355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Анджей Сапковський » Lux perpetua » Текст книги (страница 2)
Lux perpetua
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 00:10

Текст книги "Lux perpetua"


Автор книги: Анджей Сапковський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 35 страниц)

– Ой, хлопче, хлопче, – промовив він, хитаючи головою. – Ти стаєш збіса неоригінальним. У тебе всі клопоти на один копил. Усі твої проблеми, дозволь мені назвати це по-вченому, feminini generis.


* * *

Земля здригалася від ударів копит. Табун мчав полем учвал; немов у калейдоскопі, мерехтіли на льоту лискучі боки та крупи: гніді, карі, сиві, булані, каштанові та в яблуках. Розвівалися хвости і буйні гриви, з ніздрів била пара. Дзержка де Вірсінг обіруч сперлася на луку сідла, дивилася, в її очах були радість і щастя. Можна було подумати, що то не конярка дивиться на своїх жеребців та кобилок, а мати – на своїх дітей.

– Виходить, Рейневане, – обернулася вона нарешті, – що всі твої гризоти на один копил. Кожен із твоїх клопотів, виходить, у спідниці і з косою.

Вона погнала сивка клусом, помчала за табуном. Рейневан поспішив за нею. Його кінь, зграбний гнідий жеребець, був іноходець, Рейневан ще не зовсім освоївся з нетиповим ритмом його бігу. Дзержка дозволила йому зрівнятися з нею.

– Я не можу тобі допомогти, – видихнула вона. – Усе, що я можу для тебе зробити, – це подарувати жеребця, на якому ти оце сидиш. І додати до нього моє благословення. А ще причеплений до вуздечки медальйончик зі святим Елігієм, покровителем конярів. Це добрий кінь. Сильний і витривалий. Він стане тобі в пригоді. Прийми його від мене у дар. На знак великої подяки за Еленчу. За те, що ти для неї зробив.

– Я тільки повернув борг. За те, що вона колись зробила для мене. А за коня вдячний.

– Крім коня, я можу тобі допомогти ще тільки порадою. Повертайся до Вроцлава, відвідай каноніка Отто Беесса. Чи ти вже його відвідав, га? Коли був у Вроцлаві з Еленчею?

– Канонік Отто в неласці у єпископа. Здається, якраз через мене. Він може бути ображений, може зовсім не. зрадіти моєму візиту. Який може йому зашкодити…

– Який ти турботливий! – Дзержка випрямилася в сідлі. – Твої візити завжди можуть зашкодити. Коли ти їхав до мене сюди, до Скалки, ти про це не подумав?

– Подумав. Але ж ішлося про Еленчу. Я боявся відпустити її саму. Хотів завезти у безпеці…

– Знаю. Я не ображаюся, що ти приїхав. Але допомогти не можу. Тому що боюся.

Вона зсунула соболиний ковпак на потилицю, протерла обличчя долонею.

– Мене налякали, – сказала вона, дивлячись убік. – Страшно налякали. Тоді, у двадцять п'ятому, у вересні, під Франкенштейном, біля Горохової гори. Пам'ятаєш, що там було? Я перепудилася тоді так, що… Та що там казати. Рейневане, я не хочу закінчити так, як Ноймаркт, Трост і Пфефферкорн, як пізніше Ратгеб, Чайка і Пошман. Як Клюгер, якого спалили в домі разом з жінкою і дітьми. Я перестала торгувати з Чехією. Не говорю про політику. Дала велику пожертву на вроцлавський собор. І ще одну, не меншу, – на єпископський хрестовий похід проти гуситів. А як доведеться, дам іще більше. Краще це, ніж побачити вночі вогонь над стріхою. І Чорних Вершників на подвір'ї. Я хочу жити. А надто тепер, коли…

Вона замовкла, замислено обертала і м'яла в долоні ремінь віжок.

– Еленча… – закінчила, відводячи погляд. – Якщо вона захоче, піде собі. Я не стану її зупиняти. Але якби вона захотіла залишитися тут, у Скалці… Залишитися на… Надовго… То я не матиму нічого проти.

– Втримай її тут. Не дозволь їй знову піти кудись – з доброї волі. Дівчина вона сердечна, і покликання вона має, але шпиталі…

Шпиталі останнім часом перестали бути безпечними. Втримай її у Скалці, пані Дзержко.

– Постараюся. Що ж до тебе…

Дзержка розвернула коня, підвела його, поставивши коло Рейневанового – стремено в стремено.

– Ти, родичу, тут бажаний гість. Приїжджай, коли тільки захочеш. Але, заради святого Елігія, май бодай краплину порядності. Хоч трошки пошкодуй цю дівчину, змилосердься над нею. Не муч її.

– Що?

– Не виплакуйся перед Еленчею про свою любов до іншої, – у голосі Дзержки де Вірсінг з'явилися жорсткі ноти. – Не звіряйся їй у своїй любові до іншої. Не розповідай, яка це велика любов. І не змушуй її співчувати тобі через це. Не змушуй її страждати.

– Не розу…

– Розумієш, розумієш.


* * *

– Ти маєш рацію, отче, – з гіркотою визнав Рейневан. – Справді, що не проблема, то жіночого роду. І плодяться в мене ці проблеми, як гриби після дощу… Але найбільша зараз проблема – це Ютта. А я в тупику. Абсолютно не знаю, що робити…

– Ну, тоді нас таких двоє, – поважно заявив канонік Отто Беесс. – Бо я теж не знаю. Я не перебивав, коли ти розказував свою історію, хоча місцями вона звучала, як пісня трубадура, бо містила стільки само воістину фантастичних неможливостей. Та ще більше я не можу уявити собі інквізитора Гжегожа Гейнче у ролі викрадача дівчат. Гейнче має власну розвідку і контррозвідку, має мережу агентів, відомо також, що він віддавна намагається інфільтрувати гуситів; причому він неперебірливий у методах. Але викрадення дівчини? Якось воно мені не здається переконливим. Та що ж, усе може бути.

– Якраз це, – буркнув Рейневан, – правда.

Канонік уважно подивився на нього, нічого не сказав. Тарабанив пальцями по столу.

– Сьогодні Purificatio[11]11
  Стрітення Господнє; дослівно – очищення (лат.).


[Закрыть]
, – нарешті сказав він. – Другий день лютого. Від битви під Велиславом минуло п'ять тижнів. Роблю висновок, що весь цей час ти перебував на Шльонську. І де ти був? Може, відвідав монастир у Білому Костелі?

– Ні. Спочатку я мав такий намір… Абатиса займалася магією, магія могла допомогти в пошуках Ютти. Але я туди не поїхав. Тоді… Тоді я накликав на них загрозу, на Ютту та черниць, на весь монастир, мало не став причиною загибелі. Крім того…

– Крім того, – холодно закінчив канонік, – ти боявся подивитися в очі абатисі відразу після того, як порішив її рідного брата. А щодо накликаного на монастир лиха ти маєш рацію, аякже. Грелленорт не забув. Єпископ розпустив конвент, кларисок розвели по різних монастирях, абатису вислали на покуту. Їй ще пощастило. Сестринство Вільного Духу, бегінська Третя Церква, катарство, магія… За таке опиняються на вогнищі. Єпископ наказав би її спалити як двічі два чотири, й оком би не повів. Але йому було не з руки судити за єресь і чари, а потім публічно страчувати рідну сестру князя Яна Зембицького, з якого він тим часом уже почав був робити мученика боротьби за віру, за упокій душі якого наказував правити меси і бити в дзвони по всьому Шльонську. Так що абатисі вигоріло, все закінчилося покутою. Ти кажеш, вона займалася магією? Про тебе теж говорять, що ти чарівник. Що знаєшся на чарах, з чаклунами і чудовиськами водишся. То чого ти в них не шукаєш допомоги?

– Я шукав.


* * *

Село Граувейде не було спалене, вціліло. Цілим залишилося і розташоване за півмилі від нього поселення Мечники. Це видавалося добрим знаком, вселяло оптимізм. Тим більшим і болючішим було розчарування.

Від монастирського села Гдзємеж не залишилося майже нічого, враження запустіння і порожнечі посилював сніг, який грубим шаром покривав попелище, сніг, з яскравої білизни якого де-не-де витикалися обвуглені стовпи, балки та осмалені комини. Ненабагато більше залишилося від розташованого край села заїзду «Під срібним дзвінком». На місці, де він колись стояв, з-під снігу виглядала безладна купа обпалених балок, крокв та гребенів, що спиралася на рештки мурованої конструкції та розкидану почорнілу цеглу.

Рейневан об'їхав руїну навколо, подивився на згарище, яке все ще викликало приємні спогади річної давнини, з зими 1427–1428 років. Кінь обережно ступав по наїжаченому паленою деревиною снігу, переступав через балки, високо піднімаючи копита.

Над рештками муру здіймалася смужка сивого диму, майже ідеально вертикальна в морозному повітрі.

Почувши храп коня та рипіння снігу, бородатий волоцюга, який сидів біля маленького вогника, трохи відсунув хутряну шапку, яка йому доходила до брів. І повернувся до попереднього заняття – роздмухувати затулений полою шуби жар. Неподалік, під муром, стояв обсмалений горщик, біля нього лежали тельбухи, мішок та скринька з ременями.

– Слава Йсу, – привітався Рейневан. – Ти звідсіля? Із Гдзємежа?

Волоцюга підняв очі, після чого знову взявся роздмухувати.

– Тутешні люди, куди вони виїхали? Ти не знаєш? Корчмар, Марцін Праль, з дружиною? Ти часом не знаєш? Не чув?

Волоцюга, як було очевидно з його реакції, або не знав, або не чув, або мав Рейневана з його запитаннями десь. Або був глухий. Рейневан понишпорив у калитці, розмірковуючи, наскільки він може зменшити свої і без того скромні фінанси. Краєм ока він вловив рух.

Збоку, під присадкуватим обрубком обвішаного бурульками дерева, сиділа дитина. Дівчинка, щонайбільше десятирічна, чорна і худа, наче мале заморене вороненя. Очі, якими вона в нього втупилася, теж були воронячі: чорні та склисто-нерухомі. Волоцюга дмухнув у жар, забурчав, підвівся, витягнув руку, щось пробурмотів. Вогонь з тріском вистрелив з купки хмизу. Вороненя продемонструвало радість. Дивним, свистячим, геть нелюдським звуком.

– Ион Малевольт, – голосно, повільно і виразно проговорив Рейневан, починаючи розуміти, хто перед ним. – Мамун Йон Малевольт. Ти не знаєш, де я міг би його знайти? У мене до нього справа, справа життя і смерті… Я його знаю. Я його товариш.

Волоцюга помістив горщик на покладених біля вогню каменях. І підвів голову. Він дивився на Рейневана так, ніби допіру зараз втямив для себе його присутність. Очі мав пронизливі. Вовчі.

– Десь у цих лісах, – поволі вів далі Рейневан, – мешкають дві… Дві жінки. Їм відоме, гм-м… їм відоме Таємне Знання. Я знайомий із цими жінками, але я не знаю дороги. Ти міг би мені її показати?

Волоцюга дивився на нього. По-вовчому.

– Ні, – нарешті вимовив він.

– Як, ні? Ти не знаєш? Не знаєш чи не хочеш?

– Ні – це ні, – сказала Вороненя. З високого місця, з вершини муру. Рейневан не мав уявлення, як вона туди потрапила, яким чудом вона могла там опинилася, та ще й непомітно, з-під дерева, де вона щойно сиділа.

– Ні – це ні, – повторила вона з присвистом, ховаючи голову в худі плечі. Розкуйовджене волосся спадало їй на щоки.

– Ні – це ні, – підтвердив, поправивши шапку, волоцюга.

– Чому?

– А тому, – волоцюга широким жестом показав на згарища. – Тому що ви оскаженіли у своїх злочинах. Тому що вогонь і смерть – перед вами, а за вами – попелища і трупи. І ви ще насмілюєтеся про щось запитувати? Допомоги просити? Дорогу взнавати? Товаришами себе називати?

– Товаришами себе називати? – луною повторила Вороненя.

– Що з того, – волоцюга не зводив з Рейневана вовчого погляду. – Що з того, що ти був тоді, як один із нас, на Гороховій горі? Це було давно. А нині ти, нині ви всі злочином і кров'ю заражені, як моровицею. Не несіть нам ваших хвороб, тримайтеся віддалік. Іди собі звідси, чоловіче. Іди собі.

– Іди собі, – повторила Вороненя. – Ми не хочемо тебе тут.


* * *

– Що було потім? Куди ти потрапив?

– До Олави.

– До Олави? – канонік різко підняв голову. – Тільки не кажи мені, що ти був там…

– У неділю перед Антонієм? Аякже. Був.

Отто Беесс довго мовчав.


* * *

– Цей поляк, Лукаш Божичко, – сказав канонік, – це ще одне загадкове питання у твоїй розповіді. Я бачив його біля інквізитора раз, може, два рази. Він чіплявся за його полу, бігав за ним, як пахолок. Враження не справив. Скажу так: він нагадує всемогутнього сірого кардинала настільки ж, наскільки наш єпископ Конрад – побожного та доброчесного аскета. А виглядає він так, ніби й до трьох ледве вміє рахувати. А якби я хотів намалювати порожнє місце, то взяв би його, щоби він мені позував.

