355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Анджей Сапковський » Lux perpetua » Текст книги (страница 7)
Lux perpetua
  • Текст добавлен: 4 октября 2016, 00:10

Текст книги "Lux perpetua"


Автор книги: Анджей Сапковський



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 35 страниц)

Він швидким рухом відчепив від пояса калитку і вивалив на стіл купку золотих монет. Заграділ мало не вдавився. Решті мало очі не повилазили з орбіт. Гоужвічка голосно ковтнув слину.

– Це я-а-ак? – нарешті зумів вимовити він. – Я-а-ак? Чого-о-о? Ви того… Ви… його?

– Авжеж, саме так: я – його, – Шарлей спокусливо склав губи, манірним рухом пригладив волосся на скроні. – Саме його я хочу мати. Шляхом купівлі. Надто вже він мені припав до смаку. Обожнюю таких удатних хлоп'ят, а надто блондинчиків… А чом це ти так дивно на мене позираєш, брате? Чи, може, ти маєш якісь упередження? Невже ти не толерантний?

– Прокляття! – гаркнув Гоужвічка. – Та чого вам тра, га? Ідіть си звідсіль! Деінде си хлоп'ят купуйте! Тутка ніякого гендлю не буде!

– То, може, – Самсон скривився, як кретин, шмаркнув, розмазав шмарклі рукавом, витягнув і поставив на столі кості і кухлик. – То, може, вам до вподоби азарт? Зіграємо? Присутній тут молодий чоловік проти присутніх тут тридцяти дукатів? Один вирішальний кидок. Я починаю.

Кості покотилися по столу.

– Два очка і одне очко, – прочитав результат Самсон, вдаючи крайнє занепокоєння, – Три очка. Ай-ай… Ой-ой-ой… Видно, програв я, тільки так програв… Ото я дурень… Ваша черга. Прошу кидати.

Заграділ, радісно вищирившись, протягнув руку до костей, але Гоужвічка тріпнув його по пальцях.

– Покинь це, твою мать! – гаркнув він з грізною міною. – А ви, панки, один із другим, ідіть си геть! Разом з вашими дукатами! Дідько вас сюди приніс! То й забирайтеся до дідька!

– Нахилися до мене, – процідив йому Шарлей. – Я маю тобі щось сказати.

Ніхто, в кого є хоч трохи лою в голові, не послухався б. А Гоужвічка послухався. Нахилився. Кулак Шарлея зацідив йому по щелепі та змів із лави.

Тієї ж миті Самсон Медок простягнув могутні руки, вхопив двох совинецьких кнехтів за чуприни і гримнув їх головами об стіл, аж підскочило і посипалося начиння. Сметяк, продемонструвавши реакцію, схопив зі столу липову миску і з усієї сили гепнув нею велета в чоло. Миска луснула навпіл. Самсон покліпав очима.

– Вітаю, чоловіче добрий, – сказав він. – Тобі вдалося мене вкурвити.

І заїхав Сметякові кулаком. З приголомшливим результатом.

Тимчасом Шарлей красивим боковим ударом звалив під стіл Заграділа, роздав кнехтам, які намагалися піднятися, кілька міцних копняків, влучно ціляючи в пахвини, животи і по шиї. Рейневан кинувся на Гоужвічку, який піднімався з підлоги, Гоужвічка вирвався, зацідив йому ліктем просто в поранене вухо. Рейневанові потемніло в очах від болю та люті. Він вдарив Гоужвічку кулаком, додав ще раз, другий, третій. Гоужвічка обм'як, вткнувшись лицем у дошку. Заграділ і решта двоє кнехтів відповзли за лаву, піднятими руками давали знати, що з них досить.

З-за печі долинали звуки ударів і сухий стукіт черепа об стіну. Це Шарлей і Самсон товкли Сметяка, який забився в куток і страшенно кричав під ударами:

– Ради Бога, пани! Іно не бийте мене вже! Іно не бийте! Най буде, най буде, воля ваша, беріт си того молодого, як на те ваша воля, віддаю його, віддаю!


* * *

Шарлей іще раз перевірив, чи засуви замкнені як слід, встав, обтріпав коліна. Корчмар, червоний від хвилювання та збудження, спостерігав за кожним його рухом, нервово поводячи очними яблуками.

– Не відчиняй аж до завтрашнього ранку, – Шарлей показав на люк у підлозі. – Нехай там сидять. Якби вони пізніше бісилися, скажеш їм, що я тобі смертю загрожував… А зрештою, на, даси їм по дукату на голову. Скажеш, що це від мене базаринка. А оце, тримай, дукат для тебе. За збитки і клопоти. А, де моя не пропадала, бери два. Щоби згадував мене з вдячністю.

Корчмар похапливо прийняв гроші, голосно ковтнув слину. З-під люка, з погребу, долинали здавлені крики, прокльони і глухий стукіт. Але люк був дубовий і з міцними засувами.

– Се ніц, вельможний пане, – поспішно сказав корчмар, випереджаючи Шарлея. – Най си валят, най си лают. Не відчиню аж до утрені. Пам'ятаю, що-сте казали.

– Воістину, – погляд і голос Шарлея стали на тон холоднішими, – краще б тобі – не забути. Самсоне, Рейнмаре, на коней. Рейнмаре, що з тобою?

– Вухо…

– Не стогни, не скигли. Як хтось хоче бути дурним, мусить вміти терпіти.

– Як ви мене знайшли? Звідки дізналися?

– Це довга історія.

Розділ п'ятий

у якому Рейневан залишає двох тільки-но знайдених друзів на острові Огігія, а сам вирушає в дорогу. Щоби невдовзі постати перед революційним трибуналом.

Вони їхали. Спочатку – галопом, сповільнюючи його тільки тоді, коли доводилося долати підйоми. І ще для того, щоби не загнати коней. Їхали так, що земля летіла з-під копит. Але коли від корчми в Лібіні їх відділяла вже десь миля, коли між ними і Лібіною пролягли узгір'я, бори, ліси і чагарі, вони сповільнили темп. Не було сенсу гнати.

Віяв вітер з гір, теплий, весняний вітер. Самсон вів, висунувшись у голову кавалькади. Шарлей і Рейневан їхали рівно, бік у бік. не намагаючись наздогнати велета.

– Куди ми їдемо? Шарлею? Куди веде ця дорога?

Кінь Шарлея, красивий вороний жеребець, затанцював, нітрохи не втомлений чвалом. Демерит поплескав його по шиї.

– До Рапотіна, – сказав він. – Це село під Шумперком. Ми там живемо.

– Живете тут? – Рейневан аж розкрив рота від здивування. – Тут? У якомусь Рапотіні? А мене ж ви як знайшли? Яким чудом…

– Це було, – пирснув Шарлей, – одне з цілої серії чудес. І що не чудо, то чудовіше. Почалося три неділі тому. З того, що Неплах відкинув копита.

– Що?

– Флютик покинув земний паділ. Переставився. Florentibus occidit annis.{7} Коротко кажучи, помер. Природною смертю, уяви собі. Одні йому зашморг пророкували, інші йому зашморгу бажали, а загалом ніхто не сумнівався, що той мерзотник попро щається з цим світом не інакше, як на шибениці. А він, уяви собі, помер, немов дитятко, ну, чи там як черниця. Уві сні, в солодкому сні. Усміхнений.

– Не може бути.

– Повірити важко, – погодився Шарлей. – Але доведеться. Є багато свідків. Серед них Гашек Сикора, пам'ятаєш Гашека Сикору?

– Пам'ятаю.

– Гашек Сикора тимчасово перебрав функції та обов'язки Флютика. А він, щоби ти знав, дуже прихильно до тебе ставиться. Здогадуєшся, яка може бути причина?

– Навіть дві. Два м'які шанкри, обидва в неприємному місці, дуже клопітливому для жонатого чоловіка. Я вилікував його магічною маззю.

– Боже великий, – Шарлей здійняв очі до неба. – Серце радіє, коли бачиш, що є ще вдячність на цьому світі. Досить буде сказати, що це саме він послав нас тобі на підмогу. Їдьте, сказав, під Совинець і Шумперк, відбийте, сказав, Рейневана, перш ніж його до Праги довезуть, Прага для нього недобра. Що там з Рейневаном було, сказав, те було. Його милість Неплах, сказав, заповзятий був на нього, але його милість Неплах помер. Мені, сказав, до цієї афери нема діла, а як Рейневан зникне, афера з часом стишиться. Так що нехай зникає медик, нехай іде, куди хоче, якщо винен, хай його Бог судить, якщо не винен, хай йому Бог помагає. Порядний хлоп.

– Бог?

– Ні. Гашек Сикора. Годі балакати, хлопче. Пришпор-но коня. Диви, як Самсон відірвався. Надто відстаємо.

– Куди це він так спішить?

– Не куди, а до кого. Побачиш.


* * *

Садиба, про близькість якої дали знати гавкання собак і запах диму, була схована за березовим гаєм і густим терновим жи воплотом, з-за якого виростала стріха стодоли. За стодолою були сарай і комора з очеретяним дахом, жердяна огорожа, а за нею сад, повний присадкуватих слив і яблунь, далі подвір'я, білий голуб'ятник, криниця з журавлем. І дім. Великий дім, збудований з колод у зруб, з підпертим стовпами ґанком.

Як тільки вони в'їхали на подвір'я, зі східців ґанку збігла молода жінка. Рейневан упізнав її ще до того, як з-під хустки, що зсунулася на бігу, вивільнилося розкішне руде волосся. Упізнав її по тому, як вона рухалася, а рухалася вона так, наче танцювала, у танці ніби й не торкаючись землі, чистісінько тобі німфа, наяда чи якась інша неземна з'ява. Проста сіренька сукенка обтікала її тіло, наводячи на гадку про ті повітряно-ефемерні шати, якими – як для пристойності, так і для композиції, – художники прикривали чуттєві тіла своїх Мадонн та богинь на фресках, картинах і мініатюрах.

Маркета підбігла до Самсона, велет зсунувся із сідла просто в її обійми. Звільнившись, підняв дівчину, як пір'їнку, поцілував.

– Зворушливо, – Шарлей, спішуючись, підморгнув Рейневанові. – А не бачилися десь з півдня. Туга, як бачиш, мало їх не вбила. Яка ж це радість – зустрітися після такої тривалої розлуки.

– Ти, Шарлею, – почав Рейневан, – мабуть, ніколи не зумієш збагнути, чим є…

Він не закінчив. З невеликого покритого дерном льоху біля садка виринула друга істота прекрасної статі. Більш зріла. У кожному, так би мовити, кшталті, принаді і дюймі. Галатея чи Амфітрита, судячи з обличчя або фігури, Помона або Церера, якщо робити висновок на підставі кошика з яблуками та капустою.

– Ти щось казав? – запитав Шарлей з невинною міною.

– Ні. Нічого.

– Рада тебе бачити, паничу Рейневане, – сказала пані Блажена Поспіхалова. вдова за Поспіхалом, свого часу господиня будинку, розташованого в Празі, на Новому Місті, на розі вулиць Щепана та На Рибнічку. – Поспішіть-но, панове, поспішіть-но. Обід зараз буде на столі.


* * *

«Весна іде», – зауважив Рейневан, йдучи біля Шарлея розмоклою межею. З голих дерев крапотіла вода. Пахло мокрою землею. І чимось, що гнило.

– До Праги, – говорив Шарлей, – я прибув пізньої осені минулого року, після ракуського рейду. Перезимував у Самсона. У столиці ніколи не було надто спокійно, але тепер, навесні, стало геть погано. І з біса небезпечно. Справжній тобі казан з киплячим окропом, кажу тобі. Зайшлося про переговори Прокопа Голого з Сигізмундом Люксембурзьким…

– Прокоп веде переговори з Люксембуржцем?

– Отож-бо. Йдеться навіть про мир і визнання Люксембуржця королем. Умовою є прийняття останнім чотирьох празьких статей і легалізація секуляризації церковного майна. На таке Сигізмунд, ясна річ, ніколи не погодиться і домовленості розірве. Прокопові це добре відомо, на переговори він пішов, аби показати, що саме Люксембуржець і католики є агресивною стороною, яка хоче війни, а не миру. Це очевидно, але не для всіх. Прага на цьому грунті різко розділилася. Старе Місто підтримує переговори, закликає до примирення і визнання Сигізмунда королем Чехії. Нове Місто й чути про це не хоче. Масла у вогонь підливають проповідники з амвона. У Діви Марії Сніжної Люксембуржця називають «царем вавилонським» і підбурюють до розправи з «угодовцями та зрадниками». На Старому Місті, у Матері Божої Перед Тином, закликають покінчити з «фанатиками» та «радикалами». Як наслідок, Прага поділилася на два ворожі табори. Сватогавельську, Горську та Поржичиську брами забарикадували, вулиці поперегороджували кобилицями та ланцюгами. На рубежі день і ніч гримлять рушниці, свистять стріли, літають кулі, ре гулярно доходить до сутичок, після яких кров піниться у стоках. Обидві сторони провадять регулярні полювання на зрадників, а прийняти за такого можуть напрочуд легко. Саме час було звідти забиратися. Блажена… Гм… Її мосць Поспіхалова зізналася, що дістала у спадщину дім під Шумперком. А коли вийшла на яв оця справа з тобою, коли Сикора дав знати, що тебе повезуть саме через Шумперк, я вирішив, що це знак провидіння. Ми покинули Прагу, не роздумуючи. І без жалю.

– І що тепер? – Рейневан не міг приховати кпини. – Залишишся тут? Осядеш і будеш господарем на землі? А може, думаєш про женячку?

Шарлей подивився на нього. Усупереч очікуванням, дуже серйозно.

– Я думаю, – так само серйозно сказав він, – про тебе, друже. Бо якби не ти, то з Праги я б вирушив у зовсім іншому напрямку. А саме – будинським гостинцем, прямісінько в Угорщину, й далі – до Константинополя. Але вийшло так, що спершу треба допомогти другові. В халепі, в яку друг по-дурному вляпався. Бо ж таки вляпався?

– Шарлею…

– Вляпався чи ні?

– Вляпався.

– Втелющився по самі яйця, як муха в патоку?

– Втелющився.

– То розказуй.


* * *

Розказувати довелося двічі, бо коли вони після вечері зійшлися в коморі побесідувати, Самсон Медок теж забажав ознайомитися з ходом подій і з подробицями халепи, в яку Рейневан втелющився. Але якщо Шарлей слухав і тільки головою крутив, то Самсон тут-таки виступив з висновками.

– Повертатися на Шльонськ, – почав він, – категорично не раджу. Ти нічого цим не досягнеш, а тільки наразишся на небезпеку. Тебе викрили у Вроцлаві та схопили раз, тож наступного разу їм це також вдасться. А на вівтариста Феліціяна я б не розраховував. Нічого він не дізнається, зависокі пороги на його ноги. Інквізиція вміє стерегти свої таємниці. І, звичайно, ж вона не така дурна, щоб тримати панну Ютту в місці, яке може виявити перший-ліпший продажний попик.

– То що нам робити? – понуро запитав Рейневан. – Повернутися до гуситів? Слухняно виконувати те, що мені накаже робити Інквізиція? Розраховуючи на те. що врешті-решт я задовольню їх настільки, що вони мене звільнять і віддадуть мені Ютту?

Шарлей і Самсон подивилися один на одного. Потім на Рейневана. Він зрозумів.

– Вони ніколи мені її не віддадуть. Правда?

Запала промовиста мовчанка.

– Повернення до гуситів, – врешті-решт сказав Самсон, – тільки на перший погляд здається кращим вибором. З твоєї розповіді випливає, що тебе підозрюють.

– У них нема доказів.

– Якби були, ти вже був би мертвий, – спокійно зауважив Шарлей. – А якщо втечеш, піднесеш їм доказ на таці. Твоя втеча буде доказом вини. І вироком водночас.

– Гусити спостерігатимуть за тобою, – додав Самсон. – Вони стежитимуть за кожним твоїм кроком. І водночас віддалять від секретів і таємних справ. Навіть якби ти хотів, однаково не здобудеш відомостей, якими ти міг би задовольнити Інквізицію.

– Інквізиція не скривдить дівчину, – мовив Шарлей, швидко, але не надто переконано. – Цей Гейнче нібито порядний чолов'яга. До того ж твій знайомий з навчання…

Замовк. Розвів руками. Але майже відразу ж заговорив упевненим голосом:

– Не вішай носа, Рейнмаре, не вішай носа. Ще наш корабель не потонув, він іще пливе під вітрилами. Знайдемо спосіб. Ні Гомер, ні Вергілій про це не згадують, але я тебе запевняю: вже троянська розвідка мала своїх агентів серед ахейців. І теж здобувала їх шантажем. А шантажовані агенти знаходили способи обкрутити Трою круг пальця. Обкрутимо Трою круг пальця і ми.

– Як? – гірко запитав Рейневан. – Ти маєш якусь ідею? Може бути яка завгодно. Усе ж таки це краще, ніж бездіяльність.

Якийсь час вони мовчали.

– Спочатку треба виспатися, – нарешті сказав Шарлей, – De mane consilium, ранок принесе пораду.


* * *

Рейневанові ранок не приніс поради, щиро кажучи, не приніс нічого, крім болю в шиї. Для Самсона і Шарлея, як здавалося, ргнок теж не був аж надто щедрим, принаймні щодо порад і вказівок. Велет взагалі не зачіпав теми вчорашніх розмов, вся його увага, здавалося, зосереджувалася виключно на рудоволосій Маркеті, як під час сніданку, так і після нього. Тож Рейневан і Шарлей використали перший-ліпший претекст, щоб вийти. І піти. Далеко, на зазначену шпалерою кривулястих верб греблю, що рсзділяла два спущені ставки.

– Оце з Маркетою і Самсоном, – почав Рейневан, показуючи головою в бік садиби та господарства, – виходить, серйозна справа.

– Виходить, що серйозна, – поважно підтвердив демерит. – Як, зрештою, все в Самсона. Це справді чоловік ніби з іншого світу. Бувають хвилини, коли я починаю вірити…

– Чорт забирай, Шарлею! Це ж наш друг, яка б йому була корисгь нас вводити нас в оману! Якщо він каже, що прибув з іншого виміру, то треба йому вірити! З цього питання висловилися, не без ламання голів, серйозні, спеціалізовані і незаперечні авторитети. Бездєховський, Акслебеи, Рупілій… Ти думаєш, вони дали би обдурити себе шахрайством, не викрили би пройдисвіта? То чому ж ти такий недовірливий, такий скептичний?

– Тому, що я бачив у житті такі шахрайства, якими давали себе обдурити навіть авторитети. Сам, мушу покаятися, у кількох винен. Гріхи молодості… Годі про це. Я сказав: починаю вірити. Як на мене, це вже чимало.

– Я знаю. А Рупілій, раз ти вже про нього згадав…

– З цього нічого не вийде, – сухо відрізав демерит. – Самсон не хоче. Я з ним розмовляв. Він трохи гризеться через ту обіцянку, яку ви дали Рупілієві, але він уже прийняв рішення. Рупілій, заявив він, мусить дати собі раду сам, бо він, Самсон Медок, має на голові дещо важливіше. Таке, від чого він не відмовиться.

– Маркета.

– Авжеж, Маркета.

– Шарлею.

– Що?

– Гм-м-м. А вона взагалі говорить?

Демерит трохи помовчав, перш ніж відповісти.

– Я не чув.


* * *

День, який настав, – середа за календарем – був такий же бідний на поради та розв'язання, що й ранок, і так само нічого путящого не приніс. І закінчився нічим.

Коли почало сутеніти, вони сіли вечеряти, всі п'ятеро. Розмова не клеїлася, тож переважно мовчали. Рудоволоса адамітка їла мало, її погляд не відривався від Самсона, а одна рука постійно торкалася його величезної долоні. Їхні сповнені ніжності погляди та жести викликали не тільки тривогу і ніяковість, а й заздрість: Рейневан не пам'ятав, щоб Ютта хоч коли-небудь – навіть в найінтимніші моменти пристрасті – давала йому настільки ж явні та очевидні докази обожнювання. Він усвідомлював, що ця заздрість не вельми раціональна, але її уколи аж ніяк не ставали від цього менш дошкульними.

Дошкуляла також, цього разу уражаючи його чоловічу гордість, поведінка Блажени Поспіхалової. Вдова присвячувала геть усю свою увагу Шарлеєві. Хоч робила вона це стримано і не переборщувала в кокетстві, між нею і демеритом аж іскрилося від еротизму. Рейневан же, хоча між ним і вдовою теж щось там було іскрило, та й не за таких уже й давніх часів, не заслужив навіть більш-менш промовистого погляду. Він, ясна річ, кохав Ютту, і про пані Блажену ані не думав. А проте йому дошкуляло. Ніби їжак вмостився за пазухою.

Вночі, коли на шарудкому сіннику він намагався заснути, прийшли більш серйозні роздуми. А після роздумів – рішення.


* * *

Було ще зовсім темно, коли він осідлав коня і вивів його зі стайні, причому так тихо й потаємно, що навіть собаки не розгавкалися. Ледве-ледве світало, коли він вирушив. Ледве-ледве розвиднілося, коли підкови застукали по битому тракту.

«Вони знайшли те, що хотіли знайти, – думав він, – озираючись на село Рапотін. – Обидва. Самсон Медок має щось надзвичайно важливе. Має Маркету, свою Каліпсо, має тут, у цьому селі, свій острів Огігію. Шарлей має Блажену Поспіхалову, і не має значення, чи він залишиться з нею, чи вирушить далі, до свого омріяного Константинополя, до Іподрому, Хагії Софії[37]37
  Хагія Софія (Hagia Sofia – Божественна Мудрість (гр.)) – найбільший храм Константинополя.


[Закрыть]
і смажених восьминогів у таверні над Золотим Рогом. Не має значення, чи він туди коли-небудь добереться. Несуттєво, що буде далі з Самсоном і Маркетою. Але було би безглуздо змусити їх відмовитися від усього, змусити їх покинути все, змусити вирушити у світ, у незнане, щоб ризикувати життям заради чужої справи. Моєї справи.

Бувайте, друзі.

У мене теж є щось надзвичайно важливе, від чого я не відмовлюся. Я вирушаю.

Сам.


* * *

План Рейневана був простий: долиною річки Морави і підніжжям Сніжника дістатися до Мендзилеського перевалу і важливого торгового шляху з Угорщини, що веде прямо в Клодську улоговину. За приблизними підрахунками, від перевалу його відділяло не більше ніж п'ять-шість миль. Був, щоправда, ще й другий варіант: долиною ріки Бранни і перевалом до Льондека, а звідти Соляним шляхом до Крутвальда, Ниси і Зембиць. Однак другого варіанта, хоч він і провадив його просто до мети, Рейневан остерігався: дорога вела через гори, а погода все ще була непевною.

І не тільки погода становила загрозу. Як численні регіони Моравії, так і шумперський край нині був справжньою шахівницею: володіння вірних герцогові Альбрехту католицьких панів перемежовувалися з маєтками шляхти, що підтримувала гуситів, причому зорієнтуватися було дуже непросто, надто вже часто змінювалися сторони і партії. Сум'яття посилював і той факт, що декотрі залишалися нейтральними, себто їм було байдуже, на кого нападати і кого грабувати: вони нападали і грабували всіх.

Рейневан дістав від Шарлея деяку інформацію – і чудово усвідомлював, що для нього всі є однаково небезпечними, і що найкраще було би прошмигнути непоміченим: так, щоби не нарватися на жодну з партій. Щоб не нарватися на панів Стражницьких з Краваржа на Забржегу і панів з Кунштата – із розташованих неподалік Лоштіц, які підтримували Чашу. Чи, тим більше, на католиків, які стояли на боці Альбрехта, – шумперських Вальдштейнів, панів зі Зволе і численних манів єпископа оломоуцького, які постійно здійснювали набіги на довколишні володіння.

Раптом почав сипати сніг, сніжинки, спочатку дрібні, перетворилися на великі й мокрі грудки, котрі моментально заліплювали очі. Кінь храпав і трусив головою, однак Рейневан їхав. Подумки він молився, аби те, що він вважав гостинцем, було ним насправді.

На щастя, заметіль припинилася так само швидко, як і почалася. Сніг припорошив і забілив поля, але дороги не заніс, її й далі було чітко і виразно видно. Вона навіть ожила. Розляглося бекання і дзеленчання дзвоників, на дорогу вилилася отара овець; вони переступали дрібними швидкими кроками. Рейневан понукнув коня.

– Помагайбі.

– І вам, кхе-кхе, – пастух переборов страх. – І вам, паночку.

– Ти звідки? Що то за село, там, за горбом?

– Отамка? Таж село.

– Як називається?

– Таж Кеперів.{8}

– А чий той Кеперів?

– Таж монастирський.

– А чи які збройні там не стоять?

– А чого би то їм там стояти?

Рейневан розпитував далі, і пастух повідомив, що за Кеперовом над Моравою розташовані Гинчиці, а далі – Ганушовиці.

Рейневан полегшено зітхнув: виходило, що він упевнено дотримується маршруту і не заблукає. Він попрощався з пастухом і вирушив далі. Дорога невдовзі завела його просто до броду на затягнутій туманом Мораві, а далі пішла правим її берегом. Невдовзі він минув згадані Гинчиці – кілька халуп, про які ще здалеку був попереджений запахом диму і валуванням собак. Не вдовзі він почув недалекий дзвін; виходило, що в Ганушовицях був парафіяльний костел, та ще й такий, якого не спалили. Мав би там залишитися і священик чи бодай вікарій, бо кому ж іще хотілось би смикати за шнур дзвону, до того ж уранці. Рейневан вирішив відвідати духовну особу, розпитати про дальшу дорогу, про війська, про озброєні загони – а може, навіть напроситися на сніданок.

Поснідати йому не судилося.

Одразу ж за костеликом він нарвався на групу озброєних чоловіків. П'ятеро вершників тримали за вуздечки коней іще п'ятьох своїх товаришів, котрі, спішившись, мали біля притвору жваву дискусію з куценьким пробощем, який загороджував їм вхід. Угледівши Рейневана, всі замовкли і всі, в тому числі ксьондз, звернули на нього неприязні погляди. Рейневан подумки прокляв своє безталання, прокляв дуже брутально, такими словами, яких за жодних обставин не можна було вживати при дітях і жінках. Але доводилося грати такими картами, які вже було роздано. Він заспокоїв себе, глибоко вдихнувши, гордовито випростався в сідлі, недбало поклонився і ступою рушив до плотиків і халуп, плануючи перейти на галоп, щойно зникне з очей. Та нічого з цього не вийшло.

– Гей! Почекайте-но, паночку!

– Я?

– Ви.

Йому заступили дорогу, оточили. Один, з бровами як віхті, схопив коня за віжки біля самого мундштука, водночас відхиливши цим рухом плащ, під яким виявилася червона Чаша на вбраній поверх панцира туніці. Уважніший погляд відкрив гуситські знаки і в решти. Рейневан стиха зітхнув: він знав, що це нітрохи не робить його становище кращим.

Бровастий гусит вдивлявся в його лице, а його власне обличчя, на подив Рейневана, змінювало вираз. З похмурого – на здивований. А зі здивованого – на начебто втішений. І знову на похмурий.

– Висте Рейневан з Беляви, сілезець, – заявив він тоном, що не допускав дискусій. – Медик до лікування.

– Ага. І що далі?

– Я вас знаю. Тож не заперечуйте.

– Та я ж і не заперечую. Питаю, що далі.

– Бог нам вас послав. Нам якраз медика потрібно, до хворого. Зволікати не можна. Тож поїдете з нами. Дуже просим. Дуже ґречно просим.

Дуже ґречна просьба супроводжувалася недобрими поглядами, закушеними губами і граючими жовнами. А також долонями на поясах біля рукоятей. Рейневан вирішив, що краще буде у просьбі не відмовляти.

– Може, я все-таки спершу дізнаюся, з ким маю справу? Куди маю їхати? Хто хворий? І на що?

– Їхати недалеко, – відрізав бровастий гусит, явний командир роз'їзду. – Моє ймено Ян Плуг. Підгейтман польових сирітських військ находської спільноти. Решту скоро знатимете.


* * *

Рейневана не надто тішив той факт, що замість того, аби прямувати до Мендзилеського перевалу, йому раптом довелося їхати в абсолютно протилежному напрямку, правим берегом Морави на південь. На щастя, Ян Плуг не брехав, до мети й справді було не дуже далеко. Невдовзі вони побачили розташований у вкритій туманом долині великий військовий табір, типовий табір гуситів на марші: згромадження возів, наметів, куренів, землянок та інших мальовничих халабуд. Над табором розвівався бойовий штандарт Сиріток, на якому було зображено променисту облатку і пелікана, який роздирав дзьобом власні груди. Скраю височіла імпозантна купа кісток та інших покидьків, неподалік, над потоком, що впадав у Мораву, група жінок влаштувала прання, а дітлахи жбурляли у воду каміння і ганялися за собаками. Коли вони проїжджали повз жінок, ті проводжали їх поглядами, розпрямляючи спини і витираючи чоло блискучими від мильної води руками. Між возами стелився дим і сморід, сумно ревли корови у загорожі. Порошив дрібний сніг.

– Осюди. Ця хата.

Перед хатою, виливаючи помиї з цебра, стояв худий і вицвілий юнак. Побачивши їх, підвів голову. Його обличчя мало настільки жалюгідний і нещасний вираз, що він міг би позувати до мініатюри в служебнику, розділ про Йова.

– Ви знайшли! – з надією вигукнув він. – Ви знайшли медика! Явлене чудо, воздамо ж подяку за це Всевишньому! Зсідайте, пане, чимшвидше з коня!

– Така спішна потреба?

– Наш гейтман… – худий юнак упустив цебро. – Наш головний гейтман захворів. А цирульника в нас нема…

– Таж він у вас був, – згадав собі Рейневан. – Його звали братом Альбертом. Цілком вправний був медик…

– Був, – досить понуро підтакнув підгейтман Ян Плуг. – Але як ми недавно папістських бранців вогнем припікали, то став заступатися, викрикати, що це, мовляв, не по-християнському і що так не можна… То його гейтман узяв і обушком зачепив…

– А мене зразу після похорону фершалом зробили, – поскаржився худий юнак. – Сказали, що я вчений і дам собі раду. А я тільки тої грамоти й знаю, що в аптекаря у Хрудимі карточки виписував і на пляшечки приліпляв… У лікуванні я ні бум-бум… Я їм ото кажу, а вони своєї, ти, мовляв, учений, даси собі раду, медицина – штука невелика: кому до неба, тому і так святий Боже не поможе, а кому ще жити, то йому і найгірший лікар не зашкодить…

– Але як самого гейтмана неміч ухопила, – втрутився другий із Сиріток, – то таки наказав летіти щодуху і кращого медика шу кати. Воістину, змилостивився над нами Памбу, що ми вас так хутко знайшли. Гейтман страшні муки терпить. Самі побачите.

Рейневан спочатку відчув, а вже потім побачив. Під низькою брусованою стелею хати нависав сморід настільки гидотний, що аж мало не валив з ніг.

Кремезний чоловік, який лежав на збитій з дощок лежанці, мав мокре від поту обличчя. Рейневан знав і пам'ятав це обличчя. Це був Сміл Пульпан, тепер, вочевидь, головний гейтман Сиріток з Находа.

– Най мене кулі… – Сміл Пульпан слабким голосом дав знати, що також його впізнав. – Німецький лікарчук, гейтманський мазій… Що ж, на безриб'ї і рак риба… Ходи-но сюди, знахарю. Кинь оком. Тільки не кажи мені, що не можеш цього вилікувати… Не кажи цього, якщо тобі дорога власна шкура.

Навіть сам сморід мав би, фактично, підготувати Рейневана до найгіршого – але не підготував. На внутрішньому боці стегна Сміла Пульпана, у небезпечній близькості до пахвини, було щось. Це «щось», завбільшки з качине яйце, мало синьо-чорно-червоний колір і виглядало гірше, ніж жахливо. Рейневанові вже доводилося бачити такі речі та мати з ними справу, однак йому не вдалося стримати відрухового почуття огиди. Він засоромився, але тільки сам перед собою. Мимовільна реакція була настільки незначною, що всі інші цього не зауважили.

– Що це таке, пане? – тихо запитав аптекарчук з Хрудима, фельдшер волею випадку і силою примусу. – Чи не чума, бува? Страшний чирячище… І в такому місці…

– Це напевне не чума, – переконано заявив Рейневан, воліючи, однак, спершу пересвідчитися на дотик, чи не відчує характерного для бубонної чуми коливання. Не відчув. Пульпан коротко завив, вилаявся.

– Це, – упевнено поставив діагноз Рейневан, – carbunculus, який інакше називають скупченим чиряком. Спочатку було кіль ка невеликих прищиків, правда? Які швидко збільшувалися, перетворювалися на вузли, кожен з жовтуватим прищем на вершку, які розкривалися, і з них сочився гній? А тоді врешті-решт зрослися докупи в один великий дуже болючий набряк?

– Ви гейби, – аптекарчук ковтнув слину, – були при тому…

– Що ви тоді застосовували?

– Ну… – заїкнувся юнак. – Якісь припарки… Баби принесли…

– Витискати пробували? – Рейневан прикусив губу, бо знав відповідь.

– Таки пробував, така його мать, пробував, – застогнав Пульпан. – Я мало не здох від болю, псякрев…

– Я думав видушити гній… – нервово повів плечима аптекарчук. – Бо що було робити?

– Різати.

– Не дозволю… – прохрипів Пульпан. – Не дозволю себе калічити… Ви б тільки різали, різники.

– Хірургічна операція, – Рейневан розкрив торбу, – тут необхідна. Тільки таким чином можна викликати повний abscessus гною.

– Не дам себе тяти. Краще вже витискання.

– Витискання не допоможе, – Рейневан волів не говорити, що воно, навпаки, зашкодить, бо знав, що Пульпан не подарує хрудимському аптекарчукові помилки в мистецтві, що мститиме. – Карбункул треба розтяти.

– Белява… – Пульпан рвучко схопив його за рукав. – Балакають про тебе, що ти маг. Тож зніми ти ці вроки, дай мені якесь заклинання або чародійний відвар… Не каліч мене. Не пошкодую золота…

– Золотом я тебе не вилікую. Операція абсолютно необхідна.

– Гівно там необхідна! – крикнув Пульпан. – Що, присилуєш мене? Я тут гейтман! Я тебе… Я наказую! Куруй мене чарами і чудодійними ліками! А з ножем навіть не підходь! Тільки торкнися мене, знахарю засраний, і я накажу розірвати тебе кіньми! Гей, люди! Варта!

– Подальше розростання карбункулу, – Рейневан встав, – загрожує дуже серйозними наслідками. Я кажу, щоб ти це знав. Решта – це твоя воля, твоє рішення, твоє бажання. Scienti et volenti non fit injuria[38]38
  Тому, хто попереджений і виявив згоду, нема образи (лат., одне з положень римського права: дія. вчинена зі згоди потерпілого, не може вважатися правопорушенням і бути ним оскаржена).


[Закрыть]
.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю