Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 35 страниц)
На очах Рейневана ружомбероцькі панцирні закинули на вози вагенбурга ланцюги з гаками, розвернули коней, потягли. Вози перевернулися, причавивши стрільців і арбалетників. У пролом ввалилася калікстинська кіннота, вершники рікою ввірвалися всередину, кололи, рубали і затоптували. Розірваний вагенбург раптом перетворився на пастку без виходу.
– Це кінець! – крикнув Ян Чапек із Сан, рубаючи мечем наліво і направо. – Поразка! Нам каюк! Рятуйся, хто може! Рейневан! До мене!
– До мене! – репетував Ондржей Кержський. – До мене, браття! Рятуйся, хто може!
Рейневан розвернув коня. Він вагався тільки мить, коротку мить – мить, від якої залежали життя або смерть. Він побачив, як панцирна кіннота кладе покотом сланецьких ціпників та списників з Кутної Гори, як ідуть під меч Сирітки з Чеського Броду. Як валиться із сідла Зигмунт з Вранова. Як падає сколотий списами і посічений мечами Прокоп Голий, який бився на возі. Як упускає дароносицю і падає смертельно поранений Прокупек. Як битва перетворюється на побоїще.
І його охопив страх. Потворний, пронизливий страх.
Він притиснувся до гриви коня – і помчав за Чапеком. У прогалину між возами, під градом куль і стріл. Униз, униз, яром, схилом гори. Аби лише якнайдалі.
Аби тільки чимдалі від Ліпан.
* * *
– До Коліна! – крикнув Ян Чапек. – До Коліна! Аби коні витримали! Рейневан! Що ти там робиш, чорт забирай!
Рейневан зіскочив із сідла. Впав на коліна. Нахилив чоло до самої землі. І розридався.
– Сенс життя… – плакав він, затинаючись, – Ідеали… Lux perpetua… А я втікаю з поля битви… Немов боягуз… Навіть загинути… Навіть загинути як слід не зумів!
Чапек стер з лиця сажу, піт і кров. Покрутив головою, сплюнув.
– Це ще не кінець! – заволав він. – Ми ще їм покажемо! А що? Ми мали дати себе вбити? Як дурні? Сьогодні втікаємо, щоби завтра могти битися знову! Вставай, сілезцю, вставай! Бачиш? Це вже колінський тракт! Їдемо до Коліна, там нас не дістануть! Вставай – і на коня! Чуєш?
– Їдь сам.
– Що?
– Їдь сам. Мені в Коліні немає чого шукати.
Теплий травневий дощ падав і шелестів на листі.
Так-так, шляхетні лицарі, так, богобійні ченці, вірте мені, милостиві панове купці, лютий був ліпанський conflictus, запеклий був бій на схилах Ліпської гори.
Билися на смерть аж до пізнього вечора. До пізнього вечора, доки остаточно не стемніло, гинули браття з Табора і Сирітки. Одних побили в полі, інших – у вагенбургу, ще інших – коли ті втікали. Загалом полягло, кажуть, близько двох тисяч Божих воїнів, серед них і Прокоп Голий, прозваний Великим. Чимало братів у полон взяли. Котрі знатніші були, тим дарували життя. Але більш ніж сім сотень узятих в полон загнали рожмберські до стодол під Чеським Бродом і там живцем їх спалили.
І був то великий тріумф калікстинів і католиків. І кінець таборитсько-сирітських польових військ.
Наступного дня після Ліпан, останнього дня травня 1434 року, у Городку, в дорозі до Галича, де мав прийняти васальну присягу від нового молдавського воєводи Стефана, помер на руках духовних і світських осіб Владислав Ягайло, король Польщі. Того самого року, в день апостола Якова, зійшов на вавельський престол син Ягайла, Владислав Ягеллончик, якому сповнилося десять весен.
Був заколот на Литві. Проти унії з Польщею і всім, що польське, збройно виступив підбурювач Свідригайло, дядько нового короля, а підтримували його Інфлянтський орден[219]219
Польська назва Лівонського ордену.
[Закрыть], русини та Сигізмунд Корибутович, недійшлий правитель Чехії і Верхнього Шльонська. У 1435 році, у день, присвячений святому Егідієві, в dies Jovis, за чотирнадцять днів перед equinoctium autumnale, поліг Корибутович у бою проти поляків. У битві, що відбулася під Вілкомежем, над рікою Святою.
Урожайним роком був рік 1435. Може, пам'ятаєте? Це ж бо всього лише якихось п'ять років тому. Жали в деяких місцях ще до Петра і Павла[220]220
29 червня.
[Закрыть], а після Петра і Павла уже всюди було по жнивах. Виноград у виноградниках відцвів до святого Вітта, а невдовзі після святого Вітта ягоди в гронах уже були великі, як горох, а подекуди – як козячі бібки. Вельми жарке видалося літо того року, таке спекотне, що люди мліли на полях.
Того-таки року восени об'явилася на небесах яскрава комета з розпушеним хвостом, на захід оберненим. Порішили астрологи, що недобрий се знак. І мали рацію. Невдовзі після того вибухнула велика моровиця у Шльонську, у Чехії, в Саксонії та в інших землях, багато людей від неї повмирало. У Дрездені, кажуть, за один день хоронили більше ста мерців. Багато знатних людей померло, багато. А у Вроцлаві помер канонік Ґвіздендорфф. І дуже добре, що помер, паскудник був, яких мало, oret pro anima sua, quis vult[221]221
Хай за його душу молиться, хто хоче (лат.).
[Закрыть] Шкода, що більше таких, як він, не померло, тоді б у Шльонську краще жилося.
У 1436 році, через два роки після різні Табора і Сиріток під Ліпанами, у день перед Бартоломієм[222]222
23 серпня.
[Закрыть] в'їхав до Златої Праги Сигізмунд Люксембурзький, dei gratia Romanorum imperator, Ungarie, Boemie, Dalmacie et Croacie rex[223]223
Божою милістю римський імператор, король Угорщини, Чехії, Далмації та Хорватії (лат.).
[Закрыть]. Багато людей зустрічали його вигуками «віват!» і криками радості, зі сльозами щастя на очах вели на Град. Та були й такі, котрі монархом Люксембуржця не визнали, проголосили узурпатором, рудим пройдисвітом і царем вавилонським, а деякі й узагалі війну проти нього розпочали. Проповідник Амброж, Бедржих зі Стражниці, Ян Колда з Жампаха, а понад усе славетний гейтман Ян Рогач з Дубе. Останній так дався взнаки, що невдовзі імператорське військо взяло його в облогу в його твердині Сіон. Твердиня впала, а захоплених у полон Рогача, Вишека Рачинського та товаришів повезли до столиці. Там усіх їх за наказом імператора Сигізмунда жорстоко мучили і довго катували, а насамкінець на великій шибениці повісили. Сталося се в понеділок, у наступний день після дня Nativitatis beate Marie virginis Anno Domini 1437[224]224
Різдва святої Діви Марії року Божого 1437 (лат.).
[Закрыть].
І був довгий плач у народі. Плакали люди, як тільки хто про сеє згадував.
Розділ двадцять третій
у якому всьому приходить кінець.
– Від горя вже виснажилось моє око. – поскаржився сумною цитатою[225]225
Пс. 31:9-10
[Закрыть] Ян Бездєховський з Бездєхова, найстарший, найдосвідченіший і найбільш шанований з-поміж празьких чарівників конгрегації аптеки «Під архангелом».
– Виснажилось моє око, душа моя й нутро моє, – додав він, розливаючи з карафи в кубки. – Скінчилось життя моє в смутку, а роки мої у квилінні. Моя сила спіткнулася через мій гріх, і виснажились мої кості. Іншими словами, Рейнмаре, старість, бодай би її зараза, не радість. Але годі про мене, годі. Розповідай, що в тебе. Кажуть, твоя панна… Це правда?
– Правда.
– А наш друг Самсон…
– Теж правда.
– Шкода, шкода, – reverendissimus doctor підняв кубок, добряче хильнув. – Дуже шкода. А ти під Ліпанами, кажуть, був… Людей там, розказують, живцем у стодолах палили, сотні людей. Страхіття, страхіття. І що тепер, скажи? Чому тепер бути?
– Це кінець певної епохи. Перелом. У Чехії тепер вирує, як у казані…
– А піна спливає, – докінчив Бездєховський. – Як завжди, на самий верх. А ти? Будеш далі боротися?
– Ні. Я зазнав поразки. У всьому. З мене досить.
– До цікавих часів довелося дожити, – зітхнув старий. – Цікавих. І смішних, і страшних… На щастя, вже небагато того життя…
– Та що ви, вчителю…
– Небагато, небагато. Єдине, що мене ще тримає при житті, – це алкоголь. Алкогольні напої. Винний алкоголь, – Бездєховський підняв кубок, – це справжній ефір, який усуває з організму нечисті субстанції, а загуслій і повільній крові повертає плинність і жвавість. У горілці, як у квінтесенції, міститься екстракт найвищої гармонії. Горілка діє власне так, як і називається: це вода життя, aqua vitae, життєдайна рідина, яка може продовжити наші дні, ба, може навіть смерть відстрашити і відкласти кінець… Ет, про що тут говорити! Випиймо!
– Учителю.
– Слухаю тебе, сину.
– Я не залишуся у Празі надовго, повертаюся у Шльонськ. У мене там… несплачені рахунки. Я відвідав вас, бо… Маю прохання. Настільки нетипове, що не смію звертатися з ним ні до Телесми, ні до Едлінгера Брема… Можу тільки до вас. Сподіваючись, що зволите зрозуміти…
– Викладай сміливо. Чого тобі треба?
– Отрути.
* * *
– У мене є все, про що ви просили, магістре Яне, – бібліотекар Щепан з Драготуш глянув на Бездєховського і Рейневана з підозрою, вивалив на стіл оберемок книг. – «Turba philosophorum», себто перекладена «Мушаф аль-гама'а». «Сірр аль-асрар», «Secretum secretorum», в оригіналі, якщо у вас будуть клопоти з арабською, попросіть про допомогу Теггендорфа. «Epistoła de dosibus tyriacalibus» Арнольда Вільянови. І особлива рідкість: «Questiones de tyriaca» Гвілельма де Корві. Цікаво, навіщо вам два останні твори? Збираєтеся когось отруїти, чи що?
* * *
– Ось, – Ян Бездєховський підняв флакон з опалесціюючою зеленуватою рідиною, – тобі отрута, Рейнмаре.
Рейневан мовчав, зблідлий. Бездєховський відставив флакон, почухав посинілий ніс.
– Твій об'єкт, як ти стверджуєш, – почав він, – постійно приймає рідке золото, aurum potabile. Цим самим він абсолютно опірний проти всіх відомих отрут і токсинів у їхній основній формі. Тому необхідно застосувати compositum, багатоступеневу комбіновану отруту. Саме aurum potabile не реагує ні з чим. Однак належить припустити, що ті, хто приймає aurum, вживають також інші препарати, метою яких є зберегти органічний баланс, соматичну рівновагу і протидіяти побічним наслідкам. Такими препаратами бувають confectiones magnae, confectiones opiatae, деякі panacea, як-от, наприклад, Hiera, і деякі athanasia, як-от Theriak[226]226
Panacea – універсальні ліки. Athanasia – засіб для безсмертя. Hiera і Theriak – універсальні протиотрути.
[Закрыть]. Наш compositum, алхімічний magisterium Едлінгера Брема, має як menstruum[227]227
Наповнювач (лат.).
[Закрыть] позбавлену смаку aqua fortis[228]228
Селітряна кислота (лат., дослівно «сильна вода»).
[Закрыть]. Використані simplicia[229]229
У середньовіччі медикаменти поділялися на однокомпонентні (simplicia) і багатокомпонентні (composita).
[Закрыть], якщо тобі це цікаво, це, зокрема, пізньоцвіт, colchicum autumnale, і вовче лико, daphne mezereum. Нічого особливого і нового, пізньоцвітом, як можна здогадатися з латинської назви, труїла вже Медея в Колхіді. Те, що в нашому композиті найбільш інноваційне… і найбільш смертоносне… це буфотенін. Магічно перероблений екстракт з активних субстанцій, що містяться у секреті залоз ропухи.
Бездєховський взяв карафу, налив собі.
– Коли ти даси йому отруту, об'єкт через якийсь час відчуватиме симптоми, котрі супроводжують негативну реакцію на aurum potabile. Як завжди, він прийме тоді panaceum. З panaceum прореагує пізньоцвіт, викликавши бігунку. Засіб від бігунки прореагує з mezereum, посилюючи симптоми і сильно підвищуючи температуру тіла. Тоді об'єкт прийме Hiera або Theriak, а з утвореним цим усім розчином прореагує буфотенін.
– Смерть настане швидко? Безболісно?
– Зовсім навпаки.
– Це добре. Дуже дякую, вчителю.
– Не дякуй, – reverendissimus doctor хильнув собі з кубка. – їдь і отруй сучого сина.
* * *
Люди аж зупинялися, оберталися, витріщалися з роззявленими від подиву ротами, перешіптувалися, показували пальцями. Було на що показувати, було з чого дивуватися. Здавалося, легенда, казка і лицарський епос ожили і завітали до Вроцлава, на багатолюдну Замкову вулицю. Серединою вулиці, у шпалері вроцлав'ян, що розступалися на обидва боки, танцюючим кроком ступав прегарний каро-гнідий жеребець, покритий сніжно-білою попоною і прикрашений навколо шиї квітковою гірляндою. На жеребці сидів молодий лицар у чорно-срібному вамсі й оксамитовому береті з перами. Лицар віз перед собою на луці прекрасну, як картинка, панну в білій котарді та у вінку з квітів на світлому волоссі, пишному і розпущеному, немов у лісової німфи. Панна обіймала лицаря й обдаровувала його сповненим любові поглядом, а час від часу ще й не менш пристрасним поцілунком. Кінь ступав, ритмічно цокаючи підковами, люди захоплено зглядалися. Здавалося, що до Вроцлава приїхав хтось просто зі строф романсу, зі слів пісні трубадура, з розповіді барда. «Оно, – шептали вроцлав'яни, – глядіть, Лоенгрін везе Ельзу з Братанту, Ерек тримає на Луці Еніду, он Алькасин в обіймах своєї Ніколетти, он Флоріс і Бланшфлер. Оно, дивіться, Івен і Пані Джерел, он Гарет і Ліонесса, он Вальтер і Хільдегунда, он сам Парсіфаль зі своєю Кондвірамурс».
– Зглядаються, – Парсіфаль фон Рахенау відірвав губи від уст нареченої. – Весь час на нас зглядаються…
– Нехай зглядаються, – Офка фон Барут, а незабаром фон Рахенау, зручніше всілася на луці, з любов'ю глянула в очі нареченого. – А ти пообіцяв.
Факт, Парсіфаль фон Рахенау пообіцяв. Тож обох батьків, Трістрама фон Рахенау і Генріха Барута, наречені після офіційної церемонії заручин залишили за пивом і вином, а матерів, Грозвіту фон Барут і Берхту Рахенау, – за мріями про внуків. А наречений Парсіфаль виконав обіцянку, яку дав нареченій. Що романтично провезе її через весь Вроцлав. Від ринку до собору – і назад. На луці. На каро-гнідому кастильському жеребці, подарованому Дзержкою де Вірсінг.
Вроцлав'яни витріщалися. Підкови застукотіли по дошках і брусах, наречені в'їхали на П'ясецький міст. Перехожі розступалися перед ними. Офка раптом голосно зітхнула, впилася нігтями в плече Парсіфаля.
– Що сталося? Офко?
– Я бачила… – Офка ковтнула слину. – Мені здавалося, що я бачила… Знайому…
– Знайому? Кого? Може, вернутися?
Офка ще раз ковтнула слину, заперечливо покрутила головою, мимоволі почервонівши. «Краще ні, – подумала вона. – Краще не повертатися до давніх справ, краще викреслити їх, викинути з пам'яті. Той день на вершині Радуні. Краще, щоб коханий не знав, що це завдяки білій магії, що це магія їх поєднала, що це чари подолали перешкоди і зробили так, що вони разом, нині й навіки, бо що Бог з'єднає, того не роз'єднати».
«Цікаво, – раптом подумала вона, – чи і їм вдалося, чи й для них магія була так само сприятливою. Для Еленчі… І для Електри. Електри, обличчя якої я тільки що бачила в натовпі».
– Ми були ледве знайомі, – пояснила вона, намагаючись вдавати байдужість. – Її звали Електрою.
– Я дивуюся батькам, – промовив Парсіфаль, – які дають дітям такі імена. Ти можеш назвати це забобоном, але я би боявся, що ім'я може виявитися пророчим і вплинути на долю нащадка.
– Тобто?
– Електра була донькою Агамемнона, царя Мікен. Вона обожнювала батька; коли його вбили, вона знавісніла від ненависті і прагнення помсти. Вона помстилася, але збожеволіла. Я не дав би доньці такого імені.
– Я теж ні, – Офка пригорнулася до нареченого. – Нашу доньку ми охрестимо Беатою.
* * *
Дзвін костелу Діви Марії на П'ясеку провістив сексту. Рейневан проштовхувався крізь юрму, леліючи і оберігаючи схований за пазухою флакон з композитною отрутою. Він прийняв рішення. Тепер тільки чекав нагоди. Давно вже чекав нагоди.
* * *
Під охороною Кучери фон Гунта та його людей Стінолаз ішов серединою П'ясецького мосту, піднятою долонею вітаючи вроцлав'ян, які протискувалися до нього. На його каптані красувався грубий золотий ланцюг, символ влади. Стінолаз мав владу. Єпископ Конрад довірив йому світське намісництво над усім Шльонськом, призначив оберландесгауптманом, управляючим, старостою і єдиновладним правителем Вроцлава, піднявши його понад міською радою і магістратом. Так Біркарт Грелленорт став наймогутнішою після єпископа людиною у Шльонську. Став – при загальному схваленні та всім на радість. Як-не-як, а все ще тривала запекла війна з гуситами, у руках гуситів досі залишалися Нємча і Отмухов, по Шльонську далі нишпорили банди гуситських мародерів і їхніх союзників – лицарів-грабіжників. Народ хотів влади рішучої і сильної, зосередженої в одній міцній руці.
Потрібний був розважливий муж, вождь і захисник. Вроцлав'яни вірили у свого захисника, вірили, що він їх вбереже, захистить, підніме з руїн, збагатить й ощасливить. Вірили і дивилися на нього, як на ікону, боготворили.
– Збавителю!
– Прихисток наш!
– Доброчинцю!
Під ноги Стінолаза сипалися квіти. Матері простягали до нього дітей, щоби зволив поблагословити. Цехові челядники ставали навколішки. Бідняки припадали до ніг, звідки їх швидко й успішно викопували люди фон Гунта.
– Під твоє заступництво!
– Будь нашим порятунком!
– Провадь нас, вождю!
За Стінолазом чимчикував отець Феліціян Ґвіздек, тепер фон Ґвіздендорфф, який за вірність і заслуги був підвищений єпископом на пребенду і посаду каноніка в колегіаті Святого Хреста. Отець Феліціян усміхався до натовпу, благословляв і мріяв. Про те, що невдовзі він буде йти попереду, а Стінолаз позаду. Кучера фон Гунт теж усміхався, стискаючи зуби, відштовхував настирних.
– Усе розглянемо, – з усмішкою обіцяв Стінолаз, відштовхуючи петиції і просьби, які йому простягали. – Усе детально розглянемо… Винних покараємо! Запанує закон! І справедливість!
– Геть, – сичав на прохачів Кучера. – Геть, бо копну…
– Настане золотий вік для Вроцлава… – Стінолаз погладив по голівці чергову дівчинку з букетиком. – Золотий вік! Після перемоги над ворогами!
– Але боротьба ще не закінчена! – голосно сповіщав він. – Гадина ще не добита! Ви повинні бути готовими до жертв і труднощів…
Він замовк, побачивши світловолосу дівчину, яка стояла відразу перед ним. Її лице когось Стінолазові нагадувало. Три вожно нагадувало. «Її обличчя, – подумав він, – старше, аніж вона сама».
Він простягнув руку, щоби поблагословити. Щось спонукало його забрати її назад.
– Я тебе знаю?
– Я Сибілла з Беляви, – дзвінким голосом сказала дівчина. – Донька Петера, якого звали Петерліном. Згинь, убивце.
Це сталося швидко. Так швидко, що Кучера фон Гунт не встиг відреагувати. Не встиг ні відштовхнути Стінолаза, ні схопити дівчину. А та вийняла з-під опанчі короткий празький «зрадницький» самопал і з відстані півкроку випалила Стінолазові просто в груди.
Усе окутав густий дим, у якому дівчина зникла, як привид. Як з'ява. Як сонна мара.
Натовп з вереском розступився, розбігся, розсипався. Давши Рейневанові змогу побачити.
Він бачив, як підстрелений Стінолаз похитнувся, але не впав. Як подивився на покриті кіптявою і залиті кров'ю груди, на всаджені кулею в тіло ланки золотого ланцюга. Як дико засміявся.
– Ловіть її, – простогнав Стінолаз, переводячи подих. – Хапайте… Шкуру із суки пасами здеру…
– Ви поранені!
– Це нічого… Зі мною нічого не сталося… Щоби мені пошкодити, треба трохи більше… Звичайна куля – це зама…
Він запнувся, закашлявся, очі вилізли в нього з орбіт. З різким кашлем з його рота хлинула чорна кров. Він крикнув, заревів, закаркав. Зрозумів. Зрозумів це і Кучера. Зрозумів скулений на землі канонік Феліціян. Зрозумів Рейневан, який дивився на все це.
Це була не звичайна куля.
