Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 35 страниц)
Розділ чотирнадцятий
у якому кровоточать облатки і зустрічаються друзі. А на місто Болеславець опускається ніч. І, як у Вергілія, сон опановує усе живе.
День дев'ятого червня року Божого 1429 привітав теплом від самого досвітку, а вже близько третьої години дня запанувала задуха, просто-таки паралізуюча спека. Мешканці Гельнау, села, розташованого біля самого устя Ниського розламу, які завжди, щодня, пильно поглядали на гору Варнкоппе, що здіймалася на півдні, дев'ятого червня залягли в тіні, солодко розімлілі та байдужі до всього.
З отупіння їх вирвав крик. Крик, сповнений жаху.
– Сигнал! Сигна-а-ал!
Кричав селянин із найдалі розташованого поля. Кричав, показуючи на гору Варнкоппе, з вершини якої здіймався і бив у небо вертикальний стовп чорного диму.
* * *
У Ємліці, містечку, розташованому на південь від Житави, пробощ парафії святого Киріака ішов нефом костелика, витираючи рукавом сутани спітніле обличчя. Він спотів, покрикуючи і нарікаючи на робітників, які ремонтували господарську будівлю плебанії, а тепер поспішав до ризниці, щоби передихнути у прохолоді мурів. Часто, ой, як часто він забував зупинитися по дорозі, щоб перехреститися перед вівтарем, а якщо й робив це, то машинально і бездумно. Однак минулої ночі пробощ мав сон, поганий сон, після якого священик поклявся собі більше не припускатися такої недбалості.
Він зупинився, опустився на коліно. І почав кричати. Голосом настільки страшним, що почули і прибігли робітники з плебанії. Вівтар був залитий кров'ю. Кров'ю, яка витекла з раки.
* * *
На житавському гостинці затупотіли копита, біля возу промайнув кінний гонець, залишивши за собою велику хмару куряви. Однак лісоруб Гунсрук встиг на частку секунди побачити спотворене жахом обличчя вершника. Він одразу втямив, що і до чого.
– Йорг! – гукнув він синові. – Бігом через ліс до халупи! Нехай мати пакує добро! Утікаємо! Чехи йдуть!
* * *
Били на сполох дзвони костелів Святого Хреста, а також Петра і Павла. Гупали чоботи, бряжчало залізо, кричали сотники. Місто готувалося до оборони.
– Попереду йдуть патрулі, – доповів лицар Анцельм фон Редерн, прибувши з дозору. – За ними йде кінний загін, понад триста коней. За кінними тягнеться ціла сила – приблизно шість-сім тисяч з більш як двома сотнями возів. Облогових машин немає.
– Отже, на місто не вдарять, – полегшено зітхнув Лутпольд Ухтеріц, староста Житави. – Згожелець за своїми мурами теж може, здається мені, спати спокійно. Але що вже дістанеться містечкам, підгороддям і селам, то дістанеться. Деяким – уже вдруге.
– В Остріці, – заламав руки Венантіус Пак, абат францисканців, – ледве-ледве нові крокви гонтою криють… Монастир цистерціанок досі в руїнах… Бернштадт іще не піднявся з попелу…
– І ми їм це дозволимо? – запально заволав юний Каспар Герсдооб. – Не вийдемо з-за стін? Не вийдемо в поле?
Ульріх фон Біберштайн, пан на Фридланді і Жарах, тільки презирливо фиркнув. Староста Ухтеріц глянув юнакові в очі.
– Їх сім тисяч, – холодно відповів він. – 3 чим ти хочеш у поле, хлопче?
– З іменем Бога на устах! На Бога, я зі своїми йду!
– Я не тримаю.
– Якщо дозволите, покину Житаву і я. Зі своїми людьми.
Лутпольд Ухтеріц озирнувся. І ковтнув слину.
Біркарт Грелленорт, посланець вроцлавського єпископа. Високий, худий, чорноволосий і вбраний у чорне. Пташині очі, лиха усмішка. І погляд диявола.
– Ідіть, – він махнув рукою на знак дозволу. – Ідіть, пане Грелленорт.
«Дай Боже, щоб якнайдалі, – додав подумки. – І не повертайтеся. Ні ти, ні жоден із твоїх пекельних вершників».
* * *
Рейневан відчував магію. Він умів її відчувати. Як виявилося, він не втратив цього корисного вміння.
