Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 34 страниц)

Незнайомий стояв, похитуючись з п’ят на носки, пойнятий раптовим почуттям смутку, забобонного страху перед майбутнім. «Даремно я спокушаю долю… Ні, не слід було сюди приходити!» – дорікав він собі, з відразою дивлячись на свіжонасипаний горбок. Несміливо, ніби крадькома, перевів погляд вище, на мармурову дошку, і півголосом прочитав:

ВЕРНЕР БОЛЬМАН 1907-1947

Враз його погляд став злим і колючим.

«Тільки й усього! Не спромоглися навіть на якусь зворушливу сентенцію: «Пером тобі земля» чи щось подібне. Скнари! І вінки жалюгідні, мов пообщипувані… Нічого до пуття не зроблять! А це що? Ну, звісно, – переплутали рік народження… Йолопи! Змінити дошку вже не можна – поспішили вмістити фото в газеті… Достобіса! Розпустив тут слину. Хіба мало ти бачив могил на своєму віку? Але то були чужі могили… Тьфу, тьфу, тьфу, ти, бува, не з’їхав з глузду? А ця хіба твоя? Квіточки, бачте, приніс… Так і справді можна біду накликати…»

Жбурнувши букет кудись повз горбок, Больман швидко попрямував до виходу. Близько брами притишив ходу, обережно визирнув. Дорога була безлюдна. Поквапливо сів у машину і ривком узяв з місця.

«Так чи так, а Больмана більше нема. Є Зепп. Почнемо нове… Ні, продовжимо старе життя під новою вивіскою… А все ж шкода розлучатися з власним іменем. Хіба погано звучало: Вернер Больман… Якби ж не програли війну!..»

Руки мертвою хваткою вчепилися в кермо, нога дужче натиснула на акселератор, тулуб немов рвонуло вперед. Це лють шарпала живого покійника, лють за поразку, за втрачені можливості, за вимушену відмову від власного імені.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Убивці ховаються

Григорій сам вів свій «опель». Після ремонту мотор і всі ходові частини працювали бездоганно. Було приємно відчувати їх злагодженість. Гончаренко давно не сидів за кермом і тепер з особливою гостротою сприймав, як слухняно скоряється машина кожному його порухові.

«Коли б отак усе ладналося сьогодні й надалі!» – подумав він мимохіть, і тоскне почуття з новою силою стиснуло йому серце.

Відколи він дізнався про загибель Лютца, воно не залишає його, мов зубний біль, що то притишується, то знову стає нестерпним.

Якби він наполегливіше розшукував Карла, якби встиг з ним побачитись! Григорія невідступно переслідує думка, що тоді все могло б скластися інакше. Інше місце проживання, інше коло друзів, навіть звичайний зсув у часі в таких випадках важить дуже багато… І потім він, Григорій, міг би застерегти Лютца…

Чому Карл оселився саме в Карові? Чому саме цього вечора приперлася до нього Берта? Невже вона геть непричетна до вбивства, як це намагається довести Нунке? І яка роль у цьому її чоловіка?

Знову спливає в пам’яті вчорашня розмова. Десь о шостій годині йому подзвонив Нунке й попросив негайно прийти до нього додому, на Курфюрстендамме. Він сам відкрив двері, і Григорія вразило, як за кілька днів хвороби змінилося не лише його обличчя, а і вся постать. Опущені плечі, зсутулена спина промовляли більше, ніж неголені щоки, мішки під очима, силувана посмішка, що промайнула на устах, схожа на нервовий тик.

Нунке провів Григорія у свій кабінет і замкнув двері.

– Сідайте, Фред, і не дивуйтеся з цієї остороги. Я потрапив у таке становище, коли у власній господі почуваєш себе, наче в оточеному дзоті. Так, саме так… – Нунке замовк, з перебільшеною старанністю припалюючи на чверть скурену сигару. Кілька разів пихнувши, він знов поклав її на попільничку й сердито відсунув, наче вона заважала йому приступити до розмови.

