Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 35 страниц)
– Оплатимо, – заспокоїла Рікса розлюченого здирництвом Шарлея. – Оплатимо, шляхетний пане.
– Спершу, – втрутився Рейневан, – хочемо дещо запитати. Це єдиний у цих місцях міст, кожен, хто прямує до Хемніца і Bia Регія, не має вибору, мусить їхати сюдою. Чи не проїжджали тут дві молоді жінки? Верхи і самі?
Лицар зблід, зате його синець набрав темніших тонів. Це не пройшло повз увагу Шарлея.
– А ці молодички, – процідив з-за затиснутих раптом зубів Герс фон Штрейтхаген, – вам хто такі? Подружки? Родички? Може, полюбовниці?
– Аж ніяк, – із суворим виразом на обличчі заперечив демерит. – Ми женемося за ними, щоб їх покарати. За розпорядженням пробоща зі Святого Миколая в Єні. Це розпусниці, які обікрали превелебного під час надання послуг. Отже, скажіть, будь ласка, їхали вони сюдою чи ні?
– Їхали. Але… Повернулися.
– Як це так? – вибухнув Рейневан. – Як це так – повернулися? Чому повернулися? Говоріть-но, пане лицарю, трохи більше до ладу!
– А ви що, наказувати мені будете? – Герс фон Штрейтхаген взявся в боки. – Мені, шляхтичеві? Надто нахабно, паночку, надто нахабно! Про панн ви брешете, я вас розкусив, ви з ними у змові. Та й на гуситських шпигунів скидаєтеся! А то чого б це вам на схід їхати? У бік Фрейталя і Марієнберга, де гусити палять і руйнують копальні, звідки сунуть біженці? І ті ваші дівки теж не інакше як шпигунки, теж на схід їхали, перш ніж до Плауена втекли. Я пфлегер, бороню людей від єретиків…
– Аякже. Збираючи від них по три гроші з коня.
– Я вас заарештую! – Герс фон Штрейтхаген зблід ще сильніше. – Я вас заарештую, псявіри. Оце зараз накажу вас припекти, миттю розповісте мені правду. Гей, люди, до мене! Хапайте їх!
Шарлей потягнувся під плащ по зрадницьку рушницю. Рікса виявилася швидшою. Ступила крок уперед. Скривилася. Захрипіла, закашляла, засвистіла, захарчала. А тоді плюнула, кашлянула і шмаркнула, сіючи дощ крові та слизу. Прямо в лице лицаря. На його супровід. І на алебардників, які позбігалися.
– Heilige Maria, Mutter Gottes[155]155
Пречиста Марія, Мати Божа (ній.).
[Закрыть]! – завив один з прибічних пфлегера, стираючи з лиця криваві соплі. – Це зараза! Морови-и-иця-а-а!
– Рятуй, святий Роху!
Усі як один кинулися втікати. Міст застугонів від тупоту їхніх ніг.
Залишився тільки пфлегер Герс фон Штрейтхаген, заціпенілий, дивлячись із недовірою. Шарлей прискочив, копнув його під коліно. Пфлегер гримонувся навколішки, а демерит ударом кулака перебив йому спухлого носа.
– Гайда! – Рікса скочила в сідло. – Ходу, товариство! Невдовзі вони мчали галопом по гостинцю. На захід. Назад – у напрямку, звідки приїхали.
* * *
– Перед нами якесь збіговисько, – попередила Вероніка. – Прикрий лице.
Як і Ютта, вона носила калот[156]156
Калот (фр. calotte) – маленька шапочка, зшита з кількох клаптиків тканини, що щільно облягала верхню частину голови, – сферичної, півсферичної або гострокутної форми.
[Закрыть], шапочку, яка ховала волосся. Тепер вона натягла ще й каптур. І нахилила голову. Досі переодягання спрацьовувало, ніхто не впізнавав у них дівчат, ніхто не нав'язувався, ніхто не чіплявся. Ніхто не розпитував і навіть особливо не цікавився. Вони без ніяких клопотів подорожували вже декілька днів, при тому що дороги аж ніяк не були порожніми, ба навіть зовсім навпаки, часами вони бували просто-таки напхом напхані. Як оце тепер, поблизу Цвіккау.
У долині вилася ріка, дорога вела на міст, заблокований чергою возів, що очікували перевірки. Віднедавна на гостинці рішуче переважав рух зі сходу на захід. Дівчата знали, чому. Їм про це сказав розносний торговець з-під Аннаберга, привітний чоловік непримітної дружини і батько незліченної кількості дітей, з яким вони зустрілися попереднього дня. На розносного торговця їхній камуфляж не подіяв; титулуючи їх «зацними панянками», він пояснив, що екзодус[157]157
Вихід, втеча (лат. exodus).
[Закрыть] зі сходу – наслідок гуситського рейду, а також розповідей про звірства гуситів, від яких волосся стає сторч. «Головні сили гуситів, – витлумачив їм розносний торговець, – сунуть на Мейсен та Ошац. Але за Фрейбергом гуляють банди, які палять і руйнують копальні та гути, ото вони чогось на копальні та гути особливо напосілись, нечестивці. Спалили Гермсдорф, Марієнберг, Ленгефельд, Гласхутте і Фрейталь…»
– З чого вони пошили цей намет, – пирснула Вероніка. – З бумазеї для ковдр?
Намет, що стояв неподалік мосту та будки митника, був зроблений з грубої тканини в біло-блакитну смужку, яка й справді нагадувала матеріал для пошиття постільної білизни. На встромленій у землю жердині сумно звисав мокрий від снігу прапорець. Поруч крутилися озброєні люди, стояли, мов манекени, алебардники.
Вони під'їхали до мосту, на якому саме тривав різкий обмін думками. Біля мосту, як з'ясувалося, дислокувався озброєний загін, який правом кулака стягував з подорожніх плату за проїзд. Падав сніг, було холодно, тож більшість біженців покірливо платили, але час від часу траплявся хтось сміливіший, який ставив під сумнів легальність мита. Саме так і було зараз. Утікач репетував і нарікав. Діти плакали. Озброєні матюкалися і погрожували кулаками.
Ютта і Вероніка в'їхали на передмостів'я, схиливши голови в каптурах, стараючись привертати якомога менше уваги. На жаль, у східному напрямку їхали тільки нечисленні подорожні. І всі на них звертали увагу. Їм раптом перегородив дорогу великий бойовий кінь, гнідий списничий декстрарій. На ньому сидів лицар у бобровій шапці і шубі, накинутій на акетон.
– Стояти. Хто такі? Зняти каптури!
Не було виходу.
– Клянуся головою святого Панкратія! – лицар вишкірив зуби, гримнув кулаком по луці. – Та се ж юнки!
Не було сенсу заперечувати.
– Я Герс фон Штрейтхаген, – повідомив лицар. – Пан на бургу Драхенштейн. Тутешній пфлегер. Стою тут на варті. Гуситів, коли надійдуть, за ріку не пущу, єретики на мені поламають зуби. А ви хто такі, панночки? І чому переодягнені?
– Не кожен, хто зустрічається, – покірно бовкнула Ютта, – є шляхетним лицарем, шляхетний лицарю. Є такі, що не зглянуться на слабку стать…
– А нам із сестрою спішно, – додала прохальним тоном Вероніка. – Шляхетний пане, дозвольте нам…
– Спішно? Певно, до ваших любих, га? Певно, чекають з нетерпінням? Спраглі поцілунків?
– Нам спішно до мами і тата… Додому…
Він глянув на них з висоти списничого сідла, на його губи виповзла огидна усмішечка.
– Попрошу панянок за мною. До мого намету. Випишу перепустку. Здасться, якби хто запитував.
Усередині біло-блакитного намету, крім повного медіоланського обладунку на стояку, містився стіл, складаний стілець і польове ліжко. Пан на бургу Драхенштейн без вступу перейшов до суті.
– Час заплатити за проїзд, дівчатка, – він хтиво скривив губи, показуючи на ліжко. – Ти перша. Ну ж бо, роздівайся. Здоймай шмаття.
– Шляхетний пане…
– Мені закликати кнехтів, аби помогли?
Вероніка благально подивилася на Ютту. Ютта зітхнула, знизала плечима. Вероніка тремтячими пальцями стала розстібати гачки. Герс фон Штрейтхаген втупив очі в її декольте. А Ютта вирвала з медіоланського обладунку зарукавник разом з рукавицею і зацідила йому просто в ніс. А коли він схопився за лице, з усієї сили копнула в пах.
Герс фон Штрейтхаген скулився, важко сів на польовому ліжку, яке зламалося під його вагою. Вероніка почастувала його складаним стільцем. Ютта ж всунула руку в панцирну рукавицю, стиснула кулак, розмахнулась. І вдарила з усіх сил, аж їй у плечі щось хруснуло.
Вони вийшли з бумазейного намету, ніби нічого не сталося, алебардники навіть на них не глянули, зацікавлені черговою сваркою на мості.
За мить вони вже були в сідлах. І щодуху мчали галопом на захід.
Назад – у напрямку, звідки приїхали.
* * *
Наступного дня знялася хурделиця, яка їх сильно затримала. Рейневан безсильно злився. Рікса занепокоїлася, вона підозрювала, що принижений на очах своїх підлеглих пфлегер може за ними гнатися. Шарлей вирішив, що це малоймовірно, здирницький бізнес на мості був надто прибутковим, щоби його покинути. А якби навіть і так, то хурделиця стримувала і переслідувачів. Тож вони їхали, ковтаючи вітер і сніг, або переховувалися десь, коли заметіль робила дальше пересування зовсім неможливим.
Погода покращилася аж через кілька днів. А шум вітру перестав заглушати гуркіт бомбард, який долинав звідкись з заходу, розкочуючись, як грім.
Вони поїхали швидше, керуючись дедалі виразнішою і гучнішою канонадою, невдовзі перед очима опинилися як гармати, що стріляли, так і їхня ціль.
– Місто і замок Плауен, – показав Шарлей.
– Хто облягає? Табор чи Сирітки?
– Перевірмо.
* * *
Облягав, як з'ясувалося, Табор, польове військо під командуванням Прокопа Голого і Якуба Кромешина. Їм зайняло трохи часу пробратися крізь згарище підгороддя, до них весь час приставали вартові, але врешті-решт вони потрапили перед очі гейтманів. Прокоп, як не дивно, не нарікав на біль і не наказував Рейневанові себе лікувати. І не дав Рейневанові заговорити.
– Це Плауен, – показав він на місто, що диміло після обстрілу. – Резиденція Генріха фон Плауена, начальника пльзенського ландфриду. Небагато знайдеться настільки ж ненависних серед чехів прізвищ. Саме звідси споряджалися на наше пограниччя вилазки, під час яких солдати фон Плауена чинили невимовні звірства. Саме Генріх фон Плауен вигадав поняття bellům cottidianum, буденна війна. І саме він втілював це поняття в життя – майже щодня вчиняв напади, палив, грабував і вішав. Він не сподівався, що ми підійдемо під ці мури. І не сподівався, що ці мури зваляться.
Немовби підкреслюючи вагу його слів, з окопів з оглушливим гуком випалила важка гармата, ядро бахнуло в мур, здійнявши куряву. Тієї ж миті праща, тобто требуше, махнула баробалістичним важелем і послала в центр міста каменюку вагою у півцентнера. Катапульта, що стояла на позиції, метнула на місто запалену бочку смоли – влучно, бо з дахів моментально шугнув дим.
– Бо ось прийде Господь ув огні, – сказав сповненим пафосу голосом проповідник Маркольт. – Бо огнем та мечем Своїм буде судитись Господь з кожним тілом, і буде багато побитих від Господа[158]158
Іс. 66:15-16.
[Закрыть].
– Амінь, – докінчив Прокоп. – Надто дорого обходяться Чехії ці напади, ці вилазки, ця bellům cottidianum. Фон Плауен та іже з ним палять поля і грабують урожай, а Прага голодує. Це повинно припинитися. Я подам приклад страху.
– Після штурму – завершив він, покусуючи вус, – я віддам місто на пограбування, а населення – на різню. Воїни точать ножі.
– Навіть, – з усмішкою запитав Шарлей, – якби заплатили викуп?
– Навіть.
– Тим більше, – знову втрутився Маркольт, – що не заплатили…
– Я не зможу стримати вояків, – обірвав Прокоп. – Мене би, певно, вбили, якби я спробував. Я знаю, з чим ти прийшов, медику. У Плауені знайшли притулок багато біженців, ти підозрюєш, що серед них є і та твоя панна. Але я нічого не вдію. Це війна.
– Гейтмане…
– Ні слова більше.
Шарлей і Самсон відтягли Рейневана. Стримали його, коли він рвався прокрадатися до Плауена, за мури. Вони на превелику силу переконали його, що це було б самогубством.
Майже зразу після полудня бомбарди замовкли. Більди та требуше перестали метати каміння. Пролунав гучний сигнал сурем. Затріпотіли розгорнуті штандарти і прапори. Залунали бойові кличі. П'ять тисяч таборитів пішли на штурм Плауена.
Через дві години все було закінчено. По драбинах попіднімалися на стіни, таранами порозбивали брами. Зім'яли опір, захисників витяли до ноги. Пардону не давали.
О третій годині було здобуто замок, усіх захисників вирізали. Невдовзі після цього упав монастир домініканців, остання точка опору.
І тоді почалася різня.
Поки стемніло, місто Плауен було охоплене полум'ям, у вогні шипіли ріки крові, яка текла вулицями. Пожежі перетворили ніч на день, убивча робота не припинялася, передсмертні зойки не стихали до світання.
Рейневан, Шарлей, Самсон і Рікса чекали за рікою, біля греблі, біля дороги, що вела на південь, у напрямку Ельсніца і Хеба, підозрюючи, що втікачі виберуть цю дорогу. Підозрювали вони правильно, невдовзі появилися і біженці, закіптюжені. поранені, охоплені панікою та одурілі від страху. Рікса і Шарлей роззиралися, Рейневан і Самсон кликали. Марно. Ютти не було серед тих, кому вдалося вийти з Плауена.
Рейневан залишився глухим до аргументів. Він вирвався від товаришів і пішов до міста. З рішучим наміром. Увійшов поміж будинки, які все ще горіли, спробував увійти в перегороджені вулички. Те, що він побачив, змусило його повернутися. Відмовитися від наміру. Розкиданих у місті трупів було надто багато.{49} А більшість із них уже встигли обвуглитися, разом з усім містом перетворитися на попіл.
«Ютта, – з жахом подумав він, – могла бути в цьому попелищі».
Але залишалася надія, що її там не було.
* * *
Наступного дня знялася хурделиця, така сильна, що зробила практично неможливим дальше пересування. Дівчатам довелося шукати притулку. Те, що вони натрапили на пастуший курінь, було майже чудом.
Уранці випогодилося. Небо прояснилося. Для того, щоби вони могли побачити на ньому стовпи диму. Майже все небо на півночі та на заході було затягнуте димом, таким густим, що невдовзі землю покрила темрява. Здавалося, що збувається пророцтво Апокаліпсису.
– І засурмив п'ятий Янгол, – прошепотіла Ютта, – і я бачив зорю, котра спала з неба додолу. І їй даний був ключ від криниці безодньої. І вона відімкнула криницю безодню, і дим повалив із криниці, мов дим із великої печі. І затьмилося сонце й повітря від криничного диму[159]159
Об. 9:1–2.
[Закрыть]…
Вероніка не відповіла.
* * *
Не минуло й два дні, як дороги стали кишіти біженцями. Зорієнтуватися в ситуації можна було без проблем. Вистачало запитати.
– Гусити йдуть з півночі, – повторила Вероніка почуту від утікачів звістку. – Палячи все на шляху, йдуть маршем на Наумбург, Єну і Геру, їх начебто бачили вже під Альтенбургом. Значить, дійшли аж під Лейпциг, там повернули і вирушили на Тюрінгію і Фогтланд. Вірити не хочеться, та це все ж таки правда. Ото той хтивий пфлегер на мості під Цвіккау здивується, коло його обійдуть ззаду і схоплять за сраку.
– А нам, – підсумувала вона, – у цій ситуації треба на північ. Під Альтенбург. Назустріч гуситам.
– Їдьмо.
– Їдьмо. І молімося, щоб натрапити на твого милого. Або когось, хто його знає.
* * *
Чим далі на північ, тим більше було видно димів, вночі заграви позначували палаючі села та укріплені міста. Чим далі на північ, тим більше ставало біженців, тим жахливішою була й паніка на гостинці. Вони були свідками того, як пошкоджений і навантажений віз інші біженці безжально зіштовхнули зі шляху, який він перегороджував, не зважаючи на крики їздового, благання його дружини та плачі дітей. Минуло чимало часу, перш ніж врешті-решт кілька з-поміж тих, що проїжджали останніми, вирішили запропонувати допомогу.
Як виявилося, собі на погибель.
Почувся тупіт копит, крик і свист, з-за хребта чвалом вискочив кінний загін. На яках вершників були нашиті червоні Чаші.
– Гусити! – зраділа Вероніка. – Ютто, бачиш? Це гуси…
Ютта в раптовому передчутті схопила її за плече, міцно стиснула. Вони від'їхали кіньми в гущавину придорожнього сосняку. Саме вчасно.
Вершники з Чашами пришпорили коней і з дикими криками кинулися на біженців. Налетіли, покололи рогатинами і порубали мечами, не даючи пардону нікому, придорожній сніг миттю забарвився червоним. Поранених, які верещали, дорізали. Одного з чоловіків, упійманого арканом, волікли туди й назад по гостинці. Одну з помилуваних жінок повалили на землю й здерли з неї одяг.
– Пресвята Діво, – шептала схована в сосняку Ютта. – Мати Бога предвічного… Твого захисту просимо…
У Вероніки дрижали губи. Жінка пронизливо кричала.
Раптом знову затупотіли копита, з-за пагорба з'явилися чергові вершники. Вони, на превеликий страх Ютти, сиділи на вороних конях, а вдягнені були всі однаково – в чорне: в чорні плащі, чорні обладунки і шоломи. На повному скаку вони налетіли на гуситів, які грабували вози. Дзенькнули клинки, повітря знову завібрувало від криків.
А Ютта раптом побачила.
Вона знала про нього з розповідей. Пам'ятала з Білого Костелу, де бачила, як він погрожував абатисі, як терзав її, як бив зв'язаного Рейневана. Коли Ютту за наказом князя Яна Зембицького взяли під варту в фургоні, зазирав до неї кілька разів, вона запам'ятала його жорстоку усмішку. Запам'ятала чорне волосся до пліч. Пташиний ніс. І погляд диявола.
Біркарт Грелленорт.
– Тікаймо… – видушила з себе вона. – Тікаймо швидко.
Вероніка не заперечувала.
Мордовані кричали.
* * *
– Перед нами місто, – показала Вероніка. – Біженці говорять, що це Плауен. Більшість тікає саме туди. Зараз, кажуть, безпечно тільки за стінами. Що ти на це скажеш, Ютто? На північ, назустріч гуситам, ти ж уже більше не хочеш їхати. Ми вже не шукаємо з ними контакту. Може, воно й на краще. Ти ж сама бачила, чим закінчується такий контакт…
– Я, – Ютта затремтіла від спогаду, – на північ не пощу, нізащо, нізащо у світі. Там Грелленорт. Що завгодно, тільки не він. Я хочу чимдалі від нього. Чимдалі…
– Плауен не досить далеко? Ми не залишимося тут?
– Ні, – Ютта здригнулася від якогось раптового невиразного передчуття. – Не залишаймося тут. Вероніко. Будь ласка.
– Твоя воля, твоє рішення. Буде видно, чи правильне.
* * *
На засніженому полі колись стояло село, чорні квадрати випаленої землі та рештки глиняних коминів, які стирчали з них, показували, де колись були розташовані хати і сараї. На окраїні пожарища сиділо кілька обдертих селян, різного віку і статі.
Сиділи застигло, як манекени, як придорожні святі. Їхні очі були невидющі та порожні.
– Паскудна річ, – озвалася серед мовчання Рікса. – Паскудна це річ, війна взимку. Der bose Krieg[160]160
Зла війна (нім.).
[Закрыть], як її називають. Влітку, якщо спалять халупу, то ліс принаймні дасть поживу, листя захистить від холоду, з полів щось та й можна буде таки зібрати… А взимку це вирок. Ведення війни зимою треба заборонити.
– Я за, – кивнув Шарлей. – Ненавиджу срати на морозі.
* * *
– Дивися! – закричала Вероніка. – Що це таке?
– Де?
Вероніка під'їхала до каплички, здерла прибитий до неї листочок.
– Кинь оком.
– Fratres et sorores in fide[161]161
Брати і сестри у вірі (лат).
[Закрыть], трам-там-там, – прочитала Ютта. – Не вірте попам і панам… Відмовтеся коритися вашому королеві Сигізмундові, бо це не король, а негідник і desolator Christi fidelium, non exstirpator heresum, sed spoliator ecclesiarum omnium, non consolator, sed depredator monachorum et virginum, non protector, sed oppressor viduarum et orphanorum omnium[162]162
Відступник Христової віри, не викорінювач ересі, а розкрадач усіх церков, не утішитель. а грабіжник ченців і дів. не захисник, а гнобитель усіх вдів і сиріт (лат.).
[Закрыть]… Це гуситська листівка, я вже такі бачила. Вона адресована тим, котрі вміють читати, і тому латиною.
– У цих місцях, – з притиском промовила Вероніка, – як видно, нишпорять гуситські емісари. Якщо ми натрапимо на такого…
– Ну звісно, – здогадалася Ютта. – Емісар повинен знати Рейневана, мав про нього принаймні чути. Якщо ми попросимо, приведе нас до гуситських командирів, убереже від зловмисників… Тільки-от де його шукати?
– Там, де є люди. У місті.
* * *
Сховане в мальовничій улоговині серед мальовничих пагорбів місто Байройт ще здаля здавалося мальовничою оазою спокою. І дійсно нею було. Брами хоч і під вартою, але відчинені, громад утікачів ніхто ані не зупиняв, ані не перевіряв. А якщо і перевіряли, то не надто. Дівчата без жодних перешкод добралися спочатку під ратушу, а потім під парафіяльний костел Святої Марії Магдалини.
– Якщо ми навіть не знайдемо в Байройті гуситського емісара, – зітхнула Вероніка, прокладаючи собі та Ютті дорогу крізь натовп, – то залишимося. Поглянь, скільки людей шукають тут притулку. Мені набридло поневірятися битими шляхами, з мене досить. Я голодна, змерзла, брудна і невиспана. І взагалі – хочу додому.
– Я теж. Не скигли.
– Кажу тобі, давай залишимося у місті. Навіть якщо не знайдемо…
– Якраз і знайшли. Певно, тебе справді надихнула твоя свята патронка. Поглянь.
На одному з возів, що перегороджували невелику площу, стояв чоловік у кабаті з вирізаною зубчиками баскою і в голіардському каптурі, з-під якого стирчали пасма сивого волосся. Віз оточував чималий натовп людей, серед них переважала біднота: челядники, жебраки, каліки, проститутки, люмпени та інші міські pauperes[163]163
Бідняки (лат.).
[Закрыть], а також волоцюги, прочани, вагабонди, загалом галаслива, зухвала і відразлива зграя.
Голіард у каптурі виступав, привертаючи до себе увагу юрми тим, що підвищував голос і розмахував руками.
– Багато грубої і великої брехні мовиться про правовірних чехів,{50} – горлав він. – Що вони буцімто вбивають і грабують. Це брехня! Вони тільки захищають себе в рамках самооборони, убивають у бою тих, хто вторгається до них із заміром знищити. Тоді вони обороняються, захищають свою віру, свої домівки, своїх жінок і дітей. І кожен, хто на них посягне, зазнає шкоди. Але вони палко прагнуть, щоби між вами і нами припинилися ці бої і вбивства, і кровопролиття, щоб настала божа і свята злагода. Знайте, що чехи закликають князів, панів і всі імператорські міста зійтися на мирних переговорах, аби покласти край негідному кровопролиттю. Та не хочуть ваші князі, пани та прелати відкласти убік свою пиху та чванливість! То ж бо не їхня кров, а ваша проливається!
– Добре каже! – крикнув хтось із юрми. – Правильно каже! Геть панів! Геть попів!
– Де ваш король? Де князі? Втекли, а вас залишили напризволяще! І ви за них хочете воювати? Дати себе вбити за їхні багатства та привілеї? Люди добрі, жителі Байройта! Здайте місто! Чехи вам не вороги…
– Брешеш, безбожний єретику! – крикнув з натовпу чернець в августинській рясі. – Брешеш як собака!
– Люди! – завторив йому хтось із mediocres, міських салогубів середнього класу. – Не слухайте його, продажного! Хапайте його…
Натовп завирував. Були й інші, що підхопили заклики ченця та салогуба, але бідняки їх перекричали, відіпхнули, не шкодуючи костурів, кийків, палиць, кулаків та ліктів. Площа швидко повернулася під владу пролетаріату.
– Ви бачили, – відновив промову емісар, – як мені хотіли закрити рота? Як-то правда попам очі коле? Вони вам теревенять про покору до Церкви та влади! Вони називають чехів єретиками? Та чи є більша єресь, ніж перекручувати Слово Боже на влас ний штиб? А якраз це ж і роблять прелати, спотворюючи слово Христове. Хіба ні? Може, заперечите, монахи?
– Не заперечать! Це правда! Правда!
На площу з тупотом і гупанням ввірвалися піші алебардники, зацокотіли по бруківці копита кінних. Чернь захвилювалася і здійняла крик. Голіард зникнув з возу, наче його вітром здуло.
– Туди, туди, – видивилась його Вероніка. – За ним, швидко…
Емісар нахильці прошмигнув за возами, сховався в провулку. Вони вбігли за ним.
Він чекав на них, сховавшись за рогом. Схопив Ютту за плече і припер до стіни, приставивши ніж до горла. Вероніка здавлено скрикнула, її душив ззаду другий, у сірій опанчі, який мовби з-під землі виріс за її спиною.
– Дівчина? – глянувши з-під каптура, емісар дещо послабив хватку. – Чорт забирай! Та ви ж дівчата!
Дав знак, той, що був в опанчі, попустив ремінь, яким душив Вероніку. Він був зовсім юний, щонайбільше шістнадцятирічний.
– Що на вас найшло, щоби за мною стежити? Говори, і то швидко!
– Ми шукаємо… – видушила із себе Ютта. – Контакту з гуситами…
– Що? – він стиснув зуби, а його ніж знову опинився біля її шиї. – Що таке?
– Ми втекли з монастиря, – повторила слабким голосом Ютта, усвідомлюючи, що її пояснення звучать не дуже правдоподібно. – Ми хочемо пробратися до гуситів. Мій… Мій наречений… Серед гуситів є мій наречений…
Голіард пустив її. Відступив на крок.
– Як його звати?
– Рейнев… Рейнмар з Беляви.
– Свята Кларо, опікунко агітаторів… – глибоко зітхнув емісар. І схопився за голову.
– Ти Ютта Апольдівна, – з притиском промовив він. – Я тебе знайшов. Святий Іване, Хрестителю Господа нашого Ісуса Христа у водах йорданських! Свята Цециліє, патронко музик! Я тебе знайшов! Я, Тибальд Раабе, нарешті тебе знайшов!
