Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 23 (всего у книги 35 страниц)
– У Марієнштерні, – сказала вона. – А тепер залиште мене саму. Ідіть. І будьте прокляті.
* * *
На вулиці вгамувалося. Кромешин дав наказ припинити різанину, підгейтмани і сотники не без зусиль стримали розохочених таборитів. Не обійшлося без втручання кінних Мікулаша Сокола, які закликали найбільш завзятих до порядку ударами батогів, кийків і древків списів. Утихомирені Божі воїни зайнялися тепер виключно плюндруванням. Спершись на свій оббитий ризами віз, Кромешин із задоволенням спостерігав, як на ринок зносять і складають на купу здобич.
– Ну і як, медику? – Отік з Ложі, що підганяв вояків, помітив Рейневана. – Ти знайшов бургомістрову? Витягнув з неї щось?
– Мені спішно треба на Лужиці. У монастир у Марієнштерні.
– Що? – наморщився Кромешин. – Ти собі їдь, куди очі дивляться, мені до цього діла нема. Але твої приятелі служать у війську, а військо вирушає на Жагань. Я скоро накажу виступати.
– Зажди з цим наказом, гейтмане.
Ці слова сказав молодий чоловік у школярському береті і чорному вамсі, верхи на вороному жеребці. Його супроводжувала Рікса Картафіла де Фонсека. І збройний у півпанцирі на стьобаному акетоні. Коні храпали, бо чули кров, прибульцям довелося спішитися. Гейтман дивився на них спідлоба.
– Ви хто? Що треба?
– Накажи, хай сторонні відійдуть.
Кромешин жестом відіслав усіх, залишилися тільки Гарда й Отік з Ложі. Рейневана, який теж хотів відійти, зупинила Рікса. Це не пройшло повз увагу Кромешина.
– Тебе я, здається, вже бачив, – він зміряв поглядом молодого чоловіка в береті. – Біля Прокопа. Тебе звати Пйотр Прейшвіц, міський писар з Будишина.{38} Ти начебто наш шпигун. Кажи, я слухаю. Що ти маєш переказати?
– Я маю переказати: зараз недобрий час для нападу на Жагань.
Вацлав Гарда реготнув, Отік з Ложі пирснув від сміху. Кромешин не відреагував.
– Бачиш, – він широким жестом обвів трупи, кров на бруківці, полум'я і дим над дахами, – що я зробив з цим містом? Я відплатив. За битву під Крацау. Лужичанам і сілезцям пиха вдарила в голову, з нашої поразки під Крацау вони зробили символ для підтримки духу. То я їм дам символ. Такий, що почувши слово «Крацау» накладатимуть у штани навіть їхні внуки. Болеславець заплатив. Заплатять Житава, Будишин, Згожелець, Хоцебуж, Камінь і Губін, прийде їхній час. А Жагань заплатить уже невдовзі. Герцог Ян Жаганський і його брат Генріх були під Крацау, на їхніх руках – чеська кров, і ця кров волає про помсту. Каменя на камені в Жагані не залишу.
– Князі Ян Жаганський і Генріх на Глогові, – повільно і виразно вимовив Пйотр Прейшвіц, – звернулися до короля Польщі по протекцію, поклялися вірно стояти на боці Польського Королівства і підтримувати Польщу в усіх починаннях. А в Кракові зараз саме перебувають чеські посли. Прокоп Голий, англієць Пітер Пейн, Бедржих зі Стражниці і лицар Вілем Костка з Поступиць. Вони там нараджаються про союз, виявляють добру волю і приязнь, а ти, брате Кромешин, хочеш плюндрувати і палити князівство, яке знаходиться під Ягайловою протекцією? Мені наказано передати: director Прокоп не підтримує ідеї нападу на жаганське князівство. Радить прийняти запропонований викуп.
– Мені ніякого викупу з Жагані не давали.
Прейшвіц подивився на Ріксу, тоді на збройного у півпанцирі. Збройний вийшов наперед. І заговорив.
– Світлійший князь Ян, illustrissimus dux і пан на Жагані, моїми устами переказує посланництво. Він схильний…
– Вісімсот злотих ринських,{39} – грубо перебив Кромешин. – Як заплатить, то я його пощаджу.{40} Я сказав. І прощавайте. Брате Гарда, шикуй військо у маршовий ордер.
* * *
– Марієнштерн, – замислено повторила Рікса. – Монастир цистерціанок. Це на півдорозі між Згожельцем і Будишином. Звідси буде зо три дні їзди.
– Два, якщо гнати коней, – виправив Пйотр Прешвіц. – Це Bia Регія, нею добре подорожувати. А мені саме в той бік. Радо поведу.
– Тож не гаймо часу, – вирішила Рікса. – Щоб перед смерком добратися бодай до Новогродця.
