Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 35 страниц)
– Ти мені мстиш, латинський вишкребку, – прохрипів Пульпан. – За тамте. За минулий рік, за Шльонськ, за ченців, яких ми тоді поприкінчували… Я бачив, як ти тоді на мене дивився… З якою ненавистю… Тепер хочеш відігратися…
Підгейтмани і сотники, які на крик увійшли до хати, дивилися на Рейневана спідлоба. Потім покрутили носами, закректали.
– Я, гейтмане, не знаю, – промимрив один. – Але це, щось мені здається, саме не минеться. Тра би вам усе-таки щось із цим зробити.
– Нащо ми, – забурчав Ян Плуг, – медика шукали і привезли? На дурно?
Пульпан застогнав, упав на подушки, піт рясно скропив йому чоло і щоки.
– Не втерплю, – видихнув нарешті. – Добре, ну ж бо, нехай коновал робить, що має робити… Йно не лишайте мене з ним сам на сам, браття, дивіться йому на руки і на цизорик… Аби мене не зарізав, нечестивець, аби не дав мені стекти кров'ю… І горілки мені принесіть… Горілки, бігом!
– Горілка, – Рейневан закотив рукави, спробував лезо ножа подушечкою пальця, – таки справді буде потрібна. Але для мене.
У твоєму стані, Пульпане, медицина забороняє вживати алкоголь.
* * *
– Загоєння і формування рубця триватиме не менше тижня, – повчав Рейневан фельдшера-аптекарчука, закінчуючи пакувати торбу. – Весь цей час хворий повинен лежати, а рану треба доглядати. Поки не затягнеться, накладати компреси.
Аптекарчук поквапливо покивав головою. З його обличчя не сходив дурнуватий вираз захвату та обожнювання. Такий вираз прикрасив обличчя юнака відразу ж після того, як Рейневан зробив операцію. І навіть не думав зникати.
Рейневан був далекий від того, щоби пишатися, але соромитися за операцію йому й справді не доводилося. Хоча, з огляду на величину карбункулу, розтини мали бути глибокі й зроблені навхрест, а виконати магічне обезболювання пацієнта при свідках він не наважився, операція пройшла блискавично. Сміл Пульпан встиг тільки зойкнути і зімліти, чим значно полегшив процес усування гною та очищення рани. Один із сотників Сиріток, який спостерігав за операцією, не втримався і обригався, але решта винагородили вправність і вміння хірурга сповненим визнання буркотінням, а Ян Плуг наприкінці навіть фамільярно лупнув його по спині. Аптекарчук тільки зітхав від захвату. На жаль, стало очевидним: ні на що більше з його боку не можна було розраховувати.
– Ти казав, що перед тим ви застосовували припарки. І що їх готували жінки.
– Саме так, пане медику. Баби готували. А накладала їх одна така… Ельжбета Донотек. Закликати?
– Заклич.
* * *
Ельжбета Донотек, жінка віком, як здавалося, неповних двадцяти років, мала волосся кольору льону і блакитні, як незабудки, очі. Вона була б надзвичайно вродлива, якби не обставини. Усе ж таки вона була жінкою в гуситських військах, жінкою маршів, відступів, перемог, поразок, спек, холодів і сльот. І безкінечного гарування. І виглядала, як усі вони. Вдягалася в що попало, аби грубе, світле волосся ховала під грубу сіру хустку, а її долоні були червоні від холоду й розтріскані від вологи. Та при цьому всьому, як не дивно, вона випромінювала щось таке, що можна було назвати гідністю. Достоїнством. Щось таке, що спадало на думку і просилося на язик як das ewig Weibliche[39]39
Вічна жіночність (Гете, «Фауст»).
[Закрыть] Рейневан дійшов висновку, що її прізвище він уже чув. Але людину цю бачив уперше.
– Ти робила гейтманові компреси? І з чого?
Ельжбета Донотек підняла на нього незабудкові очі.
– З тертої цибулі, – відповіла стиха. – І з товчених березових бруньок…
– Ти знаєшся на лікуванні? На зільництві?
– Та яка там наука… Те, що й кожна баба в селі. Та й нічим ті компреси не допомогли…
– Неправда, допомогли, – заперечив він. – Навіть дуже допомогли. Тепер ти теж йому допоможеш. Після того, як знімуть перев'язку, на рану треба буде прикладати клейстер із льняного насіння. Весна, але на болітцях уже має бути ряска. Роби компреси з витиснутого соку. Навпереміну: раз – клейстер, раз – ряска.
– Добре, паничу Рейневане.
– Ти мене знаєш?
– Чула, як про вас говорили. Баби говорили.
– Про мене?
– Два роки тому, – Ельжбета Донотек відвела погляд, але тільки на мить. – Під час рейду на Шльонськ. У місті Золоториї. У парафіяльному костелі.
– Так?
– Ви з товаришами не дали скривдити Богородицю.
– А, он воно що… – здивувався він. – То ця подія наробила аж стільки шуму?
Вона дивилася на нього довго. Мовчки.
– Подія, яка тоді була, – врешті-решт відповіла вона, повільно вимовляючи слова, – відбулася. І тільки це має значення.
* * *
«Донотек, Ельжбета Донотек», – подумки повторював він, їдучи клусом на північ, знову в напрямку Ганушовиць. «Щось говорили, – згадував він. – Пліткували». Про жінку, яка мала величезний авторитет серед жінок, які йшли із Сирітками, про природжену лідерку, з думкою якою рахувалися навіть деякі гуситські гейтмани. Була теж, пригадував він плітки, у всьому цьому якась велика таємниця, була любов і смерть, велика любов до того, кого не стало. До того, кого вже ніхто не міг замінити, хто залишив після себе вічну пустку, вічну тугу і вічну нездійсненність. «Історія, як зі сторінок Кретьєна де Труа, – думав він, – як з-під пера Вольфрама фон Ешенбаха. Історія, яка ніяк не пасувала до сірячинного вигляду її героїні. Зовсім не пасувала. І тому, напевне, була правдивою.
Вітер від Сніжника овівав його обличчя, трохи приглушуючи сором, який він відчув, коли вона говорила про подію в золоторийському костелі, про дерев'яну Мадонну. Фігуру, на захист якої він таки справді став, але не з власної ініціативи, а за прикладом Самсона Медка. І йому не належалася похвала за цей інцидент. Ані визнання в очах такої особи, як Ельжбета Донотек.
За Ганушовицями тракт звернув і повів на південь. Усе сходилося. Від Мендзилеського перевалу, за розрахунками Рейневана, його відділяла миля з гаком, він сподівався добратися туди до ночі. Він пришпорив коня.
Його наздогнали ще до вечора.
* * *
Його наздогнали в десятеро коней, оточили, стягнули з коня, зв'язали. Протести нічого не дали. Вони нічого не казали, а його, коли він продовжував протестувати і вимагати пояснень, утихомирили ударами кулаків. Повезли назад до табору Сиріток. Зв'язаного запроторили в порожній хлів, уночі він там мало не задубів від холоду. На крики не реагували. Уранці витягли, геть задубілого повели, не шкодуючи стусанів, під квартиру головного гетьмана. Там чекав Ян Плуг і кілька інших уже знайомих йому командирів Сиріток.
Сталося те, що Рейневан передчував. Те, чого боявся.
Усередині, на лежанці, майже в тій самій позі, в якій він його залишив після операції і перев'язки, лежав Сміл Пульпан. Тільки закоцюблий. Абсолютно покійний, цілком мертвий. Обличчя, біле, як сир, страхітливо спотворювали вибалушені очі, що майже повилазили з орбіт. І гримаса губів, скривлених у ще страхітливішій усмішці.
– І що ти на це скажеш, медику? – хрипко і лиховісно запитав Ян Плуг. – Як ти нам розтлумачиш таку медицину? Зумієш розтлумачити?
Рейневан ковтнув слину, покрутив головою, розвів руками. Наблизився до лежанки, збираючись підняти верету, якою був накритий труп, але залізні руки сотників осадили його на місці.
– Е, ні, братику! Ти радий би був замести сліди злочину, але ми тобі не дамо. Ти його вбив – і відповіси за це!
– Що з вами? – він шарпнувся. – Чи ви подуріли? Яке вбивство? Це абсурд! Ви всі були присутні під час операції! Він був живий після неї і добре себе почував! Розтин карбункулу жодним чином не міг спричинити смерть! Дозвольте мені подивитися…
– Ти прорахувався, чарівниче, – перебив його Ян Плуг. – Думав, що тобі зійде з рук. Але брат Сміл очуняв. Кричав, що його в легенях і кишках палить, що голова лускає від болю. І саме тебе, перш ніж сконати, звинуватив у магії та отруєнні.
– Це безглуздо!
– А я сказав би, що власне глуздо. Ти ненавидів брата Сміла, і всі це знають. Знайшов спосіб – і отруїв неборака.
– Ви були при операції! Ти також був!
– Ти чарами отуманив наш зір! Ми знаємо, що ти чаклун і чарівник. Є свідки.
– Які свідки? Чого свідки?
– Це з'ясується на суді. Беріть його!
* * *
Зібрання Сиріток, що скупчилося на майдані, гуділо як вулик, як рій джмелів.
– Нащо цей суд? – ревів хтось. – На біса той вертеп? Шкода часу і сил! У зашморг отруювача! Повісити його на дишлі!
– Чарівник! На вогнище його!
– Филистимлянине! – вбраний у чорне проповідник зі смішною козлячою борідкою підскочив, зблизька наплював Рейневанові в лице. – Гидото Молоха! Ми пошлемо тебе до пекла, плюгавцю! У вічний вогонь, зготований для диявола та його ангелів!
– Убити німця!
– Під ціпи його! Під ціпи!
– Тихоша! – загримів Ян Плуг. – Ми Божі воїни, тож має бути по-Божому! Справедливо і до ладу! Не бійтеся, за смерть нашого брата і гейтмана помстимося, не спустимо з рук! Але за порядком! За вироком трибуналу нашого революційного! Є докази! Є свідки! Ну ж бо, подати свідків!
Натовп ревів, завивав, гудів, потрясав сулицями та ціпами.
Першим викликаним перед лице суду свідком був аптекарчук із Хрудима – блідий, як пергамент; ним аж трусило. Коли він давав свідчення, його голос тремтів, а зуби цокотіли. «Розтин чиряка, – заявив він, перелякано глипаючи на революційний трибунал, – підсудний Белява здійснив усупереч чітко висловленій волі гейтмана Пульпана, причому чинив це з надмірною бруталь ністю і негідною лікаря жорстокістю. Під час операції підсудний щось бурмотів під носом, не інакше як заклинання. І взагалі, все, що підсудний робив, він робив за звичаєм, заведеним у чорнокнижників».
Натовп ревів.
Свідків, позаяк їх ніколи не бракує на цім світі, знайшлося ще декілька.
– Повідав ми їден… Забув-єм, хто, але пам'ятаю, шо тамтого року то було, на запусти. Повідав, шо отой-во Белява під Білов Горов Неплаха вилічив! Чарами! Всі казали, шо чарами.
– Мені, висока комісіє, відомо, що речений Белява з дияволом у змові, що від диявола знає такі чари, якими ошукує в кості. Розповідав мені це один сотник від брата Рогача, який на власні очі бачив. Два роки назад то було, осінню… Чи зимою? Я, теє, не знаю… Але звинувачую!
– Я бачив, клянуся могилою брата Жижки, як згаданий Белява під час минулорічного рейду на Шльонськ з велебним нашим Пешеком Крейчіржем посварився, про якісь папістські забобони йшлося. Якось так тоді Белява на велебного дивно глянув, не інакше як пристріт вчинив. І що? Помер через той пристріт брат Пешек, загинув мученицькою смертю ненабагато пізніше!
– Не чех-бо він, браття трибунали, не земляк, а німець! Чув-єм, як балакали у Градці-Кралове, що то католицький шпиг. Засилають межи нас папісти тайних злочинців, би наших гейтманів по-зрадницьки мордувати! Згадайте си пана Богу слава зі Швамберка! Згадайте си брата Гвєзду!
– А я чув, висока комісіє, що це Белява з пражанами зі Старого Міста знається! А хто такі староміські? Зрадники Чаші, зрадники магістра Гуса, зрадники Чотирьох Статей! Вавилонського Люксембуржця хочуть на чеський трон повернути! Не інакше як цього Беляву староміські наслали, щоб він покінчив з гейтманом!
– Смерть йому! – ревів натовп. – Смерть!
Вирок, ясна річ, міг бути тільки один, і ухвалили його блискавично. На загальну і несамовиту радість находських Сиріток Рейневан Белява – чарівник, отруювач, зрадник, німець, католицький шпигун і насланий Старим Містом вбивця – був визнаний винним у всіх висунутих проти нього звинуваченнях, у зв'язку з чим революційний трибунал одноголосно засудив його на смерть через спалення живцем на вогнищі. Право подати апеляцію на вирок було заперечене в цілком очевидний спосіб: не встиг Рейневан розкрити рота, щоб висловити протест, як його вже схопили кілька пар сильних рук і потягли у супроводі юрми, що ревла на всю міць горлянок, на край табору, де височіла заздалегідь складена чимала купа дров і хмизу. Хтось викотив велику бочку, яка смерділа капустою, хтось подбав про денце, молоток і цвяхи. Рейневана підняли і силою заштовхнули в бочку. Він сіпався і верещав, аж мало легені не луснули, але його крик тонув у ревінні зворохобленої черні.
Щось оглушливо бабахнуло. Повітря наповнилося смородом порохового диму. Юрба сахнулася назад, давши цим самим Рейневанові можливість побачити, що сталося.
З боку табору під'їхала дивна колона, що складалася з трьох бойових возів. Залогу одного становив десяток жінок вельми різного віку, від юнок до зовсім старих. Усі, крім їздових, були озброєні пищалями, гандканонами і гаківницями.
З другого возу, в екіпажі якого були чотири жінки, зловісно зяяла дулом десятифунтова бомбарда. Саме з неї хвилину тому було зроблено постріл – сильним, однак холостим пороховим набоєм: у хмарі диму, кружляючи, мов сніжинки, все ще падали обривки пижа.
На третьому возі, у товаристві двох жінок і якогось накритого плахтою пристрою, стояла Ельжбета Донотек. Вона скинула з плечей кожух, а з голови хустку, і тепер, блакитноока, з розвія ним буйним льняним волоссям, нагадувала Ніку, котра веде народ на барикади. Однак її смертельно серйозне і грізне обличчя викликало значно більше асоціацій із розлюченою еринією Тисифоною.
– Що то має бути? – заревів, стираючи з лиця крупинки пороху, Ян Плуг. – Що то має бути, їх мосць Доноткова? Забави? Машкари? Бабська парада? Хто вам, жіноцтво, дозволив чіпати зброю?
– Ідіть звідси, – голосно сказала Ельжбета Донотек, немовби його й не чула. – Але вже! Негайно. Ніякого спалювання не буде. Годі.
– Нахабна жінко! – зарепетував цапобородий проповідник. – Засліплена гординею Єзавель! Ти разом із филистимлянином у вогні згориш! А перед тим покуштуєш канчука!
– Ідіть собі звідси, – Ельжбета Донотек і на нього не звернула уваги. – Ідіть, християни, Сирітки, добрі чехи. Станьте на коліна, зверніть погляди до неба, Богу помоліться, Господові нашому Ісусові та святій Родительці Його. У душі свої зазирніть. Подумайте про Судний день, що наближається. Покайтеся, ви, які не знаєте стежки миру, які поробили крутими свої дороги. Я п'ять років дивилася, як ви знищували в собі те, що добре, як клали в могили те, що людяне, як перетворювали цей край на трупарню. Дивилася, як ви вбивали в собі совість. З мене досить, більше вам того не дозволю. Бо сподіваюся, що ви ще не все в собі повбивали. Що бодай дрібка залишилась, маленька часточка, яку варто рятувати від знищення. Тому ідіть собі звідси. Поки я добра.
– Поки ти добра? – глузливо гукнув Плуг, беручись у боки. – Поки ти добра? А що ти нам зробиш, бабо? З гармати холостим ти вже стрелила! А теперка що? Задереш спідницю і сраку наставиш?
Жінки на возах, немов по команді, позачіпляли гаки рушниць за борти. А Ельжбета Донотек, вона ж еринія Тисифона, швидким рухом зірвала плахту з пристрою, біля якого стояла. Ян Плуг мимоволі сахнувся на крок. А разом із ним – увесь натовп. Нажахано закричавши.
Рейневан ніколи не бачив цієї сумнозвісної зброї, а лише чув про неї. Реакція натовпу його не здивувала. На возі біля Ельжбета Донотек стояла дивовижна конструкція. На дубовій рамі і складному обертовому стелажі було змонтовано один коло одного дванадцять бронзових стволів. Усе разом нагадувало орган – тож саме так і називали цю зброю. Подейкували про «орган смерті», здатний за один отченаш вистрелити близько двохсот фунтів свинцю. У вигляді гострих сіканців.
Ельжбета Донотек підняла гніт, подмухала на нього, розпаливши тліючий кінчик. Побачивши це, Сирітки відступили ще на кілька кроків, декілька з-поміж них оступилися чи спіткнулися, кілька впали, а декотрі почали відступати все далі і далі, а тоді тихцем утікати.
– Ідіть звідси, чехи, – підвищила голос Ельжбета Донотек. – Паничу Рейневан, осідланий кінь чекає! Не гайте часу!
Йому не треба було двічі повторювати.
* * *
Рейневан не шкодував коня. Він мчав долиною ріки повним галопом, витягнувшись ventre á terre[40]40
Чвалам, щодуху (досл. з фр. "з черевом при землі").
[Закрыть], так що від ударів підків галька розліталася на всі боки. Кінь милився піною і вже починав храпати, але Рейневан не сповільнював темпу. Ілюзій він не мав. Знав, що Сирітки його переслідуватимуть.
І його переслідували. Минуло небагато часу, як він почув за собою віддалені крики. Не бажаючи, щоби по відкритій долині за ним гналися, не випускаючи з виду, він звернув у вербняк та лозняк і мчав, розбризкуючи багнюку й немилосердно пришпорюючи коня.
Рейневан вискочив на гостинець і піднявся у стременах. Переслідувачі не дали збити себе зі сліду, з криком і галалаканням продиралися крізь чагарник. Рейневан скулився в сідлі й перейшов на галоп. Кінь храпав і губив клапті піни.
Він проминув на льоту халупи і пастуші хати, місцевість він знав, і знав, що Ганушовиці вже близько. Але переслідувачі теж були близько. Гучний багатоголосий крик свідчив, що Сирітки його бачать. За мить і він їх побачив. Щонайменше двадцятеро вершників. Він пришпорив коня, кінь, хоч це межувало з чудом, погнав іще швидше. З глухим тупотом вискочив на місток над струмком.
З боку села мчали, як вихор, два вершники. Один – велетенської статури – розмахував, немов ціпком, важким фламандським гудендагом. Другий, на чудовому вороному, був озброєний кривим фальшіоном.
Оминувши Рейневана, Самсон і Шарлей з розгону звалилися на Сиріток. Шарлей двома ударами навідліг послав двох вершників на землю, а третій, якому дісталося по обличчі, захитався в сідлі. Самсон лупив гудендагом навпереміну людей і коней, чим викликав страшне сум'яття. Рейневан, зціпивши зуби, розвернув коня. Він мав свої порахунки. За побої, за плювки, за бочку з-під капусти. Проминаючи того, який безпорадно похитувався в сідлі, висмикнув у нього меч, кинувся у вир, у колотнечу, рубаючи наліво і направо. Почув, як хтось викрикує біблійні цитати, знайшов за ними вожака погоні, цапобородого священика. Продерся до нього, відбиваючи удари всіх інших.
– Диявольський виродку! – священик побачив його, пришпорив коня і прискочив, вимахуючи мечем. – Филистимлянине! Віддасть тебе Господь у мої руки!
Вони різко зійшлися раз, другий, далі їх розділили ошалілі коні. А потім уже остаточно розділив Шарлей. Шарлеєві було начхати на поєдинки честі і лицарські кодекси. Він під'їхав до проповідника ззаду і могутнім ударом фальшіона зніс йому голову з плечей. Кров ударила гейзером. Побачивши це, Сирітки при шпорили своїх коней і відступили. Шарлей, Самсон і Рейневан скористалися цим і чвалом відступили на місток. Місток ледве міг помістити трьох коней бік-у-бік, тож можна було не боятися, що їх оточать. Але переслідувачів усе ще було в добрі три рази більше. Незважаючи на втрати, вони й не думали відступати. На щастя, негайно атакувати вони теж не надто квапилися. Всього лише перегрупувалися. Але було очевидно, що не попустять.
– Довга розлука, – важко дихаючи, вимовив Шарлей, – змусила мене дещо призабути. У твоєму товаристві, Рейнмаре, не буває дещо нудно.
– Увага! – попередив Самсон. – Атакують!
Половина Сиріток вдарили на місток з фронту, інші загнали коней у воду і долали струмок убрід, щоб обійти їх з тилу. Єдиним виходом було відступити. Причому швидко. Рейневан, Шарлей і Самсон розвернули коней і припустили галопом у бік села. За ними неслося дике галалакання переслідувачів.
– Не попустять! – крикнув Шарлей, озираючись. – Певно, ти їм не подобаєшся!
– Не варнякай! Ходу!
Вітер засвистів їм у вухах, вони вилетіли на широку оболонь перед селом. Погоня розсипалася лавою, щоб їх оточити. Рейневан з жахом помітив, що раптом починає швидко відставати, що біг його коня явно слабшає. Що храпаючий верховий кінь спотикається і йде повільніше. Значно повільніше.
– Мій кінь падає, – заволав він. – Самсоне! Шарлею! Покиньте мене! Утікайте!
– Ти, либонь, здурів, – Шарлей стримав і обернув коня, дістав фальшіон. – Ти, либонь, здурів, хлопче.
– Не хотів би бути тобі неприємним, – Самсон поплював у долоні, вихопив гудендаг, – але ти, либонь, сильно здурів.
Сирітки тріумфально закричали, їхня лава почала звужуватися. стискатися на кшталт сака.
І було би, певно, зовсім погано, якби не Deus ex machina. Який цього дня набув вигляду п'ятнадцяти озброєних до зубів вершників, що в дикому чвалі над'їхали з боку Ганушовиць.
Переслідувачі натягнули повіддя і спинили коней, у замішанні не надто розуміючи, хто, що, як і чому. Однак бойові крики і блиск піднятих понад головами мечів розвіяли всі їхні сумніви. І моментально позбавили волі та охоти продовжувати виставу. Обернувшись, як по команді, находські Сирітки дали драла, наче вітром здуло. Новоприбулі, котрі сиділи на свіжіших конях, легко могли б їх наздогнати і порубати на капусту, якби хотіли. Але вони явно не хотіли.
– Дивіться, дивіться, який щасливий збіг обставин, – сказав, під'їхавши ступою, Урбан Горн. – Бо я саме тебе й шукаю, Рейневане, твоїми слідами поспішаю. І хоча й випадково, але встиг, як бачу. А якщо скажу, що саме вчасно, то не помилюся?
– Не помилишся.
– Salvě[41]41
Здрастуй (лат.).
[Закрыть], Шарлею. Salvě, Самсоне. І ти теж тут? Не в Празі?
– Amicus amico[42]42
Друг друга (лат.).
[Закрыть], – стенув плечима Самсон Медок, бавлячись гудендагом і з-під опущених повік роздивляючись озброєних людей, що їх оточили. – Коли друг у біді, поспішаю йому на допомогу. Стаю при боці. Незалежно від… обставин.
Горн миттю збагнув, розсміявся.
– Рах, рах[43]43
Мир. мир (лат.).
[Закрыть] друже друга! Рейневанові з мого боку нічого не загрожує. Особливо тепер, коли чутно, що їх мосць Флютик упокоївся під грубим шаром землі. Про що і вам, напевне, відомо. Тож висилати Рейневана до Праги нема сенсу. Тим більше, що мені потрібна, ба більше, необхідна допомога Рейневана в замку Совинець, куди я його дуже люб'язно запрошую. Дуже люб'язно.
Рейневан і Самсон перезирнулися. З усіх боків їх овівав сморід кінського поту і пара з ніздрів, а міни озброєних людей, що їх оточували, були досить промовисті.
– Перебування у Совинці, – Горн не спускав очей з Шарлея і з руки, яку той тримав на фальшіоні, – може бути корисним і для тебе, Рейнмаре. Якщо тобі справді дорога пам'ять брата.
– Петерлін мертвий, – покрутив головою Рейневан. – Я йому вже ні в чому не допоможу. А Ютта…
– Допоможи мені у Совинці, – перебив Горн, – а я потім надам тобі допомогу стосовно твоєї Ютти. Даю слово.
Рейневан глянув на Шарлея і Самсона, обвів поглядом вершників, що їх оточували.
– Отже, покладаюся на твоє слово, – нарешті сказав він. – їдьмо.
– Ви, – Горн звернувся до Шарлея і Самсона, – можете вирушати, куди ваша воля. Однак я радив би поспішати. Ті ще можуть повернутися. З підмогою.
– Моя воля, – процідив Шарлей, – їхати з Рейнмаром. Так що пошир і на мене своє люб'язне запрошення, Горне. Ага, при нагоді: спасибі за порятунок.
– Не вдасться, бачу, розділити друзів, – Урбан Горн розвернув коня. – Що ж, запрошую до Совинця. Тебе теж, Самсоне. Ти ж теж не відступишся від Рейневана. Vero[44]44
Правда? (лат.).
[Закрыть]?
– Amicus amico, – усміхнувся Самсон. – Semper[45]45
Назавжди (лат).
[Закрыть].
Горн підвівся у стременах, глянув у бік ріки, услід недавнім переслідувачам, від яких, зрештою, вже ані сліду не залишилося.
– Находські Сирітки, – серйозно сказав він. – Іще недавно польове військо, а тепер просто банда, яка вештається по всій країні, сіючи страх. Ось які наслідки має затяжне перемир'я, ось наскільки шкідливий мир. Саме час, панове, на війну, на рейд.
А тим часом доведеться попросити братів Коудельніка і Чапека звернути увагу на цього Пульпана. Щоби трохи прикоротили йому поводок.
– Не треба буде просити. Пульпан… Гм-м… Нема вже Пульпана.
– Га? Це як так? Яким чином?
Рейневан розповів яким. Урбан Горн слухав. Не перебивав.
– Я знав, – мовив він, вислухавши, – що твоя допомога буде мені необхідна. Але не сподівався, що аж так дуже.
