Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 34 страниц)

– Чому ви не доповіли про це Нунке?

– Нунке на той час у Римі ще не було, а коли він приїхав, історія з загибеллю Вайса забила нам обом памороки. Так я прогаяв час, вирішив – скажу після першої ж зустрічі з Хейєндопфом у Німеччині. На щастя, він досі не озвався.

– Ви мали на увазі цю загрозу? Нову зустріч з ним?

– Її наслідки. Моя відмова, немає сумніву, примусить їх вдатися до шантажування. ЦРУ, треба гадати, відоме моє справжнє прізвище, і на світ з’явиться ухвала військового трибуналу американських окупаційних військ присудити барона Генріха фон Гольдрінга до страти. Присуд ще не втратив чинності.

– Я міг би владнати цю справу, але вважаю краще прийняти пропозицію Хейєндопфа.

– Екселенц!

– Цього вимагають інтереси Німеччини, гауптман! Офіційно ми працюємо в щільній співдружності з американською розвідкою, насправді ж… – Обличчя Гелена спохмурніло, губи стиснулись, злилися в одну тонку рисочку, повіки примружились, – … насправді ж вони й досі вважають нас філією ЦРУ, його виконавчим органом. Рано чи пізно це становище зміниться, не може не змінитися. І чим скоріше це станеться, тим краще. В наших силах, наш прямий обов’язок якомога прискорити процес відокремлення. Ось чому нам так важливо мати серед них своїх людей. Ви будете одним з них. Постачаючи їх інформацією, яку ми для вас добиратимемо, – о, цілком вірогідну! – ви натомість інформуватимете нас про їхню німецьку агентуру, той чи той захід. У процесі роботи ви будете одержувати відповідні завдання. Випадок сам біжить нам у руки, не можна цим нехтувати!

«Може, це перевірка, пастка?» – Григорій сидів непорушно, весь його вигляд промовляв про те, наскільки він приголомшений такою пропозицією.

– Боюся, екселенц… боюся не впоратись… Я німецький офіцер і виступати в ролі запроданця… Не знаю… не знаю, чи вистачить у мене сил і вміння…

Мета виправдовує засоби, Шульц! А мета наша велика: відродити честь і міць нації! Невже я помилився і ви належите до категорії тих, хто воліє прийти па готовеньке?

– За свою вітчизну я ладен накласти життям.

– Ми вимагаємо від вас меншого.

Шульц підвівся і виструнчився:

– Готовий виконати будь-яку вашу вимогу, – промовив він урочисто.

– Давно б так. Ви казали, Хейєндопф служить під началом полковника Гордона? Гордон… Гордон, знайоме прізвище. Ага, він очолює тут, у Мюнхені, Технічне бюро. Тоді ось що. Ми дамо вам координати. Зробіть так, ніби ви з Хейєндопфом зустрілися випадково. Не порушуйте першим мови про його пропозицію. Хай він нагадає про неї сам. Ну, а тоді…

Гелен урвав мову і натиснув на кнопку селектора. Двері нечутно прочинилися, і на порозі з’явилася постать секретаря. Високо звівши брови, він застиг у позі поштивого чекання.

– Йдеться про одного з підлеглих полковника Гордона – Девіда Хейєпдонфа. Вручите геру Шульцу його адресу, всі інші координати, де з ним можна зустрітися. Зробіть це негайно, Готгард!

– Буде виконано, екселенц!

Секретар вийшов, Фред Шульц запитливо глянув на генерал-лейтенанта.

– Чи маю я повідомити про нашу розмову Нунке?

– Я зроблю це сам. Ми з ним ще не покінчили справи. Для Думбрайта ж – нашої з вами розмови не було. Вас викликали сюди в справі Больмана.

– Смію запитати: будуть ще якісь вказівки?

– Приступайте до виконання завдання!

Шульц підвівся:

– Тоді дозвольте відкланятись! Докладу всіх зусиль, щоб виконати ваше доручення якнайліпше.

– Бажаю успіху, Шульц! – Гелен злегка кивнув головою.