– Я не можу, – відповів Шарлей на запитальний погляд Рейневана. – Кромешин мав рацію, я на службі. Табор не пробачив би мені дезертирства, а за дезертирство – зашморг. Люди з мого власного загону підняли б мене на гілляку.
– А я поїду, – тихо заявив Самсон. – Недоумкам усе сходить з рук. Мене не можуть оголосити дезертиром, бо я не поступав на службу. Я був приписаний до Шарлея. Як він скаже їм, що я зник, то це так, якби від нього втік собака.
– З Богом, Шарлею, – Рейневан скочив у сідло. – Бережи себе.
– Це ви себе бережіть. Вас четверо, а в мене шість тисяч приятелів. Плюс двісті возів з артилерією.
* * *
Сонце заходило. У Болеславці смерділо паленим, на пожарищах стелилися вогники. У Болеславці чорна кров застигала у стічних канавах. У Болеславці одні собаки вили, а інші рвали тіла вбитих. У Болеславці звучали стогони поранених та помираючих, плачі покривджених та осиротілих, уривки молитов тих, кого було позбавлено надії.
Врешті-решт сонце зайшло, а зранене місто притихло.
Nox ruit et fuscis tellurem amplectitur alis.{41} Ніч настала, і сон охопив усе живе.
* * *
Бідний Рейневан.
Мені його так шкода, Маркето. Я дуже шкодую, що жодним чином не міг допомогти йому в його нещасті.
До монастиря цистерціанок ми добралися через два дні їзди. Тільки для того, щоби дізнатися, що панни Ютти там нема. Це дуже прибило Рейневана. А ще більше його прибило те, що Ютта там була. Протягом трьох місяців, від середини лютого до Зелених свят. Він розминувся з нею всього на місяць.
Ми об'їхали навколишні жіночі обителі. Шукали у кларисок у Сойссліці, у бенедиктинок у Рієсі, у магдалинок у Любані. У Згожельці розпитували цистерціанок з Маріенталя під Остріцем, які втекли після спалення їхнього монастиря в 1427 році. Ми ніде не знайшли Ютти, ніде нічого про неї не знали. Рейневана охопив глибокий відчай. Я не міг йому допомогти.
Мені його дуже шкода.
Тобі теж?
З Лужиць ми повернулися до Праги, у середині серпня туди добрався і Шарлей, якийсь час ми провели разом, але невдовзі Шарлей повернувся у польове військо. Зараз він розквартирований десь під Ічином, і ходять чутки про черговий рейд на Лужиці, який має вирушити після святого Вацлава.
Рейневан залишився в Празі, в аптеці «Під архангелом», разом з тамтешніми чарівниками він намагався відшукати Ютту з допомогою магії, однак безрезультатно. Потім під Псарами спалахнула пошесть, і він, медик за покликанням, поспішив лікувати. Не вагався ані миті. Поборов свій емоційний зрив, не піддався розпачу. Правду мовлять, коли кажуть, що те, що нас не вб'є, зробить нас сильнішими.
А я?
Я вирішив повернутися сюди, до Рапотіна. Чи надовго? Настільки, наскільки це буде можливо.
Що далі, питаєш? Безсумнівно, ми знову зустрінемося, всі троє, безсумнівно, це станеться вже дуже скоро. Доля сильно пов'язала нас між собою, на добре і на лихе. А ніщо ж не стається без причини.
Доля сильно поєднала мене з ними, Маркето. Дуже сильно.
Майже так само сильно, як із тобою.
Розділ п'ятнадцятий
у якому слабкість характеру змушує Рейневана стати героєм. Герої героїчно переправляються через ріку Мульду і героїчно б'ються у кривавій битві. Героїзм винагороджується. Слабкість, як не дивно, теж. Звідси мораль, від виголошення якої автор усе-таки утримається.
«Боже, великий Боже, venerunt gentes in hereditatem tuam, знову прийшли погани до спадку Твого!
Чи се за гріхи наші, чи ж то нам poena peccati, що поспіль до нас єретик з мечем і смолоскипом вторгається?
Anno МССССХХІХ, ipso die sancti Johannis baptisté скривдили гуситські розбійники наш любий кляштор, наш скрипторій і нашу книгозбірню, гордість нашу! Посягнули на твори такої величини, як «De fide catholica» Алануса Остров'янина, «Librę de meravelles» Раймунда Лулла і «Clavis sanationis» Симона Генуезького, на такі інкунабули, як «Hieroglyphica» Гораполлона Єгипетського і «Bestiaire» П'єра з Бове, на трактати та кодекси такої прекрасної роботи, як «Expositio totius mundi et gentium», «De magia veterum», «Liber de mirabilibus natura arcanis», «De amore», «Secreta mulierum» та багато інших, можливо, єдиних у світі примірників. Заламати руки, та й годі!
