Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 25 (всего у книги 35 страниц)
– А хоч би й так, – гордовито відповіла вона. – Щоби далеко не ходити.
– Овва! Отже, ми вже вкусили грішної насолоди. І тобі хочеться мужика? Ну що ж, з цим у нас може виникнути проблема. Сестри якось дають собі раду, зрештою, для чого ж людині розум? Я не підмовляю, але й не забороняю…
– Ти мене не зрозуміла, не про це йдеться. Я люблю, і мене люблять. Кожна мить далеко від коханого – як поворот всадженого в моє серце стилету!
– Як-як? – нахилила голову настоятелька. – Поворот всадженого? В серце стилету? Холера ясна, дівчино! В тебе талант. З тебе може вийти друга Кристина Пізанська або Хільдегарда Бінгенська. Ми дамо тобі пергамент і пера, чорнил хоч бочку, а ти пиши, пиши, записуй…
– Я хочу свободи!
– Ага. Свободи. Либонь, необмеженої? Дикої та анархічної? На взірець вальденсів? Або чеських адамітів?
– Даремно глузуєш. Я говорю про свободу в найпростішому розумінні. Без стін і ґрат!
– А де б ти хотіла її шукати? Де ми, жінки, можемо бути більш вільними, ніж у монастирі? Де нам дозволять здобувати освіту, читати книги, вести диспути, вільно висловлювати думки? Де нам дозволять бути самими собою? Ґрати, які ти вирвала, стіна, з якої ти хотіла стрибати, нас не ув'язнюють. Вони нас захищають – нас і нашу свободу. Від світу, в якому жінки є частиною хатнього інвентарю. Де вони варті хіба тільки трохи більше, ніж молочна корова, але значно менше, ніж бойовий кінь. Не обманюй себе тим, нібито твій коханий, заради якого ти ризикувала отримати складні переломи, інакший. Він не інакший. Сьогодні він любить тебе і боготворить, як Пірам Тисбу, як Ерек Еніду, як Трістан Ізольду. Завтра він лупцюватиме дрючком, якщо відкриєш рот без дозволу.
– Ти його не знаєш. Він інакший. Він…
– Годі! – Софія фон Шелленберг махнула рукою. – Хліб і вода протягом тижня.
Ютта перегортала за пюпітром «De antidotis» Галена. Це був нудний твір, але він нагадував їй про Рейневана. Вероніка вишпортала із втиснутої в куток скрині лютню і бренькала на ній. Крім них, у скрипторії були дві ілюмінаторки[137]137
Ілюмінатор – художник, що відтворював ініціали та нескладні орнаменти рукописів та відзначав нові рядки; майстер, який вручну розмальовував гравюри.
[Закрыть], а також конверси та новіціатки, які привчалися до цього мистецтва, скупчені навколо пишнотілої сестри Ріхензи. Сестра Ріхенза, особа доволі проста, мала з Юттою і Веронікою угоду – пакт про взаємне незвертання уваги.
Вероніка заклала ногу на ногу, сперла лютню на коліно.
– Ben volria mon cavalier… – вона відкашлялась. А тоді почала:
Ben volria mon cavalier
tener un ser е mos bratz nut,
q 'el s 'en tengra per ereubut
sol q 'a luifezes cosseiller;
car plus m 'en sui abellida
no fetz Floris de Blanchaflor:
eu l 'autrei mon cor e m 'amor
mon sen, mos houills e ma vida!{45}
– Тихше, панно! Припиніть шуміти!
– Навіть співати не можна, – пробурчала Вероніка, відкладаючи лютню. – Ютто! Агов, Ютто!
– Слухаю.
– Як у тебе складалося, – Вероніка стишила голос, – із тим твоїм медиком?
– Це ти про що?
– Ти прекрасно знаєш, про що. Облиш книги, ходи сюди. Попліткуємо. Той мій, ну, кузен… Послухай лишень… Перший раз… Був листопад, холодно, тому в мене під спідницею були вовняні фемуралки[138]138
Фемурали – короткі тісні штанці (з лат. femur – стегно).
[Закрыть]. Дуже тісні. А той дурень…
Час змінював, ще рік тому вона не могла собі припустити, що без зніяковіння буде вислуховувати барвисті розповіді про інтимні подробиці чужих еротичних стосунків. Ніколи-преніколи вона також не думала, що кому-небудь і коли-небудь розповість про еротичні подробиці власних відносин з Рейневаном. А тепер знала, що розповість. Захотіла розповісти. Монастир змінював.
– А насамкінець, уяви собі, Ютто, дурник ще й запитує: «Тобі було добре?»
– Про що це ви там шепчетеся? – зацікавилася сестра Ріхенза. – Ви дві, шляхетні панночки? Га?
