Текст книги "Lux perpetua"
Автор книги: Анджей Сапковський
сообщить о нарушении
Текущая страница: 35 (всего у книги 35 страниц)
«Lacrimosa dies illa…» – жалобний гімн «Dies irae» («День гніву»), за легендою, склав і проспівав в'язень, якого вели на страту, а натовп так плакав, а кат так розчулився, що страту довелося відмінити. Насправді автором «Dies…» є францисканський чернець Тома Целанський, який жив у XII столітті. Я використовую переклад Анни Каменської (Do źródeł. Psalmy і inne przekłady poetyckie, Poznań 1988). День нещастя тоді скінчиться, як розкритись могила зможе, грішник встане перед Суддею, пощади його, вічний Боже.
«Бастард Орлеанський…» – граф Жан Дюнуа, один із найславетніших воєначальників Столітньої війни, і справді був бастардом, позашлюбною дитиною. Людовік Орлеанський, брат короля Франції Карла VI, зачав його в позашлюбному союзі з Маргаритою д'Енґ'єн. Цікавий анекдот про цей роман розповідає Брантом у «Галантних дамах», куди я й відсилаю тих, кого цікавлять історичні та еротичні анекдоти.
«…показували втікачам два підняті пальці…» – жест із двох пальців виникнув під час Столітньої війни начебто з того, що мстиві французи відрізали взятим у полон англійським лучникам два пальці, вказівний і середній, щоб ті більше ніколи не могли натягнути тятиву. Тож лучники при кожній нагоді демонстрували французам, що їхні пальці ще при них і що вони ще не раз скористаються ними на погибель французам. Жест зберігся до новітніх часів, але два пальці замінив один середній, а лучницькнй контекст змінився на значно більш очевидний.
«Adsumus peccati quidem immanitate detenti…» – «Ми стаємо хоча й обтяжені людськими гріхами, але спеціально зібравшись в ім'я Твоє». Апострофа до Святого Духа авторства святого Ізидора Севільського.
«Veni ad nos… et esto nobiscum…» – «Прийди до нас, залишися з нами, проникни в наші серця». Там само.
«Tosme su v prdeli…» – «Ну ми і влипли». Дослівно: ми в задниці.
«Florentibus occidit annis». – «Помер у розквіті літ».
«Таж Кеперів» – село, яке зараз носить назву Копрівна, в описувані часи називалося (за іменем засновника) Ґепперсдорф. Не думаю, що пастух та інші місцеві моравці могли і хотіли так це вимовляти.
«Святий Іреней… так про антихриста править…» – дуже парафразований стиль і слова ксьондза Петра Скарги, єзуїта.
«…вага близько чверті лота…» – флорентійський fiorino ďoro важив 3,537 грама, точнісінько стільки само, що й угорський дукат, який панував на північ від Альп.
«Benedicite, parcite nobis» – «Благослови і збережи нас»; катарський молитовний ритуал. «Fiat nobis…» – «Нехай буде нам за словом Твоїм» (молитва «Ангел Господній»).
Подальший обмін «пароль-відгук» окситанською (провансальською) мовою: «Хто увірує й охреститься, буде спасенний?» – «А хто не ввірує, засуджений буде» (Мр. 16:16). – «Хто Божу волю виконує?» – «Той повік пробуває» (1 їв. 2:17).
«Benedictus qui venis». – «Благословен грядущий». Дайте, «Божественна комедія», «Чистилище», пісня XXX.
«Quare… inquietasti те». – Сам. 28:15. Дух Самуїла запитує Саула: «Нащо ти непокоїш мене, мене викликаючи?»
«Erit nobis visio omnium sicut verba libri signati». – «I буде вам кожне видіння, немовби слова запечатаної книжки» (Іс. 29:11).
«Є в мене, брате, ворожбит на службі…» – ворожби ворожбита підтвердилися. Коли опольський князь Болько V Волошек 29 травня 1460 спочив у Бозі, францисканці поховали його в його улюбленому Глогувеку, у крипті колегіати Святого Бартоломія. Поховальну церемонію ченці справили з великою пишнотою, попри те, що на князеві все ще тяжіло прокляття. Адже Волошек до самої смерті так і не віддав нічого із загарбаних церковних маєтків.
Щодо тих речей, за які Волошек мало не наказав ворожбита кіньми волочити: йшлося, напевне, про смерть сина, після якої князь упав у важку і затяжну депресію.
«Advenisti desiderabilis» – друга частина антифони «Cum rex gloriae», яку співають під час пасхального хресного ходу.
Ти прийшов, нами жаданий,
на кого ми чекали в темряві,
щоби Ти нас забрав, ув'язнених, з-під замка,
Тебе кликали наші зітхання,
Тебе кликали наші жалібні плачі,
Ти став надією опечаленим,
Великою охолодою в муках.
«Quicquid nix celat, solis calor omne revelat» – «Усе, що сховане снігом, відкриє сонячне тепло».
«Щит, притулок, святиня золотої свободи нашої…» – парафразований Иоахим Лелевель, «Зауваження до історії Польщі». Мудрі, додамо, зауваження.
«Ми ще добряче, побачиш, нап'ємося на весіллі…» – передбачення єпископа виявилися слушними. Мар'яж Агнешки Кантнерівни з Каспаром Шліком, який робив блискавичну кар'єру, відбувся у 1437 році, а матримоніальні інтриги Люксембуржця – це мій літературний вимисел. Союз П'ястівни і Шліка, хоча й типово політичний, був вельми щасливим і приніс багато маленьких Шліків.
З інших інсценізованих мною шлюбів жоден не відбувся. Син Кантнера, Конрад IX Чорний, не одружився з Барбарою Гогенцоллерн, його законною половиною стала мазовецька княжна Малгожата. Чоловіком Барбари Гогенцоллерн (згадана округлість якої є фабульною вигадкою) став Луїджі III Гонзага, маркіз Мантуйський. Наймолодша донька Кантнера, Анна, вийшла за Владислава І, князя Мазовша. Що ж до короля Польщі, Владислава, якого пізніше назвали Варненьчиком, то він загинув у відомій битві, перш ніж устиг змінити цивільний стан.
«Трохи навіть надмірно амбітний, він мітив у єпископи…» – Анджей з Бніна гербу Лодзя став познанським єпископом у 1438 році і займав цю посаду до смерті в 1479 році.
«Si vitam inspicias hominum…» – «Якщо ти уважно подивишся на життя та звичаї людей, які весь час шукають вини в інших, то побачиш, що ніхто не без вини» (Disticha Catonis, переклад мій).
«Temporibus peccata latent…» – «Провини якийсь час можуть бути приховані, але з часом стають явними». Там само.
{23} Spes… una hominem пес mořte relinquit – «Надія – єдина річ, яка не покидає людину навіть у час смерті». Там само.
«Christus, resurgens ex mortuis…» – ще один пасхальний спів, заснований на Посланні до Римлян, 6: 9-10.
Христос, воскреснувши з мертвих, уже більш не вмирає, смерть над Ним не панує вже більше.
Бо вмер Він, то один раз умер для гріха, а що живе, то для Бога живе.
Путний боярин – у давній Литві незаможний боярин, який служив багатим панам, виконуючи в них функцію збирача податків або гінця.
«Антихрист об'явився!» – виступ агітатора – це коктейль з Мартіна Лютера, Шмалькальденських статей та інших реформатських маніфестів, прикрашений біблійними цитатами з Апокаліпсиса, Другого послання до солунян (2: 9) і Другого послання Петра (2: 2–3).
«…де в мене нашитий Judenfleck…» – Judenfleck, відмітну жовту латку, мусили носити на одязі євреї чоловічої статі, а єврейкам закон нав'язував смугасті хустки. Рікса просто настільки звикла до чоловічого одягу, що забула про це.
«Мій предок Леві…» – усі «лиха», зіслані на окремі коліна Ізраїлеві, детально перелічує Джошуа Трахтенберг (Joshua Trachtenberg, Diabeł і Żydzi, Uraeus, Gdynia 1997).
«Ваші батьки в 1420-му трішки жидовинів погромили…» – я трішки підтягую факти до потреб фабули. Насправді яворських євреїв у 1420 році не тільки погромили, а й вигнали з міста.
«З Магдебурга приїхала чимала хевра…» – хевра (гебр.) – компанія, ватага, шатія.
«Барух Ата Гашем, Елогейну, мелех га-олам…» – «Благословенний Ти, Гашем, наш Бог, Цар Світу, Творець світла вогню».
«Емет, емет, емуна…» – «Правда, правда, віра!»
«Єге ш'ме раба меварах…» – «Хай Його велике ім'я буде благословенне на віки вічні!» (арамейська).
«…назву поміняли на «Некрономікон» – для менш обізнаних з творчістю Г. П. Лавкрафта (і його талантом фантазувати): «Аль Азіф», арабський підручник найстрашнішої чорної магії, був перекладений грецькою мовою Теодоросом Філетасом з Константинополя, від перекладача ж походить і назва, під якою цей твір прославився: «Некрономікон». У 1228 році датський алхімік Оле Вурм (Олаус Ворміус) зробив переклад з грецької на латину. Обидва переклади папа Григорій IX прокляв у 1232 році. Латинський «Некрономікон» друкувався двічі: в Німеччині (в XV ст.) і в Іспанії (в XVII ст.). Арабський оригінал безслідно зник.
«Увене Єрушалаім ір гакодеш…» – «І відбудуй Єрусалим, святе місто, швидко і за наших днів».
«Viendo, no vean!» – «Щоби дивились вони і не бачили», кастильська версія Євангелія від святого Луки, 8: 10.
«…празька рушниця, яку прийнято називати «зрадницькою» – прогрес у розвитку озброєнь я дещо прискорюю, короткі «зрадницькі», тобто такі, які носили схованими (за поясом або під плащем) рушниці стали в Празі проблемою дещо пізніше, після 1500 року. Старі чеські літописи наводять зміст рішення магістрату, в якому забороняється носити цю зброю під карою штрафу («Pokud se týká ručnic, mají s nimi chodit jen poblíž svých pozemků, ale ať nedělají škody na rybnících a nestřílejí divoké kachny ani zvěř; ale ty zrádné ručnice, které se teď velice rozmohly, budou zakázány pod pokutou…»[236]236
Що ж до рушниць, то мають з ними ходити тільки поблизу своїх угідь, але аби не робили шкоди на ставках і не стріляли диких качок і звірів; але ті зрадницькі рушниці, які тепер вельми поширилися, будуть заборонені під загрозою штрафу (чеськ.).
[Закрыть]).
«Тебе звати Пйотр Прейшвіц, міський писар з Будишина» – через три місяці, у вересні 1429 року, Табор здійснив черговий рейд на Лужиці. Гуситам, які тримали в облозі Будишин, допомагав внутрішньою диверсією їхній шпигун, ратушний писар Пйотр Прейшвіц. Його схопили, катували, він зізнався і видав спільників. Будишин відбив штурм і добився на переговорах із Прокопом Голим піврічного перемир'я. Прокоп міг в умовах угоди передбачити звільнення і передачу йому свого агента. Він цього не зробив, Прейшвіца було страчено третього лютого 1430 року. Мораль: шпигун завжди в програші.
«Вісімсот злотих ринських» – ринський (рейнський) злотий або гульден (rheinischer Gulden, florenus Rheni) карбували в Кельні, Трірі та Майнці, названі міста нагородив монетним привілеєм імператор Карл IV за підтримку його особи на виборах. Ринський містив менше золота, ніж угорський дукат, а важив трохи більше трьох грамів.
«Як заплатить, то я його пощаджу» – щодо цього питання історичні джерела вносять деяку плутанину, ця справа нез'ясована. Річ у тім, що історики однозначно і впевнено стверджують, що князь Ян Жаганський відкупився від гуситів, заплативши їм шістсот гульденів. Ті самі джерела єдиним духом подають, що гусити напали на Жагань і вчинили великі спустошення, зокрема тоді зазнали руйнування жаганський монастир августинців і його унікальна бібліотека. Щоби хоч трохи бути вірним науці, я наказав Якубові Кромешинові вимагати викупу в розмірі восьмисот ринських. Тобто: Ян Жаганський торгувався, викуп знизив, але тим часом гусити встигли наробити шкоди. Після виплати викупу шкодити вони перестали, що знову-таки підтверджують джерела, які пишуть, що завдяки викупу жаганське князівство зазнало відносно невеликих збитків.
«Nox ruit et fuscis tellurem amplectitur alis» – «Ніч настала, і сон огорнув усе живе». Вергілій, «Енеїда», 3: 148. Переклад Ігнація Венєвського.
«Бути припертим до ріки – це взагалі загрожує розгромом» – через рік, узимку 1431 року, під час повернення з рейду на Угорщину, Сирітки Яна Чапека з Сан зазнали тяжкої поразки і мало не були розбиті дощенту в ідентичній ситуації: під час спроби переправитися через Ваг.
«Non nobis…» – «Не нам, Господи, не нам, але Йменню Своєму дай славу» (Псалом 115).
«Comes facundus in via… pro vehiculo est». – «Балакучий супутник у дорозі – як віз» (у значенні: робить приємнішою подорож і скорочує її час). Публілій Сирієць, «Сентенції».
«Веп volria mon cavalier…» – балада авторства графині де Дє (бл. 1200). Переклад автора.
Я хотіла би свого лицаря
Взяти в обійми голих рук,
В екстазі була б йому милішою
Ніж пухова подушка,
Палаю до нього палкішим коханням,
Ніж Бланшфлер до Флориса,
Йому присвячу серце і любов.
Розум, і очі, і життя.
Романтична історія Флориса і Бланшфлер була одним із найпопулярніших любовних оповідань в Європі того часу.
«Назву тебе нареченою моєю, кохання якої ліпше за вино…» – Кузанський досить вільно цитує Пісню над Піснями, 4: 10,5: 16,7: 13-14.
«Пан на бургу Драхенштейн. Тутешній пфлегер» – пфлегерами називали лицарів, яких сеньйор наділяв функціями та обов'язками військових командирів у підлеглому їм регіоні. Вони відповідали за мобілізацію військовозобов'язаних на випадок воєнного походу і здійснювали нагляд над організацією оборони у разі навали або внутрішніх боїв.
«Плата становить три гроші з коня» – пфлегер мав на увазі радше не широкі празькі гроші, а якісь місцеві срібні монети: саксонські, равенсбургські або палатинатські, які були за курсом утричі дешевшими від празького гроша. Але він однаково допускає неймовірне здирництво: плата, якої він вимагає, відповідає денному заробітку робітника, за який можна було купити корець вівса або дві гуски.
«…трупів було надто багато» – у різні Плауена, що відбулася 25 січня 1430 року, загинуло понад тисячу людей; як на моє око, беручи до уваги тодішню чисельність таких міст, було перебито добру половину мешканців.
«Багато грубої і великої брехні мовиться…» – агітку емісара я вільно заснував на автентичному гуситському маніфесті, який поширювався у прилеглих країнах у різних мовних версіях, узятому з книги Єви Малечинської (Ewa Maleczyńska, Ruch husycki w Czechach i w Polsce, KiW 1959).
«Seulete sui et seulete vueil estre…» – одна з найвідоміших балад Кристини Пізанської (переклад Юлії Хартвіг).
Я сама і хочу залишитися сама,
Саму мене залишив мій милий,
Сама я без товариша і без пана,
Самая в стражданні, що понад сили…
«De Deu е de nos vos sian perdonatz…» – «Хай вони будуть тобі прощені Богом і нами, просимо Бога, щоб Він їх тобі пробачив» (катарський ритуал над помираючим).
«Pater sancte… suscipe ancillam tuam in tua iusticia» – «Святий Отче, прийми служницю свою у своїй справедливості та пошли їй Твою милість і Твого святого Духа». Там само.
«Mors stupebit et natura…» – «Dies irae».
Смерть відійде,
і природа з воскреслим творенням
постане перед Судом.
Сувій книг буде розгорнуто,
у яких усе записано,
і за ними світ буде суджений.
«Amor condusse noi ad una morte…» – Данте, «Божественна комедія», «Пекло», пісня V.
«Будь наче горда вежа кам'яна…» – Там само, «Чистилище», пісня V.
«О luce etterna che sola in te sidi…» – там само, «Рай», пісня XXXIII, переклад той самий, що й у попередньому томі.
О вічний блиску, що шляхом сторіч,
Самоосяжний, самоосягаєш
Й, осягнутий, собі зориш у стріч!
«Confutatis maledictis…» – наступна строфа з «Dies irae».
Покарай проклятих,
приречених на палючий вогонь,
а мене поклич до святих.
«Agnus Dei qui tollit peccata mundi» – «Агнець Божий, який знімає гріхи світу». Початок молитви під час меси.
«Requiem aeternam dona еі…» —
«Вічний спочинок зволь їй дати,
Господи, і вічне світло хай їй світить.
У вічній пам'яті вона буде праведною:
не боятиметься сумної новини».
«Ad te omnis саго veniet» – «До тебе прийде кожен чоловік».
«Praesens malum auget boni perditi memoria…» – Петро Даміані, «Hymnus de gaudio paradisi».
«…литвин, рід якого зовсім недавно було вшановано прийняттям до польського гербу Одровонж» – згідно з положеннями Городельської унії, укладеної другого жовтня 1413 року, польська шляхта коронна прийняла литвинів з боярських родів до своїх гербів, заявивши в документі (за Каролем Шайнохою): «Цим сполучуємо і з'єднуємо наші доми, покоління, роди, гер би і гербові клейиоди з усією шляхтою і боярством литовських земель».
«Гостем був Конрад, єпископ Вроцлава…» – це вже останній том, тому незайве було би помістити в примітках кілька відомостей про те, «що було потім». Отже: Конрад П'яст, олесницький князь, був єпископом Вроцлава протягом 29 років. Він помер у віці шістдесяти семи років у замку в Єльчі дев'ятого серпня 1447 року. Через два дні його з великою пишнотою поховали у вроцлавському кафедральному соборі. Цікавим, беручи до уваги яскраво виражену антипольськість Конрада, може бути той факт, що його наступником у Вроцлаві проголосили поляка, Пйотра Новака з Нивниці, який за свого правління покращив зіпсовані Конрадом відносини з гнезненською архідієцезією, якій Вроцлав завжди підпорядковувався в церковній ієрархії.
«…яка допоможе народові переплисти будь-який потоп…» – з непотоплюваним, здатним подолати будь-який історичний потоп кораблем порівняв святиню на Ясній Гурі примас Стефан Вишинський (у висловлюванні від 23 травня 1969 р.).
«…того страху, який Сирітки посіяли в Новій Марці…» – влітку 1433 року Ягайло розпочав війну з Тевтонським орденом. Згідно з укладеним за рік до того у Паб'яницях союзом, на боці польських військ на землі Ордену вторглося вісім тисяч Сиріток під проводом Яна Чапека із Сан. Сирітки викликали особливий жах серед найманих військ хрестоносців, які складалися з чехів, бо не мали милосердя до відщепенців, «зрадників чеської мови», які вислужувалися перед німцями. Самі хрестоносці теж боялися Сиріток як вогню.
Варто згадати, що коли Сирітки Яна Чапека йшли на Пруссію, широкомасштабну допомогу їм надав князь Ян Жаганський, який раптом став дуже пропольським і прочеським. А про Ріксу і її роль історія мовчить… Отак-то воно буває.
«Більшості уже начебто немає серед живих. Померли, ще й року не минуло від нападу на монастир» – у такому швидкому кінці учасників нападу на ясногурський монастир переконує Длугош у «Річниках…». Реальність була інакша, історичні нападники жили довше, інколи набагато. Князь Федір Острозький був живий ще і в 1438 році, ми бачимо його в польському війську під час війни з австрійським Альбрехтом за право на чеський престол. Подальша доля князя і дата його смерті невідомі. Ян Куропатва з Ланьцухова займав різні посади, був радником короля Казимира Ягеллончика під час Тринадцятирічної війни, помер після 1462 року. Єдиним, хто попрощався з життям невдовзі після нападу, причому насильницькою смертю, був Якуб Надобний з Рогова, який літом 1431 року загинув під Луцьком у війні зі збунтованим Свидригайлом.
«Князь пішов на Литву» – після Падіння Глівіце Сигізмунд Корибутович подався до Чехії, в 1431 році брав участь у битві під Домажліце. Потім повернувся до Литви, де виступив на боці Свидригайла, який збунтувався проти Польщі. Загинув він у фатальній для бунтівників битві під Вілкомежем над рікою Святою[237]237
Назви, прийняті в польській історіографії. Литовська назва міста – Укмерге, а ріки – Швентої (притока Вілії).
[Закрыть] першого вересня 1435 року. Це був, достоту як і напророкував привид в замку Одри, четвер, за чотирнадцять днів до осіннього рівнодення.
«Приєднався до нас після перемоги під Домажліце. Коли наше сильно зверху було» – Гайн фон Чірне приєднався до гуситів з Нємчі в 1432 році, спільно з ними він грабував Шльонськ. У 1434 році, після Ліпан, коли фортуна повернулася іншим боком, вирішив рятувати шкуру, знову переходячи під інший прапор. У серпні 1434 року він підговорив Бедржиха зі Стражниці вирушити з грабіжницьким рейдом на Львувек, по дорозі запропонувавши погостювати у замку Фалькенштейн, що належав його братові. Там він схопив Бедржиха – підступом, уночі, вві сні, і видав його свидничанам. У свидницькій вежі Бедржих сидів до грудня, і вийшов, як і Пйотр Поляк, після виплати викупу і переговорів, внаслідок яких переможні помірковані чеські калікстини зобов'язалися віддати сілезцям Нємчу, Вежбно й Отмухов. Бедржих зі Стражниці, останній гейтман польових військ Табора, у 1436 році уклав пакт з імператором Сигізмундом і повів рештки таборитів в Угорщину, на війну з турками. Помер в 1459 році.
«Уяву сила зрадила була…» – Данте, «Божественна комедія», «Рай», пісня XXXIII.
