Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 34 страниц)

Григорій замислився, потім упевнено кинув:

– Не така дурна, як ви гадаєте. Особливо щодо Домантовича. Так, так, не дивуйтесь! Я б уже давно поставив його в умови найжорстокішого контролю. Погляньте на цей опус! Я випадково купив газету в східній зоні… Ось тут, на третій сторінці,– стояк на три колонки… Якийсь Єпіфанов прилюдно засуджує своє минуле, – а нагрішив він, треба сказати, чимало! – і закликає своїх земляків, які відмовилися повернутись на Батьківщину, побороти свій страх перед покаранням, прийти з повинного і таке інше. Соловейком заливається, змальовуючи гуманність Радянської влади в ставленні до тих, хто щиро покаявся, хто хоче спокутувати свою провину. Йому, бачте, простили всі давні гріхи, дали можливість працювати. Як ви гадаєте, може вплинути такий матеріал на людину складу Домантовича, котрий подався до Власова з дурної голови, з легковажності, з сліпої довіри до свого генерала? Кожна людина тужить за краєм, де народилась, як би вона з цим від самої себе не ховалась. Я, може, більш ніж хто це розумію, бо переконався на власному досвіді, що чужина назавжди лишається чужиною, в якій ти можеш бути тільки прислужником, цілком залежним від волі тих, кому ти взявся служити… Я навмисне зберіг цю газету, щоб показати Нунке. У нас досить своїх людей, на них ми повинні робити ставку, а не на найманців.

– Ви забуваєте: я теж росіянин, – криво посміхнувся Воронов.

– Пробачте, певно, я надто поспішно узагальнив. Таких, як ви, мої слова не стосуються. Що у вас лишилося від росіянина? Російське прізвище, тільки й усього! Міцно осівши в Німеччині, ви зробили вибір. Найкращий з усіх можливих, бо тільки ми, німці, здатні перебудувати світ. І хай перша спроба вийшла невдалою, але ми набули досвід. Вдруге нас уже не здолають. Росія вичерпала себе в надлюдському зусиллі. Є перемоги, які обертаються поразкою. Для Росії розгром Німеччини став Пірровою перемогою. І тепер, коли від росіян відсахнулись їх колишні союзники…

– Вони придбали нових, причому в безпосередньому сусідстві з вами. Це не заокеанський дядечко… Якщо вже Німеччина розкололася навпіл…

– І ви вірите, що так довго триватиме?

– Вірю, не вірю… яке це має значення! Я не пнусь у далекоглядні політики, начхати мені на їхні прогнози! Волію сприймати факти такими, як вони є. А факти свідчать проти вас, мій молодий і досить наївний друже! Розколошматили вас? Розколошматили! Вщент! До цурки! Беззастережно капітулювали? Ось факти. А що буде далі, побачимо. Якщо не я, то ви. Тільки з приязні до вас, раджу: не заколисуйте себе маренням про якесь особливе покликання німецької нації. Не до лиця вам оця пиха. Тікайте світ за очі від думбрайтів, нунке, шлітсенів. Хай вони прогнозують. А ви просто втішайтесь самою можливістю жити. Знайдіть собі подругу, народіть з нею купу дітей, до сьомого поту на них працюйте. У цих звичайних радощах і полягає сенс життя, байдуже, ким ти народився: німцем чи французом, росіянином чи англійцем.

Розмова розтягувалась і знову збочилась, газета сиротливо лежала на столі – Воронов, здавалося, про неї забув, так і не прочитавши рекомендованого матеріалу. Невже старий настільки збайдужів? Або не хоче виказати перед стороннім своєї цікавості? Адже щось промайнуло в його очах, коли зайшла мова про виступ Єпіфанова… Так, промайнуло, а потім інтерес згас, Григорій сам пригасив його, завівши дурну суперечку. Він навмисне говорив шаблонними фразами, за якими ховалося цілковите убозтво думки, щоб збудити у Воронова протест проти того середовища, в якому той мусив обертатися, зачепити національну гордість. А вийшов пшик. Полум’я, що спалахнуло, замість роздмухатися, почало пригасати, лишаючи по собі чадний дим. От і сидить тепер старий, наче очманілий, і незрозуміло, що коїться в його душі… Може, й нічого. Сидить, перетравлює сніданок, прислухається, чи не почнуться кольки в печінці. Шкіряний мішок з замкнутою системою, як він сам про себе сказав!

