Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 35 страниц)
Усіх своїх підлеглих перевершив у відвазі та в ратній праці лицар Ян Змрзлік, пан на Орліку. Він ввірвався в лужицькі лави і лютував там, страшно, але методично рубаючи бойовою сокирою направо і наліво. Під його точно націленими ударами нагрудники і щити лускали, як глиняні черепки, вгиналися наплічники, ламалися наручі, а розтрощені салади і закривавлені гундсгугелі підлітали на два сажні вгору. Лужичани почали відступати і втікати від страхітливого воїна; а побачивши це, почали втікати й інші. Тим більше, що з боку броду вже долинали бойові крики: перші таборити, переправившись, поспішали на допомогу.
А лужичанам на допомогу не приходив ніхто. І Змрзлік щодо цього гав не ловив.
– Гир на них! – гаркнув він. – Бити їх, бити! Не давати втекти!
Його голос, хоч і гучний, губився в брязкоті та галасі. А лужичан і так били. Били, поки вони не стали відступати всі разом. А тоді врешті-решт почали налякано утікати. Частина гуситів кинулася в погоню, решта ж вибивала тих, що лишилися, позбивавшись у тісні купки і затято обороняючись. Найзапекліший і найуспішніший опір чинила одна група, якою командував лицар у повному обладунку і на ладрованому[126]126
Ладрований – захищений панцирам.
[Закрыть] коні.
– Єретики, псявіри! – ревів з-під піднятого заборола саладу лицар, рубаючи навколо себе великим мечем. – Ану сюди! Ну ж бо! На поєдинок, один на одного! Хто проти мене виступить! Ну, підійди же котрийсь!
Шарлей під'їхав до Рейневана, всунув йому в руку празьку «зрадницьку» рушницю з тліючим ґнотом.
– Підійди, – важко висапав він, – раз просить.
Рейневан змахнув з очей піт і кров. Клусом під'їхав, підняв самопал і випалив лицареві прямо в лице. Цього було досить.
– Пардон! – один за другим кидали зброю лужичани. – Пардон! Здаємося!
– Важних не бити! – крикнув поранений Пршедбор з Погоржілок, хитаючись у сідлі. – В'язати їх! Викуп…
Він захлинувся, більше нічого не міг із себе видушити.
Ян Змрзлік виїхав клусом на горбок, зіскочив із заляпаного кров'ю коня. Витер кров з обличчя. Подивився на поле, на якому його триста кінних розгромили і змусили тікати чотири сотні відбірної лужицької кінноти. Став навколішки.
– Non nobis, – він склав руки, здійняв очі до неба. – Non nobis, sed nomini Tuo, Domine, da gloriam…{43}
Інші, побачивши це, теж почали опускатися на коліна. Рейневан спішився, похитнувся, схопився за стремено. Тоді нагнувся і виблював.
– Героєм бути непогано, – зауважив Самсон, важко дихаючи. – Якби ж то тільки не той страх. Як ти себе почуваєш, Рейнмаре?
Рейневан ригнув. Самсон не став перепитувати. Під'їхав Шарлей, теж спішився. Почекав, поки Рейневанові попустить.
– Veritas Dei vincit, – сказав він. – Сам не знаю як, але vincit. Сам не знаю, як так сталося, що на нас тут не чекало десять саксонських хоругв. Певно, таки й справді Боже втручання. Або хтось переплутав броди.
– Ні перше, ні друге, – відповів з похмурою міною Рейневан. – Рікса наздогнала і прикінчила Божичка. Погубивши цим самим Ютту, прирікши її на смерть…
Поруч Самсон крутив головою. Врешті-решт показав на переправу. На свиту, що наближалася.
У супроводі Кромешина, Кержського та інших гейтманів під'їжджав Прокоп Голий, одягнений у соболиний ковпак і плащ з вовчим коміром, накинутий на «тлустий кабат», як називали у Чехії стьобану і всіяну заклепками бригантину. Він усміхався і сяяв, оглядаючи побоїще. Зіскочив з коня, міцно обняв Яна Змрзліка.
– Non nobis, – скромно схилив голову пан на Орліку. – Не нам, а імені Божому ця слава… Люди мужньо билися… Жертовно… Та от хоч би й ці троє. Чимало полягло…
– Жертва не буде забута, – пообіцяв Прокоп. Він схвально усміхнувся, побачивши забризканого кров'ю Шарлея і все ще захеканого Самсона. Помітив Рейневана. Посерйознішав. Підійшов.