– Про секс, – нахабно відповіла Вероніка. – А що? Заборонено? Секс заборонений?
– Ні.
– Ах, ні?
– Ні. – стенула плечима черниця. – Повчає святий Августин: «Amore et act». Кохайте і робіть, що хочете.
– Ах так?
– Ах так. Шепочіться собі далі.
* * *
Вісті зі світу нелегко торували собі шлях крізь монастирські стіни, але час від часу все-таки доходили. Невдовзі після святого Михайла розійшлася звістка про похід гуситів на Верхню Лужицю, про десять тисяч чехів на чолі зі страхітливим Прокопом, котрий викликав жах уже самим звуком свого імені. Говорили про напад на монастир целестинців в Ойбіні, про відбиті ціною численних жертв штурми Будишина та Згожельця, про облоги Житави і Хоцебужа. Тремтячими від збудження голосами гарячково говорилося про вирізане до ноги населення у захопленому Губіні, про криваву бійню у Камені. Плітки стократно примножували кількість спалених містечок та сіл, розповідали про тисячі жертв. Вероніка слухала напружено, потім жестом покликала Ютту до нецесаріуму, місця, яке вже давно служило їм для нарад.
– Це може бути наш шанс, – тлумачила вона, сідаючи над діркою в дошці. – Чехи можуть з Лужиць вторгнутися в Саксонію. Запанує сум'яття, на дорогах з'являться біженці, завжди можна буде до когось приєднатися. Ми були б не самі. Якби нам трішки пощастило, ми змогли би пробратися…
– Куди?
– До гуситів, само собою! Твій любий, ти казала, є серед них значною фігурою. Це твій шанс, Ютто. Наш шанс.
– По-перше, – тверезо зауважила Ютта, – нам відома тільки чутка. У червні теж здіймалася паніка, подейкували про тисячі гуситів, які сунуть на Житаву та Згожелець. А закінчилося незначною сутичкою на шльонсько-лужицькому пограниччі. Тепер може бути так само.
– А по-друге?
– Я бачила результати гуситських рейдів у Шльонську. Йдучи, гусити вбивають і палять усе на своєму шляху. Якщо ми нарвемося на сп'янілу від крові чернь, нам кінець, ім'я Рейневана нас не врятує. Його, може, знають деякі з-поміж вищих рангом капітанів, та гемайни про нього і не чули.
– Отже, нам треба подумати, – Вероніка встала з дошки, опустила рясу, – щоб, оминувши гемайнів, потрапити до капітанів. А це можна влаштувати. Отже, чекаємо на розвиток подій, Ютто, виглядаємо нагоди. Ми умовилися?
– Умовилися. Чекаємо на розвиток і виглядаємо.
* * *
Події, безумовно, розвивалися, принаймні так випливало з уривків відомостей та чуток, які доходили до Кроншвіца.
Невдовзі після святої Люції монастир стривожила звістка про черговий напад, про могутню гуситську армію, яка через Рудні гори ввійшла в Саксонію, у долину Лаби. Вероніка багатозначно дивилася на Ютту, Ютта кивала головою.
Залишалося чекати нагоди.
А нагода трапилася зовсім швидко. Як на замовлення.
* * *
У Кроншвіці часто з'являлися гості, часто високопоставлені світські або високі сановники в церковній ієрархії. Монастир домініканок був впливовим у Тюрінгії, тут рахувалися з голосом і думкою пріориси, що походила зі знатного роду. Під час перебування в ньому Ютти його відвідала Анна фон Шварцбург-Сондерсгаузен, дружина ландграфа, – власною персоною. Відвідували Кроншвіц і архієпископський вікарій з Майнца, схоластик з Наумбурга, абат бенедиктинців з Босау та різні мандрівні прелати з різних, часом вельми віддалених дієцезій. Правилом, а фактично – заслугою пріориси було те, що кожен з гостей виступав у Кроншвіці з проповіддю або лекцією для черниць. Теми лекцій були найрізноманітніші: транссубстанціація, спасіння, житія святих та отців Церкви, екзегеза Письма, єресі та помилки, Диявол та його вчинки, Антихрист. Загалом, тема не мала значення, важливо було розвіяти нудьгу. Крім того, деякі з лекторів були з біса красиві та мужні і надовго давали черницям привід для мрій і зітхань.
Того дня, дев'ятнадцятого грудня 1429 року, у понеділок після останньої неділі адвенту, ad meridiem[139]139
До полудня (лат).
