Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 35 страниц)
Розділ дванадцятий
у якому жінка, що пахне розмарином, пропонує Рейневанові співпрацю і допомогу, внаслідок чого справи раптом починають розвиватися дуже погано. Ситуацію рятує легенда, яка, ніби Deus ex machina[99]99
Бог з машини (лат.), несподівана розв'язка.
[Закрыть], несподівано вилазить зі стіни.
Недалеко від школи, навпроти будинку командорії іоаннітів, на невисокому мурі, щоб вивищуватися понад юрмою, стояв чоловічок у чорній опанчі, з довгим рідким волоссям, що спадало на плечі.
– Браття! – кричав він, жваво жестикулюючи. – Антихрист об'явився! Серед знаків і фальшивих чудес! Пророкований убивця святих, котрий сидить, як тиран, у місті семи гір! У Римі, проституюючи Петрів престол, править намісник Сатани й отаман диявольських слуг. Істинно кажу вам, папа римський – то Антихрист! Мерзота, наслана Пеклом!{26}
Натовп слухачів ставав дедалі щільнішим. Їхні обличчя були похмурі, похмурим було і їхнє мовчання, зле, тяжке, воістину замогильне. Це здавалося доволі нетривіальним, бо зазвичай подібні виступи, останнім часом досить-таки часті, супроводжувалися сміхом, вигуками «браво» і схвальними криками – впереміж із свистом і лайливими прізвиськами.
– Що таке нині, – збуджено викрикував довговолосий, – Римська Церква і весь клір? Це змова відступників і шахраїв, які керуються виключно хтивістю. Це загрузла у бруді й розпусті банда злочинців, пересичена багатством, владою, почестями, захована під шатами святості та за маскою релігії, яка перетворює святе ім'я Боже на злодійське знаряддя, причандалля для своєї розпусти. Це вдягнена в пурпур вавилонська курва, сп'яніла від крові мучеників!
– Дивіться, дивіться, – промовив за спиною Рейневана альт, м'який, наче шовк. – Банда злочинців. П'яна курва. Хто би міг подумати, що справи зайдуть аж настільки далеко? Воістину, настав час великих перемін.
Він обернувся. Й одразу її упізнав. І не тільки її голос. Ілюзія, під якою вона маскувалася тоді, у Вроцлаві, не приховала того, що він бачив і тепер. Жовто-зелених очей з нахабним виразом. Очей, які він запам'ятав.
– Ще рік тому, – вона присунулася до нього, досить безцеремонно взяла його під руку. – Ще рік тому юрму вже би розігнали, а крикуна посадили би під замок. А тут дивіться: пащекує і пащекує, та ще й у багатолюдному місці. Невже щось закінчується? А може, починається?
– Хто ти?
– Не зараз.
Він відчував збоку тепло, яке вона випромінювала крізь плащ і чоловічий ватований вамс. Її тепло він теж запам'ятав. Тоді, у Вроцлаві, коли шукав на її тілі симптомів пошесті. Її волосся було сховане під каптуром, проте воно виділяло той ледь чутний запах розмарину, що його він запам'ятав з Ратибора.
– Істинно кажу вам, – дедалі більше розпалювався і підвищував голос чоловічок в опанчі. – Римська Церква – не церква Христа, а єпархія Диявола, печера розбійників! Там виставляють на продаж священні закони, тайни Божества, втілення Слова! Ділять на шматки неподільну Трійцю. Вправні шахраї, фальшиві пророки, неправедні священики, брехливі вчителі, зрадливі пастирі! Нам їх пророковано! Провіщено: дорогу правди обкидають вони блюзнірством, для задоволення своєї хтивості облудними словами вас продадуть. І ось погляньте на римську Курію, на її булли, на брехливі меси, на індульгенції. Хіба ж бо не запродують вони нас? Хіба не віддають душі наші на муки? Браття! Треба нам відмежуватися від посланих Дияволом нечестивців і негідників, ми не можемо мати з ними нічого спільного, не можемо брати участі в мерзоті, яку вони чинять. У всьому-бо творінні є тільки добрі й лихі, віруючі й невіруючі, темрява і світло, ті, що за Бога, і ті, хто проти Бога кумується з Веліалом!
– Не спокушаймо долю, – сказала вбрана у чоловічий вамс власниця зелених очей, яка пахла розмарином. – Зміни змінами, але до ідеалу цьому світу іще далеко. Є темрява, є світло, і є такі, котрі доносять. Невдовзі тут будуть стражники з ратуші й хапачі Інквізиції. Ходімо звідси.
– Куди?
– Ходімо, кажу.