Ніч Гончаренко провів у якійсь приватній квартирі, де завбачливий Готгард загодя замовив йому й Нунке по кімнаті. Можна було б увечері потинятись по барах, ресторанах, кабаре, де звичайно збираються американські офіцери, та менш за все на світі хотілося Григорію зустрітися сьогодні з Хейєндопфом. Надто напруженим був день, щоб пройти крізь ще одне випробування. Обмежений и хвалькуватий, колишній заступник коменданта табору для переміщених осіб, який дбає лише про свій бізнес, викликав у Григорія непереборну відразу. Не таку, як Гелен, Думбрайт і Нунке – ті принаймні були сильними супротивниками, і кожна перемога над котримсь із них приносила почуття внутрішнього задоволення. З Хейєндопфом же не треба довго мудрувати, відшукуючи до нього якийсь підхід. Усі його інтереси зосереджувалися навколо одного – збагатитися, за всяку ціну збагатитися, використавши сприятливу ситуацію. Примітивна амеба, що викидає псевдоніжки в напрямі поживи… Ні, хай йому грець, Хейєндопфу! Краще раніше покластися спати.

І Григорій міцно заснув, ледве торкнувшись головою подушки: розмова з Геленом добре вимучила його.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Дівчина з кабаре

Ранок був таким же похмурим, як і вчора. До того ж знявся ще й вітер. Він гнав по небу кучугури хмар, а по затужавілій землі зчорніле листя, клапті газетного паперу, використані білети в кіно, зібгані пачки від сигарет – все те сміття, яке назбирується протягом ночі у великому місті, багатому на кабаре, вар’єте, казино й інші місця розваг, де життя точиться мало не до ранку.

Піднявши комір пальта і глибше насунувши капелюх, Григорій попрямував по Леопольдштрассе, потім близько міського парку звернув у якусь бічну вулицю, шукаючи найближчої дороги до набережної. У пам’яті Мюнхен зберігся таким, яким він його бачив під час двох своїх приїздів у дні війни. Сучасне добре розплановане місто з багатоповерховими гарними будинками, бульварами і скверами, великими парками розташувалося широко і привільно, як і належало столиці землі Баварської. Нові квартали поглинали старе місто на лівому березі Ізара з його кривулястими, вузькими вуличками і тупичками, затискували його з обох боків, залишаючи, проте, незайманим, як данину старовині.

Бертгольди жили десь у північній частині Мюнхена, в аристократичному районі Швабінга. Цікаво, чи зберігся їхній будинок? Союзні війська наприкінці війни піддали Мюнхен особливо інтенсивному бомбардуванню. Сліди його помітні куди не глянь. Мов вирвані з щелепи зуби, зяють отвори в місцях суцільних забудов.

Подекуди вони замасковані величезними щитами реклам, там же, де прогалини особливо великі, руїни закривають високі паркани, над якими іноді височать нові будинки. Але їх мало, надто мало, якщо порівняти з тим, що змів шквал війни.

Нарешті попереду блиснула сіра стрічка Ізара. Григорій виріс близько Дніпра, і в кожному місці, куди закидала доля, його насамперед тягнуло до річки, як до чогось спорідненого з тим, що він залишив удома. В бурхливому або спокійному плинові води йому вбачалися обриси улюблених куточків милих серцю берегів, то пологих, порослих верболозом, то крутих, з поодинокими красенями-дубами, з височини яких ще, може, запорожці озирали далекі луки й заплави, пильнуючи, чи не скрадається десь підступний і лукавий ворог.

Ізар нічим не нагадує Дніпра. На обох його берегах височать будівлі – місто давно вже переступило водний рубіж. Улітку ріка з кількома перекинутими через неї мостами, мабуть, дуже прикрашає місто. Недурно ж Мюнхен називали «Ізарськими Афінами». Але тепер смуга дерев і кущів, що облямовує береги, оголилася. Крізь безлисте гілля похмуро прозирають обшарпані будівлі впереміж із руїнами – вони, мов проказа, роз’їдають колись стрункі ансамблі. І здається, ніби сама ріка хоче їх якнайскоріше проминути, тому й котить так швидко свої свинцево-сірі хвилі. Схилившись на парапет, Григорій жадібно вдихнув вологе повітря. Не те, застояне і туманне, яким дихаєш у центрі міста, а гостре й холодне, здобрене пахощами водоростів, кори дерев, глиці, всього того, що, мов данину для старшого брата Дунаю, несе з собою ріка, народжена в далеких гірських верховинах.