Спересердя надто рвучко відсунувшись від стола, Григорій підвівся.

– Даруйте, генерале, мені треба зателефонувати. Сподіваюсь, ви ще не підете?

– А? Що? – сіпнувся Воронов, наче прокинувшись зі сну. Зрозумівши врешті, в чому річ, він махнув рукою. – Так, так, трохи посиджу. Хай їй грець, цій погоді, не хочеться й носа висовувати на вулицю.

Григорій і справді зателефонував у агентство, попередив, що затримається. Вертаючись, він уповільнив крок біля дверей, що відокремлювали підсобне приміщення від залу.

Крізь верхні дверні скельця йому добре було видно Воронова. Той схилився над газетою.

Щоб не сполохати старого, Григорій завернув до туалету, повільно вимив руки, пригладив біля тьмяного трюмо й без того гладко зачесане волосся. З дзеркала на нього дивилося стомлене обличчя. Він ніби вперше побачив дві глибоких зморшки над переніссям, посріблені скроні. Дорого йому коштували два повоєнних роки! Думка ця майнула, не збудивши жалю. Він відчував себе більш зрілим для борні, а за набутий досвід завжди доводиться сплачувати. Не так страшно, коли ризикуєш сам; а от коли справа стосується інших, як оце зараз Домантовича…

Коли Григорій повернувся, Воронов відразу підвівся.

– Довгенько ж ви розмовляли! А мені спали на думку свої справи, дещо невідкладне. Збирався уже йти не попрощавшись. І раптом стало шкода. Уявив, як ви злякаєтесь, побачивши, що я зник. Ще подумаєте – побіг до Думбрайта на розправу. Або до Шлітсена, щоб вислужитися. Адже ви розбовкали мені таке, що мали тримати за зубами, прикусивши язика. Я дуже вам вдячний, Фред! Ви непоганий хлопець, стали б і зовсім путящим, якби позбулися дурної німецької пихатості. Втім, ви поставились прихильно до дідугана, а це вже дещо означає. Так само, як і ваше ставлення до Ірене. Можливо, виховуючись у Росії, ви щось почерпнули і від слов’янської добросердечності? Га, Фред? Та не дивіться на мене вовком, я ж жартую! Ну якого дідька ви образились?

– Згадав вашу добросердечність, генерале. Щось я не помічав, щоб ви дуже полюбляли своїх ближніх.

– А що в мене залишилось від росіянина? Як ви сказали, саме прізвище, та, може, ще нахил покуражитись наостанку. О, ви ще почуєте про старого Ворона! Таке їм утну…

– Шкода, що при цьому не буде мене. Сьогодні чи завтра виїду, а коли повернуся, і сам не знаю.

Вони довго прощалися. Генерал спочатку посмутнів, потім його охопило екзальтоване збудження і він знов і знов нахвалявся морально знищити Думбрайта, покепкувати з нього так, що той вік не забуде. Його розпирало бажання поділитися з Шульцем своїм задумом, та обережність взяла гору, Воронов споважнів. Лише, так би мовити, під завісу, коли Шульц уже був біля виходу, він ще раз голосно гукнув:

– Вони хотіли позбутися Ворона? Що ж, так воно й буде. Тільки я піду сам. Гучно хряпнувши дверима!

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
У зміїному кублі

На далекій околиці, де кам’яне громаддя міста, наразившись на ліси і озера, розсипалося самотніми будиночками, збочувалась з автостради неширока смуга бетону. При з’їзді на неї, обабіч, впадало в очі чорно-жовте попередження: «Privat», і дорогу від стовпа до стовпа перетинала біла лінія, визначаючи межі приватних володінь. Пірнувши в ліс і вигнувшись на двох-трьох поворотах, дорога закінчувалась біля масивної брами, що, наче щільно застебнута пряжка, стягувала пасок високої огорожі. Ділянка, схована за нею, для цієї лісистої місцевості здавалася дивно пустельною: жодного дерева, навіть кущика.

Зведені тут котеджі і довгі одноповерхові бараки, криті гофрованим залізом, розташовано так, що вся територія проглядається наскрізь.

Посеред одного з бараків ось уже кілька хвилин майже непорушно стояв Думбрайт. На його квадратному обличчі з важкою нижньою щелепою вперше сьогодні з’явився вираз зацікавленості.

