Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 34 страниц)

– Як же вам ведеться в Берліні, Джованно? – запитує він.

– Самі бачите. Хейєндопф порядкує мною, мов іграшкою. Сьогодні підсунув цьому, – молода жінка киває на стілець, де щойно сидів Думбрайт, – ще б пак, новий начальник! Краще б уже лишився Гордон, він хоч поводився гарно…

– Покиньте Хейєндопфа. Невже ви себе не прогодуєте?

– У мене ж і досі нема ангажементу! Він забрав мої документи буцімто для переговорів з антрепренерами. Але то брехня, чистісінька брехня! Ви не уявляєте, Фред, в якому я опинилася становищі, які думки мене переслідують…

– Хочете, я поговорю з Хейєндопфом?

– Боронь боже! Він вас вважає своїм ворогом, не може згадувати без зненависті, як ви в чомусь його обійшли, нахваляється вивести на чисту воду… вас і… мене… – Джованна червоніє, нервово крутить на пальці перстень. – Мою приязнь до вас він розцінює як… як…

– Зрозуміло.

Фред, пам’ятаєте, ви казали про одного вашого друга, що має приїхати з Італії?

– Звичайно. Я не забуваю своїх обіцянок. З ряду причин ми не можемо листуватися, та я гадаю, що приїзд свій він приурочить до певної події – Другого Німецького Народного Конгресу. Він відбудеться десь на початку сорок восьмого.

– Стільки чекати!

– Не так довго, треба набратися терпіння. І постаратися за цей час вирвати у Хейєндопфа свої документи. Щоб вони були напоготові.

– Не знаю, чи вистачить у мене сил.

– Треба, щоб вистачило. Всього три-чотири місяці. Будьте ж мужньою! Тримайтесь Хейєндопфа, щоб приспати його підозри.

– Коли я вас слухаю, мені все здається простішим. Якби ми могли бачитись хоч інколи!

– Я теж хотів би цього. Спробую налагодити з Хейєндопфом стосунки. Або прищемити йому хвоста.

Джованна розсміялась. І дуже вчасно: до столика наближався Думбрайт.

– Бачу, ви без мене не нудилися, синьйоро і синьйор! – посварився пальцем Думбрайт. – Прикро. Надалі не братиму в супутники молодшого і ставнішого. Я жартома, жартома, Джованно! Не хмурте свого гарного личка. Особливо зараз, коли я чекаю на гостей. Веселощі вам більше до лиця. Такою і залишайтесь, як були щойно. В цьому я покладаюсь і на вас, Фред. Так і бути, вибачаю вам упадання біля моєї дами.

Покликавши офіціанта, Думбрайт наказав навести на столі лад, замовив нові закуски і страви, кілька пляшок з напоями.

– Ну от, тепер усе гаразд, – з задоволенням констатував Думбрайт, оглядаючи наново сервірований стіл.

– Чи не занадто пишно? – запитав Григорій, ховаючи посмішку. – Що, коли в нашого гостя виразка шлунка чи щось подібне? Його тільки дратуватимуть, надмірності.

– Зате покажуть широчінь нашої натури. Ми ж прийшли сюди відзначити день Джованниного народження.

– Сподіваюсь, широчінь натури не позначиться на роках, що їх ви мені надали?

– Про вік у жінок не питають.

– Не завжди. Лише тоді, коли таке запитання може здатися нетактовним. А я саме наближаюсь до такого віку.

– Наближатися можна по-різному: повільно і стрімголов. І ми з Фредом вас благаємо – не поспішайте! Мені ви подобаєтесь такою, як є.

Жартівливий тон розмови й випите вино поступово впливають на Джованну. Майбутнє вже не здається їй таким безнадійним, вона радіє, що поруч є Фред, присутність Думбрайта більше не лякає. Та й музика впливає заспокійливо. Вона лине ніби здалека, не вражаючи слух гучними ударами барабанів, мідних тарілок, виттям саксофонів. Джованна ненавидить джаз. Її вухо, звикле до співучих, мелодійних наспівів рідної землі, не сприймає розшматованої гармонії, що ніби звивається і корчиться від муки, потрапивши до рук ґвалтівників.