Високу дорогу вони облишили невдовзі після виїзду з Легниці, їх змусила до цього раптова і надзвичайна активність роз'їздів і патрулів, які зупиняли всіх для контролю і докучали їм усіма можливими способами. Внаслідок вістей із Лужиць психоз гуситських шпигунів, чарівниць і єврейських диверсантів передався в Легниці всім, охопив усіх поголовно. При виїзді з міста вони змарнували купу часу, Хойновська брама була повністю закоркована. Щоправда, контролю та перевірці підлягали тільки ті, хто хотів в'їхати в місто, однак і тих, хто з нього виїжджав, розглядали надто вже підозріливо. Дороги кишіли озброєними людьми. За самою Легницею, ледве виїхавши на Bia Регія, тракт, котрий вів через усю Європу, вони нарвалися на кінний загін, що перевіряв подорожніх. Від халепи їх урятував скандал, влашто ваний київським купцем, який повертався додому і був розлючений тим, що кнехти перетрушують йому вози і абсолютно не розуміють, що він їм каже. Близько чверті милі відділяло їх від митної палати в Ейбенмюлі, Рікса підозрювала, що там іще один перевірочний пункт; імовірно, пост і блокада були також при митній палаті в Томашові. Отож хоча Bia Регія і давала можливість подорожувати швидко та зручно, розважливіше було покинути транс'європейський тракт і їхати лісами.
Ніч застала їх поблизу Хойнова, який після минулорічного рейду все ще лишався руїною і попелищем. Оглянувши зранку згарище міста, Рейневан засумнівався, що воно коли-небудь зуміє піднятися з руїни.
Вони далі трималися польових доріг, стежок і вибоїстих лісових шляхів, прямуючи на захід. Минули, дивлячись на нього згори, розташоване в долині сільце над поворотом звивистої річки. І тут Рейневан відчув магію.
Він відчував її, винюхував у лісовому запаху моху та живиці, у вітрі, чув у нервових скриках сойок і сорок, у шумі листя та у скрипінні стовбурів. Тривога, яка наростала раптовою хвилею, змусила його зупинити Ріксу, міцно схопивши за трензелі її коня. Перш ніж вона встигла хоч що-небудь запитати, почалося.
– Adsumus! Adsu-u-umus!
З-за порослого ожиною хребта зліва вилетіли і кинулися на них по схилу десятеро Чорних Вершників.
Вони розвернули коней і карколомним галопом помчали вниз, до річки. Коли вони форсували її у бризках болота, з правого флангу їх оточили наступні п'ять Вершників. Рейневан уже встиг, хоча й на скаку, накрутити корбу свого мисливського арбалета, тепер підкинув ложе до щоки і натиснув на спуск. Пам'ятаючи давню науку і досвід, він цілився не в людину, а в коня. Вороний огир, у якого влучила стріла, став дибки і поніс, скинувши на землю не тільки свого вершника, а й двох сусідніх, а серед решти посіяв сум'яття, яке дозволило їм прорватися. І тепер вони гнали, колючи коней шпорами, улоговиною вниз, на рівнину, туди, де біліла стрічка Високої дороги. З-під копит летів клаптями дерен. А переслідувачі наступали їм на п'яти.
– Adsumus! Adsumus!
З яру справа, зовсім поруч, вилетіли наступні Вершники, на п'яти конях. Вони були настільки близько, що в одному з них він упізнав дівчину. «Я її знаю, вже бачив», – подумав він. І пригнувся в сідлі – саме вчасно, бо кинутий спис шурнув йому по плечу.
– Adsu-u-u-umu-u-us!
З тупотом копит вони вискочили на Bia Регія, у божевільній гонитві збільшили розрив. Вершники мчали позаду, дихаючи їм у спину. Рейневан вражено побачив, як на чоло погоні висувається один із них, як мчить із розвіяним на кшталт демонських крил плащем. Він знав, хто це. Знав ще до того, як упізнав. Схилив голову на гриву – і кинувся диким галопом. За Ріксою, гніда кобила якої мчала, мов олень. Попри неймовірні зусилля, Чорні Вершники почали відставати. Спочатку незначно, потім дедалі помітніше. Вони відставали. Але не припиняли погоні. Рейневан знав, що не припинять. Рікса теж це знала.
– Митна! – вона перекричала вітер. – Палата!
Він зрозумів. Контрольний пункт у Томашові, який вони хотіли оминути, тепер міг стати їхнім порятунком. Скупчення людей могло виявитися для них спасінням.
Але від митної палати їх відділяла все ще чимала відстань. А коні, хоч і прудкі, хоч усе ще не дозволяли Чорним Вершникам скоротити розрив, все-таки були не залізні.