– Ні. Спершу ти поясниш мені…
– Ти хочеш провернути Ютту чи ні?
– Тремтіть перед гнівом Господа, – почули вони, відходячи, – ви, що повірили брехні і затулили вуха перед правдою. Ви, що полюбили неправедність і йдете за розпустою. Ви, на яких вирок прокляття вже давно набрав законної сили! Тремтіть і покутуйте! Бо наближається день гніву, день лиха, день сліз. Наближається День Суду!
– Dies irae, dies illa, – замуркотіла, притискаючись до його плеча, загадкова зеленоока. – Et lux perpetua.
– Куди ми йдемо?
– До синагоги. Але не бійся, я не буду тебе навертати. Будь собі гоєм аж до Судного Дня. Проте в синагозі не буває шпигунів.
Вони туди не заглядають. Бояться єврейських чарів.
* * *
Однак до синагоги, розташованої у північно-східній частині міста, неподалік Нової брами, вони не зайшли. Розмовляли, сидячи на підмурку, заховані за сходами, що вели до Езрат Нашім, тобто до бабинця. Рейневан почував себе невпевнено і скуто під проникливими поглядами дивної жінки – під поглядами очей, зелених, як у кішки, і так само незбагненних. Він переборов себе. З нього було досить невизначеності. Досить таємниць. І досить маніпулювання ним.
– Спочатку про елементарні речі, – перебив він її, як тільки вона заговорила. – Від них і почнемо. Хто ти? Чому ти допомогла мені у Вроцлаві, чому втрутилася, коли мене заарештували? Чому ти зараз тут – щоб, як ти заявляєш, допомогти мені визволити Ютту? Чиї накази ти виконуєш? Бо ж очевидно, що ти не робиш цього з власної ініціативи, самостійно, глибоко перейнята кривдою людською…
– А чому це раптом, – вона нахилила голову, – це так очевидно? Хіба я не схожа на таку, яка може перейматися кривдою людською? Спочатку про елементарні речі, кажеш. Гаразд, якщо ми уточнимо, що саме є елементарним. Стосовно того, щоби назвати себе, – із цим я можу погодитися. Подумавши. Зрештою, ти вже мене про це розпитував, у Ратиборі, навесні. Маєш право знати мої персонали. І не тільки.
Вона зірвала з голови каптур, різким рухом розметала волосся, чорне і блискуче, як воронове пір'я.
– Мене звуть Рікса Картафіла де Фонсека. Ти можеш називати мене Рікса. Чого так витріщаєшся?
– Я не витріщаюся.
– Витріщаєшся. Видивляєшся, де в мене нашитий Judenfleck?{27} Тобі було би легше, якби мене звали Рахіль? Або Capa?
– Припини, будь ласка, – він узяв себе в руки. – Ти представилася, я дякую, уклінно дякую, це честь для мене, це приємність для мене і таке інше.
– А ти цілком впевнений, що приємність?
– Абсолютно. До цього питання ми більше не будемо повертатися. Перейдімо до інших.
– Я не можу тобі сказати, чиї накази я виконую. Не можу – тай годі, все, і покінчимо із цим, більше ніяких запитань. Тобі має вистачити того, що ти знаєш.
– Не вистачає. Твої власні таємниці – це твоя справа. Коли вони стосуються тільки твоєї особи, нехай собі будуть таємницями. Але не тоді, коли вони стосуються мене. Ти чогось хочеш від мене. Я хочу знати…
– Згода, – тут же перебила вона. – Тобі саме час про це дізнатися. Довше приховувати це неможливо. Я хочу від тебе точнісінько того самого, що й Лукаш Божичко та Інквізиція: співпраці та інформації. Божичко змушує тебе до співпраці шантажем і погрозами. Я хочу тебе переконати співпрацювати зі мною, довівши, що в нас спільні інтереси. У принципі, я вже це довела. Я дбала, щоб із тобою не сталося нічого поганого, виконувала обов'язки твого ангела-охоронця. А тепер допоможу тобі повернути Ютту. Я декларую допомогу, причому невідкладну, і ми вирушаємо ще сьогодні. Хіба цього мало?
– Цього багато. Але закінч-но, будь ласка.
– Ти близько до Прокопа, – вона примружилася. – Близько до Прокупека, Пухали, Бедржиха зі Стражниці, Корибутовича, Краловця, знаєшся з Колдою з Жампаха, Пйотром Поляком і з Яном Чапеком. Тобі всюди дозволяють бути близько. І всюди допускають до секретів. Я теж хочу знати ці секрети. Ми розуміємо один одного?
– Ні.