– Як бачите, нервую, – сказав він, і уста його знову смикнула схожа на тик посмішка. – Ви зараз зрозумієте чому. Та перш ніж розповісти вам про свою скруту, хочу попередити: я викликав вас не як підлеглого, а як товариша-офіцера, на честь і скромність якого я можу розраховувати.

– Безумовно, гер Нунке! Все, що ви скажете, залишиться між нами. І якщо моя допомога…

– Не криюсь, я на неї розраховую… Але перш ніж перейти до основного, хочу вас запитати: скажіть, ви звернули увагу на так звану справу Лютца?

Григорію здалося, що під ним хитнувся стілець.

– Звичайно. Газети зчинили навколо неї чималий галас. До того ж я знав Лютца особисто. Ми з ним працювали в Сен-Ремі і в Кастель ла Фонте. Він був ад’ютантом командира дивізії, відомого вам генерала Еверса. Лютц був непоганим офіцером і, на мою думку, порядною людиною.

– Чорт би забрав його з тією порядністю ще в Італії! – люто вигукнув Нунке, жбурляючи олівець, яким він постукував по столу.

– Даруйте, але я не розумію, як міг спричинитися до ваших неприємностей Лютц, – холодно кинув Григорій. Він сам ледве стримував наростаючий в ньому гнів.

– Безпосередньо. Самою появою в моєму домі.

Стисло і коротко Нунке розповів, що Лютц деякий час був репетитором його сина і за цей час устиг прищепити хлопцеві навички й погляди, аж ніяк не сумісні з самим поняттям порядності, в тому розумінні слова, яке надавалося цьому поняттю всіма його предками фон Кронне, яке надає йому він, Йозеф фон Кронне, змушений в силу тимчасових обставин ховатися від усіх під остогидлим ім’ям Нунке.

– Я припускаю, що у вас з Лютцом була розбіжність у поглядах, – почав було Григорій, та Нунке нетерпляче спинив його.

– Найгірше полягає в тому, що хлопець кілька разів відвідував його в східному секторі, і моя дружина, фрау Берта, бажаючи виправити свій недогляд у вихованні сина, потай від мене розшукала колишнього репетитора, щоб поставити перед ним вимогу раз і назавжди припинити ці компрометуючі нашу родину зустрічі. На жаль, це сталося в день убивства, Берту й Лютца бачили разом, через недосвідченість вона повелася необережно. Тепер під загрозою наша фамільна честь, адже це побачення можуть витлумачити зовсім в іншому світлі. Навіть гірше: деякі газети прямо пов’язують появу «таємничої дами» з тим, що сталося в гаю під Каровом. Отже, східна поліція поведе розшуки і в цьому напрямку. Уявляєте, який зніметься лемент, коли поліція докопається до прізвища особи, з якою Лютца бачили востаннє? Іноді мені здається, ніби я втрачаю розум, так несподівано це на мене навалилося… – Нунке витер спітніле чоло, втупився в одну точку. – Пробачте, Фред, трохи відпочину, дуже шумить у вухах, певно, знову підскочив тиск.

«Берта? Берта?» – силкувався пригадати Григорій. І раптом перед очима постали аркушики листа до Матіні, списані розгонистим почерком Карла Лютца. «Так, Лютц згадував якусь Берту, свій безрадісний з нею роман, щось писав і про хлопчика – свого вихованця. Он, виявляється, в чому справа! А що, як Нунке стежив за дружиною і підіслав убивць, щоб усунути Лютца з свого шляху?.. Ні, він не діяв би так безрозсудливо! Та і весь вигляд його свідчить про те, що він і сам приголомшений несподіваним для себе відкриттям».