Півроку не минуло, як знову навала. Знову вікліфісти. Thaborienses, Orfani et Pragenses, а на їхньому чолі Procopius Rasus, той, як він наказав себе називати, gubernator Taboriensium communitatis in campis bellancium, найбільший і найжорстокіший серед апостатів та єресіархів, достоту не чоловік ex muliere natus, a monstrum detestabile, crudele, horrendum et importunum. Eodem anno circa festum sancte Lucie речений Прокоп з усім своїм військом досі не переможеним, cum curribus, cum pixidibus, cum peditibus et equitibus вирушив ad marchionatum Misnense, сіючи смерть і пожежі. І так дійшов до ріки, що зветься Мульда. А зима того року була м'яка…[120]120
Venerunt gentes in hereditatem tuam – знову пришили погани до спадку Твого (Пс. 79:1). Poena peccati – кара за гріхи. Anno МССССХХІХ. ipso die sancti Johannis baptisté – року 1429, у день святого Івана Хрестителя. Thaborienses. Orfani et Pragenses – таборити, Сирітки і пражани. Procopius Rasus – Прокоп Голий. Gubernator Taboriensium communitatis in campis bellancium – командир польового війська Табора. Ex muliere natus – народжений жінкою. Monstrum detestabile, crudele, horrendum et importunum – чудовисько гидке, жорстоке, страшне і ненаситне. Eodem anno circa festům sancte Lucie – того ж року близько дня святої Люції. Cum curribus, cum pixidibus, cum peditibus et equitibus – з возами, з гарматами, з піхотою і кіннотою. Ad marchionatum Misnense – до мейсенського маркграфства (лат).
[Закрыть]» Перо висохло, неприємно заскрипіло по вишкрябаному пергаменті. Старий монах-літописець опустив його в каламар.
* * *
Пахолки освітили покій, запаливши свічки на всіх підсвічниках. Вроцлавський єпископ Конрад аж хекнув від задоволення, побачивши вираз захвату на обличчі Гжегожа Гейнче. Він знав, що інквізитора нелегко було здивувати, не кажучи вже про захват.
– А що, – запитав він із гордістю, тішачись справленим враженням. – Гарна річ, хіба ні?
Гжегож Гейнче кашлянув. І підтвердив кивком голови. Річ була гарна. Годі й сперечатися, гарна.
Єдиним предметом обстановки в покої був величезний стіл, цілком покритий гігантською картою Шльонська і сусідніх країн, зробленою з клаптів тканин, покритих шовковою вишивкою. Хоча інквізитор ніколи раніше не бачив цієї карти, він знав про її існування. Він знав, що її зшили і вишили домініканки від святої Катажини на підставі малюнків, зроблених цистерціанцями з Любйонжа. І що це зайняло черницям більш аніж рік.
Позаяк карта служила головним чином для відстежування та аналізування воєнних дій, на ній були розставлені майстерно вирізьблені фігурки. Їх виготовив Амброзій Ерлер, найкращий вроцлавський різьбяр, у точній відповідності до вказівок самого єпископа. Частини католицьких військ були показані у вигляді біло-золотих фігурок крилатих ангелів з вогняними мечами, формування гуситів були показані як рогаті чорти, які сиділи навпочіпки, випнувши задниці.
Щоранку клірики відтворювали для єпископа актуальну воєнну ситуацію, розставляючи фігурки згідно з пересуваннями військ на театрі воєнних дій. Від тринадцятого грудня, дня святої Люції, тобто від початку великого гуситського рейду на Мейсен і Саксонію, театр охоплював простір між вигаптуваними блакитною ниткою ODERA FLV і ALBEA FLV, а фігурки клірики порозставляли у районі, позначеному назвами SAXONIA, MIŚNIA, TURINGA і LUSATIA INFERIOR, з яким на півночі межувала MARCA ANTIQUA, а на півдні – ВОНЕМІСА SILVA.
– Підійди-но, Гжесю, – поквапив єпископ. – Кинь оком.
Інквізитор кинув. Військову ситуацію він знав, але на гарні фігурки можна було подивитися. Чорти з випнутими задницями були розставлені поблизу Ошаца, міста, яке війська Прокопа Голого пустили з димом чотири дні тому, двадцять дев'ятого грудня. Чехи йшли вздовж Лаби у напрямку Пірни, знищуючи все на шляху вогнем і залізом. Вони вчинили спустошення у гірничих округах Марієнберга і Фрейталя. Потім, палячи села, дійшли до Фрейберга, Дрездена і Мейсена, але не стали гаяти час на облогу укріплених міст. Швидким темпом маршу вони сплутали карти саксонському курфюрстові Фрідріхові, змусивши його та його союзників до швидкого відступу. Цим самим вони змусили крилатих ангелів скупчитися тісною групкою на північ від напису LIPSIA.