Рейневан відчув магію. Почув її.
Стінолаз, не припиняючи чвалу, підняв руку, прокричав заклинання, Коні Рейневана і Рікси у відповідь дико заіржали.
Дорога перед ними, Bia Регія, що пролягала поміж шпалерами дерев, досі пласка, як стіл, раптом немов стала дибки. Там, де ще мить тому було рівно і гладко, тепер виріс схил. Безкінечний крутий підйом.
– Це ілюзія! – крикнув Рейневан. – Це чари! Цього нема!
– Скажи це коням!
Казати не було сенсу. Коні стишили біг на підйомі. Вони дерлися на нього, але почали храпати, хрипіти, губити клапті піни. Ззаду до них долинув тріумфальний крик.
– У поле! З дороги – і в поле!
Вони звернули. Але й поле вже не було полем. Воно було горою, яка здавалася ще крутішою, ніж дорога.
«Настав, – вирішив Рейневан, – час на відчайдушні заходи».
Він витягнув з-під куртки шнурок і підвішений на ньому прожилкуватий камінець з очком у формі людського ока. Начебто кастильський, начебто привезений з Бургоса, придбаний у легницькому провулку Магів. Куплений за три гроші. І, ймовірно, саме стільки й вартий.
– Viendo, no vean!{36} – закричав він, стискаючи талісман у спотілому кулаку з такою силою, ніби хотів його розчавити. – Viendo, no vean! Убік, Рікса, убік! До лісу! Їдь до лісу!
– Вони нас бачать! Оточать!
– Повертай до лісу!
Сталося неможливе. Неймовірне і неправдоподібне.
Талісман відреагував на активуюче заклинання. І подіяв.
Вони мчали до лісу, а їх наздоганяли крики, крики здивування і недовіри. А тоді – люті. Вони не озиралися. Втиснувши обличчя в гриви, мчали з усієї сили кінських ніг. Їхній біг стримав і сповільнив уже аж тільки ліс, гущавина, буреломи, глибокі вирви. І тиша.
– Вони нас не бачили… – хапнула повітря Рікса. – Справді нас не бачили… Ми стали для них невидимими…
– Дивилися і не бачили, – підтвердив він, вдихами опановуючи шалене гупання серця. – Цей амулет… Я навіть не сподівав ся… А якщо він діє справді добре, то обдурить їх ще більше, їм здасться, що вони нас чують… там, де нас нема. А це може бути, бо це був дійсно сильний періапт.
– Був?
Він мовчки показав їй шнурок. Без каменя, який після активації розсипався на порох.
– Одноразовий, – зітхнула Рікса. – Скільки діятимуть чари?
– Там Грелленорт, – він здригнувся, згадавши. – Так що не варто занадто тішити себе надією. Поки можемо, втікаймо. Зникнемо в лісах.
– Щоби збити їх зі сліду, – Рікса попідпихала розпатлане волосся під каптур, – нам треба змінити напрям. Вони шукатимуть нас на дорогах, котрі ведуть до Болеславця. Будуть думати, що ми зробимо коло і повернемося на тракт. А ми їдьмо прямо на південь, якнайдалі…
– Не зволікаючи.
Вона обернулася в сідлі.
– Ти бачив ту дівчину? Світловолосу?
– Бачив.
– Це була Дус фон Пак, полюбовниця Грелленорта. Дияволиця у плоті.
Він згадав. Внутрішній двір замку Троски. Спис, який прошиває столярського челядника. Очі кольору глибіні гірського озера. Прекрасні й абсолютно нелюдські. Дус фон Пак.
– Їдьмо.
* * *
Вони їхали цілий день, так прудко, як тільки можна було – без ризику загнати коней. І так, як дозволяло бездоріжжя, густий ліс, болота, яри, перегороджені переплетенням колючого гілля. Їхали, озираючись і прислухаючись. Але чули тільки стукіт дятлів.
Щоби подолати за дня якнайбільшу відстань, вони зупинилися аж тоді, коли темрява зробила дальше пересування абсолютно неможливим. Заночували, не наважуючись розпалити вогонь, на відносно сухому горбку. Над кронами дерев сяяв серпик місяця, тонесенький, як дерев'яна стружка.
* * *
– Повертаємо, – прийняла рішення Рікса. – Ми, мабуть, вже остаточно від них відірвалися.