– Боюся, – серйозно відповів Рейневан, – що його вигляд вводить в оману. Я боюся цього з огляду на Ютту.

– В оманливість я можу повірити, – кивнув головою Отто Беес. – Останнім часом не одна полуда спала з моїх очей. Просто приголомшуючи мене тим, що я побачив після спадання кожної з них. Але оманливість – це одне, а церковна ієрархія – інше. Ні цей Божичко, ні інший фактотум не зробив би нічого самовільно, та й починати нічого не сТав би сам по собі, за спиною інквізитора і без його відома. Ergo, наказ викрасти та ув'язнити Ютту Апольдівну мусив видати Гейнче. А от оцього я жодним чином уявити не можу. Це абсолютно нев'яжеться з тим, що я знаю про цю людину.

– Люди змінюються, – закусив губу Рейневан. – І з моїх очей також останнім часом впала не одна полуда. Я знаю, що все може бути. Усе може статися. Навіть те, що дуже важко собі уявити.

– Що правда, то правда, – зітхнув канонік. – Багатьох речей, які сталися за останні роки, я раніше теж ніяк не міг би собі уявити. Чи ж міг хто-небудь припустити, що я, препозит соборного капітулу, замість того щоби піднятися до рангу інфулата, суфрагана дієцезії, ба, може навіть титулярного єпископа in partibus infidelium[12]12
  На землях невірних (лат.).


[Закрыть]
, буду понижений до рангу колегіального півчого? І це завдяки синові мого найкращого друга, незабутнього Генрика Беляви?

– Отче…

– Мовчи, мовчи, – канонік легковажно махнув рукою. – Не кайся, ти не винен. Навіть якби я тоді передбачав, чим це закінчиться, я б однаково тобі допоміг. Я б допоміг тобі й нині, тепер, коли за контакт з тобою, пропащий гусите, загрожують наслідки стократ грізніші, ніж єпископська немилість. Але допомогти тобі я не в змозі. Я не маю влади. Я не маю інформації, бо влада і доступ до інформації – нероздільні. У мене нема інформаторів. Тих із них, котрі були вірними і достойними довіри, знаходили заколотими у провулках. Решта, в тому числі слуги, замість того щоби доносити мені, доносять на мене. От хоч би й отець Феліціян… Ти пам'ятаєш отця Феліціяна, якого звали Вошкою?

Це він, собака, накапав на мене єпископові. І капає далі. Єпископ за це допомагає йому підніматися зі щабля на щабель, не знаючи, що цей сучий син… Ха! Рейневане!

– Так?

– Мені тут спала на думку одна річ. Саме у зв'язку з Феліціяном. Стосовно твоєї Ютти… Так от, можливо, знайшовся би один спосіб. Може, і не найкращий, але кращого розв'язання моя голова мені тимчасово не пропонує… Та на це потрібен час. Кілька днів. Ти можеш залишитися у Вроцлаві на кілька днів?

– Можу.


* * *

На вивісці над входом до лазні виднілися святі Косма і Даміан, патрони цирульників; перший був представлений із баночкою бальзаму, другий – з флаконом лікувального еліксиру. Художник не поскупився на фарбу і позолоту для святих близнюків, завдяки чому вивіска вабила око, навіть звіддалік привертала увагу живими кольорами. Цирульникові щедро повернулися витрачені на художника гроші: хоча на Млиновій вулиці лазень було декілька і клієнти мали вибір, «Під Космою і Даміаном» завжди було людно. Рейневанові, якого барвиста вивіска привабила сюди ще два дні тому, довелося, щоб уникнути тисняви, замовити візит наперед.

У лазні, мабуть, з огляду на ранній час, тисняви справді не було, у роззувальні стояли всього лише три пари чижм і висіли три комплекти одягу – їх стеріг сивий дідок. Дідок був сухий і хирлявий, але такого виразу обличчя не посоромився би й сам Цербер із Тартару, тож Рейневан сміливо залишив під його опіку і своє вбрання та добро.

– Зубчики не мучать? – зі сповненою надії усмішкою потер руки цирульник. – Може, щось вирвемо?

– Ні, дякую, – Рейневан злегка здригнувся, побачивши кліщі різних розмірів, якими були прикрашені стіни цирульні. Кліщі доповнювала не менш імпозантна колекція оритв, ножиць, ножиків і ножів.

– Але ж крівцю пустимо? – не втрачав надії голяр. – Бо як би то не пустити?

– Зараз лютий, – Рейневан глянув на цирульника зі зверхністю. Уже під час першого візиту він дав зрозуміти, що має дещо спільне з медициною, бо з досвіду знав, що медиків у лазнях обслуговують краще.

– Узимку, – додав він, – не треба пускати кров. До того ж зараз новий місяць. Це теж не надто сприятливо.

– Якщо так… – голяр почухав потилицю. – То тільки гоління?

– Спершу купіль.

Купальня, як з'ясувалося, була у цілковитому Рейневановому розпорядженні: видно, решта клієнтів користувалися парною, парою та дубовими різками. Бадмейстер, лазник, який порався біля бодні, побачивши клієнта, відсунув важку накривку з дубових дощок. Рейневан без церемоній заліз у бодню, солодко потягнувся, занурився по шию. Бадмейстер частково засунув накривку, щоб вода не вистигала.

– Маю на продаж, – озвався цирульник, який усе ще був тут, – медичні трактати. Недорого. «De urinis» Егідія Карбольєна. Зигмунта Альбіка «Regimen sanitatis»…

– Дякую. Я тимчасово обмежую видатки.

– Якщо так… То лише гоління?

– Після купелі. Я вас покличу.

Тепла купіль розморила Рейневана і приспала, він незчувся, як заснув. Розбудив його різкий запах мила, дотик пензля та піни на щоках. Він відчув, як по щоці шкрябнула бритва, раз, другий, третій. Голяр, що стояв за ним, відхилив його голову назад, шкрябнув по шиї та адамовому яблуку. З наступним, досить енергійним рухом бритва боляче зачепила підборіддя. Рейневан вилаявся крізь зуби.

– Невже я порізав? – почулося з-за спини. – І ірошу індульгенції. Меа culpa. Це через брак вправності. Dimitte nobis debita nostra[13]13
  Моя вина… Прости нам провини наші (лат.).


[Закрыть]
.

Рейневан знав цей голос. І польський акцент.

Перш ніж він устиг що-небудь зробити, Лукаш Божичко натиснув на дубову кришку бодні, зсунув її так, що вона придушила Рейневана до клепок, сильно стиснувши груди.

– Воістину, – сказав посланець Інквізиції, – ти як майоран, Рейнмаре з Беляви. З'являєшся у всіх стравах і харчах. Зберігай спокій і пацієнцію.

І Рейневан зберіг спокій і пацієнцію. Йому неабияк допомогла в цьому важка накривка, яка надійно ув'язнила його в бодні. І вигляд бритви, що її Лукаш Божичко все ще тримав у руках. Свердлячи його при цьому поглядом.

– У грудні, під Зембицями, – Божичко склав бритву, – ти, нагадую, отримав від нас розпорядження. Ми зобов'язали тебе повернутися до Сиріток і чекати подальших наказів. І якщо ми не заборонили тобі у категоричний спосіб різних проявів активності, в тому числі розслідувань, пошуків та переслідувань, то це тільки тому, що ми вважали тебе розумним. Розумний затямив би, що такі прояви активності не мають ні сенсу, ні шансів; що пошуки не принесуть і найменшого результату. Що якщо ми бажаємо, щоби щось було заховане, то воно буде заховане – і захованим залишиться. In saecula saeculorum[14]14
  На віки вічні (лат).


[Закрыть]
.

Рейневан витер поданим рушником обличчя, яке пекло, і мокре чоло. Глибоко вдихнув, збираючись на силі, щоб бути відважним.

– А які в мене гарантії, – буркнув він, – що Ютта взагалі ще жива? Що ви не заховали її на віки вічні на дні якогось рову? Я вам також про щось нагадаю: у грудні, під Зембицями. я ні на що не погодився, нічого вам не пообіцяв. Не пообіцяв, що не шукатиму Ютти, з дуже простої причини: бо я шукатиму. І не погодився співпрацювати з вами. З такої ж простої причини: бо я не погоджуюся.

Лукаш Божичко якийсь час дивився на нього.

– Тебе ж прокляли, – нарешті сказав він, доволі байдуже. – Видали significavit[15]15
  Розпорядження про арешт (лат.).


[Закрыть]
, пообіцяли винагороду за живого або мертвого. Якщо ти будеш валандатися Шльонськом і шукатимеш вітру в полі, тебе вб'є перший, хто впізнає. А найімовірніше впіймає тебе і покінчить з тобою Біркарт Грелленорт, чарівник, який усе ще тебе підстерігає. Та навіть якби тобі вдалося зберегти голову, зваж, що ти нас цікавиш як гусит, як наближена особа воєначальників Сиріток і Табора. Як приватна особа, яка переслідує свої приватні інтереси і провадить якесь приватне розслідування, ти будеш для нас ніким. Зовсім нецікавим. Ми просто викреслимо тебе зі списку. І тоді ти вже ніколи не побачиш своєї Ютти. Отакий тобі пан або пропав: або співпраця, або про дівчину забудь.