– Це, – єпископ повів пальцем по блакитній лінії, котра розділяла чортів і ангелів, – ріка Мульда. Прокоп хоче пробратися вглиб Саксонії, тож мусить переправитися. Найімовірніше, він зробить це десь тут, поблизу Грімми. Курфюрст Фрідріх міг би це використати. Під час переправи він міг би зім'яти єретиків, міг би потопити їх у Мульді, як кошенят. Достатньо поворушити мізками і знайти в собі мужність. Як ти гадаєш, Гжесю, курфюрст поворушить мізками?
– У мене є щодо цього серйозні сумніви, – підняв очі інквізитор. – Як щодо мізків юного курфюрста, так і щодо його мужності. Досі він якось не виявив хоробрості в цій кампанії. Якби мені довелося шукати історичні порівняння, я не порівнював би його з Юлієм Цезарем. Радше з Квінтом Фабієм Кунктатором[121]121
Фабій Максим Кунктатор (Cunctator – маруда) (275–203 до н.е.). римський полководець, який під час Другої Пунічної війни застосовував тактику поступового виснаження армії Ганнібала, ухиляючись від вирішального бою.
[Закрыть].
– А в його оточенні? Чи в його оточенні не знайдеться нікого розумного і відважного? Жодного Цезаря? Я не маю на увазі маркграфа мейсенського, його навіть прозивають «Поступливим». Ані бранденбурзького курпринца Яна, бо він одержимий дивак. Хто там ще є з таких, в кого не заяча душа?
– Духовні особи, звісно ж, – усміхнувся Гжегож Гейнче. – Принаймні деякі. Напевне Гюнтер фон Шварцбург, архієпископ магдебурзький.
– Я так і знав, – кивнув Конрад, – що ти його назвеш. Так, архієпископ Гюнтер – людина, здатна зауважити нагоду, що її підсовує переправа гуситів через Мульду. Він зумів би використати перевагу, зумів би допомогти Фрідріхові спланувати і провести атаку. Але ми не можемо якбикати і покладатися на випадок, треба це Гюнтерові підказати. Хтось мусить галопом мчати до Лейпцига з посланням.
Інквізитор промовисто глянув на єпископа, кашлянув у кулак.
– Знаю, – Корад скривився як середа на п'ятницю. – Пам'ятаю. Архієпископ магдебурзький злий на мене за Грелленорта. Тож мушу покластися на тебе, інквізиторе. Твої вказівки Гюнтер вислухає уважно, інквізиторів він поважає, підтримує їхню діяльність і бере в ній активну участь. Crescit cum magia haeresis et cum haeresi magia[122]122
Завдяки магії зростає єресь, а завдяки єресі – магія (лат.).
[Закрыть], а день без вогнища – втрачений день, ось які його девізи. І результати видно – у радіусі п'яти миль від Магдебурга годі знайти жида або чарівницю. Цьому можна тільки позаздрити. І пошкодувати, що у Вроцлаві так не є… Не сприймай на свою адресу, Гжесю.
– А я і не сприймаю. Перейдімо до справи.
– Ти маєш когось для такої місії? – єпископ подивився з-над карти. – Хто міг би поїхати до Саксонії, до Гюнтера фон Шварцбурга? Людина вірна, надійна і достойна довіри?
– Така людина є. А позаяк я передбачив, що він буде потрібний, то привів його із собою. Він чекає в передпокоях. Закликати?
– Заклич.
– З дозволу вашої достойності. Диякон Лукаш Божичко. Чоловік, якому я безмежно довіряю.
* * *
Води Мульди були брунатно-сірі та спінені, вони піднялися настільки, що смуга верболозів цілком занурилася в них, виступаючи понад течією тільки низьким наїжаченим гребенем. Дерева над берегом були затоплені майже до середини стовбурів. На одному з таких стовбурів зачепився перевернутий набік віз. Далі на групку верболозів спирався ще один, перекинутий догори дном, затоплений, над водою стирчали тільки колеса.
– Третій геть-чисто знесло, – випередив запитання Прокопа старший загону цестаржів[123]123
Чеськ. ceslar – шляховик.
[Закрыть]. Ріка підхопила. Ми ще й на рівне не виїхали. Решту встигли цафнути.
– Таки треба визнати, – Ян Краловець підвів коня на самий берег, передніми копитами у воду, – що річка немало води несе. І рве, як холера.
– Тепла зима, дощі замість снігів, – кивнув Якуб Кромешин з Бржезовиць, гейтман польових військ Табора. – На інших бродах, годі й сумніватися, те саме буде.