– Ти інформуєш мене про те, що задумують гусити. Тільки конкретно, Рейнмаре, конкретно. Жодних пророцтв Малахії, жодних дат смертей і подібних ворожбитських сенсацій.
– Ти підслухала нас у Ратиборі. Мене і Божичка.
– Авжеж, підслухала. Ти мені тоді сподобався, знаєш? Ти надав йому інформацію, але при цьому не відступився від переконань, нікого не зрадив, нікому не нашкодив. Звісно, якби не моє втручання тоді, Божичко змусив би тебе розповісти про більш конкретні речі. А позаяк то власне я перешкодила йому це зробити, буде справедливо, якщо тепер про ці конкретні речі дізнаюся саме я.
– Цікаве трактування справедливості, – він підвівся. – Послухай-но, Ріксо Фонсеко. Я не буду твоїм донощиком. Ти нічого від мене не дізнаєшся. Якщо це було умовою нашої співпраці, то співпраці не буде.
– Я на твоєму боці, – Рікса теж встала. – Я це довела. Я не схиляю тебе до відступництва. Я не примушую тебе зраджувати. Я бажаю співпраці. Взаємно корисного співробітництва.
– Взаємно корисного. Неймовірно.
– Повторюю, я на твоєму боці. І на боці ідеалів, яким вірний і ти.
– Аякже, – пирснув він. – Ти всім серцем підтримуєш Чашу і любиш гуситський рух, саме через цю любов ти хочеш шпигувати за Прокопом та інфільтрувати Табор. Це, як мені здається, політика високого штабу. Я трохи знаюся на політиці, знаю, що в неї є дві альтернативні цілі: одна – угода, друга – конфлікт. Угоди досягають, коли одна зі сторін вдає, ніби вірить у небилиці, які розповідає друга. Ми з тобою, на жаль, – у конфлікті. Я не вірю в небилиці, які ти розповідаєш. І не збираюся вдавати, що вірю.
Вона просвердлила його очима.
– Я ж і не кажу тобі вірити. Я бажаю співпраці, а не віри.
– Я не буду твоїм інформатором. І крапка. Дякую за допомогу. Дякую за дотеперішні зусилля, мій ангеле-охоронцю.
– А ти ні про що не забув? Як же Ютта?
– Шантажем ти нічого не доб'єшся. Прощавай. Бог з тобою.
– Тихше, – вона усміхнулася. – Бо ще рабин почує. Рейневане, я просто з тобою дражнилася.
– Повтори, будь ласка.
– Я дражнилася з тобою. Мені було цікаво, як ти відреагуєш. Я на твоєму боці. Мені не треба від тебе ніякої інформації. Я не буду намовляти тебе виказувати таємниці. Ютту я допоможу тобі знайти і визволити без жодних інших умов і зобов'язань. Ти хочеш повернути собі Ютту?
– Хочу.
– То вирушаємо ще сьогодні.
– У мене є прохання.
– Слухаю.
– Не дражнися зі мною більше. Ніколи.
* * *
Коли вони покинули місто, Рейневан кілька разів замислено озирався назад. «Утретє доля заносить мене сюди, – думав він, – утретє протягом останніх чотирьох років. Під Стшегомом я зустрів Шарлея, у Стшегомі побачив його в дії, коли він нам'яв чуби трьом жевжикам. Зі Стшегома ми обоє втікали від погоні, яку вислали за нами навздогін. Це було влітку 1425 року. Удруге я опинився під Стшегомом чотири місяці тому, в лютому, у Попільну середу, коли бомбарди і бліди[100]100
Бліда (нім. Blidę) – метальна машина типу баробалісти, яка метала каміння та інші снаряди, використовуючи принцип важеля та потенційну енергію важкої противаги.
[Закрыть] Сиріток метали на місто ядра і запалюючі бомби, сліди цього обстрілу видно ще й досі. З-під Стшегома я поїхав шукати Ютту у Вроцлаві…»
– Я шукав Ютту, – заговорив він до Рікси, яка їхала поряд, – у Вроцлаві. Я шукав її у Зембицях, у Білому Костелі, у Стшеліні, в Нємчі, в Олаві. Пробував застосувати магію – безрезультатно. Пробував залякувати і шантажувати. Що тепер? Куди ми прямуємо? Які в нас плани?
– Як і ти, – Рікса Картафіла де Фонсека обернулася в сідлі, – я теж почала із Зембиць. Я знала звичаї князя Яна. Він мав звичай ув'язнювати панночок, щоб користуватися ними, але не любив заради цього далеко їздити. Окресливши навколо Зембиць коло радіусом у милю, можна було б знайти Ютту щонайбільше за два дні, у якомусь замочку або монастирочку, де вона, наче та Рапунцель, виглядала би з віконця свого казкового принца. Але принца випередила Інквізиція. Вони викрали Рапунцель, і шукай тепер вітра в полі…
Він глянув на неї, і його погляд, мабуть, був вельми промовистий, тому що вона негайно посерйознішала.