– Я обмірковував тисячі варіантів контрдій, – знову заговорив Нунке, – але не можу вдатися до жодного, поки не знаю, як стоїть справа там. Скориставшись можливостями вашого агентства, ви могли б мені зробити неоціненну послугу – розвідати, в якому напрямку ведуться пошуки, чи знає господарка квартири, яку винаймав Лютц, прізвище Ганса й Берти? Дружина стверджує, що відрекомендувалась їй просто матір’ю одного з учнів Лютца. Я не певен, що це так. Берта зараз у такому пригніченому стані, її так мучить страх, що вона сама не дасть ради своїм словам. Що ж до Ганса, то після моєї з ним розмови… – Нунке стиснув кулаки, і Гончаренкові стало шкода бідолашного хлопця.

Вислухавши все, що розповіла Берта, Фред Шульц пообіцяв Нунке наступного ж дня вирушити до Карова, а там уже діяти залежно від обставин.

Поїздка в східний сектор збігалася з власними планами Григорія. Треба було обізнатися з переданою Больманом мережею підпільних груп, щоб якнайшвидше поставити їх діяльність під постійний контроль місцевої Народної поліції і контррозвідувальних органів Радянської окупаційної Армії, бо саме проти неї була здебільшого спрямована ця діяльність.

Ще звечора Григорій детально обміркував план своєї поїздки і тепер намагався не думати про нього. Він з досвіду знав, як багато залежить від непередбачених обставин. І що в таких випадках найперший козир – свіжа голова.

Нав'язливість якогось рішення може тільки зашкодити, а ця нав’язливість неодмінно з’являється, коли думаєш безперестанку про одне й те саме.

Сьогодні, після сльоти й туманів, уперше видався ясний день. Вночі підморозило, дерева вкрилися пухнастим інеєм. Прориваючись крізь нещільну світлу пелену хмар, сонячне проміння несміливо торкалося тендітної їх краси. Вкрите тоненькими сріблястими голочками гілля кущів і дерев у своїй застиглій непорушності нагадувало виведений тонким пензлем узор, що від найменшого дотику може порватися і зникнути. Земля теж сріблилася, ніби на неї впала ледь помітна сизувата плівка, поцяткована блискітками. Лише на сірій бетонній стрічці дороги іній встиг уже розтанути, столочений колесами автомашин.

Проминувши Бланкенбург, Григорій уповільнив хід машини. Цнотлива краса пейзажу породжувала в серці щемкий біль, почуття відірваності людини від природи. У своїх вічних циклічних змінах вона лишалася однаково байдужою і до людини і до комахи. Даремно тішать себе наївні серця думкою про можливість цілковитого злиття з природою. Воно приходить, мабуть, тільки зі смертю, коли людина повертається в лоно землі, що породила все живе.

«Стоп, хлопче! Щось занесло тебе не туди! Хіба єднання з природою в пасивному злитті з нею? Воно полягає в творчому потенціалі, закладеному в людині. В її вічному борінні, прагненні осягнути таємниці матерії, праматері всього живого, у безперервному творенні нових форм, про що б не йшлося: матеріальні цінності чи створення філософських систем, нових соціальних устроїв. Вічна творчість природи і вічна творчість людини! Незмінне їх прагнення до створення нових, досконаліших форм… Ось і стало все на свої місця. І ти вже дихаєш на повні груди, відчуваючи себе часткою світу…»

Та розум і серце все ж не знаходили злагоди. І дихалось Григорію не так легко, як силкувався він себе переконати. Каров з його охайними котеджами і садками, нарядними, мов у пору весняного цвітіння, викликав недовіру і роздратування саме ідилічністю картини, яку побачив Григорій, в’їхавши в нього. Вулиці здавалися вміло розставленими декораціями, що закривають лаштунки, де брудно й неохайно, де по кутках волохаті павуки плетуть своє липке павутиння, де чекають свого виходу актори, загримовані під благородних героїв, ховаючи під гримом обличчя вбивць.

Григорій постукав у двері будиночка фрау Марти. Йому відчинила невисока худорлява жінка і окинула його недоброзичливим поглядом.

– Мені потрібна власниця цього котеджу, фрау Марта Бауман, – сказав Григорій, запитливо дивлячись на неї.

– Якщо ви з приводу кімнати, то вона поки що не здається, – поспішно відповіла жінка і зробила рух, щоб причинити двері.

– Ні, я в іншій справі.

– Репортер? – у голосі фрау Марти почулося роздратування. – На жодне запитання я більше не відповідатиму! Мені нічого додати до того, що я вже розповіла!

– У мене цілком особиста справа, фрау, і я не заберу у вас багато часу, якщо ви дозволите мені зайти.

Жінка неохоче пропустила відвідувача в маленький передпокій, звідси прочинила двері в кімнату, жестом запросила незнайомця ввійти.

– Сідайте! – коротко запропонувала вона, а сама залишилася стояти.

– Якщо сядете ви, фрау! Згодьтеся, важко вести розмову, коли господиня стоїть, ніби чекаючи, щоб непроханий гість швидше забрався геть.

– Маєте рацію, – скупо посміхнулась фрау Марта, сідаючи. – То чим можу служити?

– Навіть не чекав, наскільки важко мені буде почати цю розмову. З того, як ви мене зустріли, я зрозумів: вам остобісіли розмови з газетярами, слідчими і просто допитливими людьми. Як вас переконати, що я не з таких? Я був другом Карла Лютца. Мені здавалося природним прийти до вас, щоб поговорити про його життя в останні роки. Наприкінці війни ми з ним розлучилися, відтоді я не мав про нього жодної звістки, а коли натрапив на його слід, виявилось, що вже пізно! Це мене дуже гнітить. Ніби я чимсь завинив перед ним… Не знаю, чи зрозумієте ви мене.

Обличчя фрау Марти полагіднішало, хоч настороженість не зникла.

– Що ж я вам можу розказати? Гер Лютц оселився в мене місяців зо три тому. Жив дуже скромно. Вдень у школі, ввечері за зошитами чи книжкою. Іноді вийде прогулятися, трохи посидить у барі. З тутешніми колегами зійтися не встиг, і було видно, що почуває себе самотньо. Тому й не гребував моїм товариством, простої, старої жінки. Ми часто засиджувались з ним за обідом чи вечерею, ведучи розмови про життя. Особливо, коли вип’є чарку.

Він не любив випивати, а ніби шукав у чарці розраду від думок, які його мучили.

– Так, я це знаю… Добрий, чесний і, водночас занадто м’який і нерішучий. Повільно, дуже повільно відбувався в його душі злам. І нікому було допомогти йому, ось що найгірше!

Григорій наче розмірковував уголос, розмовляючи з господинею, і та остаточно повірила, що перед нею сидить не репортер, який прийшов щось вивідати. Зраділа з нагоди ~ поговорити про свого небіжчика квартиранта. Незабаром на столі вже парували дві чашки міцної кави, і стара жінка, скрушно похитуючи головою, розповідала про зміст своїх розмов з Лютцом, про їхнє життя під одним дахом.

– Прожив він у мене мало, а вболіваю я за ним, як за рідним сином, – закінчила свою розповідь фрау Марта, і на її обличчі чомусь, знову промайнув вираз відчуження й потайливості.

– Невже у Карла не було жодного товариша, ніхто його не відвідував?

– Кілька разів прибігав хлопчик, Його колишній учень, – неуважно відповіла фрау Марта, думаючи про своє.

– Ви не знаєте, як його звали? Мені б хотілося з ним зустрітися.

– Звали Ганс, прізвища ж не знаю. Хто в дітей питає прізвище?

– Мені спало на думку: може, то він вкидав у поштову скриньку ті загрозливі листи, про які писалося в пресі?

– Що ви, хлопчик просто обожнював пана вчителя! Аж світився весь, тільки його побачить!

– У газетах писали про якусь жінку, яка відвідала Карла вдень убивства…

– Ну й по-дурному її приплутали. Жінка цілком пристойна, мати якогось учня гера Лютца.

– Вона не назвала свого прізвища?

– Пану вчителю, може, й назвала. А мене просто спитала, чи дома він і як до нього пройти.

– Все-таки дивно: він вийшов з дому з нею. Ви не думаєте, що її могли навмисне підіслати?

– Дурниці! Вона не причетна до вбивства.

– Ви підозрюєте когось іншого? – швидко запитав Григорій.

– Може, й так. Але підозра ще не доказ. – Фрау Марта підвелась, збираючи з стола посуд.

– Я розумію, газетам західного сектора вигідніше вхопитися за любовну версію, щоб замовчати про політичну суть убивства. Дуже радий, що наші думки про роль тієї жінки в трагічній загибелі Лютца збігаються. Будемо сподіватись, що правосуддя знайде справжнього вбивцю!

– Не знаю, як правосуддя, а рука провидіння повинна покарати його за все!

Здалося Григорію, чи жінка справді зблідла? Чому вона з таким притиском вимовила слово «все»?

Попрощались Григорій і фрау Марта так само холодно, як і зустрілись. Між ними ніби постала якась тінь. Не Лютца, а когось іншого.

«Вона, безумовно, здогадується, хто вбив Лютца, – думав Григорій по дорозі в поліцейський відділок, але чомусь ховається з цим. З якої причини? З усього видно, вона ставилась до Лютца з щирою приязню. Чому ж тоді мовчить? Боїться помсти? Чи не наважується обвинувачувати, не маючи незаперечних доказів? Цікаво було б прочитати, що вона сказала слідчому…»

До начальника місцевого відділку Народної поліції Вагнера Фред Шульц прийшов як особа цілком офіційна – директор агентства. Вийнявши з портфеля купку паперів, Григорій поклав їх перед собою і, відколюючи від кожного копію, один по одному передавав начальникові відділку, коротко пояснюючи:

– Заява на розшук доньки Кароліни Лемберг, жительки Франкфурта-на-Майні. Шістнадцятирічна Ельза Лемберг зникла в березні сорок п’ятого року під час свого перебування в Берліні на короткотермінових курсах медсестер. Минулого року берлінські знайомі Кароліни Лемберг нібито бачили Ельзу в районі Карова… Франц Рейман подав клопотання про розшук своїх батьків, Якоба Реймана і Гертруди Рейман, які загубили його в потоці біженців з Берліна в семирічному віці. Де вони жили в Берліні, не пам’ятає, за його описами, це, очевидно, передмістя. Ми перевірили всі можливі варіанти, та ніде сліду Рейманів не знайшли. Залишився Каров… Сімдесятирічна Клара Пфеффер розшукує свого сина Леопольда Пфеффера, який ховається від сплати аліментів. Хтось повідомив, стару, що нині її синок проживає в Карові. Ми встановили, що це справді так. Ось його адреса і виконавчий лист на стягнення аліментів. Прохання переоформити цей лист і офіційно вручити за місцем його роботи. Що ж до двох перших заяв, то я попросив би вашої допомоги в розшуках означених осіб, бо з відомих вам причин доступу до ваших архівів ми не маємо… Шкодую, це може завдати вам зайвого клопоту, але іншого виходу я не бачу.

Начальник відділку, високий, худорлявий, з покресленим глибокими зморшками обличчям, що свідчило не так про вік, як про виснажуючу хворобу, підвів на співрозмовника погляд розумних і напрочуд ясних очей. В них мигтіли насмішкуваті вогники:

– А я бачу. Хай ваші клієнти звернуться безпосередньо до нас. Навіщо ж така проміжна інстанція, як ваше приватне агентство? Навіщо їм сплачувати вам гонорар, коли в справах, що стосуються розшуків у нашому секторі, вони можуть на цілком законних підставах звернутися до нас? Тим більше, що роботу, пов’язану з розшуками, доведеться провадити нам-таки! Виходить навіть незручно: ви пожинаєте лаври, а ми на вас працюємо!

Григорій розсміявся:

– А знаєте, я подумав саме про це, коли зайшов до вас, гер Вагнер! Безумовно, частка істини у ваших словах є. Але не вся істина. Не забувайте, в справі Рейманів ми зробили чимало, я б навіть сказав, основну роботу. Здебільшого так і буває: поки натрапиш на слід, доводиться і попоїздити, і перегорнути гори паперів. Що ж до гонорару, то наше агентство в таких складних випадках може від нього зовсім відмовитись, звісно, врахувавши вже зроблені витрати. Мета ж у нас одна: допомогти людям поновити родинні зв’язки, розірвані війною.

– От що, гер Шульц. – Начальник відділку скосив очі на візитну карточку відвідувача. – Давайте зробимо так: ці за… – З грудей у нього вихопився надсадний кашель, обличчя почервоніло, з очей побігли сльози.

Григорій навіть не уявляв, що кашель з такою силою може тіпати тіло людини. Помітивши на столі термос, він без довгих роздумів відкрутив його кришку, понюхав, що в ньому, і наповнив пластмасовий стаканчик теплим чаєм. Вагнер помацав рукою в шухляді, витягнув коробочку з таблетками, кинув дві з них у рот, запивши чаєм. Пароксизм кашлю поволі став проходити. Вагнер знесилено відкинувся на спинку стільця, витираючи піт, що рясно зросив йому чоло і тепер стікав тоненькими цівочками по виораних рівчаками зморшок щоках.

– Я втомив вас, гер Вагнер, – сказав Григорій, – до того ж дозволив собі запалити сигарету. Пробачте, я не знав… Побачив у попільничці недокурки і вирішив, що то ваші.

– А мої і є.– Вагнер по-змовницькому посміхнувся, витер обличчя хусточкою і пояснив: – Не хочеться позбавляти себе останньої втіхи. Однаково мої відбиті в Бухенвальді легені ніщо не врятує. – Він мовив це з простотою людини, яка давно змирилася з неминучим, і Григорію ніяково було казати щось заспокійливе. Він лише зітхнув.

– То на чому ми спинились? Ага, ці дві заяви! Оскільки ви їх привезли і проробили певну роботу, спробую вам допомогти. Але надалі… Тут треба поміркувати, як взагалі налагодити справу розшуків, пов’язавши роботу між секторами. Треба сподіватись, що відповідні інстанції це вирішать. Аліменти цього негідника примусимо платити. У вас усе?

– Майже все. Розшуки за оцією заявою щодо Карла Лютца довелося припинити. Про його трагічну загибель родич, який його розшукував, уже знає. Я захопив її лише тому, що наш клієнт уповноважив мене довідатись, чи вже закінчилося слідство. Його хвилює спроба деяких газет замовчати про політичну суть убивства. Я, звісно, розумію, що не можу допитуватись, в якому напрямі ведеться слідство, і викладаю лише позицію мого клієнта, його тверде переконання, що Лютца вбито в зв’язку з переїздом у східний сектор. Він просить слідство звернути на цю обставину особливу увагу. Залишити вам його заяву, щоб ви могли передати її слідчим органам?

– Гадаю, в цьому немає потреби. Саме так ми і трактуємо вбивство.

– Тоді не смію вас більше турбувати. Дуже вдячний за увагу й час, що ви мені приділили.

– До побачення! Про результати розшуків Рейманів і Ельзи Лемберг ми вас повідомимо.

За кілька кварталів «опель» довелося зупинити. З школи, повз яку пролягала дорога, висипали учні молодших класів і мов барвисті горошинки, розкотились по тротуарах і бруківці. Як усі діти в усьому світі, вони розмахували портфельчиками й ранцями, використовуючи їх і як знаряддя бою, реготали, сварились, перегукувались.

Час посунувся назад, і Григорій ніби опинився біля своєї школи, в такій же гомінкій юрбі своїх однокласників. Він носив книжки в подарованому кимось планшеті й страшенно пишався цим, хоч частину книжок доводилось засовувати під пасок, бо в планшеті вони не вміщалися. Де вони тепер, ті хлопчики і дівчатка, що разом з ним уперше сіли за парту? Якби їхня сивенька вихователька Наталя Костянтинівна розкрила класний журнал першого «А» класу і зробила перекличку, мало б хто тепер підвівся з-за парти.

Ці діти теж спізналися з війною, пережили голод і холод, жах бомбувань. Але вони були тоді надто малими і навряд чи щось пам’ятають. Їх сміливо можна назвати дітьми повоєнного покоління. їм доведеться второвувати прокладений нами шлях… Чи, може, правий Матіні, який казав, що жало війни, увіп’явшись у живе тіло навіть немовляти, назавжди лишає по собі отруйний слід? Як лікар, він стверджує, що покоління, зачате і виношене під час лихоліть, не може бути здоровим ані фізично, ані психічно. Десь у глибинах підсвідомості дитини навічно зберігаються пролиті матерями сльози відчаю, страх перед життям, його жорстокістю і невлаштованістю. Рано чи пізно це дається взнаки, породжуючи у дівчинки чи хлопчика, юнки чи юнака почуття власної неповноцінності. Григорій тоді заповзято сперечався з Матіні, доводячи, що не можна організм людини і її психіку розглядати ізольовано від середовища. У здоровому середовищі, при діяльному втручанні в процес формування дитини такого не може бути. Не повинно бути. Ні, любий Мартіні, ти помиляєшся! Якщо ми з тобою добре про це подбаємо, якщо зуміємо забезпечити їм нормальне життя, ці дітлахи й будуватимуть, і сміливо сягатимуть у глибини ще невідомого, і народжуватимуть таких же здорових дітей, як і вони самі. Поглянь хоча б на тих двох! Бачиш, з якою серйозною заповзятістю вони вирулюють своїми портфелями, уявляючи себе за кермом машини? Очі зосереджені, білясті брівки хмурнішають, губи вперто стиснулись. Вони так захопилися грою, так увійшли в роль, що насправді відчувають себе мандрівниками в далеких, ще не відкритих землях. Вони досягнуть їх, будь певен! Тільки б ми з тобою не підвели…

Весела юрма школярів схлинула, Григорій натиснув на акселератор, повернув кермо. Проїхав до пошти, відрахував третій завулок праворуч. Ось і автомеханічна майстерня.

Дзвінок над вхідними дверима мелодійно дзенькнув, високий опасистий чоловік, що відчищав якусь заіржавілу деталь терпугом, підвів голову. З округлого обличчя з подвійним підборіддям на Григорія привітно глянули округлі, з добродушною лукавинкою очі.

«Бува, я не помилився? Та ні ж: пошта, третій поворот праворуч, усе, як казав Больман…»

– Гер Мейєр? Гер Франц Мейєр?

– До ваших послуг!

– На виїзді з Бланкенбурга у мене щось сталося з запаленням. Хотів повернути назад, та зустрічний шофер порадив звернутися до вас. – Григорій, вичікуючи, зупинився.

– Такий бравий парубійко з русявим чубом з-під синього берета? – пильно дивлячись на Григорія, відповів Мейєр.

– Атож… Веселий хлопчина, шкода, немає переднього зуба.

– Він навмисно вирвав його, щоб вставити золотий, – Посмішка знов з’явилася на устах Мейєра, та очі дивилися з холодною запитливістю.

Григорій неквапливо витягнув срібний портсигар з примхливою золотою монограмою.

– Гарна штучка!

– От тільки псує весь вигляд застібка.

– А який камінь у ній був?

– Смарагд.

– О, цвіт надії! Точно такий є і в мене. Приміряти?

– Неодмінно!

Мейєр спритно витягнув з жилетної кишені плескату коробочку від патефонних голок і вставив зелений камінець в оправу застібки.

– Слухаю вас, гер…

– Фред Шульц. Віднині я підтримуватиму з вами зв’язок.

В очах Мейєра заметався страх.

– Щось трапилося з Больманом?

Григорій невдоволено поморщився:

– Вийдіть і підніміть капот машини! Поговоримо потім.