Вони якийсь час їхали руслом мілкої річки, яка, на думку Рікси, була Бобрицею, лівою притокою Бобра. Бобриця мала протікати через розташований при Bia Регія Томашів. Однак Рікса вважала, що Томашів краще залишити осторонь, і запропонувала від'їхати на захід і відшукати дорогу, котра веде до села Варта. Рейневан поклався на її знання цих місць. Сам він їх не знав. Хоч і побував тут із рейдом, навесні 1428 року, але тоді він не милувався краєвидами і не запам'ятав їх.
Близькість якогось поселення, можливо, саме цієї Варти, виказало клекотіння лелек і гавкіт собак. Невдовзі вони почули шум млина. Тоді побачили млин і покритий килимом ряски млиновий став. Собаки далі гавкали.
– В'їжджаємо чи об'їжджаємо?
– В'їжджаємо, – вирішила Рікса. – Скидається на те, що тут безпечно. А при нагоді порозпитуємо людей. Сумніваюся, що Грелленорт сюди добрався, але запитати не завадить.
Вони в'їхали між тини і грядки. Обережно. Але не досить обережно.
На самому краю села ріс великий дуб. З його гілок звисало четверо повішеників. Один, видно, свіжоповішений, ще посмикувався.
Навколо дуба зібралася дюжина збройних – не Чорних, кольорових. Збройні помітили їх одразу. І кинулися до них із кри ками. Рейневан і Рікса розвернулися – либонь, тільки для того, щоби побачити, як з боку млина на них диким чвалом женеться лицар на покритому попоною коні. У повному пластинчастому обладунку. У замкненому саладі. З турнірним щитом з гербом. З опущеним списом. Викапаний Амадіс Уельський. Або якийсь інший легендарний лицар.
Рікса ухилилася від списа, звісившись із сідла, могутній кінь списника налетів на її кобилу і повалив її, дівчина покотилася по землі аж на берег млинівки, щосили гримнувшись головою об стовп. Кінь Рейневана став дибки, лицар кинув спис, дістав меч, махнув ним навідліг. Якби Рейневан не зіскочив, то був би без голови. Кінь з розгону вдарив його і збив з ніг, він звалився в болото, просто під інші копита.
Бойові крики раптом посилилися, вершників навколо раптом ніби побільшало, Рейневан зрозумів, що в конфлікт включилися інші сили. Легкоозброєні кінні в капалінах, багато з них – зі знаком Чаші на грудях. Однак часу обдумувати цей факт не було, навколо кипів бій, храпали та іржали коні, мигтіли і брязкали клинки, лилася кров. Хтось знову наїхав на нього кінськими грудьми, він впав, помітив спис, котрий здіймався для удару. Тієї ж миті списник вилетів із сідла, діставши фламандським гудендагом.
– Самсон!
– Рейневан?
Самсон обернув коня, захищаючи Рейневана від наступного нападника. Без потреби, той уже кулився в сідлі під ударами рогатин двох вершників з Чашами. Третій для гарантії різонув його по шиї кривим фальшіоном.
– Шарлей!
– Рейневан?
– Живцем брати! – кричав зовсім юним голосом командир гуситів, лицар у бурому плащі на повному пластинчастому обладунку. – Гербових – живцем! Гемайнів – під ніж!
Битву було закінчено. Кого мали добити – добили, кого мали зв'язати – зв'язали. Рейневан, трохи отетерілий, обнімав Шарлея і Самсона. За цим з висоти сідла спостерігав лицар у бурому плащі. Коли він підняв забороло салада, його обличчя здалося Рейневанові знайомим.
– Наш гейтман, – представив Шарлей. – Брус з Клінштейна з Роновичів. Молодший брат…
Він не закінчив. Один з-поміж убитих тільки прикидався вбитим, а тепер зірвався і кинувся на Бруса з бурдером[116]116
Колюча зброя, різновид важкого довгого меча – канцера.
[Закрыть]. Не доскочив. Шарлей зблизька випалив у нього з дивної короткої рушниці, рознісши йому голову на шматки.
– Дякую, – розігнав рукою дим Брус з Клінштейна з Роновичів, молодший брат Бразди з Клінштейна, гейтмана у Сиріток. – Дякую, брате Шарлею.
Рейневан згадав про Ріксу – і саме вчасно, дівчина якраз піднялася з землі й витрушувала пісок з волосся.
– Усе в порядку?
– Абсолютно, – відповіла вона. І раптом її губи викривилися в гримасі, а очі широко розкрилися.
Вона дивилася на Самсона.
– Загін, зібратися! – скомандував Брус з Клінштейна. – Відступаємо!
