Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 35 страниц)
Ян Хелм розсміявся, Сильвестр з Праліц завторив йому, гупаючи себе покритою панциром долонею по стегну. Ян з Краваржа тільки усміхнувся.
– Дурень буду, панове зі Шльонська, якщо за вас усіх гуртом не витисну дві тисячі гривень. Правий був Прокоп, правий був і ти, Горне, що перехід на Чашу мені окупиться. Що Бог мені воздасть! Воістину, вже воздає!
– Вельможний пане Яне, – раптом озвався Рейневан. – Маю до вас просьбу. За двох із цих лицарів прошу. Бисте їх пустили на волю.
Третя недия Великого посту.
Магнат довго дивився на нього.
– Горн, – нарешті вимовив він, не відводячи погляду. – Оце і є той ваш шпигун?
– Він.
– Сміливий. І справді вартий для вас стільки, щоб йому ця сміливість зійшла з рук?
– Вартий.
– Я мушу, – фиркнув Ян з Краваржа, – вірити на слово?
– Якщо волієте, – Рейневан не опустив погляду, – можете оцінити за фактами.
– А то за якими? – насмішкувато закопилив губу пан на їчині. – Згораю від цікавості.
– Рік Господній 1425, тринадцяте вересня, Шльонськ, цистерціанська грангія в Дембовці. Нарада у стодолі. Навпроти вас, пане Яне, сидів Готфрід Роденберг, хрестоносець, війт з Липи. Ліворуч від вас – пан Пута з Частоловиць, клодзький староста. Праворуч – лицар з оленячим рогом на лентнері, схожим на герб Біберштайнів, тільки тинктури інші.
– Пан Tac з Прусиновиць, – кивнув Ян з Краваржа. – Ти добре запам'ятав. Чого тоді я тебе не пам'ятаю?
– Я не був там з вами. Я був над вами. На піддашші. Звідки все бачив і чув. Кожне вимовлене слово.
Магнат мовчав, покручував чорний вус.
– Твоя правда, – врешті-решт сказав він. – Достоту можна тебе оцінювати за фактами. Я оцінив – і бачу, що ти непоганий. Проворний з тебе пройдисвіт, видно, має Табор пожиток із твого махлярства. Але й мій пожиток, пане шпигун, теж не ґудзик. З тих шльонських лицарів, що ти за них клопочеш, була би вигода. Якщо я їх відпущу, вигоди не буде. А де нема вигоди, там збиток. Хто мені його покриє?
– Бог, – недбало вставив Урбан Горн. – А в якості його замісника – Прокоп, якого справедливо називають Великим, director operationum Thaboritarum. Не будете в збитку. Я вам гарантую.
– Твоя гарантія – цінна річ, – усміхнувся Ян з Краваржа. – І ціна її росте. А ще я вподобав собі того Рейневана. З горища нас тоді підгледів і підслухав, хай мене біс, так зблизька, що єпископові Конрадові міг згори на тонзуру наплювати! А легатові Орсіні за комір насцяти! Зух, хоч і шпиг. Ет, до ката, я здатний на милосердя! Цих двох звільняю, пане Хелм. Решту – під ескорт! І готуйтеся в дорогу, зараз вирушаємо до їчина!
Полонених відвели. Гебхард Унгерат репетував і матюкався, Гільберт плакав, проливав сльози, не зважаючи на сором. Пашко Римбаба оглянувся.
– Рейнмаре! – жалібно покликав він. – А я? Порятуй і мене!
– Ні, Пашко.
– А чому?
– Заказали.
Рейневан обернувся до звільнених за його заступництвом Ебервіна фон Кранца і схожого на херувима молоденького лицаря. Кранц похмуро дивився на нього.
– Я знаю, – хрипко сказав він, – за що мені від тебе така милість, Беляу. Римбаба мені сказав. Так що давай не будемо затягувати цю жалісливу сцену. Ти хочеш знати, чому ти попався у Вроцлаві? Випадково. А ще через довгий язик Вілкоша Лінденау. Він був тобі вдячний. Хвалив доброту і шляхетність. Забагато, зачасто і заголосно. Я можу йти?
«Значить, це не Ахіллес, не Аллердінгс, – Рейневан аж зітхнув, настільки йому полегшало. – І не Феліціян! Отже, ще не все втрачено, Феліціян далі шукає Ютту… А може, вже знайшов?»
– Кхе-кхе…
Він підняв голову. Ебервін уже пішов, перед ним стояв юний лицар із золотим кучерявим волоссям.
