Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 35 страниц)
Але настав 1411 рік. У Шльонськ повернулася зараза, і на ґвалт шукали винних – причому не євреїв: євреї у ролі винних уже всім намуляли очі, потрібно було якось усе це урізноманітнювати. А матері перестало щастити. Сусіди та співгромадяни вчилися швидко. Вже під час попередніх ловів з'ясувалося, що закладати вигідно, що це дає конкретну користь. Що завдяки цьому здобувається прихильність влади. І що це найкращий спосіб відвести підозри від власної особи.
А найголовніше – там був Конрад, первородний син князя Олесниці. Конрад, який безпомилково відчув, де є справжня влада, відмовився від правління успадкованим князівством і вибрав духовну кар'єру. У 1411-му він був препозитом вроцлавського кафедрального капітулу і дуже, дуже сильно хотів бути єпископом. Однак для цього треба було проявити себе, прославитися. Найкраще – як захисник віри, гроза єретиків, віровідступників і чарівників.
І ось із доносів випливає, що, попри богобоязливі зусилля, у Свидниці та Яворі втрималася бегардська зараза, що ще існують катари і вальденси, що все ще діє Церква Вільного Духу. І знову домінікансько-францисканський трибунал узявся до діла. Трибуналу активно допомагає свидницький кат, Йорг Шміде, який пра цює із запалом та ентузіазмом. Саме йому й треба завдячувати тим, що осоружна бегінка та єретичка Маргарита Рот зізналася у всіх діяннях, у яких її звинувачували. Що нібито молилася про друге пришестя Люцифера. Що нібито робила аборти і займалася пренатальними дослідженнями. Що нібито злягалася з дияволом і рабином, зрештою, одночасно. Що нібито від цього злягання мала байстрюка. Себто мене. Що нібито отруювала колодязі, поширюючи цим заразу. Що нібито викопувала на цвинтарі та оскверняла останки. І нарешті – найважливіше: що в костелі під час причащання дивилася не на облатку, а на стіну.
Підсумовуючи: матір спалили на багатті на оболоні за костелом Святого Миколая і чумним цвинтарем. Перед смертю вона покаялася, тому їй виявили милість. Подвійну. Задушили, перш ніж спалити, а також пощадили її байстрюка. Замість того, щоби втопити, як того вимагали судді, мене віддали в монастир. Однак спочатку мені наказали дивитися, як тіло матері шкварчить, покривається пухирями і врешті-решт обвуглюється біля палі. Мені було дев'ять років. Я не плакав. Від того дня я не плакав. Ніколи. Протягом двох років у монастирі. Коли мене били, морили голодом, принижували. Уперше я розплакався в 1414 році, на Задушки[55]55
2 листопада, насту пний день після Дня всіх святих.
[Закрыть]. На звістку про те, що кат Йорг Шміде помер від простуди. Я плакав від люті, що він вислизнув від мене, що я не зможу зробити з ним того, що під час безсонних ночей обдумав і в подробицях запланував.
Цей підлітковий плач змінив мене. Я прозрів. Збагнув, що нерозумно шукати нагоди помститися знаряддям і виконавцям, що марною тратою часу було би вистежувати і прикінчувати донощиків, фальшивих свідків, членів трибуналу і навіть головуючого, преподобного Пйотра Баньча, лектора свидницьких домініканців. Тому я відступився від них. Але водночас твердо вирішив, що зроблю все, щоб добратися до істинного винуватця. До Конрада, єпископа Вроцлава. Нелегко добратися до такої персони, як Конрад, для цього потрібен щасливий збіг, шанс. І Бруно Шиллінг є для мене таким шансом.
Тож ти повинен зрозуміти мої міркування, Рейнмаре, мусиш зрозуміти, що інакше вчинити я не можу. Не буває, як-то кажуть, диму без вогню. Я не можу виключити, що тебе все-таки перевербували, що ти працюєш на протилежну сторону. Тепер, після допитів Шиллінга, ти просто-напросто забагато знаєш, щоб я міг дозволити тобі піти. Бо ти, може, і помчав би звідси, шляхетний і шалений Ланселоте, простісінько на допомогу та порятунок своїй коханій Гіневрі. Може, ти й дотримав би обіцянки зберегти таємницю. Думаю, ба, навіть вірю, що саме так ти би вчинив і саме так би повівся. Але я не можу виключити й іншої твоєї поведінки. Такої, яка могла би перекреслити мої плани. Я не можу ризикувати. Ти залишишся тут, у Совинці. Доти, доки це буде необхідно.
– Ти спокійно сидиш, – сам Горн перервав затяжну мовчанку, яка запала після його промови. – Не кричиш, не метаєш прокльони, не кидаєшся на мене… Я бачу два пояснення. Перше: ти став мудрішим. Друге…
– Якраз друге.
Горн встав. Нічого більше він зробити не встиг. Двері з грюкотом відчинилися, в палату ввірвалися Шарлей, Самсон і Гоужвічка. Гоужвічка тримав напнутий арбалет і цілився з нього прямо в лице свого недавнього шефа.
– Ножик, Горне, – від уважних очей Шарлея, як завжди, ніщо не приховувалося. – Ножик на підлогу.
Гоужвічка підняв арбалет. Урбан Горн упустив на підлогу стилет, який встиг був непомітно витягти з рукава.
– Ти помилився щодо мене, – сказав Рейневан. – Бо я, бач, перестав бути наївним ідеалістом. Зрештою, цілком згідно з твоїм світлим вченням. Я перейшов на холодний прагматизм і практицизм, на відповідні переконання та принципи. Що мій власний інтерес стоїть в ієрархії вище, ніж чужі інтереси. Що завжди треба мати напоготові аварійний план. І що якщо у щось вірити, то найкраще – в золоті угорські дукати, за які можна купити не одну лояльність. Твої бургмани повернуться з вилазки аж післязавтра, твої кнехти сидять під замком. Ти теж підеш під замок. У камеру. А ми поїдемо геть.
– Вітаю, Шарлею, – Горн склав руки на грудях. – Вітаю тебе, бо це ж насправді твій план і твоя акція; вважаючи себе хитрим прагматиком, Рейнмар надто собі лестить. Що ж, ваша взяла. Вас троє, не рахуючи цього зрадника з арбалетом, якого, Бог свідок, я колись притягну до відповідальності. Однак ти, Шарлею, розчарував мене. Я вважав тебе мужчиною.
– Горне, – перебив Шарлей. – Переходь до діла. Або переходь до камери.
– А ти страхав би мене камерою, якби нас тут було лише двоє? Ти і я? Один на одного? Le combat singulier? Чи ти не хотів би переконатися, що тоді сталось би?
Самсон покрутив головою. Рейневан відкрив рота, але Шарлей втихомирив його жестом.
– Ну то переконаймося, що тоді сталось би. Ти справді так цього хочеш?
Горн не відповів. Замість цього він скочив, немов підкинутий пружиною, із силою копнув Шарлея в груди. Демерит полетів на білену стіну, відбився від неї спиною, швидко ухилився, але Горн був іще швидший. Прискочив, ударив правим боковим у щелепу, додав лівим, Шарлей упав, розтрощивши ослін, а Горн уже був біля нього, замахуючись, щоб копнути. Демерит викрутився, ухопив його обіруч за ногу і звалив. Вони зірвалися з підлоги майже одночасно. Але це вже був кінець бою. Горн провів боковий, Шарлей легеньким, майже непомітним обманним рухом уникнув кулака, з оберту коротко гримнув Горна у підборіддя, додав з розмаху, аж загуло, з піруету вдарив у лице ліктем, з другого піруету – передпліччям, зі зворотного оберту – кулаком. Після останнього удару Горн втратив здатність продовжувати бій. Демерит для порядку стусонув його ще раз, дуже сильно, після чого копнув, остаточно поклавши на дошки.
– Ну, оце би було й усе, – він витер губу, виплюнув кров. – Ось ми й переконалися. До камери, Горн.
– Ми замкнемо тебе окремо, – запропонував Рейневан, разом із Самсоном допомагаючи Горнові встати. – А може, ти хотів би разом із Шиллінгом? Побалакаєте собі. За балачкою час не так довго тягнеться.
Горн кинув на нього в'їдливий погляд з-за опуху, що швидко набрякав. Рейневан знизав плечима.
– Твої люди, коли повернуться, випустять тебе. Ми тоді вже будемо далеко. А між іншим, щоб ти знав і щоб заспокоївся: я поспішаю, як Ланселот, на допомогу Гіневрі, яку викрав злий Мелеагант. Інші питання, в тому числі твої плани, мене тимчасово не цікавлять. Зокрема, перекреслювати їх я не збираюся. А таємницю збережу. Тому – з Богом. І не згадуй мене лихим словом.
– Іди до дідька.
* * *
На подвір'ї Гоужвічка, Сметяк і Заграділ отримали шкіряний мішечок, що його Шарлей випоров із сідла. Це було двадцять мадярських дукатів золотом, друга частина плати, обіцяна і належна після виконання послуги. Шарлей не був такий дурний, щоб давати їм усе відразу. Моравці, не зволікаючи, скочили в сідла і зникли вдалині.
– Поспіх зрозумілий і розумний, – прокоментував Шарлей, дивлячись їм услід, – їх повторна зустріч із Урбаном Горном могла би закінчитися неприємно. Зашморгом – у найкращому випадку, бо я не виключав би і повільнішої смерті. А це наочно нагадує мені, що й ми повинні чимшвидше віддалитися.
– Замість патякати, пришпор коня. В дорогу!
Підкови із гучним відлунням застукотіли під склепінням брами. А потім їх овіяв вітер, теплий вітер від Одерських верхів.
Вони рушили галопом по крутосхилу узгір'я, дорогою, яка вела в долину.
У долині вони в'їхали в ліси, в темну і вогку лісову улоговину. Улоговина вивела їх на безлісий схил.
Але тут дорогу їм перегородило з півсотні вершників.
Один, верхи на сивкові, виїхав поперед шерег.
– Рейневан? Добре, що я тебе бачу, – сказав Прокоп Голий, прозваний Великим, верховний гейтман Табора, director operationum Thaboritarum. – Якраз тебе я шукаю. Мені тебе нагально треба.
Розділ сьомий
у якому ми на деякий час залишаємо героїв у Моравії, щоби перенестися – у тому числі в часі – у місто Вроцлав. Яке, як з'ясується, іноді буває небезпечним містом.
– Антихрист, – схвильовано прочитав писар, схилившись над аркушем, – має бути з покоління Дана.
Він кашлянув, глянув на єпископа. Конрад Олесницький відпив з келиха, вдивляючись у прочинене вікно, яке відблискувало сонячними зайчиками. Здавалося, ніби він не слухає, ніби підготований текст його нітрохи не обходить. Та писар знав, що це зовсім не так.
– Святий Іреней, – він став читати далі, – так про антихриста править, що наприкінці світу прийти має, півчверта літ царювати, в Єрусалимі храм свій воздвигнути, силою царів підкорити, святих мордувати і всю Церкву Божу зруйнувати. Звати його мають з пророцтва Одкровення числом 666, а будуть се імена Евантас, Латейнос, Тейтан. Іполит Мученик одначе ж допасовує се 666 до імен Какос, Олікос, Аліттіс, Блауерос, Антемос і Генесірікос. Також і турецьке ім'я Магометіс припасовують, яке теж 666 значить, з грецьких літер, якими число се пишеться. А ще й те розсудити можна, що як від 666 одіймемо кількість риби, що її Петро виловив у Тіверіядському морі, а тогді помножимо на число моряків на судні, яким плив до Італії Павло, і поділимо на довжину ковчега у святині Божій за Книгою Вихід, достоту вийде каппадокійською мовою «Ioannes Hus apostata». Із сього всього виявляється незмірна безсоромність єретиків, котрі сему Гусові поклоняються. О, мізерні посланці антихриста! Уже вами антихрист таємні діла свої творить, коли таїнства та пожертви вимітаєте, коли на Триєдиного Бога і Пресвяту Діву богохульствуєте, коли божественність у Сина Божого, аби антихристові його приписати, однімаєте, коли всілякі незлагоди, злочини та мерзоту розсіваєте, коли всю істину святої віри католицької топчете. Боже! Помилуй вас.{9}
Писар опустив аркуш, тривожно глянув на лице єпископа Конрада, на якому, однак, усе ще важко було розпізнати хоч що-небудь.
– Добре, – врешті-решт оцінив єпископ, на превелике полегшення писарчука. – Цілком добре. Справді, виправити треба зовсім небагато. Там, де йдеться про мізерних гуситів, допиши ще: «О чехи, нікчемна слов'янська націє». Ні, ні, краще «низька і нікчемна…»
– «Низька, нікчемна і жалюгідна», – виправив Стінолаз. – Так буде найкраще.
Писар поблід, збілів, як папір, що його він тримав у руці, бо він угледів те, чого не побачив єпископ, який стояв спиною до вікна. А саме – як птах, котрий сів на підвіконня, перетворюється на чоловіка. Чорноволосого, вбраного в чорне, з трохи ніби пташиним обличчям. І з поглядом демона.
– Перепиши посталу, – жорсткий наказ єпископа вирвав писаря з остовпіння і повернув до реальності. – А коли перепишеш, віддай у канцелярію, хай там розмножать і рознесуть по костелах, пробощам для проповідей. Іди.
Писарчук, притискаючи свій твір до живота, схилився в поклоні, назгинці відступаючи в бік дверей. Єпископ Конрад важко зітхнув, відпив вина, дав знак пахолкові, що той може йому долити. У пахолка тремтіли руки, шийка карафи дзвеніла об край кубка. Єпископ жестом відіслав його.
– Ти давно не з'являвся, – звернувся він до Стінолаза, коли вони залишилися вдвох. – Давно не влітав у вікно, не тривожив мою прислугу, не породжував пліток. Я вже навіть починав було переживати. Де ж це ти був, сину, що робив? Дай-но вгадаю: вивчав у Сенсенберзі диявольські книги та гримуари? Одурманював себе гашш'ішем та отрутою з мухоморів? Викликав Сатану? Поклонявся демонам, приносив їм людські жертви? Мордував в'язнів у темницях? Втрачав підлеглих, своїх славетних Чорних Лицарів, на полях битв? Дозволяв утікати від себе зрадникам і водити себе за ніс шпигунам? Ну ж бо, сину, розповідай. Звітуй. Похвалися, якими з моїх наказів та розпоряджень ти за останній час знехтував. У який спосіб ти останнім часом псував мені репутацію.
– Ти закінчив, татусику?
– Ні, сину. З тобою я не закінчив. Але повір мені, мені справді кортить врешті-решт закінчити.
– Ну, якщо ти про це говориш, то все не аж так погано, – зблиснув зубами Стінолаз, зручно вмощуючись у низькому дубовому кріслі. – Якби я справді тобі допік або якби перестав бути корисним, ти покінчив би зі мною тишком і без попередження. І без жалю. Незважаючи на кревні зв'язки.
– Я вже тобі говорив, – примружився Конрад, – і не змушуй мене повторювати. Між нами немає кревних зв'язків. Я називаю тебе сином і ставлюся до тебе, як до сина. Але ти не мій син. Ти син чарівниці, отруйниці, до того ж вихрестки, яку я врятував від багаття, зробивши з неї черницю. Той факт, що я неодноразово виявляв твоїй матері честь і грав її, аж ніяк не означає, що ти є плодом моїх стегон, Біркарте, що ти зачатий із мого сімені. Я схиляюся до думки, сину, що тебе виплодив сам Диявол. І річ зовсім не в тому, що в Любані жоден смертний чоловік не міг мати доступу до твоєї матері, я надто добре знаю як жіночі монастирі, так і темперамент твоєї хтивої матусі, голову дам навідруб, що не один ксьондз-сповідник настромив її там на свого списа. Але твій характер промовисто свідчить, хто був справжньою причиною твоєї появи на цьому світі.
– Говори далі, татусику, говори далі. Хай тобі стане легше.
– Виходить, – вів далі єпископ, насолоджуючись формою ніжки келиха і виразом обличчя Стінолаза, – що ти син Диявола і розпусної єврейки. Чисто тобі антихрист, герой моїх останніх пропагандистських постил. Евантас, Латейнос чи інший який Какос або Кутос, забув. Налий мені вина. Розполохав прислугу, то сам прислужуй. І кажи, яку маєш до мене справу. Що ти хочеш?
– Нічого. Я заскочив засвідчити повагу. Запитати про здоров'я, годиться-бо сину цікавитися здоров'ям батька. Я хотів, як добрий син, запитати, чи батькові, бува, чого не треба? Може, батькові потрібна якась синівська послуга? Чи прислуга?
– Не на часі твоя турбота. Ти був мені потрібен місяць тому. І воістину шкода, що тебе не було під рукою. Та й для тебе шкода, гадаю. Рейневан з Беляви об'явився у Вроцлаві. А тобі колись якось дивно на ньому залежало.
Лице Стінолаза незначно змінилося. Настільки незначно, що цього не зауважив би ніхто, хто Стінолаза не знав. Єпископ Стінолаза знав.
– Через місяць після того, як я його відлучив від Церкви, – вів далі він. – Через два місяці після Велислава, де він тебе переміг і принизив, цей негідник насмілюється показати свою єретицьку пику в моєму місті. Мало того: йому вдається втекти. Самі тільки телепні в мене на службі, хай йому Сатана, телепні й недотепи.
– Що він робив у Вроцлаві? – запитав крізь затиснуті зуби Стінолаз. – Що він тут шукав? Був сам чи з товаришами? Хто і як його викрив? Яким чудом він утік? Подробиці, єпископе. Подробиці.
– Подробиці мене не обходять, – фиркнув Конрад. – Мене обходить результат, а його нема. Про подробиці я не розпитував, мені б однаково збрехали, щоби приховати свою неспроможність. Випитай Кучеру фон Гунта, може, щось із нього витягнеш. А тепер іди. Ти з'явився невчасно. Я чекаю на гостя. Освальд фон Лангенройт, секретар і радник фон Дауна, архієпископа майнцького. Він прибув просто з Волині. З Луцька.
– Я хотів би залишитися. Луцьк і мене цікавить. Певною мірою.
– Залишися, – погодився єпископ, трохи поміркувавши. – На звичайних умовах, ясна річ. Себто у клітці.
Стінолаз усміхнувся; усмішка, здавалося, пережила метаморфозу: розтулений у скрекоті дзьоб птаха дивовижно нагадував усмішку. Птах тріпнув крилами, кліпнув чорним оком, підлетів до позолоченої клітки, яка стояла в кутку покою, сів, нашорошивши пір'я, на золотому сідалі.
– Ніякого тріпотіння крилами, – попередив єпископ, погойдуючи вином у кубку. – Ніякого каркання у невідповідні моменти. Заходьте!
– Ясновельможний пан, – оголосив слуга, – Освальд фон Лангенройт.
– Запрошуйте. Вітаю, вітаю.
– Ваша єпископська достойність, – Освальд фон Лангенройт, літній, високий, аскетично худий і багато вбраний чоловік шанобливо вклонився. – Ваша достойність, як завжди, виглядає молодим, здоровим і сповненим снаги. А що ж є причиною такого вигляду? Чи не чари?
– Праця і молитва, – відповів Конрад. – Побожність і стриманість. Сідайте, сідайте, любий пане Лангенройте. Скуштуйте аліканту, привезеного з Арагонії. А зараз осетра подадуть. Вибачте, що так скромно. Піст як-не-як.
У вікно ввірвався подмух. Теплий і весняний.
– Кажіть же, кажіть, – кивнув єпископ, сплітаючи пальці. – Мене цікавлять вісті з далекої Волині. Був тут недавно його велебність папський легат Андреа де Палаціо. Як і ви, саме повертався з Луцька, але пліточками мене потішити не постарався, страшенно-бо поспішав додому… А міна в нього кисла була, ох і кисла… А при нагоді, чи ви знаєте, як чехи той Луцьк назвали? Збориськом трьох старців.
– Ці три старці правлять половиною Європи, – в'їдливо зауважив Освальд фон Лангенройт. – А другу половину захищають від навали турків. А найстарший і найбільш спорохнявілий зі старців має двох синів, які гарантують продовження заснованої старцем династії.
– Знаю. А наймолодший із тих старців є нашим королем. Невдовзі ж, дай нам Боже, щоб так і сталося, він буде імператором. Заслуговує на це, як не глянь. Особливо ж після того, що я чув про Луцьк.
– І вас дивує кисла міна легата? – підняв брови Лангенройт. – Андреа де Палаціо повіз був до Польщі таємні папські булли. Його святість Мартін V закликає в них і заохочує короля Владислава і князя Вітольда до святої справи і побожної праці, якою стане хрестовий похід у Чехію. З любові, цитую, до Бога, милосердя і доброти душевної намісник Петра закликає короля польського і великого князя литовського вирушити на чехів, аби їх навертати, нищити і класти край їхній єретичній осорузі. Іменем Апостольської Столиці папа дає дозвіл на екстермінацію єретиків згідно з приписами святих законів Церкви. Кінець цитати. А що сталося в Луцьку? Папські мрії про хрестовий похід розвіялися як той дим. Бо що зробив у Луцьку дорогий наш король, той самий Сигізмунд Люксембурзький, якого ви раді були би бачити імператором? Дарував Вітольдові корону. Корону! Він робить його королем Литви!
– Мудро робить.
– Незбагненний це різновид мудрості. Зрештою, римський король уже вдруге виявляє таку мудрість. У 1420 році, ухваливши вроцлавський вирок, він розлютив Вітольда, і завдяки цьому тепер маємо в Чехії Корибута і його польський загін. А тепер, для різноманітності, Сигізмунд сердить Ягелла тим, що пропо нує Вітольдові корону і відриває Литву від Польщі. Розлючений Ягелло мало того, що облишить будь-які плани піти хрестовим походом на чехів, – він ще й ось-ось укладе з гуситами союзницьку угоду! І це ви вважаєте політичною мудрістю, шляхетний єпископе? Щось таке, що зможе довести до альянсу Польщі і Чехії? Хочете, ви і ваш король Сигізмунд, мати перед собою армію, в якій на боці переможців Усті і Тахова битимуться переможці Грюнвальда? Минулої весни Прокоп стояв під стінами Вроцлава. Завдяки політиці короля Сигізмунда наступної весни тут може стати союзницька чесько-польська армія. А тоді ви й оглянутися не встигнете, як у вашому соборі причащатимуть sub utraque specie. З літургією по-польськи.
– Поляками мене не лякайте, – пирхнув єпископ. – їм Грюнвальд випадає раз на сто років. А якщо навіть і випаде, то скористатися з нього вони не зуміють. Усупереч Грюнвальду і попри нього Орден Діви Марії стоїть і далі, він і далі могутній, Польща і далі мусить з ним рахуватися. Орден стоїть на сторожі нас усіх, усієї нації та німецької імперії. Польща вже давно встановила би протекцію над гуситами, якби не боялася Ордену і тієї кари, якою Орден покарав би за це віроломну Польщу. Найкращий спосіб вивести чеську заразу – це знищити джерело, звідки чехи черпають свої сили. Ягелло підтримує єресь, причому робить це цілком відверто, а папі та Європі тільки замилює очі. Легат впіймав у Польщі облизня не тому, що король Сигізмунд зблизився з Вітольдом, а тому, що Ягелло про хрестовий похід ані разу навіть і не подумав, а на папські булли йому наплювати. У Польщі інші плани, пане Лангенройт, зовсім інші. Їхній план – це спільно з єретиками стерти нас на порох і поширити слов'янське панування на всю Європу. Так що мудро, утричі мудро чинить король Сигізмунд, коли руйнує ці плани і ставить на них хрест. Для нас, німецької нації, страшна не Польща і не Литва. Страшна унія. Корона для Вітольда означає кінець унії, адже корона не може влитися в корону. Даючи Вітольдові корону, король Сигізмунд розбиває унію. Кидає камінь розбрату. А з цього може виникнути, дай нам Боже, навіть польсько-литовська війна. З цього може виникнути, поможи нам Боже, навіть поділ Польщі. Що? Пане Освальде фон Лангенройт? Вам не усміхається поділ Польщі?
– Усміхався би, – визнав Лангенройт, – якби я був фантастом.
– Фантазії збуваються, – спалахнув Конрад. – Рече пророк Даниїл, що Бог зміняє часи та пори року, скидає царів і настановляє царів. Тож молімося, щоби так і сталося. Дай нам, Боже, нову Римську Імперію, зроби нам Сигізмунда Люксембурзького новим Цезарем. Нехай збудеться мрія про Європу, про об'єднану Європу, якою править Германія. Германія – понад усе! А інші нації – на колінах. На колінах, підкорені. Або, Сатана їх забирай, вибиті! Вирізані до останнього коліна!
– А єретики, – кивнув Лангенройт, – як собаки, поза стінами цього Нового Єрусалима. Далебі, прегарна картина. Аж шкода, що життя навчило бути реалістом. Не мріяти, а передбачати, причому передбачати на підставі реалій. Тож я передбачаю, що до коронації Вітольда справа не дійде. На це не пристане Польща, не пристане папа. Люксембуржець махне рукою, почне іншу інтригу деінде. Ягелло в антигуситському хрестовому поході участі не візьме, підтримувати чехів не перестане. А хрестоносці сидітимуть тихо, бо вони знають, що інакше вони можуть одного ранку побачити гуситські вози під Мальборком, Хойницями, Тчевом і Гданськом.
– Де це ви, – покепкував Конрад, – вичитали такий перебіг подій? По зорях?!
– Ні, – холодно заперечив Освальд фон Лангенройт. – В очах краківського єпископа, Збігнева Олесницького. Але облишмо це, годі про Польщу, Литву, про весь той дикий схід. Поговорімо про наші, західні проблеми. Про собор, що власне наближається. Про справи католицької віри… Herrgott! Що сталося з вашим птахом? Очманів? Мало вікна не розбив! Чому ви не зачиняєте клітку?
– Це вільний птах, – серйозно відповів єпископ Конрад. – Робить, що хоче. Деякі теми йому нудні. Тоді він летить геть.
* * *
Підкови буланого коня цокотіли об каміння подвір'я, дзвінке відлуння билося між стінами єпископської резиденції. Дус фон Пак, нахилившись у сідлі, відтягувала повіддя вбік, обертала конем, мов у танці, змушувала дрібно переступати ногами. При цьому вона не зводила зацікавленого погляду зі Стінолаза, який поспішно прямував у бік воріт. Стінолаз помітив її, але на погляд не відповів. Він був сердитий.
– Він сердитий, – покивав головою Ульріх фон Пак, пан на Клемпіні. – Сердитий як холера. Озлоблений, видно.
– Озлоблений, – підтвердив Кучера фон Гунт. – Ще й який озлоблений.
– Ви все йому сказали, – похмуро зауважив Гайн фон Чірне, командир вроцлавських найманців. – Він тільки запитав, а ви відразу все сказали. Про розшуки того Беляви, про доноси… Усеньке розслідування йому розповіли. А кажете, ніби він вам не подобається.
– Бо таки так, – Кучера сплюнув на кам'яний поріг, розтер плювок чоботом. – Не подобається мені той курвий син. Але мені єпископ наказав. А мати в особі Грелленорта ворога я не хочу. І ви б не захотіли, повірте мені.
– Віримо, – Ульріх Пак злегка здригнувся. – Честю клянуся, віримо.
– Отой Белява мені ні брат, ні сват, – сказав Кучера таким голосом, ніби виправдовувався. – Прокляли його, значить, з ним уже покінчено, дні його полічені. Але з того, що я йому сказав, Грелленортові буде небагато користі, йому вдасться не більше, ніж нам. Ми два тижні тому цілком же випадково натрапили на слід Беляви, так само і ратушні, – випадково. Цілком випадково. Не знати, що він у Вроцлаві шукав і що замислював, де переховувався, яких і скількох мав спільників…
– Грелленорт – чарівник, – похмуро зауважив Гайн фон Чірне. – Чорною магією потрафить таке, чого ви не потрафили.
На подвір'ї знову зацокотіли копита, Дус фон Пак пустила коня диким галопом. Чернець-францисканець, що проходив по дворі, притиснувся до муру, паж у кольорах єпископського герба відскочив за колону, ледве встиг відскочити писар, але загубив і розсипав оберемок документів. Чірне і Гунт мовчки спостерігали. Вони дещо знали про цю дівчину, знали і причину, яка привела Ульріха фон Пака до Вроцлава. Дус, миловидна дівчина з блакитно-зеленими очима і губками ангеляти, у Клемпіні вбила списом двох волоцюг і сільського дурника, без жодного приводу, чим викликала справедливий гнів клемпінського плебана. Лицар Ульріх прибув до єпископа із суплікою, щоби той зволив утихомирити ксьондзика, який пащекує з амвона на всю фамілію Паків.
Гайн фон Чірне кашлянув.
– Крутенько поводиться, – сказав він, – ваша донька, пане Ульріху. У сідлі, маю на увазі.
– Сина Бог не дав, – відповів Ульріх Пак, ніби виправдовуючись. – Часом думаю, що воно, може, й добре. Природа, кажуть, любить рівновагу. Якби був син, то, мабуть, був би в'язав на спицях.
* * *
– Першим ділом, – доповідав шпик, мнучи в руках шапку, – взявся їмосць пан Грелленорт розпитувати пана Кучеру фон Гунта. Застосовував магію, причому двояку. Раз – щоб перевірити правдомовність. Два – щоб налякати. Але пан фон Гунт налякати себе не дав. Що він там сказав панові Грелленортові, те сказав, але знати було, що пан Грелленорт не радий і злий.
– Він завжди злий, – скривився єпископ Конрад, добряче відпивши з кубка. – Кажи далі, Крейцарку.
– Потім, – шпик облизав губи, – побіг пан Грелленорт до ратуші, розпитував міську сторожу. А потім повернувся на Острів Тумський, до Святого Хреста, питати кліриків про велебного Отто Беесса, але не дізнався нічого, крім того, що канонік у першу неділю посту поїхав до Рогова і тамки сидить. Ще пан Грелленорт був у домі «У золотого кубка», розпитував людей пана Ейзенрейха… Саме йому, кажуть, Рейнмар Белява відрятував зраненого пасерба…
– Це я знаю. Розказуй мені про те, чого я не знаю.
– Назавтра пан Грелленорт відвідав був самого вельможного пана Ейзенрейха. Довго балакали… Про що, не знаю, аж так близько підкрастися було годі. Але чув-єм, що досить голосно кричали один на одного.
– Ха! – пирснув єпископ. – Якщо ти це чув, виходить, що ти досить близько підкрався. Будь обачним. Біркарт не дурний, здогадається, що я наказав за ним стежити. Ти знаєш, що він некромант. Якщо він тебе викриє, то попрощайся з любим життям. І Чотирнадцять Святих Заступників тобі не допоможуть.
– Ну та й я не перший-ліпший, – шпик, раптом відчувши професійну гордість, випростався на всю свою дрібну і нікчемну статуру. – Не від учора займаюся стеженням, та й магією теж вмію скористатися. Ваша достойність добре знає…
– Знаю, – єпископ зміряв шпика поглядом. – Авжеж. Я мав тебе за твоє чаклунство спалити, та змилосердився. Але у місті будь обережний з магією: спіймають на чарах – спалять або втоплять. А я тебе не захищу, бо ж як мені такого захищати? Чарівництво – це порушення законів Божих і людських. А ти ж навіть не людська істота.
– Я людина, ваша достойносте. Наполовину. Моя мати…
– Про твою матір я не хочу слухати. А тим більше – про батька, якогось інкуба чи іншого планетника. Розказуй мені про те, що ти вишпигував. Що зробив Біркарт після візиту до Ейзенрейха?
– Вельможний пан Бартоломій Ейзенрейх, я вже вашій достойності про це доносив, вніс на депозит на користь Рейнмара з Беляви значну суму в конторі Фуггерів. як винагороду за порятунок пасерба. Видно, він зізнався в цьому пану Грелленортові, бо пан Грелленорт одразу побіг до контори Фуггерів… А контора зовні сильно захищена від магії… Про що там говорили, того я не знаю…
– А я це, уяви собі, знаю, без твого шпигування і без твоїх чарів, – єпископ простягнув кубок у бік послужливо нахиленого пахолка з дзбаном. – Бо Фуггерів я знаю. Тому знаю також, чим та розмова закінчилася.
* * *
Різьблений камін наповнював кімнату теплом. Оздоблені мистецькою різьбою дубові скрині та яворові армарії[56]56
Шафа для зберігання зброї, але також коштовностей, документів, ліків тощо.
[Закрыть] походили, поза сумнівом, з Гданська, вишукане скло – з Праги, а килими і ткані шпалери – з Арраса. Компанія Фуггерів дбала про свій імідж. Крім того, вона могла собі це дозволити.
– Мені шкода, пане Грелленорт, – повторив службовець. – Мені невимовно прикро, але ми не можемо вам допомогти. Компанія Фуггерів не володіє відомостями, про які ви запитуєте.
– Володіє, – заперечив Стінолаз, дивлячись на світліший чотирикутник на стіні – слід від знятої карти. – Добре знаю, що володіє. Тільки-от ними не поділиться. Бо перетворила дотримання комерційної таємниці на свій principium.
– А хіба це, – тепер службовець усміхнувся, – не виходить на одне й те саме?
– Комерційною таємницею не вільно прикриватися там, де йдеться про злочин. Про державний інтерес і благо віри. Рейнмар з Беляви, якого в лютому бачили, коли він заходив у контору компанії, є кримінальним злочинцем.
– Рейнмар з Беляви? Хто це? Я щось не чув.
– Рейнмар з Беляви, – Стінолаз міг видатися зразком врівноваженості і терпеливості, – це єретик, на якого накладено анафему. Про це було сповіщено в костелах. Не чути про це – гріх.
– Компанія Фуггерів має викуплену в Римі оптову індульгенцію.
– Проклятому не можна горня води подати, не те що приймати його в конторі та проводити з ним оборудки. Якби це дійшло до Святої Курії…
– Компанія Фуггерів, – спокійно перебив службовець, – з'ясує і владнає свої справи зі Святою Курією. Так, як робила це досі. Тобто швидко і гладко. Те саме стосується єпископа вроцлавського. Якому вашець служиш, пане Грелленорт.