– Юний пан Герсдорф поїде з нами, – звернувся він до лицаря-списника, того самого Амадіса Уельського, який тепер, у полоні, без шолома, втратив усю легендарну ауру і був звичайнісіньким наляканим шмаркачем. – Високородний Каспар фон Герсдорф, син шляхетного Лотара Герсдорфа. Я розраховую на сто гривень за тебе, юний пане. І не менше. Загін, марш! Брате Шарлею, забезпеч ар'єргард!
– У що ти мене вплутав? – тихо запитала Рікса, під'їжджаючи до Рейневана, який замикав колону. – 3 ким ти водишся?
– З нами, – почув гостровухий Шарлей. – 3 особливим диверсійно-розвідувальним загоном польової армії Табора.
– Рейд.
– Аякже. Табор, польове військо під командуванням Якуба Кромешина з Бржезовиць, міські контингенти під Отіком з Ложі, кіннота під Мікулашем Соколом з Ламберка, пражани Вацлава Гарди. Шість тисяч чоловік, двісті возів. Ми з нашим особливим загоном забезпечуємо розвідку. Добуваємо коней. Ловимо дезертирів і бандитів, які крадуть коней у нас. Ви бачили повішеників у селі? Це конокради. Ми вистежували їх три дні, юний Герсдорф нас виручив, бо й ми мали для них заготовані зашморги. А Герсдорф зі своїм роз'їздом шарпає Табор від самої Житави, дошкуляє, отож Кромешин наказав нам із ним розібратися…
– Де зараз Табор?
– Під Болеславцем. Ти не чуєш? Це не гроза, Рейнмаре, це бомбарди. Зрештою, невдовзі сам побачиш, ми ж бо саме туди їдемо. Чи, може, в тебе інші плани? А може, інші плани та наміри у милостивої пані, з якою я не знайомий? І яка справляє враження не надто захопленої нашим товариством?
– Я Рікса Картафіла де Фонсека. До моїх планів та намірів усім зась. А чим мені захоплюватися? Тим, що біля мене їде дибук[117]117
Дибук (з гебр. dibbuk – поєднання, прив 'язаність) – у єврейському фольклорі душа померлого грішника, яка оселилася в тілі живої людини.
[Закрыть]? – Вона обернулася і звинувачуюче показала пальцем на Самсона.
– Дибук, от тобі й на! – Шарлей фиркнув. – От ти і дочекався, Самсоне, найшла коса на камінь. Умить тебе розкусила. Дибук, щоб я так жив, дибук на всю губу. Демон, злий дух, втілений у чуже тіло. А я, подумати тільки, підозрював у тобі всього лише Жида Вічного Блукальця.
– На жаль, мушу вас обох розчарувати, – втомленим голосом відповів Самсон Медок. – Я не дибук. І не Вічний Жид. Якби я ним був, я би знав.
– Відстаньмо трохи, – Шарлей піднявся у стременах, упевнився, що ніхто із загону не слухає і не цікавиться ними. – Розкажи, Рейнмаре, що з тобою коїлося. І що тебе сюди привело.
* * *
Вислухавши, демерит довго мовчав. Гуркіт гармат з північного заходу долинав дедалі виразніше.
– Чорні Вершники, – врешті-решт сказав він, – далися взнаки і Таборові. За Житавою, чотири дні тому, оточили і вирізали нашу глідку[118]118
Глідка (чеськ. hlídka) – патруль.
[Закрыть], десятьох чоловік, тільки одному вдалося втекти. Потім ми знайшли кількох із тих, кого взяли живцем. Вони висіли за ноги на деревах. Хтось дуже старанно, як тільки міг, змушував їх свідчити. А потім їх перетворили на мішені для кидання списом.
– А ви, милостива пані, – звернувся він до Рікси, – ви та жінка, яка взимку врятувала нашого Рейнмара у Вроцлаві. І далі, як бачу, підтримуєте його допомогою, порадою, силою духу та чарівною особистістю. З власної ініціативи? Чи за чиїмсь розпорядженням, дозволю собі запитати?
– Я б воліла, – Рікса проникливо глянула йому в очі, – щоб ми собі цього не дозволяли. Я ні про що не буду питати – і чекаю взаємності.
– Розумію, – Шарлей знизав плечима. – Однак позаяк це все-таки військовий загін, я мушу щось вигадати для нашого начальника, Бруса Роновича. Якби він усе-таки забажав розпитати вашу милість…
– Я дам собі раду. Можеш називати мене Рікса.
Шарлей уколов коня шпорою, клусом помчав у голову колони.
