, що Ютти не стало.
Залишилося тільки її ім'я, пустий звук, слово, що його навіть не було сенсу вимовляти.
Розділ дев'ятнадцятий
у якому стаеться те, що мало статися. І напрошуються на уста слова натхненного пророка Ісаї, Амосового сина: «Чекаємо світла, та ось темнота, чекаємо сяйва та й у темнощах ходимо![169]169
Ic. 59:9
[Закрыть]».
Першого дня розв'язані були чотири вітри в їх основах. Земля зрушилася зі свого місця; хлябі небесні розверзлися, а дим великого вогню заслонив обрій. Сонце стало чорне, як волосяний лантух, а місяць став, як кров. З кожного боку визирали розпач і відчай. І була скорбота. І були сльози. І була страшна, пронизлива самотність.
Другого дня темрява була велика. Зорі падали з неба. Застогнали глибини землі з чотирьох країв світу. Розтеклася безодня у стогонах, задрижали земля і море, а разом з ними гори і пагорби. І попадали статуї богів істинних і фальшивих, а з їх падінням всі народи знехтували життям світу цього.
Розчахнулося склепіння небесне зі сходу аж до заходу. І стало раптом світло, lux perpetua. І вийшов з нього голос архангела, і почутий він був аж у найнижчих частинах землі. Dies irae, dies illa…
Mors stupebit et natura,
cum resurget creatura,
iudicanti responsura.
Liber scriptus proferetur,
in quo totum continetur,
unde mundus iudicetur.{54}
Третього дня…
Третього дня прийшов Самсон. А з ним – Шарлей, Рікса і Тибальд.
– Годі, Рейневане. Досить, друже. Ти оплакав її, оплакав гідно і належно. А тепер встань і візьми себе в руки.
* * *
Над країною баварців здіймалися дими, вітер звідусюди приносив сморід горілого. Однак бойові дії було переважно зупинено, ходили чутки, що почалися переговори. До захопленого і перетвореного на гуситську штаб-квартиру замку Бехеймштейн під Нюрнбергом начебто прибув власною персоною бранденбурзький маркграф Фрідріх, щоб укласти договір з гейтманами. Не виключали, що це кінець рейду, що німці захочуть відкупитися. Щоб трішки допомогти їм прийняти рішення, Прокоп наказав гуситським колонам вирушити в напрямку Верхнього Палатинату, на Сульцбах та Амбер, чим добряче нагнав страху пфальцграфові Янові з Ноймаркта.
Усі чутки виявилися правдивими. Переговори закінчилися успіхом. Заплатив викуп маркграф, заплатив пфальцграф, заплатив Нюрнберг. Рейд було припинено. Видано накази, зосереджена під Пегніцем й Ауербахом гуситська армія двома колонами почала повертатися додому. Однак дорогою вони не збиралися ледарювати. Колона, що йшла південним шляхом, готувалася до нападу на Кинжварт, ще одне місто ненависного Генріха фон Плауена. Північну колону Прокоп форсованим маршем повів на Хеб.
Армія підійшла під Хеб у суботу одинадцятого лютого, пізно після обіду, майже присмерком, з ходу накинувшись на села та поселення навколо міста. Усе підгороддя було у вогні, а кінний загін Яна Змрзліка подбав, щоб не вцілів навіть жоден з навколишніх дворів. Рейневан взяв себе в руки і навіть уже дещо отямився, але в підпалах і різанині участі не брав. Разом із Шарлеєм, Самсоном і Ріксою вони трималися коло Мікулаша Сокола з Ламберка, якого було залишено з резервним загоном.
Тибальд Раабе їх залишив, помандрував на захід іще до того, як вони вирушили під Пегніц.
Ніч, яка незабаром почалася, від пожеж була світла, наче день. І гамірна. Безперервно гупали молотки та сокири тесль: вони встановлювали пращі та споруджували барикади. Ревіли і співали гармаші, які кріпили на дерев'яних лафетах бомбарди і мортири. Репетували під мурами таборитські обзивали, обіцяючи захисникам Хеба жахливу смерть, а захисники згори віддячували таборитам обіцянками ще гіршої смерті, паскудними прізвиськами і стріляниною з вогнепальної зброї.
– Рейнмаре.
– Я тут, Самсоне.
– Ти тримаєшся? Як ти себе почуваєш?
– Препаршиво.
– Я міг і не питати.
Вони сиділи біля невеликого вогнища, розпаленого за напнутою на патиках плахтою, що захищала від лютневого вітру. Сиділи удвох, Шарлей з Ріксою кудись пропали. Останнім часом вони часто кудись пропадали. Рікса вже встигла попрощатися, вона поверталася у Шльонськ.