[Закрыть], коли зимове сонце гарно підсвітило вітраж із зображенням мук святого Боніфація, перед черницями та дівчатами, котрі зібралися в капітульному залі, з'явилися чотири особи. Достойна Констанція фон Плауен, пріориса конвенту. Петер фон Хаугвіц, сповідник монастиря, канонік колегіати в Жичі. Літній чоловік, високий, аскетично худий, – духовна особа, але вдягнений по-світськи у вамс з венеціанської парчі. І молодший, десь Рейневанового віку, світловолосий чоловік в одязі університетського викладача, із симпатичним обличчям, блискучими очима та хвилястим, мов у жінки, волоссям.
– Дорогі сестри, – заговорила Констанція фон Плауен, у райдужному світлі з вітража схожа на королеву. – Нас ушанував сьогодні своїм візитом велебний Освальд фон Лангенройт, канонік з Майнца, наближена особа доброго пастиря нашої дієцезії, вельмишановного Конрада фон Дауна. На моє прохання канонік люб'язно погодився виголосити нам повчання. Ці повчання, зазначу, стосуються деяких світських речей, тому звернені головною мірою до панн, що перебувають тут тимчасово, а також до тих sorores та конверс, які не витримають і повернуться у світ. Але й нам, котрі офірували себе та склали обітниці, це знання, гадаю, не зашкодить. Позаяк знання ніколи не шкодить і його ніколи не буває забагато. Амінь.
Канонік Освальд фон Лангенройт виступив наперед.
– Ми недосконалі, – почав він після ефектної паузи і не менш ефектного заламування рук. – Ми слабкі! Виставлені на спокуси. Усі, незалежно від віку, розуму та статі. Одначе зважте, сестри, що жінки більше, стократ більше піддаються спокусам. Бо якщо Творець зробив чоловіка недосконалим, то жінку зробив найнедосконалішою істотою поміж тварин. Обдарувавши її здатністю давати життя, Він водночас видав її на поталу хтивості та сластолюбству. Виставив її на муки. Рече-бо мудрий Альберт Великий: «Сластолюбство та хтивість подібні до хвороби, кого охоплять, той страждає…
– Ще й як, – пробурмотіла Вероніка.
– …той не в силі». Великої сили треба, аби протистояти пожаданню. А що жінка? Жінка слабка! Духу нема, а тіло її перед пристрастю безсиле, віддане напризволяще. Навіть у подружжі нікуди втекти від жаги. Бо ж як опиратися, якщо належиться бути покіпною чоловікові та слухняною йому? Згідно з буквою Святого Письма. Рече Книга Буття: «До мужа твого пожадання твоє, а він буде панувати над тобою[140]140
Бут. 3:16
[Закрыть]». «Дружини, коріться своїм чоловікам», – повчає святий Павло у листі до ефесян[141]141
Еф. 5:22.
[Закрыть].
– То як тоді, запитаєте, бути? – вів далі канонік. – Що чинити? Піддатися і згрішити тілесно? Чи відмовити чоловікові і згрішити непокорою? Тож знайте, любі сестри, що ця дилема має розв'язок, завдяки повчанням великих докторів нашої Церкви та вчених теологів. Рече Тома Аквінський: «Якщо на поводі своєї хтивості чоловік ваш запрагне вашого тіла і вимагатиме тілесного спілкування, його треба від цього відвести, поступаючи ревно, але мудро. Однак якщо це не вдасться – а зазвичай не вдається – треба піддатися, щоби, припустившись меншого гріха, вберегти свого чоловіка від гріха більшого». Адже він, незадоволений, може побігти зі своєю жагою до борделю, або, прости Господи, з чужою дружиною чужолозтвом згрішити. Або й хлоп'я яке схопити і… Змилуйтеся, святі угодники! Отож бачите, сестри, що краще собою пожертвувати, ніж наражати свого чоловіка на такі тяжкі гріхи. Добре чинить той, хто ближнього свого від гріха оберігає. Благий се вчинок!
– Добре знати, – пробурмотіла Вероніка. – Запам'ятаю.
– Та тихо ти, – шикнула Ютта.
– Однак треба бути обережним, аби не було в тім ніякого сластолюбства. Рече теолог Гілельм Осерський: «Тілесні взаємини велика насолода супроводжує, однак не чинить гріха той, кому ця насолода не приносить задоволення». Але, на жаль, рідко трапляється, що не приносить…
– До холери рідко, – шепнула Вероніка.
– Тому єдине, що можна порадити: молитися. Молитися палко і безнастанно. Але подумки, тихо, щоб під час взаємин чоловіка не образити, бо ображати чоловіка під час взаємин – не тільки гріх, а й хамство.
– Амінь, – прошептала одна з черниць.
– Як бачите, сестри, – знову заговорила пріориса, – справа непроста. Більше вам про неї розкаже другий наш почесний гість, учений Миколай Кузанський, теолог, бакалавр гейдельберзького університету, decretorum doctor падуанського університету, трірський канонік, секретар тамтешнього архієпископа. Муж молодий літами, але вельми вже вславлений побожністю та мудрістю.
