Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 34 страниц)

– Не подобається мені ваша мовчанка, Гончаренко! Зважте, я запитую не з простої цікавості, а в інтересах справи. Конче треба, щоб ваше становище в школі, не похитнулось, тому найменша необережність…

– Товаришу полковник, признаюсь як на духу: є одна спокуса, проти якої я не можу встояти…

Григорій розповів полковнику про свої взаємини з Рамоні, списки вельможних нацистів, які той зберігає для своїх мемуарів. Полковник замислився.

– Спокуса справді велика. Але риск, риск! З одного боку, шкода не скористатись з такої нагоди, з другого…

Обіцяю вам бути максимально обережним! В разі чого, відмовлюсь від свого наміру – і все!

– Гаразд. Покладаюсь на вашу розважливість і ваше слово. А тепер…

Григорій відчув, як закалатало в нього серце, Невже доведеться повертатись до осточортілого Фігераса?

– Віддаю належне вашій витримці, капітане! Цілком зрозуміло, як вам кортить дізнатися, куди вам доведеться виїхати і з яким завданням. Щоб не випробовувати ваше терпіння, скажу відразу: до Німеччини, нас цікавлять агенти, яких залишили по собі гітлерівці. Та перш ніж конкретизувати завдання…

? Пробачте, що перерву… Наскільки я зрозумів, моя діяльність буде пов’язана з тим же Думбрайтом і Нунке. Як це поєднати?

– Домантович повідомив, що школа під Фігерасом реорганізується. На її базі буде створено новий, з дозволу сказати, заклад, десь у Бізонії, скоріш за все в Мюнхені чи Західному Берліні.

– Фю-ю! Оце так новина!

– Вам доведеться докласти всіх зусиль, щоб залишитись у віданні Думбрайта і Нунке, які вас уже знають. Новоутворена школа буде зручним трампліном, що допоможе вам проникнути в потрібне середовище. Повторюю: нас цікавить глибоко законспірована гітлерівська агентура, яку залишили по собі фашисти на території нашої країни. За нашими відомостями, вони почали готуватися до цього ще з травня сорок третього року, коли можливість поразки в війні стала конкретною загрозою, а не тільки абстрактним припущенням. Спеціально створений «штаб» з широкими повноваженнями розробив два стратегічних плани, що мали вступити в дію на території самої Німеччини. План «номер один» тепер для нас не становить інтересу, бо наш навальний наступ, швидке розміщення окупаційних військ у всіх чотирьох зонах змішали карти «вервольфу» та інших терористичних загонів. Можна вважати, що цей план фактично провалився. Не в повному обсязі пощастило гітлерівцям здійснити і другий свій план, зашифрований літерами «НН», тобто «нах дер нідерлаге».

– «Після поразки»? Не приведи боже складати такі плани!

– Тисячі гестапівців, есесівців мусили принишкнути, якнайглибше заховатися, розчинитися серед населення, перевтілитися в тихих та сумирних жителів. Інша категорія агентів, яким було доручено пробиратися в органи самоврядування, поліцію, профспілкові організації тощо, мали удавати з себе активних антифашистів, поборників демократії. На них загодя заводили фальшиві справи, звинувачуючи своїх вірних поплічників у державній зраді, замахах на фюрера, інших смертних гріхах. Наприкінці війни концтабори кишма кишіли «політв’язнями», що пройшли попередню науку в гестапо і тепер терпляче чекали часу, коли їх «визволять» війська союзників. До яких тільки засобів мімікрії не вдавалися! Вчорашні пихаті, випещені володарі світу не гребували лахміттям закатованих ними євреїв, напинали на себе їхній одяг, щоб прикинутися жертвами расової зненависті. В Блехаммері, наприклад, спеціально спалили табір з в’язнями, щоб одяг і документи загиблих видати есесівцям. Не буду довго спинятися на «покійниках», які після пишних, урочистих похоронних процесій виринали десь в іншому куточку країни, звичайно, під чужим ім’ям. Про те, з якою навантагою працювали таємні косметичні кабінети… На перший погляд, випадають з загального плану групи «феме», що чинять суд і розправу над своїми співвітчизниками антифашистами. Це таємничі судилища на зразок тих, що діяли ще в середньовіччі, мало не за часів Карла Великого. Гітлерівці відродили їх форму і практику, зробивши знаряддям терору і залякування. Все це я вам намалював побіжно, в загальних рисах. Уявляєте, як важко знешкоджувати цю погань? Дещо в нашій зоні ми вже зробили. Але мало, надто мало, незважаючи на допомогу місцевого населення. Робота утруднюється тим, що сліди здебільшого ведуть у непідпорядковані нам зони.

