Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 35 страниц)
На стежці з'явилася постать, і Еленча полегшено зітхнула. Бо це не був розбійник, вовкулака, Баба Яга, страшний лісовик, грізний зеленошкірий альп, ані не жоден із сумнозвісних мандрівних монахів, котрі так і чигали на дівочу честь. Постаттю, що з'явилася, була дівчина, мабуть, навіть молодша, аніж вона сама. Зі світлою косою, веснянкувата, з кирпатим носом. Вдягнена по-чоловічому, причому небідно.
– Ой-ой, – сказала веснянкувата дівчина, побачивши Еленчу, і глибоко зітхнула. – Ой-ой, ну я й злякалася. Була впевнена, що це вовкулака… Або що мандрівний монах… Ой-ой. Здрастуй, ким би ти не була… Я…
– Тихше, – шепнула Еленча, бліднучи. – Хтось іде… Я чула кроки…
Веснянкувата обернулася, присіла і потяглася до руків'я стилетика, що висів у неї на поясі. Однак її рука при цьому так дрижала, що Еленча не вірила, що їй вдасться видобути зброю. Сама вона вхопила камінь, вирішивши дорого продати своє життя чи що би там довелося продавати. Але день, як виявилося, був днем безкінечних здивувань і несподіванок. По звивистій, крутій і кам'янистій стежці, яка вела до вершини Радуні, саме підходила третя дівчина. Вона теж стала як укопана, побачивши їх обох.
На вигляд вона була наймолодшою. Її лице, риси, колір волосся, очі – усе це когось Еленчі нагадувало, викликало почуття тривоги. Почуття невиразне і незбагненне, а тому ще більше тривожне.
– Ну-ну, – миттю повернувши собі впевненість у собі, взялася в боки веснянкувата. – Куди це тебе принесло, шмаркачко? Та ще й саму-самісіньку? Ти не знаєш, що тут буває небезпечно?
Еленча ледве втрималася, щоби не пирснути. Якщо новоприбула і була молодшою від веснянкуватої, то на дуже трошки. Зате вона напевне була вища. На її лиці не було видно ані сліду переляку чи бодай стурбованості. «Її лице, – подумала Еленча, дивуючись цій думці, – старше, аніж вона сама».
– Голову дам навідріз, – сказала вона, – що ми всі прийшли сюди з однією метою. А позаяк ця мета на самій вершині, нам треба поспішити. Інакше ми не встигнемо повернутися перед смерком. Ходімо, дівчата. За мною.
Веснянкувата зробила таку міну, ніби хотіла фиркнути. Але що поробиш, кожна група повинна мати лідера. А Еленча була найвища. І хтозна, чи не найстарша.
– Мене звати Офк… Евфемія фон Барут, – гордовито сказала веснянкувата. – Донька лицаря Генріха Барута зі Студзиська. З ким маю честь?
– Еленча… де Вірсінг.
Новоприбула, коли обидві звернули на неї погляди, опустила очі. Довго не відповідала.
– Можете, – врешті-решт тихо вимовила вона, – називати мене Електрою.
Видовжену вершину Радуні увінчував кам'яний вал, у його центрі лежав камінь, великий, схожий на катафалк моноліт. Жодна з дівчат не могла цього знати, але цей моноліт лежав на горі вже тоді, коли по Судетському передгір'ї тупали мамонти, а великі черепахи відкладали яйця на одрянському острові П'ясек – нині велелюдній і щільно забудованій частині великого Вроцлава.
Біля підніжжя моноліту палало вогнище, полум'я облизувало дно обсмаленого казана, з якого бризкало вариво. Неподалік на купі черепів лежав чорний кіт. У типово котячій лінивій позі. Він був зайнятий – вилизував шерсть. Це було найлінивіше вилизування, яке Еленча будь-коли бачила.
Біля вогнища сиділи три жінки.
Одна, зовсім старезна, згорблена і скоцюрблена, гойдалася, бурмотіла, мугикала, викривлюючи темне обличчя. Та, що сиділа найдалі, здавалася всього лише дівчинкою. На її блідому, трохи ніби лисячому і некрасивому лиці палали лихоманкою очі. Збите в ковтун волосся підтримував у такому-сякому порядку вінок з вербени та конюшини.
Центральну позицію займала найважливіша. Bona femina. Та, до якої всі вони сюди прийшли. Висока, огрядна, прибрана у гостроверхий капелюх із чорного фетру, з-під якого буйними хвилями стікало на плечі полум'яно-руде волосся. Шия чарівниці була обвита шаллю із зеленої вовни.