Молодий чоловік віку Рейневана встав. Вийшов наперед. Стулив долоні. Вітраж зі святим Боніфацієм красиво його освітив.
– Херувим, – муркнула Вероніка. – Певно, буде мені сьогодні снитися.
– А мені вже сниться, – зашепотіла новіціатка за спиною Ютти. Інші зашикали на неї.
– Любі сестри во Христі, – почав лагідним тоном молодий теолог. – Дозвольте. Не буду вас ані повчати, бо сам усе ще від усезнання далекий, ні застерігати, бо й сам я не без гріха. Дозвольте мені просто поділитися з вами тим, що є в моєму серці.
Сповнена очікування тиша, здавалося, аж дзвенить під склепінням.
– Чоловік істинно Божий, – почав Миколай Кузанський, – живе в самозаглибленні. Вільний від земних справ, шанобливо звертається до віковічного благочестя. Тоді закрите небо розкривається. З лиця Божої любові раптове сяйво, мов блискавиця, пронизує відкрите серце. У його світлі Дух Божий звертається до серця зі словами: «Я твій, а ти – моє, я проживаю в тобі, а ти живеш у мені». Двоє людей, що люблять одне одного, пов'язує схожа єдність. Прагнення одного є прагненням другого. Його жага є твоєю жагою…
На обличчі каноніка Лангенройта з'явився легкий вираз занепокоєння. А обличчя багатьох черниць, не виключаючи пріориси, прикрасилися замріяними усмішками.
– …бо якщо любов випливає від Бога, істинно від Бога, в цьому нема нічого нечистого. Любов і пожадання чисті, як світло, як lux perpetua, як природа не оскверненого гріхом райського саду. О сестро, сестро моя, у багатьох одна! Чекай, чекай терпляче, тримайся в побожності і молитві. І настане день, коли засяє світло любові, коли з'явиться той, кого обдаруєш любов'ю. Надійде suavissimus[142]142
Прекрасний, наймиліший (лат.).
[Закрыть], сповнений чарівності, і поведе тебе в hortus conclusus[143]143
Замкнений садок (Пісн. 4:12).
[Закрыть] насолоди. Прагнення – а тоді розкіш. Сила любові п'янить тебе, занурює в досконалу радість. Душа, сповнена радості, служить тому, кого любить, тим палкіше, позаяк не ховає своєї наготи від наготи його невинності…
Занепокоєння на обличчі Лангенройта ставало дедалі помітнішим. А черниці розімлівали в страхітливому темпі.
– Назву тебе нареченою моєю, кохання якої ліпше за вино, а запашність олив твоїх – за всі пахощі!{46} І скажу тобі: Quam pulchrae sunt mammae tuae soror mea[144]144
Які прекрасні перса твої, сестро моя (буквальний переклад рядка «Пісні над піснями» (4:10) з латинського перекладу Біблії Вульгати. В українському перекладі І. Огіенка цей же рядок перекладений словами: «Яке любе кохання твоє, о сестрице моя»).
[Закрыть]…
– Якщо це devotio moderna, – шепнула новіціатка ззаду, – то я записуюся.
– Устанете рано, й підете разом у сади-виногради, подивитися, чи зацвів виноград, чи квітки розцвілись, чи гранатові яблуні порозцвітали? Там кохання своє йому даси. А перса твої…
– Свята Вероніко, патронко… Я не витримаю…
– …перса твої, що mandragorae dederunt odorem[145]145
Видадуть пах мандрагори (Пісн. 7:14).
[Закрыть], це плоди, скажеш, що я їх заховала для тебе, коханий ти мій. І сповниться commixtio[146]146
Єднання (лат.).
[Закрыть] статі, сповниться unio mystica[147]147
Таємний союз (лат.).
[Закрыть]. Сповниться те, що природне, перед лицем Бога, який є Природою. Амінь. Мир вам. сестри мої.
Констанція фон Плауен голосно видихнула. Важко зітхнув Освальд фон Лангенройт. Канонік Хаугвіц витер рясний піт з чола і тонзури.
* * *
– Це наш шанс, – повторила Вероніка. – Ми не можемо його змарнувати.
Вони розмовляли, сховавшись у комірчині за пекарнею, їхнє звичайне місце нарад виявилося зайняте, в однієї з наймолодших конверс був пронос, і вона сиділа в нецесаріумі безперервно.