– Я… – велет несподівано запнувся, – теж маю чим гризтися. Мене останнім часом переслідують думки про справжнього Самсона, того, що з монастиря бенедиктинців. Я не можу позбутися переконання, що заподіяв йому кривду. Я залишив його… Там…
– Ти не винен, – серйозно відповів Рейневан. – Це ми з Шарлеєм, наші дурні екзорцизми, наші ігри зі справами, гратися з якими було не можна. Ти намагався виправити нашу помилку, намагався багато разів, ніхто не має права дорікнути тобі, закинути бездіяльність. Не вдалося – що ж, на те воля Божа. А зараз… Зараз ситуація змінилася. У тебе є обов'язки. Ти не можеш зали шити Маркету. Ти розбив би дівчині серце, якби тепер залишив її саму. Я розумію, що це може бути для тебе прикро, я знаю, як ти переймаєшся долями інших. Але зараз це вже був би альтернативний вибір: або Маркета, або монастирський дурник. Для мене зрозуміло, кого ти повинен вибрати. Це очевидно. І не кажи мені, що це малоетично.
– Це малоетично, – зітхнув Самсон. – Зовсім ледь-ледь етично. Бо вже пізно робити будь-який вибір. Від тієї події минуло більше чотирьох років. Там… У смузі темряви… Жодна людина не могла цього витримати, жодна людська психіка не могла цього перенести. Справжній Самсон загинув або остаточно збожеволів. Ми вже не зуміємо повернути його світові. Цей факт, на жаль, ліг тягарем на моє сумління.
– Послухай…
– Нічого не говори.
Тріщали, догоряючи, крокви халуп підгороддя, з вітром долітав сморід, завівало жаром.
– Доля монастирського дурника, – перервав мовчання Самсон, – аж ніяк не вирішилася тієї миті, коли я побачив Маркету. Тоді, під Коліном, у шулерському трактирі…
– Ти тоді зробив те, що мусив зробити. Я пам'ятаю твої слова. Те, свідками чого ми були у шулерні, виключало байдужість і бездіяльність. Так що сталося те, що мало статися.
– Це правда. Та смуток огорнув мене вже пізніше, у Празі. Того дня, коли вона вперше усміхнулася мені. Quando mi volsi al suo viso ridente…
– А посміх був її такий ясний, – Самсон чи то декламував, чи то говорив, – мов Бог у неї на лиці всміхнувся. І заволоділа моєю душею… Ex… Вибач. Я знаю, що це банальність, банальна річ, і нічого з цим не вдію. Але я повинен стриматися – й принаймні не розводитися про це. Але, може, добре, що так сталося? Може, це хороший вступ до того, що я хочу тобі сказати?
– А що ти хочеш мені сказати?
– Що я відходжу.
– Тепер?
– Завтра. Це вже останній раз. Хеб – останнє місто, у яке я з вами ввійду. Я пішов би вже сьогодні… Але щось мене стримує. Однак завтра я остаточно покінчу з усім цим. Іду геть. Повертаюся до Рапотіна. До неї. Повертайся туди зі мною.
– Нащо? – гірко і через силу запитав Рейневан. – Нащо мені вертатися? Що або хто там на мене чекає? Ютта померла. Я її кохав, а її вже нема. Що мені залишається? Я теж читав Данте Аліг'єрі. «Amor condusse noi ad una mořte», кохання нас вело в злощасну смерть.{55} Нічого іншого я не чекаю. Тому з тим самим результатом можу чекати цього тут, у цій армії. Між цієї різанини.
Самсон довго мовчав.
– Ти в пітьмі, друже, – врешті-решт сказав він. – У пітьмі гіршій, ніж та, в яку пішов справжній Самсон. Це сталося з обома нами. Ми чекали світла, та ось темнота. Чекали сяйва, а у темнощах ходимо. Ми мацаємо, мов невидющі, за стіну, навпомацки ходимо, мов ті безокі; спотикаємося ми опівдні, немов би смерком, між здоровими ми, як померлі[171]171
Іс. 59:9-10
[Закрыть]! І тужимо за світлом.
За сяйвом. Ти взяв з Аліг'єрі неправильну цитату. Я підкажу тобі правильну. Sta соте torre ferma…
Будь наче горда вежа кам 'яна. Що не схитне її ніякий повів.{56}
– У мене вже немає сили. Немає сили там, де немає надії.
– Надія є завжди. Надія – це вічне світло. Lux perpetua. La luce etterna[172]172
Вічне світло (лат., іт.).
