Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 35 страниц)
– Це з моєї вини, – буркнув Тибальд Раабе. – Я наразив тебе на небезпеку. Через мене тепер…
– Я знав, хто ти, – перебив його Майзль Нахман, – коли давав тобі притулок. Я підтримував твою справу за переконанням. Усвідомлюючи, чим ризикую. Що ж, утеча і мандри – це для мене річ не нова…
– Не думаю, що в цьому є потреба, – озвався Рейневан. – Тутешні мешканці, коли прибирали трупи, гадаю, оцінили події досить однозначно. На тебе напали, щоби пограбувати, а ти захищався. Мабуть, ніхто у Яворі не звинувачував би тебе за це. І ніхто не стане тебе турбувати, якщо ти залишишся.
– О, свята наївність, – зітхнув Майзль Нахман. – Свята і добра… Як твоє ім'я? Рейневан?
– Його звати Рейневаном, саме так, – втрутився Тибальд Раабе. – Я знаю його і ручаюся…
– Ой, що ти мені ручаєшся? Він прийшов на допомогу єврею. Хіба мені треба кращого поручительства? Агов! Що в тебе з рукою, дівчино? Тією, що з перснем цадика Халафти?
– Три пальці зламані, – холодно відповіла Рікса. – Дрібниця. До весілля заживе.
– До якого весілля? А хто б тебе захотів? Стара, писката, нестримана, готувати теж не вмієш, поб'юся об заклад на що завгодно, хоч би й на власний талес. Дай руку, шікса. Єге ш'ме раба меварах л'алам ул'алмей алмайя!{33}
На очах враженого Рейневана пальці Рікси випрямилися, з них негайно зник набряк, безслідно розсмокталися синці. Дівчина зітхнула, ворухнула долонею. Рейневан покрутив головою.
– Ну-ну, – повільно вимовив він. – Я медик, ребе Майзль. Мені не чужі й artes magicae. Але щоб так гладко вилікувати зламані суглоби… Я сповнений захвату. Цікаво, де цьому можна навчитися?
– У мене, – сухо відповів ребе. – Як матимеш вільні сім років, заскоч. Та не забудь спершу зробити обрізання. А зараз, як говорив цар Соломон цариці Савській, перейдімо до справи. Ви хотіли інформації. То хай я хоч знаю, у чім річ.
Рейневан стисло виклав свою справу. Майзль Нахман слухав, киваючи бородою.
– Ясно, – сказав він. – Розумію. І думаю, що таки зможу допомогти. Бо я таки чув про подібний випадок.
Він встромив палець у ніс, колупався довго і натхненно, вдаючи, ніби не бачить, як Рейневан аж закипає від нетерпіння.
Нарешті ребе виколупав, що було треба, роздивився. І тоді знову заговорив.
– Такі випадки, – заявив він, – це завжди можливий ґешефт, ні на чому так добре не заробляють, як на інформації. Це трапилося в Легниці. Шість років тому. Панна Вірида Горніг, донька купця, злигалася з аптекарем, якого звали Галонзка. Усупереч батькові, який пообіцяв її руку іншому. А в того іншого були нібито якісь конекції[108]108
Зв'язки (з лат. conexіо).
[Закрыть] з Інквізицією, зі Святою Курією. І ось панна Вірида раптом зникла.
– На аптекаря Галонзку, – вів далі єврей, – донесли, звинуватили у єресі, тож йому таки довелося втікати зі Шльонська. Через рік справа вляглася, а Вірида раптом знайшлася, надзвичайно розкаяна і надзвичайно слухняна, зовсім як після перебування в монастирі. Вона слухняно вийшла-таки за того, кому її пообіцяли.
Ну, подумали ми собі в кагалі, все ж варто знати, хто ж це такий, хто має такі зв'язки з Курією, що може змушувати таких панночок отак зникати. І якось так вийшло, що Мойше Меркелін, кузен моєї швагерки, знався з таким собі Йохаєм бен Іцхаком, а в двоюрідного брата цього Йохая по батькові, такого собі Шекеля, була пасербиця на ім'я Дебора, і тота дізналася від своєї знайомої Естери одну річ, яку та почула у бабинці від… Холера, забув, від кого. Зрештою, то неважливо. Важливо, що кузен Мойше, єврей жадібний і нахабний, зажадав за інформацію п'ятнадцять гульденів. Я вирішив, що це забагато.
– Он як.
– Але ти прийшов мені на допомогу, а це таки дещо змінює у шкалі цінностей. Тепер ці п'ятнадцять – то не тамті п'ятнадцять, то таки зовсім інші п'ятнадцять, ті п'ятнадцять змінені так, що просто не впізнати. Тепер ціна рихтик у самий раз. А жадібний кузен Мойше живе не в Палестині. Він живе в Ополі. Клянуся Мойсеєм, через п'ять днів ти таки матимеш інформацію. А до того часу – гостину в мене.
– Дякую, ребе. Що ж до тих п'ятнадцяти гульденів, то я готовий…
– Не ображай мене, хлопче.
* * *
– Я не буду, – невпевнено закашляв Тибальд Раабе, – з вами тут чекати. Мені час у дорогу, обов'язок кличе. А вам я скажу так… Якщо ви вже дізнаєтеся, що маєте дізнатися, то поспішіть. Дуже поспішіть. Я думаю…
– А я думаю, – Рікса глянула йому у вічі, – що ти повинен перестати крутити. І сказати нам правду.
– Я нічого не знаю, – швидко відповів голіард. Занадто швидко, щоби це виглядало схожим на правду. А тоді сховав очі від погляду Рейневана.
– Тибальде, – повільно промовив Рейневан. – Минулої ночі ми билися пліч-о-пліч, разом дивилися смерті у вічі. А тепер ти щось приховуєш від мене? Ти знав мого брата. Ти знаєш мене, недавно навіть ручався за мене. Ти знаєш, що я кружляю по Шльонську, ризикуючи життям, бо моя кохана в біді, я мушу її знайти і визволити. Вона ув'язнена, кожен день неволі посилює її муку…
– Рейнмаре, – голіард облизав губи, опустив очі. – Чехи тобі не довіряють, про тебе гуляють різні плітки… Якщо виявиться, що я сказав…
– На Лужиці чи на Шльонськ? – втратила терпець Рікса. – Куди піде рейд? Бо про те, що ось-ось піде, ми вже здогадалися.
– Я нічого не знаю… Але якщо дрібку подумати… То, може, Лужиці?
– Ну, ось бачиш, – усміхнулася Рікса. – Як легко воно пішло. Найважче почати. А тепер попросимо про подробиці.
– Та чого ви від мене хочете? – Тибальд Раабе вдав, ніби розсердився. – Що я вам, гейтман, чи що? Я звичайний собі агітатор, до стратегії мене не підпускають… Але ж кожному зрозуміло, хто кине погляд на мапу і дрібку подумає… Ну, подумайте дрібку. Кудою вирушить Табор, якщо не долиною лужицької Ниси?
– Житава і Згожелець? – Рейневан згадав собі карту, яку бачив у Прокопа на Одрах.
– Я б не виключав… – кашлянув Тибальд. – Я б не виключав також переходу на правий берег Квіси. Любань, Болеславець…
– Жагань? – зміненим голосом запитала Рікса.
– Можливо.
– Коли? Дата, Тибальде.
– Червень. Так якось.
– Як якось?
– Одні казали, що на Святого Яна. Інші – що на Святого Віта. Я схильний вірити останнім. Але хто його знає…
– Сто разів дякую, – Рікса кинула на голіарда дещо тепліший погляд. – Ти дуже нам допоміг, я безмежно вдячна. Я підставила би тобі писок, але соромлюся, сором'язлива, аж страх. А раз маєш їхати, то бувай.
– Бувайте й ви. Рейнмаре?
– Що?
– Успіху. Від усього серця.
* * *
П'ять днів проминули непомітно. Дванадцятого червня, у неділю, ребе Нахман бен Гамаліель покликав до себе Рейневана і Ріксу.
* * *
– Кузен Мойше, – почав він з порогу, – прийняв гроші охоче, та що вже тішився, та що вже радів – радів так, ніби придбав на розпродажі Ковчег Заповіту. Так-то я й знаю, хто поклав край роману Віриди Горніг, донісши на її кавалера-аптекаря, а її саму запроторивши в монастир, а все завдяки конекціям з Інквізицією. Той самий, хто потім став щасливим чоловіком Віриди. Це Отто Арнольдус, особа досить відома, але не конче своїми чеснотами. Давніше райця, а тепер бургомістр міста Болеславця. Хоча підґрунтя було приватне, а не політичне, твоя справа багато в чому схожа на аферу Віриди Горніг, Рейнмаре. На твоєму місці я би таки подався до Болеславця і побалакав якщо не з самим бургомістром Арнольдусом, то з його благовірною. Вона може пам'ятати, в якому монастирі була тоді запропала. Бо існує велика імовірність, що Інквізиція досі користується тими самими монастирями.
– Сто разів дякую. Їдемо чимскоріше.
– Так-так, – швидко сказав Майзль Нахман, знизивши голос. – Я радив би поквапитися.
– Ми знаємо, – буркнула Рікса. – Святий Віт – на носі. Вирушаємо завтра на світанку. Бувай здоров, ребе Майзль.
– Бувайте, – кивнув бородою єврей. – Дякую вам за все. А ти, дівчино, підійди-но.
Рікса нахилила голову. Ребе поклав долоні на її воронового кольору волосся.
– Єварехеха Гашем веїшмереха, – сказав він. – Хай Гашем тебе благословить і береже. Хай Гашем зверне до тебе своє обличчя і пошле тобі мир. Прощавай же, Ріксо Фонсеко. Прощавай же і ти, Рейнмаре з Беляви.
Розділ тринадцятий
у якому йдеться про сни та про їх інтерпретації, а несподівані особи укладають несподівані союзи.
У Вроцлаві поволі смеркалося, наставав час тої присмеркової пори, яку називали inter canem et lupum, годиною між собакою і вовком, коли сутеніло, однак вогнів іще не запалювали. Було жарко, вогко і парко, збиралося на грозу. Кундрі різким ковтком спорожнила келих від решток aurum potabile, облизала губи.
– Отже, – сказала вона, примружуючи бурштинові очі, – ти їдеш до Явора і на лужицьке пограниччя. Бо до тебе дійшла звістка, що там об'явився Рейнмар з Беляви. Хоча звістка ця, як я розумію, непідтверджена і не дуже надійна, ти кидаєш усе і мчиш наосліп. А від мене вимагаєш чарів і заклинань, які би змогли встановити місцеперебування сидеричної істоти. Хоча я вже сто разів тобі казала, що це неможливо.
– Нема, – відповів Стінолаз, – нічого неможливого. Це власне та найперша річ, яку нам прищепили в Агільярі.
Нойфра зітхнула. А потім позіхнула, демонструючи свій чудовий набір іклів.
– Ну що ж, – сказала вона. – Рейнмар з Беляви, це я розумію, його треба усунути, бо інакше він тобі весь час перешкоджатиме, шукаючи нагоди помститися за брата. Я підтримую намір схопити його і дати йому померти повільною смертю, а перед тим, якби це вдалося, замучити в нього на очах Апольдівну, яку він усе ще шукає. Ідея реваншу слушна, я її схвалюю. Але отой його дружок, отой велетень… Отой нібито прибулець з астрального світу… Його я би все-таки радила облишити. Як на мене, це Свідок, один із Рефаїм. З ними не рекомендується задаватися. У мене дуже недобрі передчуття стосовно цього твого полювання.
Ти поводишся нераціонально. Твоє зацікавлення цим велетом дедалі більше скидається на…
– На що?
– На нав'язливий стан, – холодно закінчила вона. – У чистій клінічній формі. На тебе найшла манія, синку. Мене це непокоїть. Тим більше, що за останній час це не єдина твоя манія.
– Що ти сказала?
– Це не єдина твоя манія. Наскільки я можу бачити і чути. А особливо – відчувати. Нюхом.
– Що саме?
– Не прикидайся дурним. Я буваю у місті, слухаю плітки. Про тебе і панну фон Пак. А нюх у мене добрий. Від тебе вже два місяці, як ти сюди приходиш, відгонить її поцькою.
– Гляди, – прошипів він, – не переборщи.
– Я тебе не впізнаю. Ти ж мав купу дівок. Ти, Біркарт Грелленорт, мрія і предмет зітхань половини андалузьких відьом. Але ніколи досі ти не зв'язувався з ані єдиною жінкою, ні одній не дав себе обкрутити. Стережися, в тебе є вороги. Вони не справилися з тобою за допомогою заліза. Але можуть вдатися до іншої зброї. Ти не подумав, що ця Паківна може бути підставною? А раптом тебе хочуть покарати по-біблійному, рукою жінки? Панна розправиться з тобою, як Даліла – із Самсоном. Або як Юдиф – із Навуходоносором… Чи то з Олоферном? Забула. Ваша Біблія – до холери заплутана книга. Забагато героїв, забагато неймовірних речей і явних вигадок. Краще вже Кретьєн де Труа та інші романсеро.
Очі Стінолаза зблиснули. І відразу ж пригасли.
– Кожен літературний твір, – спокійно відповів він, – у тому числі й Біблія, посеред моря вигадок містить перлину істини. І тут ми повертаємося до нашого велета. Коли я його впіймаю, то вичавлю з нього відомості, дізнаюся, що таке істина, і де вона схована. Бо він не нібито, а таки справді прибув звідти, із сиде ричної площини, з місця нам невідомого, про яке ми посправжньому нічого і не знаємо. Одні, як тобі відомо, вважають це місце царством Верховної істоти, загальнодоступного Бога. Політеїсти вважають, що це царство багатьох богів, напівбогів, божеств і демонів. Ще інші дотримуються думки, що його населяють виключно демони. Як воно є насправді, не знає ніхто, бо хоча звідти і прибували до нас гості, ніхто досі не пробрався від нас туди. Ніхто, включно з твоїми побратимами Longaevi та твоїми мало що не всемогутніми Nefandi…
– Ну, схопиш ти велета, – перебила його нойфра. – І що? Якщо він Рефаїм, ти нічого з нього не витягнеш.
– Витягну. Він ув'язнений у матеріальному тілі, рокований на всі вади і недоліки цього тіла. Зокрема, він відчуває біль, якому це тіло можна піддати. Я, Кундрі, піддам це тіло жахливому болю. Піддам так, що він виспіває мені геть усе.
– У тому числі й про те, як пробратися до зоряного царства?
– Або принаймні як встановити із ним контакт, – підтвердив він. І тут-таки зірвався з крісла, кількома кроками зміряв приміщення, від приставленої до шафи труни – і до повного скелета кабана під найдальшою стіною, який служив живолачці для Бог знає яких цілей.
– Що мені може запропонувати цей світ? – він підвищив голос. – Що він може мені дати? Цей примітивний світ, у якому все вже поділили, розкрали і розтягли, у якому вже nulle terre sans seigneur[109]109
Немає землі без володаря (фр.), формула феодального земельного права.
[Закрыть]? Чим я можу тут бути? Яку владу можу здобути, яку могутність? Кафедрального каноніка? Старости й управителя Вроцлава? Або, чим мене спокушає єпископ, стати намісником усього Шльонська? А якби я навіть і став єпископом, кардиналом і врешті-решт папою, що це за влада в теперішні часи? Навіть якщо вдасться покінчити з гуситами, приклад залишиться, ідею знищити не вдасться. Після гуситів прийдуть інші, потріскана споруда Рима вже ніколи не поверне собі структуру непорушного моноліту. Королі та принци падатимуть, мов ляльки, бо що ж це за влада, яку можна відібрати за допомогою порції отрути або десятьох дюймів клинка стилета? А зачаровані міццю грошей Фуггери? Вони побачать, як гроші стають менш вартими, ніж полова. Маги і чарівники? Вони смертні, дуже смертні. Longaevi? Вони вічні тільки за назвою, і вони проминуть разом зі своєю магічною силою…
Гуркотом прокотився далекий грім, викликавши у промові коротку паузу. Кундрі мовчала. Стінолаз глибоко зітхнув.
– Марко Поло, – вів далі він, – добрався до Катаю. Португальці допливли до Insulas Canarias[110]110
Канарських островів (лат.).
[Закрыть], до Мадейри, до Азорських островів, готуються до океанської експедиції. Вони вірять, що там, за океаном, у ще не відкритому світі, натраплять на багатство і справжню владу. Вірять у країну Священика Іоанна, у землю Могал, в Офір і Тапробану, збираються туди дістатися; а щоб досягти цього, не зупиняться ні перед чим. Я теж не збираюся зупинятися.
Нойфра далі не озивалася – і то настовбурчувала, то пригладжувала спинні шипи.
– А ти знаєш, – врешті-решт запитала вона, – хто був останнім, який сказав щось подібне? І, що цікаво, – в ідентичному контексті? Божевільний поет і чарівник Абдалла Зар-ад-Дін, автор книги під назвою «Аль Азіф», ця назва – звуконаслідувальний запис сюркоту, який видають нічні комахи та упирі. У пізніших перекладах прізвище автора травестували на Абдул Альхазред, а назву поміняли на «Некрономікон».{34} І це прийнялося.
– Я знаю.
– Тоді ти знаєш і те, що Абдул Альхазред непереборно прагнув пробратися до сидерію, що він не зупинявся ні перед чим. Він був у пустелі Роба ель-Халіє, де полюбляють бувати упирі, був в Іремі, шукав Кадату. Він загинув жахливою смертю у 738 році, в Дамаску, серед білого дня, його на очах багатьох свідків розірвав і пожер страхітливий демон. Це не охолоджує твого запалу?
– Не охолоджує.
– У такому разі, – нойфра звела очі догори, – бажаю тобі щастя. Багато-багато щастя.
– Я йду, – Стінолаз піднявся. – Завтра вирушаю. Ага, Кундрі, може, серед твоїх запасів знайдеться трохи перферро? Я хотів би мати Перферро під рукою.
– Непогана ідея, – живолачка вишкірила жовті ікла, – мати Перферро під рукою. Дай його своїй панні, цілій тій Дус фон Пак. Цим ти сильніше прив'яжеш її до себе. Отримаєш гарантію, що вона не втече з іншим. А якщо втече, то ненадовго. До першого ж поранення залізом…
– Кундрі.
– Мовчу, мовчу. Перферро в мене є, але небагато, одна доза, для однієї особи. Звернися до єпископа, я знаю, що в нього є запас. А в Сенсенберзі ти ж маєш Скірфіра і його алхімічні атанори.
– Єпископ не зізнається, що має. А їхати у Сенсенберг мені не з руки.
Кундрі підняла брови.
– Думаю, що за мною стежать, – пояснив він. – Я не впевнений навіть у своїй Роті. Це збиранина…
– Збиранина покидьків, – закінчила вона. – Набрід, що складається з негідників, гульвіс, різників і збоченців. Оті твої Чорні Вершники. Тільки таких ти маєш під командуванням, бо тільки таких зумів завербувати. І з такими вирушаєш у похід. Ти таки справді відчайдух.
– То ти даси мені Перферро, чи ні?
– Дам. І докладу ще дещо. Дещо особливе. Воно мусить допомогти тобі в пошуках.
Вона відкрила скриньку, котра стояла на столі, щось звідти вийняла. Стінолаз ледве стримав рефлекторну огиду.
– Симпатичненьке, чи не так? – зареготала нойфра. – Активується заклинанням. Яке, зрештою, походить з «Аль Азіф» і було вдосконалене Nefandi та італійськими некромантами. Цвіркотіння нічних комах, шурхіт їхніх крилець… У нього дві функції. Воно має показувати місце перебування Беляви або його панни.
– А друга функція?
– Скористаєшся, коли треба буде когось убити. Убити так, щоби він відчував, що вмирає.
– Бувай, Кундрі.
– Бувай здоров, синку.
По покрівлі застукотіли перші краплини дощу.
* * *
Блискавка прошила небо, майже одразу ж ударив грім, протяжно і різко, з тріском, ніби роздирали тканину. Злива посилилася, стіна води повністю застила світ.
– Так, ніби хтось на нас заповзявся, – Рейневан струсив воду з коміра. – Час підганяє, а тут на тобі, ллє як з цебра. Чисто тобі потоп.
Вони перечікували грозу в лісі, у густих заростях, які, однак, захистили тільки на мить, а тепер на них лилося так само. Коні трусили гривами, поопускавши голови.
– Дощ вщухає, – витерла мокрий ніс Рікса. – Гроза віддаляється. Зараз мине, а тоді помчимо ускач, кинемо коней чвалом, вітер нас підсушить. І видме недобрі думки з наших голів.
* * *
Однак злива не здалася аж так швидко, а розмоклий після неї гостинець не надто сприяв чвалу та іншим кінним демонстраціям, тому дорога зайняла в них значно більше часу, ніж вони плану вали. До Легниці, міста, яке називали «другим після Вроцлава», вони в'їхали допіру через два дні, саме в той момент, коли його десятитисячне населення почали скликати на месу дзвони всіх сімнадцяти костелів. Рікса і в Легниці почувалася, як удома, провадила впевнено. Вони проїхали попри імпозантну, новесеньку, зовсім недавно посвячену колегіату Гробу Божого, проштовхалися крізь напхом напханий людьми ринок і страшенно забагнючену після дощів торговицю городиною. Минули крамниці ливарів та голкарів. За крамницями Рікса зупинила коня, спішилася. Вони стояли біля входу в провулок, з якого доносився сильний запах курінь, зілля, спецій і приправ.
– Я маю тут, – пояснила вона, – вирішити одну справу. Можу піти сама, попросивши тебе зачекати в корчмі за рогом. А можемо піти разом, аби міцнішала наша співпраця, що ґрунтується на взаємній довірі.
– Тоді нехай вона міцнішає. Побачимо, що з цього вийде.
– Ну то пішли. Я попрошу тільки про дві речі. Не задавай жодних питань.
– А друга?
– Не давай жодних відповідей.
Провулок, як виявилося, був провулком Магів. Розташовані тут крамнички та лавки пропонували головним чином зілля, еліксири, періапти, амулети, талісмани, лоретські дзвоники, скляні кулі, кристали, вервички, камінчики, солом'яні ляльки, мушлі, оленячі роги та інші чудасії. Рейневан уже чував про цей провулок, який толерували міські райці та легницьке духовенство. Причин толерантності було дві: високі оплати на користь міста і той факт, що товар, який пропонувався у провулку, не мав абсолютно нічого спільного зі справжньою магією. Рейневанові вистачило одного погляду, щоб остаточно в цьому переконатися: серед товару на прилавках панували шарлатанство, мотлох і всякий непотріб.
Рікса зупинилася перед прилавком, за яким красива чорноволоса дівчина змітала віничком пилюку з товару. Товаром були головним чином засушені жаби.
– Ми до майстра Зброслава.
Чорноволоса глянула на Рейневана, тріпнула довгими віями, зникла у підсобці. Рейневан розглядав прилавок. Він здивувався, помітивши раптом серед безлічі сушених гадів рогату ящірку із закрученим у спіраль хвостом. Точнісінько таку він колись бачив на ілюстрації у «Великому Гримуарі».
– Майстер запрошує.
Майстер Зброслав дещо здивував Рейневана. Той був упевнений, що продавець сушених жаб, котрий як-не-як був зв'язковим Рікси взяв собі слов'янське ім'я тільки задля камуфляжу. Але всередині, сильно пропахлому імбиром, гвоздикою і камфорою приміщенні, їх зустрів слов'янин на всю губу. Широкоплечий, світловолосий, світловусий, світлоокий – викапаний легендарний король Крак.
– Здрастуйте. Чим можу служити?
– Я Рікса Картафіла де Фонсека. Мене прислав… цадик Халафта.
Майстер Зброслав довго мовчав, перебираючи пальцями. Врешті-решт підвів погляд.
– Той, що з Олави?
– Ні. Той, що з Олесниці.
Вони усміхнулися одне одному, радіючи вдалому обміну паролем і відгуком.
– Кажуть, – Рікса не збиралася гаяти часу, – що ти знавець сонників, майстре Зброславе. Що ти начебто вмієш читати сни.
– Бог звертається до нас через наші сни. Сни дають нам вказівки, зміцнюють нас, лікують і зцілюють душу.
– Якщо ми зрозуміємо їх значення. Мудрий ребе Гизда говорив, що непояснений сон – як лист, який отримано, але не прочитано. А в мене був сон.
– Слухаю.
– У моєму сні велика небезпека загрожувала місту Жагань.
– Цікаво, – майстер Зброслав вп'явся у Ріксу слов'янськими очима, – що саме Жагань. Адже є й інші міста. Розташовані значно ближче до… загрози. Ближче до Житави, яка зараз начебто саме гарячково готується до оборони на звістку про можливий напад.
– Ті міста, – Рікса не відвела погляду, – нехай самі про себе дбають. У моєму сні їх не було. У моєму сні князь Ян Жаганський мав чудесне видіння. Ангел Господній зійшов був з небес і надихнув його, як йому рятувати свою країну. Шукай, князю, сказав ангел, порятунку у боголюбивому Королівстві Польському, в улюбленому Божою Матір'ю польському народі. Чекай порятунку від побожного польського короля Владислава. Замість затівати інтриги з Люксембуржцем, сказав ангел…
– Так і сказав? Цими словами?
– Саме цими, – підтвердила Рікса голосом холодним, як свята Кінга на ложі. – Замість затівати інтриги з Люксембуржцем, звернися, князю, до Польщі. Люксембуржець далеко, а Польща – в тебе за рубежем. Часи сповнені лиха, а Польща своїх друзів у біді не полишає…
– Оце тобі маєш, – зітхнув майстер Зброслав. – Ангел-полонофіл. У снах такий ангел означає великі нещастя… Що ж, сон, хоча й сповнений дивовиж, вартий інтерпретації. Лист, який отримано… Як звали того мудрого рабина? Боюся обмовитися…
– Гизда.
– Лист, який було отримано, повчає ребе Гизда, треба прочитати. Але тут у нас, так би мовити, два листи. Маємо справу зі сном у сні. Ви, ласкава пані, бачили сон про сон жаганського князя. Цікаво, чи сам князь бачив…
– Не бачив, – з тону Рікси випливало, що вона абсолютно в цьому впевнена. – 1 в цьому якраз проблема. Його неодмінно треба поінформувати про цей сон.
– Я пропоную, – додала вона з притиском, – звернутися з цим по допомогу до місцевих францисканців. Нехай перекажуть звістку своїй братії з Глогова, від Святого Станіслава. З проханням, аби ті сповістили братію у Жагані.
Майстер Зброслав нахилив голову.
– Глоговський Святий Станіслав, – зауважив він, – не підпорядкований саксонській кустодії. Монастир у Глогові належить до гнєзненської кустодії. Ченці з Глогова негайно дадуть знати у Гнєзно. І про все одразу ж дізнаються у Кракові.
– А це нічого.
– Розумію.
Майстер відвів їх перед прилавок, за яким чорноволоса красуня все ще змітала пилюку з жаб. «Може, ти і Зброслав, – подумав Рейневан, – але вона таки Ребека».
– Що це? – Предмет на прилавку раптом привернув його увагу. – Що це таке? Невже?
– Це? – майстер підняв за шнурок прожилкуватий камінчик з очком кольору і форми людського ока. – Амулет В'єндо. Кастильський, привезений просто з Бургоса. Як для вас – за три гроші. Берете?
* * *
– Не панікуй, Рейневане, – повторила Рікса. – Встигнемо до Болеславця. Ребе міг помилятися щодо терміну рейду, зрештою, я сумніваюся, що він знав точний термін.
– Він міг помилятися і в інший бік, – риси обличчя Рейневана напружилися і стали жорсткішими. – Рейд може початися раніше. І я знаю, як швидко вони можуть просуватися. Шість, навіть сім миль на добу, навіть по бездоріжжю. А ще я знаю, що вони здатні наробити, коли дійдуть. Я був у кількох захоплених містах. Зокрема у Хойнові, недалеко звідси. Псякрев, треба поспішати!
– І їхати поночі? Це безглуздо. Переночуємо…
– Щоби наступного дня, – підхопив він, – ще когось повіДОМИТИ про гуситський рейд, так? Ріксо, Тибальд нам довірився. Він розраховував, що ми не роздзвонимо цього на весь Шльонськ. А ти…
– Рейневане, – котячі очі Рікси спалахнули. – Не вчи мене. І не вплутуйся в мої справи.
– І нехай міцнішає наша заснована на взаємній довірі співпраця.
– Зарубай собі на носі, що я знаю, що роблю. І що я на твоєму боці. У чому вже кілька разів тебе переконувала. І мені набридло це повторювати. Попередивши Жагань про загрозу, я теж була на твоєму боці. Так само, як у березні в Ратиборі, коли за твоїм посередництвом допомагала прийняти рішення Волошекові, який вагався.
– Тим не менше, я хотів би знати…
– Ти знаєш стільки, скільки повинен знати, – різко обірвала вона. – А знаєш зовсім не мало, маєш очі, вуха і недурну голову на плечах. І нехай воно так і залишиться.
Вони мовчали. Знизу, з головного приміщення постоялого двору, долинали вигуки, сміх, звуки веселощів. Миші шаруділи і пищали за брусованою стелею, свічка мерехтіла.
– Рейневане.
– Що?
– Я не просто так наполягала, щоби ми переночували саме тут. Завтра я теж воліла би не сповільнювати наш темп. У тебе є якісь ліки на бабські справи?
– Себто на місячні?
– Себто є чи нема?
Він дістав з торби коробочку з ліками, радий сам із себе, що завбачливо спорядився в аптеці «Під архангелом».
– Візьми це, – він вручив Ріксі облатку. – Запий вином.
– Гірке як холера.
– Бо з алое. Це Ніега Рісга, яку Гален називає species ad longam vitam[111]111
Засіб для довголіття (лат.).
[Закрыть]. Від жіночих болячок теж допомагає.
– Сподіваюся.
Свічка мерехтіла. Миші перестали шарудіти.
– Рікса.
– Що?
– Чи те, що ти походиш… Що ти…
– Єврейка? Чи це має вплив на те, що я роблю? Звичайно.
– Мій рід, – несподівано заговорила вона після досить тривалої мовчанки, – походить з-над Рейну, з Ксантена. Майже всіх із родини вимордували у 1096 році. Хрестовий похід! Deus lo volt! Лицарі Еміх і Готшалк вислухали заклик папи Урбана II. І з ентузіазмом втілили його в життя. Почали боротьбу за Гріб Христа від винищення надрейнських євреїв. У Ксантені вцілів один хлопець, Єгуда – можливо, завдяки тому, що вихрестився. Під іменем Гвідо Фонсека він оселився в Італії, де повернувся до віри предків або, як ви це називаєте, знову вдарився в judaica perfidia[112]112
Юдейське віроломство (лат.).
[Закрыть]. Його нащадків, знову євреїв, було вигнано з Неаполя в 1288 році. Вони роз'їхалися по світу. Частина роду примандрувала до Берна. У 1294 році там зникла дитина. Без сліду, за нез'ясованих обставин. Ясна річ – ритуальне вбивство, євреї викрали шмаркача і переробили на мацу. За цей страшний вчинок усіх євреїв з Берна було вигнано. Мій предок, рабин, який тоді носив ім'я Меворах бен Калонімос, оселився у Франконії, у Вейнгеймі.
У 1298 році у франконському містечку Реттінген хтось начебто осквернив облатку. Зубожілий лицар Ріндфлейш мав у зв'язку з цим знак від Бога. «Святотатцями є жиди, – возвістив той знак, – бий, хто в Бога вірує». Віруючих знайшлося чимало, і невдовзі Ріндфлейш очолив зграю головорізів, з якими розпочав богоугодну справу. Після вирізаних до ноги єврейських громад у Ротенбурзі, Вюрцбурзі, Нордлінгені та Бамберзі надійшла черга Вейнгейма. Двадцятого вересня Ріндфлейш і його головорізи вдерлися в єврейську дільницю. Рабина Мевораха з сім'єю, всіх євреїв, єврейок та їхніх дітей загнали в синагогу і спалили в ній живцем – разом із синагогою. Усього сімдесят дев'ять чоловік. Небагато, якщо взяти до уваги, що загалом у Франконії та Швабії Ріндфлейш убив п'ять тисяч. Причому багатьох – у значно вигадливіший спосіб, аніж спалення.
З рештою родини, тією, котра в діаспорі, теж цілком класично: вихрещений прапрадід, Паоло Фонсека, був убитий в 1319 році у Франції під час повстання Пасторо, себто Пастушків. Пасторо, як правило, вбивали дворян, ченців і священиків, але за євреїв і вихрестів бралися з особливим ентузіазмом, часто їм самочинно допомагало місцеве населення. Добре знаючи, що Пасторо роблять з жінками і дітьми, ув'язнений у льоху в Верденіна-Гаронні прапрадід Паоло власними руками задушив прапрабабцю і двох дітей.
Прадід Іцхак Йоханон, який оселився в Ельзасі, втратив майже всю сім'ю в 1338 році, під час сумнозвісної різні – одної з багатьох, вчинених селянськими бандами, котрі називали себе «юденшлягерами»[113]113
Judenschlager (нім.) – бич євреїв.
[Закрыть]. Котрусь із моїх бабусь, яку не було кому з милосердя задушити, юденшлягери усі разом – і неодноразово – зґвалтували. Тож не виключено, що відтоді я маю якусь там домішку християнської крові. Тебе це не тішить? Мене, уяви собі, теж ні.
Рікса замовкла. Рейневан кашлянув.
– Що було… потім?
– 1349 рік.
– Чорна Смерть.
– Вгадав. Винними у спалаху пошесті та в поширенні зарази, природно, були євреї, це була єврейська змова, задумана для винищення всіх християн. Толедський рабин Пейрат, ти мав про нього чути, розсилав по Європі емісарів, щоби ті отруювали колодязі, джерела і ручаї. Тож отруйників взялися карати. У якнайширшому масштабі. Чимало мої родичів було серед шести тисяч спалених живцем у Майнці та серед двох тисяч спалених у Страсбурзі, мої кревні були і серед жертв погромів у Берні, Базелі, Фрайбурзі, Спирі, Фулді, Регенсбурзі, Пфорцгаймі, Ерфурті, Магдебурзі та Лейпцизі, в інших містах – поміж трьохсот винищених тоді в Німеччині єврейських громад. Мої були серед замордованих у Базелі і в Празі, а також у Нисі, у Бжегу, Турі, Олесниці та Вроцлаві. Бо я забула тобі сказати, що значна частина моєї родини вже тоді проживала у Шльонську. І в Польщі. Бо там мало бути краще. Безпечніше.
– І було?
– Загалом – так. Але пізніше, коли моровиця пішла на спад. Так собі, всього один погром у Вроцлаві в 1360 році. Була пожежа, звинуватили євреїв, затовкли чи втопили в Одрі кілька десятків чоловік, а з моєї родини – лише двох. Трохи серйозніше було у Кракові, у 1407 році, у вівторок після Великодня. Було знайдено вбиту християнську дитину, звичайно ж, убиту заради крові, без якої ніяк не випекти пасхальні хлібці. Тож винні, звісно ж, євреї, всі сумніви щодо цього розвіювали ксьондзи з краківських амвонів. Підбурений у костелах плебс кинувся карати. Кількасот євреїв загинули, кількасот були змушені охреститися. У такий-от спосіб, зверни увагу, через два роки я з'явилася на світ християнкою, від вихрещених мами і тата. Обмита хрещальною водою, я отримала ім'я Анна, на честь святої, краківський костел якої пішов з димом у 1407 році, за інерцією підпалений ошалілими краків'янами. Анною, на щастя, мене звали не дуже довго, бо в 1410 році родина втекла з Польщі у Шльонськ, до Стшегома, і повернулася – о, judaica perfidia! – до юдейської віри. У Стшегомі жило кілька родичів, а загалом там жило сто сорок юдеїв. Сім десят троє з-поміж них, і серед них мій батько, Самуель бен Ґершом, загинули в погромі 1410 року. Причина? Чернь вирішила, нібито трубні звуки шофарів на Рош Ха-Шана насправді є сигналом нападати на християн. Мати з сестрами батька, а також зі мною, річною дитиною, втекла до Явора. Там, у 1420 році, одинадцятирічною, свій другий погром я вже бачила сама, на власні очі. Повір, це незабутнє враження.