Добрий сон і рання прогулянка висвіжили голову. Поволі йдучи вздовж набережної, Григорій відновлює в пам’яті розмову з Геленом, власне, не всю розмову, а ті багатообіцяючі слова про новий, ширший обсяг роботи, на який заслуговує Фред Шульц. «… Вам доведеться мандрувати в усіх напрямках і по усіх секторах… Для роботи, яку ми збираємось вам доручити, це має першочергове значення», Ці два речення не сходять з думки. Григорій уже давно незадоволений собою: надто довго триває вживання в нове середовище. Правда, він зав’язав багато знайомств, що вже стали йому в пригоді для встановлення дислокації тих осередків, де провадиться таємна робота, спрямована проти його Вітчизни, проти демократичних сил німецького народу, проти країн соціалістичного табору. Ці осередки ховаються за вивісками всіляких відомств, бюро, земляцтв, спілок ветеранів війни, товариств по трудовлаштуванню переселенців, часто-густо просто за фасадами звичайних крамничок або філій акційних товариств. Але до виконання основного завдання – викрити глибоко законспіроване фашистське охвістя – ще далеко. А саме тепер, саме тут, у Німеччині, він у повному обсязі зрозумів, наскільки важливо для всього людства не дати прорости отруйному зерну.

Під час війни було легше: по один бік – ворог, по другий – Радянська Армія, ти мусив зірвати ворожі плани, наблизити час перемоги. І ти діяв як міг, спрямувавши всі сили на досягнення поставленої мети. Націленість у одну точку породжувала і прямолінійність дій, до яких би маневрів не доводилось вдаватися. Тепер не так. Тепер ти не знаєш, де причаївся ворог, хто ті потенційні спільники, на яких цей ворог може розраховувати. В душах німців розбрат. Ганьба поразки, тягар провини, який якнайскоріше хочеться скинути, уражена національна гордість, солодкі спогади про такий ще недавній переможний марш по Європі – на цьому ґрунті легко зростити ідею реваншу, сп’янивши уяву тисяч і тисяч людей, відвиклих від самостійного мислення, примарними гаслами і облудливими закликами. Ти мусиш все це враховувати і діяти, бо питання часу – найголовніше, коли йдеться про розтління народної душі. Все це думане й передумане, нема чого до нього вертатися знову. Подбай краще, щоб повернутися в Берлін. А для цього треба відшукати того осоружного Хейєндопфа. За даними Готгарда, Технічне бюро містилося в районі Хайдгаузена. Очевидно, слід передусім познайомитися з його географією. Мабуть, десь поблизу і вулиця Ейнміллерштрассе, де мешкає Хейєндопф. Це ті дві ключові позиції, які треба взяти під контроль. Тоді, може, ще до вечора пощастить здибатися з ним…

Григорій прискорює ходу, картаючи себе за те, що не подбав завчасно про карту Мюнхена. Втім, Хайдгаузен, здається, в східній частині міста.

Біля зупинки таксі, яку Григорій здибав, за кілька кварталів не було жодної машини, а пасажирів зібралося чоловік п’ять. Роздратовані необхідністю чекати, вони обмінювалися уривчастими репліками, ганячи роботу міського транспорту, здирщиків-таксистів, що вранці воліють відлежуватись під перинами, бо вночі, розвозячи «амі» з їхніми дамами, гребуть гроші лопатами… Краєм вуха прислухаючись до цих розмов, Григорій неуважним поглядом пробігав по рекламному щиту, заліпленому свіжими афішами. Скромні театральні анонси і оповіщення про концерти, мов бідні Попелюшки, тулилися в самому низу щита, поступаючись місцем кінорекламам, з яких клично дивились золотоволосі красуні чи зводив просто вам у обличчя пістолет елегантний убивця в машкарі. Менш мальовничі, але теж промовисті, барвисті афіші кабаре і вар’єте сповіщали про зміну програми чи появу нової зірки. Слизнувши по них очима, Григорій вже хотів відвернутися, аж раптом його погляд зачепився за щось знайоме. «Джованна! Чарівна синьйора Джованна сьогодні співатиме тільки про любов!»

«Дурниця! – сам собі заперечив Григорій. – В Італії це дуже поширене ім’я. З якого дива співачка з другорозрядного римського, ресторану опинилась у Мюнхені?.. А може, її зірка звелася так високо, що тепер її запрошують у зарубіжні турне?»