– Не крути головою і не кривись, – наморщила носа Вероніка. – Цей теолог – це наш шанс, повторюю. Ти ж слухала, що він говорив і як говорив. Він, Ютто, думає тільки про одне, я тобі гарантую. Весь монастир слухав те його казання, всі бачили, що в нього було в очах. А в очах в нього була якраз та річ, про яку ми обидві безперервно думаємо.
– Може, ти думаєш!
– Нехай буде, може, я. І решта монастиря теж, включно з вельмишановною матір'ю фон Плауен. Ні, я не збираюся чекати, поки котрась нас випередить і вскочить йому до ліжка. Пристрасний теолог допоможе нам втекти, Ютто. Треба тільки піти до нього, в дім для гостей. І переконати його у нашій справі. Ось тут у мене два патички. Ну ж бо, витягуй. Коротший іде і переконує.
– Що ти… – Ютта сахнулася, немов їй подавали не два патички, а двох гадюк. – Ти ж не…
– Коротший іде, – рішуче повторила Вероніка. – І переконує Кузанського в нашій справі. Це буде неважко. Гадаю, вистачить порядного і добрячого fellatio. Плюс грудей, котрі mandragorae dederunt odorem. Але якщо виявиться, що цього замало, – що ж, доведеться піти на commixtio статей за повною програмою. Нагота перед наготою et cetera. Давай, давай, шкода часу. Коротший патичок біжить у hortus conclusus, а довший тим часом пакує манатки.
– Ні, – жахнулася Ютта. – Ні.
– Що «ні»?
– Я не можу… Я кохаю Рейневана…
– І тому хочеш утекти. Тому мусиш утекти.
«Вона має рацію, – подумала Ютта, – вона цілком має рацію. Минає рік моєї неволі, рік від нападу на Білий Костел. У домініканок у Кроншвіці я вже сім місяців, того й гляди знову з'являться дивні люди, щоб забрати мене і завезти до іншого, ще більш віддаленого монастиря. Мене розлучать з Веронікою, а сама я втекти не зумію. Вона має рацію. Тепер або ніколи».
– Давай патичок, Вероніко.
– Оце я розумію. Який ти витягнула? Довгий! Отже, короткий – мій, вислухала тихі молитви моя патронка. Пакуй в'юки, Ютто. А я спішу до гостьового дому. До теолога Миколая, що чекає там suavissimus і сповнений чарівності.
* * *
Ютта, спакована і переодягнена, чекала в пекарні. Місяць був у нові, груднева ніч була темна, як саме дно геєни.
Вероніка повернулася добряче після півночі. Зарум'яніла, спітніла і задихана. На ній був підбитий хутром плащ, у руці вона несла вузлик. «Вдалося, – подумала Ютта, – їй справді вдалося».
Вони не гаяли часу. Скоресенько пробігли подвір'ям до гостьового дому, увійшли в морок сіней. Миколай Кузанський чекав на них, пальцем на устах наказав мовчати. Підвів їх до стайні, де при тьмяному світлі кагання пахолки сідлали двох коней. Ютта надягнула поданий їй кожушок, натягла каптур, скочила в сідло.
Миколай Кузанський відіслав пахолків. А тоді обняв Вероніку і поцілував. Поцілунок затягнувся. І тягнувся досить довго. Ютта, втративши терпець, промовисто кашлянула.
– Вам час, sorores, – опам'ятався Миколай Кузанський. – Час. Ходімо.
– Хто це там? – забуркотів Брюнварт, світський монастирський servus[148]148
Слуга (лат).
[Закрыть], сторож та воротар гостьового дому. – Кого це поночі чорти носять? Чума на ваші…
Упізнав каноніка, замовк, низько вклонився. Кузанський мовчки всунув йому в руки дзвінку калитку. Брюнварт зігнувся в поклоні.
– Відчиняй ворота. Випусти моїх служників, я посилаю їх у пильних справах. І рот на замок.
– Авжеж… Ваша велебносте… Ніч темна, як дно геєни. Холодно.
– Ця дорога веде до Вейда. Ця – до Цвіккау і далі до Дрездена. Прощавайте, любі сестри. Хай вас Бог провадить. І щасливо приведе до ваших близьких.
– Прощавай… любий Миколаю.
Підкови зацокали по камінні.
Розділ сімнадцятий
у якому описусмо рік Божий 1430, а на охоплених пожежею війни землях Саксонії, Тюрінгії та Верхньої Франконії тривають великі пошуки.
Рейневанові, Шарлеєві, Самсону та Ріксі знадобилися дві години, щоби від броду в Кессерні виїхати на тракт, на дорогу, що вела до Альтенбурга. Почав падати сніг, попри це вони їхали швидко, на чолі з Рейневаном, якого розпалювала та збуджувала близькість Ютти. Гуситська армія, поділившись на п'ять загонів, тим часом марширувала у напрямі Наумбурга та Єни і методично палила на своєму шляху кожне село та кожний oppidum[149]149
Укріплене місто (лат.).