Мейєр швидко вийшов. Григорій сів і запалив. Ось воно, лігво, де засів підступний хижак. Бач, як прикидається сумирною овечкою! Тільки не довго тобі тут сидіти. Твій день «X» настане раніше, ніж його планують твої хазяї для інших.

Повернувся хазяїн автомеханічної майстерні майже відразу, тримаючи в руках бігунок розподільника. Вигляд у Мейєра був пригнічений, хоч як він силкувався це приховати.

– Погано володієте собою, гер Мейєр! – гостро зауважив Григорій.

– Ще не очуняв від грипу, от трохи й…

– Виправдання старої баби!

Мейєр, старший від Шульца віком, може, й чином, стояв похнюпившись, наче спійманий на гарячому учень перед суворим учителем.

– Больмана перевели на іншу роботу, тільки й усього. Як я вже сказав, зв’язок з вами віднині підтримуватиметься через мене. Як стоять справи на сьогодні?

Відразу повеселівши, Мейєр доповів про розстановку сил у Карові і Бланкенбурзі.

– Ось томик Гофмана. За відомою вам системою, десятим номером чорнила, на сотій і сто першій сторінках позначте прізвища. На двох останніх – ділянки, де кожен працює. Будь-яку роботу по залученню нових членів – категорично припинити. І, звичайно, жодних терористичних акцій! Це безглузде вбивство Лютца привернуло до Карова увагу і російської військової контррозвідки, і місцевої поліції… До речі, хтось із ваших людей причетний до цього вбивства?

– Жоден.

– Наше щастя! Добре було б дізнатися, хто його вчинив. Слідство прийшло до висновку, що з бідолахою вчителем розрахувалися з політичних мотивів. Якщо вбивця не зв’язаний з нашим підпіллям, ми могли б кинути їм цю кістку, це відверне увагу від всіх інших.

– Розумію. Маневр, справді, вдалий. До того ж…

Мейєр наморщив лоба, його округлі очі ніби затверділи, стали схожими на застиглі олов’яні шарики.

– Не терплю недомовок!

– Одного з убивць я знаю. На дев’яносто дев’ять відсотків ручуся, що це Ріхард Бауман. Я був того вечора в барі й бачив, як він пильно стежив за Лютцом. Приїхав на чорному «хорху». Машина довго стояла біля бару, потім кудись зникла.

– Що собою являє цей Бауман?

– Нікчема. На побігеньках у всіх, хто має гроші. Тут у нього є двоє чи троє дружків, такі ж лобуряки, як і він.

– А що це за «Молоді вікінги»? Така організація, справді, існує?

– Можливо, в котромусь з західних секторів і існує, тільки навряд чи він входить до її складу. Якщо його використали, то лише як найманого вбивцю.

– Ви з ним знайомі?

– Ні, це б мене тільки скомпрометувало.

– Бауман, Бауман… Часом не в його матері жив Лютц?

– Так. Тільки вона не знається з сином. Невідомо, що між ними сталося, але вона й квартиранта взяла для того, щоб до неї не упхався Ріхард. Так кажуть.

«Он що фрау Марта не домовляла! Син, навіть блудний, усе ж лишається сином… Бідна жінка!»

– Слідство має дізнатися про Баумана! І найближчими днями. Зберіть усі факти, ще раз проаналізуйте їх і надішліть до поліції анонімного, але переконливого листа… Такі покидьки, як Бауман, лише шкодять нашій загальній справі, і чим менше їх буде вештатися під ногами, тим краще.

– Буде зроблено, гер Шульц!

– Маєте якісь запитання?

– Так, кілька.

За чверть години «опель» від’їхав від автомеханічної майстерні і, більше ніде не затримуючись, рушив у зворотну путь.

Усе складалося далеко краще, ніж, гадав Григорій, проте на серці було тоскно.

«Рука провидіння повинна покарати його за все… Так, здається, сказала фрау Марта? В її словах прозвучало глибоке переконання, і все-таки…»

Не завжди легко бути «рукою провидіння», коли йдеться про серце матері, навіть смертельно ображене…