– Магія нічого не дасть, – сказала вона, – коли застосовано захисні чари. Шантаж і підкуп – добрі методи, але не щодо такого боягуза і пройдисвіта, як ксьондз Феліціян. Проте не турбуйся. Є інші способи. Ми їдемо, як ти помітив, яворським гостинцем. У Яворі ми відвідаємо особу, яка зазвичай буває непогано поінформована, і спробуємо зробити так, щоб вона захотіла цією інформацією поділитися. Але це аж завтра. Важливо, щоб ми прибули на місце вранці, а я не хочу ночувати в Яворі, там шпики занадто вже нишпорять по постоялих дворах. Зупинимося на нічліг у Рогожниці, «Під лелекою», там безпечно, а блохи представлені у розумній і прийнятній кількості. Притримай коня. Я мушу тебе попередити. І застерегти.
– Що?
– Ми прикидаємося двома мандрівними кліриками: такі не викликають ні підозр, ні навіть зацікавлення. Якщо тільки поводяться нормально. Як годиться клірикам.
– Тобто?
– У трактирі вони завжди беруть одну кімнату з одним ліжком. Йдеться про кошти. Зазвичай.
– Розумію. А від чого ти мене хотіла застерегти?
Рікса голосно засміялася.
* * *
Трактирник «Під лелекою» без ані найменшої тіні сумніву і не моргнувши оком прийняв їх за двох кліриків, і це ще сильніше утвердило Рейневана в переконанні, що Рікса користувалася камуфляжними чарами та емпатичною магією і напевне теж мала амулети на кшталт Панталеона. Без жодних заперечень з боку господаря і за не вельми високу ціну «клірики» отримали в розпорядження розташовану в мансарді кімнатчину, оснащену одним ослоном і одним ліжком. Рікса без церемоній скинула куртку і чоботи, випробувала сінник і кинулася на нього навзнак, жестом показуючи Рейневанові на місце коло себе.
Вони лежали нерухомо. У стіні деренчав шашіль. За брусованою стелею шаруділи і шкреблися миші. Рікса Картафіла де Фонсека голосно кашлянула.
– Це небезпечно, – озвалася вона, дивлячись у стелю. – Дві особи різної статі на одному ложі. Велика загроза гріха. І ще більша – небажаної вагітності. Добре, що нас це не стосується. Ми – в безпеці. Нас охороняє закон.
– Тобто?
– Якщо єврея спіймають на гріху з християнкою, йому відрізають цюцюрку і виколупують одне око. Християнин, який займається сексом з єврейкою, ризикує серйознішими наслідками. Йому загрожує звинувачення у bestialitas[101]101
Скотолозтві (лат.).
[Закрыть], у розпусті contra náturám[102]102
Протиприродній (лат).
[Закрыть]. А вже за отаку річ вогнище гарантоване.
– Гм.
– Що – гм? Боїшся?
– Ні.
– Ну й відважний ти хлопець! А може, це не відвага, а недоусвідомлювання загрози? Ти ж бо мене не знаєш, не здогадуєшся, з ким тобі довелося ділити ложе. А я страшна жінка. У мене це в крові.
– Що саме?
– Це ж євреї винні у смерті Спасителя, я правильно кажу? Тож справедливо і природно, щоби винні у смерті Спасителя євреї завжди і вовіки носили тавро своєї нікчемності.
– А конкретно?
– У моїх жилах, любий хлопче, тече кров багатьох поколінь вибраного народу. Мій предок Леві, коли Ісуса вели на Голгофу, наплював на нього, і відтоді всі левити безперервно харкають, але не можуть позбутися флегми. Євреї зі спорідненого зі мною племені Гада вдягнули Ісусові терновий вінок, тому щороку в них на головах з'являються смердючі виразки, які можна вилікувати, лише намазавши їх християнською кров'ю. І, нарешті, найстрашніше: плем'я Нафтале викувало цвяхи для розп'яття, а з намови єврейки на ім'я Вентрія, не інакше як моєї пращурки, затупило їхні вістря, щоби додати Ісусові страждань. Через цей мерзенний вчинок у жінок із коліна Нафтале після досягнення ними тридцятирічного віку, коли вони сплять, у роті заводяться живі хробаки.{28} Але не бійся, хлопче, спи спокійно. Мені ще тільки двадцять.