– А тут гарно, – каже Джованна. – Подумати, скільки ми сидимо – і жодного скандалу!

– Англійці – народ респектабельний, – зауважує Григорій. – Вони тут тому і збираються, що власник ресторану зважив на їхні смаки.

– І, головне, тут нема американців, – з викликом дивиться на Думбрайта Джованна. – Уявляю, що зчинилось би, коли б з лементом і гиками ввалилися сюди ваші хвацькі бойз.

Думбрайт знизав плечима. Йому ніколи відповідати – до їхнього столика ось-ось підкотиться його кругленький приятель, який, спинаючись навшпиньки, щось нашіптує на вухо своєму супутнику. Той, здається, не слухає. Принаймні обличчя в нього незворушно спокійне, погляд немовби звернений у самого себе.

– А, Крігер! Прошу до нас, прошу до нас! – голосно гукає Думбрайт.

Кругленька постать підкочується мало не впритул до Думбрайта:

– Але я не сам, я не сам, любий друже! Дозвольте відрекомендувати свого доброго знайомого – о, я не важусь сказати «друга», хоч і прагну, всім серцем цього прагну! – Так от, свого доброго знайомого сера…

– Чарльз Джеффріс! – коротко кидає супутник Крігера і мовчки вклоняється.

Думбрайт і Фред підводяться, чекаючи, поки гості сядуть. Той, хто назвався Джеффрісом, спокійно опускається на стілець, але Крігер, на мить присівши, знову зривається з місця і кружляє навколо присутніх, гаряче тиснучи кожному руку, сяючи посмішкою, виблискуючи золотом зубів. Оббігши коло, він раптом сплескує коротенькими ручками і знову кидається до Джованни, припадає устами до її пальців.

– Згадав, згадав, з якої нагоди ви зібралися. Поздоровляю, шановна фрау, тисячу разів поздоровляю! Хотів би побажати вам квітнути, але далі квітнути неможливо – це буде вже загрозою громадському спокою! – вигукує він, перемежовуючи фрази поцілунками руки.

Думбрайт наповнює келихи, пропонує випити за іменинницю. Сер Джеффріс вітає її стриманим кивком голови. Він досі не випустив і пари з уст. Над столом зависла ніякова пауза. Перериває її Григорій:

– У нас, німців, є приказка: «Згода будує, а незгода руйнує». Сер Джеффріс, сподіваюсь, ви не відмовитесь випити за згоду в нашому маленькому товаристві? Серед нас є американець, німець, італійка, англієць… Хіба не репрезентуємо ми в деякій мірі повоєнну співдружність народів?

– Ми, англійці, завжди за злагоду. Звичайно, у розумних межах. Що ж, охоче приєднуюсь до вашого тосту. Ну, ні, містер Думбрайт, мені досить. Я багато не п’ю вечорами, бо привчив себе не вечеряти.

– Таке насильство над власною плоттю! – жахається Крігер.

Джеффріс кидає насмішкуватий погляд на його пухкі щоки і опукле черево, що заважає йому ближче присунутися до столу.

– Навпаки, повага до неї. Я звільняю свій організм від надмірної роботи по засвоєнню зайвого кусня печені, і мені не доводиться тягати на собі непотрібний вантаж. Завдяки цьому я чудово сплю, ніколи не хворію, голову мою ніколи не затьмарює підвищений тиск.

– Але свідомо позбавляти себе таких радощів життя, як добра випивка, смачна вечеря в товариському колі! – сплескує руками Крігер. – Ні, ні, я рішуче проти помірності, вашої схильності до золотої середини, чого б це не стосувалося – політики чи…

– Конфуцій повчав, що середина – то найближча точка до мудрості. Не дійти до неї – однаково що перейти.

– Ви працювали на Сході? – запитує в англійця Григорій.

– Деякий час, – ухильно відповідає Джеффріс.

Думбрайт занепокоєно поглядає на годинник. Помітивши це, Крігер відразу підхоплюється.

