Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Голос з небуття

Двері закрилися, наче віко труни. Двоє чоловіків, старший і молодший, у цілковитій розгубленості зупинилися посеред кімнати. Неймовірно моторошною була невідповідність між тим, що сталося, і непорушним спокоєм звичних речей, їх затишком. Як завжди, вбирала очі картата скатертина на овальному столі, м’якими складками, аж до підлоги, спадали такі ж картаті штори, а на широкій тахті, з такими зручними западинками, поруч подушки лежала розгорнута книга.

– Прочини вікно! – сказав старший і важко впав на присунуте до столу крісло. Схопившись руками за бильця, він застиг у неприродно напруженій позі вкрай стомленої людини, неспроможної вже на найменше зусилля, навіть порух, щоб вмоститися зручніше.

– Надворі прохолодно, досить самої кватирки, – заперечив молодший. – А тобі краще лягти і випити чогось гарячого. Хочеш, зігрію кави?

Не чекаючи на відповідь, молодший присів навпочіпки біля буфета, розкрив дверцята і помацав рукою по полицях. Його втуплені в одну точку очі не бачили предметів, яких торкалися пальці, і він здригнувся, мов від укусу, коли відчув дотик металевої поверхні. Синя, з нікельованою кришкою кавниця дивилася на нього очицями білих невигадливих квітів, про щось нагадуючи.

Так, кава… їм обом треба зігрітись… А потім лягти, швидше лягти…

Випроставшись, він попрямував до дверей.

З кухні долинув брязкіт, потім дзюрчання струменя води.

Тепер лише цей єдиний звук порушував мертву тишу дому, і сивоголовий у кріслі міцніше вхопився за бильця. Йому здавалось, ніби цей звук наростає, наче шум великої ріки, що мчить повз береги в нестримному вічному русі.

– Тобі зле? – запитав молодший, повернувшись до кімнати. – Полеж на тахті, вкрийся пледом. Зараз я принесу.

– Ні, ні, потім… Краще дай запалити. У тебе щось лишилося?

– Ось, – 3 простягнутої пожмаканої пачки посипалися крихти тютюну, шматочки потрощених сигарет.

Обидва скрушно дивилися на пом’яту пачку, немов навмисне чіплялись за неї поглядом, щоб відвернути свої думки від іншого видовиська.

– Пошукай в… опочивальні… в тумбочці… – нарешті вимовив старший, запинаючись після кожного слова.

Молодший прикусив губу, що по-дитячому затремтіла, і слухняно пішов до опочивальні.

Цього разу він довго не повертався, здавалося, зовсім пішов з дому. Обличчя сивоголового болісно напружилось, і вся постать схилилась уперед.

Кроки, що почулися, не порушили його закляклої пози. Вони були надто швидкі, щоб одразу вкластися в свідомість.

Проте не раптова поява на порозі молодшого, а вираз знайомого обличчя подіяли на старшого, мов електричний струм.

– Пробач! Я не повинен був посилати тебе туди, – проказав він квапливо.

? Врешті, можна було б…

– Однаково доведеться через це пройти. Сьогодні чи завтра… Бери, запалюй!

Кінчики двох сигарет одночасно зажевріли, і по кімнаті попливли цівочки блакитного диму, перетинаючи одна одну, зливаючись у довге пасмо, що тануло біля відкритої кватирки. Старший затягався пожадливо, мов спрагла людина, що, припавши до склянки води, випиває її нахильці, ковток за ковтком. Молодший, зробивши дві-три затяжки, прикусив край сигарети, вона тепер поволі тліла, обростаючи на кінці стовпчиком попелу. Помітивши це, він кинув сигарету в попільничку і рвучко підвівся.

– Ось, – проказав, витягаючи з кишені пакет.

Опуклий великий конверт упав на стіл заклеєним боком догори.

– Що це?

– Було в тумбочці, поверх сигарет.

Опуклий конверт лежав написом до стола. Дві пари очей прикипіли до нього, наче намагаючись крізь товщу паперу прочитати те, що було всередині.

– Ну, що ж, відкрий, – хрипко сказав старший.

Обережно, немов роблячи складну операцію, молодший надірвав конверт шпилькою, витягнутою з вилоги піджака.

– Тут тільки…

Жовтогаряче коло вислизнуло на скатертину, кінчик згорнутої цупкої стрічки відскочив убік і тепер пружно здригався над краєм стола.

– Не розумію… стрічка? Чому стрічка?

Запала мовчанка.

– Може?..

– Так.

Зблідлі, вони дивились один одному в очі, домовляючи поглядом не висловлену вголос думку.

Бобіни магнітофона плавно закружляли, і між ними швидко побігла вузенька стрічка, Двоє чоловіків прикипіли до неї очима, ніби сподіваючись на зриму появу когось третього. Але стрічка бігла байдужо-безмовна, схожа на спалахи полум’я в своєму безперервному мигтінні.

– Ти не помилився? Включив на відтворення запису?

– Звісно.

І, ніби на підтвердження цих слів, несподівано зазвучав ще один голос, чітко і лунко, наче до розмови включився хтось третій.

Вони чекали, з гарячковим нетерпінням хотіли якнайшвидше дізнатися, що їм скаже запис. Думали саме про зміст записаного, а не про ту мову, яка народить цей зміст. Але тепер, коли пролунали звернені до них слова, у свідомість ввійшло лише їх звучання, не зміст, а тільки голос, з усіма змінами притаманного йому тембру, з легким придиханням на кінці фраз.

Він розлягався по кімнаті, мов дальня луна, мов відгомін з минулого, що якимсь чудом прорвався крізь прокладений смертю чорний кордон.

– Пробач, але я… пусти спочатку! – Губи сивоголового так стислися, що стали зовсім білими.

Порух руки – і стрічка з тихим сичанням закрутилась у зворотному напрямку.

Перед тим, як знову переключити магнітофон па відтворення звуку, рука молодшого на мить заклякла в повітрі.

– Ну ж бо!

Пальці випростались і лягли на клавіатуру настройки, потім безіменний з силою натиснув на білий пластмасовий клавіш.

Диски знову плавно закружляли. Тепер у безмовному шереху стрічки, що передувало народженню слів, обом вчувалося не мовчання, а затамований подих, що ось-ось прорветься пафосом якихось особливо значних слів. Та перша фраза прозвучала по-буденному просто, в її інтонації все було до дрібниць звичним.

«Я уявила, як ви повернетесь додому, мої рідні, вкрай змучені, приголомшені тим, що сталося, і мені схотілося бодай у такий спосіб опинитися поруч, поговорити з вами хоч кілька хвилин. Це та розмова, що так і не відбулася між нами, бо ви завжди її уникали, керуючись неписаними законами того фальшивого гуманізму, за яким навіть приречену людину годиться до останнього дурити словами втіхи і розради. Знали б ви, наскільки це негуманно! Мені здається, що стіни нашої квартири аж відлунюють тими словами, які я промовляла тут уголос, коли лишалася вдома сама. Та годі про це, стрічка невпинно біжить, у мене таке враження, ніби я вся мушу вкластися в її вузьке ложе, в ті кілька десятків метрів, що відмірюють короткий, час моєї з вами розмови. Як я шкодую тепер, що не взялася писати вам загодя, коли моя права рука не боліла так нестерпно і я могла ще тримати олівець! Біг стрічки просто паралізує мою думку, всі зарані приготовлені, повні, як добірне зерно, слова розсипаються, мішаючись з відсіяною половою. Я мушу зараз спинити магнітофон, трохи полежати, ще раз зважити те, в чому мушу вам звіритись і в чому хочу переконати… Ну от, трохи зібралася з думками. Вас, певно, здивувало слово «звіритись»? Адже обом вам, тобі, мій любий Себастьяне, і тобі, маленький мій Ернесте, – не ображайся, для матерів навіть дорослі діти завжди здаються маленькими! – так от, обом вам здавалося, що ви знаєте, мене, як п’ять пальців на власній руці. До певного часу так воно і було. Та внутрішній світ людини підпорядкований, на щастя, тим же законам, що і все живе. Без невпинного обміну речовин живий організм умирає. Кожної миті він мусить щось віддавати і щось вбирати в себе. Для мене, замкнутої в родинному колі, таким поживним середовищем була твоя підпільна діяльність, Себастьяне! Я тремтіла за тебе, за тендітність нашого щастя, яке могло зламатися кожного разу, коли ти виходив з дому, вболівала за успіх кожної дорученої тобі справи, пишалася тобою, водночас нарікаючи на ті риси твоєї вдачі, що штовхнули тебе на такий небезпечний шлях. І я прагнула, з усіх сил прагнула бодай вдома забезпечити для тебе можливий спокій, ті дрібні вигоди, які дали б тобі змогу спочити, беручи на себе весь буденний клопіт, ховаючи сум’яття свого серця, зберігаючи добрий гумор, такий несумісний з усім, що коїлося навколо. Ні, ні, не думай, ніби я вихваляюсь цим. Я давала далеко менше, ніж брала від тебе!

Коли ти після кількох провалів своїх товаришів, зневірившись в ефективності того, що робив, відійшов від підпілля, я навіть зраділа: нарешті постійна примара непевності і страху зникла з мого життя! Ти пам’ятаєш ті дні? Вони визначались не подіями, а порожнечею, яка раптом утворилася в твоїй і моїй душі. Ми не виказували цього одне перед одним, але та порожнеча зяяла, як постійно вільне місце близької людини, що навічно від нас відійшла. Нам трапилась нагода переїхати в цю квартиру, до моїх тоді ще живих стареньких. Ми вхопились за неї, як за рятівне коло. Турботи, пов’язані з переїздом, нова робота, яку ти знайшов при невеличкій лікарні,– це були зміни, що заповнювали наші дні самою своєю новизною. Чому ж у моїй душі знову почав наростати страх?

Тепер я звертаюсь до тебе, Ернесте! Пам’ятаєш, ти прибіг одного дня з кінотеатру, куди ви ходили всім класом, і збуджено почав розповідати мені про кадри побаченої щойно кінохроніки? Ти виструнчився по-військовому, як ті солдати, що марширували перед тобою на полотні екрана, і в очах твоїх засвітилося щиросерде захоплення незламною міццю солдатських колон, які йшли під знаменами рейху. Я мало не вдарила тоді тебе по обличчю, ти злякано відсахнувся і відійшов від мене ображений. А я лишалась стояти, не здатна ступити кроку, і біля ніг моїх розверзлася прірва…

Не нарікай на своїх друзів, Себастьяне, вони не відразу прийняли мене в своєї коло і не відразу дали перше доручення. Ось у чому полягає те, що я ховала від вас і що тепер вам звіряю. Так, чотири довгих роки жила я подвійним життям. Кажу чотири, бо і два повоєнних, аж поки мене не здолала хвороба, я працювала в лавах комуністичної партії.

Тягаючи в своїй господарській сумці листівки чи шрифт, ідучи на явку, а вона ж кожного разу могла завалитися! – я знала, що піддаю смертельній небезпеці і вас, мої найрідніші і найдорожчі! Та, як це не парадоксально звучить, я робила це задля вас. Для тебе, Себастьяне, щоб ти знову повірив у силу Опору, в невідворотність поразки такого страховиська, як фашизм, бо людина по самій своїй природі прагне життя, а фашизм – це смерть усього живого, глумління над усім, що здобули люди протягом довгих віків боротьби за утвердження розуму і правди.

Я ступила на цей шлях задля тебе, Ернесте, передусім захищаючи тебе. І не лише від фізичної смерті,– як мати, я прагнула зберегти твоє життя, – а й від розтління духовного, що могло вбити в тобі людину. Цього я, мабуть, найбільше боялася, бо беззахисну дитячу душу найлегше звабити облудливим блиском і гучними, брехливими словами про велич і якесь особливе покликання німецької нації.

Зараз я знову мушу спинити магнітофон. Ні, я не стомилась, для цього я надто збуджена, настільки збуджена, що навіть біль причаївся за порогом мого сприймання. Отже, він не завадить мені думати. А хочеться обміркувати кожне слово, щоб воно стало вагомим, вмістило в себе якнайбільше, омилося живою кров’ю мого серця.

… Ось і наближається до кінця моя з вами розмова. Те, що я хочу вам сказати, для мене дуже важливо але я так і не знайшла потрібних слів. Вони спопеляються, щойно виникнуть у моєму мозку, і лише одне горить, мов неопалима купина:

материнство. Тепер я бачу – в ньому все.

Я вся перед вами, мої рідні! Молоденька дівчина що з довірливою готовністю до щастя вклала свою руку в твою, Себастьяне. Молода мати, приголомшена чудом народження нового життя, плекати яке так безмірно солодко і так безмірно страшно. Літня жінка, для якої поняття «материнство» поступово розширювалось і виповнювалось новим змістом. Усі сходинки мого життя були спрямовані до цієї вершини. Саме з неї я побачила світ таким, як він є, саме тут я збагнула, як багато вбирає в себе слово «мати», зрозуміла, що, захищаючи добро від сил зла, ми, матері, тим самим утверджуємо саму ідею буття.

Станьте на хвилинку поруч зі мною, пильно придивіться до того, що діється навколо нас. Фашизм знову піднімає голову! Чи не здається тобі, Себастьяне, що в цьому частка і твоєї особистої провини? Ти ж знаєш, що буде, якщо не перетяти йому шлях!

Мій маленький Ернесте, ти хімік і любиш чіткі формули. Заглянь же в ту реторту, де гітлерівські недобитки вкупі з генералами клеями і їм подібними варять отруйне зілля, кожен ковток якого може стати смертельним для нашого народу, для всіх людей земної кулі. Зроби аналіз закладених у цю реторту речовин, склади формулу і ти побачиш? це так!

Я прошу вас обох лише про те, щоб ви замислились над цим. Бо знаю: чесності і сміливості у вас вистачить.

Я збиралася сказати вам безліч ніжних слів – вони виповнюють моє серце! – а кажу, про речі, на перший погляд, дивні в хвилини розставання. І все-таки моїми устами промовляє сама любов, сама ніжність, саме бажання востаннє по-материнському захистити вас.

За півгодини прийде медсестра і зробить мені чергове впорскування морфію. Біль відступить. Чверть години я перебуватиму в блаженному напівзабутті, сплітаючи марення з дійсністю. І мені здаватиметься, що людина не може зникнути остаточно, її дихання, тепло її тіла, біоструми мозку, електричні імпульси, народжувані в м’язах, виливаючись назовні, включаються в загальну світову енергію. Отже, й частка мене, можливо, долине до вас з вітром, з поцілунком променя, з запахом трави, що проросте на могильному горбику. Я думатиму й про те, що людина залишається живою, поки зберігається пам’ять про неї бодай в одному серці. А я ж матиму для себе два таких притулки.

От і все, мої любі! Хоча ні, ще одне: ви зітрете з стрічки все, сказане мною. Сьогодні ви ще приголомшені горем, ви не звиклися з думкою, що я від вас пішла, і тому можете мене слухати. Вдруге це завдасть вам болю, а не втіхи. Зроби це зараз, Ернесте, мій хлопчику!

Тепер уже все остаточно. Стрічка ось-ось скінчиться, а мені хочеться ще раз сказати вам, як я вас люблю. Цілую обох усім серцем. Ваша мати і дружина…»

Запало мовчання. Бобіни й досі крутилися. Ось-ось на одній з них, де лишилося кілька витків, стрічка обірветься.

– Спини! – голосно скрикнув батько. В його очах промайнуло благання.

Син заперечливо похитав головою:

– Вона просила… – Палець ліг на один клавіш і відразу ж на інший.

Тепер стрічка перемотувалась у зворотному напрямі, розмагнічуючи плівку. Магнітофон здавався живою істотою, хижим звіром, що пожадливо ковтає слова.

Старший обм’якнув у кріслі. Спина його згорбилась, руки безсило впали на коліна.

– Вона робила це не заради нас, а замість нас, – сказав він з притиском, – так, замість нас…

Син нічого не відповів. Він прибрав магнітофон, озирнувся, ніби щось намагався відшукати, і швидко вийшов на кухню.

Вода в кавнику майже вся википіла. Ернест влив у нього ще один кухоль, знов поставив па вогонь і бездумно спостерігав, як здіймається легенька пара, густішає, потім знову стає прозорішою, звивається високо вгору і тане. Поверхня води взялася бульками. Він бачив лише цю воду і ці бульки. Потім, схаменувшись, всипав в електромлинок темно-коричневі лискучі зернятка. Млинок задзижчав.

Ернест заварив каву, дав їй скипіти. Гострий аромат ударив у ніздрі, наповнив запахом усю кухню. Це був з дитинства знайомий запах, домашній запах. Тугий клубок підкотився до горла. Юнак прихилився чолом до холодної шибки, з зусиллям ковтнув, провів рукою по горлу. Спазм не проходив. Цей запах, домашній запах…

Пізно вночі Ернест прокинувся наче від поштовху. Батько спав чи вдавав, що спить. Навшпиньках підійшовши до дверей сусідньої кімнати, Ернест прислухався. Важке, нерівне дихання. Може, зайти, присісти на край ліжка, щось сказати? Він відчував, що не зможе цього зробити, та все ж довго стояв вагаючись. Потім зрозумів – його підвело з ліжка інше. Тихенько пройшов до їдальні, не запалюючи світла, витягнув з магнітофона бобіну.

Вона вже нічого не могла розповісти, ця жовтогаряча стрічка! Та він дбайливо вклав її у футляр, підійшов до книжкової полиці. Пальці швидко прибігли по спинках знайомих книжок. Кожна з них ніби озвалася до нього своїм голосом: одна іронічним, інша розсудливо-холодним, третя пристрасним, четверта веселим, сповненим втіхи життям. Він розсунув палітурки і поставив між ними футляр з бобіною. Тоненький руб тепер теж скидався на спинку книжки. Мовчазної і промовистої.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Зустріч біля поштамту

Після смерті дружини Себастьян Ленау допізна засиджувався в аптеці. Давно вже покоїлись під футляром крихітні терези і за дверцятами шафи тьмяно виблискували порцелянові ступки й товкачики, скляні мензурки і пробірки, а Себастьян усе щось виписував, підраховував, часом просто механічно гортав рецептурні бланки й старі рахунки. Марія співчувала старому, розуміла, як не хочеться йому повертатися до своєї спорожнілої оселі, але присутність будь-кого стороннього в приміщенні аптеки вечорами її аж ніяк не влаштовувала. Адже ключ до дверей горішньої кімнати мала не тільки вона.

Щоправда, Фред здебільшого попереджав про свій прихід, телефонуючи, що дістав квитки в кіно на такий-то сеанс. Якщо йшлося про два квитки, Марія знала – Фредові треба зустрітися з нею. Коли ж лунала цифра «три», вона, не розмірковуючи над тим, з ким має зустрітися Шульц, залишала аптеку задовго до призначеного часу і ночувала у себе вдома, в кімнаті, що офіційно вважалася її оселею. Як і аптеку, цю кімнату обладнав для неї Гельмут Зеллер, до якого її направили німецькі товариші.

– На Гельмута можете покластися в усьому, – коротко пояснили вони.

Що це так, Марія зрозуміла відразу, тільки-но з ним познайомилась. За його спокійною розсудливістю відчувався темперамент звиклого до самодисципліни борця, що вміє тверезо оцінити обстановку і йти до поставленої мети з неухильною послідовністю людини, переконаної в своїй правоті.

Зеллер напрочуд швидко владнав усі Маріїні справи, залишаючись сам за лаштунками.

– Не треба, щоб вас бачили разом зі мною, – пояснив він. – Ми, антифашисти, все менше влаштовуємо тих, хто стоїть при владі в західній зоні. Йдеться до того, що нас взагалі оголосять поза законом. А вам належить всіляко берегти репутацію добропорядної бюргерші.

Тому й надалі вони бачились потай і лише в тих випадках, коли в цьому виникала крайня потреба. Марія прагнула якнайменше турбувати Зеллера або котрогось з його друзів, – їй досить було знати, що вона не сама, що десь поруч точиться невпинна боротьба за Німеччину мирну і справді демократичну. Втім, штучна ізольованість від тих, хто провадив цю боротьбу, дедалі більше гнітила молоду жінку. Прокидаючись уранці, вона з відразою думала про початок нового дня, такого ж, як і всі попередні, у набридлому оточенні постійних клієнтів, більш чи менш стриманих, але завжди однаково впевнених у своєму виключному праві порядкувати життям переможених, видобуваючи з того якнайбільший зиск для себе особисто.

Вчора надвечір до аптеки зайшла підтоптана старенька і, простягаючи Марії рецепт, стиха промовила:

– Наш спільний друг просить вас завтра о десятій ранку прийти до майстерні, де ви бачились востаннє.

Марія на мить опустила повіки, немов проказала очима: «Так», – і голосно зауважила:

– Сподіваюсь, ці ліки вам допоможуть. Вживати їх треба регулярно, а не тоді, коли. ви відчуєте наближення задухи.

Жінка скрушно похитала головою:

– Мені тридцять п’ять, а ви ж самі бачите… – не закінчивши, вона попрямувала до виходу, згорблена, непевно ступаючи топкими, мов дві жердинки, ногами.

Увесь час по тому Марію переслідувала ця виснажена хворобою постать, викликаючи найболючіші спогади з власного життя.

Другого ранку Марія підвелася з ліжка раніше звичайного і до дев’ятої встигла налагодити справу так, щоб її відсутність не позначилась на роботі.

– Гер Себастьян, я на вас покладаюсь, як і на тебе, Рут. Якщо до мене хтось подзвонить, скажете, що за годину-дві повернуся. Клара має все необхідне, коли чогось не вистачить, ключі у гера Себастьяна.

– Напевне, не вистачить кави. Уявляю, скільки її видудлить містер Брукс, чекаючи на ваш прихід, – блиснула зубами Рут.

– От йому можеш сказати, що я виїхала в справах на цілий день!

Згадане Рут ім’я зіпсувало настрій. Брукс переслідував Марію виявами своєї уваги і мовчазний її опір сприймав як сполохане борсання дикого птаха, що рано чи пізно потрапить у вміло замасковану пастку. «Ти ж знаєш, чим усе скінчиться!» – промовляли його очі навіть тоді, коли він звертався до переслідуваної ним жінки з найшанобливішими словами. Марія зморщилась, немов і зараз відчула той погляд, липкий, мов павутиння, що осідає на обличчі в лісовій гущавині ранньої осінньої пори.

Порив вітру, штовхнувши в груди, змів і цей спогад, і саму думку про Брукса. Марія любила ходити, опираючись пружному струменю повітря, як заповзятий плавець, що долає течію, розтинаючи хвилі дужими помахами рук. До зустрічі з Зеллером лишалась майже година, можна піти кружним шляхом, щоб не притишувати ходи, не збитися з відразу взятого ритму. Після хвороби вона мало бувала на повітрі і тепер впивалася ним, усмоктувала всіма порами тіла, бо вітер не тільки бив у обличчя, плутався в ногах, а й немилосердно тіпав на ній шарф і пальто, прориваючись у рукава, за комір, під усі застібки верхнього одягу. Вперше за багато часу Марія відчула радість буття, не обтяженого спогадами, непевністю свого становища, щоденними тривогами. «Я наче після добрячого душу Шарко», – подумала вона всміхаючись і враз притишила ходу – до майстерні було вже зовсім недалеко. Тепер вона йшла поволі, непомітно озираючи вулицю перед собою, потім повернулася спиною проти вітру, ніби для того, щоб щільніше запнути шарф. Нічого підозрілого! Якби хтось стежив за майстернею, це відразу б упало в око. Власне кажучи, особисто їй нічого й не загрожувало. Кілька днів тому вона віддала в ремонт господарську сумку, тепер іде її забирати. Цілком природна річ. І якби не Зеллер… Вона знала: конспіратор з нього кращий за неї, проте тривога про його безпеку ніколи не полишала її. Дві пари очей все-таки ліпше, ніж одна.

Вивіска над дверима сповіщала: «Петер Мейєр. Ремонт парасольок, сумок, дорожніх речей, шкіряної галантереї». Біля входу тулилася невеличка вітрина з напіврозкритою валізкою, пасками, різних розмірів і фасонів сумками, поверх яких звішувалися застібки-блискавки. Один бік вітрини майже цілком затуляв великий кофр. Крізь проміжки серед цієї навали речей було видно, що Мейєр в майстерні не сам. Літня опасиста жінка раз у раз відкривала й закривала велику чорну парасольку, в чомусь переконуючи майстра. Зачувши дзвінок над дверима, Мейєр скинув на нову відвідувачку очманілий погляд. Його обличчя відразу пояснішало. Поспішно погодившись на всі вимоги прискіпливої замовниці, він швидко її вирядив.

Годинник показував без п’яти десять, та Мейєр не квапився провести Марію в кімнату за майстернею.

– Гельмут просив пробачити. Він звільниться лише за годину. Якась невідкладна справа.

– Справді невідкладна чи…

– Ні, ні, не хвилюйтесь, нічого небезпечного. Якби було так, він би остерігся, відклав зустріч на інший день.

– Звичайно, – погодилась Марія, намагаючись не виказати свого неспокою.

– Може, зачекаєте там? – Мейєр кивнув за прилавок, де за портьєрою ховалися двері до його скромного житла.

– Краще пройдуся.

Марія рушає навмання вздовж вулиці, і вітер тепер не тішить її, а дошкуляє. Зайти хіба на поштамт? Вона абонує там скриньку, про це просив її Фред, він уперто чекає від когось листа, хтось має написати йому на її ім’я. Тепер, коли попереду стоїть певна мета, годинне чекання вже не здається таким тяжким. Звісно ж, з Зеллером нічого не могло статися…

На поштамті, як завжди, велелюдно. Марія купує кілька конвертів і марок, непомітно озирається. Ніхто не звертає на неї уваги; тих поглядів, що ними окидають її деякі чоловіки, можна не брати до уваги, – для молодої вродливої жінки це звична річ.

Марія проходить до іншого залу, де вздовж усіх чотирьох стін ліпляться пронумеровані поштові скриньки. В цьому приміщенні майже порожньо, всього чоловік з десять. Забравши свою кореспонденцію, вони спішать вийти. Все це здебільшого ділки, які за родом своїх занять часто бувають у роз’їздах і воліють, щоб їх службові та інтимні таємниці не потрапляли до людей, котрим це листування не належить бачити. Долаючи ніяковість, Марія відмикає свою скриньку. В ній кілька рекламних проспектів різних фірм. Молода жінка витягає їх усі жужмом, не розглядаючи, кладе в свою сумочку і лише тоді помічає – поміж ними лежить конверт! Гірке почуття проймає її серце, вона знає: їй особисто нема кому писати. І все ж вона радіє. За Фреда. Він щоразу запитує, чи давно вона була на поштамті. Мабуть, звістка, на яку він так нетерпляче чекає, для нього дуже багато важить.

Тільки пів на одинадцяту. В її розпорядженні ще тридцять хвилин, нема чого квапитись. Тим більше, що Зеллер може й запізнитися. Година не такий уже великий строк, щоб устигнути впоратися з якоюсь терміновою справою. Марія сама тільки й встигла, що зайти на пошту. Фредові сьогодні явно пощастило: не бачити б йому сьогодні листа, якби… Марія раптом спиняється, вражена думкою, що вона не має права йти до майстерні Мейєра з листом, зміст якого їй невідомий. Хтозна, що він містить. Вкинути назад у скриньку? Подзвонити Фредові, щоб той зараз же його забрав? Звичайно, краще за все покласти лист туди, звідки вона його щойно вийняла. Марія повертає назад, та на душі в неї неспокійно. А що коли хтось бачив, як вона поралась біля скриньки? Поволі, дуже поволі перетинає зал, серце в грудях калатає все дужче й дужче. Що з нею? Може, то інтуїція підказує їй, що десь причаїлась небезпека? Он той підозрілий панок, чому вія на неї так дивиться? Вона, здається, його десь бачила, чи не тоді, коли відмикала свою скриньку? Яке принизливе почуття цей страх, що раптом невідомо чому на неї навалився…

Марія спиняється і рішуче прямує в бік найближчого вільного таксофона, щільно причиняє дверцята кабіни. Мить провагавшись, набирає знайомий номер.

– Ви забули в мене свого листа, Фреді! – каже вона перше, що спадає на думку. – Як це необережно! Ви ж знаєте мого чоловіка і його звичку копирсатись у моїй сумочці… Ах, не буду ж я пояснювати все телефоном! Звідки дзвоню? З поштамту. Якщо ви негайно сядете в машину, ми зустрінемось десь на півдорозі до мого дому. Тільки покваптесь; рівно об одинадцятій я мушу, подати чоловікові сніданок… Гаразд, домовились, чекаю…

«Ху, здається, він усе зрозумів. Принаймні те, що йдеться про листа до нього і про якусь небезпеку для мене».

Тепер вітер дме в спину, він немов підганяє Марію, та вона йде поволі, пильно придивляючись до всіх зустрічних машин. Одна з них завернула в провулок. Якщо це Фред, він зараз сам має перетнути перехід. Збоку пропливають вітрини великого універмагу, тут юрмиться багато народу, в такій штовханині можна й розминутись. Марія прискорює крок, щоб швидше вирватися з людського потоку. Вона ступає так рішуче, що їй мимоволі поступаються дорогою. Ось уже й позаду універмаг. Попереду знову напівпорожній тротуар. Та знайомої постаті на ньому не видно. Взагалі вона вчинила нерозважливо, подзвонивши Фредові. Треба було перебороти страх і вкинути листа в скриньку. Телефонні розмови можуть підслуховувати, яка гарантія, що за Фредом не стежать? Казна-що… Шульц досвідченіший за неї і коли погодився зустрітись, то зважив на все. Одного він не взяв до уваги, яка вона, Марія, боягузка, яка нікчемна з неї помічниця. Ніж потерпати від страху, краще подумай, як непомітніше передати листа.

Розкривши сумочку, Марія шукає носовичка, перекладає вгору всю одержану кореспонденцію. Якщо застібку не закрити щільно і сумка впаде на тротуар… Тільки зробити це природно…

Назустріч іде Фред. Його погляд байдуже спиняється то на одному, то на другому перехожому. Ось він слизнув і по Маріїному обличчю. Вираз його очей не вказує, що він помітив її. Кроків за десять вони зустрінуться і тоді… Молода жінка удає, ніби в праве око їй потрапила порошинка, тре його хусточкою, хоче відтягти нижню повіку і, щоб було зручніше, затискає свою ношу під пахвою. Марія стоїть, Фред наближається. Крок, ще один – і він буде поруч. Марія відводить лікоть, і сумочка зненацька вислизає, падає, застібка розкривається, брязкотять, розкочуючись, дрібні монети, стукнулась об асфальт пудрениця, поверх неї лягли рекламні оголошення, конверт.

– Боже, яка я незграба! – вигукнула Марія і нахилилася зібрати речі.

– Дозвольте вам допомогти, фрау! Вдвох ми впораємось з цим скоріше.

М’які криси сірого капелюха ховають Фредові очі, Марія бачить лише його уста.

– Що за паніка? – стиха зривається з них.

– У мене зустріч з Гельмутом, – так само тихо відповідає Марія. – Я маю прийти абсолютно чистою, а цей лист…

– Зрозуміло…

Чоловік і молода жінка випростуються.

– Перевірте, фрау, чи все ми зібрали.

Марія робить вигляд, ніби перевіряє вміст сумочки. Поляскуючи по долоні згорнутим удвоє конвертом, чоловік у сірому капелюсі співчутливо спостерігає за нею, потім недбало кидає листа собі в кишеню і пальцями звільненої руки торкається капелюха.

– Приємно було допомогти вам, – каже він, чемно вклоняючись.

– О, з вашого боку це так люб’язно!

Звичайна вулична сценка. Навряд вона привернула чиюсь увагу. Зараз вони розійдуться, ці двоє незнайомих, що випадково зустрілись на тротуарі. Та молода жінка поводить себе дивно. Рвучко крутнувшись, вона щільно притиснулась до плеча чоловіка в сірому капелюсі, просунула руку йому під лікоть:

– Затули мене! – кидає вона поспіхом, тягнучи його до найближчої вітрини. Марія стає до неї майже впритул, спиною до проїжджої частини вулиці. Стань так, щоб мене не було видно з машини, що наближається, Григорій озирається. В око відразу впадає звичайний армійський «віліс». Він не мчить, навіть не їде, а ледве посувається. Його пасажири, майор і два капітани, про щось сперечаються. Звідки вони тут взялися? Члени комісії по репатріації, представники радянської військової адміністрації, просто офіцери, які знайомляться з Берліном? Григорій кладе руку на Маріїне плече, близько нахиляє до неї голову і запитує:

– «Віліс»?

– Так, – майже нечутно відповідає вона.

На Григорію широке модне пальто з високо викладеними плечима. З-за його спини погано видно жіночу постать. Щось шепочучи на вухо своїй супутниці, чоловік у сірому капелюсі сміється, потім голосно вигукує:

– Ти надто часто зупиняєшся біля вітрин, люба! На превеликий жаль, я забув свій гаманець удома… – Він знає, його вигук не долине до тих, у «Вілісі», просто вимовлені слова допомагають йому триматися невимушено-вільно та й відвертають увагу Марії від того, що відбувається в неї за спиною. Григорій знов напівобертається. Краєчком ока він завважує, що машина все ще повільно проїздить повз вітрину, біля якої вони з Марією стоять. Майор щось наказує капітанові за кермом, і той збільшує швидкість. Капітан на задньому сидінні повернувся назад усім тулубом, в його очах збентеження і розгубленість, він ніби хоче зачепитися поглядом за дві непорушних постаті, що стоять так щільно одна до одної.