– І це я мав би боятися? – Рейневан із серйозною міною підхопив гру. – Я? Та я ще кращий. Я чорнокнижник, знаю artes prohibitae[103]103
Заборонені мистецтва (лат.).
[Закрыть]. У мене це в крові, я весь наскрізь просяк страшною чорною магією. І коли я пісяю, то над цівкою сечі з'являється веселка.
– О! Мусиш мені показати.
– А крім того, – гордовито заявив він, – я гусит. У свята ходжу зовсім голий і не можу дочекатися дня, коли всі жінки стануть спільними. До того ж я, попереджаю тебе, кацер[104]104
Кацер (нім. Katzer, від Katze – кіт) – єретик.
[Закрыть]. Чи знаєш ти, люба дівчино, звідки ця назва? Вона походить, як повчає Аланус Остров'янин, від кота. На наших таємних кацерських зібраннях Сатана об'являється нам у вигляді чорного кота, якому ми, єретики і гусити, задираємо хвоста, а тоді по черзі цілуємо його в його котячу сраку.
– Може бути, – так само серйозно додала Рікса, – що те, у що ви цілуєте, – єврейська срака. Єврей-бо, як повчає Петро Блуаський, простуючи стежками диявола, свого батька, часто набуває потворних рис.
– Так. Ти маєш рацію. Це може бути. Добраніч.
– Добраніч, Рейнмаре. Приємних сновидінь.
* * *
Наступного дня вони добралися до Явора. Рікса знала дорогу, провадила безпомилково і було видно, що вона почувається тут, як удома.
– Ти почуваєшся тут, як удома.
– Я і є як удома, – парирувала вона. – Це вуличка Річкова. Тут мешкає особа, яку ми відвідаємо.
– Ота добре поінформована особа, – здогадався Рейневан. – Хто це такий? Чим займається?
– Майзль Нахман бен Гамаліель. Займається тим, що позичає гроші під відсоток.
– Лихвар?
– Ні. Фінансист.
Дім на Річковій був показний, але суворий, позбавлений будь-якого декору. Він нагадував невеличку фортецю. Доступ перекривала стіна, а в просторому підсінні з аркадами ховалися обкуті ворота з бронзовим калаталом і малесеньким віконечком. Рікса вхопилася за калатало й енергійно закалатала. Невдовзі віконечко відчинилося.
– Ну? – почулося зсередини.
– Шалом, – привіталася Рікса. – Подорожні у справі до вельмишановного Майзля Нахмана бен Гамаліеля.
– Нема.
– Я Рікса Картафіла де Фонсека, – у голосі дівчини раптом з'явилася зловісна нотка. – Передай це ребе, пахолку. Якщо його нема, нехай він сам мені це скаже.
Знову довелося чекати кілька хвилин.
– Ну?
– Ребе Майзль Нахман бен Гамаліель?
– Не знаю такого. І його нема вдома.
– Ми не заберемо багато часу, ребе. Впусти нас, будь ласка. Нам потрібна тільки інформація.
– Та ну? А що ще вам потрібно? Може, готівка? Може, жінка має вам приготувати ґефільте фіш[105]105
Фаршировану рибу (ідиш).
[Закрыть]? Може, ви хочете виспатися і відпочити? Ідіть геть, гої.
– Ребе…
– Не йдуть? Хочуть, щоб їх таки благословити? Шмуль! Принеси гаківницю!
– Ребе Майзль, – Рікса знизила голос, наблизивши стиснений кулак до віконця. – 3 гаківницею раджу бути обережно. Я Рікса Картафіла де Фонсека. Я ношу перстень цадика Халафти.
– Ой-вей! – долинуло зсередини. – А я цар Соломон. І в мене є перстень, щоб запечатувати джинів у глеках. Ідіть геть, провокатори.
– Не називай мене провокаторкою, ребе, – прошипіла дівчина. – Я Рікса Картафіла де Фонсека. Я не вірю, що ти про мене не чув.
– Та ну? Може, чув, може, не чув, – відповів дещо лагідніше голос з-за воріт. – Часи такі, що не можна вірити ні очам, ні вухам. А що вже там пліткам. Ви таки йдіть до міста. Ви таки побачте, що там готується. Ви таки посудіть: хіба може в такі часи єврей відчиняти двері? Навіть якщо єврей щось таки і чув про когось? Ні, дівчино з перснем цадика Хафтали. Немудро відчиняти двері, якщо назовні саме лихо. Ідіть – і побачите. Самі переконаєтеся. Ой, та якби ви мали двері, то теж би не відчинили.
