Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 34 страниц)

– Але ж ця потіха й вам коштувала чимало! – ущипливо зауважив Нунке.

– Ет, – махнув рукою Григорій, – гроші на те й існують, щоб цінувати ту втіху, яку вони можуть нам дати. Мені було просто приємно лишити по собі добру пам’ять у такій гарненькій голівці.

До себе в пансіонат Григорій повернувся близько четвертої. Настрій був препоганий. Ніби й дуже мало зроблено тут, у Римі, а втома від напружених подій останніх днів давалася взнаки. Хотілося пожити звичайним, нормальним життям, не зважуючи кожного свого кроку, не замислюватись над тим, чим зустріне тебе наступний день, як скінчиться сьогоднішній. Щодо сьогоднішнього все ясно: знову зустріч з остобісілим Рамоні, а перед тим морока з Джузеппе. Мабуть, прийде канючити плівку, запропонує щось на обмін… погрожуватиме. Остогидло! А попереду довга ніч в одному купе з Нунке. За нею ж цілковита невідомість…

Жбурнувши так-сяк свої речі в чемодан, Гончаренко з серцем прихлопнув його кришку. Все! Навіть з Римом, з улюбленими місцями не встиг попрощатись. Якщо пощастить швидко спекатися Джузеппе, до п’ятої залишиться час, щоб бодай проїхатися вулицями міста.

Джузеппе був точний, прийшов о четвертій. І знову його поведінка, на яку Гончаренко звернув увагу ще вчора ввечері, була дивною. Секретар Рамоні довго й гаряче тиснув руку Григорія, Гончаренкові довелось звільняти свої пальці від рукостискання мало не силою. Запросивши гостя сісти, Григорій вмостився на бильці крісла і попередив:

– У мене обмаль часу, просив би викласти свою справу якнайкоротше.

– Гаразд. Але спочатку прочитайте ось це. – Джузеппе витяг з внутрішньої кишені гранку з відбитком набору й простягнув її Гончаренкові.

Як і звернений до поліції запит в ранкових газетах, матеріал був короткий і знов-таки містився у невеличкій рамці.

«До відома поліції!» – проголошував заголовок. Нижче було подано по-діловому складений текст. «За вірогідними даними, що їх має в своєму розпорядженні редакція, особу забитого в Донго дуже легко міг би засвідчити такий собі Фред Шульц, теж іноземець – з походження німець, який прибув до Рима під виглядом повноважного представника фірми «Іспана суіса». Ми з цілковитою відповідальністю пишемо «під виглядом», бо перевірка показала – до жодної особи, так чи інакше зв’язаної з нашою автомобільною промисловістю, цей «повноважний представник» не звертався. Зате його можна було бачити в колах, близьких до керівництва МСІ. Чи не її діяльності стосувалися його повноваження? У наступних номерах газета сподівається вичерпною ясністю відповісти на це запитання».

З незворушним спокоєм прочитавши надруковане, Григорій глузливо запитав:

– Автор цього опусу, звичайно, ви?

– Так. Матеріал мав з’явитися у вечірньому випуску. На щастя, я встиг розкидати набір.

– Спроба шантажувати?

– Порозумітися. Ми ж з вами однодумці, Фред Шульц! «Провокація… провокація… провокація…»

– А хіба ви щодо цього мали якісь сумніви? Ви вірою і правдою служите Рамоні, я – Нунке, діяльність якого вам добре відома.

– Фред! Товариші, до рук яких потрапила передана вами плівка, просили передати вам щиру подяку.

– Не пройде, Джузеппе! Примітивно.

Покусуючи губи, Джузеппе якусь хвилину мовчав, потім рвучко схопився з місця, не питаючи дозволу господаря кімнати, кинувся до телефону, набрав номер.

– Лідія? Так, я. Від Шульца. Еге ж, у цій справі. Поясни йому, що я не… Гаразд, передаю трубку.

Кров пульсувала в скронях, заважала слухати. Та Григорій все ж упізнав голос Лідії. Не перериваючи, слухав те, що вона казала, ї обличчя його світлішало, погляд очей теплішав.

– Спасибі, дорога моя помічнице! Ще раз бажаю всього найліпшого. Так, адресу матері Курта пам’ятаю.

Поклавши трубку, Григорій обійшов стіл, поволі наблизився до Джузеппе, поклав руки йому на передпліччя, міцно стиснув їх.

– Подумати тільки: була хвилина, коли я міг розрядити у вас свій пістолет!

– А я був не від того, щоб вчепитися вам у горло!

Вони дивилися один на одного зніяковілі, по-чоловічому соромлячись виказати наплив почуттів, які кожного з них проймали, обидва трохи скуті незвичністю нових взаємин, що народжувались між ними.

– Як же ви опинились у Рамоні, Джузеппе? – спитав Григорій лише для того, щоб отямитись. Усім єством він прагнув розрядки, та стримував, себе, боячись, що вона буде надто бурхливою. Адже щойно, коли він читав гранку, на думку йому знову спав пістолет!

– За професією я журналіст, початкуючий, правда. Але саме тому редакція і доручила мені – людині в колі газетярів ще невідомій – зібрати якнайдокладніший матеріал про діяльність МСІ. Ставши секретарем Рамоні, я дещо вже зробив, а тепер, коли ми маємо па руках такі викривальні документи…

– А Лідія? Вона ж боялася вас ще більше, ніж Рамоні.

– Тут ми, мабуть, перемудрили. Бачте, ми не хотіли, щоб вона наражалася на небезпеку, і тримали її, так би мовити, в резерві, на випадок крайньої небезпеки для мене. Так, у цьому ми прорахувались. Якби ми троє порозумілися трохи раніш, справа від цього тільки виграла б.

– І не було б цієї дурної сцени біля схованки, що й досі муляє мою совість.

– Може, на спомин ви подаруєте мені один примірник того фото, якщо у вас є дублікат? Все-таки воно дечому мене навчило.

Григорій посміхнувся:

– А ніякого фото й не було! Я саме витяг оту касету, яку згодом вручив Лідії, а нової закласти не встиг. Довелося клацати незарядженим фотоапаратом.

– У якого ж дурня ви мене пошили, Фред! – щиро образився Джузеппе.

– Або пошив себе…

Розмова затяглася аж до п’ятої. Та Григорій тепер уже не квапив свого гостя. Навпаки, йому здавалось, що час спливає надзвичайно швидко.

… Рівно о восьмій поїзд тихо смикнуло, перон відсунувся назад, постаті Рамоні й Джузеппе немов попливли на ескалаторі, ставали все меншими і меншими, потім зовсім зникли, разом з вокзалом, будівлями, що поза ним вимальовувались на тлі призахідного неба. Промайнули руїни храму Мінерви Медіки. Поїзд набирав швидкість, м’яко окреслені горби Лаціума перед ним ніби плавко розступилися, їх верхівки, ще освітлені скісним промінням сонця, здавалося, посилають мандрівникам свою прощальну посмішку.

Григорій висунувся з вікна. «Прощай, Рим! Щедрий город, що наостанку подарував мені так багато…»

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Розгаданий кросворд

У повсякденні звуки туманного дня різким відлунюючим тріском, наче десь шматували цупкий коленкор, увірвався швидкий дріб двох коротких автоматних черг. Людина в сірому піджаку й смугастих брюках, яка бігла зигзагом у бік лісу, змахнула руками і впала, уткнувшись обличчям у мокрий пісок. До неї підбіг солдат – молоденький рожевощокий хлопець. Війна закінчилася раніше, ніж він став солдатом. Він не встиг спізнатися з навальністю атак, гіркотою відступу, залізною напругою бойових днів і смертю. Смертю товаришів, смертю ворогів. За своє коротке життя він не встиг стрельнути ні в птаха, ні в звіра, а тим більше в людину, і тепер, дивлячись на непорушну постать незнайомця, відчував подив і розгубленість.

З-під плеча пораненого виступила рожева пляма. Вона поволі більшала, ставала червонішою, і молодому солдату здалося, наче вологий пісок висмоктує з людини залишки її життя. Коли пляма сягнула чобіт солдата, той злякано відсахнувся, мало не збивши з ніг сержанта, котрий прибіг, зачувши постріл.

– Якого дідька стріляв? Навіщо стріляв? – вигукнув він, люто жестикулюючи. Пілотка з червоною зіркою збилася набакир, чорні очі гнівно блищали.

– Так тікав же… Я вважав…

– Вважав, вважав… Інструкції не знаєш? Коли тобі стріляти можна не знаєш? Тепер відповідатимеш!

Сержант перевернув незнайомця на спину. Той стиха застогнав.

– Давай плащ-палатку!

Солдат скинув плащ-палатку і розстелив її на землі. Обережно поклавши на неї пораненого, сержант і солдат понесли його до будиночка, поруч із залізничною станцією, де містився взвод охорони військових складів.

На ґанку будиночка стояв лейтенант і спостерігав за розвантаженням ешелону. Потужний кран обережно підхоплював великі, на всю довгу платформу, дерев’яні контейнери і так само обережно опускав їх на землю. Потім трактор, сердито гуркочучи і відсапуючись фіолетовим димом, відтягав їх у бік від залізничної колії, де люди в зелених комбінезонах розпаковували контейнери, оголюючи сріблясті фюзеляжі розібраних літаків. Крила, кіль і стабілізатор вантажили на тягачі, а сам фюзеляж ставили на колеса – «фальшиві шасі» – і довгим металевим водилом чіпляли за машини, що буксували їх по шосе до аеродрому.

Звуки пострілів насторожили лейтенанта, і тепер, помітивши групу, що підходила, він поквапливо зійшов з ґанку і попрямував їй назустріч.

– Що трапилось?

– Петров німця підстрелив, товаришу лейтенант!

– Я хотів лише…

– Потім, потім… Несіть його в приміщення і зробіть перев’язку.

Пораненого внесли в кімнату і поклали па кушетку. Сержант витяг з аптечки медикаменти і, скинувши з незнайомця закривавлені піджак і сорочку, взявся накладати пов’язку.

– Ну, Петров, доповідайте, що сталося!

Солдат здригнувся, відвів погляд од пораненого і, переступаючи з ноги на ногу, затинаючись, пояснив:

– Я стояв на четвертому посту, товаришу лейтенант… Ну, і той… охороняв площадку з літаками з північного боку. Аж тут цей німець… Вийшов з-за пакгауза, стоїть і дивиться… Я хотів відігнати його, та мені здалося, що в його руці біліє чи то блокнот, чи то зошит… І наче він щось записує… Тоді я вирішив затримати його. Дивлюсь убік, а сам до нього. Наблизився метрів на двадцять, наставив автомат і гукаю: «Ані руш!» А він шмиг за пакгауз… Я за ним… Вискочив з-за рогу, дивлюсь, а він прямує до лісу. Тоді я стрельнув у повітря і гукнув: «Стій!» Німець почав тікати, я за ним… Перечепився і випадково натиснув на курок… Ну, і… він упав…

Лейтенант похмуро дивився на солдата. Нещодавно він одержав догану через цього хлопчиська. У нього була на автоматі іржа, а кому перепало? Командирові взводу. Мовляв, погано виховуєте! А тепер насувається нова біда. НП. Надзвичайна подія. Німець, певно, не шпигун, а з тих цікавих, що люблять полупати очима, побачивши щось нове. Адже за пакгаузом пролягає дорога, і німці, місцеві жителі, часто позирають на дивовижні літаки, в яких замість звичайного гвинта – дірка. Вартовим не раз доводилося виряджати непроханих глядачів, а цей, бачте, надумав стріляти! Тепер почнеться: численні комісії, розслідування… І врешті дійдуть висновку, що винен знову-таки він, командир взводу.

– Ех, Петров, Петров! Заварили ви кашу…

– Але ж коли він чесна людина, навіщо тікати?

«А може, це справді шпигун? Адже прибула нова техніка, і ворогів вона, безумовно, має зацікавити…»

– Кажете, він щось записував? Сержанте, обшукайте затриманого!

З кишень пораненого сержант обережно повитягав усе, що там було: посвідку на ім’я Ганса Ріхтера, видану поліцією міста Еберсвальде, трохи грошей, благенький шкіряний портсигар з двома сигаретами і одним недокурком, газету і носовик. Ні блокнота, ні записної книжки, ні олівця або ручки, якими він міг би щось записувати, не було знайдено. Лейтенант дивився на це нехитре майно, і обличчя його ставало все більш похмурим.

– Ось що, Петров… підіть і ретельно огляньте весь його шлях від пакгауза до того місця, де він упав… Можливо, він викинув блокнот, коли тікав… Якщо був цей блокнот.

– Слухаю, товаришу лейтенант! – Солдат поквапливо вибіг з кімнати.

– Хто зараз на четвертому посту?

– Я поки що поставив Чумаченка, товаришу лейтенант! А німець плохий. Багато крові втратив, лікаря треба.

З кушетки долинув стогін, поранений розплющив очі і спробував підвестись, але, знесилений, знову впав на спину.

– Лежіть, лежіть! – Лейтенант підійшов до нього.

Вигляд пораненого справді був поганий: пов’язка рясно просочилася кров’ю, на блідому обличчі злякано бігали запалені очі. Старанно підбираючи німецькі слова, лейтенант запитав:

– Що ви робили біля пакгауза?

Поранений окинув поглядом кімнату, на мить затримав його на своїх речах, що купкою лежали на столі, і з зусиллям відповів:

– Дивився… Я не знав, що не можна… Цікаві літаки… Я таких раніше не бачив.

– Чому побігли, коли вас гукнув вартовий?

– Я подумав, він крикнув мені, щоб я мерщій проходив… І поквапився… А коли над головою просвистіли кулі, просто злякався… Прикро померти тепер, після війни.

– За документами ви з Еберсвальде. Що ви робили в цьому містечку?

– Розшукував сестру… Мені казали, хтось бачив її тут… Війна порозкидала багато сімей, у тому числі й мою… Сестри я не знайшов… – Поранений говорив через силу. Паузи між фразами довшали, дихав він важко й часто. Стомлений розмовою, він знов заплющив очі.

– Йому в госпіталь треба, – пошепки кинув сержант.

– Де ж той госпіталь! – так само пошепки відповів лейтенант. – За вісімдесят кілометрів! Поки зберуться, надішлють машину, відвезуть, він і дуба вріже.

– А коли в санчастину до авіаторів?

– Теж не близький світ. Бачите, в якому він стані… – Лейтенант урвав мову й запитливо подивився на Петрова, котрий саме повернувся. – Ну, щось знайшли? – запитав нетерпляче.

– Ні… нічого… – пригнічено вичавив з себе Петров, відчуваючи, що провина його через невдалі пошуки збільшилась.

– Так я і знав! Ех, Петров, Петров, матимемо тепер клопоту аж по зав’язки! Поки можете йти, не до вас тут… Ось що, сержанте, подзвоніть у місцеву лікарню, хай висилають «швидку допомогу». Скажете: нещасний випадок.

Сержант поманив лейтенанта у дальній куток і тихо запитав:

– Охороняти його будемо, якщо повезуть до лікарні?

– Якого біса охороняти, цього… – Лейтенант вилаявся крізь зуби. – Звичайнісінький собі німець!

Знов наблизившись до пораненого, він запитав:

– Ви тримали щось у руках, коли стояли біля пакгауза?

Німець розплющив очі і з зусиллям вимовив:

– Ні… Нічого… Хіба що носовичок… У мене нежить.

Лейтенант підійшов до вікна. Туман щільно огортав усе довкола, розчиняючи в собі контури навіть близьких дерев. Лише гола мокра гілка, що тремтіла біля шибки, виразно вимальовувалась на бруднувато-білястому тлі.

«Звісно, носовик здаля міг здатися розгорнутим зошитом чи блокнотом. У таку погоду розрізнити важко… Капосна історія!» – думав лейтенант, дивлячись у туманну імлу.

Хвилин за десять приїхала «швидка допомога». Лікар, оглянувши пораненого, скрушно похитав головою.

– Госпіталізація! Негайна госпіталізація! – коротко але рішуче кинув він.

– А чи витримає він тривалу дорогу до госпіталю?

– Це залежатиме від багатьох чинників. Проте краще не ризикувати. Якщо не заперечуєте, можу покласти його до нашої лікарні. У нас, правда, вщент повно, та одне місце знайдемо.

– Тоді везіть до себе. Про стан здоров’я дзвоніть мені по цьому телефону. – Командир дав лікареві аркушик паперу.

Пораненого забрали. Тепер можна було доповідати начальству про те, що трапилось. Лейтенант пройшовся по кімнаті, спідлоба позираючи на телефонний апарат, що вилискував чорним ебонітом. Неохоче наблизився до нього, простягнув був руку, щоб узяти трубку, але передумав: «Ще встигну. Прочуханка однаково нікуди не дінеться!» Сів до стола, невдоволено поглянув на речі пораненого – забув передати санітарові! – і взявся писати рапорт. Час від часу його відволікали поточні справи, і коли рапорт нарешті був готовий, день уже хилився до вечора. Ще раз сердито скосивши очі на телефон, наче то він спричинився до лиха, лейтенант тяжко зітхнув, зняв трубку і попросив з’єднати його з сусіднім містом, де був розташований штаб частини. Міський телефон було зайнято. За кілька хвилин подзвонив ще. Знову зайнято. Лейтенант розгорнув газету, відібрану у німця, і, відхилившись на спинку стільця, став переглядати інформацію. Німецьку мову він знав погано, окремі слова, а іноді й цілі речення були незрозумілі, але загальний зміст інформаційних повідомлень все ж уловлював. Проглянувши кілька інформацій, згорнув газету і на останній сторінці побачив напівзаповнений кросворд. «Цікаво, чи зумію я, з моїм знанням мови, розгадати бодай кілька слів?» – подумав лейтенант, витягаючи з кишені кітеля олівець. Однак рука так і застигла в повітрі.

Те, що він побачив, вкрай вразило його. Записи в клітках не мали нічого спільного з визначенням слів! З лівого боку кросворда, що своєю конфігурацією нагадував прямокутник, по горизонталям було вписано групи цифр. Подібні цифри стояли і в кліточках правої частини кросворда, але розташовані були вертикально.

«Що це… шифр? Поки що ясно одне: цифри вписано в кліточки кросворда для того, щоб запис на газеті було важче помітити. Але що вони означають?..»

Лейтенант згорнув аркушик паперу навпіл і з одного боку переписав у стовпчик цифри, занотовані горизонтально, а з другого, так само одну під одною, записані вертикально. Якусь мить він замислено дивився на них, відтак підвівся і швидко вийшов з кімнати.

Знайшовши на майданчику інженера, який керував розвантаженням, лейтенант подав йому розгорнутий аркушик.

– Товаришу майор, ці цифри вам нічого не нагадують?

Майор неуважно поглянув на запис, він поспішав і не хотів, щоб йому заважали балачками.

– Нагадують. В моїй записній книжці теж записано номера облігацій, тільки вони довші за ваші. Мабуть, і виграш буде більший, – посміхнувся інженер і відвернувся, відчайдушно вимахуючи рукою, загукав комусь: – Ліворуч! Забирайте ліворуч!