[Закрыть]. Крайнебо на заході розцвіло султанами димів, які шматував вітер.
Рейневан квапив, спочатку він навіть відмовлявся зупинятися на ніч, хотів їхати навіть у темряві; щоб його зупинити, довелося вдатися до справді переконливих аргументів: коням потрібен був відпочинок і корм, до того ж вони були в чужому і ворожому краю, у пітьмі та в хурделиці могли заблукати, збитися з дороги, а наслідком могла виявитися куди серйозніша затримка, ніж ті кілька годин нічлігу. Отож вони зупинилися в порожній стодолі на краю поселення. Яке теж виглядало опустілим.
Крайнебо на заході та півночі світилося загравами.
Вони сиділи навколо малесенького вогнища. У цілковитому мовчанні. До якогось часу.
– Рейнмаре, – озвалася ледь помітна в темряві Рікса. – Одну річ ми повинні з'ясувати. Божичко залякав тебе погрозою скривдити Ютту, вичавив з тебе інформацію про місце переправи. Правда?
– До чого, – озвався ледве помітним у темноті Шарлей, – ти хилиш, дорога Ріксо?
– Курфюрст Фрідріх чекав із саксонським військом не там, де треба, ergo: він не знав. Не знав правди. Діяв згідно з неправдивою інформацією. Я хилю до того, щоби поставити тобі запитання, Рейнмаре. Яке звучить так: яку інформацію ти подав Божичкові?
– Таж неправдиву, ясно, що неправдиву, – запевнив з темноти Шарлей. – А яку ще він міг би подати?
– Неправда мала розкритися, – не здавалася Рікса. – А заплатити за неї довелося б Ютті. І я маю повірити, Рейнмаре, що ти пішов на такий ризик?
– Саксонський курфюрст не чекав на нас із армією під Кессерном, – за Рейневана знову відповів Шарлей. – Він чекав під Дорнау, тобто в неправильному місці. Ти сама це визнала. Хіба тобі цього недостатньо як доказу?
– Для мене важливий не доказ, а правда.
– Правда, – Шарлей схопив за плече Рейневана, який уже готувався відповісти, – буває, має різні обличчя. Яке обличчя у твоєї, Ріксо Картафіло? Перш ніж Божичко зацідив тобі кастетом, ти різко і настирливо вимагала від Рейнмара інформації про місце переправи. Якої інформації ти чекала, правдивої чи ні? Як ти збиралася використати отримані відомості, кому їх передати? І в якій формі – інформації чи дезінформації? Чи варто доколупуватися?
– Я хочу знати правду.
– Ти вперта.
– У мене це від предків. Доколупуюся далі: ми їдемо до Кроншвіца, до монастиря домініканок, бо саме там Божичко сховав Ютту де Апольда. Ми про це знаємо, тому що я перехопила його повідомлення для Рейневана. Коли Божичко висилав це повідомлення, фактичне місце переправи вже було відоме. тоді оуло відомо, що фрідріха оовели навколо пальця, що в результаті дезінформації він допустився фатальної воєнної помилки. Попри це, Божичко віддав Рейневанові Ютту. Він повівся як порядний шантажист. Виконав свою частину договору: віддав те, чим шантажував, коли отримав те, що хотів цим шантажем здобути. То що ж, укотре запитую, дістав Божичко? Інформацію чи дезінформацію?
– Вкотре відповідаю: в чому різниця? Важливий результат.
– Не тільки. Важлива також вірність принципам.
– Дорога Ріксо, – це знову після тривалої мовчанки озвався не хто інший, а Шарлей. – У мене теж були предки. І в мене теж спадковість. З покоління в покоління в моєму роді передавалися різноманітні житейські мудрості та сентенції, одні коротші, інші довші, навіть римовані. З порожнього і Соломон не наллє. Багатому і віл отелиться. Не підмажеш – не поїдеш. Було тих мудростей без ліку, але особливо я запам'ятав одну. Звучала вона так: вірність принципам – це не що інше, як вигідна відмовка для безвольних недотеп, які перебувають у бездіяльності та змаразматілості, нічого не роблячи, тому що будь-яка діяльність перевищує їхні сили та уяву. Щоби могти з цим жити, недолугі перетворили свою недолугість на чесноту. І пишаються нею.
– Гарно. А правда?
– Що правда?
– Що є правдою?
– Правда, – спокійним голосом промовив Самсон Медок, – є донькою часу.
– Зачатою, – закінчив Шарлей, – у випадковому та нетривалому романі зі збігом обставин.
