355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Анджей Сапковський » Lux perpetua » Текст книги (страница 4)
Lux perpetua
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 00:10

Текст книги "Lux perpetua"


Автор книги: Анджей Сапковський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 35 страниц)

«Уся надія, – думав улюбленець долі Рейневан, солодко і щасливо засинаючи в кімнатчині над аптекою, на рипучому ліжку, під периною, яка відгонила цвіллю, – уся надія на щастя, що сприяє мені останнім часом.

І на Панталеон».


* * *

Коли Рейневан почепив собі на шию амулет і активував його, Ахіллес Чібулька витріщив очі, роззявив рота і, сахнувшись, зробив крок назад.

– Господи Боже, – зітхнув він. – Тьху-тьху. Ну й гидоту воно робить із людини… Добре, що ти себе не бачиш.

Амулет Панталеон, місцева особливість, автохтонний продукт вроцлавської магії, був вигаданий і створений з однією лише метою – приховувати особу того, хто його носить. Робити так, щоби на нього не звертали уваги. Щоби його не помічали і не бачили, щоби погляд сторонніх людей ковзав по тому, хто його носить, не фіксуючи не тільки вигляду, а й самої присутності. Амулет був названий за іменем Панталеона з Корбелі, одного з прелатів єпископа Нанкера. Прелат Панталеон прославився тим, що був на вигляд настільки по-слимачому звичайний, настільки мишачо-сірий і настільки огидно ніякий, що мало хто, у тому числі й сам єпископ, помічав його і звертав на нього увагу.

– Кажуть, – зауважив унгентарій, – що недобре носити оце надто довго. І надто часто…

– Я знаю. Користуватимуся в міру і носитиму з перервами. Ходімо.

Був четвер, базарний день, на Соляній площі панували тиснява, сум'яття і розгардіяш. Не було вільніше і на Ринку, до того ж там комусь на ешафоті робили щось таке, що надзвичайно цікавило публіку. Рейневан і Чібулька так і не дізналися, кому саме й що саме, бо пройшли суконними рядами, а тоді Курячим торгом дісталися на вимощену дерев'яними брусами Шевську.

У вікні каноніка Отто Беесса не було жовтої фіранки. Рейневан негайно опустив голову і наддав ходи.

– Новий будинок і контора компанії Фуггерів, – кинув він через плече до Чібульки, який посапував ззаду. – Знаєш, де це?

– Усі знають. На Новому торгу.

– Пішли. І не озирайся.


* * *

Панталеон діяв зразково: перш ніж клерк, котрий хазяйнував за конторкою, взагалі звернув на нього увагу, Рейневан був змушений підвищити голос і гримнути кулаком по стійці. Перш ніж з'явився викликаний клерком службовець компанії Фуггерів, Рейневанові довелося почекати. І трохи понервуватися. Але чекати було варто. А нервуватися – ні.

Службовець компанії Фуггерів поставою та обличчям більше нагадував священика, ніж службовця і купця.

– Аякже, аякже, – доброзичливо всміхнувся він, вислухавши, в якій справі прийшов клієнт. – Його велебність Отто Беесс зволив перед від'їздом залишити в нашій фірмі певний… депозит. Адресований вельможному панові Рейнмару фон Хагенау. Вашець, як я розумію, власне, і є цим паном Рейнмаром?

– Власне.

– А вашець не схожий, – ще доброзичливіше усміхнувся службовець, поправляючи обшиті золотою ниткою манжети оксамитного приталеного вамсу, одежі, яка більше пасувала би священикові, а не купцеві. – Не схожий. Канонік Беесс, інструктуючи нас, не оминув докладно описати Рейнмара фон Хагенау. Вашець цьому описові не відповідає нітрохи. Тож хай вашець дозволить…

Службовець спокійно поліз за пазуху, видобув звідти підвішену на ремінці прозору блакитнувату платівочку. Приклавши її до ока, уважно роздивився Рейневана з ніг до голови. Рейневан зітхнув. Він міг би і здогадатися. Від будь-яких чарів були античари, від будь-якого амулету – контрамулет. Від Панталеона була Візіовера. Періапт Істинного Бачення.

– Усе зрозуміло, – сказав службовець, ховаючи періапт назад за пазуху. – Прошу за мною.

У кімнаті, куди вони зайшли, стіну навпроти розпаленого каміна займала велика карта. Карта Шльонська, Чехії та Лужиць. Рейневанові вистачило одного погляду, щоб зорієнтуватися, що означають накреслені лінії, стрілки та кола навколо міст. Позначені червоними колами були, зокрема, Свидниця і Стшегом, а спрямована на південь лінія збігалася з маршрутом Сиріток Краловця, які поверталися до Чехії. Впадали в око й лінії, що з'єднували Чехію з Лужицями: з Житавою, Будишином, Згожельцем. Та ще одна, груба, закручена, зі стрілкою на кінці риска, яка глибоко врізалася в долину Лаби, Саксонію, Тюрінгію та Франконію.