Стінолаз закричав. І заскрекотів, а перш ніж скрекіт встиг відзвучати, він на очах усіх перетворився на чорного птаха. Птах важко затріпотів крильми, піднявся, полетів, розсіваючи краплі крові, над Одру, у бік острова Тумського. Не відлетів далеко. Усі бачили, як над рікою птах із жахливим вереском і скрекотом перетворився на велику безформну потвору, напівптаха-напівлюдину, і ця потвора смикала ногами і махала крилами, розбризкуючи кров. Метаморфоза відбувалася на очах у всіх, у сірі води Одри потвора впала вже в подобі людини. Конаючої людини з золотим ланцюгом на грудях.
Вода зімкнулася над трупом. Залишилася кривава піна, яку розтягувала навсібіч течія.
* * *
Труп Стінолаза зупинився на бику Довгого мосту, зачепившись за гілки, які нанесла течія. Він тримався на воді лицем униз, погойдуючись на хвилях, добру годину. Врешті-решт сплив, вода понесла його вздовж млинів, на піщані відмілини, де він застрягав ще декілька разів. Потім його підхопила сильніша течія, пославши знову під лівий берег, на Гарбари, у смердючі стоки чинбарень. Крутячись у вирах, він доплив до Сокільничого язу, а вода перенесла його через загату.
На глибіні за островом утопленик, що крутився у водовертях, привернув увагу величезного одрянського сома. Але труп усе ще був надто свіжий, щоби з нього можна було вирвати м'ясо, велика рибина, шарпаючи тіло, змогла лише перевернути його навзнак. Тому коли Стінолаз виплив на заплаву біля Щепіна, його обсіли крячки. До Битині він доплив уже без очей, з двома кривавими дірками в обличчі.
У Поповицях пастушки, котрі напували корів, показували на нього один одному пальцями.
Було пізно після обіду, коли він доплив на висоту Клечкова. До укріпленої фашинами півзапруди.
На півзапруді сидів рибалка в солом'яному брилі, озброєний ліщиновим вудлищем. Якийсь момент він дивився на утопленика, що обертався у протитечії. На його чорне волосся, яке коливалося у воді, неначе вітряниці. На пташине обличчя і пташиний ніс…
– Нарешті! – рибалка скочив на рівні ноги. – Нарешті! Слава філософам!
– Ти приплив, Біркарте фон Грелленорт! – кричав Вендель Домараск, дико витанцьовуючи і вимахуючи руками. – Я довго чекав, терпляче, так, терпляче чекав над річкою. І ось нарешті Одра тебе принесла! І я можу на тебе подивитися! Ох, який же я радий, що можу на тебе подивитися!
Труп відчепився від півзапруди, крутнувся, потрапив у течію. Колишній гуситський шпигун помахав йому на прощання.
– Вклонися від мене Балтійському морю!
І на цьому кінець розповіді. Completum est quod dixi de Operatione Solis[230]230
«Те, що я мав сказати про сонячні речі, я сказав» («Смарагдова таблиця»).
[Закрыть]. Finis coronat opus[231]231
Кінець – ділу вінець (лат.).
[Закрыть]. Я закінчив. І натрудився добряче. Explicit hoctotum[232]232
На цьому все (лат.).
[Закрыть],a ти, мила дівчино, infundemihi potům[233]233
Наповни мені кухоль (лат.).
[Закрыть]! Наливай, наливай! Вип'ю на дорогу кухлик свидницького. Або й два.
Бувайте, шляхетні й добрі панове. Нехай провидіння береже вас у дорозі від нещастя й лихої пригоди. Ні-ні, я сказав, кінець – отже, кінець, більше баяти не буду. Бо уяву мою зрадила її сила. Уяву сила зрадила була, Та, мов колеса, ясні та веселі, Жадобу й волю долі повела Любов, що водить сонце й зорні стелі. L'amor che move il sole e Valtre Stelle…{70} Дивно якось переслідує мене той Данте… Кінець промови. Бо хоча, як мудро рече Екклезіаст, складати багато книжок не буде кінця[234]234
Екк. 12:12.
[Закрыть], закінчувати все-таки треба. Є такий мус.
Мені вже час. До Константинополя дорога далека, а я хотів би ще до Адвенту побачити вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг і Босфор.
Хочу побачити свою мрію. Заким вона безповоротно зникне. Бувайте здорові. А на прощання… Воістину кажу я вам, кожному зокрема: пам'ятайте Екклезіаста. Primo: omnia vanitas, усе марнота. Secundo: підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині!
Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе[235]235
Екк. 12:13-14.
[Закрыть].
Чи добре воно, чи лихе.