* * *
Було вже близько полудня, коли вони добралися до Кроншвіца. Був полудень, коли вони стомилися і знудилися стукати у хвір тку, а потім гримати в неї. Коли вони майже захрипли від крику. Надійна монастирська хвіртка залишалася замкненою наглухо. А кам'яна брила домініканської обителі залишалася такою, як була: холодною, мертвою та мовчазною.
– Ми приїхали по панну де Апольда! Уповноважені її батьками!
– Рах vobiscum, sorores[150]150
Мир вам, сестри (лат.).
[Закрыть]! Нас прислав архієпископ магдебурзький! Відчиніть!
– Я духовна особа! In nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti! Credo in Deum Patrem omnipotentem, Creatorem caeli et terrae[151]151
В ім я Отця, і Сина, і Святого Духа! Вірую у всемогутнього Бога-Отця, Творця неба і землі (лат.).
[Закрыть]! – Ми добрі католики! Присягаємо на Святий Хрест!
– Жертвуємо на монастир п'ятде… Сто гульденів!
– Ютто! Озовися! Ти там! Ю-у-утто-о-о-о-о!
Від оббитою залізом хвіртки відгонило крижаним холодом і ворожим запахом іржі. Монастир мовчав. Як могила. Як каміння стін, якими він був оточений.
– Черниці всередині, – зробив висновок Шарлей, коли вони, втративши надію, відійшли у лісок неподалік. – Вихід один. Табор оперує близько, оті дими – це десь під Герою, здається, горить і Альтенбукрг, який ми проїхали вчора. Я скочу туди, приведу сотню хлопців, і ми візьмемо кляштор штурмом.
– Вони пограбують монастир. І домініканкам теж перепаде.
– У них був шанс.
– Я піду ще раз під монастир, – стиснув губи Рейневан. – Цього разу сам. Впаду на коліна перед хвірткою. Благатиму…
Самсон, мов тигр, раптом скочив у суху гущавину і витягнув з неї за комір невисокого і сильно зарослого типа.
– Пустіть… – заойкав тип. – Пустіть мене… Усе скажу…
– Ти хто такий?
– Брюнварт, пане. Слуга з монастиря… Чув-єм, що ви під хвірткою волали… На пусто, бо тамтої панни в монастирю вже нема…
– Говори! Говори, що з нею!
– А ви шось там казали за гроші…
* * *
Вони їхали на схід, гостинцем на Хемніц. Рейневан, збуджений від отриманої інформації, знову був на чолі і знову нав'язував темп.
– Вони втекли з монастиря, – бозна-котрий раз повторив він, коли вони поїхали трохи повільніше. – Ютта з якоюсь другою панною. Втекти їм допоміг духовний, полюбовник тої другої…
– Припустімо, що другої, – скорчила лукаву гримасу Рікса, але притихла під його злим поглядом.
– Вони поїхали, – вів далі він, – на схід, у напрямку Дрездена, на Bia Регія. Це ясно, прямують у напрямку дому… Ми повинні їх наздогнати.
– Вони виїхали з монастиря більш як тиждень тому, – зауважив Самсон. – Якщо вірити прислужникові. У них велика фора. А мій кінь… Не хочу вас тривожити, але з його ходою щось негаразд.
– Воно й не дивно, – пирснула Рікса. – Носити такого гіганта – не жарт. Скільки ти важиш, дибуку? Чотири центнери[152]152
Давній центнер (від лат. centům – сто) дорівнював ста фунтам, що дає залежно від ваги фунта у різних країнах від 40 до 56 кг. Але старопольський центнер містив 160 варшавських фунтів по 405 г і дорівнював 64,8 кг.
[Закрыть]?
– Коня, – Шарлей піднявся в стременах, – треба буде змінити. У твого, Рейнмаре, теж, чую, в грудях грає, як у міхах. Нам потрібні нові румаки. Що ви скажете на цих?
Він показував під ліс, на лісову дорогу, з якої саме виходила процесія селян. Селяни, а їх було близько дюжини, вели коней. А одягнені, точніше, переодягнені вони були дуже дивно. І дуже, як на селян, нетипово.
– Я знаю цих коней, – сказав Рейневан. – І ці чорні плащі. І ці чорні заборола…
Він не встиг договорити, як Шарлей і Рікса вже пришпорювали коней.
* * *
Хоч і взуті у велетенські личаки, селяни виявили прудкість оленів і стрибучість косуль. Покинувши здобич, яка їх обтяжувала, вони мчали через гущавину та засипані снігом вирви з граціозністю антилоп, втікали з такою швидкістю, що переслідувачі не мали шансів. Шарлеєві та Ріксі вдалося впіймати тільки одного, найбільш у літах і, мабуть, хворого на плоскостопість, як визначив Рейневан, побачивши, як той ходить перевальцем.