– Що в Рапотіні, Самсоне? Маркета…
– Усе в найкращому порядку, – широко усміхнувся велет. – Справді в найкращому. Кращому, ніж я міг би сподіватися. І, мабуть, набагато кращому, ніж я заслуговую. Вона не хотіла відпустити мене з Шарлеєм. Не слухала аргументів…
– А в тебе були аргументи?
– Кілька. Один з них – ти. Ріксо, ти справді мусиш так свердлити мене поглядом? Ти вже довела, що вмієш бачити приховані речі. Але хоч би як уважно ти не дивилася, дибука не побачиш.
– А що побачу? Я бачу надприродне. А ти надприродний.
– Один із моїх знайомих, – Самсон далі усміхався, – любив говорити, що нема ні надприродних речей, ні надприродних явищ. Просто деякі з-поміж них перевершують те, що ми знаємо про природу.
– Це був святий Августин. Ти його знав, як я розумію, особисто. І мене це зовсім не дивує.
– Ти робиш, Ріксо, просто надзвичайний прогрес.
– Не глузуй з мене. Дибук.
Клусом під'їхав Шарлей, кинув на них суворий погляд.
– Що це ви тут, – пробурчав він, – за філософські диспути влаштували? Га, Самсоне? Чехи починають озиратися. Тримайся, холера, прийнятого інкогніто.
– Вибач, забувся. Так може бути? Я недавно розробив. Погляньте.
Самсон страшно скосив очі. Дурнувато усміхнувся, покретинськи заквилив і пустив слину з кутика рота. І насамкінець випустив носом бульку. Коли та луснула, випустив другу.
– О! – з непідробним захватом закричала Рікса. – Добре, дуже добре! А я вмію вдавати ілюзорну чуму. Плююся кров'ю і шмаркаю…
– Най би вас холера, – Шарлей з огидою відвернувся. – Ходи, Рейнмаре. Залишмо їх з їхніми забавами.
– Шарлею?
– Так?
– Той короткий самопал, з якого ти стріляв під млином. Що це за дивна зброя?
– Оце? – демерит продемонстрував видобуту з футляра біля сідла зброю. – Це, друже, празька рушниця, яку прийнято називати «зрадницькою».{37} Страшенно модна зараз штука в Празі, всі її носять. Вона, як бачиш, досить коротка, щоб її можна було сховати під плащем і використати зненацька, по-зрадницьки, тому вона так називається. Ґніт, ось поглянь, вставлений у бронзовий курок, може весь час тліти. Коли натиснути гачок – зауваж, що я можу це зробити однією рукою, гніт доходить до запалу і – бу-у-ум! Гарно, га? Прогрес, хлопче, відбувається безперервно.
– Годі заперечити. Чуєш?
– Нічого не чую.
– Отож-бо. Ще якийсь час тому бомбарди замовкли.
* * *
Вони виїхали з лісів. Згори перед ними відкривалася панорама. Мальовничий закрут Бобра. І місто на правому березі.
– Перед нами Болеславець, Верхня брама, – показав Брус із Клінштейна. – Виходить, що ми прибули саме вчасно. Місто здалося.
Верхня брама виявилася розбитою, рештки воріт, які звисали з завіс, були обвуглені, а стіна і надбрамна башта – чорні та розтріскані від вогню. Таборити явно застосували тут свій стандартний і випробуваний спосіб долати брами, який полягав у тому, що їх пропалювали. Під брамою складали купу дров, додавали кілька бочок смоли і дьогтю, підпалювали і чекали результату. Зазвичай результатом була капітуляція. Як тут і тепер.
– В'їжджаємо. Ріксо, ти з нами?
– Я тут почекаю.
– На кого? Чого?
Вона не відповіла, відвернулася. Шарлей фиркнув, а тоді кинув на Рейневана багатозначний погляд. Побачивши, що Рейневан не реагує, пришпорив коня, рушив за загоном.
У місті панував спокій, хоча вулички, що вели на ринок, були забиті озброєними до зубів гуситами. Щільні лави Табора стояли і на самому ринку, навколо ратуші. Міщани, які скупчилися довкола будинків, спостерігали за агресорами в тривожній тиші.
– Або Болеславець уже договорився, – оцінив ситуацію Шарлей, – або зараз буде договорюватися. Нормальна річ. Визначать викуп і контрибуцію у вигляді утримання і постачання для війська. Укладуть угоду. А то тут уже все було б у вогні.