* * *
Вулиці Явора здавалися дивно безлюдними. І тихими. У повітрі, крім звичайного смороду гною і стерва, нависало щось неокреслено недобре, щось, що піднімало сторч волосся на голові та зрошувало спину холодним потом. Щось, що змусило більшість мешканців міста передбачливо не потикати носа із домівок.
Рікса була, як у себе. З ринку вона повернула у провулок, в якому велика і барвиста вивіска вказувала дорогу до трактиру «Під Сонцем і Місяцем». Тут, на відміну від вулиці, людей було багато, навіть панувала тиснява. Точно полічити було неможливо, однак Рейневан прикинув, що корчму окупували добрих сто чоловік. До того ж усі теревенили, бесідували, і в голові шуміло від однотонного гамору. Рікса пильно роззирнулася, швидко перемістилася в напрямку до кута, де, вмочивши вуса в кухоль, сидів сивоволосий чоловік у фетровому капелюсі з наддертими крисами. Дівчина підсіла, штовхнула його ліктем.
– Панянко?
– Здрастуй, Шлегельгольц. У корчмі з самого ранку?
– Душа болить, – витер вуса сивоволосий. – Мушу, мушу втамувати… Часи страшні… Страшні…
– Що відбувається?
– Жахлива, жахлива річ сталася. Доведеться нам усім померти… Нема рятунку від зарази, нема…
– У чім річ?
– Днів ото вже чотири тому, – Шлегельгольц зробив чималий ковток пива, – з колодязя біля Святого Мартіна виловили свинячу голову, геть-чисто обдерту зі шкури. І зразу ж після того в пекаревої Кунцової помер дітвак. Значиться, воду заразили. Моровою заразою. Жбурнули нам у колодязь зачумленого кабанчика.
– Хто?
– Хто-хто. Відомо хто. Ото й зібрався нарід, радиться. Самі бачите, панянко.
– Бачу, – підтвердила Рікса, показуючи на чоловіка у латаній куртці, який саме виліз на лаву і згори подавав знаки тим, що зібралися, аби ті зволили вгамуватися, – Отой тип і компанія – що вони за одні?
– Чужі якісь. Недавно приїхали. Дивні якісь люди.
– Яворянам, – крикнув чоловік у латаній куртці, – можна, бачу, не тільки в кашу наплювати, а й на голову сісти! То це аж так підупав дух між тутешнього народу? Ваші батьки в 1420-му трішки жидовинів погромили,{29} а вам би й остаточно з ними покінчити, жодного не залишити! А ви що? Вони вам колодязі труять, а ви собі сидите і пивце цмулите? Що ще ви клятим пархам дозволите? Щоб вони вам, як у Будишині, з костелу облатку вкрали і осквернили? Щоб із ваших діточок кров спускали, як то у Згожельці трапилося?
– А може, – встав другий, із кучерявим, як овече руно, чубом, – почекаєте, поки гусити прийдуть, а жиди їм уночі ворота відчинять, як торік у Франкенштейні зробили? Що, ви не знали? То ви, може, не знали і того, що ізраеліти хотіли Клодзько видати гуситам на поталу, вчинивши у місті пожежу? Не знали, що Юда давно з чеським єретиком у змові? Не казав вам того пробощ на казанні? Що існує змова між Сатаною, жидом і гуситом? Що? Не казав? То ви пильніше придивіться, яворяни, до свого пастиря. Придивіться, що він робить, прислухайтеся, що говорить. Не бракує відступників і серед духовенства, не один піддався намові Сатани! Якщо вирішите, що з вашим плебаном щось не так, донесіть! Негайно донесіть владі!
Раз по раз котрийсь із яворян вставав, нишком пробирався до виходу. На обличчях у решти теж не було видно особливого запалу.
Промовці це помітили.
– Ви боягузи і нездари! – крикнув латаний. – На вас самих слід би було донести! Бо як хто не проти жидів, видно, сам з дияволом знається, сам жид! Жиди, кажу вам, вірні злим силам! Саме вража рука Юди відштовхує християнина від істинної віри. Думаєте, був би Гус, якби не було жида? Хто, як не жид, з намови диявола підбурив чехів до єресі? Таж плюгава гуситська секта бере за взірець не що інше, як Талмуд! А спирається на Кабалу!
– Одразу після Сатани, – завторив кучерявий, – нема більшого ворога християн, ніж жиди. Вони у своїх повсякденних молитвах моляться за нашу погибель, проклинають нас, своїми магічними обрядами та заклинаннями благають, щоб нас погубив Сатана, їхній отець і їхній Бог. Сто років тому вони хотіли знищити нас Чорною Смертю, не вдалося, Христос виявився сильнішим. То тепер вигадали гуситів. Нам, християнам, на погибель!