– Ви її вб'єте.

– Ні, – Божичко не зводив з нього погляду. – Не вб'ємо. Повернемо батькам, як ми їм і обіцяли. Відповідно до укладеної угоди, згідно з якою ми тимчасово тримаємо панну в ізоляції. А коли це діло затихне і все трохи призабудеться, ми її віддамо і дозволимо батькам зробити з нею те, що вони врешті-решт вирішать. А дилема перед ними таки постала, вони мають над чим думати. Донька викрадена проклятим єретиком, заморочена і задурена, до того ж замішана в діяльність єретичної секти Сестер Вільного Духу… Отож підчаший Апольда і його дружина вагаються, чи видати своє непутяще чадо заміж, чи замкнути її в монастирі, причому вони вже постановили, що монастир має бути якомога більш віддалений, а ймовірний чоловік – з якнайдальшої сторони. Тобі ж, Рейневане, по суті, все одно, що саме вони вирішать. В обох випадках у тебе невеликі шанси побачити Ютту. А бути з нею немає взагалі ніяких.

– А якби я вас послухався, тоді що? Усупереч даній батькам обіцянці ви віддасте її мені?

– Ти сказав. І немовби вгадав.

– Добре. То що я маю зробити?

– Алілуя, – здійняв руки Божичко. – Laetentur caeli, нехай тішиться небо і радіє земля[16]16
  Пс. 95:11.


[Закрыть]
. Воістину, шляхи Господа прямі, праведні крокують ними до мети сміливо і швидко. Я радий вітати тебе на добрій прямій дорозі, Рейнмаре.

– Що я маю зробити?

Лукаш Божичко споважнів. Якийсь час він мовчав, покусував і облизував губи.

– Твої чеські друзі, Сирітки, – нарешті заговорив він, – до позавчора, до Purificatio, стояли під Свидницею. Спіймавши облизня, пішли під Стшегом і взяли місто в облогу. Досить, досить уже дойняли ці спустошливі мирмідоняни прекрасну шльонську землю. Тож для початку ти підеш під Стшегом. Переконаєш Краловця зняти облогу і забиратися геть. Додому, в Чехію.

– Як мені це зробити? Яким чином?

– Як завжди, – усміхнувся посланець інквізиції. – Адже ти вмієш впливати на долі та на випадковості. Маєш талант змінювати історію, спрямовувати її течію у цілком нове русло. Ти довів це зовсім недавно, під Старим Велиславом. Ти остаточно позбавив Шльонськ П'яста, а зембицьке князівство – п'ястівської лінії. У Яна Зембицького не було нащадків чоловічої статі, тож після його смерті князівство потрапляє в безпосереднє володіння чеської корони. Чи подякує тобі за це історія, буде видно. Через кількасот років. Їдь під Стшегом.

– Поїду.

– І припиниш дурні пошуки?

– Ага.

– Стеження і розслідування?

– Ага.

– Знаєш що? Я не дуже тобі вірю.

Рейневан ще й оком не моргнув, як Лукаш Божичко схопив його за зап'ястя, сильно викрутив руку. В його долоні зблиснула, відкриваючись, бритва. Рейневан сіпнувся, але дубова накривка й далі надійно його тримала, а хватку Божичко мав залізну.

– Я не дуже тобі вірю, – процідив він, підсуваючи ногою мідний таз. – Тому для початку пущу тобі дещицю крові. Щоби трохи покращити твої здоров'я і характер. Особливо характер. Бо ти, як можу констатувати, – під владою гуморів, меланхолії та холери навперемін, а вони, як відомо, походять із вологи, із зелених та чорних виділень жовчі. Ці недобрі речі накопичуються у крові. Тому я трохи тобі її випущу. Ну, може трохи більше, ніж трохи.

Він повів рукою і бритвою так швидко, що Рейневан майже не вловив руху. І майже не відчув болю. Він відчув тепло крові, яка стікала по передпліччю, долоні та пальцях. Почув, як вона голосно дзюркоче в мийницю.