– Ваш виступ в основному визначив і обсяг моєї роботи. Так я вас зрозумів?

– Майже. Але в першу чергу нас цікавлять агенти, яких гітлерівська розвідка залишила на території Радянського Союзу, а вже потім – де і під яким ім’ям ховаються нацистські злочинці. Зрештою, вони повинні відповісти за скоєне… Проте давайте конкретизуємо.

Слухаючи настанови полковника, Григорій машинально ламав підібрану з землі галузку. На кінці її стриміла розкрита шишка. Майже кругла, вона скидалася на їжака, що настовбурчив голки. Григорій узяв її в руку, стиснув здерев’янілу побурілу луску, та вона знов пружно випросталась, щойно він розтулив долоню.

– Отак і всі мої думки стоять усторч, – невесело посміхнувся Гончаренко, відкидаючи шишку. – Школа… Нунке і Думбрайт… боюсь, вони зв’яжуть мені руки.

– Скоріше розв’яжуть. Не забувайте, школа не діятиме так ізольовано, як в Іспанії. Будь то Мюнхен чи Берлін, сам стиль життя великого післявоєнного міста інший, особливо в Бізонії, з її кабаре, ресторанами, кафе. До речі,– полковник глянув на годинник, – час уже рушати. Дорогою обміркуємо різні варіанти попередніх ваших дій і всі інші деталі.

На зворотному шляху машина їхала дуже поволі. Час від часу полковник зовсім зупиняв її – «деталей», що потребували уточнення, була сила-силенна.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Мені все тепер байдуже!

Біла, крейдяна маска замість обличчя. Розширені страхом очі. Тремтячі уста, крізь які проривається лише стогін.

Побачивши Лідію в такому стані, Григорій остовпів.

– Що сталося?! Та кажіть же нарешті, що сталося!! І насамперед – дайте пройти!

Григорій обома руками взяв Лідію за плечі, відсторонив її і швидко ступив у передпокій.

Лідія трохи отямилася.

– Швидше, благаю вас, швидше!.. Синьйориті дуже погано, синьйорита вмирає! Я втратила розум, я вдома сама… Вона…

Не докінчивши фрази, Лідія прожогом кинулась до опочивальні Рамоні.

Крізь темно-вишневі важкі штори на вікнах опочивальні просівалося скупе червонясте світло. Вбігши сюди з вулиці, Григорій спинився, не розрізняючи нічого навколо. Меблі випливали поволі, мов з туману, хисткі, позбавлені чітко окреслених форм.

– Підніміть штори і прочиніть вікна!

Метнувшись до вікон, Лідія щосили смикала за шворку. Мабуть, не за ту, що треба, бо штора не піднімалась. Та Григорій уже освоївся в напівтемряві. Тепер він виразно бачив широчезне, вкрите темним покривалом ліжко і на ньому маленьку незворушну постать у білому, що застигла в неприродно незручній позі,– здавалося, то лежить безладно кинутий жмуток білизни. Обличчя дівчини не було видно, воно ховалося в згині руки, що звішувалась з краю постелі, догори долонею, безвладна і безпорадна.

– Маріанно!

Григорій повернув дівчину горілиць, голова її, хитнувшись, перекотилась на другий край подушки, пасмо чорного волосся слизнуло по щоці, закрило губи і підборіддя. Непорушність! Знову моторошна непорушність. Лише спадає впоперек щоки павутиння волосинок. Тонке зап’ястя лежить у руці Григорія. Пальці соваються вгору, вниз, шукаючи пульс. Глухий, ледве відчутний удар. Пауза. Знову млявий удар, другий, третій, четвертий… Пауза, пауза, пауза… Скільки вона триватиме?.. Удар, ще один… ще…

Лідія нарешті впоралась з шторами. У прочинені вікна вривається призахідне сонячне проміння і свіже повітря.

– Таз! Великий глек води! Теплуватої… Мерщій!