– То що, – Прокоп Голий розвернув коня, окинув поглядом гейтманів, – ріка Мульда має зупинити наш марш? Оця дещиця мокрої води має поставити хрест на наших планах? Брате? Мене цікавить твоя думка! І рішення!
Старший цестаржів довго мовчав, зважував слова. Ніхто його не підганяв. Усі, у тому числі й Рейневан, знали, що досвід у нього був чималий. Зі своїм загоном цестаржів він пройшов бойовим шляхом Табора майже від початку, а славу здобув у 1424 році, коли сміливою переправою через Лабу вивів Жижку з оточення під Костельцем. Рубав для польових військ просіки в лісах під Таховом і Рецем, мостив стовбурами дерев проходи через моравські болота, будував мости на Сазаві та Одрі, переправляв вози через Нітру, Квісу, Бобер, Реген і Нааб.
– Переправимось, – він нарешті розрядив напружене очікування сухим і діловим ствердженням. – Але не потрійною колоною, бо засильний напір води… Тра по їднім, віз за возом, у ряд, зв'язавши їх для безпеки линвами…
– Переправа одинарною колоною триватиме не менше доби, – сказав, зважуючи слова, Їра з Ржечиці, гейтман Сиріток. – Це довго.
– На тому березі, – похмуро підтвердив Кромешин, – нас потроху прибуватиме, на цьому потроху убуватиме. Сакси допетрають це і вдарять там, де нас у даний момент буде найменше. Можуть нам добряче залити сала за шкуру.
– Особливо припертим до ріки, – додав лицар Вілем Костка з Поступиць, досвідчений воїн, учасник війни, яку Польща вела з орденом хрестоносців у 1410–1414 роках. – Бути припертим до ріки – це взагалі загрожує розгромом.{42}
– Рішення! – Прокоп сіпнув вус. – Що пропонуєте?
– Відправмо Службу Божу! – вихопився проповідник Маркольт. – Ми ж Божі воїни, Бог нас вислухає. Відправмо службу за те, щоби вода спала.
Прокоп завмер з рукою біля вуса, довго дивився на священика.
– Інші пропозиції?
– Диспутувати марно, – коротко мовив Ондржей Кержський із Ржимовиць, який досі мовчав. – Мульду перейти мусимо. Якщо цестарж каже, що в ряд, то в ряд.
– Варто би все-таки подбати, – зауважив Кромешин, – аби сакси про переправу не довідалися. Бо якщо псявіри довідаються…
– Нам каюк, – закінчив Краловець.
* * *
– О, Рейневан! – Прокоп вихопив з рук цирульника рушник, витер ним поголине лице від решток мила. – Добре, що ти є. Мазь приніс?
– Приніс.
– Саме вчасно, – Прокоп жестом відіслав цирульника, зняв сорочку через голову. Поголений, він пахнув італійським милом із Савони.
– Крижі болять як сто чортів, – він сів на лавці, обернувся. – Намасти мене тим своїм магічним мастилом.
– Через отой біль, – гейтман дав себе натирати, – я не можу зібратися з думками. А мені оце саме конче треба думати. Ти нині був над рікою, знаєш, які наші справи. Переправа буде нелегка, а ми під час переправи будемо наче той слимак без мушлі, перший-ліпший горобець дзьобне. Ти ж це розумієш? Га? Рейневане?
– Та вже ж розумію.
– Ох, – застогнав Прокоп. – Воістину, райський лік ця твоя мазь, біль як рукою зняло. Що би я без тебе робив, медику? Не втраться мені, Рейневане. Не подінься і не згубися.
Рейневан відчув дрож, вловивши в його голосі дивну зловісну нотку. Director польових військ подивився на присутніх командирів, дав знак Кромешинові. Той відклав ніж, яким зрізав напівсире м'ясо з ребер запеченого барана, встав, підійшов до дверей хати, виглянув і роззирнувся, чи ніхто не підслуховує. Решта гейтманів теж на якийсь час припинили їсти, їхні обличчя були серйозні і незворушні.
Рейневан втирав мазь.
– Отже, браття гейтмани, – Прокоп почухав свіжопоголену щоку, – я прийняв рішення. Післязавтра на світанку ми почнемо переправлятися через Мульду. Вище по ріці, бродом під Кессерном. Нікому про це ні слова. Це не може вийти поза цю хату.
* * *
Обозні вогні Табора та Сиріток палахкотіли аж до горизонту. З підвішених над жаром казанків розходився запах найрізноманітніших вояцьких страв – запах, попри голод, не надто апетитний. Рейневан ішов, міркуючи, у бік будівель фільварку. Гусити його не спалили, бо хотіли мати бодай латку даху над головою. Там він сподівався застати Шарлея і Самсона.
З-за возу, повз який він проходив, раптом вигулькнула невеличка постать. Він вловив слабкий запах розмарину.
– Рікса?
Вона матеріалізувалася просто перед ним, загорнута в плащ, у щільно прилеглому до голови каптурі. Відразу перейшла до справи. Її голос був рішучий і неприємний.
– Де і коли Прокоп буде переправлятися через Мульду?
– Я теж радий тебе бачити.
– Де і коли буде переправа? Не змушуй мене повторювати.
– І все-таки повтори, будь ласка. Я хотів би нарешті переконатися, чиїй справі ти служиш. Хотів би нарешті бути впевненим.
– Я знаю, – Рікса його ніби й не чула, – що ти був при тому, як приймалося рішення про переправу. На Мульді є три броди. Один тут, під Гріммою. Другий – нижче, в Дорнау. Третій – вище, біля села Кессерна. Котрий вибрав Прокоп? Кажи, Рейневане, в мене нема часу.
– Це нічого не дасть.
– Послухай, – її котячі очі блиснули у світлі смолоскипів, загорілися, ніби у справжньої кішки. – Це важлива річ. Ти навіть не уявляєш, наскільки. Я мушу знати. Кажи, а то…
– А то що?
Рікса не встигнула відповісти, не встигнула відреагувати ні словом, ні жестом, ні дією. З-за возу раптом виринула швидка тінь. Рейневан почув тупий стук удару, глухий зойк Рікси і звук падаючого тіла. Він хотів відреагувати, але не встиг. Почув, як вимовляється заклинання, відчув, як у повітрі поширюється характерний для магії запах озону і як його охоплює миттєвий параліч.
– Мовчи, – просичав Лукаш Божичко. – І не роби нічого, про що ти міг би пошкодувати.
– Ти її вбив.
– Та де там, – диякон штурхнув Ріксу ногою, здійняв з пальців кастет. – Просто поквитався за Ратибор. Вона мені тоді два зуби роздробила. Я зглянувся на її стать, не хотів псувати красу навіть синяком. Присадив по потилиці. Але годі про дурниці, я тут у важливій справі. Де Прокоп буде переправлятися через Мульду?
– Не знаю.
– А ти знаєш, – запитав після недовгого мовчання Божичко, – що твоє незнання може мати дуже неприємні наслідки? Для Ютти де Апольда?
– Іди геть, – Реневан глибоко зітхнув. – Apage. Згинь, пропади. Я не дам себе більше залякувати і шантажувати. Є межа.
– Є. І ти якраз до неї дійшов. Я серйозно раджу тобі її не переходити.
– Я не вірю у твої погрози. Інквізиція не наважиться скривдити Ютту.
– Інквізиція – ні. Я – так. Годі, час підганяє. Рейневане, попереджаю, я говорю серйозно, не дубітуй[124]124
Від dubilare (лат.) – сумніватися.
[Закрыть], що я зроблю те, що обіцяю, і не завагаюся. Мусиш ресольвувати[125]125
Від resolvere (лат.) – роїв 'язувати. тут – вирішувати.
[Закрыть]. Викажеш мені місце переправи – дістанеш свою Ютту назад, я тобі її поверну. В іншому випадку ти вже ніколи не побачиш дівчину живою. Стій спокійно, збережи пацієнцію, не змушуй мене завдати шкоди тобі чи жидівці. Я тримаю каблук на її шиї, будь-якої миті можу розчавити їй трахею. Тебе, якщо поведешся по-дурному, теж уб'ю. А потім накажу вбити Апольдівну. Ресольвуй, але швидко. Час підганяє.
Поруч пройшли кілька таборитів, ледве звернувши увагу. Бійки, сутички і зведення порахунків на периферії належали до звичайних речей, до табірної буденності. Рейневан міг, ясна річ, крикнути, покликати на допомогу. Не покликав.
– Ти звільниш… – він кашлянув. – Звільниш Ютту? Віддаси мені її? Поклянися.
– Клянуся спасінням душі. Де переправа?
– Вище Грімма. У Кессерні. Післязавтра на світанку.
– Якщо ти мене обманюєш, твоя Ютта помре.
– Я говорю правду. Я прийняв рішення.
– Розумне рішення, – сказав Лукаш Божичко. І зник у пітьмі.
* * *
Через кілька хвилин Рікса застогнала, заворушилася. Встала на коліна. Знову застогнала, різким рухом схопившись за голову. Помітила Рейневана.
– Ти сказав… – вона захлинулася. – Ти сказав йому, де?
– Я мусив. Ютта…
– Уб'ю… – вона зірвалася на ноги, похитнулася. – Уб'ю сучого сина!
– Ні! В нього Ютта! Ти не можеш!
Він хотів схопити її за лікоть. Рікса викрутила руку, хапнула його за зап'ясток, перегнула. Він крикнув від болю. Вона підставила йому підніжку і кидком через стегно повалила на землю.
Перш ніж він устиг піднятися, Рікса зникла в темряві.
* * *
У бік центру табору він ішов, як сліпий, заточуючись і спотикаючись. Кілька разів він наткнувся на когось із таборитів, кілька разів його назвали п'яним бевзем і дурилом, кілька разів добряче штурхнули. Він не звертав уваги.
– Рейневан! – наступний таборит, на якого він налетів, схопив його за плечі і потрусив. – Агов! Я ж якраз тебе шукаю!
– Шарлей? Це ти?
– Ні. Свята Перпетуя. Що з тобою, до дідька? Отямся!
– Я мушу… Я мушу вам дещо відкрити… Тобі та Самсонові… Сталося дещо…
Шарлей миттю посерйознішав, роззирнувся.
– Ходи.
* * *
Вони вислухали його на квартирі, жуючи печену ріпу, якої назбирали чималий запас. Вислухавши, довго мовчали. Самсон кілька разів зітхнув, кілька разів розвів руками – безпорадним жестом. Але не вимовив ні слова. Шарлей посилено міркував.
– Ну що ж, – нарешті сказав він з повним ротом ріпи. – Я тебе розумію, Рейнмаре, бо на твоєму місці я сам би так вчинив. Життя відзначається тим, що своя сорочка ближча до тіла. Я схвалюю твій вибір. Ти зробив те, що в цій ситуації треба було зробити. Ти вчинив слушно.
Самсон зітхнув і покрутив головою. Демерит це проігнорував. Ковтнув ріпу.
– Ти вчинив слушно, – повторив він. – І тебе, ймовірно, саме за це і повісять, бо такою зазвичай буває доля тих, хто чинить слушно.
– З цієї афери, – додав він, помовчавши, – можна вибратися двома способами. Але позаяк утікати ти не хочеш, залишається один. Ми повинні стати героями. Я навіть знаю, де, коли і як.
* * *
Над Мульдою займався світанок, каламутний від імли. Висока вода кипіла вирами, бризкала хвилями на береги. З води здіймалася пара.
З покритого туманом лугу вринув озброєний загін, понад триста кінних. На чолі їхав лицар Ян Змрзлік зі Свойшина. У повному обладунку, покритому короткою якою, прикрашеною відомим і славетним гербом – трьома червоними поясами у срібному полі. Праворуч нього їхав Пршедбор з Погоржілок, моравець, ліворуч – Фріцольд фон Варте, найманець, гельвет з кантону Тургау.
Ян Змрзлік розвернув коня, повернувся обличчям до свого війська, якусь хвилю здавалося, що він захоче виголосити промову. Але все, що можна було сказати, уже було сказано раніше. Про Бога. Про справу. Про самопожертву. Про місію. І про те, що залежить від загону. Від них.
Від них, від загону, залежить доля усього війська і всієї операції. Вони повинні форсувати Мульду, розвідати лівий берег, швидким переходом добратися до броду в Кессерні і заволодіти ним.
І утримувати його. Забезпечити переправу. Будь-якою ціною.
– У ріці, – Шарлей штурхнув Рейневана коліном, – тримайся мене і Самсона. Та вода чогось паскудно виглядає.
– Пора починати, – дав знак Ян Змрзлік. – Бог з нами, браття!
Сам перший загнав коня в ріку. За ним, не вагаючись, поспішили Пршедбор і фон Варте, за ними – Рейневан, Шарлей і Самсон, за ними – кількадесят інших, за ними – решта, здійнявши на воді білі буруни. Загубивши дно під копитами, пустилися вплав.
По конях, які спочатку пливли прямо, ударила течія, їх почало зносити. Рейневан, котрий судорожно тримався за гриву, з жахом побачив, як кількох кінних підхопило і понесло в туман. Він уколов коня шпорами. Його залило водою, до нього прорвався Самсон, підтримав, приєднався і Шарлей; усі разом вони протистояли ріці. Решта вершників теж почали збиратися в купки і підтримувати один одного, забезпечуючи точку опори. Попри те раз у раз когось підхоплювало, раз у раз кричала людина, раз у раз панічно іржав кінь. Вони були на середині ріки, бистрінь несла тут зі страшною силою.
– Тримайтеся! Тримайтесь! – почули вони крик Змрзліка. – Уже недалеко!