– Так-так, я знаю, – покивав головою Божичко. – Зараз несприятливий час для кровопускання. Зима, місяць-молодик, Сонце в знаку Водолія, до того ж п'ятниця, день Венери. У такі дні кровопускання дуже ослаблює. Але це навіть добре. Бо для мене важливо трохи ослабити тебе, Рейневане. Забрати в тебе трохи енергії, яку ти спрямовуєш у зовсім неправильне русло. Відчуваєш? Ти вже слабнеш. І стає холодно. Дух сповнений наснаги, але от тіло так наче трохи мляве, га? Не шарпайся, не борися зі мною. Нічого з тобою не станеться, ти для нас надто цінний, щоб я ставив під загрозу твоє здоров'я і без потреби примножував твої страждання. Не бійся, кінець-кінцем я перев'яжу тобі руку. А перев'язую я, повір, краще, ніж голю.

Рейневан клацав зубами від холоду, який опановував його дедалі сильніше. Кімната лазні танцювала в нього перед очима. Монотонний голос Божичка долинав немовби звідкись здалеку.

– Так, так, Рейневане. Саме так воно і є. Кожна дія викликає протидію, у кожної події є наслідки, а кожен наслідок стає причиною наступних наслідків. У Домремі, припустимо, у Шампані, дівча на ім'я Йоганна чуло голоси. І які це буде мати наслідки? Якими будуть віддалені наслідки ядра з французької бомбарди, яке восени минулого року знівечило під Орлеаном обличчя графа Селісбері? Те, що після того, як граф Селісбері сконав у муках, командування армією, що тримала в облозі Орлеан, перейшло до графа Саффолка? Який вплив на долю світу матимуть вірші, що їх, уже як новий познанський єпископ, напише Станіслав Цьолек? Або той факт, що Сигізмунд Корибут, якого, за клопотанням польського короля Ягелла, випустили з ув'язнення в замку Вальдштайн, уже не повернеться до Литви, а залишиться в Чехії? Або те, що Ягелло та римський король Сигізмунд Люксембурзький незабаром зустрінуться в Луцьку на Волині, щоби радитися про долю Східної Європи? Яке значення для історії має той факт, що ні Ягелла, ні Вітольда неможливо отруїти, бо магічна вода з таємних жмудських джерел, яку вони регулярно п'ють, надійно захищає їх від отрути? Або, щоб не шукати далеко, те, що ти, Рейневане з Беляви, намовиш Сиріток Яна Краловця повернутися до Чехії? Усім хотілося б знати, який вплив ті чи інші події матимуть на історію, на долю світу. Усім хотілося б, але ніхто не знає. І мені хотілось би, і я теж не знаю. Але повір: я збіса стараюся. Рейневане? Агов! Ти чуєш мене?

Рейневан не чув. Він потопав.

У жахіттях.


* * *

Сонні жахіття останнім часом не були проблемою для Еленчі Штітенкрон – а якщо й були, то невеликою і не надто проблематичною. Після цілоденної праці біля хворих в олавському госпісі Святого Сверада Еленча, як правило, була надто вимучена, щоби бачити сни. Її будили і зривали з ліжка ante lucern, ще до зорі, і вона разом з Доротою Фабер та іншими волонтерками бігла на кухню готувати сніданок, який скоро треба було розносити хворим. Потім була молитва у шпитальній каплиці, потім догляд за пацієнтами, потім знову кухня, потім пральня, потім знову шпитальна зала, молитва, шпитальна зала, миття підлоги, кухня, зала, кухня, пральня, молитва. Як наслідок, відразу ж після вечірнього «Аве» Еленча падала на постіль і засинала мертвим сном, із судомно стиснутими на ковдрі руками в боязкому передчутті швидкого пробудження. Нічого дивного, що такий триб життя надійно позбавив її сонних видінь. Жахіття, які колись становили для Еленчі проблему, перестали нею бути.

Тим більш дивно, що вони повернулися. Від середини адвенту Еленчі знову почали снитися кров, убивства та пожежі. І Рейневан. Рейнмар з Беляви. Рейневан приснився Еленчі Штітенкрон кілька разів, за настільки страхітливих обставин, що вона почала згадувати його у вечірній молитві. «І його також, як і мене, візьміть під свою опіку», – повторювала вона подумки, схиляючи голову перед невеликим вівтарем, перед Пієтою та святим Сверадом. «І йому також, як і мені, додай сили, обдаруй розрадою», – повторювала вона, дивлячись на різьблене обличчя Скорбної Матері. «Як мене, так і його обережи посеред ночі, будь йому щитом і захистом, будь сторожею невсипущою. І дай мені ще хоч раз його побачити», – додавала вона у ще глибших думках, так тихо і так потаємно, щоб ні Пресвята Заступниця, ні святий не звинуватили її в занадто світських думках.

