Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 35 страниц)
– Гей! Що тут відбувається?! Ану припиніть! Зараз же!
Вивільнившись, вона стягнула з голови простирадло. У дверях пральні стояв чернець. Домініканець. У руці він тримав смолоскип, на рясі мав напівпанцир, на поясі – корд. Нападники поопускали голови, забурчали.
– Ви тут забавляєтеся, – гримнув чернець, – а там ваші браття розправляються з ворогами віри! Чуєте! Там, там зараз місце добрих християн! Там на вас чекає справа Божа! Геть звідси!
Нападники вийшли з опущеними головами, буркочучи і човгаючи підошвами. Домініканець встромив смолоскип у держак, наблизився. Еленча неслухняними руками намагалася обтягнути донизу задерту вище стегон сукню. Її очі сльозилися, губи сіпалися від стримуваного плачу. Чернець нахилився, подав їй руку, допоміг встати. Після чого із силою заїхав кулаком у вухо. Пральня затанцювала дівчині перед очима, підлога втекла з-під ніг. Вона знову впала; коли опритомніла, чернець уже сидів на ній. Еленча закричала, випросталася, шарпнулася. Він з розмаху ляснув її по лиці, схопив за сукню на грудях, різким рухом роздер тканину.
– Єретицька суко… – прохрипів. – От я тебе навер…
І не договорив. Рейневан перегнув його голову назад і ножем перерізав горло.
* * *
Вони збігли сходами в морозяну ніч, в засвічену червоним темряву, в якій усе ще розносилися крики і шум бою. Еленча послизнулася на обледенілих сходах і була би впала, якби Рейневан не підставив їй плече. Вона подивилася вгору, на його обличчя, подивилася крізь сльози, все ще приголомшена, все ще не впевнена остаточно, чи їй це, бува, не сниться. Ноги її не тримали, підкошувалися. Він це помітив.
– Ми повинні втікати, – видушив він із себе. – Повинні…
Ухопив її за талію, затягнув за ріг муру, у рятівний морок. Якраз вчасно. Провулком пробіг напівголий і роздягнений чоловік, а за ним із криком і ревом гналася чернь.
– Ми повинні втікати, – повторив Рейневан. – Або десь заховатися…
– Я… – їй нарешті вдалося набрати в груди повітря і подолати тремтіння губ. – Ти… Рятуй… мене…
– Врятую.
Раптом вони опинилися на ринку, біля ганебного стовпа, серед ошалілого натовпу. Еленча поглянула вверх – просто в обличчя Смерті. Зойк жаху завмер їй у горлі. «Це ж тільки фігура, – подумала вона, здригаючись. – Тільки фігура. Вирізьблена у тимпані під західним входом до ратуші Смерть у вигляді скелета, який розмахує косою. Це тільки фігура…»
З вікон палаючої ратуші стріляли. Гриміла вогнепальна зброя, зі свистом пролітали арбалетні стріли. «Це легкопоранені чехи, – згадала з приголомшливою ясністю Еленча, – легкопоранених та одужуючих розмістили в ратуші… Вони не дозволили себе роззброїти…»
Еленча йшла непевною ходою, не знаючи, куди йде. Рейневан зупинив її, міцно стиснув плече.
– Стіймо тут, – задихано вимовив він. – Треба стояти і не рухатися. Вони не звернуть на нас уваги. Вони ж наче хижаки… Реагують на рух. І на запах страху. Якщо ми не будемо рухатися, нас навіть не помітять…
Тому вони стояли. Нерухомо. Ніби статуї. Серед пекла.
Ратуша не встояла, оборону прорвали, орда напасників з ревінням увірвалася всередину. Серед пекельних, знетямлених вересків людей почали викидати з вікон, на бруківку, просто на довбні й сокири, які вже чекали на них. Кільканадцятьох витягнутих живими і напівживими вістря пік пришпилили до муру. Агонізуючих топтали, розривали на шматки. Кров текла струмками, пінилася у водостоках.
Від пожеж стало видно як удень. Горіла ратуша. Вирізьблена на тимпані Смерть ожила у танцюючих відблисках; вона шкірила зуби, клацала щелепою, вимахувала косою. Палали будинки на східному боці ринку, палали ятки за ратушею, палали суконні ряди, вогонь пожирав майстерні валонських ткачів і багаті крамниці на Марійній вулиці. Язики полум'я танцювали на фасаді й на даху шпиталю Святого Блажея, вогонь прогризав балки і гребені. Перед шпиталем височіла гора трупів, на яку весь час докидали все нові й нові тіла. Скривавлені. Покалічені. Знівечені – аж до невпізнання. Трупи волочили по ринку зашморгами, які зав'язували на шиї або кінцівках. Волоком тягнули до криниць. Криниці були вже переповнені. З них стирчали ноги. І руки. Розчепірені, простерті угору, вони ніби волали про помсту за злочин.
– Коли я… – повторювала Еленча, ледь ворушачи змертвілими губами. – Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені[17]17
Псалом 23:4.
[Закрыть].
Вона все ще стискала Рейневанову руку, відчувала, як рука стиснулася в кулак. Поглянула на його обличчя. І одразу ж відвела погляд.
Сп'яніла від жорстокості та вбивств, наволоч танцювала, співала, підскакувала, потрясала списами із настромленими на вістря головами. Голови копали по бруківці, ними перекидалися, ніби м'ячами. Складали, немов дари, як жертву, перед групою вершників, які стояли на ринку. Коні, чуючи кров, храпали, тупали, дзвеніли підковами.
– Доведеться тобі дати мені розгрішення, єпископе, – похмуро сказав один із вершників, довговолосий чоловік, плащ якого переливався золотим та срібним гаптуванням. – Княжим словом честі я гарантував цим чехам безпеку. Пообіцяв притулок. Поклявся…
– Любий князю Людвігу, юний мій родичу, – Конрад, вроцлавський єпископ, встав у сідлі, спираючись на луку. – Я розгрішу тебе, коли тільки захочеш. І скільки захочеш. Хоча в моїх очах ти sine peccato[18]18
Без гріха (лат.).
[Закрыть], та й у Божих очах, поза сумнівом, теж. Клятва, дана єретикові, не має сили, дане йому слово є недійсним і ні до чого не зобов'язує. Ми діємо тут на славу Божу, ad maiorem Dei gloriam. Ці добрі католики, Христові воїни, доводять, дивися, отам, свою любов до Господа. Адже вона виявляється у ненависті до всього, що Богові відразливе та огидне. Смерть єретика – це слава християнина. Смерть єретика вигідна Христові. Для самого ж єретика втрата тіла означає спасіння душі.
– Але не думай, – додав він, побачивши, що його слова справляють на Людвіга Олавського доволі незначне враження, – що я їх не жалію. Жалію. І благословляю їх у годину смерті. У вічності упокой їх, Господи. Et lux perpetua luceat eis[19]19
І хай їх осяє вічне світло (лат).
[Закрыть].
Ще одна скривавлена голова підкотилася під ноги князевого коня. Кінь схарапудився, задер голову, почав перебирати ногами. Людвіг натягнув віжки.
Наволоч ревла, кричала, верещала, обшукувала будинки в пошуках усе меншої кількості вцілілих. Повітря ще розривали передсмертні крики, які долинали з вуличок. Гуділа пожежа. Незмовкаючим зойком бронзи заходилися дзвони.
Вирізьблена на тимпані ратуші Смерть злорадно сміялася і розмахувала косою.
Еленча плакала.
* * *
Рейневан закінчив розповідати. Ян Краловець із Градека, гейтман Сиріток, спершись на бомбарду, дивився на Стшегом, у загустілих сутінках – чорний і грізний, немов зачаєний лісовий звір. Дивився довго. Потім різко відвернувся.
– Відходимо звідси, – кинув він. – Уже досить. Відходимо. Вертаємося додому.
* * *
Ранок був туманний, як на цю пору року – досить навіть теплий. Колона возів, з патрулями та авангардом легкої кавалерії попереду, з ротами обтяжених важкими павезами піхотинців на флангах, ішла, залишаючи за собою Стшегом, на південь. Трактом на Свидницю. На Рихбах, Франкенштейн, Бардо, Клодзько. На Гомоле. До Чехії. Додому.
Рипіли під вагою вантажів осі, колеса виорювали в танучому снігу глибокі колії. Ляскали батоги, іржали коні, часами ревли воли. Їздові лаялися. Над колоною кружляли зграї чорних птахів.
У Стшегомі били дзвони.
Було дванадцяте лютого року Божого 1429, субота перед першою неділею посту, sabbato proximo ante dominicam Invocavit.
* * *
Гейтмани Сиріток спостерігали за виходом із придорожнього пагорба. Різкий вітер шарпав плащі, лопотів знаменами.
Настрій був не з найкращих. Застуджений Бразда з Клінштейна кашляв. Матей Салава спльовував. Переважно і так насуплений Пйотр Поляк супився ще сильніше. Навіть зазвичай життєрадісний Ян Колда з Жампаха буркотів собі під ніс. Ян Краловець понуро мовчав.
– О! Дивіться! – Салава показав на зненацька поміченого ним вершника, який рухався на північ по засніженому схилу узгір'я. – Хто це? Чи не той поранений німчура? Ти відпустив його просто так, брате Яне?
– Відпустив, – неохоче визнав Краловець. – Бідняк. Викупу би не дали. Ну то нехай його шляк трафить.
– Дасть Бог, трафить, – харкнув Пйотр Поляк. – Він поранений. Сам, без помочі, до Вроцлава не дотягне. Подохне десь у заметі.
– Він не буде ні сам, ні без помочі, – заперечив Ян Колда, показуючи на другого вершника. – Ха! Та це ж Рейневан, на своєму інохідці! І йому ти теж дозволив поїхати, брате?
– Дозволив. Бо що він, невільник, чи як? Ми балакали. Він вагався, вагався, я бачив: гризе його щось. Врешті-решт сказав мені, мовляв, мус йому вертатися до Вроцлава. Тоді вертайся, кажу. Та й усе.
– Ну то нехай його там Памбічек має в опіці, – підсумував Бразда і кашлянув. – їдьмо, братове.
– Їдьмо.
Вони з'їхали з пагорба, коротким галопом наздогнали колону, висунулися на чоло.
– Цікаво, – заговорив, стримуючи коня до клусу, Бразда до Яна Колди, який їхав поруч. – Цікаво, і що там нині в далекому світі чувати…
– А тобі, – обернувся Колда, – що знову зайшло? Світ, світ. Що тобі з того світу?
– Та нічого, – зізнався Бразда. – Я просто так собі, з цікавості.
* * *
Ранок був туманний, як на місяць лютий – доволі теплий. Усю ніч збиралося на відлигу, від світанку сніг танув, сліди підкутих копит та видавлені колесами возів колії тут-таки заповнювала чорна вода. Осі та штельваги рипіли, коні храпали, їздові заспано лаялися. Колона – близько трьохсот возів – просувалася повільно. Над колоною здіймався важкий, задушливий запах солоного оселедця.
Сер Джон Фастольф сонно погойдувався в сідлі.
З дрімоти його вирвав збуджений голос Томаса Блекбурна, лицаря з Кенту.
– Що сталося?
– Де Лейсі вертається!
Реджинальд де Лейсі, командир передової сторожі, зупинив перед ними коня так різко, що їм аж довелося примружити очі від болота, яке бризнуло з-під копит. На вкритому світлим юнацьким пушком обличчі малого лицаря був написаний страх. Змішаний зі збудженням.
– Французи, сер Джон! – тонким голосом закричав він, стримуючи коня. – Перед нами! На схід і на захід від нас. У засідці! Сила-силенна!
«Усе, нам кінець, – подумав сер Джон Фастольф. – Мені кінець. Я загинув. А як же воно було близько, як близько! Нам майже вдалося. І вдалось би, якби не…»
«Вдалося би, – подумав Томас Блекбурн. – Нам би вдалося, Джоне Фастольфе, якби ти, гидкий пияцюго, не заливав баньки в кожному придорожньому шинку. Якби ти, хтивий кнуряко, не курвився в кожному борделі у цій околиці. Якби не це, жабоїди не дізналися би про нас, ми вже давно були би серед своїх. А тепер нам гаплик…»
– Скільки… – сер Джон Фастольф кашлянув, щоби прочистити горло. – Скільки їх? І хто? Ти бачив знамена?
– Десь так… – зам'явся Реджинальд де Лейсі, засоромившись, що втік, не роздивившись як слід французьких прапорів. – Десь, певно, зо дві тисячі… З Орлеана, то це, мабуть, Бастард.{2} Або Ла Ір…
Блекбурн вилаявся. Сер Джон потайки зітхнув. Подивився на своє власне військо. На сто панцирних кінних. Сто піхотинців. Чотириста уельських лучників. Їздових і обозних. І на триста возів. Триста смердючих возів, наповнених смердючими бочками зі смердючими солоними оселедцями, закупленими в Парижі, які призначалися на пісний провіант для восьмитисячної армії графа Суффолка, яка тримала в облозі Орлеан.
«Оселедці, – упокорено подумав сер Джон. – Я попрощаюся з життям через оселедці. Помру в купі оселедців. З оселедців буде могила, з оселедця – нагробок. By God! Весь Лондон животи понадриває зі сміху.
Триста возів оселедців. Триста возів. Возів».
– Розпрягти коней! – по-бичачому заревів сер Джон Фастольф, ставши у стременах. – Поставити вози чотирикутником! Позв'язувати разом дишлі й колеса. Усім роздати луки!
«Збожеволів, – подумав Томас Блекбурн. – Або ще не протверезів». Але побіг виконувати накази.
«Зараз переконаємося, скільки в тому правди, – думав сер Джон, дивлячись на приготування свого війська і на формування шанцю з возів. – У тому, що розповідали про богемців, х'юсітс, отих – звідкись там зі Східної Європи чи то з Малої Азії. Про їхні тріумфи, про нищівні перемоги над саксонцями та баварцями… Про їхнього славетного вождя на ім'я… God damn… Шішка?»
Було дванадцяте лютого року Божого 1429, субота перед першою неділею посту. Сонце блиснуло, розігнало низьку, негусту імлу. Оселедці, здавалося, почали смердіти ще сильніше. Зі сходу, з боку містечка Рувре, чувся – і наростав – тупіт копит.
– Взяти луки! – гукнув, виймаючи меч, Томас Блекбурн. – ТЬеу'ге coming!
Ні Блекбурн, ні сер Джон Фастольф уявлення не мали, що досі живі лише завдяки випадку, що їх врятував щасливий збіг обставин. Що якби не цей збіг обставин, вони не побачили би світанку. Граф Жан Дюнуа, Бастард Орлеанський, дізнався про обоз із оселедцями ще кілька днів тому. Його півтори тисячі кіннотників з Орлеана (а з ними Ла Ір, Сентрай та шотландець Джон Стюарт) чекали в засаді під Рувре, щоби, перш ніж почне світати, напасти на англійську колону і розгромити її. Але, хоча йому настійно радили цього не робити, Дюнуа опер свій план на графа Клермона, який стояв обозом під Рувре. Граф Клермон мав ударити першим. Граф Клермон був красивим юнаком, гарним, як дівчина. І він завжди оточував себе іншими вродливими юнаками. На війні він не знався. Але граф Клермон був кузеном Карла VII, і з ним доводилося рахуватися.
Хлоп'ятко Клермон, як прозвав його Лa Ір, підвів, ясна річ, за всіма пунктами. Він пропустив момент, змарнував чинник несподіванки. Не дав наказу атакувати, тому що був зайнятий. Снідав. Після сніданку його помадили та укладали йому волосся. Під час укладання граф усміхався до одного з юнаків, які його супроводжували, посилав йому поцілунки, тріпотів віями. Посланців від Дюнуа він проігнорував. А про англійців забув. У нього були важливіші справи і плани.
У сум'ятті та безначальності, коли стало зрозуміло, що момент втрачено, що англійців уже не вдасться заскочити зненацька, коли Дюнуа лаявся на всі заставки, а Ла Ір і Сентрай бездіяльно стояли, розводячи руками і марно чекаючи наказів, Джон Стюарт не витримав. Разом із шотландським лицарством він із власної ініціативи кинувся в атаку на англійські вози. За ними помчала в бій частина французів, яким уже набридло чекати.
– Цілься! – крикнув Діккон Уїлбі, командир лучників, дивлячись, як на них летить панцирний клин. – Цілься! Remember Agincourt![20]20
При битві при Агинкурі в 1415 р. невелика кількість англійських лучників перемогла переважаючі сили французів.
[Закрыть]
Лучники крекнули, натягуючи довгі луки. Заскрипіли тятиви. Сер Джон Фастольф зняв шолом, його вогнисто-руда чуприна заяскріла, ніби бойовий прапорець.
– Зараз! – заревів він, мов тур. – Fuck them good, lads! Fuck the buggers!
Вистачило трьох залпів, трьох злив стріл, щоби шотландці кинулися врозтіч. До возів дочвалували тільки декотрі з-поміж них, і то тільки для того, щоби спіткати там свою смерть. Їх покололи списи та гізарми, порубали алебарди та локаберські сокири. Передсмертні крики здіймалися в зимове небо.
Де Лейсі і Блекбурн, хоч вони про гуситів чули мало, а про їхню бойову тактику – ще менше, миттю збагнули, що треба робити. На чолі своїх ста важкоозброєних вилетіли з-за возів у контратаку і в погоню. Наступаючи шотландцям на п'яти, вони рубали їх так, що аж луна ішла рівниною. Уельсці на возах тріумфально горланили, лихословили та показували втікачам два підняті пальці.{3}
Оселедці смерділи.
«Дякую Тобі, Господи, – здійняв очі до неба сер Джон Фастольф. – Дякую вам, вози. Слава вам, мужні азіатські богемці, слава тобі, воєначальнику Шішка, бо хоч ім'я твоє і поганське, проте твій воєнний талант – великий, be damned, слава і мені, серові Джону Фастольфу. Шкода, що Бардольф і Пістоль не могли цього бачити, не могли бачити дня моєї вікопомної вікторії. О, ця битва, яка відбулася під Рувре в суботу перед першою неділею посту року Божого 1429 прославиться у віках як Битва за оселедці. А про мене…
Про мене писатимуть п'єси для театру».
Розділ другий
в якому у Вроцлаві-граді Рейневан влаштовує змову та підступ. Унаслідок прогалин як у теорії, так і на практиці підступу початкові успіхи спричиняють халепу, та ще й неабияку.
Отець Феліціян, для світу колись Ганис Ґвіздек на прізвисько Вошка, а нині вівтарист у двох вроцлавських храмах, бував у валонському поселенні при костелі Святого Маврикія досить регулярно, приблизно раз на місяць, найчастіше по вівторках. Причин було декілька. По-перше, валони були знані тим, що займалися лютою чорною магією, і крутячись поблизу їхніх обійсть, можна було відчути на собі наслідки її дії. Для чужих людей, а надто для таких, які приходили без запрошення або ж були недоброзичливо налаштовані, vicus sancti Mauritii[21]21
Поселення святого Маврикія (лат.).
[Закрыть] був небезпечний, чужакам доводилося брати до уваги результати – включно зі зникненням без сліду. Тому чужаки, у тому числі агенти та шпики, не швендяли по валонському поселенні, не шпигували тут. І якраз це надзвичайно влаштовувало отця Феліціяна.
Дві інші причини візитів подвійного вівтариста до валонів також були пов'язані з магією. І взаємопов'язані між собою. Отець Феліціян страждав гемороєм. Хвороба виявлялася не тільки кривавим випорожненням і тим, що нестерпно пекло у дупі, але водночас ще й відчутною втратою чоловічої сили. Валони – а точніше, валонські проститутки з борделю під назвою «Червоний млин» – знали магічні цілющі засоби від недуги отця Феліціяна. Завдяки обкурюванню магічним валонськом кадилом, завдяки дії клістиру з валонських магічних бальзамів і магічного валонського катаплазму[22]22
Катапіазм (з гр.) – припарка.
[Закрыть] отець Феліцян добивався, якщо казати просто і невибагливо, тої твердості, яка так-сяк уможливлювала злягання. Розпусниці з міських борделів і не думали завдавати собі такого труду, вони гнали отця геть, насміхаючись із нього і маючи за ніщо його болі та печалі. Тому отець Феліціян ходив за місто. До валонок.
Серйозною перешкодою у вилазках до Святого Маврикія був той факт, що доводилося вийти за міські стіни, до того ж потай, тобто потемки та після ignitegium[23]23
Ignitegium – сигнал гасити всі вогні у місті після певної години з метою пожежної безпеки.
[Закрыть]. Отець Феліціян знав не один спосіб таємно вийти та повернутися, проблему становила відстань у три гони, яку слід було подолати. Серед розбійників, які хазяйнували поночі на підгородці, траплялися й такі, яким не перешкоджала лиха слава валонів та чутки про їхні страхітливі чари. Тому на свої регулярні прогулянки до «Червоного млина» отець Феліціян одягав кольчугу, чіпляв на пояс корд і брав набиту рушницю, а вже йдучи, лагідно пригортав та прикривав полою тліючий ґніт, і при цьому голосно молився на латині, якої, до речі, не знав. Те, що з ним ні разу не сталося жодної лихої пригоди, отець Феліціян приписував саме молитві. І мав рацію. Найвідважніші зарізяки, які не боялися ні закону, ні Бога, брали ноги на плечі, угледівши, як до них наближається почвара в каптурі, котра побрязкує залізяччям, випромінює з-під плаща диявольське сяйво, і при тому ще й лепече якісь незрозумілі страхіття.
Цього разу, покинувши «Червоний млин» і валонський vicus, близько півночі отець Феліціян чалапав уздовж тинів, бурмочучи літанію і час від часу подмухуючи на гніт, щоби той не згас. Місяць був у повні, а луги все ще білі від снігу, отож було досить світло, щоби могти іти швидко, не боячись ускочити в якусь діру чи провалитися в клоаку, що вже трапилося було з отцем Феліціяном восени минулого року. Зменшувався і ризик нарватися на грабіжників чи інших злочинців, бо вони в настільки світлі ночі зазвичай не займалися своїм промислом. Тож отець Феліціян крокував дедалі швидше та сміливіше, і замість того, щоб молитися, почав мугикати мелодійку якоїсь доволі-таки світської пісні.
Гучний гавкіт собак сповістив про близькість млинів та млинарських садиб над Олавою, що означало, що до мосту, який вів прямо до міста, його відділяло ще тільки сто кроків. Він пройшов греблею вздовж млинових ставків та рибників. Збавив ходу, бо серед сараїв і стодол стало темніше. Але ріку, яка блищала в місячному світлі, вже бачив. Зітхнув з полегкістю. Однак, либонь, поспішив.
Зашелестів хмиз, у пітьмі під стодолою замріла тінь невловимої форми. Серце отця Феліціяна підскочило вгору і підступило аж до горла. Попри те, вівтарист ухопив рушницю під пахву і приставив тліючий гніт. Однак через темноту та невправність приставив його до власного великого пальця. Завив, як вовк, застрибав, як заєць, упустив рушницю. Витягнути корд не встиг. Дістав чимось по голові й повалився в кучугуру. Коли його зв'язували і тягли по снігу, він був приголомшений та обм'яклий, але цілком притомний. Зімлів він лише за якийсь час. Від страху.
* * *
Останнім часом у Рейневана не було найменшого приводу нарікати на надмір талану та щасливих подій. Принаймні доля анітрохи його у цьому сенсі не балувала. Зовсім навпаки. Від грудня минулого року Рейневан мав куди більше причин на смуток і тривогу, ніж на веселощі та радісне збудження і втіху.
Тож із тим більшою радістю він поставився до змін. Нарешті усе почало йти як треба. Щастя зненацька вирішило йому сприяти, обставини стали складатися у вельми привабливу послідовність. Спалахнула цілком обгрунтована надія, перспективи окреслилися як досить-таки осяйні, а майбутнє – і його, і Юттине – намалювалося в набагато живіших і приємніших для ока барвах. Гнітючо голі та потворні дерева при вроцлавському тракті вкрила, здавалося, свіжесенька зелень листя, похмурі та засніжені пустища підвроцлавських лук і лугів забарвило, здавалося, розмаїття запашних квітів, а каркання ворон, які колупали мерзлу землю, перетворилося на солодкі трелі пташок. Словом, могло би здаватися, що настала весна.
Першою ластівкою цієї приголомшливої переміни став Вілкош Лінденау, поранений вроцлавський армігер, ціною чималої мороки доставлений у рідні краї. Причиною мороки був, звичайно, прохромлений бік. Хоч рана й була перев'язана, проте ятрилася, армігера палила гарячка, він трясся від лихоманки і не втримався би в сідлі, якби не допомога Рейневана. Якби не ліки і закляття, за допомогою яких Рейневан зупиняв запалення і боровся із зараженням, у Вілкоша Лінденау було б небагато шансів побачити міські стіни і піднесені над ними, встромлені в сіре лютневе небо мідні шоломи веж Святої Ельжбети, Марії Магдалини, Войцеха та інших костелів. У нього було б небагато шансів зрадіти близькості Свидницької брами, що вела до міста. І полегшено зітхнути.
– Ну от ми і вдома, – полегшено зітхнув Вілкош Лінденау. – А все завдяки тобі, Рейневане. Якби не ти…
– Нема про що говорити.
– Є про що, – глухо заперечив армігер. – Без тебе я б не доїхав. Я перед тобою в боргу…
Він замовк, дивлячись на костел Божого Тіла, з якого саме озвався малий дзвін.
– За що тебе прокляли, за те прокляли, – сказав він. – Хай тобі Бог прощає за гріхи. Але я завдяки тобі живий, і що тобі завдячую, те завдячую. А борг сплачу. Бо я, бач, трохи тебе ошукав. Тебе і твоїх гуситів. Якби вони знали правду, то не відпустили би, свобода би мені дорого обійшлася. Лінденау – це родове ім'я, яке я ношу на честь роду і батька. Але мій батько помер, ще коли я був малою дитиною, і мати невдовзі вийшла заміж вдруге. Так що єдиний батько, якого я насправді завжди мав і маю, – це пан Бартоломій Ейзенрейх. Це тобі щось говорить?
Рейневан кивнув. Прізвище одного з найбагатших вроцлавських патриціїв і справді говорило чимало. Вілкош Лінденау нахилився в сідлі і харкнув кров'ю на сніг.
– Злочинцеві, гуситові і ворогові я б цього не сказав і не запропонував, – продовжив він, обтерши губи. – Але ж ти ідеш до Вроцлава не як ворог. Тебе ж, як я міркую, сюди більш приватна й особиста потреба припровадила. Отож я маю змогу віддячити. Під дах не візьму і притулку не дам, бо ти як-не-як під прокляттям… Але допомогти я зміг би.
– Насправді…
– Щоб у Вроцлаві щось зробити, – не дав йому закінчити армігер, – треба мати гроші. Без грошей ти тут ніхто. А як маєш гроші, можна залагодити будь-яку справу, хоч якою важкою вона б не була. З Божою допомогою ти впораєшся і зі своїм клопотом, брате. Бо гроші ти матимеш. Я тобі їх дам. Не ображайся, що я віддячую тобі як справжній Ейзенрейх. По-купецькому. Інакше не можу, бо…
– Я знаю, – Рейневан злегка усміхнувся. – Бо я проклятий.
* * *
Другий проблиск щастя трапився Рейневанові невдовзі після полудня. Він не в'їхав у місто разом з Лінденау, бо небезпідставно побоювався, що Свидницька брама, яка виходила на небезпечний південний бік, перебуває під пильним наглядом сторожі та інших міських служб. Берегом Олави Рейневан доїхав аж до Миколайської брами, де змішався з юрмою селян, котрі прямували в місто з розмаїтим призначеним на продаж товаром та реманентом, головним чином – живим. У брамі обійшлося без проблем, сторожа там була переважно знудьгована та лінива, а нечисленні активніші з-поміж них спрямовували всю свою активність на те, щоб вициганити хабар у вигляді курки, гуски чи шматка грудинки. Невдовзі після того, як у костелі Святого Миколая задзвонили на сексту, Рейневан уже залишив позаду Щепін і йшов, тягнучи коня за трензелі, до центру міста, загубившись у натовпі інших перехожих та подорожніх, які йшли в тому ж напрямі.
А як тільки він минув Ковбасницьку, щастя усміхнулося йому на весь рот. Від вуха до вуха.
– Рейневане? Невже це ти?
Ідентифікував його, як виявилося, молодик у чорному плащі та фетровому капелюсі того ж кольору, що й плащ. Широкоплечий і рум'яний, як сільський парубійко, і, як сільський парубійко, широко усміхнений. Під пахвами в нього були два чималі пакунки.
– Ахіллес… – Рейневан поборов викликаний несподіваним окриком спазм у горлі. – Ахіллес Чібулька!
– Рейневан, – подібний на батрака молодий чоловік роззирнувся, усмішка раптом спала з його рум'яного обличчя. – Рейневан із Беляви. У Вроцлаві, за два кроки від Ринку. Хто би міг подумати… Не стіймо, холера, на видноті. Ходімо до мене, в аптеку. Це недалеко. Тримай, допоможеш мені нести… Обережно!
– Що там?
– Банки. Із мазями.
Аптека і справді була недалеко, на Ковбасницькій біля самої Соляної площі. На вивісці над входом красувалося щось схоже на ікласту морквину, але вималюваний дещо нижче напис «Мандрагора» виводив з омани. Вивіска була, в цілому, не вельми імпозантною, а сам заклад – невеличким і, либонь, не надто популярним. У ті часи, коли Рейневан з Ахіллесом Чібулькою підтримували часті та жваві контакти, останній не мав ані вивіски, ні закладу. Він працював у пана Захаріаса Фойгта, власника славнозвісної аптеки «Під золотим яблуком». Тепер він явно доробився до власної справи.
– Тебе прокляли, – повторив відомий факт Ахіллес Чібулька, розставляючи банки на аптечній ляді. – Оголосили анафему. У соборі. У Старозапустну неділю. Тижнів зо три тому.
Знайомство Рейневана з Ахіллесом Чібулькою почалося в 1419 році, невдовзі після того, як Рейневан повернувся з Праги, покинувши навчання після дефенестрації та вибуху революції. Чібулька тоді був асистентом «Під золотим яблуком», причому спеціалізованим асистентом. Він був унгентарієм, себто фахівцем у приготуванні мазей. Майже всьому, що Рейневан знав про мазі, він навчився в Чібульки. Мазі втирали як батько, так і дід Ахіллеса, причому втирали у Свидниці, а сам Ахіллес був вроцлав'янином у першому поколінні. Сам він звик називати себе «сілезцем чистої крові, ще й родовитим»; можна було подумати, що вбрані у шкури пращури Чібульок заселяли печери під Шленжею задовго до того, як у ці місця прийшла цивілізація. Однак гордість з приводу власних коренів супроводжувалася часом ледве стерпною зневагою до націй, які Чібулька називав «прийшлими», – передусім до німців. Рейневана часто обурювали погляди Чібульки, але сьогодні він збагнув, що шовінізм аптекаря може дуже стати у пригоді.
– Тебе прокляли, бісові німаки, – зі злістю повторив Ахіллес Чібулька. – Ти ж, певно, про це чув? Ну та як же, не міг не чути. Крику було на цілий Вроцлав. Якби тебе в місті впізнали…
– Було б дуже недобре, якби мене впізнали.
– Та вже ж недобре. Але ти не переживай, Рейневане, я тебе сховаю.
– Даси притулок проклятому?
– Мені нема діла до їхніх німецьких анафем! – скипів Ахіллес. – Ми, себто шльонські physici і pharmaceutici, мусимо триматися купи, бо ми один цех і одне шльонське братство. Один за всіх, всі за одного! І всі contra Theutonicos, проти німців. Так ото я собі поклявся після того, як ці свині до смерті замучили пана Фойгта.
– Пан Фойгт мертвий?
– Замучили його, пся їхня мать. За чари і поклоніння дияволу. Чисто тобі сміх! Ну, штудіював пан Захаріас трохи «Picatrix», трохи «Necronomicon», «Grand Grimoire» і «Arbatel», почитував трохи П'єтро ді Абано, Чекко д'Асколі та Михайла Шотландця… Але чари? Та що він там на тих чарах знався? Я і то в них ліпше петраю! Ось!
Ахіллес Чібулька вправно зажонглював трьома слоїками, підкинув їх, розпростер руки, крутнув долонями і пальцями. Слоїки стали самі по собі кружляти і обертатися, дедалі швидше й швидше описуючи у повітрі кола та еліпси. Аптекар рухами долоні змусив їх сповільнитися, після чого акуратно посадив їх – усі три – на ляду.
– Ось! – повторив він. – Магія! Левітація, гравітація. Та ти й сам, Рейневане, левітуєш, я ж бачив, як ти перед дівчатами своїм умінням вихвалявся. Кожен другий якісь чари та заклинання знає, носить амулет або п'є еліксир. І що, можна за це людей катувати, на вогнищах палити? Не можна. Так що плювати я хотів на всі ті їхні анафеми. Притулок тобі я дам. Тут, над аптекою, є кімнатка, у ній і оселишся. Тільки-от по місту не валандайся, бо впізнають – і буде біда.
– Так складається, – буркнув Рейневан, – що я мушу побувати в кількох місцях…
– Не раджу.
– Мушу. А талісмана в тебе часом нема, Ахіллесе?
– Кілька є. А якого тобі треба?
– Панталеон.
– Ах! – унгентарій ляснув себе долонею по чолу. – Он воно як! Ну, що ж, це таки справді вихід. І хоч у мене його нема, та я знаю, де роздобути. Річ недешева… Гроші є?
– Повинен мати.
– Не сьогодні-завтра? – здогадався Ахіллес Чібулька. – Добре, заплачу зі своїх, а ти мені пізніше віддаси. Матимеш свого Панталеона. А зараз ходи «Під голову мавра», поїмо, вип'ємо. Розповіси про пригоди. Стільки різних пліток розказували, що я аж згораю від цікавості…
Отаким-ото робом, хоч іще й день не минув, а Рейневан уже мав у Вроцлаві надію отримати гроші та прихисток – дві речі, без яких не може обійтися ніякий змовник. А ще він мав друга і спільника. Бо хоч розповідь про свої пригоди Рейневан неабияк скоротив і піддав жорсткій цензурі, на Ахіллеса Чібульку вона справила таке враження, що, як тільки він її дослухав, негайно задекларував далекосяжну допомогу і співучасть у всьому, що Рейневан замислює і планує.
Що ж до самого Рейневана, то він дуже розраховував на те, що його світла смуга наразі не закінчиться. Вона була йому надзвичайно потрібна. Він мусив встановити контакт із каноніком Отто Беессом. Це було пов'язано з ризиком. За Отто Беессом могли стежити. А за його домом спостерігати.