– Скільки вони паряться в оцих духовках? – запитав він, глянувши на свого супутника.

– Шість годин, містер Думбрайт, – відповів Шлітсен, звірившись з своїм годинником.

З двох високих, у зріст людини, вузьких металевих пеналів долинали монотонні, пронизливі дзвінки. Не встигав один звук, багатократно відбившись від голих стін великого приміщення, остаточно ущухнути, як на зміну йому вихоплювався новий дзвінок, неприємний і гучний. Час від часу, порушуючи цю монотонність, металеві двері одного з пеналів здригалися і з нього долинав зойк. Зрозуміти, що кричала людина, замкнена в пеналі, було важко, бо зойки поглинались черговим потужним дзвінком. Від кабін пашіло.

– Відмикайте! – коротко наказав Думбрайт.

Двійко дужих парубчаків у цивільному прожогом кинулись до пеналів. Ледве встигли вони відімкнути двері, як з пеналу, звідки долинали зойки, вивалилася людина і впала на цементовану підлогу. Намагаючись підвестися, вона стала рачки і безтямним поглядом озиралася навколо.

– Не можу… не можу… – хрипіла вона. – Води!

Другий, визволений з металевих лабет, мав значно кращий вигляд. Він вийшов з кабіни сам і тепер стояв, похитуючись, ледь згорбившись. Змокріла сорочка прилипла йому до тіла, обличчям стікали струмочки поту. Дихав він важко і часто. З-під навислих брів на Думбрайта дивилися налиті кров’ю очі, сповнені люті й зненависті.

Думбрайт махнув рукою. Двоє підбігли до того, що лежав долі, і волоком потягли його до дверей. Другий, похитуючись, мов п’яний сам рушив слідом за ними. Думбрайт дивився на його широку спину і, коли двері за ним закрилися, сказав:

– Той, перший, – слимак. Умлів від спеки, а вона ж не більша, ніж у нас у Флориді звичайної днини. А оцей, з тієї кабіни, – молодець! Злий! З таким матеріалом і попрацювати не шкода… От що: дайте йому трохи відпочити, а потім відвезіть до міста з дівчатками побавитись. Він на це заслуговує. Що за один?

– Димов, з полонених. Старанний і здібний курсант. Тільки похмурий надто, потайний.

– Дарма! Ми їх готуємо не для виступів у кабаре, публіку звеселяти. А з тим, нікчемою, доведеться поморочитись. Така вже наша доля, – він поляскав Шлітсена по плечу, – з усякого лайна виготовляти цукерку… Ну, ходімо далі!

Шлітсен ледве встигав за Думбрайтом. Той переходив з кімнати до кімнати, з барака в барак, ненадовго затримувався біля невеликих груп курсантів, слухав пояснення інструктора і кидав уривчасті зауваження Шлітсену, який запопадливо до них дослухався, іноді щось занотовував.

Зірка Шлітсена, що так катастрофічно швидко почала меркнути в Іспанії через невдачу з засилкою агентури в Прибалтику, після перебазування школи в Берлін знову високо засяяла на виднокрузі. У Пуллаху знайшлися впливові друзі, обізнані з його заслугами. Вони й допомогли Шлітсену знову звестися на ноги. Як не дивно, а кандидатуру Шлітсена на посаду начальника перебазованої з Фігераса школи підтримав і сам Нунке.

– Не розумію, – запитував його потім Григорій, – чому ви знехтували можливістю раз і назавжди позбутися цього пролази? Який сенс тримати біля себе людину, здатну першої-ліпшої хвилини підставити вам підніжку?

– Бачте, Фред, – хитро примружився Нунке, – ви знаєте моє ставлення до Шлітсена і його до мене. Приязними наші взаємини аж ніяк не назвеш. І на мить я не припустив думки, що з почуття вдячності за мою підтримку він дасть мені спокій, втамує свою пристрасть до інтриг і підкопувань. І все ж я наважився його підтримати. І знаєте чому? А тому, що я його знаю, як власні мозолі, і зможу досить точно передбачити, до чого він вдасться за тої чи тої ситуації. А коли б я завалив кандидатуру Шлітсена, замість нього призначили б когось іншого, можливо ще гіршого, до вдачі якого доведеться наново пристосовуватись. До того ж я зважив на взаємини між Шлітсеном і Думбрайтом. Нашого шановного боса аж пересмикнуло з досади, коли він дізнався, хто став на чолі школи. Конфлікт між ними назріє неодмінно, я в цьому впевнений. І тоді ніякі покровителі з Пуллаха не допоможуть Шлітсену.