Впритул підійшовши до щита, Гончаренко став розглядати вмонтовані в афішу фотопортрети. Просочившись крізь напір, клейстер перетворив їх просто на темні плями. А проте… Так, у загальному обрисі голови є щось знайоме. І коли зважити, що Джованну він востаннє бачив у товаристві Хейєндопфа…

– Кабаре «Цум гольденен Штерн!» – наказав Григорій водієві таксі, коли надійшла його черга сідати в машину.

Великий плакат біля входу в «Золоту зірку», на якому співачку було намальовано на повний зріст, розвіяв сумніви. Те саме обличчя, така ж струнка постать, така ж постава голови. Отже, Джованна тут, і привіз її сюди, звичайно ж, Хейєндопф.

Кабаре у вранішній час було закрите для відвідувачів, і появу Григорія тут зустріли не зовсім приязно.

– Синьйора з’являється о восьмій вечора, – холодно пояснив кельнер, що керував прибиранням приміщення. – Де вона живе?.. – Він знизав плечима.

– Гер обер! – спинив його Гончаренко, побачивши, що кельнер хоче відійти. – Я привіз їй дуже важливе повідомлення з дому. Розумію, що відбираю у вас час, і тому прошу, покінчивши з справами, випийте за моє здоров’я. – Купюра з гаманця Григорія перейшла в руку кельнера. Той відразу пом’якшав:

– Здається, на Брієннерштрассе, 45. Звернете з Леопольдштрассе поблизу Театіненкірхе. Вельми вам вдячний, на все добре!

І ось уже Григорій сидить у невеличкому пивному барі, звідки добре проглядається весь квартал, на якому розташований будинок номер 45.

Навряд Джованна вийде з дому так рано. Зараз тільки дванадцята, а лягла вона, певно, пізно. І взагалі невідомо, чи вийде вона до вечора. Пусте марнування часу. А що коли наважитись і зайти самому? Не настільки він з нею знайомий, щоб мало це природний вигляд. Дізнавшись про такий несподіваний візит, Хейєндопф зрозуміє, що Фред Шульц шукав побачення саме з ним. І тоді він диктуватиме умови.

Славнозвісне мюнхенське пиво не смакує. Григорій випив лише півкухля, і в роті гірчить. Та й холодно у барі так, що змерзли ноги. Найпростіше зайти до вар’єте ввечері. Не хочеться! Тоді доведеться заночувати в Мюнхені. Марія не знає, що він виїхав з Берліна, і тепер нервує. Він не встиг її попередити, і сам непокоїться, тягне його в Берлін, наче у власний дім. До деякої міри він таки став його домом: там Домантович, Марія, десь загубився у нетрях міста Карл Лютц. Бідолашний Карл, увесь час він не йде йому з думки. Григорій написав Лютцу на головпоштамт до запитання. Як директор бюро розшуків, цілком офіційно перевірив, чи забрав абонент номер 260 свою пошту, і виявилось – усе його листування лежить на місці, ніхто по нього ось уже три місяці не приходив. Отже, і листа Григорія Карл не одержав. Виїхав куди, чи що? Треба розшукати Карлового брата, при можливостях, які має бюро, зробити це буде неважко. Навіть не доведеться самому братися за пошуки, – просто треба написати на своє ім’я від когось заяву. Як він не подумав про це раніш? Є ще один канал – мати Курта. Не може бути, щоб Курт не писав Лютцу про свій намір переїхати до Німеччини. Можливо, ці двоє уже зустрілися і тепер самі його розшукують?

У барі відвідувачів побільшало, вікно, біля якого стояв столик Григорія, спітніло. Тепер крізь нього майже нічого не видно. Треба йти!

Розплатившись з барменом, Гончаренко підвівся. Мало не годину він тут змарнував, а вийшов пшик!

Пройшовшись уздовж Брієннерштрассе і ще раз глянувши на будинок під номером 45, Григорій раптом уявив, що його розшукує Нунке. Ранком, одразу після сніданку, його шеф знов подався в Пуллах, на ходу кинувши, що сьогодні ввечері вони, можливо, виїдуть. Треба подзвонити господарці квартири, що він повернеться за годину-півтори. Звідки ж зателефонувати? Григорій згадав, що бачив з віконця таксі телефонну будку біля виходу на Леопольдштрассе.

І справді, це був таксофон, та ще й діючий. Нетерпляче позираючи на спину жінки, яка безугавно торохкотіла в трубку, Григорій не витримав і постукав пальцем у скляні дверцята. Жінка з сердитою гримасою озирнулася, і враз її очі засвітилися радістю.

– Ви? – вражено вигукнула вона, прочинивши дверцята.

– Джованна? – з таким же щирим здивуванням обізвався Григорій. Стільки стеріг, поки вона вийде з дому, а зустрілися цілком випадково!

– Мадонна міа! – сміялась дівчина, потискаючи Григорію руки. – Ніби я знову в Римі, ніби знову… – Сміх її раптом урвався, по обличчю промайнула тінь.

– От уже не сподівався зустріти вас у Мюнхені!

– Подумати тільки: ми живемо в одному місті!

– Я тут проїздом. Якщо впораюсь із справами, сьогодні й виїду.

– До Італії?– швидко запитала Джованна.

– До Берліна.

– А-а, – розчаровано промовила дівчина і враз знову пожвавішала. – Та ми ж з Девідом теж маємо переїхати в Берлін! Він якраз там, лаштує приміщення для своєї служби… Знаєте що? Я вас не відпущу! Ну, зробіть мені таку ласку, хоч поснідаємо разом! Я почастую вас не остобісілою яєчнею з беконом, а справжніми спагетті під соусом! Ви навіть не уявляєте, яка я щаслива, що зустріла вас у цьому гидкому Мюнхені.

Джованна просила так щиро, її обличчя випромінювало таку непідробну радість, що Григорій не мав сили відмовити.

– Гаразд, спокусили-таки своїми спагетті,– розсміявся він. – У моєму розпорядженні є година, з радістю проведу її з вами.

Вони повернули назад, ступили на сходи.

– Ой! – раптом скрикнула Джованна. – У мене ж не прибрано! Знаєте що? Ви поволі йдіть угору, аж до шостої квартири і там трохи зачекайте. А я побіжу вперед і миттю порозтикаю своє шмаття. Згода?

Підбори, дівчини задріботіли по сходах, Григорій витяг сигарету, запалив. Веселою, кипучою експансивністю, притаманною італійцям, війнуло на нього, немов під хмарне осіннє небо прорвався струмінь тепла. Він навмисне зупинився на першій площадці, на другій, аж поки не випалив усю сигарету… Подолав ще один марш сходів. Ось і квартира номер шість. На порозі дверей на нього чекала Джованна.

– О, мадонна міа, я думала, ви втекли! Злякалися побачити розгардіяш і подалися геть. Та я поворотка.

Що це так, можна було здогадатись, окинувши кімнату побіжним поглядом. Тут наче промчалась буря, змівши всі розкидані речі докупи. Вони випиналися під ковдрою, поспіхом накинутою на ліжко, громадилися під шаллю на невеличкому столику в кутку. Зате центр кімнати був вільний, стіл вкривала гарна скатертина, в низькій круглій вазі полум’яніло багряне й жовтогаряче листя, висушене праскою.

– Гарний букет.

– Справді? – зраділа Джованна і обережно, кінчиками пальців торкнулася тендітного листя. – Коли мені стає дуже сумно, я ставлю букет біля свого ліжка й дивлюся, дивлюся, аж поки перед очима починають стрибати сонячні зайчики. І тоді мені здається – то саме літо, саме гаряче сонце надсилає мені своє привітання. Дивно, правда?

– Не дивно, а добре. Лише зачерствіле серце не помічає всіх див, що дарує нам природа.

– А Хейєндопф називає мій букет сухим мотлохом і вже кілька разів намірявся викинути його па смітник.

– Ну, Хейєндопф…

– Давайте про нього не згадувати. Я на хвилинку вибіжу на кухню, подивлюсь, чи поставила господиня квартири окріп для спагетті. А соус готуватиму тут. Ви не заперечуватимете?

– Навпаки, я люблю дивитись на жінок, коли вони пораються по господарству. Я рано втратив матір і мені завжди не вистачало родинного вогнища.

Джованна витягла з серванта якісь пляшечки, слоїки, пакетики й заходилася заповзято щось розтирати, змішувати, присолювати і приперчувати, час від часу куштуючи цю суміш, то кривлячись, то зморщивши носа, з апетитом прицмокуючи.

– Усе! – нарешті сповістила вона. – Лишається тільки прокип’ятити. – Вона знову зникла на кухні й хвилин за п’ять повернулася, несучи на таці тарілки, паруюче блюдо спагетті, соусник з підливою.

– Ну як? – запитала вона заклопотано, коли гість покуштував приготовану нею страву.

– Знаменито! Такого не знайдеш у найкращих ресторанах Рима. Ви чаклунка.

– Пхе, ресторани! До всіх припасів треба вкласти ще й душу. Так принаймні казала моя мама.

– Вона, сподіваюсь, жива й здорова?

– Теж померла, коли я була отакісінькою. Батько вдруге одружився і невдовзі виїхав кудись з своєю дружиною, залишивши мене на тітку. Ех, не хочеться й згадувати!

– Вона була лиха?

– Просто нещасна, а тому дуже дражлива. Невдало вийшла заміж. Дядько Еміліо був не те що поганий, а якийсь недолугий. Відразу обсіли злидні, а тут одне за одним діти. Ще й я на додачу. От і гримала вона цілий день, кляла когось із нас і своє осоружне життя. Коли я підросла, мене охопив страх: невже й мені судилося таке життя? Стати старою, не встигши і розквітнути? І подалася в Рим… Здавалось, там більше шансів. А що вийшло? Раніше бідувала, а тепер стала ще й голодувати, бо в таких, як я, єдиний шанс – панель. Мені ж хотілося лишитися чесною дівчиною. Щасливий випадок звів мене з старою синьйорою, яка мала практику косметички. Служила в неї за самі харчі, зате вона взялася навчити мене професії манікюрниці. В моїй уяві це було вершиною кар’єри, незбагненним зльотом угору. І справді, влаштувавшись у перукарню, я вперше відчула під ногами якийсь ґрунт, а то все здавалося, що ступаю по трясовинню, яке ось-ось мене засмокче… Ой, що це я! Знайшла чим розважити гостя! Краще вип’ємо кави й поговоримо про щось веселіше.

– А мені приємніше було б, аби ви вважали мене не гостем, а другом, з яким не добираєш ні слів, ні тем для розмови.

Джованна звела на свого співрозмовника вдячний погляд:

– Спасибі, Фред! Як дивно: я бачила вас лише двічі, ми майже ні про що не говорили, а таке відчуття, ніби знаю вас давним-давно… Ви з чим питимете каву? З коньяком, лимоном чи, може, з молоком?

– Маленька чашечка чорної кави і, коли ваша ласка, склянка холодної води.

– А може, склянку холодного оранжу? Поставлю вам воду і оранж, переконаєтесь, чим краще запивати. – Джованна витягла з холодильника бляшанку з помаранчевим соком, розлила його в два келихи, збігала на кухню по воду. В її пожвавленні не було нічого штучного, з усього було видно, як тішить її сама можливість щиро поговорити з людиною, хоч якоюсь мірою причетною до її життя на батьківщині.

– Як же ви стали співачкою? – запитав Григорій, коли питання про воду і оранж було остаточно вирішено на користь останнього.

– Ми, італійці, всі кохаємось у співах. Скільки себе пам’ятаю, я завжди муркотіла собі під ніс якусь щойно почуту пісеньку. Я схоплювала її відразу, немов і слова, і мотив уже давно жили в моєму мозкові й серці. Знайомі дивувалися з моєї здібності, і тоді я наважилась на божевільний крок: почала відкладати гроші, щоб брати уроки співу у справжнього спеціаліста. Не знаю, чим я тоді живилася, мабуть, самими мріями. А що вийшло? Я змогла оплатити близько двадцяти уроків, а далі й ноти не могла вивести, так виснажилась від постійного недоїдання… І все ж ці уроки щось мені дали. Я побачила, як треба триматися на сцені, навчилася співати під акомпанемент. Було зухвалістю з таким куцим набутком виступати прилюдно, шукати десь ангажементу. Та я вперто ходила від вар’єте до вар’єте, від кабаре до кабаре, аж поки не влаштувалась у тому ресторані, де ви мене побачили. На той час я вже трохи набралася розуму, знала, що на більше не можу розраховувати, розуміла – то сходинка не до успіху, а до самісінького пекла, і все ж… Адже правда: кожен вважає свою долю зовсім відмінною від долі інших? От і я плекала в серці надію, що, як Едіт Піаф, про яку в нас багато писали, теж виб’юся на поверхню, що мене помітять, що з’явиться якийсь благодійник-меценат… Не смійтеся з цих дурних мрій. Які б не були вони безглузді, але завдяки їм я ще борсалась, силкуючись виплисти на чисту воду. Адже тоді я ще вважала себе артисткою, а не просто дівчиною з кабаре.

– У вечір нашого знайомства ви і співали, як артистка. З непідробною щирістю, яка вплинула на присутніх. А це багато важить, коли публіка така строката.

Обличчя Джованни пояснішало:

– Ви справді так вважаєте?

– А ви хіба не відчули контакту, що встановився між вами і публікою?

– Я вийшла в зал, мов сновида, приголомшена страшною для мене звісткою, і відчувала лише свій біль, розгубленість, страх. Не пам’ятаю, як співала, як реагували на мій виступ. Зустрівшись з вами очима, я машинально підійшла до вашого столика, як іде зранена тварина до того, хто її колись захистив. Мені здавалось, що це було дуже давно, хоч насправді не минуло й години від часу, коли ви провчили того нахабу…

– Ви сказали, що втратили близьку людину. Я не наважився запитати, кого саме, вважав це неделікатним. Тепер шкодую, що так рано пішов, залишивши вас на Хейєндопфа. Але я справді мусив піти в дуже важливій справі. Ви на мене не розсердились?

– Я все озиралася, шукала вас, не розуміючи, куди ви поділися. Мені не подобався Хейєндопф, та він так наполягав, щоб я йому звірилась, обіцяв допомогти, посилався на дуже впливових друзів, через яких може діяти… Коротше, я розповіла йому все про себе і Паоло. Буває іноді так, що ти ладна волати й до стін…

Джованна замовкла, дві тоненькі зморшки сіпнули куточки її уст униз, брови здригнулися і піднялися вгору, зібгавши спокійну гладінь чола над широко розплющеними повіками. Обличчя враз постарішало. З нього дивилися, немов у глиб себе, застиглі в одному виразі очі. Григорій вже шкодував, що викликав дівчину на одвертість. Тепер не можна буде просто піти, заспокоївши її кількома банальними фразами: торкнувшись інтимного світу людини, мимоволі прилучаєшся до вистражданого нею, і бажання допомогти стає першим природним порухом душі.

– Можна ще чашечку кави? – запитав Григорій лише для того, щоб вивести Джованну з задуми.

– О, звичайно! Що це я, зовсім забула про обов’язки господині! – Її рука спритно схопила кавник. Перед Григорієм знову була молода жвава жінка. – До біса всіх, Хейєндопфа, Паоло… Однаково минулого не повернеш, а зробленого не виправиш. Правда ж?

– Не завжди. Обставини можуть штовхнути людину на хибний шлях, і вона йде по ньому по інерції, не наважуючись кудись звернути. Чи не так вийшло і у вас?

– А як дізнатись, що і новий шлях не буде хибним? Коли я познайомилась з Паоло, все ніби складалося гаразд: нам було хороше вдвох, ми планували одружитись. А потім він все частіше почав надовго зникати, повернувшись, приходив до мене п’яний, ставав дедалі дражливішим і брутальнішим. А я, дурепа, хапалась за нього… Вже не за щастя хапалася, а за примару щастя… У той день, коли ми з вами познайомились, я дізналась, що його заарештували як убивцю. Присягаюсь перед мадонною, я й уяви не мала про те його друге життя! Я ладна була здерти з себе шкіру, згадуючи його пестощі й поцілунки… Коханка вбивці! Бр-р, і досі морозом обсипає спину…

– І ви розповіли про це Хейєндопфу?

– Я просила його дізнатись про обставини справи, бо ще сподівалась, що то помилка. Другого дня виявилось – сподівалася даремно: всі газети писали про загадкове вбивство на віллі Петаччі, про затримання трьох причетних до вбивства… Тоді я смертельно перелякалася. Адже за кілька днів до цього Паоло прийшов до мене з двома своїми товаришами. Всі вони мали виїхати кудись на північ. Я не допитувалась, куди саме, бо Паоло не терпів розпитів, та й сама я була заклопотана іншим – готувалась до конкурсу претенденток на місце співачки у відомому вам ресторані.

– І що порадив вам Хейєндопф?

– Він нагнав на мене ще більше страху. Казав, що найкращий для мене вихід – кудись виїхати, поки репортери не докопались до моїх взаємин з Паоло, до того, що він із своїми спільниками переховувався у мене на квартирі. Запропонував свої послуги, якщо я виїду з ним до Німеччини. От і все. Так упала я ще на один щабель нижче.

– Не перебільшуйте, Джованно! Нічого непоправного з вами не сталося.

– Ви так вважаєте? Виходить, ви мало знаєте Хейєндопфа. Не уявляєте, якою ціною мені доводиться сплачувати за його заступництво. Він примушує мене догоджати своєму начальству, догоджати в усьому… Ви мене розумієте? – Джованна з викликом поглянула на Григорія. – Навмисне вводить мене в товариство своїх знайомих, а потім допитується, про що вони розмовляють. О, я спочатку навіть не збагнула, яку гидку роль мушу відігравати. Аж до того випадку, коли один милий хлопчик, який щиро звірився мені, став для нього об’єктом шантажування. Батько цього лейтенанта – впливова людина в Штатах, чому ж не скористатися з такої можливості? Ніколи не забуду зневажливого погляду, яким окинув мене лейтенант Хатчисон, коли ми здибалися з ним на вулиці перед його від’їздом… Якби Хейєндопф дізнався про нашу з вами зустріч, він би і про вас почав допитуватись. Стережіться його, Фред! Ви не знаєте, що то за людина.

– Звичайний дрібний негідник, тільки й усього. Ви сміливо можете повертатися додому, він навмисне вас залякав. Це йому слід вас боятись, а не вам його.

– Йому боятися мене? Чим же я можу його настрахати?

– Своєю обізнаністю з спекулятивними махінаціями цього типа. Тільки натякніть йому, що можете про них докладно розповісти комусь з вищого начальства, і він одразу втратить над вами владу, бо з натури страхополох і підлабузник.

– Я ніколи на це не наважусь, та й він не повірить, що я можу на таке піти, а якщо трохи і злякається, то заманить мене в нову пастку.

– Ви ж були мужньою дівчиною, Джованно! Згадайте, як хоробро боролися, щоб досягти чогось у житті.

– А тепер перетворилась на ганчірку, яку можна викрутити і викинути геть, на смітник. Що я робитиму одна в чужій країні?

Григорій бачив, що воля Джованни зломлена. Швидка зміна настрою, манера починати й закінчувати кожну свою репліку запитанням – все це свідчило про втрату рівноваги, невіру в свої сили. А, проте, добре начало в ній збереглося, за сприятливих обставин пробудилася б і воля до борні за своє місце під сонцем. Як же їй допомогти, не втручаючись безпосередньо до її взаємин з отим слимаком Хейєндопфом? Підвівшись з місця, Григорій пройшовся по кімнаті. Коли він рухався, йому думалося легше, бо сам рух – це вже дія, початок дії, яку можна спрямувати так і так. Не розуміючи, чому в розмові запала пауза, Джованна стривожено дивилась на свого гостя.

«Чому він раптом підвівся? Чому мовчить? Невже…»

– Ви тепер мене зневажаєте, Фред? – швидко спитала вона і відчула, як під грудьми стало млосно, ніби вона зопалу стрибнула в холодну воду.

Та той, до кого вона зверталася, не відповів на запитання, можливо, і не почув його.

– Еврика, Джованно! – весело вигукнув він, спинившись навпроти неї. – Знайшов!

У запитливому погляді, зверненому на нього, були збентеження і подив.

– Не розумію вас, Фред!

– Зараз побачите, як усе буде чудово. – Григорій знову сів і, перехилившись через стіл, зазирнув Джованні в обличчя. – Та посміхніться ж, синьорито! Ось так… А тепер вислухайте уважно. В Італії у мене є друг, на початку нового року він збирається до Берліна. Якщо я попрошу Джузеппе, він забере вас додому. Джузеппе – дуже хороша людина і познайомить вас з такими ж хорошими людьми. Вони, не покинуть вас напризволяще. До всього ще й наречена Джузеппе – моя добра приятелька. Вона і її батько дечим мені зобов’язані, отже, на їх допомогу теж можна розраховувати… Подумайте і зважуйтесь!