Біля самої ратуші стояли в бойовому порядку кілька бойових возів, з них стирчали стволи гуфниць. Серед них був і штабний віз гейтмана, що його легко було впізнати за трофейними ксьондзівськими ризами, котрими були грубо оббиті обидва борти і вимощено всередині. Біля возу стояв власною персоною гейтман польових військ Табора, Якуб Кромешин з Бржезовиць, одягнений в оздоблений золотом каптан і високі чоботи з червоної шкіри. При ньому були Отік з Ложі, Мікулаш Сокол з Ламберка і Вацлав Гарда, командир празького контингенту. І худолиций проповідник Смолік, якого Рейневан пам'ятав із минулорічного рейду.
Особиста охорона пропустила їх. Вони підійшли. Рейневан прокашлявся.
– Гейтмане…
– Не зараз! – Кромешин упізнав його і явно здивувався, але відіслав жестом. – Не зараз, медику!
З ратуші показалися міські посланці. Райці і міщани, очолювані товстим ксьондзом у сутані та високим бороданем у вільному, мов тога, задрапованому, обшитому знизу хутром плащі.
Плащ привернув Рейневанову увагу: він був блакитний тим неповторним відтінком блакиті, який Рейневанів убитий брат Петерлін отримував у своїй фарбарні із синильника і чорничного соку.
Бородань і грубий священик стали перед Кромешином, уклонилися. Бородань почав говорити. Говорив він настільки тихо, що Рейневан, Шарлей і Самсон, які стояли за десять кроків, розбирали тільки кожне п'яте слово. Але всі, навіть ті, котрі стояли ще далі, розуміли, про що йдеться. Болеславець здавався. Пропонував викуп, тільки щоби Табор їх пощадив. Їх схоронив від меча, їхні домівки – від вогню. Усі, навіть ті, що стояли зовсім далеко, побачили також розлючене раптом лице Кромешина. І почули його голос. Його левиний рик.
– Тепер? То ви тепер хочете давати викуп? Коли ми вже в місті? Коли ви вже на нашій ласці? Пізно, болеславчани, пізно! Учора, коли я закликав вас здатися, ви мені зверхньо викрикували зі стін у відповідь! І що ж це ви гукали, згадайте-но? Чи часом не про Крацау? Ото я вам тепер дам Крацау! Ви мене запам'ятаєте, псявіри!
Бородань на крок відсахнувся, зблід. Грубий ксьондз, навпаки, здавалося, от-от кинеться гейтманові до очей.
– Я знав, – заверещав він, – що нічого з ними теревенити! Excoecavit eos malitia eorum! Тьху, єретики! Святотатці! Злочинці! Будете смажитися в пеклі! Спостигне вас кара Божа!
На знак Кромешина озброєні таборити оточили делегацію, приперли райців до стіни. Гейтман польових військ став перед ними, вперся кулаками в боки.
– На вас, – сказав він, – упаде найшвидше. Зараз. Я вас покараю від Божого імені.
– Ну ж бо, брате Смоліку, – звернувся він до худолицього проповідника. – Заговори до них. Нехай вони, перш ніж покинуть наділ, почують голос Божої істини. Спасіння їм однаково не мати, псявірам, прислужникам Риму, пахолкам вавилонського Люксембуржця. Але їм легше буде попрощатися з цим світом.
Проповідник напружився, як струна, набрав повні груди повітря.
– Це війна Господня! – писклявим голосом заволав він. – Тож це Він віддав вас у наші руки! Ви їли хліб безбожжя і вино грабежу попивали, настав день кари! Ви завинили перед Господом, тож виллється кров ваша, немов той пісок, а ваша плоть, як гній. Ти грішив, зрадливий народе, гордовито пишався, поклонявся брехливим ідолам Риму, тож Бог переможе тебе і відріже тобі голову, як учинив Давид Голіафові. Бог трощить голови своїм ворогам, пелехатий череп того, що чинить грішно[119]119
Цитати з Прип. 4:17 і Соф. 1:17.
[Закрыть]!
– Добре, – оцінив Кромешин. – А надто про той пелехатий череп. Хоча про пісок, що виливається, теж було непогано. Ну, хлопці, ви чули? Хапайте їх – і одного по одному, як Бог наказав, а брат Смолік нагадав! Як учинив Давид Голіафові!
– Змилуйтеся! – завив бородань у блакитному плащі, якого витягували з групи. – Не вбивайте! Християни! Змилосердьтеся!
Таборити схопили його, затягнули до возу, сперли шиєю на дишель. Хтось підбіг, ударив сокирою. Йому довелося доправити ще двічі, тим часом міщанин хрипів і харчав, а кров цебеніла струмками. Врешті-решт голова впала на заляпану бруківку.
Ксьондза, який виривався, жбурнули на землю, притиснули колінами. До потилиці приставили шестидюймовий цвях.
І забили кількома ударами обуха, по саму шапочку. Ксьондз закричав лише раз, а потім уже тільки здригався і смикав ногами.
На райців, які стовпилися у порталі ратуші, посипалися удари. Їх били ціпами, обушками і сокирами, рубали мечами, кололи рогатинами. Не минуло й піввервиці, як у калюжі крові здригалася дюжина тіл.
Кромешин мочки показав, і його рука ще не встигла опуститися, як шість тисяч воїнів Табора з дикими криками кинулися на місто Болеславець.
Миттю затовкли тих, що були на ринку, вирізали тих, які опинилися на вулицях. Потім вторглися до будинків. Звідти долинув один великий приречений крик, з вікон градом почали сипатися люди. Назовні тривала різня, пардону не давали нікому, вулиці моментально були встелені трупами. Кров рікою текла канавами, вимиваючи з них мильну піну й сечу, змиваючи сміття, гній і покидьки.
Не дали притулку болеславецькі храми. Було перебито всіх, хто поспішав до Діви Марії і Миколая. Сталася різня перед домініканським Святим Хрестом і на площі перед Доротою. Ненадовго прихистком послужив і костел Святої Ядвіги, в якому схоронилися понад сотня міщан і духовенства. Потім гусити ввірвалися до притвору, нефу і пресвітерії. Ніхто не вцілів, а костел охопив вогонь. Яскраве полум'я і стовп диму знялися під небеса.
Ще як тільки все починалося, коли стинали бороданя в блакитному, Самсон ступив крок уперед, немов хотів перешкодити. Демерит схопив його за плече, він вирвався, але залишився на місці, не підійшов, не втрутився. Не запобіг. Тільки відвернувся, побілівши як крейда. Подивився на Рейневана. На Шарлея. І знову на Рейневана. А потім угору, на небо. Достоту так, ніби чогось звідти сподівався.
– Брате! – Рейневан підійшов не до Кромешина, а до Отіка з Ложі, якого він знав краще. – Вплинь на гейтмана, зупиніть цю різню! Де бургомістр міста? Отто Арнольдус? Мені конче треба з ним поговорити!
– Бо що?
– Він володіє украй важливою інформацією! – гладко збрехав Рейневан, перекрикуючи передсмертні крики. – Таємною, особливого значення. Для справи!
– Ну, то вам не пощастило, тобі і справі, – сказав Кромешин, який прислухався. – Оце-от бургомістр Арнольдус. А оце-от – голова бургомістра Арнольдуса.
Він показував на першого убитого, бороданя в блакитному плащі, того, кого стяли на дишлі.
– Мені його навіть шкода, – додав він. – Вічний спочинок дай йому, Боже. Et lux perpetua luceat ei.
– У нього… – Рейневан ковтнув слину. – В Арнольдуса була дружина… Люди! Хто її знає? Хто…
– Я знаю! – послужливо зголосився один із місцевих, з групи тих, що служили таборитам за провідників. – Це на вулиці Митній. Я покажу!
– Веди.
* * *
Віриду Арнольдусову, свіжоспечену вдову бургомістра, вони застали живою. У сплюндрованому помешканні. Коли вона намагалася піднятися з підлоги і неслухняними руками довести до ладу подерте вбрання, прикрити наготу клаптями порваних сукні та сорочки. Самсон голосно вдихнув. Шарлей вилаявся. Рейневан відвів погляд.
У польовому війську Табора суворо карали за зґвалтування, введені Жижкою військові статути передбачали за це кару різками або навіть страту. Та що подієш, Жижки не було в живих уже п'ять років, а його статути, цілком очевидно, застаріли й вийшли з ужитку. Не витримали випробування часом. Як і багато інших принципів і правил.
Самсон зняв опанчу, накинув на плечі жінки. Рейневан присів поруч.
– Вибач, пані, – пробурмотів він. – Я знаю, що невчасно… Але це питання життя і смерті. Йдеться про порятунок людини в біді… Я мушу… Мушу задати запитання. Будь ласка…
Жінка труснула головою, вплела пальці обох рук у розбурхане волосся. Рейневан хотів торкнутися її плеча, але вчасно стримався.
– Будь ласка, пані, – повторив він. – Благаю. Стаю перед тобою на коліна. Я знаю, що тебе колись тримали в ув'язненні в монастирі. Скажи мені, де.
Вона глянула на нього з-над синяків, що наростали на опухлих щоках.
