Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)
Розділ одинадцятий
у якому ми повертаємося у Моравію, до міста і на замок Одри, де польське посольство пропонує усунути перешкоду в зміцненні братніх зв'язків з Чехією, а Рейневан дещо дізнається про політику.
Було п'яте квітня, коли вони добралися до Одр.
Інцидент із утеклим Шиллінгом змусив їх занепокоїтися долею Горна, тож уже по дорозі вони вирішили їхати на Совинець. Але не довелося. Першим, кого вони зустріли у дворі замку, був сам Урбан Горн.
Коли він їх побачив, його лице потемніло, а очі спалахнули. Проте він не зробив навіть найменшого жесту, стояв спокійно і нерухомо. Може, тому, що його рухи сильно обмежували обмотана грубим шаром бинтів шия і ліва рука на перев'язі. А також тому, що їх було троє, а він один.
– Здрастуй, – банально почав Рейневан. – Як ся маєш?
– Так, як виглядаю.
– Ой-ой.
– Ми залишили тебе, – Шарлей ледь помітно підморгнув Рейневану і Самсонові, – попри все, у кращому стані. Хто це тебе так?
Горн вилаявся, сплюнув і зиркнув на них спідлоба.
– Шиллінг. – Він стиснув зуби. – Заскочив мене зненацька, мерзотник. Утік із Совинця.
– Утік, ай-ай-ай, – Шарлей театрально заламав руки. – Ти чуєш, Рейнмаре? Самсоне? Шиллінг утік! Це недобре, дуже недобре. Однак, з іншого боку, добре.
– Що? – буркнув Горн. – Що добре?
– Що втік він недалеко, – випалив Рейневан. – Ми зустрілися. А присутній тут Шарлей, той, котрий оце, власне, шкіриться, порізав його своєю шаблюкою на шматки, як щуку. Світ став кращим, коли на одного мерзотника на ньому стало менше. Ну, Горне, не ображайся, облишмо чвари. Пропоную, щоби ти перестав супитися і потиснув нам руки. Га?
Урбан Горн покрутив головою.
– Ви, мабуть, у змові з дияволом, уся ваша холерна трійця. Диявол у вас за шкурою, у кожного з вас. Краще, зараза, бути з вами, ніж навпаки. Не ображайтеся. А за мерзотника Шиллінга велике спасибі. Дай руку, Шарлею. Рейнмаре… Ау-у, Самсоне! Без обіймів, холера, без обіймів! Шви розійдуться!
* * *
Прокоп Голий прийняв Рейневана стоячи. Сам стояв – і його сідати не запрошував.
– Ти, – безцеремонно почав він, – здається, чогось чекаєш? Чого? Слів вдячності за неоціненний вклад у місію в Шльонську? Цим я висловлюю тобі ці вирази вдячності і запевняю, що твої заслуги не будуть забуті. Вистачить? Чи, може, ти чекаєш на акт скрухи з приводу того, що тебе було піддано випробуванню на вірність і тесту на лояльність? Не дочекаєшся такого акту. Зрештою, Бедржихові ви за це, як я чув, уже відплатили, аж дивно, що він вам це спустив з рук. Чи є ще щось, що я забув назвати? Кажи швидко, в мене нема часу, польські посли чекають.
– Мої друзі хочуть покинути Одри, бажають відвідати близьких. Вони можуть це зробити без перешкод?
– Шарлей і дурник? Вони можуть робити, що хочуть. Завжди могли.
– А я?
Прокоп відвів погляд. Довго дивився на хмари за вікном.
– Ти теж.
– Дякую, гейтмане. Ось тут, прошу, декокт. Я приготував цілий флакон, на запас… Якби біль вернувся…
– Дякую, Рейневане. Їдь, шукай своєї панни. А перш ніж ми попрощаємося, ще одна річ. Одне запитання. Я прошу, щоби ти дав на нього щиру відповідь.
– Запитуй.
Прокоп Голий повільно повернув до нього голову. Його очі пронизували, наче стилети.
– Це ти здав Домараска в Ополі? Він через тебе провалився? Ти його зрадив?
– Я нікого не зрадив. А того Домараска – тим більше. Я не маю поняття, хто це. Не знаю нікого, кого би так звали.
– Я чекав такої відповіді, – вираз очей Прокопа не змінився. – Саме такої. Але якби чисто випадково було не так, тоді… Тоді не повертайся, Рейневане. Замість того, щоби повертатися, утікай, кинь усе і втікай. Бо Домараска я тобі не пробачу. Якби з'ясувалося, що це через тебе, я тебе вб'ю. Власними руками. Нічого не говори. Іди вже. Бувай з Господом Богом.
* * *
Вони попрощалися за Верхньою Брамою. Віяв різкий вітер з Одри, пронизував холодом до кісток. Рейневан ховав вуха у хутряний комір.
– Їдь з нами, – Шарлей натягнув віжки вороного. – Їдь так, як стоїш. Я не розумію, що тебе ще тут тримає. До біса, хлопче, мене мучить совість. І на душі неспокійно. Я не повинен тебе лишати.
– Я скоро з'явлюся в Рапотіні, – збрехав він. – Буду з дня на день. Тимчасом поздоров пані Блажену. Поклонися Маркеті, Самсоне. Обійми її від мене.
– Само собою, – сумно усміхнувся велет. – Само собою. Ми чекаємо на тебе, Рейнмаре. Тимчасом бувай і…
– Що?
– Не давай собою маніпулювати. Не дозволяй себе використовувати.
* * *
– Мене не запросили на нараду.
Голос Корибутовича був спокійний, але було видно, що всередині він аж кипить від злості.
– Мене не запросили, – повторив він. – А з польського посольства ніхто навіть не переказав мені виразів поваги. Так, ніби мене тут взагалі нема! Ніби про мене не знають! Я, чорт забирай, небіж їхнього монарха! Я князь!
– Милостивий князю, – Рейневан кашлянув, а тоді взявся декламувати те, що йому наказав продекламувати Бедржих зі Стражниці.
– Зволь зрозуміти делікатну ситуацію. Король Ягелло оголосив усьому християнському світу, що ти перебуваєш у Чехії без його відома, участі й узагалі супроти його волі. У Польщі ти проклятий і вигнанець. І дивуєшся, що офіційному польському посольству нема як із тобою зноситися? Це була би вода на млин Люксембуржця, новий привід до наклепів для хрестоносців. Знову би кричали, що Ягелло підтримує гуситів, активно і зброєю. Ти ж знаєш, князю, що ти для Люксембуржця – як більмо на оці, ти і твоє лицарство. Він знає, яка ти сила. І просто-напросто боїться тебе.
Обличчя Сигізмунда Корибута просвітліло, якусь мить здавалося, що він лусне, що пиха його розірве. Рейневан же вів далі завчений урок.
– Хоча на нараду тебе не запросили, там неодмінно про тебе говорилося. Я повертаюся зі Шльонська, з місії, тож знаю, що на тебе, князю, на твою силу спираються всі плани, а плани ці значні. Не забуто у цих планах і про твої заслуги, вони будуть винагороджені.
– Ще б пак, – фиркнув князь. – Як ти думаєш, чому я опинився в Чехії, та ще й наперекір Йогайлу? У Польщі була партія, яка хотіла використати чвари з Люксембуржцем, щоб отримати нагоду відсунути Німчизну від слов'янських земель. Партія існує і набирає сили. Хто, як ти гадаєш, оце саме приїхав до Одр? Про плани анексії Верхнього Шльонська я знаю давно. І підтримаю ці плани. Якщо мені щось із цього буде, ясна річ, якщо мені дадуть те, чого я хочу. Якщо для мене викроять із Верхнього Шльонська королівство. Рейневане? Мені дадуть те, чого я хочу? Про що вони радилися? Що вирішили?
– Ти мене переоцінюєш, князю. Таких відомостей у мене нема.
– Та невже? Рейневане, я зумію віддячити. Не нехтуй вдячністю, коли твоя панна все ще в неволі. Дізнайся, про що Прокоп радився з поляками, а я тобі допоможу її визволити. Під моєю командою є люди, які чорта з пекла дістануть. Я віддам тобі їх до послуг. Якщо ти зробиш для мене оце. Дізнайся, про що поляки з Прокопом радилися – і до чого вони дорадилися. Мені це конче треба знати.
– Постараюся.
Корибут мовчав, покусував губи.
– Мені це конче треба знати, – нарешті повторив він. – Бо може бути, що я тут даремно сиджу… Що тільки життя тут марную.
* * *
Рейневан застогнав і сикнув, мацаючи стегно. Урбан Горн фиркнув.
– І я порізаний, і ти порізаний, – промовив він. – І цього разу не під час гоління. Як це ти тоді сказав? Глибше пошкодження тканини? Ну то от пошкодив нам, пся його мать, той паскудник тканину, порізав нас залізом, тебе – ножем, а мене – кавалком бляхи, відірваним від дверей. Попри це, ми обидва живі. Ти розумієш? Ми маємо певність, що нас не отруєно Перферро, що в нас немає цієї диявольської отрути у крові. Це приємно усвідомлювати, а ти як думаєш?
– Я думаю. Горне?
– Що?
– Це польське посольство… Ти знаєш, хто в ньому?
– Головний – краківський підкоморій, Пйотр Шафранець гербу Стариконь, пан на Пешковій Скалі. Пан Пйотр і його брат Ян, віднедавна єпископ куявський – рішучі вороги Люксембуржця і будь-яких угод із ним, тому вони прихильні до гуситів. Із Шафранцем прибув Владислав з Опорова, ленчицький препозит, підканцлерій коронний, довірена особа Ягелла. З обома молодшими ти вже знайомий. Миколай Корнич Сестшенець, бендзінський бургграф, – людина Шафранця. Краківський воєводич Спитек – нащадок славнозвісних Лелівів Мельштинських. Досі я мало про нього чув. Але впевнений, що ще почую.
– Як ти думаєш, про що вони там у замку радилися? І з чим поляки приїхали до Прокопа?
– А ти не здогадався? – Горн зміряв його поглядом. – Хіба ти ще не здогадався?
* * *
Прокоп, як господар, привітав гостей. Краківський підкоморій Пйотр Шафранець виголосив привітальну промову. Коротку, бо його мучили задишка і шостий десяток на плечах. Прокоп слухав, але було видно, що краєм вуха.
– Спершу, – нетерпляче оголосив він, – з'ясуймо, кого ви представляєте. Короля Ягелла?
– Ми представляємо… – Шафранець кашлянув. – Представляємо Польщу.
– Ага, – Прокоп проникливо глянув на нього. – Отже, самі себе.
Шафранець трохи обурився і, може, був би щось сказав, але його випередив Владислав з Опорова, підканцлерій коронний, ректор краківського університету.
– Ми представляємо, – сказав він з притиском, – партію, якій не байдуже майбутнє Польщі. А позаяк майбутнє Польщі в нашому розумінні тісно пов'язане з майбутнім Чехії, ми хотіли би поглиблювати наші зв'язки. Ми хотіли би бачити Королівство Чеське в мирі, у єдності, а не в сум'ятті та не в пожежі війни. Ми прагнемо, щоби запанували злагода і рах sancta. Тому-то ми й пропонуємо наше посередництво в переговорах між Чехією та Апостольською Столицею. Тому що…
– Тому що Ягелло одною ногою в могилі, – перебив його Прокоп спокійним голосом. – Він немічний і недолугий. І він хотів би залишити після себе ягеллонську династію, забезпечити синам спадковий трон у Вавелі. А шляхта встромляє йому палки в колеса, їй не смаку такі плани. До того ж унія з Литвою – під загрозою, Вітольдові забаглося корони, яку йому Люксембуржець обіцяє – і аж потирає руки від радості, як же то він усе гарно владнав. Заохочений прикладом, Свидригайло може вчудити щось неймовірно дурне. Тимчасом папа закликає нарешті рушати хрестовим походом на гуситів. А хрестоносці тільки того й чекають. Чи є щось, що я забув назвати, пане ксьондзе підканцлерію коронний?
– Радше ні, – цього разу підканцлерія випередив з відповіддю Шафранець. – Ви все назвали, гетьмане. Особливо ж про той Луцьк і про ту невдалу ідею щодо корони для Вітольда.
– Хоча для вас, чехів, – підхопив за ним Миколай Сестшенець, – ця ідея може виявитися напрочуд вигідною. Король Ягелло не тільки не послухає папи і не піде з хрестовим походом проти Чехії – він думає про союз із вами. Його розсердив Луцьк, йому не терпиться досадити Люксембуржцеві, відплатити Люксембуржцеві тією ж монетою. Він замишляє, наскільки я знаю, разом із вами, гуситами, вдарити на хрестоносців. О, душею клянуся! У союзі та в злагоді! Лех і Чех, брати-слов'яни, пліч-о-пліч у бій, на враже плем'я тевтонське. Не хотілося б вам із возами на Помор'я, гетьмане? На Балтику? До Гданська?
– Та хоч сьогодні, – засміявся Добко Пухала, а Ян Пардус потер руки і вишкірився. Прокоп утихомирив їх поглядом.
– Балтика далеко, – сухо сказав він. – Возам довелося би далеко їхати. Причому по недружній країні, де всім заправляють ксьондзи. Хто нас у Польщі нагодує, хто нам кусень хліба дасть, води коням, корму? Якщо за це анафема, інфамія або вогнище? Я вдячний вам, бургграфе, що ви мені розповідаєте про задуми польського короля. Та я от собі думаю: а чи стане Ягеллові сили здійснити оті задуми наперекір ксьондзам? І чи вистачить йому на це часу? Перш ніж Бог його до себе покличе? Облиште Балтику і Гданськ, панове поляки. Давайте говорити про ближчу географію.
– Слушно, – кивнув головою Пйотр Шафранець. – А що би ви сказали про географію надзвичайно близьку? Тут-таки, за кордоном? Адже правда, що унія з Литвою під загрозою: як не стане Ягелла, унії може прийти кінець. Тож, може, поки є час, варто подумати про нову унію? Ми ж бо слов'янські народи, з одного стовбура виросли.
– Я добре розчув? Ви пропонуєте унію? Польщі та Чехії?
– А що вас так дивує? Ви самі пропонували королю Ягеллу чеську корону. Кілька разів.
– І щоразу він відмовлявся. Причини ми, ясна річ, розуміли. Але чехи не приймуть короля, який не заприсягне чотирма празькими статтями і не гарантуватиме свободи совісті.
Шафранець випростався.
– Об'єднані унією Королівство Польське і Велике Князівство Литовське, – гордовито промовив він, – це сила, що сягає від Балтики до Криму. Це сила, що розбила в пух і прах під Грюнвальдом гордовитий орден хрестоносців. Це сила, яка тримає в постійному страху диких Тамерланів, Мехметів та інших синів Веліала. А проте таке могутнє утворення – це водночас унія двох церков, латинської та грецької, і всередині цього могутнього утворення існують відмінності в догмах віри: питання filioque, хліб Причастя, Святі Таїнства, безшлюбність священиків та інші диференції. Польська корона вірно тримається римської віри, однак Литва та Русь мають повне право сповідувати власну релігію, обидва обряди цілком рівні. Рівними є права для всіх земель королівства, і немає відмінностей між руською і польською шляхтою…
– Кому ви, – Прокоп підняв голову, покрутив вус, – очі замилюєте, пане Пйотре? Мені – чи собі самому? Може, ви б і хотіли, щоби так було, але так не є. Великі слова про рівність і терпимість гарно звучать у краківських аудиторіях, з вуст докторів. Але назовні ці промови якось не долинають, їх заглушують стіни Академії. За університетськими стінами закінчується теорія і починається практика. Польська практика, себто Римська Церква. А ким є православні для Римської Церкви? Поганською сектою, схизматиками та єретиками, які покинули істинну вівчарню, заражені ганебними огріхами і провинами. Люди того штибу, що й ваш Олесницький, уголос висловлюються про інкорпорацію Русі та Литви у Королівство, нехай навіть примусову, причому саме з огляду на нижчість русинів та їхньої віри. То це така унія? Куди затягують силою? Тоді де гарантія, що в унії з Польщею до нас, чехів, які приймають Таїнства з Чаші, ви не будете ставитися так само? Що ви не захочете нас силоміць навертати, перехрещувати, утисками і насильством повертати у лоно Римської Церкви? Де гарантія, що ви не захочете переробляти чехів на руський манір, методом розбрату, поділивши їх на поганих схизматиків і добрих уніатів? На вірних, яким – повага, посади і привілеї, та на відступників, для котрих – зневага, дискримінація, гніт і переслідування? Га? Пане підкоморій? Скажіть!
– Не все, – Шафранця, який так і мовчав, виручив з відповіддю Спитек, – у нас ідеально, тут ви слушно кажете, пане Прокопе. Ми й самі це бачимо. І стосовно змін розмірковуємо. Ручаюся вам, що розмірковуємо.
– Та звісно, що розмірковуєте, – повів вусом Прокоп. – Тепер, коли Свидригайло підняв голову, і коли його підтримує, крім хрестоносців, ще й руське православ'я. Тож, може, православний русин і отримає дещицю привілеїв, аби тільки він за Свидригайлом не пішов. Поки його треба, йому очі толерантністю замилюють. А потім із ним зроблять те, що Рим накаже.
– Roma est caput et magistra[94]94
Рим – голова і вчитель (лат.).
[Закрыть] усіх віруючих у Бога християн, – промовив Владислав з Опорова. – Святий Отець у Римі – намісник Петра. Чи це комусь подобається, чи ні. Не можна вступати у відкрите протистояння…
– Можна, – перебив його Прокоп. – Ще й як можна. Облиште це, ксьондзе. Якби я хтів оце вислуховувати, то поїхав би до Кракова. Там ви би мене навертали, а Олесницький тим часом заборонив би у місті богослужіння і лякав би інтердиктом[95]95
Інтердикт – повна або часткова заборона виконання богослужінь, релігійних обрядів, яку накладав папа або єпископи як на окремих осіб, так і на цілу територію (місто, країну).
[Закрыть]. Але ми не у Кракові, ми на Одрах. Себто я вдома, а ви тут із посланництвом. Суть якого мені досі невідома, хоча часу ми згаяли чимало.
На якийсь момент запала тиша. Її порушив, спершу кілька разів кашлянувши, Пйотр Шафранець.
– Тож не будемо марнувати вашого часу, милостивий пане Прокопе. Ми не приїхали сюди вас навертати. І не будемо схиляти чехів до унії з Польщею, бо хоча така унія і здається мені доброю справою, може, ще трохи зарано про неї говорити. Тому що конфлікту з Римом Польща собі дозволити не може, хрестоносці тут-таки знову назвали би нас поганами. Як поляки і вірні піддані короля Ягелла, ми повинні дбати про благо Польщі.
– Перейдіть до діла.
– Посилення контактів зі слов'янською Чехією – для Польщі добра річ. Що є перешкодою цьому посиленню? Що заважає союзу, що стоїть на заваді, що, наче вбитий в межу залізний клин, розділяє наші країни? Це Верхній Шльонськ. Тож усуньмо цю перешкоду, гетьмане Прокоп. Усуньмо її раз і назавжди.
* * *
– Розумієш, Рейнмаре? – пальцем, вмоченим у пиво, Урбан Горн швидко накреслив на столі схематичну карту верхів'їв Одри. – Верхній Шльонськ, поєднаний з Малопольщею, – це Королівство Польське, поєднане з Чеським. Верхній Шльонськ у руках Табора і Польщі, зайнятий гуситами, під формальною владою Корибутовича, Болька Волошека та інших герцогів, котрі тяжіють до Польщі. Цешин, Пщина, Рибнік, Затор, Освенцім, Глівіце, Битом, Сєвеж, Ополе, Ключборк, Волчин, Бичина, Намислів. З Королівством Польським – понад шістдесят миль спільного кордону. Гуситські пости – за неповних сорок миль від земель Ордену, для Табора з бойовими возами це всього лише шість днів переходу, а Табор і Сирітки аж згорають від нетерпіння залити хрестоносцям сала за шкіру. І хто виступить проти анексії, хто протестуватиме? Люксембуржець? Верхній Шльонськ – законні чеські землі, а чехи не визнають Люксембуржця королем. Папа? Ягелло заявить, що Шльонськ захопив баламут Корибутович без його відома і згоди, sine sciencia et voluntate, а польські війська зайняли прикордонні шльонські твердині суто для того, аби утворити кордон проти поширення єресі.
– Хто повірить у такі нісенітниці? У такі дурниці?
– Це політика, Рейнмаре. У політики є дві альтернативні цілі: одна – угода, друга – конфлікт. Угоди може бути досягнуто, коли одна зі сторін вдає, ніби вірить у нісенітниці, які розповідає друга.
– Розумію.
– Час нам покинути Одри. Я їду в Совинець, а потім у дальшу путь. Втеча Шиллінга ускладнила мої плани, а тепер ще й Прокоп посилає з місією, посилає у далеку і довгу дорогу. Ти ж, Ланселоте, вочевидь, поспішаєш до Гіневри, а вона у біді. Хіба що щось змінилося.
– Нічого не змінилося, я й далі поспішаю. Але їдь сам. Я ще мушу залишитися тут.
* * *
На Поясній вулиці, притулившись до міської стіни, стояв похмурий кам'яний будинок, де містилися міська буцегарня, катівня і дім ката. Навколо цього місця ширилася зловісна аура, всі, хто лише міг, уникали його, торгівля і ремесло забралися звідси геть. Тут залишилася лише броварня, якій, якщо вона варила добре пиво, не могло зашкодити ніяке сусідство. Залишилася також, що дивно, пивниця, куди вели круті сходи. Власник пивниці, анітрохи не остерігаючись неприємних асоціацій, назвав її «У ката».
Сходи вели глибоко, до склепінчастих підземель. Тільки в одному з них, найвіддаленішому, бенкетували. Рейневан підійшов до бенкетуючих. Його помітили не відразу. І зустріли глухою тишею.
– Це Рейневан, – нарешті оголосив Алам Вейднар гербу Равич. – Медик з Праги. Він сам! Помагайбі, ескулапе! Заходь, ми запрошуємо. Ти з усіма знайомий, чи не так?
Рейневан був знайомий майже з усіма. Ян Куропатва з Ланьцухова гербу Шренява і Якуб Надобний з Рогова гербу Дзялоша, з якими йому зовсім недавно довелося ділити ув'язнення, привітали його, піднявши руки, так само зробив знайомий Рейневанові з празьких часів Сжи Скірмунт гербу Одровонж. Блажей Порай Якубовський, який сидів біля Скірмунта, теж знав Рейневана, але якось не поспішав засвідчити це знайомство. Решта, які їли кашу з мисок і здавалися зайнятими виключно кашею, були йому незнайомі.
Натомість йому був знайомий ватажок усієї комітиви, посивілий чоловік із засмаглим обличчям, поцяткованим слідами віспи. Рейневан пам'ятав його з часів минулорічного шльонського рейду – це був Федір з Острога, луцький старостич, руський князь і отаман розбійників, найманець на службі в гуситів. Він не спускав з Рейневана своїх чорних очей, зловісну пронизливість яких не могли ані приховати, ані послабити напівморок пивниці та нависаючий дим.
– Оті двоє за кашею, – продовжував представляти Вейднар, – це пан Ян Тлучимост гербу Боньча. І Данило Дрозд, з путних бояр.{25} Присядь-но, Рейневане.
– Я постою, – Рейневан вирішив підтримувати офіційний тон. – Та й часу в мене небагато. Князь Сигізмунд Корибутович, у якого ви перебуваєте на службі, просив мене встановити з вами контакт. Я зробив, мусите знати, князеві деякі послуги, і він пообіцяв мені за це auxilium[96]96
Допомогу (лат.).
[Закрыть] у певних імпедиментах[97]97
Перешкодах (з лат. impedimentum).
[Закрыть], які виникли на моєму шляху. Як я розумію, це ви маєте бути цим auxilium? Це ви маєте мені допомагати?
Запала тривала і досить гнітюча тиша.
– Ну от тобі й маєш, – озвався нарешті Федір з Острога. – От, попався нам проклятущий німець, щоб трясця його матір мордувала… Знай ти… Ну, забув я, як звати?
– Рейневан, – підказав Куропатва.
– Знай ти, Рейневан, чорт з твоїм ксиліумом чи консиліумом, залиш їх для педиментів чи інших содомітів, ми хлопи нормальні – то й гидимося тих французьких мод. Не хочеш сідати – стій, мені насрати, стоїш ти чи сидиш. Ти нам кажи, що тобі наказали сказати.
– Тобто що?
– Herrgott! Нам Корибутович казав, що ти знаєш, коли і якою дорогою сюди, на Одри, гроші повезуть, великі гроші. З Польщі чи то зі Шльонська. Нам князь казав, що ти нам скажеш дорогу, якою ті гроші везтимуть.
– Князь Сигізмунд, – повільно відповів Рейневан, – ані словом не обмовився ні про які гроші, що їх нібито мають везти. А якби навіть він і зронив про це хоч слівце, то я його вам аж ніяк не передав би. Мені здається, що тут якесь непорозуміння. Повторюю, князь пообіцяв мені ваші послуги…
– Послуги? – перебив Федір. – Прислужувати? Чорту в жопу! Я князь, я пан на Острогу! Тьху! Baszom az anyat! Корибутович мені наказувати не буде! Велике мені цабе, Корибутович, князь чеською ласкою мальований!
– Розумію, – Рейневан підняв голову, глянув спогорда. – Бо таки зрозуміло було сказано. Тому прощаюся з шановною компанією.
– Чекай-но, – Ян Куропатва піднявся з-за столу. – Чекай, Рейневане, навіщо пороти гарячку? Побалакаємо. Ти казав, тобі потрібна допомога. Так ми ж не проти тобі допомогти, якщо і ти нам допоможеш у нашій імпрезі…
– У якій? У грабунку?
– А що це ти такий гоноровий? – запитав Надобний. – Га? Носа задираєш? А що тобі досі дала ця воячка? Ця революція? Рани, гулі, анафему та інфамію – так, як і нам. Чи не час подумати про себе, медику, про власне благо, здоров'я і щастя?
– Що нам пригодиться, – впевнено заявив Куропатва, – те й тобі пригодиться. Ти допоможеш нам в імпрезі, а ми допустимо тебе до поділу здобичі, тобі ж чимало капне в кишеню. Я правильно кажу, пане Острозький?
– Прощавайте, – Рейневан не чекав, доки князь підтвердить. – Залишайтеся з Богом.
– А ти куди? – холодно запитав Федько з Острога. – Что вздумал? Донести Прокопові? Ні, братику, не вийде. Хапай його, Куропатва!
Рейневан вивернувся, штовхнув Куропатву на Надобного. Вейднар схопився з лави, Рейневан прийомом Шарлея копнув його в коліна, а вже коли той падав, зацідив по носі. Тлучимост гербу Боньча кинувся на нього і облапив, йому на допомогу кинувся через стіл путний боярин Данило, розбиваючи і трощачи посуд. Острозький, Скірмунт і Якубовський не зрушилися з місця.
У руці боярина зблиснув ніж, Рейневан висмикнувся із захвату Тлучимоста і потягнувся за власним кинджалом, але Вейднар повиснув на його лікті, а Куропатва захватом зафіксував ліве передпліччя. Боярин Данило ударив ножем. А Рейневан згадав Бруно Шиллінга, ренегата з Роти Смерті.
Він відхилив корпус, відчувши на грудях лікоть озброєної руки, зігнув її раптовим рухом тіла, викрутив, обернув, штовхнув плечем з усієї сили. На диво, вдалося, хоча не зовсім. Обернене лезо не встромилося в горло, а тільки розпороло щоку. Боярин завив звіром, залив кров'ю себе і все навколо. Федір з Острога заревів.
Заревів і впав від удару держаком корда Тлучимост, вереснув Надобний, якому розрізало долоню. Куропатва від кулака і копняка гримнувся на стіл, на глиняні черепки і розлите пиво.
– Ходу, Рейневане! – Урбан Горн махнув кордом, копнувши – і тим зваливши Вейнара, який намагався встати. – Ходу! На сходи! За мною!
Двічі повторювати йому не довелося. Знизу їх наздоганяло завивання путного боярина. І лютий рев князя Федька Острозького.
– Baszom az anyat! Baszom a vilagot! Еб твою мать, zkurvena kurva[98]98
Брутальна угорська, російська і чеська лайка.
[Закрыть]!
* * *
– Псякрев, – Урбан Горн згорбився в сідлі. – Кров пішла. Від усіх цих ексцесів у мене шви розійшлися.
– І в мене теж розійшлися, – Рейневан помацав стегно, озирнувся назад. – Я цим займуся, я маю при собі інструменти і ліки. Але спочатку треба від'їхати.
– Від'їхати дійсно треба, – погодився Горн. – І то чимдалі. Прощавай, місто Одри. А що з нами буде, друзяко? Поїдеш зі мною на Совинець?
– Ні. Я повертаюся у Шльонськ. Ти забув? Гіневра у скруті.
– Тоді рятуй Гіневру, Ланселоте. А злий викрадач Мелеагант повинен дістати по заслузі. Їдьмо.
– Їдьмо, Горне.
Вони пустили коней галопом.