Мужик, якого притягли за комір, плакав, кричав, благав змилуватися і звертався до Бога, і все це вкрай недоладно і дуже незрозуміло. На щастя, Шарлеві були знайомі секрети спілкування з мешканцями рільничих сіл. Він сильно копнув селянина в задницю, а коли той раптово випростався, заїхав кулаком по шиї. Подіяло моментально.
– …не винуваті, ми не винуваті! – мова плоскостопого стала схожою на людську. – Не ми їх побили, schwore bei Gott[153]153
Клянуся Богом (нім.).
[Закрыть], не ми… Вони си так помежи собов різали, помежи собов! Ми йно з побитих убрання поздоймали… Коні-смо полапали і взєли… Um Gottes Willen[154]154
Ради Бога (нім.).
[Закрыть]! Паночку добрий… Таж і в нас тамтої неділи взєли, усе рітери взєли… Ні їдної курки не зоставили… Свята Геновефо… То як ми-смо тамті трупи найшли…
– Трупи? Де? Відведи нас.
* * *
За лісом розкинувся переліг, порослий чагарником і покритий снігом. Сніг був зритий підковами і червоний від крові, на ньому чорніли трупи. На око – з двадцять тіл.
Селяни не встигли обдерти навіть половини вбитих, тому ідентифікація останків не становила труднощів. Щонайменше четверо з убитих носили чорні плащі, чорні панцирі і чорні гундсгугелі, які всім запам'яталися як одяг і розпізнавальний знак Чорних Вершників Біркарта Грелленорта. Решта скидалися на найманців.
Рікса була єдиною, яка в'їхала на червоний сніг і об'їхала побоїще навколо, пильно розглядаючи всі тіла, сліди та подробиці.
– Билися вчора, – сказала вона, повернувшись. – Найманців було п'ятнадцятеро, полягли всі. Вершників Грелленорта було менше, загинули троє. З них двох добито, заколото мізерикордіями. Грелленорт, видно, спішив.
– Куди? – запитав Шарлей. – Кудою він поїхав?
– На південь. На наше щастя, а то ми б на нього нарвалися.
– Що він, – Рейневан заспокоїв коня, який неспокійно перебирав ногами, – тут робить? Чого шукає?
– Нас, – сухо відповів Самсон. – Не маймо ілюзій.
– Господи… – Рейневан зблід. – Приїхав зі сходу… Ютта…
– Ні, – відрізала Рікса. – Напевне ні. Їдьмо звідси.
Вони рушили. Самсон і Рейневан – на нових вороних конях, побагатшавши на двох нових запасних. Рікса ще раз оглянулася.
– Одного з тих добитих я впізнала, – вона скривилася. – Він служив у Вроцлаві у Гайна фон Чірне. Бандюга, убивця, до того ж полюбляв маленьких дівчаток. Цим підтверджується, що Грелленорт у відчаї збирає і вербує всіх, кого тільки вдасться, – мерзотників, виродків та останню сволоту.
– І ще одне підтверджується, – додала вона. – Чутка про знищення Інквізицією їхнього легендарного замку, того Сенсенберга. У Грелленорта вже нема ні штаб-квартири, ні асасинських наркотиків для тих, кого він там собі виплекав.
Рікса сплюнула.
– Колись – нічні страхіття. Рота Смерті, Демони полуденної пори, котрі викликали забобонний жах. А тепер – зграя збочених шибеників, які зазнають втрат у першій-ліпшій сутичці. І добивають власних поранених. Як на мене, це занепад.
– Падші ангели, – озвався Самсон, – анітрохи не є менш небезпечними.
– Ти говориш, як дибук, дибуку.
– Правильно говорить, – відрізав Шарлей. – Хоч як би низько Грелленорт не впав, я волів би з ним не зустрічатися. Ні з ним, ні з його Вершниками. Я вже мав неприємність.
– А хто не мав? – фиркнула Рікса. – Ходу!
* * *
Лицар, до якого їх привели, саме голився перед біло-блакитним наметом з грубої брезентової тканини. Загледівши їх, гордовито випростався, витер лице. Ніс, як помітив Рейневан, у нього був спухлий, а ціле ліве око ховалося під великим синцем.
– Я Герс фон Штрейтхаген, – кисло повідомив він. – Пан на бургу Драхенштейн. Тутешній пфлегер.{47} Стою тут на варті. Гуситів, коли надійдуть від Фрейталя, за ріку не пущу, єретики на мені поламають зуби. Може, не вірите?
– Віримо, – запевнив Шарлей. – Мусимо вірити.
– Ви хто такі?
– Подорожні.
– Плата за проїзд мостом становить три гроші з коня.{48}