– Вибач, – сказав сухо. – Я мусив. Я не вірив у твою зраду, але на мене тиснули. Підозри треба було розвіяти. І ось вони розвіяні. Тут, під Кессерном, ми переправимося без втрат. А курфюрст Саксонії, ландграф Тюрінгії і бранденбуржці всією своєю потенцією стоять біля броду під Дорнау, за десять миль звідси, чекають на нас. А про переправу під Дорнау я сказав тільки йому.
Він показав. Рейневан побачив чоловіка, якого вели на поворозах між двома кіньми. Він його впізнав, хоча впізнати було важко. Той уже не мав обличчя, а тільки маску із запеченої крові. Це був особистий цирульник Прокопа. Знавець італійського мила.
– Голяр, – Прокоп глянув зі зневагою, – з нього теж не був найкращий. Зроби так, брате Кромешин, щоби він усе виказав. Про спільників, про контакти і так далі.
– Він уже все виказав.
– Не думаю. У нього ще й досі є, як я оце бачу, ноги. І він іще може на них стояти. Докладіть більше старання.
– Слухаюсь.
Прокоп скочив у сідло, розвернув коня, подивився в бік ріки, де тривала переправа Табора. П'ятсот кінних під командуванням Мікулаша Сокола з Ламберка вже переправилися і вирушили забезпечувати оборону плацдарму. Тепер переправлялася артилерія. З вод Мульди один по одному виринали вози, котрі везли розібрані пращі, тобто требуше і бліди[127]127
Требуше (фр. trebuchet) і бліда (нім. Blidę) – різні назви загалом однотипних метальних машин типу баробалісти, що метали каміння та інші снаряди, використовуючи принцип важеля та потенційну енергію важкої противаги.
[Закрыть], а також гармати різноманітних форм та калібрів. Новочасні фоглери з казенним заряджанням на дерев'яних домкратах. Легкі шестифунтові бомбардели, витончені кулеврини і шланги. Середні бомбарди, що стріляли ядрами завбільшки з людську голову Насамкінець з води витягли три важкі гармати калібром п'ятдесят фунтів. Ці гармати проповідники охрестили назвами «Свобода», «Рівність», «Братерство», але артилеристи поміж собою називали їх «Каспер», «Мельхіор» і «Балтазар».
– Я бачу, кредитом від Фуггерів добре розпорядилися, – пробурмотів Шарлей, поглядом фахівця розглядаючи гармати. – Тепер я знаю, навіщо я руйнував ті копальні під Марієнбергом і Фрейталем…
– Тихіше про це. Прокоп дивиться.
– Рейневане, – director operationum Thaboritarum зацікавився ними знову. – Ти, я бачу, не тільки успішно лікуєш, б'єшся теж мужньо. Ти заслужив на відзнаку. Кажи, чим я можу тебе нагородити. Або принаймні вдовольнити.
– Як завжди, – безцеремонно втрутився Шарлей. – Як під Коліном два роки тому. Відпусти нас із армії, гейтмане. У приватних інтересах, природно. Ми маємо залагодити одну приватну справу, життєво важливу. Залагодимо її – і повернемося, щоб виконувати обов'язки перед Богом і вітчизною.
– Непатріотично, – насупився Прокоп, – звучать твої слова, брате Шарлею.
– Патріотизм на словах, – відпарирував демерит, – це прикриття для негідників і нечестивців.
Прокоп Голий відвернувся. Він дивився на ріку, в якій кінний Отік з Ложі підганяв на переправі таборитських їздових. Потім спрямував коня у бік гостинця.
– Bene, – коротко кинув, перш ніж від'їхати. – Маєте вашу відпустку.
Табор просто з переправи йшов на позиції, шикувався в лави, прикриті з флангів павезниками. З боку броду зі співом марширувала піхота, цінники і стрільці.
Jezu Kriste, stedry kneze s Otcem,
Duchem jeden Boze,
tvoje stedrost nase zbozi
Kyrieleison!
– Котрогось дня, – непомітно наблизившись, озвалася за спиною Рейневана Рікса Картафіла де Фонсека, – котрогось дня і мене про це запитають. Чим тебе винагородити, запитають, за зусилля і самопожертву? Служиш, скажуть, вірно, нічого не просиш, ні почестей, ні нагород. Проси, скажуть, – і що попросиш, буде тобі дано. І я вже маю підготовану відповідь, знаєш? Хочу, скажу я їм, до кінця життя носити тільки жіночі сукні. Хочу бачити вогонь тільки в кухонному вогнищі та боятися тільки того, що хала спечеться із закальцем. Хочу чоловіка, порядного єврея, багатим вдівцям надається перевага. Ось як я відповім, коли запитають.
– Ти вбила Божичка.
– Не зуміла. Мені не вдалося його наздогнати.