– А я, милостивий пане, – промовив він злегка тремтячим голосом, – ніяк не збагну, чому ви мене звільнили. Не знаю ні вашого ймення, ні герба. Але ви гусит. Тому знайте, що мені католицька віра і лицарська честь не дозволяють вступати з єретиком у жодні ближчі конвікції[34]34
Дружні відносини, товаришування (з лат. convictio – спільне проживання, близькі відносини).
[Закрыть]. Але знайте і те, що я вам зобов'язаний за звільнення. Борг заплачу, перед Богом клянуся.
– Гуситові клянешся?
– Бог мені покаже, як виконати клятву, щоби це було без гріха і без образи віри.
– Бог, – Рейневан глянув йому в очі, – твою клятву почув. А як її виконати, я тобі можу і зараз сказати. Піднімеш тост.
– Що?
– Піднімеш і вип'єш за здоров'я дами мого серця. Панни… Ніколетти Світловолосої. Але не інакше, ніж на твоєму власному весіллі, пане Вольфрам Панневіц. На весіллі з панною Катажиною Біберштайн. Тоді й тільки тоді я визнаю клятву виконаною. А тебе – людиною честі.
Вольфрам Панневіц зблід і стиснув губи. Потім сильно почервонів.
– Я вже знаю, хто ви, – він ковтнув слину. – Та й чув таки немало… Швидкі ви, бачу, сватати мені панну з дитиною… І яка ж це у вас для цього причина, га? Може, той дітвак…
– Та не будь ти дурнем, Панневіц, – стиха перебив його Рейневан. – їдь на Штольц. Подивися на хлопчика. А тоді в дзеркало. Більше я з тобою про це говорити не збираюся.
– Бог чув, – додав він голосніше, щоб усі почули. – Бог чув, як ти поклявся.
– Рейневане, – нетерпляче покликав Урбан Горн. – Поїхали. Не затягуй цю жалісливу сцену.
Розділ четвертий
у якому Рейневан втрачає частину вуха та більшість ілюзій
– Дякую тобі за порятунок, – повторив Рейневан. – Але я з тобою не їду. Повертаюся на Шльонськ.
Урбан Горн довго мовчав, дивлячись услід почту Яна з Краваржа, який віддалявся. Потім обернувся в сідлі. Він уже позбувся личини чеського шляхтича-сіроми і був знову давнім Горном: Горном в елегантному плащі з тонкої вовни, Горном у рисячому ковпаку з пучком чаплиного пір'я. Горном з пронизливими очима, що так і свердлили поглядом.
– Ти не повертаєшся на Шльонськ, – холодно сказав він. – Ти їдеш зі мною.
– Ти не слухав? – підвищив голос Рейневан. – До тебе не дійшло? Я мушу повернутися! Від цього залежить доля близької мені особи!
– Панни Ютти де Апольда, – безпристрасно підтвердив Горн. – Я знаю.
– А, то ти знаєш? Тоді ти знаєш і те, що я зроблю все, щоби…
– Я знаю, – різко перебив Горн. – що ти зробиш все. Питання в тому, скільки ти вже зробив.
– Про що ти… – Рейневан відчув, що блідне. А потім – що червоніє. – До чого ти хилиш?
– Тихіше, якщо ласка. – Горн подивився на поляків, які за ними спостерігали, рушив, під'їхавши конем так близько, що вони торкнулися стременами. – Розголос справі не допоможе. А до чого я хилю, ти й сам добре знаєш. Вісті розходяться швидко, а плітки – ще швидше. Дійшла звістка, що тебе недавно приму сили зрадити. А чутки стверджують, що ти був зрадником віддавна. Від початку.
– Чорт забирай! Та ти ж мене знаєш. Таж…
– Я тебе знаю, – знову перебив Горн. – Тому пліткам не вірю. Що ж до звісток… їх треба перевірити. Нема, як-то кажуть, диму без вогню. Тому, повторюю, ти не повертаєшся на Шльонськ. Ти їдеш зі мною на Совинець, а звідти під ескортом я негайно відішлю тебе до Праги. За наказом Неплаха. І я мушу його виконати, ти це, либонь, розумієш.
– Послухай-но…
– Дискусію закінчено. В дорогу.
* * *
Під вечір вони попрощалися з поляками та Гласом з Лібочан. Кохловський, Надобний, Куропатва з Ланьцухова і таборитський сотник повернули на оломоуцький тракт, яким збиралися добратися до Одр. В Одрах, як випливало з попередніх розмов, стояв тепер старий знайомий, Добеслав Пухала, з усім своїм польським загоном. Уже протягом якогось часу Одри стали центром рекрутування добровольців з Польщі та основним центром торгівлі зброєю, яку з Польщі провозили контрабандою.
Прощання було теплим. Поляки пообнімали та пообціловували Рейневана, а Куропатва сердечно запросив його до Одр, щоб, як він висловився, «воювати пліч-о-пліч та спільні вчиняти імпрези». Рейневан тоді не міг передбачити, наскільки швидко дійде до цього вчиняння. І якими фатальними будуть його наслідки.
Загін Горна вирушив на захід, кам'янистою долиною ріки Моравиці. Разом з поляками поїхало восьмеро таборитів, у загоні залишилося семеро озброєних моравців, як з'ясувалося, бургманів у Совинці – замку, що був метою подорожі. З ними їхав і звільнений хворий. Ким був цей чоловік і чому Горн узяв його із собою, залишалося загадкою. Він усе ще був помітно нездоро вий. потів, кашляві чхав. У сідлі він хитався і засинав, тому двоє призначених Горном моравців стежили, щоб він не впав.
– Горне?
– Я тебе слухаю.
– Я не зрадник. Ти ж не віриш, що я міг би ним бути. А може, віриш?
Горн притримав коня, зачекав, поки збройні проїдуть повз них.
– Вісті, які гуляють, – сказав він, свердлячи Рейневана поглядом, – послаблюють мою віру. Тож зміцни мене в ній. І утвердь.
– Я здогадуюся, – вибухнув Рейневан, – звідки це все, звідки ці облудні плітки та наклепи. Рознеслося, що Ян Зембицький схопив мене в Білому Костелі, ув'язнив і намагався змусити до зради, до того, щоб я обманув Краловця, затягнув його в засідку і послав Сиріток на погибель…
– Правильно здогадуєшся. І справді рознеслося.
– І що? Я зрадив? Потрапив Краловець у засідку під Велиславом? Що там було: поразка чи перемога? Хто був наголову розбитий? Ми чи вони?
– Очко на твою користь. Давай далі.
– Я завжди був вірний справі Чаші. Я співпрацював з Неплахом, у 1427 році навів його на слід заколоту Гинека з Кольштейна і Сміржицького. Потім мені сотні разів траплялася нагода зрадити. Я знав багато, мав доступ до секретів, знав таємні плани та стратегії. Я міг провалити Тибальда Раабе. Міг продати Фогельзанг. Міг зрадити у двадцять восьмому, перед рейдом і під час рейду, у Клодзьку, у Кам'янці, у Франкенштейні. Я міг видати тебе. Горне, для цього випадала не одна сприятлива нагода. Вроцлавський єпископ обсипав би мене золотом. Так що не кажи мені утверджувати тебе у вірі, бо це мене принижує. Бо тут нема проміжних ступенів, кольорів і відтінків. Так чи сяк. Віриш – або не віриш. Довіряєш – або ні.
Урбан Горн смикнув віжки, змусив храпаючого коня затупцяти на місці.
– Твоїм щирим обуренням, – процідив він, – треба було б захоплюватися. Але реальність наказує заламувати над ним руки. Над ним і над твоєю наївністю. Тому що існують проміжні ступені, Рейнмаре. Існують відтінки, що ж до кольорів, то їх є ціла гама, воістину веселка кольорів. Я тобі вже казав: я не вірю пліткам, не вірю, що ти був провокатором і зрадником з самого початку, що ти прибув у Чехію і приєднався до нас тільки для того, щоб зрадити. Але ти став шпигуном. Нашим, щоправда, та це, загалом, не становить різниці. Ти став шпигуном. Але така вже, курва, шпигунська доля, такий уже жереб і курвяча неминучість наслідків, які випливають зі шпигунського ремесла: колись ти провалишся – і колись тебе перевербують. Це нормальна річ у цій професії. Викрали дівку, в яку ти втелющився. І вдалися до шантажу. А ти дав себе шантажувати.
– Швидко ти робиш висновки. А далі темп буде таким же? Вироку мені теж не доведеться довго чекати? І страти теж?
– Це ти надто швидко робиш висновки. Занадто швидко. Час на привал, сутеніє. Гей, люди! Станемо тут, під лісом! З коней!
* * *
Роздмухуваний вітром вогонь стугонів і тріщав, полум'я стріляло високо вгору, іскри летіли понад верхівки ялиць. Ліс шумів.
Моравці, спорожнивши пузату пляшчину сливовиці, один по одному лягали спати, закутуючись в опанчі та кожухи. Хворий, якого поклали неподалік, стогнав, кашляв, спльовував. Урбан Горн палицею перевертав і поправляв поліна у вогнищі, позіхав. Рейневан більше хотів їсти, ніж спати. Він жував овечий сир, тільки ледь-ледь запечений над жаром.
Хворий зайшовся черговим нападом кашлю.
– Чи ти не зайнявся би ним? – показав головою Горн. – Ти ж як-не-як медик. Наче б годиться допомогти стражденному.
– У мене нема ліків. Що мені, користуватися магією? У присутності чашників? Для них чаклунство – це peccatum…
– …mortalium, я знаю. То, може, щось натуральне? Якесь зілля, якісь рослини?
– У лютому? Добре, якщо тут є верби, вранці приготую відвар з кори. Але його стан покращується. Гарячка помітно спала, і потом його вже так не проймає. Горне?
– Що?
– У мене складається враження, що ти про нього переживаєш.
– Що?
– У мене складається враження, що під час обміну бранцями йшлося саме про нього. Більше, ніж про мене.
– Справді?
– Хто це?
– Хтось.
Рейневан задер голову догори, довго дивився на Велику Ведмедицю, яку раз по раз закривали хмари, що сунули небом.
– Розумію, – врешті-решт сказав він. – Я під підозрою. Такому секретів не розкривають. Що з того, що підозри надумані та не доведені? Не розкривають – і крапка.
– Не розкривають – і крапка, – підтвердив Горн. – Іди спати, Рейнмаре. Перед тобою довга дорога. Довга і далека.
* * *
«Довга і далека дорога, – подумки повторив він, дивлячись на зорі крізь гілля, яким гойдав вітер. – Так він сказав. Думав, що я не вловлю сарказму і двозначності? Чи зовсім навпаки: натякав?
Звідси до Праги буде в акурат сорок миль, не менше десяти днів їзди. Дорога й справді далека. І веде вона просто в лапи Богухвала Неплаха, на прізвисько Флютик, шефа розвідки Табора. Флютика нелегко буде переконати, зробити так, щоб він повірив, дорога до цього теж може бути довгою. Важкою. І болісною. Відомо, що Флютик робить з підозрюваними, перш ніж він їм повірить. І з тими, кому не повірить.
Зізнатись у всьому? Сказати про викрадення Ютти, про Божичка, про шантаж? Гм, життя я, може, цим і врятую. Якщо повірять. Але довіри не поверну. Мене посадять під замок, живцем поховають у якійсь вежі, у якомусь замку на пустирищі. Поки вийду – якщо я взагалі вийду – Ютта буде далеко, заміжня або в монастирі. Я втрачу її назавжди».
«Втеча, – подумав він, обережно встаючи, – буде визнанням вини. Саме так її і сприймуть – як очевидний доказ вини.
Ну то нехай. Хай воно все котиться к бісу. Іншого виходу в мене нема».
Вогнище пригасло, зануривши в пітьму цілу галявину. Весь бівуак. Людей, які спали, поклавши голови на сідла, вертілися під накриттям, хропли, перділи, бурмотіли крізь сон. Ніхто й не подумав виставити варту. Рейневан тихцем відійшов у темряву, між кущі. Обережно і помалу, остерігаючись, щоб не наступити на суху гілку, став просуватися в напрямку спутаних коней.
Коні захрапали, коли він наблизився. Рейневан завмер, зупинився як укопаний. На щастя, ліс шумів, у безперервному шумі губилися інші звуки. Він зітхнув. Занадто рано.
Хтось кинувся на нього, з розгону збив з ніг. Рейневан звалився на землю; перш ніж упасти, встиг різким кидком тіла, мало не порвавши сухожилля, перетворити падіння у стрибок, і це вберегло його від мертвої хватки. І врятувало йому життя. Звиваючись і перекочуючись, краєм ока він вловив блиск леза. Відхилив голову, і ніж, який мав би розпанахати йому горло, тільки зачепив за вушну раковину, розтявши її мало що не навпіл. Не зважаючи на пронизливий біль, він прокотився по корінню, яке виступало над землею, і щосили копнув нападника, який саме намагався підвестися на коліна. Нападник вилаявся, з розмаху вдарив ножем, цілячись у ногу. Рейневан обернувся – і копнув його ще раз, цього разу збивши з ніг. І зірвався з землі. Кров, він відчував, цівочкою текла йому за комір.
Нападник теж зірвався на ноги. І негайно атакував, швидко вимахуючи ножем хрест-навхрест. Попри темряву, Рейневан уже знав, із ким має справу. Його виказав запах поту, гарячки та хвороби.
Хворий зовсім не був аж такий хворий. Та й із ножем обходитися вмів. Мав навичку. Але Рейневан також мав.
Фінтом він обдурив противника, змусив його нахилитися. Підбив лівим передпліччям зап'ястя, правим ударив по ліктю, підставив ногу, смикнувши за рукав, вибив з рівноваги, ще й на додачу зацідив основою долоні по носі. Хворий завив, упав, однак, падаючи, ще встиг штрикнути його в пахвину: ніж розпоров штани, і тільки чудо та швидкість реакції дозволили Рейневанові врятувати геніталії та кульшову артерію. Однак, ухиляючись від удару, він спіткнувся і впав. Хворий кинувся на нього, наче дикий лісовий кіт, приміряючись до удару згори. Рейневан обіруч схопив руку з ножем. І тримав її з усіх сил, пригинаючи голову, тоді як нападник гамселив де попало лівим кулаком.
Закінчилося так само швидко, як і почалося. Навколо зароїлося від людей. Кілька з них схопили хворого і стягнули його з Рейневана, під час цієї операції хворий хрипів, сичав і пирхав, як кіт. Ніж він випустив лише тоді, коли один із моравців не надто делікатно наступив йому підбором на руку.
Урбан Горн стояв поряд, склавши руки на грудях. Він дивився і мовчав.
– Він напав на мене! Він! – крикнув Рейневан, показуючи, хто саме. – Я йшов до вітру, а він кинувся на мене з ножем!
Хворий, якого тримали совинецькі бургмани, хотів щось сказати, але зумів тільки вилупити очі, захрипіти і важко розкашлятися. Рейневан не пропустив нагоди.
– Він напав на мене! Без причини! Хотів убити! Погляньте, як він мене обробив!
– Перев'яжіть його, – сказав Горн. – Швидко, бачите, що тече кров. А цього пустіть, дайте йому встати. Ніж заберіть. А на майбутнє прошу краще пильнувати зброю. Це ніж котрогось із вас. У нього ножа не було.
– Як це: «Пустіть»? – зарепетував Рейневан. – Що це значить: «Пустіть»? Горне! Накажи його зв'язати, холера! Він убивця!
– Заткнися. Хай тобі перев'яжуть вухо. Потім прийдеш до нас, отуди, на узбіччя. Не обійдеться, бачу, без серйозної розмови.
* * *
Хворий спирався на стовбур дерева. Дивився вбік. Витирав кров, яка все ще юшила з носа. Стримував кашель. Потів. І виглядав як із того світу.
– Він хотів мене вбити, – тицьнув у нього пальцем Рейневан. – Він убивця. Вдавав із себе більше хворого, ніж є насправді. Запланував це від того моменту, коли дізнався, хто я…
Урбан Горн схрестив руки на грудях, не прокоментував.
– А я вже знаю, хто він, – вів далі, уже цілком спокійним голосом, Рейневан. – У мене були підозри, а тепер я знаю. Коли нас везли на обмін, він був справді хворий. Я лікував його магією, а він марив. Adsumus, Domine Sancte Spiritus, adsumus peccati quidem immanitate detenti, sed in nomine tuo specialiter congregati. Adsumus! Цей вигук тобі про щось нагадує?
– Авжеж, – обличчя Горна не здригнулося. – Це популярна молитва. Звернення до Святого Духа. Авторства святого Ісидора Севільського.
– Ми обоє знаємо, – Рейневан не підвищив голосу, – чий це заклик. Ми обоє знаємо, хто цей тип. Ти, поза сумнівом, знаєш про це вже давно, а ось я дізнався щойно. Шкода, що не від тебе, Горне. Твій секрет мало не коштував мені життя. Ще трохи – і паскудник перерізав би мені горло…
– А що? – переборов кашель хворий. – А що? Я мав чекати, поки він переріже горло мені? Я мусив уберегтися! Мусив оборонятися! Він починав мене підозрювати… І врешті-решт дізнався би правду… Убив би тільки так, якби довідався, що…
– Що ти вбив його брата, – сухо закінчив Урбан Горн. – Так, Рейнмаре, ти не помиляєшся в підозрах. Дозволь тобі представити: Бруно Шиллінг. Один із Роти Смерті, один із Чорних Вершників Біркарта Грелленорта. Один із тих, які вбили твого брата Петерліна.
* * *
Рейневан не склепив очей до самого світанку. Спочатку йому не давали заснути збудження та адреналін, злість, біль у пораненому вусі. Потім прийшли спогади та марення. Цистерціанський бір, шалена кавалькада, Чорні Вершники, які вигукували: «Adsumus!» Дикоокий, синьо-блідий лицар з-під Горохової гори, що завивав, як демон. Нічна гонитва у лісі під Тросками…
Рідний брат, Петерлін, якого кололи і прошивали вістрями мечів.
А той, котрий колов, той, котрий завдавав ударів, один із тих, які вбили Петерліна, лежав, накритий рогожею, на відстані десяти кроків, з протилежного боку вогнища, кашляв там та шморгав носом. Під пильними поглядами двох моравців, яким Горн наказав дивитися за ним.
«Наглядати? А може, стерегти?»
У дорогу вони вирушили раннього ранку. У досить похмурому настрої, до якого, однак, погода підлаштуватися не захотіла: сонце, щойно зійшовши, світило любо і мило, а близько третьої години дня вже таки справді пригрівало, сяяло ясно і красно. Весна 1429 року прийшла рано.
У дорозі Рейневан демонстративно намагався зберігати дистанцію і відвертався щоразу, коли Горн дивився в його бік. Горнові така демонстративність доволі швидко набридла.
– Перестань, до ясної холери, комизитися, – процідив він, під'їхавши клусом. – Маємо те, що маємо, ситуації не зміниш. Так що пристосуйся. І прийми.
– Пристосуватися до того, – Рейневан показав рухом голови, – що отам їде вбивця мого брата, тип, який минулої ночі хотів мене вбити; їде собі на вороному конику, покашлюючи, ніби нічого не сталося? Хоча мав би висіти на сухій гілляці?
Чорний Вершник, або ж Бруно Шиллінг (Рейневан ніяк не міг вирішити, як саме його називати), який їхав за кільканадцять кроків перед ними, немов відчував, що про нього говорять, бо раз у раз крадькома озирався. Двоє моравців не спускали з нього очей.
– Ти наказав їм, бачу, тримати арбалети напоготові, – зауважив Рейневан. – Цього замало, Горне, замало. Колись я приклав руку до вбивства одного з них. Щоб він упав, знадобилися чотири стріли, кожна по саме оперення.
– Дякую за підказку. Але облиш це мені. Я знаю, що роблю.
– Якби знав, якби ти віз його як полоненого, на слідство, то наказав би його закувати і перевозити в замкненому фургоні, так, як пару днів тому везли на обмін нас. А ти про нього дбаєш, турбуєшся про нього. Це вбивця. Асасин, безвільна машина, яка вбиває з наказу. Рота Смерті, що тримає в страху цілий Шльонськ! Годі полічити замордованих ними людей. Наших людей, людей, які були вірними нашій справі. Тих, які нам допомагали, співпрацювали з нами. А ти, хоча й знаєш про це, навіть не наказав його зв'язати.
– Рейневане, – серйозно відповів Горн. – Триває війна. Ми беремо участь у ній на всіх фронтах. Це не звичайна війна. Це війна релігійна, досі таких не було. Релігійна війна відрізняється від інших воєн тим, що людям з обох боків фронту часто випадає змінювати релігію. Нині гусит, завтра папіст, нині католик, завтра чашник. З наочним прикладом ти мав до діла вчора, в особі пана Яна з Краваржа. Пан Ян був одним із найзапекліших ворогів Чаші та ідей Гуса, разом з Пшемеком Опавським та єпископом Оломоуца він становив у Моравії бастіон войовничого католицизму; і не злічити гуситів, яких він спалив або повісив на сухих гілляках. А нині що? Перемінив релігію та воюючу сторону. Чаша і Табор здобули завдяки цій переміні могутнього союзника. А ти сам здобув свободу і врятував життя. У підсумку – вигода нашій справі. Ми ведемо релігійну війну. Але фанатизм та зелотський[35]35
Зелоти (з гр. zlelotai – ревнителі) – течія в юдействі, представники якої з фанатичною запеклістю протистояли пануванню римлян у Палестині у другій половині І ст. до н. е. – 1 ст. н. е.; слово вживається на позначення будь-яких фанатиків.
[Закрыть] запал залишмо масам, що їх ми посилаємо в бій. Ми, що служимо вищій ідеї, повинні охоплювати поглядом ширші горизонти. Прагматизм, хлопче. Прагматизм і практичність.
– Я зрозумів аналогію? Отой-от, як його там…
– Бруно Шиллінг. Ти зрозумів правильно і схопив на льоту. Це вже не Чорний Вершник, не Рота Смерті. Він перемінив релігію. І сторону.
– Ренегат?
– Практичність, Рейневане, не забувай. Не ренегат, не зрадник, не Юда Іскаріот, а вигода. Для нашої справи.
– Послухай, Горне…
– Годі. Годі про це, досить теревенити. Я не говорив тобі цього всього просто так, не навертав на прагматизм без причини. Невдовзі ти станеш перед Неплахом. Згадай тоді повчання, які я тобі дав. Скористайся ними.
– Але я…
– Годі теревенити. Совинець – перед нами.
* * *
У Совинці вони не затрималися надовго. Рейневан, зокрема, не затримався взагалі. Свіжого коня йому дали відразу за брамою, біля кузні, з якої долинав брязкіт металу, там же з'явився і його новий ескорт – п'ятеро надзвичайно похмурих кнехтів. Загалом, не минуло й години, як він знову був у дорозі, а за його спиною малів – у міру віддалення – високий циліндр бергфриду[36]36
Бергфрид (франкськ. bergfried – «міський страж») – головна сторожова вежа.
[Закрыть], розпізнавальний знак Совинця, що здіймався понад вкритими лісом хребтами узгір'їв.
А невдовзі їх наздогнав Урбан Горн.
– Щось ти не можеш зі мною розлучитися, – в'їдливо зауважив Рейневан, який, на даний йому знак, трохи відстав від ескорту. – Невже ти знаєш щось таке, чого я не знаю? Що, припустімо, вже більше не побачиш мене живим?
Горн лише покрутив головою, стримуючи коня.
– Я хочу дати тобі пораду. На прощання.
– Ну то давай. Не будемо затягувати цю жалісну сцену. Кажи, що мене чекає в Празі? Що зі мною буде?
Горн відвів погляд, але тільки на мить.
– Це залежить від тебе. Тільки від тебе.
– Ти можеш висловлюватися зрозуміліше?
– Якщо тебе перевербували, – жовна Горна помітно здригнулися, – Неплах захоче цим скористатися. Він перевербує тебе удруге. Це стандартна процедура. Будеш передавати іншій стороні інформацію. Тільки фальшиву. Підготовану.
– І в чому пастка?
– Це небезпечно. Подвійний ризик.
– Послухай мене уважно, – перервав довге мовчання Горн. – Послухай уважно, Рейнмаре. Втікати я тобі не раджу. Втеча буде доказом вини. І вироком. Неплах усвідомлює, скільки секретів ти знаєш, скільки дізнався наших планів і військових таємниць. Ти вже не матимеш спокою. Навіть якщо втечеш на край світу, не будеш впевнений ні дня, ні години. Ні ти, ні близькі тобі люди. Ти міг не встояти перед шантажем, коли боявся за долю панни Ютти. Панна Ютта – це твоє слабке місце, та точка, в яку тебе можна найболючіше вразити. Не обманюй себе надією, ніби Неплах проґавить таку нагоду.
Рейневан нічого не сказав. Він тільки проковтнув слину і кивнув головою. Горн теж мовчав.
– Я вірив у справу революції, – нарешті промовив Рейневан. – Мав неповторне почуття місії, боротьби за апостольську віру, за ідеали, за соціальну справедливість, за нове краще завтра. Я справді щиро вірив, що ми змінимо старий лад, що зрушимо світ із закостенілих підвалин. Я боровся за цю справу, глибоко вірячи, що наша перемога покладе край несправедливості та злу. Я готовий був віддати за справу революції кров, готовий був пожертвувати собою, кинути себе, наче камінь на шанець… І таки кинув себе – як безумець, як сліпець, аки блазень. Як це ти сказав? Фанатизм? Зелотський запал? Схоже, дуже схоже, та що там – викапаний я. А тепер що? Зелот і неофіт отримає по заслузі; дурна засліпленість і божевільна пристрасть призведуть до того, що він дістане по шиї, і що постраждає не тільки він сам, а й близькі та ті, кого він любить. Гм. сподіваюся, що це все опишуть у якихось хроніках. На повчання та пересторогу іншим неофітам та дурникам, котрі готові сліпо кидатися у вир і жертвувати собою. Щоби знали, як воно є.
– Та це ж завжди так і є. А хіба ти не знав?
– Тепер знаю. І пам'ятатиму.
* * *
– Вашмосте Гоужвічко!
– Що?
– Корчма! Може, зупинимося?
Гоужвічка забуркотів і заворкотав.
Гоужвічка, командир ескорту, був буркітливим і воркітливим типом, буркотінням і воркотінням від самого початку подорожі він відкараскувався від усіх запитань, і Рейневанові не зразу вдалося збагнути, що родове прізвище Гоужвічки – не «Вічка», не «Жвічка» і не «Ожвічка». Решта четверо кнехтів теж були не надто балакучими, і навіть між собою розмовляли нечасто. Одного, як здавалося, звали Заграділ, а ще одного – Сметяк. Та певності у цьому не було.
– Їхати нам далеко, – пробурчав Гоужвічка. – А ми щейно в Лібіні, ще навіть до Шумперка не доїхали-смо. Поспішати нам тра, а не гаятися.
– Оно бач, я поранений, – Рейневан показав на бинти, якими була обмотана його голова. – Конче тра змінити перев'язку. Бо інакше кинеться антонів огонь, мене охопить лихоманка, і я помру вам у дорозі. У Празі з цього не втішаться, можеш мені повірити.
Насправді поранення гоїлося цілком добре, вухо не пухло, пульсуючий біль ослаб, зараження не було. Рейневан просто хотів дати відпочити стомленим від сідла сідницям і посмакувати справжньою теплою кухонною стравою, якої вже давно не куштував. Від корчемки, яка притулилася на роздоріжжі, вітерець доносив цілком приємні аромати.
– Не втішаться в Празі, – повторив він, прибираючи похмурого виразу обличчя. – Винних притягнуть до відповідальності тільки так.
Гоужвічка забурчав, і в бурчанні виразно вчувалися доволі непристойні епітети на адресу Праги, пражан, а також відповідальності.
– Стаємо. – нарешті погодився він. – Коби тілько ненадовго. Усередині, в порожній світлиці, одразу ж з'ясувалося, що поспіх Гоужвічки був удаваним, а його спротив – тільки показним.
Командир ескорту з не меншим запалом, ніж Сметяк, Заграділ та всі інші, накинувся на пісний жур, горох, кнедлі та тушковану капусту, і так само з не меншим ентузіазмом, ніж його підлеглі, вижлуктував чергові кухлі пива, що їх раз у раз підносила захекана прислуга. Рейневан. який спостерігав за ними з-над миски, з кожним кухлем утверджувався у переконанні, що вояж відкладеться. Що саме тут, у корчемці під селом Лібіною, їм доведеться заночувати.
Рипнули двері, господар обтер руки об фартух і побіг вітати нових гостей. А Рейневан завмер, залишивши ложку на півдорозі до широко розкритого рота.
Новоприбулі – їх було двоє – зняли плащі, які мали на собі сліди довгої подорожі, що відбувалася в умовах частих змін погоди. Один із прибульців був велетенського зросту та могутньої статури, під його кроками підлога стугоніла і здригалася. Підстрижений по саму шкіру, він мав обличчя дитини, до того ж недоумкуватої. Обличчя другого з гостей, нижчого і худішого, було прикрашене шрамом на підборідді та великим і шляхетно горбатим носом.
Обидва сіли на сусідній лаві й відіслали з нічим корчмаря, який хотів було прийняти замовлення. Вони мовчки розглядали Рейневана та совинецьких кнехтів. Настільки нав'язливо, що це привернуло увагу Гоужвічки, який теж зиркнув у відповідь. І забурчав.
– Вітаємо, вітаємо компанію, – поволі сказав Шарлей, викривляючи рот у подобі усмішки. – А куди це компанія шлях верстає? Куди, цікаво знати, лежить ваша путь?
– А до Праги, – вичавив із себе Сметяк, перш ніж Гоужвічка встиг штурханом наказати йому заткнутися.
– А вам… – він насилу проковтнув кнедля, який заважав йому говорити. – А вам навіщо те знати, га? Що вам до того?
– До Праги, – повторив Шарлей, повністю його ігноруючи. – До Праги, кажете. Кепська ідея, браття. Дуже кепська.
Гоужвічка та кнехти витріщили очі. Шарлей встав, підсів до них.
– У Празі хаос, – заявив він, надаючи голосу перебільшено трагічних інтонацій. – Безлад, заворушення, вуличні бої. Ані дня без рубанини і стрілянини. Легко, ой як же легко там може дістатися сторонньому.
Самсон Медок, який також підсів, енергійними кивками голови підтверджував кожну Шарлеєву заяву.
– То навіщо тоді до Праги? – вів далі демерит. – Немає сенсу. Я б не їхав на вашому місці. А воно вже й Великдень на носі. Де ж це ви собі гадаєте Воскресіння зустріти, де свяченим покуштувати, де крашаночкою поділитися? У придорожньому рові?
– Вам, – вибухнув Гоужвічка, – про що йдеться? Га?
– Таж про вас, – Шарлей далі усміхався, Самсон далі кивав головою. – Про вашу вигоду, браття во Христі. Вертайте, раджу, домів. Тільки не кажіть, що вам обов'язок не дозволяє. Від обов'язку, себто від оцього молодого чоловіка, я вас радо звільню. Відкуплю його у вас. За тридцять мадярських дукатів.