Службовець компанії Фуггерів явно насолоджувався його зацікавленням.

– Яна Краловця та його Сиріток, – він підійшов, показав, – учора, шістнадцятого дня лютого, тріумфально зустрічали у Градці-Кралове. Після сімдесяти трьох днів грабежів і пожеж рейд закінчився перемогою, тож цю лінію вже можна буде стерти з карти. Що ж до інших ліній… Багато залежить від результатів з'їзду в Луцьку на Волині. Від того, як поведеться Вітольд. Від дипломатичних талантів Андреа де Палатіо, папського посланника. Від того, чи в Пожоні почнуться переговори між Сигізмундом Люксембурзьким і Прокопом Голим… А вашець як гадає? Будемо стирати з мапи червоні лінії і стрілки? Чи будемо креслити нові? Яка вашеця думка, пане Рейнмаре з Беляви?

Рейневан подивився йому в очі. Службовець усміхнувся. Єдине, що в ньому було від купця, – це якраз усмішка. Чарівлива. Така, що викликала симпатію. Закликала довірити справи та гроші. І поділитися таємницею. Але Рейневан не мав бажання ділитися. Службовець Фуггерів одразу ж це втямив.

– Розумію, – він недбало махнув рукою із недешевими перснями на пальцях. – Є справи, про які ми не говоримо… Наразі. Тож перейдімо до діла.

Він відкрив секретер.

– Канонік Отто Беесс, – сказав службовець, піднімаючи погляд, – зволив перед своїм від'їздом виявити нам честь своєю довірою. І не без підстав. Він знав, що у Фуггерів у безпеці як депозит, так і таємниця. Ніщо не в стані змусити нашу компанію розкрити довірену нам таємницю. А ось і депозити. Лист Отто Беесса, запечатаний, печатка неушкоджена. А тут депоновані Отто Беессом сто гульденів. І ще сто, які я повинен вашеці виплатити згідно з учорашнім розпорядженням пана Бартоломія Ейзенрейха… Зволите перелічити?

– Я вам довіряю.

– Слушно, якщо можна зауважити. А якщо можна дати пораду, то прошу не брати всю суму відразу.

– За пораду дякую. Беру все. Зараз і негайно. Я не збираюся сюди повертатися. Тож прощавайте. Бо ми більше не побачимося.

Службовець Фуггерів усміхнувся.

– Хто ж це може знати, пане Рейнмаре з Беляви? Хто ж це може знати?


* * *

Довіра Отто Беесса до компанії Фуггерів зовсім не була безмежною, бо лист каноніка був захищений не тільки печатками. Його зміст був так вправно відредагований, що сторонній особі він би сказав небагато. У листі не було нічого такого, що могло би становити доказ або в який-небудь інший спосіб бути використаним на шкоду відправника. Або адресата. Навіть Рейневанові, який, як-не-як, добре знав каноніка, розшифрування листа зайняло трохи часу.

– Може, ти знаєш, – запитав він, не піднімаючи голови, – у Вроцлаві корчму чи заїжджий твір, у назві якого є риба? Га, Ахіллесе?

– У Вроцлаві, – Ахіллес Чібулька відірвався від перерахунку розкладених у стовпчики монет, – є сто корчем. Риба, кажеш? Треба подумати… Є корчма «Під щукою» на Монетній, є «Синій короп» на Новому Місті… Останньої не рекомендую. Готують несмачно, а дістати по пиці напрочуд легко… Ну, і є ще «Золота рибка»… За Одрою, на Олбині…

– Неподалік лепрозорію і костелу Одинадцяти Тисяч Дівиць, – розшифрував усе ще схилений над листом Рейневан. – Locus virginis, ага! Усе ясно. «Золота рибка», кажеш? Я мушу туди піти, Ахіллесе. Причому ще сьогодні. Після вечірні.

– На Олбин – після вечірні? Аж ніяк не раджу.

– А проте мені доведеться.

– Нам доведеться, – унгентарій потягнувся, аж захрустіли суглоби в ліктях. – Нам обом. Якщо ти підеш сам, то можеш взагалі не дійти. Чи ми повернемося звідти цілими, то вже інша справа. Але підемо удвох.