«Теплої чи холодної? Промивання, це ясно. А що робити далі? Бовдур, треба знати, що вона випила…»

На підлозі, біля ліжка, валяються дві відкорковані порожні рурочки, третю він роздавив ногою. Люмінал. Знову люмінал. Барбаміл. Цю тільки почато, потовчене каблуком скалля змішалося з білим порошком, дві таблетки відкотилися до нічного столика.

«Не давати спати. Збудити і не давати спати. Скільки таблеток могло бути в кожній рурочці? Вони довгі… Десять, двадцять? Це потім. Зараз найголовніше – збудити…»

– Маріанно! Маріанно! – схилившись над ліжком, Григорій трусить дівчину за плече. Її тіло, мов ватяне, легко піддається його рукам, та очі закриті, бліде обличчя застигло, лише трохи розтуляються ледь посинілі губи, марно силкуючись втягти побільше повітря.

«Так я лише утруднюю їй дихання…»

Якийсь неясний спогад виникає в мозку. Він лише черкає по свідомості дотиком, легшим за дотик пір’їнки, та рука машинально піднімається, ляскає дівчину по щоці, майже одночасно опускається друга рука на ліву щоку. Голова Маріанни перекочується по подушці справа наліво, справа наліво, справа наліво…

Григорій чує, як брязкає таз, ударившись об підлогу.

– Викликайте «швидку допомогу»! – наказує він не повертаючись.

– «Швидку допомогу»? – затинаючись, перепитує Лідія. – Але… але завтра про це знатиме весь Рим. Бідолашну знеславлять…

Під пальцями Григорія холодна шкіра на обличчі Маріанни теплішає. Ось здригнулися вії, напівпіднялися обважнілі повіки, білки очей на мить проглянули, мов два місячних серпики.

– У Рамоні є домашній лікар?

– У такого здорованя, як він? Стривайте… о мадонна! Я ж вам ще не сказала: приїхав Матіні!

– Дзвоніть Матіні від мого імені. Хай миттю виїздить. Скажете: тяжке отруєння снотворним. І мерщій, мерщій! Її треба підвести, промити шлунок. Невже, крім нас, нікого немає вдома? Потрібні грілки, гаряча кава… Маріанно, ну, Маріанно, ви мене чуєте? Не спіть!

Рука знову намацує пульс. Він, мов ниточка з вузликами, тоненька ниточка, що ось-ось увірветься. Камфора! Якби впорснути зараз камфору! Скільки все-таки вона випила таблеток? Двадцять? Тридцять? Яка доза смертельна?

– Що скоїлось, синьйор Шульц?

Джузеппе! Хвала долі, з’явився хоч він!

– У вас є в аптечці шприц? Камфора чи щось подібне? – не відповідаючи, запитує Григорій. – Нашатир? – Він уже тихіше поляскує дівчину по щоках, тре скроні.

– У старого графа в тій шафі було зібрано цілу аптеку. Мабуть, є.

– Поставте прокип’ятити шприц, воду для грілок! І вертайтеся зараз же сюди!

З кабінету долинає голос Лідії. Невже. пощастило додзвонитись до Матіні? Лідія має рацію, не можна викликати «швидкої допомоги». Лише в крайньому разі. Тільки як дізнатись, де проходить ця фатальна межа? Якби опритомніла! Як вона зможе випити воду, не опритомнівши? І скільки часу минуло відтоді, як вона проковтнула ці кляті таблетки? Якщо не дуже багато…

– Матіні за десять хвилин буде.

– Дайте нашатир! Вату. Я її підведу, а ви розстебніть бюстгальтер! І все інше, що заважає… Тримайте її, я потру скроні. А тепер хай понюхає… Маріанно, Маріанно, прокиньтесь! Чуєте? Розкрийте повіки, зовсім розкрийте! Зараз вам покращає…

Маріанна, підтримувана Лідією, сиділа похитуючись. Повіки піднімались і знову опускались, голова то закидалась назад, то звішувалась уперед.

– Чорт забери! Ми вдвох нічого не вдіємо. Треба, щоб хтось один тримав їй голову. Джузеппе! Джузеппе! Куди ви запропастилися?!

– Іду!

Джузеппе вбіг, несучи дві електрогрілки, наштовхнувшись на нетерплячий сердитий погляд Григорія, жбурнув їх на стілець, кинувся до ліжка з тильного боку, так, щоб можна було обхопити Маріанну з-за спини. Довелося навколішки перетнути широчінь ліжка, тягнучи носками черевиків шовкове темно-вишневе покривало.