[Закрыть].
O luce etterna che sola in te sidi,
sola t 'intendi, e da te intelletta
e intendente te ami e arridi!{57}
– Я занадто змучений, щоби здобутися на оптимізм.
– Надобраніч, Рейнмаре.
– Добраніч, Самсоне.
* * *
Зі сходом сонця почалося. Гримнули бомбарди, бабахнули фоглери і шланги, загриміли мортири, скрипнули важелі пращ, на місто Хеб посипався град ядер. Усе передпілля затягла щільна завіса білого диму.
Заслонені павезами і загородженнями таборити щільною лавою наближалися до мурів, але Прокоп не давав наказу штурмувати. Усі знали, що гейтман хотів уникнути втрат, волів, щоби місто здалося і відкупилося, посилений обстріл мав тільки деморалізувати захисників. Тому не жаліли ні пороху, ні ядер.
Але Мікулаш Сокол, якого розохотив в'ялий опір з південного боку, атакував з власної ініціативи. Під браму підклали бочку з порохом, а коли вона вибухнула, в дим кинувся штурмовий загін.
Усередині, на передбрам'ї, при кінці вулиці, нападаючих зупинила на місці контратака. З ротою атакуючих зіткнулася рота захисників. Одні й другі були озброєні головним чином древковою зброєю: алабардами, гізармами, сулицями, списами та рогатинами, що дало результат зіткнення двох їжаків. Зіткнулися з ревінням і криками – й так само з ревінням і криками відступили, залишивши на бруківці кілька тіл. Нахилили древка і зіткнулися знову, з брязкотом і дзвоном. Чехи билися з чехами, як випливало з обміну лайливими прізвиськами:
– Psi hlavy!
– Zkurvysyni!
Рейневан схопив упущену кимсь сулицю і хотів кинутися в бучу, але Шарлей зупинив його міцною хваткою.
– Не грай із себе героя! – перекричав він гамір битви і гуркіт гармат із передпілля. – І не шукай собі смерті! Назад, назад, до брами! Нас зараз звідси відтиснуть! Обережно, онде, бачиш тих, у вікнах?
Рейневан бачив. Він кинув сулицю, схопив арбалет, прицілився, вистрілив. Поцілений арбалетник звалився з вікна на другому поверсі. Рейневан натягнув тятиву, наклав стрілу.
– Бий!
– Гир на них!
На передбрам'ї, між будинками, які вже палали, два наїжачені залізом загони зійшлися знову, ковзаючись на пролитій крові. Тріщали від ударів древка, скрикували воїни, вили поранені. Самсон раптом піднявся на повний зріст, повністю підставивши себе під постріли.
– Чуєте?
– Що?
– Ми нічого не чуємо! – гаркнув Шарлей. – Відступаймо! Прокоп не дасть нам підмоги! Забираймося звідси, перш ніж нас затовчуть!
– Чуєте?
Спочатку гамір битви заглушав усе. Але потім і до їхніх вух долинуло те, що почув Самсон.
Плач дітей. Тонкий і розпачливий плач дітей. З дому поблизу, в якому вже стугоніла пожежа.
Самсон встав.
– Не роби цього, – крикнув Шарлей, збліднувши. – Це смерть!
– Мушу. Інакше ніяк не можна.
Він побіг. Якусь мить повагавшись, вони кинулися за ним. Рейневана майже одразу ж відштовхнули і заблокували таборити, які відступали після чергової сутички. Шарлей був змушений утікати від залізного їжака наступаючих захисників. Самсон зник.
Таборити нахилили сулиці та рогатини, з галасом кинулися на захисників. Дві роти зіткнулися з розгону, колючи одні одних. По бруківці стікала кров.
І тоді з палаючого дому вийшов Самсон Медок.
На кожній руці він ніс по дитині. Ще з десятеро зблідлих і притихлих ішли за ним, притискаючись до його колін і чіпляючись за поли.
І раптом на передбрам'ї бойовий запал погас, наче встромлений у сніг смолоскип. Стихли крики. Запала тиша, навіть поранені перестали стогнати.
Самсон, який вів дітей, повільно ввійшов між загони. Він ішов, і древка схилялися перед ним, стелилися йому до ніг. Спочатку немовби знехотя, а потім дедалі квапливіше. Схилялися, брязкаючи об брук, смертоносні леза алебард і гізарм, клинки сулиць і протазан, вістря рогатин і корсеск, наконечники списів і тонкі жала пік. Схилялися перед Самсоном. Вклонялися йому. Віддавали честь. У цілковитій тиші.
