Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц)
Болько Волошек, пан на Глогувку, спадкоємець опольського князівства, П'яст із П'ястів, впився в Рейневана проникливим поглядом.
Рейневан не відвів очей.
– Уклавши союз із Табором, – серйозно запитав князь, – я сяду на колісницю історії чи впаду у прірву? Яке воно, оце близьке і омріяне Нове? Рай? Чи апокаліпсис, який провістить: «Горе переможцям нарівні з переможеними»? Мені укласти союз із Прокопом і Бедржихом, з їхньою ідеєю, з їхньою вірою? Поклади руку на серце, Рейнмаре, подивися мені в очі. І скажи, як другові, як товаришеві з універу, скажи одним словом: так чи ні? Я затамовую подих.
* * *
Великодня неділя від світання зустріла Глогувок сонцем, весняним теплом і співом птахів. Роздзвонилися дзвони, рушила великодня процесія.
Sur rexil Do minus, sur rexit vere
Et apparuit Šimoni Alleluia, alleluia!
Процесію вів настоятель міноритів і водночас колегіатський лектор. За ним ішли інші Браття Менші. За ними – лицарство, судячи з гербів, головним чином польське. За ними – патриціат, міщани, купці. Нечисленні, які залишилися у зруйнованому і позбавленому значення місті.
Advenisti desiderabilis,
quem expectabamus in tenebris,
lit educeres hac nocte vinculatos de claustris.
Te nostra vocabant suspiria,
te larga requirebant lamenta…
Alleluia!{16}
Процесія підійшла під монастир францисканців. Волошек спеціально вибрав це місце. Видовище потрощених, обгорілих, але переважно все-таки вцілілих стін містило власне послання. Воно мало нагадувати, кому і чому вони завдячують тим, що все ще стоять.
Зі свити виступив герольд, одягнений у табарт[73]73
Просторий каптан із гербам феодала, який носили герольди та деякі інші слуги.
[Закрыть] зі знаком золотого опольського орла. Зачекавши, поки гамір і шум ущухнуть і настане цілковита тиша, герольд розгорнув обвішаний печатями пергамент.
– In nomine Sancte et Individue Trinitatis, amen, – голосно зачитав він. – Nos Boleslaus filius Boleslae, Dei gratia dominus Glogovie et dux futurus Oppoliensis, significamus praesentibus litteris nostris, quorum interest, universis et singulis[74]74
Іменем Святої і Єдиної Трійці, амінь. Ми, Балеслав син Болеслава, Божою милістю пан Глогувка і майбутній князь опольський, цим нашим письмом повідомляємо тих, кого це стосується, усіх і кожного (лат).
[Закрыть].
– Увідомляємо, яко задля рятування миру, земель і підданих наших клянемося і присягаємо союз, братерство у зброї та вірі зі Спільнотою Табора і всіма союзниками Табора. Присягаємо вірно стояти на боці Табора і спільно боротися за мир і стабільність, себто спільно нападати на тих інших, котрі є супроти стабільності.
Настоятель францисканців зблід, став білий, як саван померлого, так само виглядала і решта ченців і духовенства. Хоча князь попередньо підготував їх до того, що мало відбутися, однаково це їх шокувало.
– У винагороду і задля компенсації цьому союзу землі і гради наші, у додатку перелічені, Табору даруємо, за винятком тих, які за собою застерігаємо. Взамін Табір обіцяє нам землі і гради, які в додатку перелічені і які нині іншим належать, що їх ми в боротьбі за мир у нинішніх власників відберемо.
– Factum est, – закінчив герольд, – in Dominica Resurrectionis Anno Domini MCCCCXXIX ad laudem Omnipotentis Dei amen[75]75
Укладено у день Воскресіння Господнього Року Божого 1429 на славу Всемогутнього Бога, амінь (лат).
[Закрыть].
Тишу не порушив жоден звук.
Зі свити виступив князь Болеслав Волошек, син Болеслава, внук Болеслава, правнук Болеслава, П'яст з П'ястів. Він був у повному обладунку, золотий ланцюг і горностаєвий комір плаща надавали йому королівського вигляду. Праворуч нього стояв маршал, теж у повному пластинчатому обладунку, за ним – сенешаль, обіч – гості князя, польські лицарі, один – Лелівіт, другий – Корнич. Ліворуч князя стояв блідий настоятель францисканців. Ззаду виступав прапороносець із хоругвою з орлом.
Герольд, перш ніж почати, знову дочекався тиші.
– Увідомляємо також усіх усюди і кожного окремо, що задля зміцнення союзу з Табором ми оце приймаємо святе причастя у Христовий спосіб, себто під обома видами, sub utraque specie, нікого одначе ж із підданих наших до такого причастя не примушуючи і свободу обряду гарантуючи. Присягаємося також чотирма статтями, котрі вільними людьми у Королівстві Чеському проголошені та прийняті.
Герольд відступив. Волошек зробив крок уперед, сенешаль і абат залишилися ззаду. Зі свити виступив Бедржих зі Стражниці, якого до невпізнання змінила чорна, перетягнена шкіряним поясом сутана. Гуситський проповідник тримав тацю з облаткою і золоту чашу з гарним гравіруванням. Волошек підняв праву руку.
– Клянуся, що у Богом мені даному князівстві вільно, безпечно і без перешкод проголошуватиметься слово Боже. Що Тіло і Кров Господа Христа роздаватимуться вірним під видом як хліба, так і вина за правилом Письма і вчення Спасителя. Що папських священиків позбавлено буде світської влади над дочасним багатством і добром, і що дочасне добро і багатство буде в них забрано, яко же перешкоджає їм жити, вірити та навчати так, як чинив те Христос зі своїми апостолами. Що за всі гріхи смертні і явні злочини проти закону Божого буде покарано. Хай мені в цьому допоможе Бог і Святий Хрест.
Закінчивши, князь став на коліна. Бедржих підійшов, подав князеві тацю з облаткою, а після неї чашу з вином. Потім обіруч підійняв посудину.
– Fiat voluntas Tua[76]76
Хай буде воля Твоя (лат).
[Закрыть]!
– Амінь! – відповіли всі навколо. Волошек встав, брязкаючи обладунками.
– Готово, – він обернувся до тих, що стояли найближче. – Пішли, нарешті щось поїмо. І вип'ємо.
* * *
Учта відбувалася у францисканців, у трапезній. Стіни були покриті мозаїкою тріщин, а всередині все ще смерділо горілим. Але ченці наполягали на тому, аби прийняти князя в себе, і всі знали, чому. Навернений на Чашу і чеську віру Волошек не приховував наміру вигнати з Глогувка ксьондзів, прелатів і колегіатських каноніків. Менші Брати сподівалися, що їм він дозволить залишитися.
Францисканські кухарі перевершили самих себе у кулінарному мистецтві. На столі красувалися чотири величезні печені кабани, фаршировані свининою і ковбасами. Чотири олені. Вісім сарн, дванадцять поросят, дванадцять тетеревів, купа шинок, окороків, кишок і полотків. Картину доповнювали безліч бабок, тістечок, пряників і мазурків. Середину столу займав цілий запечений віл з позолоченими рогами, оздоблений зробленими із сала написами. На першому було: О IESU, SPECULUM CLARITATIS AETERNAE. На другому, надто вже влесливому: DEI GRATIA DUX BOLKO HUIUS LOCI BENEFACTOR[77]77
«О Ісусе, дзеркало вічної слави», «Божою милістю князь Болько, доброчинець цього місця» (лат.).
[Закрыть].
Справляла враження і бібенда[78]78
Випивка (лат.).
[Закрыть]: чотири бочки кіпрського вина, exemplum[79]79
Тут: символ (лат.).
[Закрыть] чотирьох пір року. Дванадцять, як місяців у році, бочівок венгерського та італійських вин. Безліч – рахувати було ліньки, але, мабуть, п'ятдесят дві штуки, стільки, скільки тижнів, – глеків молдавських та угорських вин, дзбанів меду та пляшок славнозвісного ковенського липцю[80]80
Ковенський липець – напій з липового меду, виготовлений у Ковні (тепер Каунас): зрештою, згаданий перед ним мед – теж напій, а не власне мед.
[Закрыть].
Сорок днів посту зробили свою справу. З величезним зусиллям витримавши змовлені блідим настоятелем Pater Noster і Benedic Domine, вимучені постом учасники застілля накинулися на їжу і питво, як яструб накидається на вальдшнепа, як Карл Молот накинувся під Пуатьє на арабів, як лебідь накинувся на Леду, а критський бик – на перебрану коровою Пасифаю. Стіл, який спочатку виглядав як cornu соріае, невичерпне багатство з рогу кози Амальтеї, дуже швидко почав спустошуватися, виглядом обгризених кісток усе більше і більше викликаючи в уяві образ розритого цвинтаря.
Князь Болько Волошек розщепив ґудзики вамса. І зригнув. Протяжно і по-панськи.
– Постарався, – сказав він, – жебрущий орден. Хоча витрати я взяв на себе, щоб їх дощенту не розорити. Кепські часи надходять для монахів і попів. Усіх прожену на всі чотири сторони. А чи ви звернули увагу на настоятеля, яка в нього бліда пика, який кислий він там сидить? Як у стіну втупився, ніби «мане, текел, фарес» там побачив? Якраз францисканців, зрештою, мені трохи шкода, бо вони порядна братія, самі лише поляки і чехи, вірні принципам святого з Асизу. Лікували хворих, допомагали нужденним, де біда, де лихо, де нещастя – завжди були там, де їх потребували. Так що мені шкода буде їх проганяти. Але що вже там, прожену. Надходить Нове, великі зміни, революція, хто був ніким, той стане всім, і навпаки. Невинні постраждають нарівні з винними. Бо надходить Нове, а що ж це за Нове, яке не починає з того, що копає під зад Старе? Чи не так, Рейневане? Правда, брате Бедржиху?
– То ви, – сказав один з польських гостей, Лелівіт, – пресвітер Бедржих зі Стражниці.
– Я, – підтвердив Бедржих, ненадовго припинивши длубатися в зубах. – А ви Спитек Леліва з Мельштина, краківський воєводич. А ви, пане, Миколай Корнич Сестшенець, бендзінський бургграф. Як бачите, мені відомі не тільки ваші імена та герби, а й посади. Тож дозвольте і мені представитися посадою. У результаті укладеного сьогодні союзу і спільних дій невдовзі весь Верхній Шльонськ буде опанований, належатиме Табору, Сигізмунду Корибутовичу і присутньому тут князеві Болеславові. Я ж носитиму ранг і титул директора, головного справці відділів Табора у Шльонську.
Волошек, свіжоспечений адепт вчення Гуса, уважно роззирнувся навколо, щоби перевірити, чи нетверезість інших учасників застілля дозволяє говорити вільно.
– Ми вже поділили, як бачите, – сказав він полякам, – Верхній Шльонськ поміж собою. Корибут дістане Глівіце, таборити Бедржиха – Нємчу і все, що зуміють видерти в єпископа. Опольське князівство, ясна річ, теж має дещо здобути. Ще й багато здобути. Я хочу намислівську землю, Ключборк, Рибнік і Пщину. І половину Битома, ту, яку нині тримає той сраний хрестоносець, Конрад Білий, наймолодший братик єпископа. Межові стовпи, як мені обіцяли, буде пересунуто на користь переможців. Тож нумо перемагати і пересувати!
– Може, вже завтра, – запротестував Миколай Корнич Сестшенець. – Бо я так об'ївся і обпився, що й не встану.
– А післязавтра нам у дорогу, – заявив Спитек з Мельштина. – Чи не так, пане Бедржиху? Пане Рейневане? Нам-бо разом подорожувати.
Рейневан глянув на Бедржиха, запитально підняв брови. Проповідник зітхнув.
– Поїдемо назад під Ратибор, – сказав він. – А звідти – на краківський тракт.
– Краківський тракт, кажеш. Значить, до Польщі?
– Буде видно.
– Ти Рейневане, все чогось нахмурений, – зауважив уже сильно червоний від вина Волошек. – Таж Великдень, День Божого Воскресіння. Весна, зміна у природі, зміна у політиці, Нове надходить, Старе відходить, lux perpetua осяює пітьму, Добро перемагає, Зло втікає, сила боїться, Ангели радіють, під небеса виспівують, Gloria, Gloria in excelsis[81]81
Слава у вишніх (лат.).
[Закрыть], хортиця ощенилася, а найкрасивіша з придворних моєї княгині нарешті дала себе трахнути. Словом, радіє тіло, радіє душа, радійте tandem[82]82
Нарешті (лат.).
[Закрыть] усі разом, радій і ти, Рейневане. Радій же, чорт забирай! Пий, п'ю до тебе. І кажи, що тебе мучить, брате-жаку.
Рейневан сказав, що його мучить.
– Інквізиція викрала в тебе дівку? – насупив брови князь. – Гжегож Гейнче опустився до викрадення? Неймовірно. Якби ще єпископ Конрадну, цей ні перед чим не зупиняється… Але Грегоріус? Наш друзяка з Каролінума? Гм, часи міняються, люди теж. Слухай, брате, ти мене підтримав, допоміг прийняти рішення. То і я тобі допоможу. У мене є джерела інформації, свої люди, єпископ здивувався би, якби знав, наскільки близько до нього, та й Гейнче би здивувався. Ютта де Апольда, кажеш? Накажу, щоб нашорошили вуха на це ім'я. Врешті-решт хтось натрапить на слід, все ж таки надовго нічого не приховати не можна, правильно каже приказка: quicquid nix celat, solis calor omne revelat.{17}
– Свята правда, – підтвердив з дивною усмішкою Бедржих зі Стражниці.
* * *
Вирушати на світанні стало вже традицією їхньої місії, і цей раз не став винятком. Сонце ще не встигло як слід піднятися над туманами, а вони вже залишили далеко за собою Глогувок і прудко рухалися на схід. Невдовзі добралися до роздоріжжя.
– Бедржиху? Куди тепер? – запитав з невинною міною демерит.
– На Ратибор. А звідти краківським трактом до Затора. Я ж казав.
– Ми знаємо, що ти вчора казав. Я питаю, куди ми їдемо нині?
– Не перегинай палку, Шарлею.
Отже, вони їхали на Ратибор, до краківського тракту. Загоном, що поповнився обома польськими лицарями та їхніми зброєносцями. А навколо весна розходилася на повну силу.
– Вашмосте Рейневане.
– Слухаю вас, пане з Мельштина.
– Ви німець…
– Я не німець. Я сілезець.
– Ви не чех, – підсумував Спитек. – Що ж тоді приваблює вас у гуситському вченні? Як так сталося, що ви стали на їхньому боці?
– Ішла боротьба добра зі злом. Коли настав час вибирати, коли не можна було не вибирати, я вибрав добро.
– Не можна? Адже можна було не ставати ні на один бік.
– Бути нейтральним у боротьбі добра зі злом – значить, виступити на боці зла.
– Слухай добре, Миколаю, – звернувся до другого лицаря Спитек з Мельштина. – Слухай, що каже.
– Та слухаю, – підтвердив Сестшенець. – А ще слухаю чутки. А про тебе ходять чутки, що займаєшся магією, пане з Беляви. Що ти чарівник.
– Не хто інший, – спокійно відповів Рейневан, – як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі. Принісши йому миро, ладан і золото.
– Скажи це Інквізиції.
– Інквізиція це знає.
– Може, – втрутився Спитек з Мельштина, – змінімо тему.
– А спритно ви поділили між собою Верхній Шльонськ, – іронічно зауважив Сестшенець. – Спритно, хвацько і з розмахом. Табор, Волошек, Корибутович, уже й шкуру на ведмеді поділили. А де інтерес польської корони?
– Так уже вам той інтерес на серці лежить? – з не меншою іронією запитав Бедржих. – Аж так за нього дбаєте?
– Важко буде реалізувати ваші задуми, якщо Польща їх не підтримає. А чи буде така підтримка у польському інтересі?
– Важко сказати, – погодився Бедржих – Бо з Польщею та сама проблема, що й завжди: невідомо, що це і хто це. Ягелло? Сини Ягелла? Сонька Гольшанська? Вітольд? Єпископ Збишко Олесницький? Шафранці? У Польщі кожен, хто при владі, має власні, приватні інтереси, і неодмінно називає власний інтерес благом вітчизни. Так у вас споконвіку було і вовіки віків буде. Питаєте, пане Корничу, де інтерес польської корони? А я питаю: чий конкретно інтерес ви маєте на увазі?
Сестшенець пирснув, натягнув віжки свого коня.
– Пане Бедржиху! Ми ж усього лише посланці на службі видатних персон, ескорт значних державних діячів. Нам аби ескортувати. А посправжньому важливі справи діячі їдуть обговорювати з діячами.
– Про те, що сталося в Луцьку, – відповів Бедржих, – відомо не тільки державним діячам. І не тільки вони бачать, що тепер діється у Польщі. Єпископ Олесницький переслідує польських гуситів, пхає Ягелла до хрестового походу на Чехію. Вітольд зараз коронується на короля Литви…
– Не буде цієї коронації, – втрутився Рейневан, – Можете мені вірити.
– Ясно, що ні, – Сестшенець глянув на нього проникливим поглядом. – Папа не допустить. А може, ви щось інше мали на увазі?
– Не мав, – запевнив за Рейневана Бедржих. – А я, зацні панове, й далі не знаю, від чийого імені їдуть до Чехії ті достойні персони, що ми їм назустріч до Затора прямуємо. І яким маємо служити ескортом.
– Їдуть від імені Польського Королівства, – насупив темні брови Спитек з Мельштина. – Це я вам заявляю. Говоріть собі, що хочете, та Польща – одна, а її благо – понад усе. З королями, князями, єпископами – хай буде. А як доведеться, то й попри королів та єпископів.
– Попри? – Бедржих усміхнувся кутиком вуст. – Це так, ніби сигнал до бунту, пане Мельштинський. Вам бунт у голові?
– Ні, не бунт. Конфедерація. Щит, притулок, святиня золотої свободи нашої.{18} Привілей нашого лицарського стану. Щоби покласти край хибній спрямованості загальної справи або перевищенню влади, чи то королівської, чи то церковної, щоб утримати порядок у королівстві, яким погано правлять, гальмують його прогрес або й взагалі підштовхують до загибелі, потрібні радикальні заходи. Рішучі. Бойові. Бо буває зло, яке доходить до крайнощів, на яке конче потрібні радикальні ліки, яке будь-як-будь загоїти треба. Будь-як-будь. Хоч би й мечем.
– Прозвучало серйозно.
– Знаю.
* * *
– Панове, – Шарлей привстав у стременах. – За річкою – пщинська земля.
– Треба бути пильними, – сказав Бедржих. – Тут завзято полюють на гуситів і їхніх союзників. Вдова на Пщині щедро платить за спійманих.
– Вона все ще вдова? – здивувався Сестшенець? – Казали, що вона вийшла за Пшемка Опавського.
– Пшемко, – підтвердив проповідник, – подумував про одруження. По-перше, завдяки шлюбу з удовою приєднав би пщинський наділ до Опави. По-друге, з вдовички показний екземпляр жіночки, хоч і не наймолодшої, проте здорової і гарячої литвинки. Хтозна, може, якраз цього і злякався старий Пшемко – що на ложі її не потягне? Досить того, що взяв собі за жінку якусь боснячку, а вдова залишилася на Пщині вдовою. Але плітки так уперто ходили, що багато хто вже бачив її Пшемковою жінкою. А позаяк боснячка випадково теж Геленою зветься, то дехто навіть і плутає.
– Гелена з Пщини, – уточнив Рейневан, – це кровна сестра Сигізмунда Корибута?
– Вона сама, – підтвердив Спитек. – Донька Дмитра Корибута Ольгердовича. Небога короля Ягелла.
– Небога чи ні, – відрізав Бедржих, – а нам її треба остерігатися, як чорта. Ну ж бо, ходу. Чим далі від Пщини від'їдемо, тим краще.
– Впораємося, – цмокнув на вороного Шарлей. – Досі нам ішло як по маслу.
Наврочив.
* * *
– Пане! – заволав один із моравців, поставлених на варту за тином корчми, у якій вони зупинилися, щоби придбати фураж. – Пане! Їдуть якісь!
– Озброєні! – оголосив другий. – 3 дюжину коней…
– Зібратися, зброю напоготові, – закомандував Бедржих. – Зберігати спокій: може, минуть.
Сестшенець відчепив від сідла важкий чекан, засунув держак ззаду за пояс. Спитек підтягнув рукоять меча ближче до руки, але затулив зброю плащем. Моравці поспіхом відв'язували коней від конов'язі. Самсон зачинив двері корчми і сперся на них.
Шарлей схопив Рейневана за руку.
– Візьми оце.
Вручена йому зброя була арбалетом. Мисливським, з красивою інтарсією на прикладі. Зі сталевим лучищем, але був досить легким. Натягувався він коловоротом із зубчастим колесом.
На тракті зацокали копита, заіржав кінь, між шпалерами кривих верб показався загін у тринадцятеро озброєних, які ступою прямували у бік Пщини.
– Проїдуть, – пробурмотів Бедржих, – чи не проїдуть?
Не проїхали. В'їхали на майдан. Зразу можна було здогадатися, що це не звичайні кнехти, одяг і зброя виказували в них найманців. Рейневан помітив, що вони ведуть полоненого. Біля одного з коней, на поворозі, що з'єднував зв'язані руки з лукою сідла, підтюпцем біг чоловік.
Командир роз'їзду, тонкопикий вусань, зміряв Бедржиха і компанію недобрим поглядом. Бранець біля коня повернув голову. А Рейневан мимоволі відкрив рот.
Полоненим був Бруно Шиллінг. Чорний Вершник, ренегат, дезертир з Роти Смерті.
Він умить упізнав Рейневана. У його очах запалав вогонь, злий вогонь, лице напружилося і скорчилося в гримасу, якої Рейневан ніколи раніше в нього не бачив, ні разу, ні під час подорожі над Ользою, ні під час шести днів допитів на Совинці. Він одразу збагнув, що ця гримаса означає.
– Це гусити! – крикнув Шиллінг, смикаючи за повороз. – Вони! Ці люди! Це гусити! Чеські шпигуни! Гей! Не чуєте, що кажу?
– Чого? – грубо запитав командир роз'їзду. – Ну, що таке?
– Це гуситські шпигуни! – Шилінг аж обплювався. – Я їх знаю! Мене ви зв'язали, хоча я невинний! А от вони справжні злочинці! Заарештуйте їх! Закуйте в кайдани!
Спитек з Мельштина поблід і затиснув зуби, рука Сестшенця моментально скочила до держака. Бедржих очима дав знак своїм моравцям. Шарлей зняв шапку, виступив уперед.
– Оце так нахаба, – весело сказав він. – Ну й язикатого ж злодюжку ви схопили, панове вояки, годі й казати! Щоб рятувати власну шкуру, береться других паплюжити. То дайте ж йому там у Пщині батогів, пане охвіцере, та й буків не пожалійте для такого сина! Хай знає, як-то воно з наклепниками буває!
– А ви, – рявкнув вусань, – що за одні?
– Ми купці з Ельблонга, – спокійно заявив Бедржих зі Стражниці. – Вертаємося з Угорщини…
– Ви такі купці, як ми монашки.
– Ручаюся…
– Бреше! – крикнув Шиллінг. – Це гусит!
– Заткни пащеку, – сказав вусань. – А вам, милостиві панове, доведеться все-таки потрудитися з нами до Пщини, там уже начальство розбереться, хто ви такі, купці чи лжекупці. Пецольд, Младота, з коней, перетрусіть їм в'юки і короби. І відберіть зброю.
– Пане начальнику, – Бедржих злегка відвів полу плаща, багатозначно поплескав по підвішеній до пояса пузатій калитці. – А може, якось договоримося?
Вусань під'їхав ближче, глянув на них згори. Тоді скривив худу пику у презирливій усмішці.
– У Пщині, – процідив він, – за єретиків більше дають. А раз даєш хабара, значить, ти точно єретик. Підеш у пута. А твій нікчемний мішок однаково буде наш.
– Бог свідок, – стенув плечима проповідник, – що я цього не хотів.
– Чого ти не хотів?
– Цього.
Бедржих вхопив протягнутий йому арбалет, плавно підкинув приклад до щоки. Дзенькнула тятива, випущена з близької відстані стріла змела вусатого з коня.
– Бий!
Спитек з Мельштина рубонув одного із солдатів мечем, Сестшенець кинувся на решту, рубаючи і штрикаючи навперемін мечем і чеканом. Найманці кинулися на них з криком, наставивши списи і вимахуючи сокирами. Троє впало з коней, націлені стрілами з арбалетів моравців і польських зброєносців, четвертий хляпнувся в калюжу від стріли Шарлея. Решта накинулися на них з бойовими вигуками. І тут у бій вступив Самсон.
Велетень схопив зроблену з розрізаного навпіл стовбура лаву, підняв її, ніби вона нічого не важила, – а вона важила. І як циклоп Поліфем вергав скелі в корабель Одіссея, так Самсон Медок пожбурив лаву в кінних пщинських найманців. Із кращим, ніж Поліфем, результатом. Спричинивши страхітливий погром серед людей і тварин.
Рейневан, спритно лавіруючи в бою, кинувся до Шиллінга. І побачив щось неймовірне.
Ренегат вчепився за куртку вершника, який його вів, стягнув його на землю. Вершник, здоровий чолов'яга, не дав себе збити з ніг, відштовхнув Шиллінга і вдарив його ножем. Шиллінг ухилився від удару півобертом і нахилом корпусу, різким рухом плеча викрутив солдатові руку, сильно штовхнув плечем, засадивши нападникові його власний ніж у горло. Блискавично розрізав пута на зап'ястях об причеплену до сідла сокиру, скочив на сідло, пустив коня чвалом.
І був би втік, якби не мисливський арбалет з німецьким коловоротом, зроблений у Нюрнберзі, експортований до Кракова, привезений у Моравію, до Одр, де Шарлей придбав його за зовсім не високу ціну – чотири угорські дукати. Рейневан поклав ложе на пліт, спокійно прицілився і вистрелив. Кінь, якому стріла влучила в круп, заверещав і дико смикнувся, Шиллінг вилетів з сідла, як із пращі, й гепнувся на купу мокрої тирси. Рейневан кинувся на нього з вихопленим з-за халяви ножем. Ренегат зірвався, як кіт, зблиснув власним лезом. Вони зійшлися в серії випадів, уколів і ударів.
Шиллінг раптово вдарив з випаду, наскочив, цілячись розчепіреними пальцями лівої руки в очі. Рейневан врятував око, відхиливши голову, різко ухилився від розмашистого удару. Другий удар парирував клинком, аж іскри пішли. Шиллінг копнув його, одночасно б'ючи ножем згори. Рейневан устиг затулитися, але це виявився фінт. Ренегат обернув ніж у долоні і штрикнув його в коліно. Пронизаний болем Рейневан на якусь мить розгубився. Шиллінгові цього було достатньо. Він замахнувся плавним обертом і різонув його по плечу.
– У лютому, – просичав він, – ти вижив, бо я був хворий. Але я вже одужав.
– Зараз знову захворієш.
– Тоді я тобі тільки вухо надрізав. Тепер випущу кров, як зі свині. Як із твого брата.
Вони кинулися один на одного, ріжучи і колючи. Рейневан парирував підступний укол, вдарив Шиллінга ліктем в обличчя, додав з оберту кулаком, копнув у гомілку, обернув ніж і штрикнув згори, з усієї сили. Почувся хрускіт, лезо ввігналося до гарди. Ренегат смикнувся, відскочив. Подивився на рукоять, що стирчала з його ключиці. Схопив її, одним плавним рухом витягнув ніж з рани. І відкинув за себе.
– Зовсім не боліло, ха-ха, – весело сказав він. – А тепер я бебехи з тебе повипускаю. Повитягую з тебе кишки і обмотаю тобі їх навколо шиї. Та й так залишу.
Рейневан відступив, спіткнувся, впав. Шиллінг накинувся на нього з тріумфальним криком. Шарлей виріс як з-під землі і різко полоснув його фальшіоном по животу. Ренегат закашлявся, подивився на фонтан крові, підняв ніж. Шарлей рубонув його ще раз, цього разу по правому плечі. Кров бризнула на сажень угору. Шиллінг упав на коліна, але ножа не випустив. Шарлей вдарив ще раз. І ще. Після другого разу ренегат упав. Після третього остаточно знерухомів.
– Terra sit еі levis, – хрестячись, сказав Бедржих. – Нехай йому земля і так далі. Аж лячно питати… Ви його знали?
– Побіжне знайомство, – відповів Шарлей, витираючи держак.
– І вже неіснуюче, – додав Рейневан. – Ми викреслюємо його зі списку знайомих. Дякую тобі, Шарлею. Мій брат із того світу теж тобі дякує.
– Так чи сяк, – Бедржих скривився, розглядаючи покалічену долоню, – не хто інший, як цей знайомий має на совісті пшинських воїнів, що їх дочасні рештки оце саме топлять у гноївці. Якби не він, ми би відбрехалися без бою. А тепер нам треба звідси тікати, і чимшвидше. Медику, можеш перев'язати мені руку?
– Хвилинку, – Рейневан стягнув куртку і просяклу кров'ю сорочку. – Потерпи ще. Я тільки візьму голку і нитку. Мені треба в кількох місцях позашиватися.
* * *
Вони їхали, не шкодуючи коней. Рейневан був не єдиним, кого довелося зашивати і хто зараз кулився в сідлі, час від часу сичав і лаявся. Легку рану в стегно отримав у бою з пщинськими найманцями Спитек з Мельштина, один з моравців дістав по ребрах, добряче перепало по чуприні зброєносцю Сестшенця. Однак усі трималися в сідлах. Постогнували, пойойкували, але темпу не збавляли.
– Бедржиху? Як твоя рука?
– Та, дрібничка. Я просив перев'язати, щоб не поплямити кров'ю ці штани. Бо це нові штани.
– Ти вже коли-небудь був поранений? Залізом?
– Під Бржецлавом, у двадцять шостому, угорським списом у гомілку. А чого ти питаєш?
– Так собі.
* * *
– Шиллінг… – наважився підняти сумне питання Рейневан. – Якщо Шиллінг опинився тут, це значить, що він утік з в'язниці. А це може означати… Може означати, що Горн…
– Ні, – негайно перебив демерит. – Не вірю. Горн не дав би захопити себе зненацька. А своєю чергою…
– Треба буде перевірити, – закінчив Рейневан. – Заглянемо на Совинець. Зразу після того, як повернемося до Одр.
– Це вже недовго, – спокійно сказав Самсон Медок. – Три, щонайбільше чотири дні.
– Самсоне?
– Наш комендант знову змінив напрям. Останню годину він веде нас на південь. Прямісінько до Моравської Брами. З хвилини на хвилину побачимо Скочів.
Рейневан дуже брудно вилаявся.
* * *
– Саме так, визнаю, – Бедржих, на якого різко напосілися, навіть не оком не зморгнув. – Я навмисне ввів вас в оману. Я ніколи не мав наміру їхати до Затора.
– Ще одна перевірка, – гаркнув Рейневан, – моєї лояльності? Так? Я знаю, що так!
– Якщо знаєш, то навіщо питаєш?
У зарослому грубим шаром ряски лісовому болітці кумкали, облаплюючись, тисячі жаб.
– Слід визнати, – сказав Шарлей, – що ти вмієш діяти на нерви, Бедржиху. У тебе в цьому плані непересічні здібності. Цього разу тобі вдалося розлютити навіть такого спокійного чоловіка, як я. І я би надавав тобі по морді тільки так, якби не сором перед іноземцями.
– А я, – процідив іноземець Сестшенець, – відчув себе особисто ображеним вашим крутійством. Ваше щастя, вашмосте Бедржиху, що вас духовна сукенка захищає. А то на втоптаній землі я навчив би вас доброго тону. І кості порахував би.
– Там, у Заторі, – запальним тоном втрутився Спитек з Мельштина, – чекають пан Шафранець і пан з Опорова! Ми мали їх вести у Моравію й охороняти в дорозі! Гетьман Прокоп пообіцяв польським послам супровід і ескорт! А ми дали лицарське слово…
– Пан краківський підкоморій, – Бедржих склав руки на грудях, – і пан підканцлерій коронний вже у дорозі до Одер і будуть там, швидше за все, раніше за нас. Їх ведуть надійні люди, а охорона їм непотрібна. Тепер, коли Ян з Краваржа перейшов на бік Чаші й став союзником Табора, тамтешні дороги безпечні. Так що досить цієї тріскотнечі, панове. По конях – і в дорогу!
– Може, у вас, чехів, – скреготнув зубами Миколай Корнич Сестшенець, – така мода, щоб опоясаних лицарів брехнею годувати, на манівці зводити, а їхню мову тріскотнечею називати. У Польщі таке безкарно не минає. Ваше щастя, що вас захищає…
– Що мене захищає? – крикнув Бедржих уже із сідла. – Духовна сукенка? А де ти на мені сукенку бачиш? І взагалі, до сраки сукенку! В очі тобі кажу: у мене були підозри, я не вірив нікому з вас, не довіряв, мусив піддати вас випробуванню, вас усіх. Розумієш, Корничу? І що? Ти ображений у своєму польському гонорі? Хочеш сатисфакції? Ну ж бо! Хто з вас…
Він не закінчив. Самсон Медок під'їхав до нього на списничому огирі, схопив за комір і штани, стягнув з сідла, не зважаючи на верески, підняв – і з розмаху кинув у заросле ряскою болото. Плюснуло, засмерділо, жаби на мить затихли.
Самсон серед цілковитого мовчання зачекав, поки проповідник вирине; зелений від ряски, той випльовував намул.
– Я, – сказав Самсон, – відчув себе ображеним у своєму гонорі. А цього мені буде досить як сатисфакції.