– Міцніше притисніть до себе спину, другою рукою тримайте голову! Лідіє, беріть таз!

Схопивши з нічного столика великий, конічної форми бокал, Григорій наповнив його водою і похапцем, розхлюпуючи, підріс до уст Маріанни. Вода облила підборіддя, тоненькими цівочками побігла по шиї, грудях. Рвонувшись у руках Джузеппе, дівчина крутнула головою і розплющила очі. Якась іскорка свідомості майнула в їх глибині і відразу згасла.

– Пийте! Чуєте, зараз же випийте! – Григорій здавив дівчині щоки вище щелеп, рот її напіврозкрився. Обережно, боячись, щоб вона не захлинулась, Григорій перехилив бокал. Ковток. Ще один. Можна перехиляти бокал сміливіше…

Григорію здалося, що це тривало безконечно довго. Бокал. Уста Маріанни. Зціплені зуби, які треба розійняти. Новий бокал у тремтячих мокрих пальцях. Уста. Вони ніби існують на обличчі окремо. Вони не частка живої плоті, скривленої стражданням, а просто отвір, у який треба влити якнайбільше, щоб вивергнути смерть…

Вони з Лідією пораються біля Маріанни. Джузеппе приніс шприц, ампули з камфорою і побіг на кухню заварити каву. Дівчина прийшла до пам’яті, але вона вкрай змучена, її б’є пропасниця, руки й ноги холодні, мов крига. Треба її покласти, вкрити, обкласти грілками, зробити впорскування.

– Лідіє, приготуйте постелю, покладіть Маріанну і добре вкрийте!

Намочивши одеколоном ватку, Григорій старанно протирає собі пальці. Вони тремтять. Та і весь він розбитий, ніби щойно витяг на гору воза з камінням. Як робиться впорскування камфори? Внутрішньом’язове, підшкірне? Здається, підшкірне. Чому це нема досі Матіні? З часу, коли з ним говорила Лідія, минула вічність. Був би він зараз тут… Ні, чекати не можна. Серце в неї, очевидно, взагалі слабеньке, а після такого… Бідолашне, дурне дівча! Таке встругнути! Через цього нікчему, пихатого павича… Руки самі собою збирають шприц, великий палець натискає на поршень, видимаючи повітря. Все. Тепер можна набрати камфору.

Маріанна вже лежить у ліжку. Така маленька на його широчезному полі. Під ковдрою і пледом ледве вимальовуються контури її зібганої у калачик постаті. Очі закриті. Невже знову заснула?

– Маріанно! – Вії затріпотіли, піднімаються. – Вам не можна спати, Маріанно! Ви впізнаєте мене, розумієте, що я вам кажу? Спати не треба! Пересильте себе. Зробіть маленьке зусилля. Зараз принесуть каву, ви її вип’єте, і вам покращає. А поки… Дайте руку! Не бійтесь, я не зроблю вам боляче.

З байдужою покорою дівчина дає витягти з-під ковдри свою руку. Григорій боїться, що вона шарпне її, коли він робитиме впорскування. Та рука лежить спокійно. Маріанна, мабуть, і не відчула уколу. Вона в напівзабутті. Засинає.

Джузеппе і Лідія приносять пляшки з гарячою водою. Електрогрілку можна включити лише одну – біля узголів’я. Григорій кладе її на руку, на місце впорскування. Джузеппе і Лідія огортають пляшки рушниками, підсувають їх під ковдру, до ніг.

Маріанна спить…

Всі троє стривожено перезираються.

– Коли вона це зробила, Лідіє? Хоч приблизно…

– Хвилин за десять-п’ятнадцять до вашого приходу. Тобто вона прийшла раніш, але спочатку…

– Потім, потім, не це головне. Невже вона проковтнула таку велику дозу… чи, може, ми поспішили, рано закінчили промивання? Джузеппе, ви розумієтесь на таких речах? Я – мало. Одне твердо знаю: промивання шлунка, не давати спати. Треба збудити, за всяку ціну збудити! Хай хтось із вас принесе каву.

– Я миттю! – Лідія метнулась до дверей.

– Якщо вона не вип’є зараз кави і не прокинеться остаточно, викличемо «швидку допомогу»! Йдеться про життя, чхати на все! – з серцем вигукує Григорій.