– Проте спочатку, – він кинув погляд на стовпчики монет на столі, – нам треба сховати в надійному місці оцю готівку. Щедро тобі капнуло, щедро, щоб я так здоров був. Якщо відняти борг за амулет, твоє майно становить сто дев'яносто три злотих ринських. Викрав ти когось, чи що? Бо виглядає акурат як викуп.


* * *

Скупе світло запаленого ліхтаря дозволило побачити, що нападників троє. На головах у них були мішки з випаленими отворами. Один, справжній велетень, мав ніяк не менше семи стіп зросту[24]24
  Давня міра довжини, становила в Чехії 29,6 см, у Моравії – 28,4 см, у Польщі – 28.8 см.


[Закрыть]
, другий теж був високий, але худий, із по-мавпячому довгими руками. Третій ховався у темряві.

Отець Феліціян, якому кляп не давав дихати, не мав ілюзій. Шпигуванням та доносами він завдав шкоди безлічі людей, у безлічі людей були причини напасти на нього, викрасти і помститися. Помститися жорстоко, по-садистськи, пропорційно зазнаним збиткам і шкоді, яка стала наслідком доносів. Отець Феліціян усвідомлював, що нападники зараз почнуть робити з ним різні страхітливі речі. Стодола на узбіччі, куди його затягли, пречудово підходила, щоб робити щось подібне.

У вівтариста не було ні ілюзій, ані надії. Ні іншого виходу, крім як піти на повний і безумний ризик. Незважаючи на зв'язані руки, він підскочив як пружина, по-бичачому нахилив голову і кинувся в бік воріт.

Ясна річ, шансів у нього не було. Один із викрадачів залізною рукою хапнув його за комір. Другий щосили заїхав по крижах. Чимось твердим як залізо. Удар був такий сильний, що отцеві Феліціянові перехопило дух і відняло ноги, відняло моментально і так несподівано, що якусь мить йому здавалося, ніби він летить, наче він ширяє в повітрі. Отець Феліціян гепнувся на долівку, обм'яклий, наче мішок клоччя.

Світло ліхтаря стало ближчим. Заціпенілий вівтарист крізь сльози побачив третього нападника. Той не маскувався. Його обличчя було звичайне і ніяке. Дуже ніяке.

У руці він тримав грубий шкіряний канчук. Канчук був явно важкий. І металево побрязкував. Отець Феліціян чув брязкіт, коли нападник підніс канчук до його обличчя.

– Те, чим ти щойно був битий, – голос нападника видався йому знайомим, – це двадцять золотих ринських флоринів. Ти можеш бути битий цими грошима ще кілька разів. А можеш ними заволодіти. Вибирай сам.


* * *

Рейневан знав «Золоту рибку» з тих часів, коли мав практику в лепрозорії Одинадцяти Тисяч Дівиць. Чому розташований поблизу познанського гостинця трактир назвали саме так, залишалося таємницею власника, точніше, власників, бо їх трактир, котрий сягав традиціями іще часів Генрика Пробуса, змінив чимало. Рибки, золотої чи будь-якої іншої, годі було шукати на вивісці або в інтер'єрі. Вивіски корчма не мала взагалі, а головним елементом інтер'єру було велетенське опудало ведмедя. Опудало стояло в корчмі, відколи пам'ятали найстарші з-поміж завсідників, з плином часом дедалі більше здаючи свої позиції перед міллю. Саме молі належала заслуга викриття одного секрету: з-під поїденого нею хутра врешті-решт повилазили грубі шви, котрі виявили, що цей звір є штучним витвором, майстерно складеним із кількох менших ведмедів та інших більш-менш випадкових елементів. Однак завсідників цей факт не обурив, і він їм не заважав.

Цього вечора в «Золотій рибці» теж мало хто звертав увагу на ведмедя. Уся увага відвідувачів, які тісно набилися у приміщення, була зосереджена на пиві та горілці, а також, незважаючи на піст, на жирних м'ясивах. Останні, печені над жаром, переповнювали заклад приємним димком і непроглядним чадом.

– Я шукаю… – Рейневан стримав кашель, протер очі, на яких моментально виступили сльози. – Я шукаю чоловіка на прізвище Гемпель. Ґрабіс Гемпель. Я знаю, що він часто тут буває. А сьогодні?

– Чи я, – трактирник подивився на нього крізь дим, – сторож брата свого? Шукайте – і знайдете.

Рейневан уже готувався почастувати корчмаря якоюсь не менш біблійною сентенцією, але Ахіллес Чібулька кахикнув, пропонуючи інший розв'язок. Він витягнув із калитки і Показав корчмареві золотий флорин. Трактирник більше не став цитувати Біблію. Рухом голови він показав у куток корчми. За столом, заставленим пляшками і дзбанками, сиділи три досить легко вдягнені – чи радше роздягнені – жінки. І четверо чоловіків.

Підійти вони не встигли. Рейневан відчув, як щось притискає його до шинквасу. Щось велике. І смердюче. Так ніби опудало при вході. Він через силу обернувся.

– Нові людиска, – сказав, жахливо тхнучи цибулею і погано перетравленим м'ясивом, великий і кошлатий тип з напіввисмикнутою зі штанів сорочкою. – Нові людиска туйка вступне платят. Звичай такий. Тряхни-но калиткою, паничику. І постав, бо ми спраглі.

Кореші кошлатого, яких виявилося троє, зареготали. Один пхнув животом Ахіллеса Чібульку. Цей для різноманітності смердів по-пісному. Рибою.

– Господарю, – дав знак Рейневан. – Пиво для цих панів. По кухлю.

– По кухлю? – прохарчав йому в лице кошлатий. – По кухлю? Одрянського рибалку кривдиш? Трудящого чоловіка? Бочівку став, ти охабо! Ти хробаку! Мандавошко міська!

– Іди собі, добрий чоловіче, – злегка примружився Рейневан. – Іди геть. Залиш нас у спокої.

– Бо що?

– Не вводь мене у спокусу.

– Чого-о-о-о?

– Я дав обітницю не бити людей у піст.

Минуло трохи часу, перш ніж до кошлатого дійшов сенс сказаного, перш ніж він заревів і замахнувся кулаком, щоб ударити. Рейневан був швидший. Він схопив з шинквасу дзбан і розбив його об пику кошлатого, заливши його пивом і кров'ю. Тої ж миті, використовуючи розмах, копнув другого одоробала між ноги. Чібулька розтрощив третьому ніс передбачливо прихопленим у дорогу кастетом, а четвертому зацідив п'ястуком під ребра і звалив на коліна. Кошлатий намагався стати на рівні ноги, тож Рейневан стукнув його в чоло вцілілим вухом дзбана, а побачивши, що цього мало, додав так, що в нього в руці залишилися тільки окрушини глини і поливи. Він втиснувся спиною в шинквас, витягнув стилет.

– Сховай ножа! – заревів трактирник, підбігаючи з пахолками. – Ножа сховай, гунцвоте! І геть звідси! Щоб я вас тут більше не бачив, шибеників! Ланці! Розбишаки! Щоб ноги вашої тут не було! Геть, кому кажу!

– Це вони почали…

– Це постійні відвідувачі! А ви чужаки! Приблуди! Ану геть звідси! Raus! Raus, кажу!

Їх випхали, обзиваючи і штурхаючи палицями, у сіни. А з сіней – надвір.

Завсідники потішалися, плакали від сміху, тоненько хихотали дівчата. Опудало ведмедя спостерігало за подіями єдиним скляним оком. Друге йому хтось вибрав.


* * *

Вони відійшли недалеко – всього лише за ріг стайні. Почувши за собою тихі кроки, обидва крутнулися, немов пружини. Рейневан – зі стилетом у руці.

– Спокійно, – підняв руки чоловік, якого вони бачили всередині, за столом у кутку, між пляшок і з дівками. – Спокійно, не треба дурниць. Я Ґрабіс Гемпель.

– На прізвисько Аллердінгс?

– Аллердінгс[25]25
  Allerdings (нім.) – авжеж, звичайно.


[Закрыть]
. Справді, – чоловік випростався. Він був високий і худий, мав по-мавпячому довгі руки. – А ви за рекомендацією каноніка, як я здогадуюся. Але канонік говорив про одного. Хто з вас цей один?

– Я.

Аллердінгс подивився на Рейневана, вивчаючи його.

– Ти дуже нерозумно зробив, – сказав він, – що прийшов сюди і розпитував. А ще дурнішою була оця авантюра. Сюди часто заглядають шпиги, тебе могли запам'ятати. Хоча, щиро кажучи, фізіономія в тебе… Таку важко запам'ятати. Не ображайся.

– Я не ображаюся.

– Я повертаюся всередину, – Аллердінгс ворухнув худими плечима. – Хтось міг бачити, як я за вами виходжу, а мене запам'ятати легше. Зустрінемося завтра. На Милицькій, у пивниці «Дзвін грішника». На терцію. А зараз – із Богом. І забирайтеся звідси.


* * *

Вони зустрілися. Дев'ятнадцятого лютого, у суботу перед неділею Reminiscere[26]26
  Друга неділя Великого посту.


[Закрыть]
. На вулиці Милицькій, у пивниці «Дзвін грішника», яку відвідували головним чином ливарницькі челядники.

Зараз, о порі терції, у пивниці було доволі порожньо. Із самого початку Рейневан хотів ухильно пояснити, про що йому йдеться. Аллердінгс йому цього не дозволив.

– Я знаю в подробицях, – перебив він, перш ніж Рейневан устиг заглибитися в розповідь, – про що тобі йдеться. Подробиці мені виклав наш спільний знайомий, канонік Беесс, донедавна препозит у кафедральній капітулі. Робив він це, мушу визнати, з превеликою неохотою, рішуче налаштований берегти тебе і твої секрети. Але він знав, що без цього я не міг би підготувати акцію.

– Отже, подробиці ти знаєш, – здогадався Рейневан. – А акцію підготував. То перейдімо до деталей. Час не жде…

– Поспішиш, – холодно перебив Аллердінгс, – людей насмішиш, як кажуть поляки. Перш ніж перейти до деталей, варто обміркувати одну більш загальну проблему. Таку, яка може на деталі мати вплив. Причому принциповий.

– І що ж це за проблема?

– Чи взагалі є сенс планувати.

Рейневан якийсь час мовчав, обертаючи в руках кухля.

– Чи акція має сенс, – нарешті повторив він. – А як ти пропонуєш це визначати? Будемо голосувати?

– Рейневане, – не опустив погляду Аллердінгс. – Ти – гусит. Ти – зрадник. У цьому місті ти – ненависний ворог, ти перебуваєш у самому центрі ворожого табору. Ти викликаєш відразу як єретик, віровідступник, на якого всього лише чотири тижні тому під биття дзвонів у цьому місті наклали анафему. Ти тут мисливська звірина, ягня серед вовчої зграї, всі на тебе чигають і полюють. Тоді як той, хто тебе вб'є, здобуде славу, пошану, престиж, відпущення гріхів, вдячність з боку влади, грошову винагороду й успіх серед представниць прекрасної статі. І тебе врешті-решт уполюють, хлопче. Тебе не врятує магія, якою ти маскуєшся, бо на кожну магію є свій спосіб, і якщо добре придивитися, з-під камуфляжу прозирає твій справжній писок. А впізнавши на вулиці, тебе роздеруть на шматки – у рамках самосуду. Або візьмуть живцем і прикінчать на ешафоті. Саме так воно і буде, і кожен наступний день твого перебування у Вроцлаві невблаганно наближає цю мить. А ти, замість того, щоби чимшвидше брати ноги на плечі, хочеш вдаватися до якихось божевільних дій. Тож скажи мені, поклавши руку на серце, якщо можна: чи це має сенс?

– Має.

– Розумію, – тепер настала черга Аллергінса трохи помовчати. – Все ясно. Щоб урятувати дівчину в біді, ми йдемо на будь-який ризик. На будь-яке безумство. Навіть на таке, яке нічого не дасть.

– Не дасть?

– Стежачи за суб'єктом, який є нашою ціллю, я дещо про нього дізнався. Про його характер. Не гаючи часу, спираючись на неоціненні вказівки каноніка Беесса, я дізнався що треба. Знаю де, знаю коли, знаю як. І знаю також, що нам не обійтися без допомоги. Нам неодмінно потрібен третій. І то не цей твій аптекар, бо те, за що ми беремося, – справа не для аптекарів. З хвилини на хвилину тут з'явиться такий собі Ясько Тмин. Ти сам сказав: «Треба зробити так, щоби наш клієнт боявся». А Ясько Тмин – видатний спеціаліст. Справжній віртуоз у вибиванні зубів.

– То до чого тоді, – підняв брови Рейневан, – було все це попереднє красномовство? Якщо ти знав, що я однаково не відступлюся? Бо інакше ти не ангажував би віртуозів.

– Я почував себе зобов'язаним побалакати про це. А передбачати я вмію.


* * *

Ясько Тмин був величезним хлопищем семи з гаком стіп зросту, справжній тобі велетень. Велетень привітався, випив пиво, відригнув. Він щосили намагався справляти враження неотесаного простака. Але його зраджувала мова, коли він говорив. І розумний блиск в очах – коли слухав.

– Будемо працювати біля Святого Маврикія, – констатував він. вислухавши. – Йдеться про валона? Мені не дуже подобається гиркатися з чарівниками.

– Не погиркаєшся.

– Робота мокра.

– Радше ні. Щонайбільше доведеться когось побити.

– Тяжко? З тривалими наслідками?

– Не виключено.

– Зрозуміло. Моя ставка – чверть гривні сріблом. Або еквівалент у довільній валюті. Годиться?

– Годиться.

– Коли робота? Я трудящий чоловік…

– Ми знаємо. І віртуоз.

– Я працюю в пекарні, – підкреслив Ясько Тмин. – На час роботи мушу взяти відгул. Того й питаю: коли?

– Через три дні, – сказав Аллердінгс. – У вівторок. Місяць буде у повні. Наш клієнт надає перевагу вівторкам і світлим ночам.


* * *

Опертий спиною об стовп, отець Феліціян зітхав, йойкав, кректав і постогнував. Чуття в ногах поверталося до нього поволі, замість оніміння приходив наростаючий біль. Біль настільки надокучливий, що заважав зосередитися. Отець Феліціян тільки через силу міг допетрати і усвідомити, що йому кажуть. Відтак нападникові, який стояв над ним, – тому, що мав до огидного звичайне обличчя, – доводилося повторювати. Видно було, що його це бісить.

– Інквізиція, – напівпроговорив, напівпросичав він, – викрала і таємно ув'язнила дівчину. Панну Ютту Апольдівну. Ти маєш дізнатися, де її утримують.

– Пане добрий, – захлипав отець Феліціян. – Як же я міг би на це спромогтися? Я ж бо хробак мізерний… Нічого не значу… А що в єпископа служу? А хто ж я такий у єпископа? Слуга, пахолок худий… А те, про що вам йдеться, пане, – не єпископська се річ, йно Святої Курії… Куди там мені до Курії, куди там до їхніх таємних справ? Що я про се знати можу?

– Знати можеш, – просичав нападник, – стільки, скільки підслухаєш, підглянеш і винюхаєш. А що в цьому ділі ти мастак, ні для кого не таємниця. Мало знайдеться рівних тобі в підслуховуванні, підгляданні та винюхуванні.

– Хто аз єсмь? Я слуга… Я ніхто! Ви з кимсь мене переплутали…

– Не переплутав. Ти Ганис Ґвіздек, якого всі кличуть Вошка. Тепер ти отець Феліціян, і єпископ зробив тебе вівтаристом у двох костелах водночас, у Святої Ельжбети та Святого Михайла. Щоби винагородити за шпигування та доноси. Правда, отче сповіднику? Ти доносив канонікові Беессу, потім доносив на Беесса. Тепер доносиш на Тильмана, на Ліхтенберга, на Боршніца, на інших. Єпископ обіцяє тобі за доноси подальшу кар'єру, підвищення в ієрархії, наступні ласі пребенди[27]27
  Церковне майно, дохід від якого отримувала духовна особа, яка займала якусь церковну посаду.


[Закрыть]
. Як ти гадаєш, єпископ виконає обіцяне? Коли дізнається про тебе правду? Те, що ти курвишся з валонками, та ще й у піст, єпископ, напевно, тобі пробачить. Але що він зробить, коли довідається, що й на нього, єпископа, ти теж доносиш, і з не меншим запалом? Інквізиторові Гжегожові Гейнче?

Отець Феліціян голосно ковтнув слину. Довго нічого не говорив.

– Те, що ви хочете знати, – нарешті пробурмотів він, – це таємна справа Інквізиції. До того ж стосується єресі. Великий секрет…

– Великі секрети, – з голосу нападника було чути, що він уже остаточно втрачає терпець, – теж можна рознюхати. А чим більший секрет, тим більша винагорода. Тут, дивися, є двадцять ринських. Я даю їх тобі, вони твої; коли я тебе відпущу, зможеш їх взяти. Без будь-яких зобов'язань. Але якщо ти роздобудеш мені відомості, якщо я буду з них задоволений, дістанеш уп'ятеро більше. Сто флоринів, Ґвіздек. Це у п'ять разів більше, ніж пребенди, які ти зараз маєш за рік з обох своїх вівтарій. Так що подумай, підрахуй. Може, все-таки варто постаратися.

Отець Феліціян удруге ковтнув слину, а його очі лисичо зблиснули. Нападник зі якнайзвичайнісінькою зовнішністю нахилився над ним, посвітив у лице ліхтарем.

– Але знай, – процідив він, – що якби ти зрадив… Якби ти мене продав, якби мене схопили… Якби зі мною сталася яка-небудь лиха пригода, якби я захворів, отруївся їжею, вдавився кісткою, втонув у глинянці або попав під колеса возу… Тоді, сповіднику, можеш бути впевнений, що надійні докази потраплять до людей, яким ти зашкодив. Яким ти все ще намагаєшся шкодити. Серед тих останніх, зокрема, – до Яна Снешевича, єпископського вікарія. Вікарій – чоловік заповзятий, ти це добре знаєш. Коли він дізнається про певні речі… Виловлять тебе з Одри, Ґвіздек. Не мине й трьох днів, як твій розпухлий труп виловлять на Сокільницькій загаті. Ти це розумієш, правда?

Отець Феліціян розумів. Він зіщулився і поквапливо закивав головою.

– На те, щоби роздобути відомості, ти маєш десять днів. Це крайній термін.

– Постараюся… Якщо вдасться…

– Краще, щоб вдалося. Для тебе краще. Ясно? А тепер ти вільний, можеш іти. Ага, Ґвіздек…

– Так, пане?

– Не швендяй по ночах. Я на тебе розраховую, тож було би шкода, якби тобі десь отут перерізали горло.


* * *

У вікні дому Отто Беесса й далі не було жовтої фіранки. Зрештою, Рейневан і не сподівався її там побачити. Не для того він сюди прийшов. Просто їм випала дорога через Шевську.

– Ти знаєш, куди поїхав канонік? До себе, до Рогова?

– Allerdings, – підтвердив Аллердінгс. – Не виключаю, що надовго. У Вроцлаві склалася неприємна для нього аура.

– Почасти через мене.

– Може, це образить твій гонор, – Аллердінгс глянув на нього через плече, – але ось що я тобі скажу: ти занадто робі лестиш. Якщо ти і був претекстом, то хіба що одним із багатьох. І не найважливішим. Єпископ Конрад уже досить довго дивився на каноніка Отто скоса, весь час шукав нагоди йому насипати йому солі на хвіст. Врешті-решт, уяви собі, покопирсався він у генеалогії і вирішив, що канонік – поляк. «Ніякий це не Беесс, – заявив він, – а Бєс. Звичайний собі польський Бєс. А польським Бєсам нема місця у вроцлавській дієцезії. Захотілося польському Бєсу прелатури в соборі? То хай собі йде до Гнєзна або Кракова, там теж є кафедральні собори».

– Кафедральні собори, якщо бути точним, у Польщі є ще в Познані, Влоцлавеку, Плоцьку і Львові. Та Беесси, знову ж таки, якщо бути точним, – не поляки. Рід походить із Хорватії.

– Хорватія, Польща, Чехія, Сербія чи якась інша Молдавія, – надув губи Аллердінгс, – це все для єпископа один пес, один Бєс і одна холера. Усе це нації слов'янські. Ворожі. Погано до нас, щирих німців, налаштовані.

– Ха-ха. Дуже смішно.

– А ось так, як чуєш. А знаєш, у чому парадокс?

– Не знаю.

– У тому, що роблячи щось на шкоду канонікові, єпископ шкодить сам собі. Отто Беесс був у вроцлавській капітулі практично єдиним, хто все ще підтримував єпископа в питанні необмеженої папської влади; решта прелатів і каноніків дедалі відвертіше декларують консиліаризм. Єпископ через свої інтриги втрачає прибічників, і це може для нього закінчитися дуже сумно. Собор у Базелі чимраз ближче. Цей собор може принести чимало змін… Та чи ти мене слухаєш? Що ти там робиш?

– Чобіт чищу. У лайно вступив.


* * *

Від весни 1428 року Вроцлав був островом у морі війни, оазою в пустелі воєнної руйнації. Та все ж, хоч і відгороджена від світу руслами Олави та Одри, хоч і захищена могутніми стінами, шльонська метрополія була далекою від того, щоби купатися в блаженній розкоші безпеки і впевненості у завтрашньому дні. Вроцлав надто добре пам'ятав минулу весну. Пам'ять була ще настільки жива і така реальна, що здавалося, ніби її можна торкнутися. У ній жили заграви палаючого Бжега, Ричина, Собутки, Гнєховиць, Сьроди та віддалених на якихось дві милі Контів. Вроцлав пам'ятав початок травня, коли з міських стін дивився на армію Прокопа Голого очима, які сльозилися від диму пожеж, в яких згорали Жерники і Мухобур. І навіть шести тижнів іще не минуло, як з півдня йшли вниз по Одрі Сирітки, як усі дзвони метрополії з жахом сповіщали, що Сирітки підступили до Олави, віддаленої на всього лише день дороги.

Вроцлав був островом в океані війни, оазою в пустелі попелищ і згарищ. Землі на південь від Вроцлава стали пожарищем, обезлюдніли. За мурами Вроцлава, які в мирний час давали притулок п'ятнадцяти тисячам людей, тепер Шукало прихистку ще майже стільки само. Вроцлав був переповнений, жив у тисняві.

В атмосфері невпевненості й загрози. В аурі паралізуючого страху. І всезагального доносительства.

Винними були всі: єпископ, прелати, інквізиція, міська влада, патриціат, лицарство, купці. Всі. Ті, для кого безпека міста була справді важливою. Ті, які за кожним рогом бачили гуситського шпигуна і з жахом пригадували минулий рік: відчинені зрадою брами Франкенштейна і Рихбаха, здобутий підступом замок на Шленжі, змови у Свидниці, диверсію в Клодзьку. Ті, які розраховували, що облава на шпигунів вижене з укриттів справжніх з-поміж них. І ті, які в жодних шпигунів не вірили, але яким психоз страху був дуже на руку. Усі заохочували доносительство, посилюючи страх і переляк, призводячи до того, що паніка поверталася рикошетом ненависті та переслідувань. Адже зрадники, чарівниці та гусити могли ховатися будь-де, за кожним рогом, в кожному кутку, переодягнені ким завгодно. Підозрюваними були всі: сусідка, бо не позичила сита, крамар, бо дав решту обрізаним скойцем, столяр, бо патякав усяке неподобство про пробоща, пробощ, бо пив, швець, бо не пив. На те, щоби на нього донести, безперечно, заслуговував кафедральний учитель, магістр Шільдер, бо на мурах крутився біля бомбарди. Доносу міг би удостоїтися, поза будь-яким сумнівом, райця Шеєрлейн, бо під час недільної меси страшенно розпердівся у костелі. Підозрюваним був міський писар панич Альбрехт Струбич, бо хоч і хворів, одначе одужав. Підозрюваним був Ганс Пліхта, міський стражник, бо досить було поглянути на його пику, щоб зрозуміти: пияк, курвій, хабарник і продажна душа.

Підозрюваним був жонглер-йокулятор[28]28
  3 лат. joculator – жартівник, дотепник.


[Закрыть]
, бо влаштовував ігрища і фіглі, підозрюваним був тесля Козубер, бо сміявся з тих фіглів. Підозрюваною була панна Ядвіга Баньчівна, бо робила зачіску і носила червоні чижемки. Пан Гюнтероде, бо призивав надаремно імення Господнє. Викликав підозру чинбар, бо смердів. І жебрак, бо смердів ще гірше. І жид. Бо був жидом. А все погане – то ж бо від жидів.

Доносів і ябедництва прибувало, кон'юнктура посилювалася сама по собі, наростаючи, немов снігова куля. Невдовзі дійшло до того, що найбільш підозрілими стали ті, на кого ніхто не доніс. Знаючи про це, дехто доносив на самого себе. І на найближчих родичів.

Було б дивно, якби в цій лавині доносів не знайшлося жодного доносу на Рейневана.

Але такий знайшовся. Та ще й не один.


* * *

Його зацапали на Соляній площі, яку він перетинав, лавіруючи між ятками, по дорозі на сніданок. Він снідав «Під головою мавра» щодня. Регулярно. Занадто регулярно.

Його цапнули, викрутили руки, приперли до ятки. Їх було шестеро.

– Рейнмаре Беляу, – без жодних емоцій сказав їхній головний, потираючи плаский і преогидно деформований хворобою ніс. – Ти заарештований. Не чини опору.

Він і не чинив. Бо не міг. У голові все йшло обертом, від несподіванки він був як уві сні, й не дуже розумів, що сталося. «Ютта, – недоладно і гарячково думав він. – Ютта. Вівтарист Феліціян вислідить, де її ув'язнено. Але як я сконтактуюся з вівтаристом? Якщо сам я буду ув'язнений? Або мертвий?»

Навколо вже збирався і густішав натовп.

– Ну ж бо, – махнув той, що мав деформований ніс. – В'яжіть пташку. Накладайте пута.

– Накладайте, накладайте! – крізь збіговисько продерся довготелесий сивий чоловік у шкіряному кабаті та при мечі, у супроводі ще кількох озброєних. – А як накладете, віддайте. Бо він наш. Ми стежимо за ним декілька днів. Поспішили ви – ну, та вже нічого не поробиш. Але тепер видайте його нам. Наші права вищі.

– Як це вищі? – взяв руки в боки Ніс. – У чому вищі? Тут вам не Острів Тумський, тут Вроцлав! А у Вроцлаві нічого нема вищого від міської ради. У Вроцлаві рада урядує. Я в'язня з наказу панів радних заарештував – і доставляю його в ратушу. Ваша правда, що я поспішив. А ви – запізнилися! Ніхто вам не винен, раніше треба було встати. Хто перший встав, той ся в штани вбрав! А тепер ідіть собі геть, пане фон Гунт. Не заважайте в службі!


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю