Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 34 страниц)

– А якщо послатися на те, що ви її взагалі не знайшли?

– Вона зупинилася в готелі на Кола ді Ріенца, він може це перевірити.

– Я можу підтвердити, що ми разом ходили в готель, та її вже не застали. Нарешті, це б міг засвідчити і Джузеппе.

– Тільки не він! Згодьтесь, не дуже приємно, коли дізнаються про твою поразку. Вам, як другові, я можу звіритись, але йому… Не в моєму характері дозволити копирсатися в своєму інтимному житті особі зовсім сторонній. До того ж, я гадав, вашого свідчення буде цілком досить. Напевне досить.

– Ще б пак! – набундючився Рамоні. – Хто-хто, а він чудово знає нашу тутешню розстановку сил і моє в ній не останнє місце.

– Якщо вас це не обтяжить, якщо вам не буде прикро… Розумієте, досі я не дуже хвилювався. По-перше, тому, що не чекав на його приїзд, по-друге, сподіваючись все-таки одержати найближчим часом Агнесиного покаянного листа. Між нами ще не виникало жодної тривалої сварки. Ви знаєте, жінок створено з примх, кокетування, ревнощів, та коли вони кохають…

Домовившись про окремі подробиці вигаданого візиту на Кола ді Ріенца, обидва вийшли до їдальні.

Стіл було сервіровано на дві персони, і Рамоні зажадав, щоб принесли третій прибор, для Джузеппе. Григорій розумів причини такої раптової уваги Вітторіо до свого секретаря і не помилився. Після короткої паузи, заповненої лише брязкотом ножів і виделок, господар дому взяв непоказну тьмяну пляшку без етикетки і любовно провів по її поверхні рукою.

– Ця пляшка, мабуть, наша з вами ровесниця. Вона з колекції раритетних вин старовинного роду виноробів. За одну послугу я одержав її від останнього їх представника. Напій богів! Нектар!

Обережно нахиляючи пляшку, Рамоні наповнив бокали. За венеціанським склом немов спалахнуло три самоцвіти. Проти сонця вино іскрилося, наче розтоплені рубіни, за грані яких правили тонкі стінки келихів, виготовлених, певно, ще в шістнадцятому сторіччі, коли венеціанські склодуви досягли вершин своєї слави.

Виголосивши тост на честь Фреда, Вітторіо звернувся безпосередньо до Джузеппе:

– Про вас, Джузеппе, я хочу сказати окремо: синьйор Шульц розповів мені все і по справедливості…

Рука Джузеппе, що тримала бокал, здригнулася. Молодик стиснув губи, ніздрі його роздулися. Григорій бачив, як забився живчик на його скроні. Зараз хлопець вибухне реплікою, почне захищатись і викриє Григорія з головою. Адже фотознімок – то фікція. Треба рятувати становище, бо цей бовдур так по-дурному почав свій тост…

– По справедливості,– поспішно підхопив синьйор Шульц, – без допомоги Джузеппе і Лідії я б нічого не міг зробити. Ваш секретар, Вітторіо, на диво розсудлива і холоднокровна людина. І я з особливим задоволенням вип’ю за його здоров’я і успіхи.

Григорій підняв бокал, але Рамоні його спинив.

– Одну хвилиночку! Так, Джузеппе, ви показали себе якнайкраще і, сподіваюсь, я в вас не розчаруюся: про дурну вихватку Маріанни ніхто не повинен навіть здогадуватись. Ви можете мені це обіцяти?

Повітря з шумом вирвалося з грудей Джузеппе.

– Безумовно, синьйор!

– От і гаразд. За що ж ми вип’ємо?

– За мовчання, яке, за висловом наших предків, дорожче золота. – Посміхнувшись і пильно дивлячись в очі Джузеппе, Григорій цокнувся з ним першим.

… Сигаретний і сигарний дим сивими, кривулястими пасмами слався між столиками. Іноді в прочинені вікна вривався легкий вітерець, тоді пасма закручувались у примхливі спіралі, химерні візерунки, потім знов осідали вниз, огортаючи публіку синім туманним серпанком. Серед відвідувачів у глибині однієї з ніш, розташованих обіруч залу, сиділи Хейєндопф і Григорій. Колишній заступник начальника табору для переміщених осіб зайшов до пансіонату, як і обіцяв, о сьомій, і затягнув Гончаренка в оцю прокурену другосортну корчму.

– Не люблю першокласних ресторанів: там перший-ліпший пройдисвіт дивиться на тебе звисока, а в такому закладі, як оцей, ми з вами, Фред, перші люди. До речі, з якого це часу ви перетворились на Фреда?.. Я знав вас під іншим ім’ям.

– У людини може бути стільки імен, скільки їй заманеться. Ми, мов артисти, – завжди виступаємо під псевдонімом.

– Цілком правильно. Минулого разу, коли вас прислали до табору, щоб промацати той мотлох, ви звалися Сомовим, а працювали на Нунке.

Григорій скинув очі на співрозмовника. У того було напрочуд невиразне обличчя. Ніби на стертому п’ятаку: немовби все на місці, а погляду нема за що зачепитись. З такою людиною можна сидіти, розмовляти, а відійдеш – і начисто забудеш її. Можуть сплисти в пам’яті костюм, краватка, голос, тільки риси обличчя розпливатимуться сірою плямою.

– Дорогий Хейєндопф, я ні на кого не працював. Усе життя працюю тільки на себе. А хто платить гроші, мені байдуже.

– Та у вас же, мій друже, чисто американська хватка! Я зрозумів це ще тоді, коли ви так добре владнали справу з іконами. Підказали мені такий бізнес! Я ваш боржник, і сьогодні ви мій гість. Вип’ємо ж за американський спосіб життя! Коли ви й надалі триматиметесь цієї точки зору, на вас чекатиме прекрасне майбутнє!

«Куди це він хилить?» – думав Григорій, дивлячись на волохату руку Хейєндопфа, простягнуту до пляшки.

– За здоров’я людей здорового глузду! – посміхнувся Хейєндопф.

Григорій пригубив піднятий бокал. Терпке вино викликало смагу в роті і щипало язик. Спрага від цього більшала.

Тим часом у ресторані ставало багатолюдніше. Тепер майже біля всіх столиків, розташованих ярусами навколо невеличкої площадки, що оберталася в центрі залу, сиділа різношерста публіка.

Нахабні молодики в модних піджаках, здебільшого з розв’язними, яскраво розмальованими подругами, безсоромно голосно коментували позитивні якості і вади «герлс», що виступали на сцені. Старики, самотньо схилившись над столиком, іноді поруч з юнками, шамкаючи блідими губами, не зводили погляду з яскраво освітленого кола. Чоловіки невизначеного віку, схилившись голова до голови, мов кури, що клюють із спільної кормушки, пошепки залагоджували свої справи, кидаючи обережні погляди на тих, хто сидів за сусідніми столиками.

Різні відвідувачі були тут. Чиновники і спекулянти, ділки і сутенери, дами, які хочуть вдати з себе порядних, і неприховані повії. Темні вечірні костюми і білосніжні маніжки мішалися з яскравими піджаками різноманітних відтінків, строгого крою закриті сукні – з визивними розрізами і великими декольте. Все це зборище пило, їло і в перервах між виступами танцювало, сповнюючи і без того задушливе повітря запахами тютюну, поту, одеколону. Коли на сцені з’являлась хоч чимось примітна акторка, наприклад, слабеньким та приємним голосом, а найчастіше крутими стегнами чи майже цілковитою відсутністю одягу, в залі пригасало світло, і тоді округла сцена здавалася ще яскравіше освітленою. У такі хвилини гомін голосів дещо стишувався, іноді навіть зовсім вщухав, і десятки пар напівп’яних маслянистих очей утуплювались в плечі, груди і стегна співачки або танцюристки. Спітнілі, розпарені нагрітим задушливим повітрям, вином і хтивістю, обличчя вилискували в напівтемряві залу, а в раптову тишу впиналися верескливі звуки джазу і слова модних пісеньок. По закінченні номеру зал вибухав оплесками, часом шиканням і свистом, залежно не стільки від майстерності виконання, як від фізичних даних акторки.

Григорій дивився на сцену. Зараз там виступала напівоголена жінка років тридцяти. Хрипкий речитатив двозначних куплетів супроводжувався якимись дивними па: сумішшю танцю живота з канканом. Жінка трудилася, мов вантажник. Поміж лопатками напудрену спину перетинала блискуча цівочка поту. Стомлене обличчя співачки скривилось у застиглій гримасі, що, мабуть, мала відображати посмішку. Це бліде обличчя з напруженим оскалом зубів і темними проваллями очниць, підкреслених синюватими півколами, нагадувало машкару смерті. Рухи жінки, незважаючи на швидкий ритм, були мляві. Відчувалось – вона виконує, важку повсякденну роботу, що не приносить їй самій ані краплинки втіхи.

– Нелегке в бідолашної життя, – Григорій кивнув у бік сцени. – Хазяїн, так і жди, вижене – постаріла, танцює погано, голосу нема…

– Ха! Голос! А для чого їй голос? Співати вона має стегнами! – Хейєндопф розреготався, задоволений з власного банального жарту. – Голос їй ні до чого… Проте годі про жінок, – урвав він сміх і, подавшись усім тулубом уперед, втупився в обличчя Григорія. Червоні прожилки в очах Хейєндопфа стали виразнішими. Було видно, що в Римі він не тільки робив свій бізнес, а й віддавав належне Бахусові. – До біса, кажу, цю стару шкапу! Поговоримо про інше. Послухайте, Сомов, чи то пак Фред, як волієте ви тепер себе називати…

Григорій внутрішньо посміхнувся: «Ти б звалився зі стільця і пикою уткнувся в кафель підлоги, якби знав, з ким розмовляєш насправді».

На сцену вислизнула чергова співачка, в залі пригасили світло, і обличчя Хейєндопфа розтануло в напівмороці.

– Так ось, Фред, – знизив до шепотіння голос Хейєндопф. – Двадцять шостого червня цього року в своєму літаку «Священна корова» президент Трумен підписав проект про створення Центрального Розвідувального Управління США. Вам не треба пояснювати, для чого це зроблено. У нас спільний ворог, силу і міць його не можна применшувати. Тому треба об’єднати не лише наші, а й ваші зусилля. Гелен з сорок п’ятого року вже працює на нас. Якби не це, він сидів би тепер за ґратами, як воєнний злочинець. Та він людина передбачлива і вчасно зумів зорієнтуватись, поки що ми ним задоволені. Однак серед його оточення існує досить впливове угруповання, яке вже зараз марить про відновлення самостійної німецької розвідувальної служби. Згодьтесь, час для цього ще де настав. Після відомого вам виступу Черчілля у Фултоні, що визначило новий курс у взаєминах між колишніми союзниками, ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як розпорошування сил. Треба бити кулаком, а не розчепіреними пальцями! Тому ці тенденції на відокремлення розвідки нас непокоять… Як бачите, я з вами цілком відвертий… У вас певні зв’язки, певне становище. Допоможіть нам, а ми, в свою чергу, допоможемо вам. Ми могли б, наприклад, передавати вам інформацію, що сприяла б вашій кар’єрі…

Хейєндопф говорив швидко, привалюючись грудьми до стола. Від намагання притишити мову, його голос захрип.

– Я вас не кваплю. Такі речі не вирішуються з кондачка. Але, смію вас завірити, ви не прорахуєтесь.

Виграш у часі був на руку Григорію. Треба сподіватись, він зуміє зв’язатися з своїми і одержати відповідні інструкції.

– Ваша пропозиція мене зацікавила, але зараз я справді не можу дати відповіді. Ви маєте рацію, такі речі не вирішуються зопалу. Якщо я прийду до висновку, що все сказане вами доцільне для мене і для Німеччини, ми продовжимо нашу розмову.

– Ол райт! Тож вип’ємо за нашу попередню домовленість і забудьмо про справи! Тепер можна повернутись і до дівчат. Я, признатися, не від того, щоб ближче познайомитися з якоюсь чорнявочкою.

– На жаль, я незабаром мушу вас залишити – у мене ділове побачення.

– Туди к бісу! Так добре почали вечір – і маєш! А не можна відкласти вашу зустріч?

Григорій вагався. Побачитись з Рамоні він встигне й пізніше, а американець вже добре хильнув, може й прохопиться чимсь цікавим.

– Не знаю, як бути… В усякому разі, треба принаймні подзвонити – висунути переконливу причину.

– Пусте! Пошліться на погане самопочуття. Або просто скажіть, що трохи перебрали і вас верне від усяких там справ. Справжній мужчина зрозуміє…

Григорій підвівся і попрямував до вестибюля. Тут біля таксофону копирсався якийсь парубійко в синій уніформі з блискавками на емблемах.

– Мені вкрай необхідно подзвонити, – звернувся Григорій до швейцара. – У вас є ще один телефон?

– Синьйор може подзвонити по службовому. Будь ласка, ось тут. – Вклонившись, швейцар послужливо прочинив двері в коридор. – Даруйте, тут погане освітлення і не зовсім затишно, але апарат справний.

У досить брудний коридор з застояним запахом косметики виходило кілька дверей. Неважко було зрозуміти, що вели вони в прибиральні артисток. Григорій зняв трубку телефону, – він висів одразу за дверима, – набрав потрібний номер. Короткі гудки сповістили, що номер абонента зайнятий. Почекавши з хвилину, Гончаренко знову крутнув диск, та встиг набрати лише першу цифру. Двері однієї з прибиралень розчинилися і до коридору прожогом вибігла дівчина в розхристаному халатику, з розкуйовдженим волоссям. Тієї ж миті високий чоловік одним стрибком наздогнав її, схопив за руку і потягнув назад у кімнату.

– Пустіть… негайно пустіть… – відпиралась дівчина, чіпляючись однією рукою за одвірок. Вона не наважувалась кричати, очевидно, боячись прилюдного скандалу; її переслідувач це розумів і з цього користався. У запалі боротьби обоє, мабуть, не помітили самотньої постаті, що стовбичила в дальньому кінці коридору біля телефону.

Григорій і сам незчувся, як подолав цю відстань.

– Негайно ж відпустіть жінку, мерзотнику! Ну! – Рука щосили шарпнула незнайомця за плече.

Той отетеріло кліпнув повіками, не розуміючи, що саме сталося, та, вздрівши перед собою постать мало не вдвоє меншу, ніж його власна, вибухнув брудною лайкою, ліктем штовхнув Григорія в груди, водночас заломивши руку дівчини за спину. Бідолашна зойкнула від болю, не в силі більше опиратись, і незнайомий уже затягнув її на поріг прочинених дверей. Перший удар лівою рукою в сонячне сплетіння зігнув нападника навпіл. Неспроможний випростатися, він так і стояв зігнувшись, з виряченими очима, судорожно хапаючи ротом повітря, наче викинута на берег риба. Другий удар правицею в підборіддя відкинув його до стіни. Падаючи, він стукнувся головою об одвірок, тіло відразу обм’якло.

– Свята мадонна, він убився! – злякано вигукнула дівчина.

Кілька секунд Григорій і дівчина мовчки дивились на непорушну постать на підлозі. Потім, наче отямившись, молода актриса схопила свого рятівника за руку і потягнула по коридору.

– Швидше сюди! Вас ніхто не бачив!

Та за дверима, що вели у вестибюль, почулися голоси. Тоді дівчина відкрила якісь двері ліворуч і вштовхнула Григорія в напівтемний прохід.

– Скоріше до залу!

Це був прохід, влаштований спеціально для акторів. Григорій зробив кілька кроків і опинився в напівтемному залі. Неквапливо пройшов уздовж стіни і сів за свій столик.

– Що це з вами? – скоса глянув на нього Хейєндопф. – У вас такий вигляд, наче ви щойно проковтнули їжака.

– Та ні, нічого особливого, просто не пощастило додзвонитися. Тепер не знаю, як бути.

– А плюньте! Краще вип’ємо, хтось правильно сказав: істина в вині.

Григорій над силу пригубив свій бокал. Увагу його привернула метушня біля службового виходу. В темний прохід, схований за портьєрою, раз у раз шастали працівники ресторану. Це насторожувало. Невже незнайомець досі не опритомнів? А що, коли… Гончаренко відчув, як закалатало серце. «Треба йти, треба йти, поки не пізно… А може, навпаки, краще зачекати? Щоб не привернути уваги швейцара?..»

Поки Гончаренко зважував усі «за» і «проти», в залі знову пригасили світло. На сцену, що поволі оберталася, вийшла нова співачка. Присутні зустріли її оплесками. І лише тепер Григорій здогадався, чому обличчя молодої актриси, через яку він встряв у бійку, здалося йому знайомим. Це її великий портрет бачив він при вході в ресторан. Очевидно, окраса програми! В пам’яті спливло і ім’я під рекламою: Джованна.

Схвальний гомін пронісся від столика до столика, коли прожектор освітив струнку постать дівчини. Колір спрямованого на неї променя раз у раз був іншим, і її досить скромна сукня мінилася багатством барв: вона здавалася то червонястою, то блакитною, то зеленою. Дівчина співала приємним грудним голосом сентиментальну пісеньку про розбите кохання, підкреслюючи окремі слова плавкими рухами оголених рук.

– Оце жінка! – захоплено вигукнув Хейєндопф.

Коли сцена повернулася так, що стало видно обличчя співачки, Григорій помітив – її очі волого блищать. Ось поволі скотилося дві сльозинки. Прикусивши губу, дівчина на хвилину урвала спів. Що це? Зарані розрахований ефект чи справжні сльози? Якщо вона плаче, сталося щось серйозне… Тоді метушню офіціантів біля входу для акторів можна пояснити лише одним… Цікаво, чи є тут запасний вихід?

Григорій не помітив, коли Джованна закінчила співати. Про це його сповістив гучний вибух оплесків. Вклоняючись присутнім, дівчина обмацувала очима зал, когось шукала. Ось вона всміхнулася Григорію, попрямувала до столика, де сиділи вони з Хейєндопфом, і стомлено опустилася на стілець.

– Я боялась, що ви підете, і я не встигну вам подякувати за порятунок від того нахаби. Якби не ви…

– Не варто про це навіть говорити! Обов’язок кожної порядної людини. Шкода лише, що я вас дуже налякав… Як він там? – В голосі Григорія прозвучала байдужа цікавість, хоч внутрішньо він весь насторожився.

– Оклигався! На щастя, оклигався. Я мало не збожеволіла від страху, поки він прийшов до пам’яті.

У Григорія відлягло від серця.

– Признатися, я теж непокоївся. Особливо, коли помітив ваші сльози, – сказав він і тут-таки себе вилаяв: очі Джованни знову стали вологими. Дивлячись невидющим поглядом у глибину залу, вона тихо мовила:

– Я щойно дізналася, що з мого життя викреслено дуже близьку мені людину…

Хейєндопф, який досі не озвався жодним словом, лише пожирав Джованну очима, заметушився:

– Розкажіть про свою біду! У мене є зв’язки і впливові друзі… Можливо, я зумію вам допомогти.

Джованна заперечливо похитала головою, так само дивлячись кудись крізь пелену сліз:

– Пізно! Тепер уже нічим не допоможеш…

Перед самим виходом на сцену її покликали до телефону. Дзвонив Сандро. Він колись упадав за нею, та вона, зійшовшись з Паоло, дала йому відкоша. Сандро працював метранпажем у друкарні, і сповненим зловтіхи голосом, смакуючи кожне речення, прочитав їй витяг з якогось щойно набраного репортажу, де повідомлялося, що Паоло Петруччіо, Ернесто Скарпа і П’єтро Корві затримані за підозрою в убивстві невідомого типа десь на півночі Італії. Вона згадала ранок, коли вони всі троє переховувались у неї в кімнаті, і зрозуміла – це правда. Вона вже давно бачила, що Паоло живе прихованим від неї життям, і хапалась за його поблажливу любов, як потопаючий хапається за соломинку. І ось ця соломинка вломилась. Почувши, як горло їй перехопило ридання, Сандро додав, що з радістю власноручно надішле їй ранкову газету.

Вона стояла біля апарата, притиснувши німу трубку до грудей, і плакала. Паоло… Все-таки він по-своєму любив її. В цьому хижому світі, де кожен ладен перегризти горло іншому, він був для неї хай хисткою, але опорою. Чи любила вона його? Вона й сама не знала. Скоріш за все їй було боляче остаточно вирвати з серця надії, що їх на нього колись покладала… І тепер, коли з мрією про подружнє життя треба розстатися назавжди, вона здавалася собі маленькою, слабкою і беззахисною в цьому жадібному і немилосердному світі.

«Ху, як крутиться в голові… Це від коньяку… А куди подівся той, симпатичний? Ах так, у нього справи, він пішов… Теж пішов з її життя, як і Паоло… Паоло… Як же тепер бути? Жити, як живуть інші, продаючи себе? А чим ти краща за інших?.. Де ж подівся її рятівник? Ага, пішов… А цей, другий, щось верзе і верзе… А, однаково!»

І, відчувши в себе на коліні руку Хейєндопфа, не скинула її…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Зарізати курку, щоб дістати яйце!

Над ванною клубочилася легенька пара, росою осідаючи на вправлене в стіну над умивальником чотирикутне дзеркало. Нунке плеснув у воду подвійну порцію густого темно-зеленого екстракту, і відразу ж запахло розімлілою на сонці сосною.

Цей запах нагадав рідну домівку, маєток, де оселилася вся їхня родина після того, як батько в чині майора пішов у відставку. Відставний майор Герман фон Кронне кохався в конях, при садибі була непогана стайня. Та всі інші галузі господарства були занедбані, поступово угіддя при маєтку зменшувались, аж поки стали зовсім куцими. Незабаром у них лишився тільки клапоть поля – його засівали виключно під овес і вику, – досить занедбаний будинок, що лівим жилим крилом примикав до соснового бору, та з десяток коней – майбутніх фаворитів, яких викохували для скачок і дербі. їх тренування і утримання вимагало грошей і грошей. З дому почали зникати картини, порцеляна, фамільні коштовності, одержані матір’ю у спадок.

Під час коротких приїздів додому Йозеф, що за фамільною традицією пішов по військовій лінії, все дошкульніше відчував занепад рідного гнізда. Хоч тут і досі панувала лискуча чистота і вранці, вдень і ввечері родина збиралася за добре сервірованим столом, – їжа стала зовсім простою і мало чим відрізнялася від тієї, що подавалась на «чорній» половині, де містилися доїжджі і нечисленна челядь. Відповідно раз у раз зменшувалися і суми, що їх батько надсилав Йозефові для того, щоб той відчував себе на рівній нозі з іншими офіцерами. З грішми було сутужно. Молодий Кронне мусив обмежувати себе в усьому, шити одяг у другорядних кравців з поганенького матеріалу в той час, як його товариші красувалися в мундирах з тонкого сукна, відвідували театри, ресторани, казино, надсилали дамам свого серця розкішні букети і всілякі ювелірні дрібнички. Йозеф любив і водночас зневажав батька, вважав його невдахою, людиною, яка заради своїх примх знехтувала інтересами родини, всього роду фон Кронне, колись багатого і славного. Як добре, що діти самого Йозефа ніколи не зазнають принижень, пережитих ним замолоду!

По груди занурившись у теплу зеленкувату воду, Йозеф фон Кронне, він же Нунке, думками полинув у свою затишну берлінську квартиру, де все свідчило про сталий достаток, який не впадає в очі, не б’є на дешевий ефект, а переконливо промовляє про добробут, не той, що досягається скороминучим успіхом, а всталений, забезпечений солідним вкладом у банк. Батькові коні так і не вибилися в фаворити, а от кінь, на якого поставив Йозеф, виніс його з безвісті провінціального існування на рівний шлях, що невпинно йде вгору! Так, діти Йозефа не бідуватимуть, як замолоду бідував він сам… Які вони стали, Гертруда і Ганс? Знов і знов спадає Нунке на думку, що він зовсім не знає власних дітей. Та й Берта невпізнанно змінилася. Її листи стають дедалі коротшими, по-суті, зводяться до короткого звіту про те, як почувають і як поводять себе Ганс і Гертруда. Про себе вона майже не пише, навіть не докоряє йому за тривалу відсутність.

Літепло проймає тіло солодкою знемогою. Він уявляє Берту такою, як бачив її у перші дні кохання. Трохи пасивною, зате цілком покірною всім його вимогам вибагливого мужчини. Власне, це навіть добре, що пристрасть не туманила їй розуму. Такі жінки ніколи не переступлять межі подружнього обов’язку, бо поривання невдоволеної плоті в них приглушуються материнськими інстинктами.

Нунке у думках пестить тіло Берти, пробуджує до життя її приспані, глибоко сховані поривання. Після такої перерви з неї буде добра коханка. Бони зможуть повторити свій медовий місяць, до речі, проведений тут, в Італії. Якби не обмаль часу, можна було б викликати її сюди…

Вода у ванні прохолола. Нунке довго розтирається шорстким рушником. У чудовому настрої виходить з туалету, насвистуючи пісеньку з репертуару Артура Шредера. При згадці, як вдало з його ансамблем було відправлено до Росії партію контрабандних пластинок, він задоволено посміхається. Що не кажіть, а цю операцію Шульц провів на «відмінно».

З хвилини на хвилину має прийти Фред, як вони умовились дорогою з аеродрому. А поки можна проглянути газети. Неквапливим рухом Нунке бере верхню з пачки, купленої в вестибюлі готелю. Дебати! Знов у них дебати і назріваюча криза уряду. Нудьгуючим поглядом Нунке вихоплює то той, то той абзац. Боже мій, яка пишнота стилю! Промови раз у раз перериваються вигуками з місць, свистом, бурхливими оплесками, знову свистом. Божевільня, справжня божевільня! Ось-ось депутати зчепляться вже не в словесному турнірі, а вдадуться до таких вагомих аргументів, як кулаки. А чим усе скінчиться? Нічим. Зніметься вгору ще одна мильна бульбашка, мить якусь виграватиме райдужними барвами і… лусне. Лусне, не полишивши по собі й сліду. Бо доля країн, цілого світу вирішуються тепер не на засіданнях парламентів, а за лаштунками, що б не являли собою виставлені на загальний показ декорації.

Перегорнувши газетну сторінку, Нунке витяг з дерев’яної скриньки оперезану червоною етикеткою сигару, старанно обрізав її кінчик, натиснув на кришку запальнички. Кришка механічно відскочила, спалахнув язичок полум’я. Та Нунке не встиг припалити – рука його застигла, щосили стиснувши запальничку, а очі буквально прикипіли до великого, на дві колонки фото. Вайс! Безумовно, це обличчя Вайса. Мертве обличчя.

Жбурнувши на стіл сигару й впустивши запальничку додолу, Нунке з нетерплячим поспіхом поглинав рядки репортажу, не зупиняючись на подробицях, не вникаючи в суть написаного, відшукуючи лише ім’я забитого, натяк на його національну приналежність. Нічого! Здається, нічого, усюди він фігурує як «невідомий».

Може, він помилився, може, то зовсім не Вайс, а хтось інший, разюче на нього схожий? Чому, справді, Вайс опинився на півночі Італії?

З хвилину Нунке сидів нерухомо, збираючись з думками, потім знову присунув до себе газету. Тепер він читав поволі, почавши від заголовка й підзаголовків, вдумливо зважуючи зміст кожного рядка.

Над репортажем, розверстаним на три колонки, великими літерами набрана шапка:

«Таємниче вбивство. Привиди знов блукають навколо вілли Кларетти. Вбивців затримано, але хто вбитий? Громадськість запитує: де архіви дуче?»

Далі йшов текст з вмонтованими в нього кількома фото. На першому, вузькому і довгастому, зображено труп на місці злочину. Вбитий лежав обличчям до землі, трохи підібгавши коліна, з неприродно витягнутою вбік рукою, яка чи то чіплялася за траву, чи то щось затискувала. На двоколонному фото крупним планом було зафіксовано лише обличчя вбитого – очевидно, для впізнання. У трьох овалах, розташованих один під одним, містилися невеличкі портрети молодиків, затриманих за підозрою в убивстві. Паоло Петруччіо, Ернесто Скарпа, П’єтро Корві.

Репортаж розпочинався в ліричних тонах. Його автор змальовував казкові красоти озера Комо, непорушний спокій гір, самою природою поставлених на сторожі цього ідилічного куточка, величність темного зоряного неба, що мільярдами очей дивилось на сплячу землю і, мабуть, бачило всі акти трагедії, що розігралася в садку самотньої вілли покійної Кларетти Петаччі. Далі тон розповіді різко змінювався, ставав динамічним. Кілька жителів Донго, які з різних причин цієї ночі лягли після дванадцятої, схопилися з ліжка, зачувши звук пострілу, що долинув з вілли. За звичайних обставин це, можливо, і не привернуло такої пильної уваги, та жителів містечка вже давно гнітило передчуття – на віллі неодмінно має статися щось лихе. Надто вже багато підозрілих людей крутилося біля цієї спустілої оселі. Нічної пори ніхто з тих, хто почув постріл, не наважився кинутись до місця пригоди. Та ледве задніло, жителі містечка, збившись у невеличкі групи, вервечкою потягнулись у бік вілли. Те, що вони тут побачили, заглянувши поверх огорожі, настільки всіх вразило, що ніхто не наважився зайти в садок. На щастя для поліції, яка негайно прибула на місце події.

Далі автор описував, в якому положенні було знайдено труп, глибоку рану на потилиці, яка і призвела до смерті, той дивний факт, що вбитий чомусь тримав у руці підкову. Вся обстановка свідчила: вбивству передувала боротьба. «Невже покійник хотів захиститись підковою?» – здивовано запитував репортер. Адже поруч його руки, біля самої с, тіни, лежав загострений ніж. Подив викликав і щуп з навушниками, знайдений трохи далі, особливо ж та обставина, що з мурованої стіни було витягнуто великий плескуватий камінь. «Чого шукали тут убивці і вбитий?» – патетично запитував автор репортажу. «Чому оселя покійної коханки розстріляного дуче так вабить іноземців? Так, саме іноземців. Бо, за свідченнями місцевих жителів, усі «туристи», що час від часу нишпорили біля вілли, були здебільшого англійцями. Безумовно, іноземцем був і вбитий. Жодних документів при ньому не знайдено, але обличчям, білявим, навіть не білявим, а зовсім знебарвленим волоссям він аж ніяк не скидається на італійця. Та й господарка «Умебльованих кімнат», де спинився той, кого ви бачите мертвим на фото, твердить, ніби він розмовляв по-італійському з акцептом».

Підозра в злочині відразу впала на трьох молодиків, що зовсім недавно оселилися в маленькому порожньому будиночку поблизу вілли. Вони жили поруч, отже, мали б першими почути постріл. Проте жоден з них і носа не висунув, щоб дати свідчення. А коли до них завітала поліція, всі троє хропли на кинутих долі матрацах. Розбуджена штурханами трійця не могла дати пояснень, звідки в одного з них, П’єтро Корві, вогнепальна рана в нозі і чому покусане підборіддя у другого – Паоло Петруччіо.

Наприкінці репортажу автор висловлював свої власні припущення відносно того, що знову спливає горезвісна версія про заховані десь документи Муссоліні, вимагав від уряду недвозначної відповіді на запитання громадськості – куди ці архіви поділися. Закінчувався репортаж повідомленням про те, що слідство триває, і закликом до всіх, хто може засвідчити особу вбитого, повідомити про це перший же відділок поліції.

Приголомшений не так прочитаним, як фотознімком Вайса, – сумнівів не може бути, це він! – Нунке метався по номеру, не знаходячи виходу своїй люті.

Вона обрушилася лавиною на Григорія, тільки він переступив поріг.

– Що ви накоїли! Що ви накоїли, чорт забери! Ви гадаєте, вам це так минеться? Що вам це подарують? – мало не з кулаками насідав розлючений Нунке на свого підопічного. – Як могло таке статися, я вас питаю?

З десяток припущень промайнуло в голові Григорія: дізнався про відправлений з Мадрида лист… настрочив доноса Вайс… устиг наскаржитися Джузеппе… якимсь побитом викрилась його діяльність у школі… плівка, яку він передав полковникові, потрапила до рук італійської контррозвідки… розмова з Хейєндопфом була провокаційною… Зусиллям волі він стримав блискавичний біг думок. Перечекати. Не дати помітити свого збентеження. Нунке зараз у такому стані, що скаже більше, ніж, може, хотів.

– Я вас не розумію, гер Нунке! – якомога спокійніше зауважив Гончаренко.

– А я вас, гер Шульц!

– Мені здається, я вправі чекати пояснень вашої дивної для мене поведінки.

– Ні, це ви повинні дати мені пояснення. Негайно і вичерпні.

– Знову повторюю: я вас не розумію. Щоб щось пояснити, треба знати, чого від тебе вимагають, а я не ясновидець.

– Гаразд, поставимо крапки над «і». Куди ви поділи Вайса?

Григорій відчув, як поступово, хвилями, спадає з його м’язів напруження.