– Тоді яким чудом…
– …гуситам вдалася переправа, бо армія Фрідріха стоїть не тут, а під Дорнау? Це ти мені скажи.
Ту jsi prolil svou krev pro nas
z vecne smrti vykoupil nas,
odpustiz nam nase viny
Kyrieleison!
– Рейневане.
– Слухаю.
– Я була на тебе страшенно зла.
– Я знаю.
– Якби Божичко… Якби саксонці дізналися справжнє місце переправи, якби розбили Прокопа біля ріки, якби дійшло до різні… У першому пориві я хотіла тебе вбити. А якщо не вбити, то принаймні суворо покарати. Вирішила затаїти…
– Затаїти що? Ріксо!
– Я не наздогнала Божичка. Після того удару в мене були запаморочення, я блювала… А паскудник знає транслокаційні чари, вміє переноситися в просторі. Він вислизнув від мене без особливих зусиль. Єдине, що мені вдалося перехопити, це його повідомлення для тебе. Твою, як я гадала, зрадницьку плату. Юдині срібляники… Я вирішила тебе покарати. Тим, що затаю…
– Говори!
– Твоя Ютта в Кроншвіці. У монастирі домініканок.
Сонце зайшло. І підпалило обрій золотаво-вогнистим багрянцем.
* * *
Із настанням сутінків форсування Мульди довелося перервати. Цієї ночі боялися. На лівому березі була лише половина армії, десять тисяч чоловік і півтисячі возів.
Коли настала ніч, небо на північному заході зажевріло червоною загравою. Фрідріх II Веттин, курфюрст Саксонії, палив передмістя Лейпцига. Щоби гусити не скористалися ними під час облоги міста.
Це була єдина діяльність, на яку спромігся курфюрст. Перш ніж поспішно відступити з армією на північ.
Наступного дня, восьмого січня, переправилася решта Прокопової армії. Польові війська Сиріток, п'ять тисяч збройних під командуванням Їри з Ржечиці та міські контингенти Сиріток, очолювані Яном Краловцем. Пражани Зигмунта Манди з Котенчиць. І, нарешті, ар'єргард, кінні дружини чеської шляхти, що підтримувала гуситів. Загалом півтори тисячі коней і понад вісім тисяч піхоти з возами.
Гусити прийшли на лівий берег Мульди. Саксонія, Тюрінгія та Остерланд були здані на їхню милість. Лежали у них під ногами.
* * *
З-за далеких узгір'їв клубами здіймався чорний дим. Це догорали передмістя Лейпцига.
– Principes Germaniam perdiderun[128]128
Князі знищили Німеччину (лат).
[Закрыть] – Стінолаз натягнув віжки свого коня, який храпав, показав на дими. – Князі довели цю країну до погибелі, віддали її на поталу загарбникам. П'ять єретицьких армій ідуть маршем на Тюрінгію, Плейссенланд і Фогтланд, щоби перетворити цю країну на обвуглену пустелю. Воістину, сірка та сіль, погорілище уся земля його, не буде вона засіювана, і не пустить рослин, і не зійде на ній жодна трава, як по знищенні Содому та Гоморри, Адми та Цевоїму[129]129
Поет. 29:23.
[Закрыть].
– Gladius foris, pestis et fames intrinsecus, – серйозно підтвердив Лукаш Божичко, так само словами Письма. – На вулиці – меч, моровиця ж та голод – у домі, хто на полі – помре від меча, а хто в місті – зжере того голод та мор[130]130
Сз. 7:15.
[Закрыть].
– А могли ж розбити їх під час форсування ріки, – покрутив головою Стінолаз. – Могли їх роздушити, вибити до ноги, потопити. Як таке могло статися? Вони ж начебто мали від шпигунів інформацію про місце переправи. Тобі, дияконе, нічого про це не відомо? Ти ж начебто був близько князів і єпископів, прибув зі Шльонська з якимось посланництвом, не стану розпитувати, з яким, однаково не скажеш. Але ж ти там був, коли вони приймали рішення. Чому, поясни, вони прийняли рішення аж настільки неправильне і згубне?
Божичко звів очі до неба, склав долоні, не виплутуючи з них віжок.
– Воля небес, – сказав він. – Може, Господь покарав князів безумством і сліпотою? Може, на них упали, як кара Божа, amentia et caecitas[131]131
Безумство і сліпота (лат.).
[Закрыть]?
Стінолаз скоса глянув на нього, він міг поклястися, що почув тон презирливого глузування. Але обличчя Божичка було воістину зерцалом побожності, щирості та смирення, і це поєднання робило його фізіономію не дуже далекою від образу тупоумства.
– Нічого більше, – запитав Стінолаз, не зводячи з диякона погляду, – не маєш мені сказати? Нічого не знаєш? Нічого не підозрюєш? Хоча ти був біля князів? І, може, навіть бачив того шпигуна?
– Я духовна особа, – відповів Божичко. – Не годиться мені втручатися у світські справи, nemo militans Deo implicat se negotii secularibus[132]132
Бо жоден Божий воїн не втручається в світські справи (парафраза 2 Тим. 2:4).
[Закрыть]. А тепер, пане, дозвольте мені піти. Мушу поспішати до Вроцлава. А може, ви теж туди повертаєтеся? Ми могли б разом, було б веселіше, як-то в приказці мовиться: comes facundus in via…{44}
– Facundia[133]133
Красномовство (лат.).
[Закрыть], – різко перебив Стінолаз, – мене останнім часом підводить, тож супутник був би з мене нікудишній. А крім того, я мушу залагодити тут ще декілька справ.
– Імагіную, – Божичко кинув швидкий погляд на вишикуваний за ними загін Чорних Вершників. – Тож кланяюся, пане Грелленорте. Хай вам Бог дасть… Те, на що ви заслуговуєте.
– Дякую, – Стінолаз потягнувся до в'юків, видобув звідти манірку, – за благословення, слуго Божий. Я тобі теж бажаю щастя… На міру твоєї побожності. Випий зі мною за це.
Сам випив першим. Божичко уважно спостерігав за ним. Потім взяв подану манірку, зробив ковток.
– З богом, вашмосте Грелленорте.
– Взаємно, вашмосте Божичко.
Дус фон Пак під'їхала клусом, стала біля Стінолаза зі списом упоперек сідла. Вони обоє дивилися, як диякон на буланій кобилі зникає за безлісим хребтом узгір'я.
– Тепер, – перервав мовчанку Стінолаз, – досить почекати. Рано чи пізно він пораниться залізом.
– Ти, мабуть, дивуєшся, – заговорив він далі, не збентежившись мовчанням дівчини, – що я не пошкодував на цього попика останню порцію Перферро? Поменшену на той ковток, що його мені довелося випити самому, аби в нього не виникло сумнівів. Чому я це зробив? Назви це передчуттям.
Дус не відповіла. Стінолаз, зрештою, не був упевнений, чи вона розуміє. Це його не турбувало.
– Назви це передчуттям, – повторив він, розвертаючи коня і даючи Вершникам знак вирушати. – Інтуїцією. Шостим чуттям. Кажи, що хочеш, але в мене цей Божичко під підозрою. Я підозрюю, що він не той, ким хоче здаватися.
Розділ шістнадцятий
у якому читач нарешті довідається, що упродовж усього останнього року відбувалося з викраденою злим Мелеагантом Гіневрою, коханою Ланселота. Себто Юттою, коханою Рейневана.
У монастирі домініканок у Кроншвіці у цей час перебували чотири новіціатки, дві ancillae Dei, шість конверс і чотири панни з добрих родин. Кількість змінювалася, дівчата вибували і прибували, а поява новенької щоразу ставала сенсацією. Новенька впадала в очі. Обличчя ставали буденними так швидко, що кожне нове моментально притягувало погляд. Але новенька вирізнялася і статурою: вона ще не звикла горбитися, через що вивищувалася понад загальним рівнем. А ще її видавав голос, який дисонансом вибивався із шепотіння решти. Ясна річ, жорсткий монастирський статут нівелював відмінності в блискавичному темпі, згладжуючи їх, немов коток, але протягом якогось часу новоприбула виконувала роль сенсації сезону. Дівчина, яку підселили в дорміторій у переддень Івана Хрестителя, мала, як оцінила Ютта, всі основні прикметні риси якості сенсації сезону. Вона була надзвичайно красива, її зграбну фігуру не міг зіпсувати навіть гидкий лантух, який тут називали рясою конверси. Каштанове волосся утворювало на чолі пустотливий кучерик, а в карих очах вигравали лукаві іскорки, які контрастували з нібито стурбованим виразом миловидного овального обличчя.
Дівчина сіла на виділеному їй ліжку, єдиному вільному в дорміторії. Випадково сталося так, що це було ліжко біля ліжка Ютти. Котра саме підмітала в дорміторії.
– Я Вероніка, – представилася новоприбула. Тихо. І покірно. Заборона вживати прізвища була першою річчю, яку в монастирі втовкмачували конверсі в голову. Якщо голова не була найсильнішою стороною конверси, заборону, бувало, втовкмачували інакше.
– Я Ютта. Здрастуй і розташовуйся.
– Добре ліжко, – оцінила Вероніка, сівши і кілька разів підскочивши. – У Вейссенфельсі в мене було набагато гірше. Сподіваюся, в ньому ніхто не помер?
– У цьому місяці? Ніхто. Не рахуючи Кунегунди.
– От чорт! – Вероніка перестала підскакувати. – Від чого вона померла?
– Кажуть, – Ютта усміхнулася кутиком вуст, – що від легень. Але я думаю, що з нудьги.
Вероніка довго дивилася на неї, а в її очах спалахували іскорки.
– Ти мені подобаєшся, Ютто, – врешті-решт сказала вона. – Мені пощастило. Я сьогодні помолюся за небіжку Кунегунду, на подяку, що вона звільнила це ліжко. А стосовно сусідки зліва мені так само пощастило?
– Якщо тобі подобаються кретинки – так.
Вероніка пирснула. І тут же посерйознішала.
– Ти мені справді подобаєшся.
– Ти справді не гаєш часу.
– Бо його шкода гаяти, – Вероніка подивилася їй в очі, – коли зустрічаєш рідну душу. Врешті-решт, таке трапляється не щодня. Кроншвіц – не перший мій монастир. А твій?
– Теж ні.
– Далі холод, – констатувала немовбито із сумом Вероніка. – Далі недовіра і наїжачені голки. Тебе ув'язнили або зовсім недавно, або дуже давно.
– У цьому монастирі, – дещо м'якше відповіла Ютта, – мене тримають від двадцятого травня. А ув'язнена я з кінця грудня минулого року. Вибач, але говорити про це я не хочу.
* * *
Події грудня 1428 року врізалися в пам'ять Ютти як послідовність раптових, але не поєднаних спільним значенням образків. Почалося з того дня, коли іржання коней, крик і тріск, з яким виламувалися ворота, порушили сонний спокій монастиря кларисок у Білому Костелі. Вона була у трапезній, коли туди ввірвалися озброєні люди, схопили її і витягли на подвір'я. Тоді ж почалися і образки.
Зв'язаний Рейневан, він сіпається в руках кнехтів. Абатиса з розбитими до крові губами, її книги, її гордість, які пожирає вогонь на величезному вогнищі. Заплакані черниці та конверси.
Потім Зембиці, добре знайоме їй місто, знайомий замок, знайомий лицарський зал. Знайомий їй Ян Зембицький, одягнений – як завжди, модно – у гаптований лентнер, mi-parti і poulaines з довжелезними носаками. Ян Зембицький, якого називали взірцем і дзеркалом лицарства, колись такий поштивий щодо її матері і такий щедрий до її батька, Зембицький, який і її саму колись удостоїв приємним компліментом. І ось раптом це дзеркало лицарства з піною на губах шматує на ній вбрання, при всіх присутніх у залі чоловіках оголює її і похітливо торкається, гидотно погрожує їй ганьбою і тортурами. І все це для того, аби шантажувати і залякати Рейневана, її любого, її коханого, її Алькасина, її Ланселота, її Трістана, котрий дивиться на це все з перекошеним обличчям, білим, як риб'яче черево, й очима, з яких, здається, ось-ось потече кров, змішана зі сльозами люті та приниження. І оцей власне Рейневан, той самий, і водночас немовби зовсім чужий, цілком чужим, ніколи досі не чутим голосом погоджується на якісь страшні, жахливі, негідні, ганебні речі. Погоджується на них, аби її врятувати.
На що Рейневан тоді погодився, вона так і не дізналася. Князь Ян наказав кнехтам вивести її. Вона шарпалася, однак це не допомогло, її витягли на кружганок, а тоді в коридори. Її сукенка і шеміза були розірвані аж до пояса, груди – на виду. Кнехти, ясна річ, не могли пропустити такої нагоди. Як тільки вони опинилися у відлюдному місці, її приперли до стіни. Один затиснув їй рот смердючою долонею, решта, регочучи, обмацали її. Нею тіпало від огиди, вона спазматично дрижала, їм це подобалося, вони подвоїли зусилля. Їхній регіт і сороміцькі коментарі врешті-решт привернули увагу когось із більш високопоставлених, на кнехтів посипалися побої, Ютта чула звуки ляпасів і глухі удари кулака. Її впустили, вона зсунулася на підлогу і знепритомніла.
Вона очуняла в темному, пустому льоху, що смердів прокислим вином. Вона втиснулася в кут, підтягнула коліна під підборіддя і міцно обхопила їх руками. У цій позі вона завмерла. Надовго. Дуже надовго.
Коли її виводили з льоху, вона була зболена і задерев'яніла, закоцюбла, як труп у rigor mortis[134]134
Трупне заціпеніння (лат.).
[Закрыть]. Вона абсолютно не знала, що з нею відбувається, навіть тривога не могла пробитися крізь туман, який оповив її чуття, обплутавши їх товстим шаром чогось м'якого і непроникного.
Тоді зненацька було свіже нічне повітря – холодне, навіть морозяне. Спочатку здавалося, що воно її опритомнить, але це було хибне враження.
Ляснув батіг. Коні заіржали. Світ почав трястися.
* * *
Коли вона опритомніла, був день. Морозний, сонячний день. Подвір'я корчми або постоялого двору, у запряжці міняють коней, ті храпають, з їхніх ніздрів бухає пара. Каркають ворони. Піє півень.
– Панно де Апольда.
Чоловік, невисокий, з розумними очима. Незнайомий. Абсолютно чужий.
– Звольте переодягтися, – дивний акцент. – Прошу індульгенції, але показуватися в такому подертому вбранні не личить. Деспект, до того ж це надто притягує погляди. Прошу надягнути ось ці речі.
Піє півень. Гавкає собака. Храпає кінь, якого запрягають.
– Ви мене чуєте, панно? Розумієте?
* * *
Ляскає батіг, коні іржуть. Віз підскакує і стугонить на мерзлому ґрунті. Холод бадьорить. Думки проясняються.
* * *
– Панно де Апольда. Тут ми зробимо привал. Прошу не робити…
Вона розплакалася. Розревілася. Зашмаркалася, як дитина, – і, як дитина, тремтячою рукою розмазала сльози по лиці. Крізь сльози бачила, як він скривився. Кинув віжки пахолкові, сам узяв її під руку, повів у бік будинку. Щось говорив. Вона не слухала. Планувала.
Вона коротко вдарила його ліктем у вухо, вирвалася з захвату і з силою копнула в пах; коли він скулився, ще раз копнула у бік голови. Пахолок дістав кулаком по оці, сів, тримаючись за лице. У чотири скоки перебігла подвір'я, штурхнула і повалила другого пахолка, вирвала в нього віжки, скочила в сідло, копняками й ударами змусила коня пуститись учвал. Підкови застукотіли по мерзлій землі. Вона нахилила голову до гриви і стрілою помчала до брами. «Я втекла, – подумала вона. – Я вільна…»
За самою брамою він її схопив, різко смикнув, стягнув із сідла. Вона шарпнулася, марно, він мав залізну хватку. «Яким чудом, – подумала вона, – яким чудом він тут опинився?»
– Чудо називається транслокація, – прошипів він, болісно стискаючи її плече. – Здатність переноситися в просторі. Я чарівник. Для тебе в цьому, мабуть, нічого нового, адже твій коханий теж чарівник. Не виривайся.
– Пусти… Болить…
– Знаю. Мені теж болить, там, куди ти копнула. Ти заскочила мене зненацька. Приспала мою пильність, прикинувшись плаксійкою. Це не повториться. Тобі не вдасться це повторити. Повір – і більше не пробуй.
Він поставив її на рівні ноги, штовхнув у руки пахолків. Без надмірної брутальності.
– Я вирятував тебе з лап князя Яна, – сказав він, відвернувшись, немов хотів продемонструвати великодушну байдужість. – Викрав із Зембиць. Везу в місце, де протягом якогось часу ти будеш захована від світу. Тільки не питай мене, за яким правом.
– За яким правом?
– Сховатися на якийсь час – у твоїх інтересах. Навколо монастиря у Білому костелі здійнявся галас, занадто багато галасу. Культ Великої Матері, Сестринство Вільного Духу, вальденські ритуали, арадійська магія… Повір мені, буде краще, якщо ти на якийсь час зникнеш.
– Для кого краще?
Він не відповів. Махнув рукою, повернувся і пішов.
* * *
Вероніка не здалася. Чергова розмова відбулася через три дні, в неділю. Коли після меси Ютта сиділа на дошці в нецесаріумі, Вероніка зайшла, підтягнула рясу і безцеремонно всілася над дірою поруч.
– Не сердься, – випередила вона Юттину реакцію. – Ти злишся на мене за те, що я шукаю з тобою контакту? А з ким мені шукати? З цими ідіотками-конверсами?
– Це принизливо, – Ютта дивилася не на неї, а на риску на стіні. – Це справді принизливо.
– Pardieu, Ютто, ми з тобою з одного тіста. І сидимо тут, голову дам відтяти, з подібних причин. Тобі погано самій, я ж бачу, і тому ти так реагуєш. Я через місяць буду така сама. Допоможімо одна одній. Ти мені, а я тобі.
– О.
– Ти мені, а я тобі, – стишила голос Вероніка. – Бо я… Ютто, це мій третій монастир. З мене досить. Я тут збожеволію. Я хочу втекти. І маю пропозицію: давай втечемо разом. Удвох.
Ютта далі дивилася на риску на стіні. Але мимоволі кивнула головою.
* * *
Заходи Вероніки увінчалися, треба було визнати, цілковитим успіхом. Ютта перестала дутися, через чотири дні дівчата сідали вишивати серветки одна біля одної, через тиждень були вже близькими подругами, через два тижні дійшло до відвертих визнань. Вероніка носила прізвище фон Ельсніц, її батьки мали маєтки поблизу Галле. Монастир домініканок у Кроншвіці був для неї, як виявилося, вже третім, перед цим її утримували в канонічок у Гернроде і в кларисок у Вейссенфельсі. Її ізолювали, як вона стверджували, з волі батьків, як покарання за гріховну любов. Коли ж Ютта наважилася врешті-решт розповісти свою історію, Вероніка аж розкрила рота від подиву.
– Свята Вероніко, патронко! – вона приклала долоні до щік. – Та це ж як у романі! Змови і шпигунство! Напади і викрадення! Єресь і магія! Принци, розбійники і чарівники! Твій коханий справді гусит і маг? Ах-ах… Ну, тоді я виглядаю блідо, блідо і нудно, гірше, ніж та вчорашня риба на обід! Мене, подумати тільки, засадив сюди дурень, якому закортіло женячки!
– Тобто?
– Син сусідів, бідних родичів. Далекий кузен. Ми зустрічалися і… Я дуже хотіла, тому… Сама розумієш. Півроку нам любо минав час, то в стогу, то у стайні на сіннику, а то й, якщо вдавалося, в подружньому ложі батьків. Що стосується мене, то, щиро кажучи, саме заняття подобалося мені набагато більше, ніж кузен, я подумувала про те, щоби змінити об'єкт… Але кузен-дурник не зрозумів, у чім річ, йому здавалося, що то велике кохання. І побіг до батьків просити моєї руки. Усе розкрилося. Про одруження не було мови, батько і мати навіть думки такої не допустили, але перейнялися усім достатньо, щоби запроторити мене на спокуту до канонічок. А кузена його батьки послали до Мальборка, до ордена Діви Марії, певно, там уже цього тютю литвини впіймали і зробили з його шкури бубон. Так що мені годі розраховувати, що він прибуде сюди на порятунок на білому коні. А твій?
– Що – мій?
– Твій коханий, славетний медик, чарівник і єретик. Прибуде на білому коні, щоб тебе визволити?
– Не знаю.
– Розумію, – покивала головою Вероніка. – Авжеж, розумію. Ти казала. Гусит, людина ідеї. Вірний ідеалам. Ідеалам – у першу чергу і передусім. Значить, на білого коня нема що чекати. Треба буде взяти справу у свої руки, бо я тут до кінця життя вишивати серветки не збираюся, мені вже й зараз, як їх побачу, блювати хочеться. Ютто? А ти думала…
– Що?
– Ти думала раніше про втечу?
– Думала.
* * *
Першу спробу втекти вона зробила вже наприкінці січня. Ютта наважилася на це через прозаїчну річ: холод. Вона не терпіла холоду, через холод ставала нещасною. У монастирі магдалинок у Новогродеці єдиним приміщенням, яке опалювалося, був калефакторій, а ще тепло було в кухні. Ютта з радістю зустрічала дні, колі їй припадало чергувати на кухні або працювати у калефакторії за виробництвом пергаменту та чорнила. Але це були нечисленні хвилини щастя, треба було повертатися до молитов. І до прядіння вовни, яке в Новогродці мало промислові масштаби: монастир працював, як мануфактура, на повну силу, у три зміни. Прясти було холодно, підлога і стіни функціонували як льодовня. З Ютти цього було досить. При першій же нагоді вона закопалася в призначеній для вивезення купі кухонного сміття.
* * *
Пріориса закрила книгу, яку читала. Це була «Liber de cultura hortorum[135]135
«Книга про садівництво» (лат.).
[Закрыть]» Валафрида Страбона.
– Ну, і як ти себе почуваєш? – запитала вона без гніву, радше з докором. – Як ти себе почуваєш, після того як тебе виловили з купи компосту? Воно справді було того варте?
Ютта витягла з волосся капустяний листок, стерла з вуха і щоки слиз із гнилої ріпи. І з погордою підняла голову. Сестра Леофортіс це помітила.
– Та що з нею розводитися, – вирішила вона. – Дозволь, матінко, я заберу її до стайні. Двадцяти різок вистачить, щоб у неї минули ці примхи.
– Задумайся, – пріориса не звернула на черницю уваги. – Що було б, якби тобі вдалося? Припустімо, що тобі вдалося. Вночі ти виповзаєш зі смітника і вільна як птаха. Куди ти йдеш? Ти ж не знаєш дороги. Запитуєш когось. Кого? Ти самотня дівчина, без опікуна. Ти знаєш, що таке самотня дівчина без опікуна? Сексуальна іграшка для кожного, хто захоче погратися. Для кожного сільського парубка, для кожного селюка, для кожного мандрівця. А для кожної банди розбишак, яких тут валандаються сотні, ти іграшка на тривалий час. Поки не набриднеш, поки від того, що вони з тобою робитимуть, ти не перетворишся на покриту синяками шмату, на почвару з чорним від биття і ридань обличчям, яка ледве волочитиме ноги. Ти думала про це, коли планувала втечу? Ти враховувала такий ризик? Відповідай, бо мені цікаво.
Ютта різко відвернула голову. З її волосся злетіли дві морквяні лушпайки.
– Вона, – звинувачуюче показала пальцем сестра Леофортіс, – сліпа, нічого не хоче бачити. Думає тільки про одне. Про свого коханого. А до коханого всі шляхи добрі.
– Невже, – пріориса не зводила з Ютти погляду, – ти справді настільки сліпа? Мене поінформовано, тож я дещо знаю про тебе і про твого коханого. Твої батьки, люди з високим статусом, ніколи не погодяться на цей союз. Ти збираєшся жити в гріху, без батьківського благословення? Таж так не можна. Це суперечить Божій волі.
– Її полюбовник, – втрутилася Леофортіс, – гусит, проклятий відщепенець. Що їй там батьки, що їй там Бог! Їй миліше поневірятися. Аби з ним!
– Це так? Відповідай! Та відповідай же нарешті, панянко!
Ютта стиснула губи.
Людмілла Прутков, пріориса конвенту Poenitentes sorores Beatae Mariae Magdalenae у Новогродці, розвела руками.
– Я здаюся, – сказала вона. – Сестро Леофортіс.
– Двадцять різок?
– Ні. Хліб і вода протягом тижня.
* * *
– Десь через тиждень після запустів до Новогродця по мене прибули дивні люди. Хоч вони були маломовні, я здогадалася, що це слуги того, який мав дивний акцент. Везли мене кілька днів у закритій колебці, довезли до монастиря цистерціанок, потім з'ясувалося, що це Марієнштерн у Лужицях. Побачивши, що я з кожним разом опиняюся все далі від дому, я майже втратила надію. Відчувала, що мушу втікати. У лаваторії[136]136
3 лат. – купальня, баня.
[Закрыть] я виявила віконце з розхитаними ґратами. Було високо, мені треба було не менше трьох зв'язаних простирадл. Одна з конверсок справляла враження порядної. Я їй відкрилася, а вона…
– Негайно донесла, – легко здогадалася Вероніка.
* * *
Софію фон Шелленберг, настоятельку монастиря в Марієнштерні, черниці бачили рідко, майже виключно під час конвентуальної меси. Подейкували, що її повністю поглинає робота над справою всього життя – історією правління та описом діянь імператора Фрідріха І Барбаросси.
– Чим, цікаво знати, – вона склала руки на ладанці та вервиці, – тобі так допекла наша обитель, що ти вирішила втекти? Роботою на ставах з коропами? Ти не любиш коропів? Мені шкода, але монастир мусить з чогось жити. А крім риби? Яких кривд ти зазнала? Що тут у нас такого страшного, від чого треба втікати, стрибаючи з високої стіни? Що тобі досадило, панно Ютто?
– Нудьга!
– Ах, нудьга. А там, за стінами, у твоєму дотеперішньому світському житті, що було аж таке захопливе? Чим це ти заповнювала собі цілісінькі дні, які це в тебе були повсякденні розваги? Полювання? Пиятики і бійки? Азартні ігри? Турніри? Війни? Заморські подорожі? Чим це твоє дотеперішнє життя було цікавішим? Що в тебе там було таке, чого тут нема? Що? Вишивати на п'яльцях і прясти на прядці ти можеш і в нас, скільки захочеш. Пліткувати і щебетати про дурниці можеш досхочу, та ще й краще, ніж удома, бо товариство більш інтелектуальне. То чого тобі, питається, бракує? Мужчини?