– У мене палець свербить, – невиразно проговорила темнолиця стара. – У мене палець свербить, і це свідчить…
– Заткнися, Ягно, – втихомирила її руда в капелюсі, після чого підняла на прохачок очі, світлі, наче розплавлене олово. – Здрастуйте, дівчата. Що вас сюди привело? Не говоріть, сама відгадаю. Небажана вагітність? Ні, мабуть, ні. Хворими ви мені теж не здаєтеся, зовсім навпаки, я б сказала, ви всі три виглядаєте надзвичайно здоровими. Значить, кохання! Кохаємо, а об'єкт кохання далекий і недоступний, все більш далекий і все більш недоступний. Я вгадала?
Веснянкувата Евфемія фон Барут була першою, що наважилася поспішно й енергійно покивати головою. Першою і єдиною. Еленча під поглядом рудоволосої відьми опустила голову, вражена раптовою впевненістю, що її прихід сюди був цілком позбавлений сенсу, абсолютно зайвий і страшенно дурний. Що ж до Електри, то вона навіть не поворухнулася, задавлена у вогонь бездумним поглядом.
– Вгадала, не вгадала? – забурмотіла рудоволоса. – Per Вассо[206]206
(Клянуся) Вакхач (іт.).
[Закрыть]! Буде видно. Підкинь хмизу у вогонь, Елішко, а зілля – в казанок. Ягно, поводься як слід.
Темнолиця встромила в рот кулак і погамувала відрижку.
– А ви, – bona femina зміряла дівчат поглядом світлих очей, – отримаєте те, про що просите. По черзі. Кожна зокрема.
Силою Сонця й силою Луни,
Через знамення і через руни,
Ейя!
– Кипить, кипить казанок, а в нім беладона, борець, блекота. Нахили голову, Евфеміє фон Барут. Вдихай пару.
Ось тобі дзеркальце, даю тобі його. Як місяць почне маліти, у день Венери і Фреї злови в нього потайки відображення твого коханого. Загорни у вовну, поклади в пуздерко. Посип сумішшю сушених пелюсток ружі і вербени. Додай зілля Agnus Castus, відомого теж як Авраамове дерево. Додай краплю власної sanguine menstruo[207]207
Менструальної крові (лат.).
[Закрыть]. Сховай пуздерко, щоби на нього не міг впасти жоден сонячний промінь. Як ховатимеш, тричі проговори заклинання: Ego dilecto meo et ad me conversio eius, я є милого мого, і до мене звернене його пожадання. Заким місяць тричі обернеться, твій обранець буде твоїм.
Через знамення і через руни,
Magna Mater, Magna Mater…
– Кипить, кипить казанок, а в нім беладона, мандрагора. Нахили голову, Еленчо де Вірсінг. Вдихай пару.
– Ось тобі ножик сталевий, даю тобі його. Як місяць по повні почне маліти, у день Венери і Фреї до схід сонця піди до саду. Зірви яблуко, яке здасться тобі найкращим. Розріж навпіл ножиком, розтерши спершу на лезі краплю sanguine menstruo. Насип на кожну половинку яблука щіпку висушеного споришу, скріпи обидві половинки скіпками з гілочок мирту. На шкірці яблука виріж ножиком ініціал імені коханого, вимов ім'я тричі, за кожним разом промовляючи заклинання: Ессе iste venit, ось він уже надходить. Яблуко сховай, причому так, щоб на нього ні разу не впав сонячний промінь. Навіть якби твій обранець був на краю світу, він повернеться до тебе.
Ейя!
Силою Сонця й силою Луни,
Через знамення і через руни,
– Кипить, кипить казанок, а в нім беладона, собача петрушка, цикута. Нахили голову, вдихай пару, ти, що хочеш, аби тебе називали Електрою. Грізне ти взяла собі ім'я, грізне і страшне для такої молодої особи, як ти. Знай, що таких, як ти, я зазвичай відсилаю ні з чим, таким, як ти, я не допомагаю, Не підтримую в тому, що планують і що замишляють. Таким, як ти, Електро, я зазвичай наказую покладатися на час і долю.
Кіт, що лежав на черепах, зашипів. Очі чарівниці запалали лиховісним вогнем.
– Тому тільки як виняток, – тихо промовила вона, – я сьогодні трошки допоможу долі. І хоча твоє бажання, Електро, сповнене зла, я виконаю його. Простягни руку. Ось я даю тобі…
Рудоволоса чарівниця шептала, Електра слухала, схиливши голову. Вогонь пригас, казанок ще булькав, шипіло, бризкаючи на жар, вариво.
Кіт занявчав.
– А тепер ідіть собі вже, – наказала bona femina. – Слава Всебогині! Ага, не забудьте: рекламацій не приймаємо!
* * *
– Не їж так похапцем, – дорікнув Шарлей. – Тобі зашкодить.
Рейневан підняв голову з-над миски, яку затуляв рукою, якийсь момент дивився так, ніби не розумів. Потім знову взявся ковтати галушки і ганятися за шкварками. Впоравшись із галушками, присунув до себе двовухий горщик журу, відламав від буханки шмат хліба. Демерит мовчки спостерігав за ним.
– Як? – раптом запитав з повним ротом Рейневан. – У який спосіб…
Шарлей зітхнув.
– Після нашого розставання я довго не знав, що з тобою відбувається. Про Ченстохову я чув, звісно, всі чули. Але звідки я міг знати, що ти там був? І що тебе посадили? Одним словом: свободою ти завдячуєш Ріксі. Її відомостям і зв'язкам.
– Проте це все-таки ти… – Рейневан відклав ложку. – Це ти видобув мене з Лельова.
– Для того і є друзі. Стримайся трохи з їжею. Ніхто в тебе цього їдла не забере.
Рейневан подивився на нього, примружуючи очі, які були загноєні та сльозилися. Очні яблука були налиті кров'ю і покриті густою сіткою червоних жилок, він явно страждав також і від світлобоязні.
– Мені потрібен цирульник, – Рейневан наче читав думки. – Або аптека. Якийсь медикамент від запалення кон'юнктиви. Очанка, алое, faeniculum або herba sancta[208]208
Faeniculum – фенхель. Herba sancta – вербена (лат.).
[Закрыть]… Але спершу я щось з'їм, я мушу щось з'їсти. А ти розповідай.
– Що?
– Розповідай, – Рейневан потягнувся через стіл по білу ковбасу, яка залишилася після Великодня. – Про те, що тим часом у світі діялося.
– Багато що діялося. Ти сидів рівно три роки, а так, ніби сидів тридцять. Часи зараз історичні. По тому це видно, що відбувається багато всього – і швидко. Ти сидів – а воно тут відбувалося. Дуже багато і дуже швидко. Ти проґавив безліч історичних моментів, і щоб це зараз надолужити, я мусив би викладати тобі, що та як, до самого ранку, а на це я не маю ні часу, ні охоти.
– Знайди час і охоту. Будь ласка.
– Як скажеш. Отже, по черзі. Помер папа Мартін V. Вибрали нового…
– Габріеля Кондульмера, – підтвердив Рейневан. – Малахієву небесну вовчицю. А вибір стався у неділю Oculi, четверту перед Великоднем. Мені колись це все наворожили. Крім імені. Яке він узяв собі ім'я?
– Євгеній IV. А на Старому Ринку в Руені англійці спалили живцем Жанну д'Арк. Почався собор у Базелі. На Чехію вирушив уже п'ятий поспіль хрестовий похід, який був ганебно розбитий під Домажліце. Прокоп пустив з димом ціле олесницьке князівство, а потім з рейдом дійшов аж до Бернау, три милі за Берліном. Помер князь Болько Цешинський. Помер Конрад з Вехти, архієпископ празький. Помер єпископ Ян Шафранець, брат Пйотра Шафранця. Помер Фрідріх фон Ауфсесс, єпископ Аугсбурга… Куди ти йдеш?
– Блювати.
* * *
– Dulce lumen, – раптом заявив Рейневан. – Et delectabile est oculis videre solem.
– Га?
– Світло солодке, і добре очам сонце бачити. Екклезіаст[209]209
Екк. 11:7.
[Закрыть].
– Значить, – здогадався Шарлей, – ліки трохи допомогли?
– Трохи допомогли. Але не тільки в цьому справа. Аж ніяк не тільки в цьому.
Екстракт з італійського кропу, вербени, ружі, чистотілу і рути, безвідмовні ліки від запальних станів очей і повік, вони знайшли в аптеці у Севежі, а до Севежа ні аптек, ні цирульників ніде не було. Рейневан скористався ліками, однак результату довелося трохи почекати, а процедуру періодично повторювати. Обжершись «Під пляшкою», нещодавній в'язень більше не хотів зупинятися по корчмах, нарікав на задуху. Тому вони стали на постій на свіжому повітрі. Недалеко за Севежем, серед придорожнього березняку. Рейневан промивав очі рідиною, повторюючи при цьому магічні формули, щоб, як було написано на флаконі, «природна сила ліку надприродною силою повзятливіша була до курації».
Faeniculum, Verbena, Rosa, Chelidonia, Ruta Lumina reddit acuta[210]210
Фенхель, вербена, ружа, чистотіл, рута повернуть гостроту зору (лат.).
[Закрыть].
– Розповідай далі, Шарлею, – Рейневан приклав собі компрес до повік. – Ти закінчив на тому, що померло кілька єпископів. Хто ще помер, поки я сидів? З людей, які мене цікавлять?
– Кристина Пізанська, французька поетка. Пригадуєш? Seulete sui et seulete vueil estre… Ага, а ще помер Вітольд, великий князь литовський. Наприкінці жовтня 1430 року.
– Причина?
– Поранився, впавши з коня, довго хворів…
– Під час падіння поранився залізом?
– Не знаю. Може бути. З інших подій: Сигізмунда Люксембурзького коронували на імператора. А в Паб'яницях король Ягайло уклав з гуситами союз і агресивний альянс проти Ордену. У червні минулого року Сирітки Яна Чапека з Сан пліч-о-пліч з поляками вторглися в Нову Марку…
– Якраз про це я знаю, – Рейневан зняв компрес, покліпав. – Наглядачі рідко до мене озивалися, але один з них особливо погано ставився до хрестоносців і мусив із кимсь поділитися радістю перемоги. А що в нас? Корибутович викроїв собі королівство з Верхнього Шльонська?
– Не дуже. Він мав резиденцію у захоплених Глівіцах, які збирався зробити своєю королівською столицею. Четвертого квітня 1431 року, через три дні після Великодня, олесницькі князі завдяки зраді захопили замок і до ноги вирізали залогу. Корибутові пощастило, його тоді в Глівіцах не було. Але мрія про королівство луснула, як мильна булька. Князь пішов на Литву.{68} Себто в небуття і непам'ять.
– Болько Волошек?
– Він узявся за справу дуже амбітно, розширював свої володіння так, як і запланував, займав замки та міста одне за одним. Але ніде довго не втримався, звідусюди його прогнали. Останні здобутки, Битом і Рибнік, Миколай Ратиборський відібрав у нього рік тому. Колісниця історії зробила коло, Волошек зараз там, де був на початку, себто на Опольщині. І там і залишиться.
– Пухала? Бедржих? Пйотр Поляк? Інші?
– Пухала окупував Ключборк і Бичину, звідки разом із таким собі Кохловським нападав, грабував і палив, надокучав сілезцям страшно. Вони з ним воювали, облягали його тижнями – і все дарма. Відтак обидві сторони врешті-решт втомилися від воячки і постановили вирішити справу по-купецькому. Після торгів Пухала віддав Ключборк за тисячу двісті п'ятдесят, а Бичину – за п'ятсот кіп грошів. Віддав замки – та й пішов зі Шльонська. Із Сирітками Чапека був у Марці та під Гданськом. Проте не повернувся з ними до Чехії, залишився в Польщі. А Ян Пардус тримається на захопленому три роки тому отмуховському замку. Бедржих зі Стражниці і Пйотр Поляк мають бази в Нємчі і Вежбні, звідки сілезці весь час намагаються їх викурити. Наразі безрезультатно, але це лише питання часу.
– Як це? Не розумію.
– Ти не слухав? План запанувати над Верхнім Шльонськом закінчився провалом. До польської інтервенції не дійшло, а залишених напризволяще гуситів сілезці витіснять зі своїх земель.
На підкріплення з Чехії годі розраховувати, бо там ситуація дуже змінилася.
– Це як так?
– Люди втомлені. Війною, нуждою, голодом, анархією, вічними проходженнями військ, насильствами, вбивствами та пограбуваннями. Тому якщо хтось починає закликати до миру, повернення до законності, порядку і системи цінностей, якщо хтось обіцяє порядок, стабілізацію та відбудову структур, то моментально здобуває прихильників. А саме такі гасла проголошують помірковані угодовці. І здобувають прихильників. За рахунок Прокопа і Сиріток, які прихильників втрачають. Революція об'їлася власними дітьми і обпилася кров'ю. Революція стала занадто революційною, аж настільки, що раптом вжахнула самих революціонерів. Радикалів раптом налякав радикалізм, екстремістів – екстремізм, фанатиків – фанатизм. І зненацька майже всі вони переметнулися на помірковані позиції. Чаша – так, перегини – ні. Гусизм із людським обличчям. Кінець війні, кінець терору, геть радикалів, геть Прокопа Голого, геть Сиріток, хай живуть переговори, хай живе примирення…
– Примирення з ким?
– З Римом, само собою. Після Домажліце Рим помудрішав. Помудрішав побитий і вигнаний з-під Домажліце легат Юліан Цезаріні, помудрішав іспанець Хуан Паломар, помудрішав і новий папа. Вони вже затямили, що з гуситами силою нічого не досягнеш, що потрібно хитрістю. Що треба використати настрої, перетягнути на свій бік угодовців, а тоді починати переговори. Чимось поступитися, щоби щось здобути. Вони вже домовляються. І домовляться. Чаша залишиться, але ось така манюсінька. Свобода совісті буде, але ось такусінька. Екстремістів і невиправних радикалів виріжуть. Нерішучих залякають. І буде компроміс. Будуть угоди. Рим це схвалить, папа поблагословить, новий празький архієпископ освятить. Церква поверне собі відібрані в неї маєтки. Сигізмунд Люксембурзький поверне собі чеський трон, бо хтось же мусить бути гарантом відновлення і ладу, а що ж то за лад без короля? А значить, Люксембуржець – на Град! Він стане третейським суддею – і винесе вироки багатьом народам. І перекують вони свої мечі на орала, а списи – на серпи. І буде так добре, як я не знаю що.
– Не буде так добре. До цього не дійде. Це було би зрадою.
– Було би. І буде.
– І до цього допустять, ти гадаєш, люди, які розбили і змусили втікати п'ять хрестових походів? Переможці з-під Віткова, Вишеграда, Судомежа, Малеїнова, Усті, Тахова і Домажліце? До цього допустить вірний Чаші чеський народ?
– Чеський народ зараз платить за корець[211]211
Корець або стрих – 93 літри.
[Закрыть] жита тридцять чотири гроші, а за хліб – півтора. До революції жито було по два гроші, а хліб коштував один пеняж[212]212
Пеняж – 1/7 гроша.
[Закрыть]. Ось що має чеський народ з Чаші та з війни. Рейневане, я не бажаю диспуту. Я доступними словами змалював тобі теперішню політичну ситуацію й окреслив перспективи, зі значною мірою імовірності передбачаючи події найближчих місяців, якщо не днів. У в'язниці, мені дещо про це відомо, втрачаєш зв'язок з реальністю, деколи надовго. З часом він повертається, але цей процес не варто підганяти. Тож і не підганяй. Покладися на мене, довірся мені.
– Зрозуміліше?
– За півмилі звідси є роздоріжжя, перехрестя трактів. Звідти ми поїдемо на південь, дорогою на Олькуш, Затор і Цешин. Проїдемо через Яблонковський перевал, а звідти вже – пряма дорога. Чадча, Тренчин, Нітра, Естергом, Буда, Могач, Белград, Софія, Філіпополь, Адріанополь. І Константинополь. Перлина візантійської держави.
– І ти звинувачуєш мене у втраті зв'язку з реальністю?
– Мої плани конкретні до болю, тримаються реальності так чіпко, як пробощ парафії. А підтримані вони реальною економічною силою, яка є в моєму розпорядженні. Їдь зі мною, Рейнмаре, і клянуся своїм старим кукурайком, що ще до Адвенту ти побачиш вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг, Хагію Софію і Босфор. Ну то як? їдемо?
– Ні, Шарлею. Не їдемо. Вибач, але в мене зовсім інші плани.
Демерит якийсь час мовчки дивився на нього. Потім зітхнув.
– Боюся, – врешті-решт сказав він, – що я здогадуюся.
– Це добре.
– У березні 1430 року, у лісах над Клодницею, – Шарлей підійшов і схопив його за плечі, – ти казав, коли йшов геть, що з тебе досить. Щиро кажучи, я зовсім цьому не дивувався. І, як пам'ятаєш, я тебе не затримував. Твоя реакція була мені цілком зрозумілою. Ти пережив нещастя, відреагував на нього, відчайдушно кидаючись у вир боротьби за істинну апостольську віру, за ідеали, за соціальну справедливість, за Regnum Dei[213]213
Царство Боже (лат.).
[Закрыть], за новий кращий світ. І раптом побачив, що немає місії, а є тільки політика. Немає послання, а є лише розрахунок. Словом Божим та апостольською вірою торгують так само, як і будь-яким іншим товаром: сподіваючись прибутку. А на Regnum Dei можна собі подивитися на фресках у костелі. Або почитати про нього у святого Августина.
– Я сидів у льоху, – спокійно і тихо відповів Рейневан, – втрачаючи надію, що коли-небудь вийду. Гризся думкою, що моє життя не мало сенсу. Я сидів довго, в темноті, сліпнучи, наче кріт. «Dulce lumen», – повторював я собі слова Екклезіаста. І нарешті до мене дійшло, нарешті я зрозумів. Я збагнув, що це питання вибору. Або світло, або темрява. У в'язниці вибору в мене не було, а тепер є. Мій вибір – світло, lux perpetua. Я їду в Чехію. Бо думаю, що там іще не все втрачено. А якщо навіть і так, то цього не можна віддати без бою. Я хочу надати своєму життю сенс – і надам йому сенсу, ставши до бою. За ідеали, за Regnum Dei, за надію. А якщо Regnum Dei має загинути, якщо надія має пропасти, то нехай же і я загину та пропаду. Якщо це все має залишитися тільки на фресках, то нехай на цих фресках намалюють і мене.
Шарлей відступив на крок.
– Можливо, ти розраховував, – сказав він, – що я буду відмовляти тебе від твого задуму, просити і благати. Так от, ні. Не буду. Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом, як говорить твій улюблений Екклезіаст. Час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати[214]214
Екк. 3:1,6–7.
[Закрыть]. Доля, Рейнмаре, зшила нас одного з одним на добрих пару років, на пару років укинула в казан історії і добряче в цьому котлі вимішала. Час роздерти цей шов. Поки настане Regnum Dei, я хочу влаштувати свої справи – тут і тепер, на цьому світі, бо patria mea totus hic mundus est[215]215
Моя батьківщина – весь цей світ (лат).
[Закрыть]. Я не стану пліч-о-пліч з тобою до останнього бою, бо я не люблю останніх боїв і не зношу боїв програних, ненавиджу гинути і пропадати. Абсолютно не бажаю бути намальованим на фресці. Абсолютно не хочу фігурувати у списку полеглих у вирішальній баталії сил Світла із силами Темряви. Тому нам доведеться попрощатися.
– Доведеться. Тож не затягуймо. Прощавай, Шарлею.
– Прощавай, Рейнмаре. Давай же поцілуємося, товаришу.
– Давай поцілуємося, друзяко.
* * *
З-за вікна долинав брязкіт зброї і металевий стукіт підків по камінню подвір'я, залога Нємчі готувалася до вилазки або рейду. Бедржих зі Стражниці зачинив вікно, повернувся до столу.
– Я радий, – повторив він, – тебе бачити. Живого, вільного і здорового. Бо подейкували…
– Я теж, – перебив Рейневан, – радий тебе бачити. І приємно здивований. Усю дорогу я замислювався над тим, чи тебе тут застану. Чи ти часом, за прикладом Пухали, не продав уже сілезцям усі свої замки. Разом з ідеалами і Божою істиною.
– Як бачиш, не продав, – холодно відповів director місцевих відділів Табора у Шльонську. – І не віддав, хоч на мене сильно тиснули. На мене – на Нємчі, на Пардуса – на Отмухові. Але поламали зуби і пішли ні з чим.
– Мені довелося почути думку, що це тільки питання часу. Що ви не втримаєте шльонських замків без інтервенції Польщі і підкріплень з Чехії. А розраховувати на це, кажуть, не можна.
– На жаль, – спокійно визнав Бедржих. – Не можна. А зовсім інакше це все виглядало ще чотири роки тому. Зовсім інакше. Пам'ятаєш Шафранця і його галасливу програму? Повернення Шльонська до його витоків? Скіпетр Ягеллонів, що є дороговказом для усіх людей linguagii slavonici[216]216
Слов 'янських мов (лат.).
[Закрыть]? Панування над простором від Балтики до Адріатики? Русь і Крим? Великі плани і гігантські задуми, які зазнають краху після легкого пошкодження однієї ікони, кажуть, ще й не дуже добре намальованої.
– Поляки, – продовжив він, – коли їм минулася злість за Ченстохову, раді були мати Чапека на своєму боці у боротьбі з хрестоносцями, але нам у Шльонську допомоги не надали і не нададуть. Після Ченстохови навіть Шафранці притихли, збавили тон навіть Спитек з Мельштина, Сестшенець і Збонський. Ми тут самі. Нема Корибутовича, Волошек сидить і не рипається. А Чехія…
– Кажи, я слухаю.
– У Чехії, – сказав, помовчавши, проповідник, – недобре з нашою справою. Після домажліцької вікторії Прокоп мав серію невдач. Програв декілька битв, не впорався з Пльзенем, сильно впав в очах побратимів. Така вже людська натура: раз спіткнешся – і тебе заплюють, зацькують і загризуть, про давні заслуги та перемоги ніхто і не згадає. Цим скористалося помірковане крило, ті. котрі завжди інтригували, щоби домовитися з Римом і Люксембуржцем. Звісно ж, празьке Старе Місто, звісно ж, наш старий знайомий інтриган Ян Пршибрамський. І панове шляхта, котрі колись заради приватних інтересів один поперед одного приметували Чашу до родових гербів, а тепер один поперед одного її відпорюють. І то не лише неофіти на кшталт Менгарта з Градця і калікстини покрою Боржека з Мілетінка або Яна зі Сміржиць; тепер взірцем поміркованості служать наші колишні побратими, Божі воїни ще з Жижкових років. Зібралися у Празі докупи і хором волають про мир. І про доброго короля Сигізмунда на чеському троні. Перепрошую: імператора Сигізмунда. Бо треба тобі знати, що рік тому, на Зелені свята, ми мали неабияку урочистість. Новий папа, Євгеній, уже четвертий із цим іменем, після гарно відспіваної та особисто відправленої меси у соборі Святого Петра, перед вівтарем Святого Маврикія, прикрасив шляхетне чоло Сигізмунда Люксембурзького імператорською короною. Цим самим рудий пройдисвіт став римським імператором і правителем усього християнства. На превелику радість тих, котрі завжди були готові в п'яти його цілувати. А як він сяде у Градчанах, будуть готові цілувати його в сраку.
– А ти? – холодно запитав Рейневан. – Що ти? У що ти будеш цілувати нового володаря, щоби здобути його прихильність? Чи ти все-таки волієш торгуватися із сілезцями за Нємчу, щоби продати її за якомога вигіднішу ціну? І найнятися на службу до поляків? Такі в тебе плани?
– Ні, не такі, – спокійно заперечив Бедржих зі Стражниці. – Інші. Я не визнаю договору із Сигізмундом і празьких угод, збираюся зібрати загін і податися в Чехію. На допомогу Прокопові та Сиріткам. Ще не пора здаватися і віддавати трони. Не без бою. Що ти на це скажеш?
– Я їду з тобою.
– А твої очі? Вони виглядають…
– Знаю, як вони виглядають. Дам собі раду. Їду з тобою хоч нині. Кого ти залишиш у Нємчі? Пйотра Поляка?
– Пйотра, – скривився director, – рік тому схопили вроцлав'яни. Тримають його в тюрмі і гризуться за викуп. Нємчу я довірю іншому. Новому союзникові. О, про вовка помовка…
Рипнули двері, до кімнати, схиливши могутню постать під одвірком, увійшов лицар із масивною щелепою і широкими, як ворота кафедрального собору, плечима. Рейневан зітхнув.
– Ви знайомі, правда? – запитав Бедржих. – Лицар Гайн фон Чірне, пан на замку Німмерзат. Раніше був на службі у Вроцлава, а віднедавна союзник Табора. Приєднався до нас після перемоги під Домажліце.{69} Коли наше сильно зверху було.
Рейневан вловив у голосі проповідника злегка глузливу інтонацію. Гайн фон Чірне якщо її навіть і вловив, то не дав цього по собі знати.
– Пан Рейнмар з Беляви, – сказав він. – Ну-ну. Хто б міг подумати, що побачу живим.
– Ото ж бо. Хто?
– Я залишу залогу у Вежбні та в отмуховському замку, – підсумував Бедржих, плеснувши в долоні пахолкам, щоби принесли вина. – А пана Гайна – у Нємчі. Ну, хіба би пан Гайн усе-таки забажав їхати з нами на битву в Чехію…
– Красно дякую, – раубрітер поправив меч, сів. – Але це ваша, чеська битва. Я ж волію залишитися тут.
* * *
Старий чернець-хроніст з жаганського монастиря августинців відігнав настирливу муху, вмочив перо в чорнило. Роздивився його проти світла, перш ніж почати писати.
«Сталося се Року Божого 1434, у неділю, in crastino Cantianorum, ipso die XXX mensis Mari.
Сонце тогди було in signo Geminorum et luna in gauda sive fine Piscium.
Як пішли були з празького Нового Міста Thaborites et Orphanos, услід за ними рушили католицькі панове й тоті з калікстинів, котрі угоди з цісарем Сигізмундом бажали. І догнали їх між Куржімом і Чеським Бродом, а були там nobiles barones et domini Менгарт з Градця, Дзівіш Боржек з Мілетінка, Алеш Вржештьовський зі Штернберка, Вілем Костка з Поступиць, Ян і Буріян з Гутштейна, Пршибік з Кленове і Змрзлік зі Свойшина, а з ними католицький пан Ян Швіговський, пльзенський ландфрид, контингент з Мельника, а також лицарі, паноші, clientes і челядь Олдржиха з Рожмберка. Вкупі було їх тринадцять тисяч збройних, з чого важкої кінноти півтори тисячі коней. І вишикувалися вони біля села Гржиби.
На протилежному боці, біля села Ліпани, на схилі Липської гори чекав вишикуваний таборсько-сирітський гуф, піших десять тисяч і сім сотень кінних, укритих у вагенбургу, з чотириста вісімдесяти возів збудованім, люфами сорока гуфниць бороненім. А були там: Прокоп, званий Голим, capitaneus et director secte Thaborensium, і проповідник Прокупек dictus Parvus. А також воєначальники: Ян Чапек із Сан, capitaneus secte Orphanorum, Ондржей Кержський, capitaneus de Thabor, Їра з Ржечиці, Зигмунт з Вранова, Ян Колда de Zampach, Рогач з Дубе та інші capitanei cum aliis ipsorum complicibus[217]217
In crastino Cantianorum, ipso die XXX mensis Mair – у переддень святих Кантія, Кантіана, Кантіанілли, ЗО травня. In signo Geminorum et luna in gauda sive fine Piscium – у знаку Близнюків, а Місяць у хвості Риб. Thaborites et Orphanos – таборити і Сирітки. Nobiles barones et domini – шляхетні мужі і пани. Clientes – клієнти, мани, васали. Capitaneus et director secte Thaborensium – гейтман і провідник секти таборитів. Dictus Parvus – званий Малім. Capitaneus secte Orphanorum – гейтман секти Сиріток. Capitaneus de Thabor – гейтман Табора. De Zampach – із Жампаха. Capitanei cum aliis ipsorum complicibus – гейтмани вкупі зі своїми союзниками.
[Закрыть].
Сперш миритися задумали і миром справу звершити, одначе ж надто багато було межи ними ненависті і крові. Бедржиха зі Стражниці, котрий зі Шльонська прибув і до угоди закликав, облаяли і мало не забили, мусив з поля зі своїми людьми вступитися і йти пріч. А вони з гуфниць, тарасниць та інших pixides[218]218
Pixides – гармати (лат.).
[Закрыть] палити одні в одних почали, аж ся гук великий зчинив і дим усе поле заволік. А тогди вдарили в той дим залізні рожмберські панове, проте їх відбили, а вони ретирувались. Крик великий тогди здійнявся межи Табора і Сиріток, що от тікає ворог, що тра його догнати і добити. Розчепили вагенбург і ринулися купою в поле.
І се був їх кінець. І їх поразка.»
* * *
– Сті-ій! Сті-і-і-і-ій! – ревів Ян Чапек із Сан. – Це підступ! Зчепити вози! Не виходити з градьби!
Його голос тонув у гаморі бою і громі пострілів, стрільці з возів таборитського вагенбурга безперервно стріляли по відступаючих лицарях. А таборити і Сирітки з ревом вирвалися в поле, розмахуючи ціпами та алебардами.
– Гир на ни-и-и-их!
І тут на них посипався град куль, сіканців і арбалетних стріл. Позицію калікстинців затягло димом. А з диму вискочила панцирна кіннота. На позбавлену захисту возів, розпорошену по полю піхоту.
Хто міг, утікав, кому пощастило втекти від мечів лицарів, той добігав до возів, де гейтмани, захриплими голосами викрикуючи накази, намагалися зімкнути лави і формувати оборону. Але й на це вже було запізно. Повернулися ружомбероцькі, які доти вдавали, ніби відступають, ввірвалися поміж розчеплені вози, вдерлися у вагенбург, настромлюючи оборонців на списи і змітаючи їх з розгону.
Ондржей Кержський зі своєю кіннотою кинувся на них. Ix покололи списами і змели: легкоозброєні таборити були не в стані стримати заковану в залізо кінноту. На допомогу кинувся Ян Чапек, вимахуючи мечем і скликаючи піхоту. Кинувся і Рейневан. Він бачив перед собою вишкірені конячі морди, нагрудники і салади, бачив ліс наставлених списів, був упевнений, що йде на смерть. Вершника поруч із ним спис простромив наскрізь і вирвав із сідла, перш ніж списник встиг відпустити древко, Рейневан під'їхав до нього і рубонув мечем – раз, а тоді другий раз, з-під розсіченого наплічника бризнула кров. Другий вершник штовхнув його конем, ударив мечем з розмаху, Рейневан врятував життя, пригнувшись за кінською шиєю. Ружомбероцький не встиг ударити вдруге, таборитські піхотинці зачепили його гаками гізарм і стягли з сідла. Надлетів третій, із сокирою; побачивши, що проти нього він не має шансів, Рейневан гукнув, шарпнув віжки, пришпорив коня. Кінь став дибки, замолотив передніми ногами, підкови звалилися на набедреник і панцирний фартух, вдавили бляхи, ружомбероцький закричав, упав на землю. Навколо шаленіла несамовита січа, під копитами коней дзвеніли бляхи і тріщали кості.