– Доведеться, як це не неприємно. Може, подзвонити до синьйорити додому? Хоча…

– Не треба. Що це дасть? Ще невідомо, як вона сприйме появу батьків. Мабуть, дома вибухнув скандал, вона втекла сюди, шукаючи підтримки, і побачивши, що цей боягуз… Вас не шокує таке висловлювання про вашого патрона?

– Я б ужив вираз сильніший. Усе це женихання… Вона ж зовсім дитина, дурне романтичне створіння, якому схотілося погратися у дорослу жінку. А він… Ага, ось і Лідія!

Аромат кави змішався з запахом камфори. Григорій, котрий зранку нічого не їв, відчув, як у нього паморочиться в голові.

– Спробуйте її напоїти, я на хвилинку вийду на повітря. Джузеппе, підведіть її і поторсайте добре за плечі, не церемоньтесь!

Григорій вийшов на ґанок. Пораючись біля Маріанни, він весь час сторожко прислухався, чи не зупинилась біля вілли машина. Хотілося першим зустріти Матіні. І не лише для того, щоб наодинці привітатись з давнім другом. Треба було попередити Мартіна про зміну свого імені, щоб той не назвав його в присутності секретаря Рамоні Генріхом фон Гольдрінгом.

Може, така обережність і зайва, може, Рамоні розповів Джузеппе, як мимохіть викрила Фреда Шульца Лідія. Скоріше за все так воно і є, але про всяк випадок… Думка уривається, Григорій збігає з ганку.

Матіні!

Лише мить стоять вони посеред доріжки, до болю міцно стиснувши руки. Цей безмовний потиск красномовніший за слова. їх забрала тривога, яку вони читають у погляді один одного.

– Доза велика? – запитує Матіні вже на ходу.

– Гаразд не розібрався. Стан був тяжкий, довелося діяти негайно.

– Як саме діяти?

– Промивання шлунка, камфора… Мартін, одне попередження, – Григорій затримує друга за рукав, – у силу різних причин я звусь тепер Фредом Шульцом. Поясню потім.

Матіні мовчки киває головою. Він сприймає це як факт, йому ніколи над цим розмірковувати, всі його думки лікаря спрямовані зараз на одне – в якому стані хвора.

Підтримувана Лідією, вона напівсидить у ліжку. Змарніле личко, великі вологі очі переляканої сарни. Дівчина вже не спить, але не прокинулась остаточно. Вона дивиться на Фреда, Матіні, але не бачить їх, не розуміє, чому вони тут. Певно, вони видаються їй постатями з примарного сну, з якого вона ніяк не може виринути.

Кивнувши Джузеппе, Матіні швидко підходить до ліжка, зазирає дівчині в зіниці, мацає пульс.

– Поки що покладіть її! Накрийте отой столик чимось чистим. Принесіть воду помити руки і, звичайно, мило. Щоб було вдосталь води гарячої на грілки! Фред, звідки ви знаєте, що вона випила саме люмінал?

– Ось дві порожні рурочки з етикетками – вони валялись на підлозі. Третю, з барбамілом, вона, очевидно, тільки відкоркувала або випила мало. Я на неї випадково наступив, але з потолочі видно, що таблеток лишилось багато… Як ви гадаєте, Мартін, небезпека минула?

– Сподіваюсь. Пульс ще слабенький, але більш-менш ритмічний. Зараз її вислухаю і зроблю потрібні впорскування: лобелін, кофеїн і таке інше. У вену доведеться влити глюкозу. А загалом все залежатиме від того, наскільки вчасно було виведено з організму отруту. Доза не така вже велика, і якщо снотворне не встигло всмоктатися… Як давно вона його випила? Який проміжок часу між отруєнням і промиванням?

– Я зайшов сюди випадково. Лідія каже, що все сталося хвилин за п’ятнадцять до мого приходу. За промивання взялися відразу. Дуже важко було збудити її, але все-таки…

– Добре, що ви нагодилися вчасно. А я припізнився – не міг знайти таксі. Чому не викликали карету «швидкої допомоги»?

– Дівчина – наречена мого знайомого. Не хотілося розголосу. Через неї, звичайно.

– Ет, коли йдеться про життя! Його не ставлять у залежність від такої дрібниці. Добре, що пощастило промити шлунок, а якби ні? Без спеціальних знарядь, певних навиків це не завжди вдається, коли хвора людина в такому стані. – Матіні сердито витягав з своєї лікарської валізки і розкладав на застеленому столі коробочки з ампулами, стерилізатор, вату, слоїки, гумові джгути.

– Вам у чомусь допомогти, Мартін?

– Навпаки. Я попросив би всіх, крім Лідії, вийти. Зараз я оглядатиму хвору.

– Ми з синьйором Джузеппе будемо в суміжній кімнаті. В разі чого – гукніть.

Двері опочивальні закрилися.

Подих полегшення вихопився одночасно з грудей Григорія і Джузеппе, і обидва розсміялися, обмінявшись приязними поглядами. Від коректної стриманості секретаря Рамоні, здавалося, не лишилося й сліду.

– Хоча і вилаяв нас з вами Матіні, а впорались ми все-таки непогано. Як ви вважаєте, синьйор Джузеппе?

– Не ми, а ви, синьйор Шульц! Я настільки розгубився, що тільки автоматично корився вашим наказам.

– Пусте! Без вашої і Лідіїної допомоги… Ви думаєте, я не розгубився? Ще й як! Просто комусь треба було взяти командування на себе. Коли з’явився Матіні, гора з плечей спала.

– Ви давно знаєте синьйора Матіні?

– Разом були в армії. Один час він мене навіть лікував. І ось випадок звів нас знову. Дивні збіги обставин трапляються у житті, правда?

– Війна звела докупи таку кількість людей, що зав’язалися, здавалося б, неймовірні взаємини. Я чув, цей Матіні подався наприкінці війни до гарібальдійців?

«Он до чого ти хилиш!»

– Не знаю. Війна звела нас, війна і розлучила. Серед військових це звичайне явище. Я знав Матіні як людину високопорядну, сподіваюсь, він таким і лишився. Це єдине, що я можу про нього сказати.

«Скажи хто твої друзі, і я скажу, хто ти… Фред Шульц, ви себе викрили!..»

«Як може викрити людину одне речення! А я ж щойно відчув до тебе приязнь, Джузеппе!..»

У поглядах, що знову зустрілись, не було вже тепла. За зовнішньою байдужістю обидва співрозмовники ховали свої думки, свої побоювання, сподівання, і це робило розмову вимушеною, нестерпно напруженою, про віщо б вони не заводили мову. Місток, що перекинувся був між двома людьми, зник.

– Я на хвилинку вас залишу, синьйор Шульц, – підвівся Джузеппе. – Про всяк випадок заварю свіжої кави. Може б, випили чашечку і ви? У вас стомлений вигляд.

– З охотою. Викурив поспіль дві сигарети, і в роті так гірко, ніби не Маріанна, а я сам випив усю оту капость.

Джузеппе вийшов. Григорій пройшовся по кабінету, дослухаючись до звуків, що глухо долинали за дверима опочивальні. У пам’яті сплив вечір, коли він уперше побачив дівчину. Вже тоді йому впало в очі щось ненормальне у її взаєминах з Рамоні. Надмірна дражливість і збудженість Маріанни, невміло визивна манера триматися, страх лишитися з своїм нареченим наодинці, сльози, коли вона побачила свій подарунок – ніж – поламаним. Після цього він ще кілька разів зустрічав Маріанну в товаристві Рамоні; між Григорієм і дівчиною встановилась та напівдружба, яка виникає часом між людьми різного віку, ні до чого не зобов’язуючи ні старшого, ні молодшого. Він не наважився запитати, що Маріанну гнітить, вона, мабуть, теж побоялася йому звіритись. І, опинившись у скруті, безпомічна й безпорадна, не знайшовши іншого виходу, наважилась на крок, що мало не закінчився для неї фатально. А яка роль у цьому Рамоні? Чому він так раптово зник?

Григорій витягнув з кишені записку Вітторіо, залишену в пансіонаті, і ще раз її перечитав:

«Любий Фред! Повернулися батьки Маріанни, і над моєю головою може здійнятися буря з блискавками і громовицями. Волію сховатися подалі від її епіцентру. Ввечері вам подзвоню, може, Маріанна зуміє подати про себе звістку. Перекажіть їй, щоб трималася нашої версії. Неодмінно. Інакше її зарозумілий татусь не погодиться на наш шлюб. Днів за два буду, а поки вважайте мій дім своїм, в разі якихось особистих ускладнень звертайтесь до Джузеппе. Щиро вам відданий – Вітторіо».

Небагато, зате красномовно! Замість самому порозумітися з батьками дівчини…

– Фред, можете зайти!

Григорій здригається, запитливо дивиться на Матіні. Той робить заспокійливий жест: усе, мовляв, гаразд! Але тут-таки додає:

– Я наполягаю на лікарні. Без медичного догляду хвору залишати не можна, потрібні аналізи… Ходімте, умовте її!

– Стривайте, Мартін! У неї дуже складна обстановка вдома.

– Тим більше. Додаткове психічне навантаження тільки погіршить стан. Хто її батьки?

– Не знаю. Зараз запитаємо у Джузеппе. До речі, ось і він. Та ще з кавою. Вип’єте?

– Залюбки. Але ковтків зо два. У мене не все гаразд з серцем. То хто ж батьки вашої нареченої, синьйор… Джузеппе, здається? І як це ви не вберегли дівчину від…

Джузеппе здивовано дивиться на Матіні, злегка червоніє:

– Я лише скромний секретар у цьому домі. Маріанна Вісконте – наречена синьйора Рамоні.

– Пробачте, – і собі змішався Матіні. Взявши з рук Григорія чашечку з кавою, він повільно покалатав у ній ложечкою, замислено повторюючи – Маріанна Вісконте… Вісконте… Скажіть, а як звуть її батька?

– Умберто. Умберто Вісконте. Це ім’я і прізвище знають не тільки в Римі.

– Так, так… Один з найпопулярніших лідерів лівого крила християнсько-демократичної партії. Я знаю синьйора Умберто і завжди захоплювався його діяльністю. Її він провадив з упертою послідовністю, незважаючи на неласку Ватикану. Боюсь, бідна дівчина утруднить становище батька. Гм-м, як же бути?

– Відвезти її додому і тим самим запобігти виникненню скандальних чуток. Це буде найліпший вихід для всіх: Рамоні, батька, самої Маріанни. Вона транспортабельна, Мартін? – запитав Григорій.

– Так. Але не в цьому річ. Мене мучить думка, як це позначиться на душевному стані бідолашної.

– Синьйор Умберто – культурна людина, – втрутився Джузеппе. – Якщо ви, синьйор Матіні, як лікар, або ви, синьйор Шульц, як безпосередній свідок того, що тут сталося, попередите родину про стан Маріанни, як багато важитиме для неї спокій…

– Ви маєте рацію, – Матіні схвально закивав головою. – Лише створивши вдома відповідну атмосферу, ми можемо вручити дівчину батькам. Зараз ще раз подивлюсь, як вона себе почуває. Хай полежить, виплачеться, – така розрядка буде корисною! – а тим часом ви, Фред, оскільки за хворою потрібен догляд…

– Гаразд. Не дуже приємна місія, та що ж удієш! Ви поки побудьте тут, щоб я міг поговорити з Маріанною наодинці. Піду спробую умовити її повернутися додому. Не заручившись її згодою, нема сенсу їхати до батьків.

В опочивальні й досі панував розгардіяш. Мов порозкидані шквальним вітром, на зсунутих з місця стільцях валялися серветки, рушники, плескаті пляшки з прохололою водою, абияк кинуті сукня, комбінація, панчохи, інші речі дівочого туалету. І, як відгомін бурі, що тут пронеслася, з ліжка долинав переривчастий плач.

Стоячи навколішках біля узголів’я ліжка, Лідія гладила голову і плечі дівчини, тихенько щось примовляючи.

– Маріанно! – обережно покликав Григорій, кивком голови вказуючи Лідії на двері, щоб та вийшла.

Почувши голос Григорія, Маріанна сховала обличчя в подушку, плечі її затремтіли в новому, пароксизмі плачу.

– Ну, годі ж бо, годі, дитинко! Давайте вдвох поміркуємо, що нам тепер робити. Ви ж не захочете тут лишитись, правда?

– Мені байдуже, байдуже, байдуже… мені все тепер байдуже!

– Коли б вам було байдуже, ви б не плакали так розпачливо. Байдуже серце мертве, а ваше живе. Для горя і, повірте мені, для радощів. Те горе, що вас спіткало, пронесеться, мов гроза, і тільки очистить вашу душу від усього накопиченого в ній через недосвідченість, зайву довірливість, легковажність. Ви самі побачите, який тягар спаде з вашої душі, як по-новому ви почнете все сприймати, яку ціну набудуть у ваших очах зовсім звичайні речі: можливість рухатися, вільно дихати, підставляти обличчя сонцю, вітру, дощу, зустрічатися з друзями, входити в рідну домівку, де на тебе чекають найдорожчі в світі люди. Я ваш друг, Маріанно, старший і досвідченіший, і мені так би хотілось, щоб ви вдумались у мої слова…

Маріанна принишкла, потім несміливо повернула до Григорія заплакане обличчя.

– Фред, не дивіться на мене, тільки дайте свою руку!

Я вам розповім усе, все. Обіцяйте, що не будете на мене дивитись.

Не треба, не треба, Маріанно! Я приблизно здогадуюсь.

– Ні, ні! Ви не можете здогадатись… Він намовив мене сказати вдома, що я з ним… що я з іншими… О, Фред, ви не можете навіть уявити!.. Коли батько мені сказав… коли він назвав мене… коли я збагнула…

– Не треба, не треба про це. Я забороняю вам, чуєте?! Забагато честі для нього так побиватися… Ніхто не повинен знати, і ніхто ніколи не дізнається, що сталося. Всі ми тут ваші друзі, всі дбаємо про те, щоб вам краще було. Якщо ви не будете плакати, якщо слухатиметесь лікаря, – він мій друг, він дуже хороша людина! – за якусь годину я сам відвезу вас додому… Обіцяєте мені більше не згадувати, не плакати?

Обливаючись сльозами, Маріанна запевняла, що вона не плаче, що в неї сухі очі, і ствердно кивала головою, погоджуючись на все, аби тільки швидше її звідси забрали…

Хвилин за п’ять Григорій і Джузеппе вже їхали вулицями вечірнього міста.

Сівши в машину, Григорій відразу заплющив очі. Перед розмовою з Умберто Вісконте йому хотілося хоч трохи спочити – він знав, що вона буде нелегка. Шерех шин, легке погойдування заколисували. На якусь мить його здолала дрімота, і він не відразу зрозумів, чому це машина стоїть, а він сам, подавшись усім тулубом уперед, мало не таранить головою вітрове скло. Лише глянувши на руки Джузеппе, немов прип’яті до керма, побілілі в суглобах, Григорій заднім числом збагнув, що неприємний звук, який долинув до його слуху, наче крізь вату, був скреготом гальм. Попереду зчепилися крилами дві машини, і їх авто спинилося буквально за кілька сантиметрів від багажника тієї, що йшла на обгін.

– Ху-у! – Джузеппе витер долонею спітніле чоло. – Сьогодні ми вдруге зазираємо у потойбічний світ. Чи не надто часто?

– Для одного дня забагато! – посміхнувся Григорій. – Але зважте: обидва рази нам пощастило. Хотів би я, щоб так само щасливо закінчилися і мої дипломатичні переговори з батьком Маріанни. До речі, чому саме на Маріанну накинув оком Рамоні? З слів Матіні я зрозумів, що ідеали Умберто Вісконте і погляди вашого патрона полярно протилежні. Чому ж тоді він прагне одружитися саме з його дочкою?

Джузеппе деякий час вів машину мовчки.

– Посаг! – кинув він раптом. – Синьйор Умберто – людина заможна, Маріанна в батька одиначка…

– Але ж покійний граф Рамоні теж був людиною багатою і після нього все успадкував небіж, тобто Вітторіо?

– Не так багато, як усі думають. Старий волів свої акції і готівку тримати при собі, в замку.

Розмова урвалася. Джузеппе явно не хотів її продовжувати, а для Григорія все і без того стало ясним. Тепер він знав, як і про що говоритиме з Умберто Вісконте.

Тієї ночі Григорій заснув лише під ранок. Із справами Маріанни вони з Матіні впорались ще до півночі, але, збуджені щойно пережитим, радістю зустрічі після довгої розлуки, все говорили й говорили, навіть погасивши світло і поклавшися в ліжка. Перебрали спільні спогади і обговорили практичні заходи щодо влаштування Агнеси та Ірене, а потім, як завжди, сягнули в нетрі філософських і моральних проблем і, продираючись через хащі та колючки суперечностей, шукали виходу для людства, яке відроджувані темні сили поволі, але неухильно штовхали до прірви нової війни.