Хоч їх і зносило, вони пропливли вже третину стрижня, течія дещо ослабла. Але коні ослабли теж, у їхньому дикому храпанні став вчуватися розпач. А дна все ще не було. Вершникам вода сягала вище стегон і до пояса, у коней над водою стирчали тільки підняті голови. Знову когось підхопило, знов якийсь знесений і потопаючий кінь спінив хвилі у передсмертних конвульсіях, жалібно іржучи, поки вода не залила йому ніздрі.
Страхіття закінчилося раптово. Стало неглибоко, коні дико заіржали, відчувши грунт під копитами, спромоглися на те, щоби з останніх сил продертися через багно, очерет і верболіз. Загін Яна Змрзліка форсував Мульду. Він сам, стікаючи водою, стояв на схилі й рахував уцілілих. Сонце просвічувало крізь туман блідо-золотою монеткою.
Порахувавши, гейтмани сформували колону. Роз'їзди вже вирушили, один на захід, до лісів, другий – по дузі через рибальські поселення на північ, третій – по течії ріки, прямо в бік броду під Кессерном. Але Змрзлік не збирався чекати, поки вони повернуться. Він вивів загін з лугів на сухішу землю і наказав виступати. Вони рушили ступою. Сонце було все вище, але невдовзі цілком сховалося за хмарами, які нагнав вітер, що несподівано зірвався. Почав порошити дрібненький сніжок.
Повернувся перший роз'їзд. «На заході нікого, – доповіли вони, – ні сліду ворога». Суворе обличчя Змрзліка не змінило виразу.
Вони були вже майже на висоті Кессерна, коли повернувся роз'їзд, посланий по течії ріки. «Усе чисто, ніяких військ», – доповіли. Загальний настрій помітно покращився.
Вони добралися до броду. Дали сигнал прапорцем, не минуло й три отченаші, як з правого берега надійшла відповідь. Не минуло й ще три, як ліс за Мульдою почав кишіти людьми, які вели до броду запряги й вози.
І тут з'явився останній роз'їзд – той, який був посланий найдалі. Шарлей багатозначно кашлянув, міряючи Рейневана поглядом. Самсон зітхнув. Змрзлік теж знав – іще до того, як йому склали рапорт.
– Ідуть! Ідуть, брате Змрізліку! Сила їх!
– То все-таки так, – похмуро промовив Пршедбор з Погоржілок. – Зрада! Нас зрадили!
– На те скидається, – безпристрасно підтвердив Змрзлік, пристаючи в стременах. – Шикуйся!
– Ми будемо обороняти переправу? Нас менше ніж три сотні!
– Має вистачити, – Змрзлік подивився на нього згори. – Шикуйся до бою!
* * *
Вони чекали в засаді, сховавшись у сосняку. Було чути перешіптування. Дехто бурмотів молитви.
– Рейневане.
– Так, Шарлею.
– Не шукай смерті. Ми повинні бути героями. Не мерцями. Зрозуміло?
Він не відповів, покусуючи губи.
Туман, що навис над лугами, поглинав звуки, м'який грунт стишував тупіт копит. Спершу до їхніх вух долетіло іржання одинокого коня. Потім брязкіт заліза. А потім вони відразу все побачили.
– Щонайбільше чотириста коней, – упівголоса оцінив Змрзлік. – Страх має великі очі. А повільно якось ідуть, в'яло. Ніби не на битву…
– У знаку на хоругві орлине крило, – здивувався Пршедбор з Погоржілок. – Знак пана Гануша Поленца, лужицького ландвійта. Звідки тут лужичани? І чому їх усього чотири сотні?
– Це авангард, – констатував Змрзлік. – Саксонський курфюрст з усіма силами, мабуть, іде прямо за ними. Як дійдуть, то зметуть Прокопа на переправі. Ми повинні їх зупинити. Знак! Сурміть!
Озвалася мідно-бляшаним голосом сурма, а з першим же її тоном гримнуло сто пищалей і рушниць. Сховані за тинами і халупами спішені стрільці сипонули в колону градом куль і стріл, вирвавши в лужицьких лавах страхітливу діру. Не давши ворогам отямитися, на них кинулося з правого флангу сто кінних Змрзліка, друга сотня, під командуванням Фріцольда фон Варте, вдарила з тилу. Стрільці, знову в сідлах, врізалися в лівий фланг. Полем роздалися великі крик і брязкіт зброї.
Рейневан летів попереду всіх, першим накинувся на лужичан, першим звалив противника з сідла, врізався в лави, рубаючи мечем, мов навіжений. Біля нього працював Шарлей, ріжучи фальшіоном, з другого боку Самсон лупив гудендагом, збиваючи вершників разом з кіньми. Кіннота Табора, хоча і в легших обладунках і менш численна, мала перевагу в розгоні та в несподіванці. І в завзятості. На отетерілих лужичан сипалися удари, над бойовими вигуками і криками поранених здійнявся оглушливий грім розрубуваних блях.