Шістнадцяте січня 1429 року, неділя перед святим Антонієм, була для шпиталю таким самим робочим днем, як і будні, бо роботи несподівано побільшало. Чеські гусити, про яких так багато говорилося весь грудень, підступили під Олаву в день Трьох Царів, а наступного дня ввійшли в місто. Обійшлося, всупереч деяким чорним та панікерським прогнозам, без штурму, бою і кровопролиття. Людвік, князь Олави та Нємчі, повівся так само, як і за рік до того, – уклав із гуситами угоду. Вигідну для обох сторін. Гусити пообіцяли не палити і не плюндрувати князівські маєтки, а князь – взамін за це – надав пораненим, хворим та покаліченим чехам притулок в обох олавських шпиталях. І шпиталі одразу ж заповнилися пацієнтами. Забракло нар і підстилок, матраци й сінники клали просто на підлогу. Роботи було невпрогорт, наростала нервозність, яка швидко передавалася всім, і навіть зазвичай спокійним ченцям-премонстрантам, і навіть зазвичай спокійній Дороті Фабер. Наростала нервозність. Тривога. Утома. І всепоглинаючий, паралізуючий страх перед моровицею.

Гамір, який її розбудив, Еленча спочатку прийняла за сонне марення. Зі стогоном шарпнула бумазею ковдри, перекотилась на другий бік, посунувши голову по мокрій від слини подушці. «Знову цей сон, знову мені сниться Бардо, – подумала вона на хисткій грані між сном і явою. – Штурм і різанина в Барді, чотири роки тому. Сполох дзвонів, гудіння рогів, іржання коней, грюкіт, гупання, дикий крик нападників, передсмертні зойки. Вогонь, який підсвічує пузирі у вікнах і блискотливою мозаїкою витанцьовує на брусованій стелі…»

Вона зірвалася, сіла. Дзвони били на сполох. Долинав крик. Відблиски пожежі підсвічували вікна. «Це не сон, – подумала Еленча, – це не сон. Це відбувається насправді».

Вона штовхнула віконниці. У кімнату, разом із холодом, увірвався сморід паленого. На ринку неподалік гучали крики із сотень горлянок, мигтіли хисткі світла сотень смолоскипів. З боку Вроцлавської брами чулися постріли. Кілька будинків поблизу вже палали, заграва виповзала на небо над Новим Замком. Смолоскипи наближалися. Здавалося, що земля стугонить.

– Що відбувається? – тремтячим голосом запитала одна із волонтерок. – Пожежа?

Будинок раптом аж затрясся, задвигтіли і затріщали під ударами ворота, рознісся дикий рик, стрілянина. Брязкіт зброї. Волонтерки і черниці почали кричати. «Тільки не це, – подумала Еленча. – Аби тільки не так, як тоді в Барді. Не кричати, не пищати, не щулитися в кутку, затиснувши голову між колінами. Не впісятися від страху, як тоді. Втікати. Рятувати життя. Господи, де ж пані Дорота?»

Знову затріщало: це вже виламано двері. Тупіт ніг. Брязкіт заліза. Верески.

– Смерть єретикам! Бий, хто в Бога вірує! Бий!

Зачаївшись у кутику сіней, Еленча бачила, як вояки та озброєний набрід вдирається в госпіс, бачила вирячені очі, спітнілі й почервонілі обличчя, зуби, вишкірені у смертоносному шаленстві. Уже за мить вона затискала долонями вуха, щоби не чути страхітливого передсмертного виття поранених. Затискала повіки, щоби не бачити крові, яка густою хвилею розлилася по сходах.

– Бити їх! Різати! Різати!

Набрід із тупотом пробіг повз неї, вона відчувала сморід поту й алкоголю. Черниці в дорміторії пронизливо кричали. Еленча кинулася до дверей, що вели у пральню. Зі шпиталю все ще долинали божевільні верески тих, кого вбивали. І дике ревіння вбивць. Вона почула гупання чобіт, темінь у пральні освітили смолоскипи.

– Черничка! Сестричка!

– Гуситська шльондра! Берімно її, хлопи!

Її схопили, повалили на підлогу. Вона шарпалася, та її втиснули між ночвами, придушили, накинувши на голову важке мокре простирадло. Вона кричала, задихаючись від їхнього смороду та запаху лугу. Чула регіт, коли вони розривали та задирали її сукню. Коли впихалися колінами поміж її стегна.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю