Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 31 (всего у книги 35 страниц)
– І що?
– Символ. Під час війни всі вбивають, палять і грабують, це нормальна і буденна річ. Але тільки посланці диявола відбивають голову фігурі святого Флоріана, мастять гівном образ святої Урсули і рубають на друзки прославлену чудесами Пієту. Тільки слуги антихриста підіймають святотатську руку на символи. А посланці антихриста – огидні та зненавиджені. Усіма. Від короля до найубогішого смерда.
– Розумію, – кивнув Збігнев Олесницький. – І визнаю, що ви маєте рацію. Стосовно символу.
– У мене навіть, – усміхнувся єпископ Вроцлава, – є для цього люди. Знята прямо з шибениці відбірна шайка. Готова на все. На кожен символ, який їй покажуть. Тож тобі, єпископе краківський, залишається тільки показати. Ми розуміємо один одного?
– Розуміємо.
– Ну то як? Угоду укладено? Clara pacta, boni ашісі? Збишеку? Відповідай.
– Clara pacta.
* * *
Острозький і Куропатва повернулися навіть раніше, ніж обіцяли, до четвертої нічної вігілії, а сигнал виступати дали на світанні. На деяке здивування Рейневана, князь Федір не повів їх севежським трактом, а наказав рушати на схід, просто назустріч червоному сонцю, яке піднімалося з-за обрію. А через якихось дві милі, пройдені гостинцем, наказав звернути на бездоріжжя.
– Ця річка – це була Лісварта, якщо не помиляюся, – Рейневан під'їхав до князя. – Куди ми прямуємо? Якщо можна знати?
– Доїдемо – побачиш.
– Не вомпи, медику, – Куропатва вирішив бути трішки доброзичливішим. – Будеш видів, усе буде як тра.
Рейневан покрутив головою, але нічого не сказав. Притримав коня, щоб опинитися на самому кінці колони.
Вони їхали. Сонце було високо, коли земля стала неприємною, підмоклою і грузькою. Щойно вони виїжджали з одного болота, як тут-таки в'їжджали в наступне, долали одну за другою багнисті долини чергового зарослого кривими вербами струмка. Над одним із таких струмків Рейневан побачив Прачку.
Її не помітив ніхто, крім нього, бо він їхав на кінці, на деякій віддалі від решти. Спочатку її не було, а була осяяна сонцем світла пляма на стовбурі засохлої і обдертої з кори верби. І раптом на місці плями з'явилася Прачка. Вона клячала біля верби, нахилившись над струмком, зануривши руки по самі лікті. Худа, аж кістлява під білою облягаючою сукнею. Її обличчя було цілком закрите за заслоною темного волосся, яке доходило до води і хвилювалося, підхоплене течією. Ритмічними, страхітливо повільними рухами вона прала, терла і витискала чи то сорочку, чи гезло. За кожним її рухом із гезла випливали хмарки темно-червоної крові. Весь потічок струменів кров'ю і кривавою піною.
Рейневан шарпнув головою, обернувся. Але Самсона поруч не було. Хоча він відчував його присутність, хоча міг поклястися, що чув його шепіт, Самсона не було поруч. Був вітер, раптовий, злий вітер, який почав розхитувати зеленіюче гілля верб, збрижив і покрив блискітками поверхню води. Рейневан заплющив очі. Коли він знову їх відкрив, Прачки вже не було. Була біла пляма обдертого з кори вербового стовбура.
Але течія і далі була аж темною від крові.
* * *
Після полудня вони виїхали на сухішу місцевість, між пологими горбами. А потім побачили самотній дещо вищий пагорб. Світлий.
Просто-таки білий. У сонячному світлі він білів воістину сніжною білизною.
З вершини пагорба здіймалася в небо дзвіниця костелу.
– Clarus Mons, – коротко пояснив Якуб Надобний з Рогова. – Ясна Гура. Монастир паулінів під Ченстоховою.
* * *
Заснована приблизно півстоліття тому Владиславом Опольчиком обитель паулінів була дедалі ближче. Уже вдавалося розгледіти охоплений контрфорсами двокрилий claustrum[202]202
Замкнене місце (лат.), тобто монастир (звідки – кляштор).
[Закрыть] і костел. Було навіть чути спів монахів.
– Це і є наша мета? – уточнив Рейневан. – Монастир? Ми їдемо в монастир?
– Ти вгадав, – відповів Федір з Острога, тримаючи руку на застромленому за пояс чекані. – А що? Не подобається?
– Сьогодні Великдень, – сказав Надобний. – Відвідаємо святу обитель.
– Бо ми вельми побожні, – додав Куропатва з Ланьцухова. Хоча його голос був серйозний, Ян Тлучимост пирснув, а брати Кондзьоли зареготали.
– Їхати, – обірвав Острозький. – Не теревенити.
Вони все більше наближалися до монастиря.
Benedicta es, celorum regina,
et mundi totius domina,
et aegris medicína.
Tu praeclara maris
Stella vocaris,
quae solem justitiae paris,
a quo illuminaris.
Рейневан притримав коня, зрівнявся із Єжи Скірмунтом, який замикав кавалькаду. Юний литвин послав йому короткий наляканий погляд.
– Тут, коханенький; – пробурмотів він, – намічається щось-то недобре. Тутка чогось-то петлею посмерджувати починає. Що нам тайка чинити, га?
– Уже пізно що-небудь робити, – із гіркотою і злістю сказав Рейневан.
– Так-во, і що ти чинити думаєш?
– Триматися осторонь. І не докладати рук. Якщо тільки вдасться.
Те Deus Pater, ut Dei mater
fieres et ipse frater,
cuius eras filia, sanctificavit,
sanctam servavit,
et mittens sic salutavit,
Ave plena gratia!
Біля воріт вони спішилися, купка прочан розбіглася, як тільки їх угледіли. Якщо в Рейневана ще були якісь сумніви, то їх розвіяв вигляд зброї, яку повиймали його супутники. Мельхіор і Микошка Кондзьоли скинули кожухи, закотили рукави. Ахацій Пелка поплював у долоні, схопився за топорище. Куропатва з Ланьцухова підійшов, гримнув у ворота руків'ям меча – раз, а тоді вдруге.
– А хто там? – голос воротаря був по-старечому тремтячий.
– Відчиняйте!
– Як це так: відчиняйте? Кому – відчиняйте?
– Відчиняйте! І то вже! Ми – за наказом короля!
– Як це так?
– Так ти откривай ворота, сукін син, – гаркнув Федор з Острога. – Бистро! А то топорамі вивалім!
– Як це?
– Відсовуй, курва, засув, раз-два! – гримнув Куропатва. – Поки ми добрі!
– Та змилуйтеся! Це ж святе місце!
– Відкривай, чорт би тебе забрав!
Дзенькнув запор, заскреготів засув. Брати Кондзьоли негайно штовхнули ворота, сильно по них ударили, розчинивши навстіж обидва крила і поваливши ними воротаря та його помічника, юного ченчика в білій паулінській рясі. За ними на подвір'я ввірвалися Тлучимост, Пелка і Ян Надобний. Уже лежачи, воротар схопив Надобного за плащ. Федір Острозький рубонув його у скроню чеканом.
– На-апа-а-ад! – заверещав юний ченчик. – На-а-апа-а-ад! Розбійники! Бра-атіє-е-е-е!
Куропатва пришпилив його до землі ударом меча.
Відчинилися і відразу ж зачинилися двері в капітулярій[203]203
Місце зборів капітулу ченців.
[Закрыть], клацнув замок. Пелка підбіг, двома ударами сокири розбив завіси, увірвався всередину, невдовзі звідти почулося гупання і крики. Острозький і решта побігли в напрямку костелу. У порталі та у притворі дорогу їм заступили кілька білих паулінів. Один простягнув до князя розп'яття, мало не торкаючись обличчя.
– В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! Стійте! Це святе місце! Не беріть гріха на душ…
Федько вдарив його чеканом. Мельхіор Кондзьол рубонув сокирою другого, Микошка заколов мечем третього. Кров забризкала стіну і купіль. Четвертого ченця Тлучимост припер до стіни, підніс ножа. Рейневан ухопив його за руку.
– Що таке? – сіпнувся поляк. – Пусти рукав!
– Лиши його, не гаймо часу! Інші випередять нас при здобичі!
У нефі та на хорах костелу тривала дика гонитва. Брати Кондзьоли ганялися за паулінами, сікли їх і рубали, кров вихлюпувалася на білі ряси, текла по підлозі, бризкала на лави, на підніжжя вівтаря. Острозький побіг за одним із паулінів до каплиці, майже відразу звідти долинув жахливий зойк. Куропатва тримав ще одного за рясу, шарпав його і тряс.
– Armarium! – ревів він, бризкаючи ченцеві в лице слиною. – Armarium, ченче! Веди до скарбця, бо вб'ю!
Чернець хлипав, крутив головою. Куропатва повалив його на коліна, затягнув вервицю на шиї і почав душити.
Утікаючи, пауліни налетіли просто на Рейневана і Тлучимоста. Рейневан стукнув одного кулаком, другого повалив копняком, третього щосили штовхнув на кам'яний стовп. Тлучимост зареготав, приєднався, роздаючи штурхани тим, котрі намагалися піднятися. Підбігли брати Кондзьоли, один – із сокирою, другий – з мечем.
– Облиште! – крикнув Рейневан, заступаючи їм дорогу, широко розпростерши руки. – Вони вже своє дістали! Я побив фратерам морди! Ну ж бо, мерщій, по скарби, по скарби!
Брати послухалися, хоча й доволі неохоче. Разом із Тлучимостом заскочили на вівтар, схопили дароносицю і хрест, позбирали свічники, стягнули шитий золотом убрус. Заляпаний кров'ю Острозький вискочив із каплиці, тягнучи загорнуту в плащ ікону. За ним вибіг Надобний, в обох руках він ніс срібні дари, а під пахвою – свічник.
– Ану, гайда до скарбця! – гукнув князь. – За мною!
Через ризницю вони пробралися вглиб приміщень, які прилягали до капітулярія. Двері до armarium, які показав тремтячий чернець, піддалися під ударами сокир. Кондзьоли ввірвалися всередину, і за якусь мить почали викидати звідти здобич. Полетіли на підлогу вишиті золотом ризи, срібні герми для святих дарів, літургійні чаші і таці, кіборії, кадила, акваманіли[204]204
Кіборій (лат. cyborium) – посудина, в якій зберігають гостії. Акваманіл (з лат. aquiminale – таз для води, рукомийник) – посудина для омивання рук.
[Закрыть], навіть кропила. Куропатва і Рейневан похапцем розпихали це все по мішках.
На подвір'ї вже стояв віз. Ахацій Пелка і явно наляканий розвитком подій Скірмунт впрягали в нього виведених зі стайні коней, приторочували до драбин запасних. Кондзьоли і Куропатва звалили на віз міхи зі здобиччю. З костелу вибігли Тлучимост і Надобний; останній ніс під пахвою гарно прикрашений требник.
Під притвором сидів і трясся від плачу старий паулін. Микошка Кондзьол помітив його, дістав кинджал.
– Лиши, – сказав Рейневан. І голос його був таким, що поляк послухався.
Федір Острозький, уже в сідлі, розмахнувся і закинув на дах сараю смолоскип. Другий на дах стайні закинув Тлучимост. Скірмунт і Пелка заскочили на віз, один схопив віжки, другий ляснув батогом над кінськими крупами.
– Гайда! Гайда!
Вони втікали Велюнським трактом, дорогою на Клобуцьк. Утікали на повному скаку. Однак запряжені у віз коні скакати не дуже могли і не дуже хотіли. Не допомагали ні понукання, ні батіг.
– З'їжджай отамка! – Федір з Острога показав їздовим придорожню галявину біля свіжої вирубки. – Отамка!
– Значить, – Ян Тлучимост тривожно озирнувся, – тут добро поділимо? І потім кожен собі?
– Хіба що кожен собі хоче висіти, – з насмішкою мовив Федько. – Нє, хлопці, їдем вкупі аж до Велюня. Тамки ся поділим і дунем на Куяви, а звідтам до Марки або Прусії.
– І правильно, – кивнув Куропатва. – Ми обробили Ясну Гуру, цього нам не подарують. Від Польщі нам тра чимдалі.
– І чимшвидше, – додав Надобний. – Тож покиньмо к бісу той сраний віз. Ми не набрали в монастирі аж стільки, щоби не влізло до в'юків і на вільних коней. Га, Федько?
– Розпрягайте, – погодився Острозький. – І перекидайте. А я тим часом маю іншу річ залагодити.
Він спішився, стягнув з воза ікону, розгорнув. Пелка охнув. Ян Тлучимост роззявив рота. Єжи Скірмунт машинально перехрестився. Ян Куропатва з Ланьцухова покрутив головою.
– Якщо це те, що я думаю, – сказав він, – то залишмо її тут. Покиньмо. Я не хотів би, щоби мене з цим упіймали.
– З цим, без цього – яка різниця? – Федько кинув ікону в траву – Таж то йно мальовидло на дошці. Тільки того й варте, кілько тих цяцьок і прикрас. А їх я не лишу. Herrgott! Поможіть-но хто!
Єжи Скірмунт демонстративно схрестив руки на грудях. Якуб Надобний з Рогова і Ян Куропатва гербу Шренява не ворухнулися. На допомогу Острозькому поспішив тільки Тлучимост і брати Кондзьоли.
Ченстоховська Мадонна без опору дозволила підважити кинджалами і здерти її корону із золотої бляхи. Не проронила ні звуку, ні сльози, коли здирали корону з її Сина. Її темне обличчя не здригнулося, коли зривали бляху з манжетів шат. Сумні очі не змінили виразу, дрібні й тонкі губи не ворухнулися, коли зловмисники виколупували перли і коштовні камені.
Тріснуло дерево, затріщало полотно. Пограбована ікона розламалася під ножами. На дві дошки. Більшу та меншу.
Рейневан стояв, безпорадно і безсило опустивши руки. Кров ударила йому в лице, очі почали запливати туманом.
«Hodegetria, – звучало у нього в голові. – Та, що показує шлях. Велика Мати, Pantea-Усебогиня. Regina-Королева, Genetrix-Родителька, Creatrix-Творчиня, Victrix-Тріумфаторка».
– Досить, – Острозький підвівся. – Ті дрібні покиньте, не варто й братися. Можем у путь. Йно перше зроблю, що мені наказали.
«Мати природи, володарка стихій, цариця і господарка осяйних висот. Та, чиїй єдиній божественності у багатьох формах поклоняється весь світ – під різними іменами та в різноманітних обрядах».
Князь Федір Острозький вийняв із піхов широкий тесак із простим хрестоподібним ефесом. Підійшов до пограбованої ікони. Рейневан перегородив йому шлях.
– Знищ щось інше, – спокійно сказав він. – Цього не руш.
Острозький відступив на крок, примружився.
– А ти все пакостиш, німчуку, – процідив він. – Ніц, йно пакостиш. Твої пакості мені надоїли, терпіти твоїх пакостей уже не можу. Геть з дороги, бо заб'ю!
– Відійди від ікони.
Федько не виказав свого наміру ні голосом, ні виразом обличчя. Ударив зненацька і блискавично, як змія. Рейневан уникнув удару, сам дивуючись швидкості своєї реакції. Схопив нахиленого князя за руку, штовхнув головою на борт возу, аж загуділо. Шарпнув до себе, розвернув – і з усієї сили заїхав у щелепу, одночасно вириваючи тесак з пальців. Відіпхнув, а тоді рубонув. Острозький завив, схопився за голову, з-під пальців потекла кров.
– У-у-у-у-о-о-о-а-а-а! – заревів він, коли упав. – Заби-и-ив! Baszom az anyat! Бий його, бий!
Першим кинувся Тлучимост, за ним брати Кондзьоли. Рейневан відігнав їх, вимахуючи тесаком. Тоді збоку накинувся Надобний, штурхнув мечем, поранивши Рейневана у стегно. Микошка Кондзьол підбіг і також штрикнув кинджалом, тим самим, яким здирав оздоби з ікони. Лезо ковзнуло по ребрах, але Рейневан скулився від болю. Прискочив Тлучимост, різонув ножем по чолу, по лінії волосся. Куропатва без розмаху всадив йому меч у плече, тієї ж миті Пелка зацідив орчиком у руку над ліктем, а тоді додав по крижах і в потилицю. Рейневанові потемніло в очах, тіло обм'якло. Він упав, схопившись за розбиту ікону і прикривши її собою. Відчув, як леза колють його і ріжуть, як на нього сипляться важкі удари і копняки. Кров заливала йому очі, по носі стікала в рот.
– Досить! – почув він крик Скірмунта. – Господи, таж досить! Таж оставте його нарешті!
– Айно, шкода часу, – сказав Куропатва. – Він і так тут здохне. Тікаєм. Замотайте чимось лоба Острозькому, на кульбаку його – і гайда!
– Гайда!
Затупотіли і стихли вдалині копита. Рейневан виблював. А потім згорнувся у позу ембріона.
Захмарилось. Почав мжити дрібний дощ.
«Біль.
Descendet sicut pluvia in vellus. Вона зійде, як дощ на траву, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів розцвіте справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від ріки аж до країв землі.
І так буде до кінця світу, бо це вона – Дух.
Біль минає».
З летаргії його вирвали крики та іржання коней, земля навколо застугоніла від ударів копит. Весь оббризканий болотом, Рейневан притиснув ікону до грудей, викривив лице у гримасі, щоби розкришити застиглу кров, що зліпила повіки, виплюнув згустки з рота. Спробував піднятися, але не зміг. Чув над собою голоси. Бачив вусаті обличчя, обладунки, руки в залізних зарукавниках і панцирних рукавицях. Рукавиці схопили його, стиснули, як кліщі, біль затьмарював очі. Він щулився і кулився від дотику, згинався й розпрямлявся у блювотних рефлексах, знову падав у прірву, летів униз.
Його залишили у спокої, він опритомнів. Знову почув іржання і храпання коней, багатьох коней. Чув голоси. Нелюдським зусиллям підняв голову.
Із сідла гнідого огира із золотистою упряжжю на нього дивився проникливим поглядом поставний товстощокий чоловік у соболиному ковпаку та в обшитій соболями шубі.
Краківський єпископ Збігнев Олесницький.
– Що з ним?
– Збили його, ваше достоїнство, – поспішив пояснити лицар у короткій туніці з гербом Побуг. – Здорово потовкли. Покололи, ножами порізали. Рана на рані… Не знати, чи й житиме…
– Певно, посварилися за поділ награбованого?
– Хто його зна, – стенув плечима Побуг. – Може бути, що він їм боронив… Нищити… Як ми його знайшли, то Богородицю держав, ледве-сьмо її з його пальців…
– Чому, – Збігнев Олесницький владно випростався в сідлі, – не наздоганяєте решту?
– Ми лишились, аби пильнувати чудесний образ… Тож-бо святиня…
– Вирушайте в погоню. Негайно!
– Слухаю, ваша достойносте.
Один із людей єпископа узяв коня за мундштук, другий притримав стремено і подав руку. Олесницький спішився, жестом наказав їм відійти. Потім підійшов. Повільно. Рейневан хотів піднятися, але поранена рука не слухалася. Він впав на траву, не зводячи з єпископа очей.
– Hodegetria, – Олесницький дивився не на нього, а на дошку ікони, – по-грецьки означає Провідниця. Та, що показує шлях. Я не знаю, чи тобі вона показала правильний шлях. І чи надихнула тебе. Тому що мене – так.
– Цей образ, – продовжив він, – вважають справжнім портретом Матері Божої. Це начебто твір першого іконописця, євангеліста Луки, намальований начебто на дошках зі столу Святого Сімейства. Це наділяє його надзвичайною чудотворністю і величезною цінністю як реліквії. І як символу. Символу світла віри і сили Хреста. Символу сили духу народу, його духовної єдності та його віри. Незламної віри, яка допоможе народові переплисти будь-який потоп і врятує його дух навіть і за найтяжчих часів.{65} Символи важливі. Дуже важливі. Мати Божа надихнула мене. Показала шлях, навчила, що робити. І не буде у Шльонську польської інтервенції. Припиниться польська допомога чеським єретикам. Закінчиться єретична індоктринація, гуситські міазми перестануть отруювати польські душі. Чеські гусити та їхні польські поплічники стануть зненавидженими й огидними. Для всіх поляків, від короля до найубогішого смерда. Їх ненавидітимуть як слуг антихриста. Бо тільки слуги антихриста підіймають святотатську руку на символи. І негідно їх калічать.
Єпископ нахилився, підняв із землі тесак Острозького.
– Цей гріх я беру на свою совість. Заради своєї віри і заради вітчизни. Заради Божого миру. Заради майбутнього. Ad maiorem Dei gloriam.
Не зважаючи на зойки Рейневана та його відчайдушні спроби підповзти і перешкодити, Збігнев Олесницький двічі вдарив тесаком по дошці образу. Двічі, сильно і глибоко. Через праву щоку Богородиці. Паралельно до лінії носа.
Рейневан перестав бачити. Впав у прірву.
Падав довго.
* * *
Отямився весь у бинтах, на гороховинні, на трясучому возі. Придорожній бузок пахнув так по-травневому, що якусь мить йому здавалося, що час повернув назад – або що все, прожите ним за останні два роки, було сном. Що зараз травень 1428 року, а його, пораненого, везуть до шпиталю в Олаві. Що Ютта, жива і любляча, чекає в монастирі кларисок у Білому Костелі.
Але це був не сон і не подорож назад у часі. На руках і ногах він мав кайдани. А солдати, які їхали поряд із возом, розмовляли по-польськи.
Він насилу піднявся на лікті – відчував, що все його тіло зболене і стягнуте швами. Побачив осяяний призахідним сонцем пагорб. І кам'яний замок на його вершині, справжнє орлине гніздо, увінчане стовпом донжона.
– Куди… – він поборов сухість у горлі. – Куди ви мене… везете?
– Стули пельку! – гримнув один із солдатів ескорту. – Заборонено! Був наказ: як почне що балакати, обухом бити по зубах. Так що гляди мені!
– Облиш, – стримав його другий. – Зглянься. Він же не балака, йно пита. А то ж бо кінець його дороги. Хай зна, де йому зогнити доведеться.
У небі каркали ворони.
– Це, братику, замок Лелів.
* * *
Гадаю, жоден із вас ніколи не сидів у тяжкій в'язниці. Жоден із вас, шляхетні панове лицарі, жоден із присутніх тут у корчмі побожних і богобійних ченців. Жоден з їх милостей купців. Жоден із вас, думаю, не бачив глибоких підземель, просяклих гнилою водою льохів і смердючих темниць. Га?
Жоден із вас.
І нема, запевняю вас, за чим жаліти.
За доброго короля Владислава Ягайла було в Польщі кілька тяжких в'язниць, в'язниць, які викликали страх. Краківська вежа. Хенціни. Сандомир. Олькуш. Ольштин, у якому заморили голодом Мацька Борковиця. Острежнік. Ілжа. Липовець.
І була одна в'язниця, на саму згадку про яку люди затихали і блідли.
Лелівський замок.
В інших в'язницях сиділи, в інших в'язницях мучилися. З інших в'язниць виходили.
З Лельова не виходив ніхто.
Розділ двадцять другий
у якому визволений з лелівської в'язниці Рейневан тішить очі світлом. І стає до останнього бою.
У королівському замку в Ленчиці панувала атмосфера неспокою і нервового поспіху. Готували житлові приміщення в Старому Домі, прибирали, умебльовували і прикрашали представницьку залу. Інформація про те, що саме Ленчицю було вибрано місцем мирних переговорів, дійшла до бургграфа пізно, майже в останній момент, і часу на приготування залишилося справді мало. Бургграф бігав по Старому Домі, лаяв, проклинав, підганяв, сварив, весь час запитував, чи, бува, з вежі вже не видно кортежу єпископів і польських панів або ж наближення посольства хрестоносців. З боку Ордену очікували, зокрема, Конрада фон Ерліхгаузена з Мальборка і Людвіга фон Лауша, комтура Торуні, мав бути серед послів і Франц Кушмальц, вармінський єпископ. З поляків чекали єпископів Збігнева Олесницького і Владислава з Опорова, краківського каштеляна Миколая з Міхалова і познанського каштеляна Доброгоста з Шамотул.
Найважливіший представник польської сторони тим часом уже встиг прибути до Ленчиці. Одразу після прибуття він усамітнився у приготованих для нього покоях. Там він прийняв, як донесли бургграфу, дивного гостя в каптурі. І наказав, щоби його не турбували.
Грудневий вітер стрясав віконниці, свистів у щілинах.
– Хрестоносці погодяться на перемир'я, – сказала, відкидаючи волосся на спину, Рікса Картафіла де Фонсека, шпигунка на службі Владислава Ягайла, короля Польщі. – Бояться, що ми зно ву нацькуємо на них гуситів. Крім того, на них тиснуть прусські стани, які погрожують відмовитися коритися. У станах значною особистістю стає лицар з Хелма Ян Бажинський. Раджу вашій превелебності запам'ятати це прізвище. Опозиція хрестоносцям у Пруссії набирає сили, а Бажинський має шанси стати її провідним діячем. Його варто мати на оці.
– До поради прислухаюся, – відповів Войцех Ястшембець, гнезненський архієпископ-митрополит, примас Польщі і Литви. – Я завжди прислухаюся до твоїх порад, дочко. Ти надаєш нам безцінні послуги. А сама весь час залишаєшся в тіні. Ні про що не просиш, ні про почесті, ні про нагороди.
Рікса усміхнулася. Кутиком губів.
– Ваша превелебність, – повільно вимовила вона, – спонукає мене насмілитися. І попросити.
– Проси.
– Хрестоносці приїжджають до Ленчиці просити про перемир'я. Є шанс укласти вічний мир із Орденом на вигідних для Польщі умовах. Є шанс повернути собі Нешаву і позбавити Свидригайла підтримки хрестоносців. У цьому є чимала заслуга чехів: заслуга Яна Чапека із Сан – та ще того страху, який Сирітки посіяли в Новій Марці та під Гданськом.{66} Паб'яницька угода і союз Польщі з гуситами похитнули бойовий дух тевтонців, ваша превелебність напевне це визнає.
– До чого цей довгий вступ? Кажи ж бо, дочко, у чому річ?
– У мене прохання. Щоби відзначити союзи, вікторії та успіхи. Щоб ушанувати їх помилуванням. Амністією. Однією. І тихою.
– Хто?
– В'язень Лельова.
Войцех Ястшембець довго мовчав. Потім довго кашляв. «Тридцять миль від Гнезна до Ленчиці, – подумала Рікса. Не на його вік такі подорожі. Ще й у таку погоду».
– В'язень Лельова, – нарешті вимовив примас, – є державним в'язнем.
– Він є політичним в'язнем, – виправила вона, схиливши голову. – А в політиці сталися досить принципові зміни, чи не так? Сьогодні вже всім відомо, що напад на ясногурський монастир вчинили аж ніяк не вірні Чаші чеські гусити…
– А що це був звичайний акт розбою, – поспішно закінчив Ястшембець. – Звичайний грабіжницький напад у виконанні посполитих бандитів…
– Переважно польської національності…
– …покидьків без батьківщини і віри, – з притиском виправив примас. – Тупих грабіжників, які поняття не мали, на що піднімають руку. Які покалічили чудотворний образ бездумно…
– За осквернення святині, – з притиском вставила агентка, – їх усіх повинна спіткати кара Божа. Більшості уже начебто немає серед живих.{67} Померли, ще й року не минуло від нападу на монастир. І правильно. Усі повинні померти. Ув'язнені теж. Рука Бога.
Ястшембець склав долоні, як для молитви, опустив очі, щоби приховати їх блиск. Потім підняв голову.
– Отже, караюча десниця Бога, – запитав він, – впаде і на в'язня Лельова? В'язень Лельова також помре? Ніхто не знатиме, де його поховано? Усі про нього забудуть?
– Усі.
– А краківський єпископ?
– Краківського єпископа, – тихо промовила Рікса, – більше не цікавить справа Ченстохови. Він не має жодного інтересу розкопувати могили і будити лихо, яке спить. Він знає, що було би краще, якби всі забули про Ясну Гуру і знищений образ. Що його, зрештою, як мені доводилося чути, у Кракові реставрують, і невдовзі він, як раніше, висітиме у монастирі паулінів. Ніби нічого й не сталося.
– Тож хай буде так, – промовив Ястшембець. – Хай буде так, дочко. Хоча я волів би, визнаю, щоби ти просила про щось інше.
Але в тебе великі заслуги на службі Короні… І ти й далі примножуєш свої заслуги, працюєш віддано і жертовно. Небагато таких, як ти, небагато таких у мене, надто тепер…
«Тепер, – подумав він, – коли один із моїх найкращих людей загинув у Шльонську. Лукаш Божичко, успішний і добре законспірований агент, вірний слуга Польської Корони. Помер, хоча завдана залізом рана була легкою. Непоправна втрата. Звідки, звідки брати наступників?»
– Тож роби, що належить, – примас підняв голову. – 3 моїм благословенням. Але зваж, що захід вимагатиме видатків. У Лельові доведеться заплатити, кому треба… Я не збираюся вплутувати в це коронну скарбницю, а тим більше – поменшувати скромний маєток Церкви.
– У фінансових справах, – усміхнулася Рікса, – прошу цілком покластися на мене. Я вмію залагоджувати такі справи. У мене це, можна сказати, в крові. Досвід багатьох поколінь.
– Ну, так-так, – покивав головою старий. – Так-так. І якщо вже на те пішло… Дочко?
– Слухаю.
– Не зрозумій мене неправильно, – примас Польщі і Литви глянув, і це був щирий погляд. – Не вбачай у тому, що я скажу, нетолерантності та упереджень. Те, що я скажу, я скажу з прихильності, симпатії і турботи.
– Я знаю. Знаю вашу превелебність.
– Чи ти би не перехрестилася?
Рікса якийсь час мовчала.
– Дякую, – врешті-решт відповіла вона, – але не скористаюся. Прошу не вбачати в цьому упереджень.
– Я бажаю тобі кар'єри. Підвищення. Як єврейка ти маєш мало шансів…
– Тепер, – усміхнулася Рікса Картафіла де Фонсека. – Але колись це зміниться.
– Фантазуєш.
– Фантазії збуваються. Нас у цьому переконує пророк Даниїл. Хай Бог береже вашу превелебність.
– Бог із тобою, дочко.
* * *
Спершу були важкі кроки. Брязкіт заліза. Потім просто-таки інфернальний скрегіт засувів, від якого волосся ставало дуба, і який змусив Рейневана зіщулитися на прогнилій соломі. І було яскраве світло смолоскипів, яке змусило його зіщулитися ще більше, затиснувши повіки. І зціпивши зуби.
– Вставай. Виходь. – Я…
– Виходь. Швидко! Рухайся!
* * *
Сонячне світло боляче вдарило його в очі, осліпило. Запаморочило. Позбавило рівноваги і влади над ногами. Він упав. Упав, розтягнувшись на повний зріст, безвладно, як п'яний, навіть не пробуючи пом'якшити удар об дошки підйомного мосту.
Він лежав, і хоча очі його були розплющені, нічого не бачив. Спочатку він і не чув нічого – крізь той шум, який панував у нього в голові, крізь кокон, який його обплутував, потрохи почали пробиватися і долинати звуки. Спершу недоладні й незрозумілі, поступово вони стали вирізнятися за інтонацією. Однак минув іще якийсь час, перш ніж він збагнув, що ці звуки – це слова. Перш ніж почав розуміти їх значення. І перш ніж нарешті впізнав, що той, хто говорить, – Шарлей.
– Рейневане? Ти мене чуєш? Ти мене розумієш? Рейневане? Не заплющуй очей! Господи, ти жахливо виглядаєш. Можеш підвестися?
Він хотів відповісти. Не міг. Кожна спроба подати голос перетворювалася на схлип.
– Підніміть його. І знесіть униз. Покладемо його на віз і їдемо до містечка. Його треба привести в порядок.
* * *
– Шарлей.
– Рейневан.
– Ти… Ти мене витягнув?
– У певному сенсі. Конкретно – у фінансовому.
– Чорний фургон?
– Аякже.
– Де ми?
– У селі Негова, біля севежського гостинця. На задньому дворі корчми «Під пляшкою».
– Який… нині день?
– Вівторок. Після неділі Quasimodogeniti[205]205
Перша неділя після Великодня.
[Закрыть]. Шосте квітня. Року Божого 1434.
* * *
Офка фон Барут ввірвалася в кухню, розвіваючи косою і мало не затоптавши кота. Схопила обіруч великий казан і гримнула ним об підлогу. Змела зі столу миски і ложки. Копнула відро зі сміттям, та з такою силою, що воно покотилося під стіл. Насамкінець копнула котел, але він був масивний і важкий, тож не піддався. Офка скрикнула, вилаялася, заскакала на одній нозі, з розгону всілася на лаву, тримаючись за ступню, а тоді розплакалася від болю і злості.
Економка дивилася, схрестивши пухкі руки на грудях.
– Уже? – врешті-решт запитала вона. – Виставу закінчено? Я можу дізнатися, у чому річ?
– Дурень! – крикнула Офка, тручи рукавом очі і щоки. – Телепень! Шмаркач!
– Парсіфаль фон Рахенау? – здогадалася економка, яка зналася на цій справі та від уваги якої рідко щось ховалося. – Що з ним? Розкрив свою любов? Нарешті освідчився? Чи зовсім навпаки?
– Зовсім навпаки, – шмигнула носом Офка. – Не може, сказав, женитися на мені, бо йому батько заборонив. Батько йому наказує одружитися… З іншою-у-у-у-у-у-у-у!
– Не реви. Говори.
– Батько йому наказує одружитися з іншою. Парсіфаль її не хоче і не захоче. Але й на мені не жениться. Сказав мені, що не може. Не піде проти волі батька. Піде в монастир. Придурок.
– Стосовно монастиря, – кивнула головою економка, – я з тобою згодна. Справді придурок. Але воля батька – річ священна, їй не можна противитися.
– Ото ще – не можна! – вигукнула Офка. – Ще й як можна! А Вольфрам Панневіц? Женився на Касьці Біберштайн? Женився! Хоча батько йому забороняв! Шлюб був, весілля було, а тепер усі задоволені, в тому числі старий Панневіц. Бо Вольфрам Каську кохав! А він мене не-е-е коха-а-а-а-є-е-е-е-е!
– Не реви, – економка виглянула у двері, щоби переконатися, чи ніхто не підслуховує. – Твій Парсіфаль ще тамту перед вівтар не завів, ще навіть заручин не було. Ще багато що може статися. Доля багато чого може принести. А треба тобі знати…
Офка витерла ніс рукавом, широко розкрила горіхові очі.
– Треба тобі знати, – тихше продовжила економка, – що є способи… допомогти долі. Для цього потрібна відвага…
– Заради нього, – Офка зціпила зуби, – я готова на все.
* * *
Еленча Штітенкрон здригнулася й аж підскочила, почувши, як гримить каміння, обсуваючись під чиєюсь ногою. Вона маши нально сперлася на суху гілку, яка тут же голосно тріснула. Тріскові відповів зі стежки здавлений скрик. Еленча немовби вросла у землю, її серце застугоніло в грудях, ніби птах, який виривався з клітки.