– Боже правий, я вже забалакався! Це на вашій совісті, сер Джеффріс! Ви зачепили мене за живе, і я мало не забув про одне дуже важливе побачення. Вітаю товариство. Синьйоро Джованно, благаю вас, не станьте послідовницею Конфуція!

Крігер знов покотився проходом, але в зворотному напрямку, як раніш, тиснучи на ходу комусь руки чи просто помахуючи правицею.

– Який смішний чоловічок! – каже, посміхаючись, Джованна. – Від нього так і випромінюють доброзичливість і веселощі.

Джеффріс кидає на Джованну похмурий погляд.

– Не довіряйте словам і манерам, синьйоро! Цей доброзичливий веселун добре нажився під час війни на виробництві килимків для ніг з людського волосся.

Джованна блідне і крадькома хреститься.

– Чому ж тоді… чому ж тоді він серед нас? – злякано запитує вона. – Я чула, що таких людей…

– Бо політику роблять не серцем, а лише головою, – жорстко відповідає Джеффріс. – А нам він зараз потрібен.

«Ще одна різновидність джентльмена з голови до п’ят, – думає Григорій. – Досить порядний, щоб не приховувати своєї зневаги до Крігера, і водночас розміркований ділок, котрий не гребує користуватися його послугами. Цікаво, як він поводитиметься під час розмови з Думбрайтом…»

Після перерви оркестранти знову беруться за свої інструменти.

– Потанцюємо, Джованно?

– Залюбки.

Вони йдуть на танцювальний майданчик поблизу оркестру.

– У мене зомліли ноги від страху, коли Джеффріс розповідав про Крігера. Як це страшно! Такого не можна прощати, правда?

– Великий німецький поет Гейне казав, що ворогам треба прощати, але не раніше, ніж їх повісять.

Ноги в Джованни, справді, наче ватяні, не слухаються, збиваються з ритму. Григорій трохи притримує свою партнершу, потім знову веде її на танець. І враз Джованну ніби проймає почуття польоту. їй здається, що мелодія вливається в неї дужим припливом, несе у стрімкому потоці, легку і вправну, здатну птахом злетіти в голубизну неба.

Коли музика обривається, Джованна не може відразу вгамувати радісного збудження.

– Як не хочеться повертатися до них, – киває вона в бік столика, де сидять Думбрайт з Джеффрісом. – Давайте кудись втечемо! Однаково їм не до нас.

– Не до нас, – погоджується. Він веде свою даму до довгого мармурового стола, за яким, на тлі монументального буфета, мудрує з напоями бармен: щось виливає і доливає, струшує, збиває суміш.

– Два легеньких коктейлі: для пікантності!

Джованна сідає на високий круглий стілець. Григорій спирається ліктем на стіл, напівповертається обличчям до залу. Звідси йому зручно спостерігати за розмовою Думбрайта і Джеффріса. Власне, говорить зараз тільки Думбрайт. Він із запалом у чомусь переконує англійця. Сухий, наче викарбуваний на медалі, профіль Джеффріса лишається незворушно спокійним. Лише іноді нахиляється голова на знак згоди чи креслить коротку пряму підборіддя на знак заперечення.

– Фред, як ви гадаєте, ми ще довго тут пробудемо? – запитує Джованна.

– Не думаю. Співробітник у Думбрайта не дуже говіркий. А чому ви запитуєте, – стомились?

– Не розберу. Щойно мені було весело, а зараз напосів смуток. Тягне піти звідси і не хочеться повертатись додому, якщо можна назвати домом місце, де я тепер живу і де мені все остогидло. Іноді мене охоплює бажання сісти в машину і кудись гайнути, однаково куди… Отак безоглядно мчати і мчати, як зацькована тварина, поки десь не впаде…

– Джованно, ми ж умовились, що ви триматимете себе в руках! Все буде гаразд, обіцяю вам. Як тільки приїде Джузеппе…

– Спасибі, Фред! Пробачте! Я сама не знаю, що кажу… Це зараз минеться. Трохи попустила віжки, тільки й усього… Розплачуйтесь мерщій і ходімте.

Коли вони підійшли до свого столика, Думбрайт уже сидів один, похмуро позираючи на батарею пляшок і тарілки з недоторканими стравами.

– Ну як? – запитав Григорій.

– А ніяк, – сердито буркнув Думбрайт. – Не дурно вам наснились ці кляті круки. Виявляється, сон був у руку!

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Нунке переляканий до смерті

Десь далеко в коридорі пролунав дзвінок. Зачовгала капцями по підлозі Зельма. Пішла відчиняти. Хвилини чекання тривали довго. Нунке підвівся у кріслі, хотів щось взяти зі столу, провів рукою по його поверхні і знову опустився на м’яке сидіння. І тут на порозі виник Фред, розчервонілий від холоду.

– Що-небудь трапилось? – запитав він просто з дверей.

Не відповідаючи, Нунке вказав на крісло. Григорій сів, відкинувся на спинку, оббиту темно-вишневою шкірою. Вона приємно холодила спину, трохи заспокоювала напружені нерви. Григорій потягся за сигаретами, закурив і мовчки чекав, поки заговорить Нунке.

– Якби я був забобонним, подумав би, що фортуна повернулась до мене спиною. Зараз, коли ми повинні виплутатися з лиха, що звалилось на нашу школу, концентрувати всі свої дії довкола цієї історії з Вороновим, щоб вийти сухими з води, саме зараз мені доводиться займатися ще одною дуже неприємною справою. Ви розумієте, про що я кажу?

– Вибачте, гер Нунке, не розумію.

– Після вашої поїздки у східний сектор я заспокоївся. Ніхто, з ваших слів, не знав прізвища Берти. Я розпорядився, щоб люди, які здійснюють операцію «Лютц», негайно залишили радянський сектор. Але один, з невідомих мені причин, затримався там і сьогодні, як повідомив наш агент, був заарештований. Хто міг виказати його? Як потрапив він до рук Народної міліції, для мене зовсім незрозуміло. Про причини його арешту довідатись нічого не вдалося. Але агент знає Баумана, якого він особисто інструктував, і тепер дуже схвильований, бо вважає Баумана людиною дуже ненадійною. Якщо за Баумана добряче візьмуться, він усе розповість.

– Як це сталось?

– Про те, що Ріхард Бауман у тюрмі, наш агент довідався від свого далекого родича, наглядача, якому він платить за те, що той повідомляє йому про всіх, кого заарештовує Народна міліція. Агент добре законспірований, навіть не зв’язаний з підпіллям. Єдиний його помічник – цей наглядач.

Григорій глибше затягується сигаретою. Отже, все правильно: вбивця Лютца – Ріхард Бауман. Бідолашна мати здогадується про це. Тільки в неї не вистачило сил сказати про свої підозри. Це й зрозуміло: вона ж мати…

Думка миттю перестрибує на інше. Навіщо Нунке викликав мене? Можливо, йому донесли, що я наказав видати убивцю, щоб відвести підозру від нашого підпілля? Так, але він сам, посилаючи мене до Карова, вважав, що вбивця вже у західному секторі. Його хвилювало тільки одне: чи знає господиня прізвище хлопчика і його матері… Караюча десниця покарає за все… Так, нещасна жінка мала рацію.

Несподіваний приїзд Берти у той вечір зіграв на руку вбивцям. Вони давно стежили за Лютцом, але його завжди оточували учні. Вечорами ж Карл майже не виходив з дому. А тут усе склалось надзвичайно вдало: пізній вечір, таємнича незнайомка, випивка в барі. Адже ніхто з них не знав, з яких причин їм велено прибрати Лютца і хто стоїть за цим. О, згадав! Нунке якось казав, що йому не хотілось одразу прибирати Карла. Він наказав спочатку настрахати його анонімками, сподіваючись, що той злякається і забереться геть. Але довелося все-таки вдатися до крайніх засобів.

Нунке, походжаючи по кімнаті, вів далі:

– Треба, щоб Бауман мовчав, треба, щоб про те, що знає він, не довідалася жодна жива душа. Він повинен втратити пам’ять, заніміти, зникнути, втекти до дідька або хмаркою злетіти на небеса.

– На не-бе-са, – задумливо протягнув Фред.

– А чи не здається вам, Шульц, що обставини сприяють нам?

– Вибачте, які обставини ви маєте на увазі?

– Тюремний наглядач і мати, яка, зі слів агента, проживає у Карові.

Щось починає вимальовуватись…

– Ну-ну… Все дуже просто. Вплинути на матір..!

– Дурниці, до чого тут мати!

– Фред, куди поділась ваша кмітливість?

– Ви застали мене зненацька, не дали подумати.

– Ну гаразд, не ображайтесь. Я просто хотів, щоб ви дійшли до того ж висновку, що і я, виходячи з тих самих логічних міркувань. Давайте думати разом. Що нам треба? Нам треба, щоб Бауман мовчав. Оскільки він ненадійний, значить, вжиті нами засоби повинні бути цілком надійні. Але й відкрито диктувати не треба. Мати могла б принести невеличку передачу… Розумієте, про що я думаю?

– Так, гер Нунке, але справа в тому, що у Ріхарда Баумана дуже погані стосунки з матір’ю, отже, ніякої передачі вона йому не понесе. Все доведеться робити самим.

– Ще один козир у наших руках: мати галасу не здійме, не з’ясовуватиме причини смерті сина. Це значно спрощує справу. Або… – Нунке на хвилину замислився. – Можна ще простіше – послатися на те, що вона отруїла сина, відчуваючи до нього ненависть… Треба детальніше дізнатись про причину їхньої сварки… На місці вам буде видніше. Отже, Фред, єдина людина, на яку я можу покластися, якій можу довірити цю справу, – це ви. Прошу вас про це як друга, як офіцера. Продумайте все до найменших дрібниць, враховуючи те, що часу в нас обмаль. Засобами не гребуйте. Платіть щедро, щоб не було осічки, пообіцяйте притулок у нас і взагалі все, що їм заманеться. До речі, наглядачеві зовсім не обов’язково знати, що буде в тій передачі…

– Але якщо він отруїться, тюремний лікар одразу ж усе зрозуміє. Почнуть допитувати наглядача, з’ясовувати, звідки посилка…

– Ну то й що? Начхати на нього. Він нічого не знає, агентові, зв’язаному з ним, ми накажемо негайно після передачі посилки перебратись у наш сектор. Тоді на ваші плечі ляже велика відповідальна робота. Правда, агент майже все підготував, вам доведеться завершити… Але це ще терпить… Головне – примусити Баумана мовчати…

– Я можу йти, гер Нунке?

– Звичайно. Чекаю вас увечері.

Фред причинив двері кабінету. Чути було, як він іде через їдальню, виходить у передпокій, одягається. Ще декілька кроків. М’який стук дверей, клацає замок.

Зітхнувши, Нунке запалює сигарету і одразу ж кидає її в попільничку. Смак тютюну викликає в ньому відразу, дере горло, груди зсудомило. Треба випити щось гаряче, вкритися теплим пледом і спробувати заснути. Присівши на канапу, він натискує на грушу дзвінка, що звисає з торшера, і не забирає пальців з довгастої білої кнопочки до того часу, поки з їдальні не долинає човгання Зельминих капців. Служниця недочуває.

– Та чую вже, чую, не глуха, – бурмоче стара, звикла до забаганки панів. Треба ж було все приготувати. Вона опускає тацю з сніданком на стіл, підсовує до канапи журнальний столик, накриває його сніжно-білою серветкою і повільно й урочисто розкладає принесену їжу: оладки, соусник з розтопленим маслом, дрібно нарізане яйце з грибами, вазочку з джемом, хрустке домашнє печиво і справжню джезву з кавою. Подарував її Нунке один з секретарів турецького посольства на знак «дружби і взаєморозуміння». Це було ще на початку його роботи в розвідці. «Взаєморозуміння» з секретарем турецького посольства одразу висунуло новачка Нунке з лав пішаків у шерегу працівників найбільш здібних і перспективних. З того часу він усюди возить цю джезву. Вона слугує йому своєрідним талісманом; застерігає від помилок, віщує нові успіхи. От і зараз він з ніжністю поглядає на її блискучу поверхню.

– Залиште тільки каву і печиво, – наказує він служниці. – І ще підігрійте склянку молока. У нас є молоко?

– Тільки в банках, – презирливо кривиться Зельма.

– До дідька банки! Принесіть мені кип’ятку! Звичайного кип’ятку і захопіть електроплитку, бо поки ви дошкандибаєте сюди з кухні…

– Моїм ногам стільки ж років, скільки й мені. І відходили вони, топчучись довкола вас…

– Ну, ну, Зельмо, не гнівайтесь. Я не хотів вас образити. Просто захотілось гарячого, зігріти груди.

– Тоді випийте липового цвіту. Хочете, заварю? Тільки доведеться зачекати, поки настоїться. Пригадуєте, фрау Тільда завжди, коли ви хворіли, поїла вас духмяним настоєм з липового цвіту.

Він уже не слухає стару Зельму. Думки Нунке повертаються до Лютца й дорученого Фредові завдання. Якщо тому пощастить, то через два-три дні Бауман замовкне навіки.

Служниця щось і далі говорить, але Нунке випроваджує її рухом руки.

«…А що коли його викличуть на допит сьогодні? Або вже викликали. Деякий час Бауман триматиметься, доводитиме своє алібі і так далі. Отже, щоб здійснити задумане, у нас ще є час. А втім, береженого бог береже. Треба завтра ж на місці розвідати обстановку. Так, саме завтра».

Нунке підвівся, відштовхнув журнальний столик, на підлогу ледь не впала чашка, з джезви вилилась уся кава. З відразою, навіть з якимось забобонним жахом Нунке дивиться, як розпливається по білій серветці темна пляма. Він крутить телефонний диск, чути то довгі, то короткі гудки. В одному випадку абонент не відгукується, у другому – телефон зайнятий. Скільки можна патякати, чорт забирай! Нарешті довгий гудок і знайомий голос:

– Вибачте, гер Нунке, але я тільки недавно повернувся від вас і займався дорученою мені справою. Дещо обміркував дорогою, дещо з’ясовував по телефону.

– Скажіть, вам не здається, що добре було б усе розвідати на місці?

– Саме про це я й хотів порадитися з вами. Розмова ця не телефонна, і, якщо дозволите, я години через три-чотири буду у вас.

Фред нервово ходить по кабінету. Зупиняється біля телефонного столика, але одразу ж відсмикує руку від апарата. Як бути? Подзвонити Марії, сказати, що є квитки в кіно? Небезпечно. Але, якщо навіть вони зустрінуться увечері, то з Зеллером вона побачиться тільки завтра, і вже буде пізно. Що, власне кажучи, буде пізно? Хіба він сам не може поквитатись з убивцею Лютца – нікчемою, про якого рідна матір каже, що його повинна покарати караюча десниця. От Григорій Гончаренко і буде цією «караючою десницею». Від імені всіх чесних людей він помститься за людину, яка намагалась виховати в своїх учнів ненависть до фашизму, до війни і вбивств. Хто такий Бауман? Жалюгідний, продажний покидьок. Зберегти йому життя, щоб він давав свідчення про Нунке? Але ж він навіть не чув прізвища Нунке… Спокійно, Григорію. Слід усе точно зважити і розрахувати. Головне зараз встановити, хто той агент, який має важливе завдання. Щоправда, є ще одна складність: начальникові Каровської поліції може здатися підозрілим, що я приїжджаю вдруге. Послати когось, попросити Горенка, щоб Народна міліція сама розправилася з Бауманом? Але тоді агент Нунке з лишиться нерозкритим і зможе завдати чимало шкоди… Ні, треба їхати самому. Знайти вагомий привід.

Григорій знову ходить по кімнаті. Іншого виходу немає – доведеться дзвонити Марії. «Поїду зараз у кінотеатр, візьму квитки й зателефоную звідти з найближчого автомата».