– Але ж і ви значною мірою відповідаєте за діяльність школи?

– О, я добре обміркував лінію своєї поведінки і вже натякнув Думбрайту, що мене не задовольняють запровадження Шлітсена. На першому ж обговоренні навчальних планів я висуну свій контрплан. Ось коли Шлітсену перепаде!

Не передбачаючи навислої над ним небезпеки, новий начальник школи тим часом поступово вводив Думбрайта в курс справ, на ходу пояснюючи, як він побудував навчальний процес.

– Я не вважав за потрібне докорінно змінювати розроблений нами ще в Фігерасі план підготовки агентури, оскільки цей план було складено нашими спільними зусиллями, з врахуванням усіх ваших рекомендацій, гер Думбрайт! – злегка вклонився Шлітсен. – Отже, я виходив з того…

– Без преамбули, гер Шлітсен! Я просив би конкретніше. Контингент курсантів, розподіл їх по групах, придатність до роботи у ворожому тилу і ступінь цієї придатності за категоріями один, два і три.

– Усю роботу з новаками ми починаємо з тестів, що дають змогу визначити розумові здібності кожного. Залежно від інтелектуального рівня ми і комплектуємо групи, яким потім належить пройти курс спеціальних дисциплін у тому чи тому обсязі. Така диференціація дозволяє нам максимально прискорити підготовку курсантів, яких ми позначаємо категорією номер три. Вже зараз вони придатні для виконання найпростіших завдань, таких, як диверсії, усунення свідків, викрадення потрібної нам людини тощо. Але на першому етапі всі групи навчаються разом. Це стосується таких дисциплін, як вивчення всіх видів зброї, різноманітні прийоми боротьби, коли діяти доводиться голіруч, вміння орієнтуватися на місцевості. До речі, ми добре обладнали кабінети, де провадяться ці навчання. Можливо, вам буде цікаво бодай зазирнути в цей клас?

Шлітсен забіг наперед і широко прочинив двері до великої кімнати. Вгорі стіни її були щільно завішені плакатами і схемами, нижче, на рівні простягнутої руки, містилися стенди з взірцями зброї усіх виглядів і систем, починаючи з пістолетів і автоматів і закінчуючи багатим набором клинків і ножів. На окремому стенді лежали речі зовсім звичайні з вигляду: авторучки, запальнички, портсигари, запонки, брелоки, застібки для краваток. Але й вони мали найдивовижні властивості: різати, колоти, стріляти, бити в обличчя струменем отруйного дурманного газу.

– Непогана колекція, – кивнув на цей стенд Думбрайт.

Шлітсен скромно опустив повіки, мов учень, якого прилюдно похвалив учитель.

– Так, новинок з’явилося багато… До речі, вправи зі зброєю – найулюбленіша дисципліна наших вихованців. Покажіть, Ломан, чого ми досягли!

Інструктор, який при появі начальства урвав команду, рубонув долонею повітря і владно гукнув:

– Позиція!

Пикатий курсант, з яким він, очевидно, відпрацьовував елементи вправи, заніс вгору руку з довгастим чорним цурпалком.

– Кидок!

Дужий порух кисті – і цурпалок злетів у повітря, випускаючи гостре лезо. Майнувши блискавкою, ніж перетнув кімнату і влучив у самий центр червоного кола, накресленого на макеті.

– Попадання відмінне. Серце! – констатував інструктор.

– Для цих вправ кімната замала, – пояснив Шлітсен. – Доки дозволяла погода, ми їх відпрацьовували па повітрі. Кращі курсанти влучно поціляють у макет чи манекен з відстані двадцяти метрів.

– Непогано! – схвалив Думбрайт і, поляскавши курсанта по спині, привітно кивнув інструктору.

– Я попросив би вас зайти і в отой клас, – вказав Шлітсен на двері в кінці коридору. – Познайомитися з керівником групи, який сьогодні провадить там навчання. Своєрідний унікум: живий покійник. Нунке упхнув його до школи тимчасово, поки у вищих сферах вирішать його долю. Та, виявилося, він для нас людина вельми корисна. Виученик самого Отто Скорцені! А кожен з тих, кому поталанило пройти науку в замку Фріденталь, – ас своєї справи.

– Ховається від правосуддя і, звісно, під чужим ім’ям?

– Щось подібне. Тепер його прізвище Зепп. Вальтер Зепп.

Стишивши ходу, Шлітсен коротко розповів Думбрайту історію з викраданням Вернера Больмана і його фальшивим похороном.

Не заходячи до кімнати, Шлітсен і Думбрайт зупинилися на порозі так званого класу. Тут також навчали вбивати, тільки в інший спосіб – голіруч.

Начальник школи подав керівникові групи знак продовжувати лекцію, і той, анітрохи не знітившись, повів далі свою розповідь:

– Так от, підкреслюю ще раз: ви навіть не уявляєте, яка то тендітна річ організм людини. Знаючи, куди бити і як бити, ви неодмінно подолаєте супротивника. Існує багато надійних ударів. Сьогодні ми опрацюємо декотрі з них: удар у сонну артерію (Зепп повернув манекен і показав дві позначених червоним точки на шиї ззаду), удар у перенісся і удар по горлянці. Робиться це так.

Рука швидко знялася вгору, і ребро долоні врізалось у гумове горло манекена саме там, де стояла червона позначка. Під час удару фізіономія Зеппа перекривилась, блиснув оскал зубів. Здавалось, на мить майнуло справжнє його обличчя, щоб одразу ж сховатися за виразом зверхності і звичної діловитості.

Курсанти реагували на щойно бачене по-різному. Одні пригнічено знітились, вражені несумісністю між звичайними буденними словами і зловісним їх змістом. Інші жадібно, з хворобливою цікавістю всмоктували в себе все почуте і побачене. Декотрі лишалися байдужими. Ці або вміли добре приховувати свої почуття, або ж їх настільки пошарпало життя, що вже важко було будь-чим вразити.

– Зовсім сирий матеріал, – невдоволено буркнув Думбрайт, коли за ними зачинилися двері.

– Група тільки почала спецпідготовку. Тижнів за два ви їх не впізнаєте.

– Мене більше цікавлять ті, на кого вже сьогодні можна розраховувати.

– Тоді пройдемо до класів радіосправи і фотосправи, а потім до шифрувальників. Тут у нас найбільше новинок і зосереджується, так би мовити, наша еліта. Без перебільшень можу сказати, що кожен другий курсант за лічені хвилини спроможний зібрати і розібрати радіоапарат будь-якої системи, бездоганно володіє технікою радіопередавання, може сфотографувати потрібний об’єкт будь-яким апаратом і в будь-якому ракурсі, при будь-якому освітленні, навіть в інфрачервоному промінні.

– І багато їх таких, високомудрих? – У голосі Думбрайта вчувалася неприхована іронія. Шлітсен знітився.

– Набереться близько двох десятків. Погодьтесь, що часу у нас було обмаль. Здебільшого це наші давні вихованці, ще з Фігераса.

– Вразили! Приголомшили! Та достобіса мені всі ваші новинки, коли ви не можете нашкрябати й двох десятків, готових до виконання завдання.

– Ви не так мене зрозуміли, містер Думбрайт! Я мав на увазі лише найкращих. Запевняю…

– Гаразд! Обговоримо все потім. Що у вас тут, що це за емблема на дверях?

– Лабораторія. Заходити в приміщення не рекомендується, але з тамбура, через віконце… Я певен, вас це зацікавить.

Крізь товсте скло Думбрайт побачив щось схоже на хімічну лабораторію. Поміж столами, заставленими силою колб, реторт, пробірок група людей у масках і захисних костюмах схилилась над верстатом, в якому корчився пес. Йому, очевидно, зробили впорскування отрути і тепер спостерігали, як вона діє.

Думбрайт відсахнувся від вікна.

– Що це? – запитує він вражено і, не чекаючи на відповідь, простує до дверей.

Шлітсен розуміє – видовище не з приємних. Та не може ж цей зарозумілий янкі залишитися байдужим до самої ідеї створення осередку, де б глибоко і ґрунтовно вивчався вплив на живий організм тих чи тих хімічних сполук. Адже це теж зброя, тільки зброя потаємна, зручна у застосуванні, про що б не йшлося: раптове вбивство чи знищення повільне або й просте приголомшення жертви, щоб позбавити її сил до опору. Певно, треба було почати огляд саме з лабораторії, як з козирної карти, це враз справило б враження, затушкувало б деякі недоліки в інших ланках.

Думбрайт ішов широким кроком, мовчання затягувалось. Це почало непокоїти Шлітсена, хоч він ще не втратив бравого вигляду, подумки хизуючись з власної винахідливості. Коли Думбрайт знагла зупинився і рвучко повернувся, вся постать начальника школи ще промовляла про його готовність з гідною скромністю сприйняти похвалу. Краєм свідомості він уже починав розуміти, що в його розрахунках щось не так, але осягнути всю міру своєї поразки ще не встиг.

– Ви збожеволіли! – люто вигукнув Думбрайт. – Хто дав вам право марно витрачати кошти і час? Надумали утворити науково-дослідний інститут? Збираєтесь готувати Бойлів і Менделєєвих? Та я засиплю вас дощем з ампул, коли одного ціаністого вам стане замало! Як взагалі ви насмілились підпускати до отрут цю наволоч? Перший-ліпший з них може поцупити цілу пригорщу з того добра, що у вас стоїть на столах! Уявляєте, до чого це може призвести?

– Але вивчити їх дію…

– Вивчити, вивчити… Кожна фірма, що стане вашим постачальником, разом з ампулами зобов’язана надіслати і інструкцію, яка міститиме все, – розумієте: все! – стосовне її продукції. Спроможні ви зрештою второпати це? Теж мені – Чезаре Борджіа!

Гамір голосів перервав цю сцену: трохи віддалік з барака вибігали курсанти, і відразу ж невеличкий майданчик завирував, немов хлинув на нього стрімкий потік. В одних місцях він закручувався коловоротом, в інших розтікався спокійним плесом, щоб знову збуритися, жбурнути додолу тих, хто борюкається чи просто зчепився в запеклій бійці.

– Якого дідька знялася ця колотнеча? – запитав Думбрайт Домантовича, що саме наблизився до них.

– Вивів своїх хлопців провітритись. Очманіли біля техніки. Хай трохи почубляться. Від цього подвійна користь: удосконалюватимуть свою вправність і витратять зайвину, енергії, обмежену рамками дисципліни. З того часу, як їх позбавили відпусток до міста, вони просто шаленіють з нудоти.

Думбрайт підвів очі на Шлітсена:

– Чому вдалися до таких заходів?

– Готуємось до ряду відповідальних акцій. Треба запобігти проникненню відомостей про нашу діяльність за межі школи. Досить одного необережного слова, сказаного у нападі п’яної відвертості…

– Що ж, схвалюю.

– Може, і з Димовим слід зачекати?

– Хлопцеві треба прийти до норми після сьогоднішнього. Відправте його з якоюсь надійною людиною, ну хоча б під наглядом Домантовича.

Домантович скривився:

– Не дуже приємний попутник. Надто похмурий і неговіркий як на мене.

– Тим краще, що неговіркий. Партнершу йому доберіть самі, з тих, кого ми тримаємо для спеціальної обслуги.

– Буде виконано. Дозвольте піти перевірити, чи очуняв бідолаха після експерименту?

Менш за все хотілося Шлітсену відправляти Димова саме з Домантовичем, та відхилити його кандидатуру він не наважився. Тоді довелося б признатися у своїх підозрах, розповісти Думбрайту про загадкове мовчання агентів, засланих до Чехословаччини і Угорщини, про сумнівний успіх з засилкою агентури в Радянський Союз. Рано чи пізно про це, звичайно, доведеться доповісти, тільки не сьогодні, боронь боже прохопитися словом сьогодні! Тим більше, що всі побоювання, можливо, безпідставні.

– Підемо далі чи, може, хочете трохи перепочити?

– Я б зробив маленьку перерву і проглянув весь навчальний план.

У кабінеті Шлітсена чиїсь невидимі руки заздалегідь сервірували стіл на дві персони. Думбрайт схвально подивився на нього.

– Тільки тепер я зрозумів, що зголоднів. О, ви передбачливий господар! – кинув він, потираючи руки.

– Обідня пора, – скромно пояснив начальник школи. – І кмітливість фрау Емми, яка править у нас за господарку. Вона відразу зрозуміла, що сьогодні я приймаю особу високого рангу.

– Тоді перший тост за неї! – Думбрайт безцеремонно, не чекаючи запрошення господаря, виповнив свій келих аж по вінця, відмахнувшись від содової, яку присунув йому Шлітсен. – Нерозбавлене віскі полірує нутрощі, розгонить кров, збуджує вовчий апетит, що я вам зараз і доведу.

Апетиту Думбрайту справді не бракувало. Розмова обірвалась, деякий час у кімнаті було чути тільки брязкіт ножів і виделок. Нарешті, коли перший голод втамували, Думбрайт трохи відсунув від стола своє крісло, відкинувся на його спинку, випростав ноги і з смаком почав обрізати кінчик сигари.

– То що, кажете, Зепп нам може стати у великій пригоді? – запитав вій так, ніби розмова про Больмана припинилася щойно.

– Безумовно.

– Тоді ось що: покличте його сюди і залишіть нас наодинці хвилин на п’ятнадцять. Сам на сам, в інтимній обстановці, я спробую його промацати.

– Зараз розшукаю. Тільки попереджаю: не дуже його пригощайте. Здається, і в халепу він ускочив через те, що перепився. Досить з мене одного клопоту – з Вороном.

– Як, до речі, його справи?

– Звівся на ніщо, ледве ноги тягає. Ми відсторонили його від будь-якої роботи. Прийде, потиняється і чвалає до свого лігва.

– Я ще в Іспанії радив Нунке позбутися цього типа! Там би його зникнення не привернуло нічиєї уваги. А тепер, під боком у його колишніх англійських колег…

– Надокучатиме нам він недовго, – примирливо зауважив Шлітсен і попрямував до дверей.

Після всього з’їденого і випитого Думбрайт розімлів. Хотілося спати. Щоб прогнати дрімоту, він узяв був теку в навчальними планами, залишену начальником школи, перегорнув кілька сторінок, вихоплюючи очима з тексту то окремий рядок, то абзац, і так позіхнув, що аж зсудомило щелепи. Ні, хай йому грець, на сьогодні з нього досить! Кинута недбалою рукою тека летить на друге крісло, але не потрапляє на сидіння, а, вдарившись об його край, падає на підлогу. Папери розсипаються.

Присівши навпочіпки, Думбрайт згрібає сторінки, відсапуючись, уголос лається. Ху! Тепер можна сісти знову. На щастя, сторінки навчального плану і три його копії схоплено скріпками. На внутрішньому боці теки кілька кишень: велика, трохи менша і чотири зовсім дрібних, очевидно, для марок. Пальці механічно обмацують їх. Порожньо, всюди порожньо. Та ні, в найглибшій, у самому куточку, зібгано якийсь папірець. Думбрайт витягає його, вирівнює долонею, хоче покласти назад, і раптом рука застигає, очі з цікавістю прикипають до сторінки, що, мабуть, випала з нотатника. Почерк Шлітсена. Початку речення нема. Сторінка починається словами:

«… якщо вдумливо проаналізувати всі ці факти.

п. 4. Дивно, що ніхто не подбав про розслідування причин загибелі Вайса. Версію, висунуту Шульцем, Нунке сприйняв з дивовижною легковажністю. Незрозуміла і позиція містера Думбрайта. Адже Вайса разом з Шульцем він надіслав за моєю порадою. Чому ж тоді йому на думку не спав такий варіант: Вайса…»

Жили на скронях Думбрайта набрякають. Він знову нишпорить по кишенях теки, хоч знає: там нічого нема… Пункт четвертий. Значить, йому передували три пункти й невідомо, які цифри виводила рука Шлітсена далі. Дорого б заплатив Думбрайт, щоб прочитати весь донос! Цікаво, кому ж цей мерзотник адресував його? І чи встиг комусь надіслати? А втім, яке це має значення? Однак такого не можна пробачити. «Ну, начувайся, погань! Рано чи пізно я зітру тебе на порох!»

Перший вибух гніву минув. Аркушик сховано у внутрішню кишеню піджака. Дві склянки холодної води остаточно вгамовують нервове збудження. Проте й говорити зараз ні з ким не хочеться. Тим більше з Больманом. Надто вже вихваляв його Шлітсен! З чого б це?

Та Больман уже ввійшов у кімнату. Думбрайт окидає його похмурим поглядом.

«Тварюка, – думає він, – міг би хоч трохи причепуритись і поголитись».

Ніби прочитавши його думки, Больман вибачається:

– Даруйте, що з’явився в такому вигляді. Та до мого обличчя зараз взагалі ніщо не пасує. – Він проводить рукою по щоках і підборіддю, де вже починає кучерявитись борідка. – Що вдієш: камуфляж!

– Сідайте, гер Больман!

– З вашого дозволу, Зепп.

– Маєте рацію. Прошу, гер Зепп! Чим обмиємо наше знайомство?

– Трохи віскі, будь-ласка!

Думбрайт хлюпає собі лише на денце, Больману наливає повний келих, підсуває тарілки з закускою.

– Ви тут людина нова, гер Зепп, а свіже око причепливіше, особливо у людини, котра сама пройшла добру науку. Скажіть, якої ви думки про організацію роботи в школі?

– Відверто?

– Звичайно. Тільки на відвертість такої досвідченої людини я й розраховую.

– Школа не відповідає вимогам сьогоднішнього дня. Підготовка агентів, майбутньої резидентури – все то речі потрібні, але йдеться про потреби завтрашні й позавтрашні.

А що ми даємо сьогодні? Як ми використовуємо зручне територіальне розташування школи? Не можна припускати, щоб у зоні, окупованій радянськими військами, вплив росіян день у день посилювався!

– Що ж ви пропонуєте?

– Створити при школі невеличкі загони. Прибрані у форму радянських солдат, вони систематично повинні з’являтися то там, то там: грабувати місцеве населення, ґвалтувати жінок і дівчат, влаштовувати дрібні диверсії. Це збуджуватиме в душах німців зненависть до росіян, невіру в їх пропаганду. Сьогодні, вже сьогодні треба це робити, бо програш у часі може стати фатальним.

Рубом долоні Больман б’є по краю стола, ніби підкреслює останнє слово, потім жадібно припадає устами до келиха.

– А кадри? – недовірливо запитує Думбрайт. – Де ви візьмете стільки людей?

– З поповнення, до навчання якого ми тільки приступили. З того баласту, що є в кожній групі. Цього цілком досить. Адже загони будуть невеличкі: три, чотири, найбільше п’ять чоловік. Такій кількості неважко буде просочитися в східну зону, вони не привертатимуть до себе уваги: кому спаде на думку, що ці хлопці в солдатському одязі вийшли не на звичайну прогулянку.

Розмова точиться й точиться. Думбрайт запитує, Больман відповідає. З усього видно – ці двоє знайшли спільну мову. Розсталися вони по-дружньому.

– Запам’ятайте: нікому до наради ні слова, – нагадав Думбрайт. – Викладіть ваші міркування і завтра подасте мені.

Домантович звернув на обочину і вимкнув двигун. Машина по інерції проїхала ще кілька метрів і плавно зупинилась. Димов, який сидів поруч, навіть не прокинувся. Домантович вийшов з автомашини і оглянувся. Мокра пряма стрічка бетону стрілою розсікала ліс і, ніби розігнавшись, збігала на далекий пагорб. Звідси здавалося, що там, на височині, сірі пошарпані хмари ось-ось зачепляться за крони дерев, за їх голе, розчесане вітром гілля.

– Ей, друже, очуняй, приїхали! – гукнув Домантович попутникові.

Димов, позіхаючи, виліз з машини.

– Що трапилось?

– Погуляв, і годі, берись до роботи! Треба підкачати балон. Бач, розіспався, так і царство небесне проспиш! – Домантович вийняв насос і подав його Димову.

Дивлячись на його широку спину, що мірно похитувалась у такт порухам, він знов і знов запитував себе: варта чи не варта ця людина того клопоту, якого завдає йому останнім часом. Свого часу розповідаючи про історію викрадення Больмана, Григорій порадив:

– Придивись, Мишко, до водія санітарної машини, яку ви нам спорядили. Він відкілясь з Сибіру, здається мені, сумує за рідним краєм. Спробуй дізнатись, чим дихає. Тільки дивись, обережно!

Відтоді Домантович не випускав Димова з поля зору, часом кидав дружню репліку, сповіщав йому першому якусь шкільну новину. Але всі ці дрібні вияви уваги аж ніяк не впливали на Димова, він залишався неговірким, як і досі, захованим у собі. Тільки вчора щось схоже на вдячність уперше промайнуло в його очах. Це сталося перед випробуванням у тих клятих металевих пеналах, коли Домантович крадькома тицьнув йому в руку таблетку і сказав: «Ковтнеш, якщо буде несила».