Йдучи залізною шпалерою, Самсон дійшов до брами. Шарлей, Рейневан і кілька чехів підбігли, забрали і відтягли дітей. Самсон випростався, зітхнув глибоко, з полегшенням.
З противників, які билися на передбрам'ї, немов спали чари, вони, ревучи, кинулися одні на одних. А один зі стрільців у вікні зачепив гак рушниці за підвіконня і вставив розпечений дріт у запал.
Самсон похитнувся, глухо зойкнув. І повалився на землю. Лицем униз.
* * *
Рейневанові було досить одного погляду. Він підняв голову. І заперечливо покрутив нею. Відчуваючи, як його губи починають нестримно здригатися.
– Чорт візьми, Самсоне! – крикнув Шарлей, клякаючи поруч. – Не роби мені цього! Не роби мені цього, до холери! Не смій мені цього робити!
Очі Самсона оповила імла. Кров спазмами вихлюпувалася з рани, забарвлювала сніг.
* * *
Цієї неділі отець Гомолка, плебан парафіяльного костелу Святого Івана Хрестителя в Шумперку, взяв за тему проповіді історію Товита[173]173
Книга Товита не входить до канонічного набору текстів Святого Письма у східній, православній традиції.
[Закрыть] з Ніневії, Товита, завжди вірного Богу, Товита старого та сліпого. Плебан проповідував про те, як син Товита, Товія, був посланий батьком до Раг Мідійських, а що він не знав доріг і стежок, то мандрував разом із найнятим провідником і собакою.
Пані Блажена Поспіхалова крадькома позіхнула. Почувши зітхання, глянула на Маркету, яка стояла поруч. Рудоволоса дівчина, ледь привідкривши рот, здавалося, вбирає в себе кожне слово проповідника. Невже вона не знала Книгу Товита, невже чула цю біблійну оповідку вперше? «Ні, – подумала пані Божена, – просто їй подобаються такі розповіді, заплутані й чарівні історії про мандрівки і про перешкоди, що їх доводиться долати. Приповідки, перекази, казки, які, хоч начебто й страшні, завжди щасливо закінчуються. Багато хто любить слухати такі оповідки, ксьондзи недарма вибирають їх темами проповідей. Люди на них менше нудяться».
Проповідник, мабуть, усвідомлюючи, наскільки людям подобаються розповіді про мандрівки, красномовно і барвисто розвивав сюжет подорожі Товії, Провідника і собаки мідійськими рівнинами. Розповідав про рибу, виловлену в ріці Тигр, про серце, печінку й жовч, які, за порадою Провідника, було взято з цієї риби. Про те, як у Єкбатанах, столиці Мідії, Товія познайомився із Саррою, дочкою Рагуїловою, і як поєднало двох молодих людей прекрасне і щире кохання. Пані Блажена хоч і хотіла позіхати, однак стримувалася. Вона знала цікавіші любовні історії. Маркета зітхала й облизувала губи.
А проповідник, ламким від хвилювання голосом, розповідав про прокляття, що тяжіло на Саррі, про підступного духа Асмодея, який підло вбивав усіх, кого покохала дівчина. Про те, як з доброї поради Провідника Товія прогнав злого демона курінням із серця й печінки виловленої риби, і як він з'єднався із Саррою в щасливому шлюбі. Про те, як після повернення до Ніневії Провідник повернув зір Товитові за допомогою риб'ячої жовчі. Якими великими були радість і вдячність, яке весілля…
– А коли закінчилося весілля, – вигукував з амвона схвильований ксьондз Гомолка, – сказав Товит синові своєму Товії: «Подумай, як заплатити чоловікові, який супроводжував тебе!» А той йому відповів: «Батьку, яка велика має бути ця плата? Адже він мене привів у здоров'ї, жону мою звільнив і тебе зцілив…»
– Звільнив… – почула тихесенький шепіт пані Блажена. – Зцілив…
– Маркето? Ти говориш?
– Зцілив… – з помітним зусиллям прошепотіла дівчина. – І привів у здоров'ї…
– Маркетко! Що з тобою?
Люди в нефі попіднімали голови, раптом почувши шум, неначе шурхіт пер, немовби тріпотіння крил. Між людьми зазвучали голоси, тихі вигуки, зітхання. Усі витріщалися вгору. Проповідник на якийсь час загубив нитку розповіді, йому не зразу вдалося повернутися до проповіді й притчі. До відповіді, яку Товитові та Товії дав Провідник.
– Відкрию вам усю правду, нічого не приховуючи. Таємницю цареву зберігати добре, та повідомляти про діла Божі – гідне всякої похвали[174]174
Тов. 12:7.
[Закрыть].
Шум посилився. Маркета голосно зойкнула.
– Я – один із семи Ангелів, які стоять на сторожі та входять перед велич Господню. Не бійтеся! Мир вам! Благословляйте Бога повік віку. Бо я прийшов не за своїм бажанням, а з волі Бога нашого. А я…[175]175
У Тов. 12:15-18, звідки походять ці дещо перефразовані рядки, називається й їм 'я ангела – Рафаіл.
[Закрыть] – Ні! – розпачливо крикнула Маркета. – Ні! Не йди! Не залишай мене саму!
– А я возношуся до Того, хто послав мене. Опишіть усе, що сталося з вами, у книзі[176]176
Тов. 12:20.
[Закрыть].
– Він іде, – захлипала Маркета в обіймах пані Блажени. – Саме зараз… У цю хвилину… Відходить… Назавжди… Назавжди!
Блажені Поспіхаловій здалося, що вітраж раптом луснув серед великого сяйва, і що велике світло залило вівтар і пресвітерію. Тріпотіння крил і шурхіт пер вона чула, здавалося їй, над самісінькою головою, потік повітря, здавалося їй, ось-ось зірве їй повойник з голови. Це тривало зовсім недовго.
– І він пішов, – ксьондз закінчував проповідь у цілковитій тиші. – І встали вони, і більше вже не бачили його[177]177
Тов. 12:22.
[Закрыть].
По щоках Маркети скотилися дві сльози.
Тільки дві.
* * *
Таборитів витіснили з міста, браму забарикадували. Зі стін знову почали стріляти. Про те, щоб нести Самсона, не могло бути й мови, але якісь чехи принесли павези, затулили ними пораненого й тих, що були біля нього.
– Expectavimus lucern… – раптом сказав велет. – Et ессе tenebrae[178]178
Чекаємо світла, та ось темнота. (Іс. 59:9).
[Закрыть]…
– Самсоне… – Шарлеєві голос застряг у горлі.
– Сталося те, що мусило статися… Рейнмаре?
– Я тут, Самсоне. Витримай… Ми віднесемо тебе…
– Облиш. Я знаю.
Рейневан витер очі.
– Маркета… О luce etterna…
Голос Самсона був уже настільки тихий, що їм довелося схилитися над ним, щоби розібрати слова.
– Опишіть це, – раптом вимовив він цілком чітко. – Опишіть усе, що з вами сталося.
Вони мовчали. Самсон схилив голову набік.
– Consummatum est[179]179
Звеошилось (лат). Поп. Ів. 19:30.
[Закрыть], прошептав він.
І це були останні слова, які він промовив.
* * *
І сонце стало чорне, як волосяний лантух, а місяць став, як кров. З кожного боку визирали розпач і відчай. І попадали статуї богів істинних і фальшивих, а з їх падінням всі народи знехтували життям світу цього.
Роздерлося склепіння небесне зі сходу аж до заходу. І стало раптом світло, lux perpetua. І вийшов з нього голос архангела, і почутий він був аж у найнижчих прірвах.
Dies irae, dies ilia…
Confutatis maledictis,
flammis acribus addictis,
voca me cum benedictis…{58}
Рейневан плакав, не соромлячись сліз.
* * *
«Від Хеба і Кинжварта, – порипував пером старий монах-хроніст із жаганського монастиря августинців, – повернулася переможна Прокопова армія додому, місяця лютого, у вівторок ante festům sancti Matthie[180]180
У переддень святого Матвія (лат.), тобто 23 лютого.
[Закрыть] тріумфальний в'їзд у Прагу святкуючи. Та й було що святкувати. Бранців набрали знатних, а здобич і трофеї на трьох тисячах возів везли, таких тяжких, що декотрі з них десятеро, дванадцятеро, а то й чотирнадцятеро коней тягти мусило. А чого забрати не подужали, те destruxerunt et concremaverunt, зруйнували, в пух і прах перетворили. У Мейсені, Саксонії та Тюрінгії налічили двадцять міст спалених і дві тисячі сіл збезлюднілих. У Верхній Франконії й лічити не було чого, там одна велика пустеля зосталася.
А говорили потім у Празі та по всій Богемії, що була то парада така знаменита, що й найстарші люди не пам'ятають, аби чехи колись подібну вчинили.
І хай їм те Бог простить».
* * *
Рейневана оминула слава тріумфального параду. До Праги він, щоправда, таки в'їхав, однак лежачи на возі, непритомний, згораючи в лихоманці.
Хворів він довго.