– Ходімо, – Рікса встала, натягла каптур. – Я це вже чула, знаю напам'ять. Шлегельгольц, ти нас не бачив. Ясно? Мене тут взагалі не було.
Перш ніж вони пропхалися до виходу, на лаву вискочив третій промовець, з поголеною на лисо головою.
– Сидите спокійно, яворяни? У вас у жилах, видно, сцяки, а не кров, якщо ви терпите у себе в місті смердючих юдеїв і їхню прокляту божницю, якщо ви зносите між собою єретиків, магів, дітовбивць і отруйників! Злодіїв і лихварів, таких кровопивців, як головний тутешній парх, Майзль Нахман! Його вже давно слід було затовкти!
– Дивіться, дивіться, – пробурмотіла Рікса. – Нарешті щось нове, терпіння винагороджене. Я вже знаю, хто, що і для чого. Знаю цього типа. Це колишній цистерціанець, утікач з монастиря у Добрилузі. Він поголив свою покрівлю, щоб приховати тонзуру. Це агент Інквізиції. Скидається на те, що тут уже готується невеличка провокація.
– Інквізиція? Не може бути, – засумнівався Рейневан. – Гжегож Гейнче ніколи не опустився би…
– Не Вроцлав. Магдебург. Не дивися на них, не привертай до себе уваги. Виходимо.
* * *
– Це тебе не стосується, Рейневане. Це не твоя війна.
Рікса поправила на собі кольчужку, вийняла з пакунків тесак з кривим лезом, витягла його з піхв, кілька разів махнула, аж засвистіло.
– Я перевірила, розпитала, – сказала вона – їх багато. З Магдебурга приїхала чимала хевра.{30} Крім провокаторів, є й убивці. Чотирнадцять чоловік. Нападуть, як тільки стемніє.
Рейневан відчепив від в'юків і розпакував свій мисливський арбалет, повісив на спину сагайдак зі стрілами. Перевірив ніж, на додачу застромив за халяву мізерикордію. Рікса мовчки спостерігала.
– Це тебе не стосується, – повторила вона. – Ти не мусиш у це пхатися і важити головою.
Він глянув їй у вічі.
– Ти мала мене не дражнити, нагадую. Ходімо.
* * *
Магдебурзька Інквізиція не змусила довго себе чекати, атакувала відразу ж, щойно стемніло. Перед брамою будинку на Річковій з темряви раптом вигулькнули постаті, настільки швидкі, що аж тінь не трималася ока. У двері з грюкотом ударив таран. Дім був напоготові, відповів. Гримнуло, з віконця у дверях бризнуло вогнем. Серед постатей заклубилося, хтось заверещав. Таран ударив у двері вдруге – і цього разу протяжний тріск сповістив, що успішно. Рікса сплюнула в долоні, схопила держак.
– Зараз! На них!
Вони вискочили з провулка і влетіли поміж скупчених біля брами людей, захопивши їх зненацька і розметавши. Рейневан блискавично штрикав ножем, Рікса з розмаху рубала тесаком. Зойки і прокльони заповнили вуличку.
– Усередину!
З-за розбитих воріт знову випалила рушниця, завили сіканці. У спалаху пострілу Рейневан угледів просто перед собою чоловіка з налисо поголеною головою, помітив, як той піднімає сокирку для удару. Він схопив повішений через плече арбалет, вистрелив зі стегна, не цілячись. Поголений зойкнув і повалився на брук.
– Усередину!
У нападників теж були арбалети, теж були самопали. Коли вони з Ріксою вискочили на подвір'я, раптом майже розвиднілося від пострілів, у повітрі засвистіли стріли. Оглушений гуркотом, Рейневан перечепився об труп, упав у калюжу крові. Хтось, хто біг слідом за ним, спіткнувся об нього, гримнувся поруч – із прокльонами і брязкотом. Рейневан зацідив йому арбалетом, швидко відкотився, просто під ноги наступному. Біля самої його голови щось металево дзеленькнуло, викресавши іскри. Він висмикнув мізерикордію з-за халяви, зірвався, вдарив, аж хруснуло плече, чотиригранне лезо зі скреготом прошило кільця кольчуги. Нападник заревів, упав на коліна, упустивши прямо на Рейневана важкий залізний гак. Той схопив залізо і з розмаху присадив лежачому, він відчував і чув, як гак встрягає у кістку черепа.
– Рейневане! Сюди! Швидко!
У глибині подвір'я хтось завив, захрипів і захлинувся. Рейневан зірвався на ноги і побіг у бік входу до дому. Стріла просвистіла просто в нього над головою. Щось гримнуло і блиснуло, по камінні, яким було вимощене подвір'я, розтеклася вогняна калюжа, засмерділо паленим жиром. Друга пляшка розбилася об стіну будинку, палаюча олія каскадом стекла по карнизах. Третя луснула на сходах, полум'я миттю охопило два тіла, які там лежали, зашипіла, паруючи, кров. З боку брами летіли наступні пляшки. Раптом стало видно як удень. Рейневан побачив бороданя у лисячій шапці, який присів за стовпом підсіння. Це міг бути тільки господар садиби, Майзль Нахман бен Гамаліель. Збоку стояв на колінах підліток, намагаючись зарядити гаківницю. За другим стовпом стояла Рікса Картафіла де Фонсека із закривавленим тесаком, а лице в неї було таке, що Рейневан аж здригнувся. Зразу за Ріксою, із самопалом у руці…
– Тибальд Раабе? Ти тут?
– Ховайся!
Від воріт полетіли стріли, відколупуючи тиньк зі стіни. Підліток, який намагався зарядити гаківницю, пронизливо скрикнув і згорнувся клубком. Рікса сахнулася від вогню, що аж гучав, і затулила лице рукою. Рейневан затягнув підлітка за стіну, йому допоміг Тибальд Раабе.
– Недобре, – важко дихаючи, вимовив голіард. – Недобре з нами, Рейневане. Зараз насунуть… Не вистоїмо.
З боку воріт, немов на підтвердження, йому відповів бойовий крик, сповнене злоби виття. Вогонь заблищав на клинках, замиготів на вістрях.
– Смерть жидам!
Ребе Майзль Нахман бен Гамаліель підвівся. Підняв голову до неба. Простер руки.
– Барух Ата Гашем, Елогейну, – заволав він співуче. – Мелех га-олам, боре меорі гаєш!{31}
Стіна дому луснула, вибухнула бризками тиньку, вапна і розчину. З хмари куряви вийшло те, що було в стіні, що було в ній замуроване. Рейневан зі свистом втягнув повітря. А Тибальд Раабе аж присів.
– Емет, емет, емуна!{32} Абракадабра! Абракаамра!
Те, що вилізло зі стіни, схоже на снігову бабу, але з глини, здавалося людиноподібним тільки в загальних рисах, однак на місці голови між плечами містився тільки незначний виступ. Нижче від людини середнього зросту, воно, проте, було грубе і черевате, як бочка, крокувало на коротких схожих на стовпи ногах, грубезними лапищами сягаючи землі. На очах Рейневана лапища стиснулися в кулаки завбільшки з ядра бомбарди.
«Голем, – подумав він, – це голем. Найсправжнісінький голем, легендарний голем з глини, мрія чародіїв. Мрія, пристрасть і манія Радіма Тврдіка з Праги. Шкода, що Радіма тут нема… Що він не може цього побачити…»
Голем заревів, точніше, затрубив, немов велетенська окарина. Скупчену в брамі магдебурзьку хевру охопив панічний страх, тривога, здавалося, паралізувала горлорізів, позбавила їх влади над ногами. Вони були нездатні втікати, коли голем біг до них хитливим підтюпцем. Вони навіть не захищалися, коли він накинувся на них, монотонно і методично гамселячи і луплячи гігантськими кулачиськами. Вереск, страхітливий вереск розпоров нічне повітря над Явором. Це тривало недовго. Запала тиша. Тільки сичала олія, що горіла в калюжах.
З муру при брамі повільно стікала густа, змішана із мозком кров.
* * *
Зійшло сонце. Глиняний голем повернувся у діру в стіні, стояв там, злившись із тлом, зовсім невидимий.
– І був я мертвий, а ось я живий[106]106
Об. 1:18.
[Закрыть], – сумно сказав Майзль Нахман бен Гамаліель. – Але пролилася кров. Багато крові. Дай Боже, щоб це було мені прощено, коли настане День Суду.
– Ти врятував невинних, – Рікса Картафіла де Фонсека рухом голови показала на огрядну жінку, яка обіймала і тулила до себе трьох чорноволосих дівчаток. – Ти захищав життя найдорожчих, ребе, від тих, котрі забажали їх скривдити. Рече Господь: Пам'ятайте, що зробив був тобі Амалик у дорозі, коли ви виходили з Єгипту. Зітреш пам'ять Амалика з-під неба[107]107
Поет. 25:17, 19.
[Закрыть]. Ти стер.
– Стер, – очі єврея зблиснули, але одразу ж пригасли. – А тепер що? Знов усе покинути? Знов у мандри? Знову до інших дверей чіпляти мезузу?