– Пробачте, товаришу майор, але справа серйозна!

Майор ще раз глянув на цифри.

– Уявлення не маю… Хоча… Дайте-но сюди! – Він узяв аркушик у руки. – Так і є! Номери літаків у цьому стовпчику. А це… це номери тягачів і газозаправників. Де ви їх знайшли? У затриманого?

– Так, у пораненого. Одного тільки не розумію: навіщо йому було стирчати тут, коли він міг зробити це на шосе під час транспортування?

– По шосе машини йдуть з зачохленими носами – номерів не видно.

– Все ясно! Спасибі!

Лейтенант рушив до пакгауза, де помітили німця. Ось тут він стояв. На вологому ґрунті чітко видно сліди його черевиків. Слід вів до дороги, а звідти до лісу. Лейтенант поволі посувався поруч із слідами, часом присідав навпочіпки, уважно придивляючись до кожного кущика зів’ялої трави, до кожної гілочки. І неподалік від дороги, в невеличкому кюветі, знайшов те, що шукав, – світло-брунатного кольору олівець застряв між сухими, наче з’їденими іржею, стеблинами придорожнього бур’яну.

Повернувшись у будинок, лейтенант знову присунув до себе газету і провів на її полях кілька ліній знайденим олівцем, потім порівняв колір і відтінок кожної лінії з записом у кросворді. Сумніву не лишилось: цифри в кліточках було написано тим самим світло-сірим грифелем. Щоб перевірити себе ще раз, лейтенант вивів двійку, трійку, почав виводити одиницю, але телефонний дзвінок обірвав цю графічну експертизу. Довелося відкласти олівець і зняти трубку. Дзвонив лікар:

– Камрад лейтенант! Я дзвоню вам з приводу пораненого.

– Дуже до речі, я вас слухаю. Як він там?

– Рана не така небезпечна, як я гадав. Стан пристойний. Але я турбую вас з іншого, приводу. Оглядаючи рану, я побачив у нього під пахвою татуїровку.

– Ну й що з того?

– Річ у тому, що такі татуїровки, – вони визначають групу крові,– робили тільки есесівцям, щоб у разі необхідності можна було негайно подати медичну допомогу… Повірте мені, камрад, я ненавиджу цих недолюдків! А поранений явно з них.

– Дуже вдячний вам, товаришу! Я вживу заходів.

Лейтенант повеселішав. Його взвод затримав ворога!

Щоправда, зроблено це було незграбно, та переможців не судять. Приємно й те, що подзвонив лікар. І не в тому річ, що він помітив есесівську татуїровку, адже й без цього ясно: затриманий – ворог. Тішило те, що самі німці починають розуміти, яку згубну роль відіграв у житті їхньої країни і всього світу фашизм, та щирість, з якою вони допомагають викорчовувати його рештки.

Наказавши виставити в лікарні додаткову варту, лейтенант узяв написаний раніше рапорт і порвав його.

«От тобі й Петров! Добре, що я не зчинив галасу! Кажуть же: не поспішай поперед батька в пекло…» – радів лейтенант, знімаючи трубку.

Цього разу лінія була вільна, і він доповів у штаб про те, що трапилось.

– Поранений під охороною? – запитали на другому кінці.

– Так точно, товаришу майор!

– Гаразд, чекайте! Сьогодні ж заберемо його.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Господиня аптеки

Марії знову снився довгий сарай з вишикуваними в два ряди величезними чанами. Ніби стоїть вона біля такого чана з киплячою темною рідиною і двома палицями витягає з нього безкінечну стрічку важкої чорної матерії, що сувоями лягає навколо неї на підлогу фарбарні. Дверцята печі під чаном пашать жаром, стрічка матерії парує, палиці ось-ось вислизнуть з натомлених рук, але фрау Шольц невблаганна: коротеньким вигуком «шнель!», що свистить, мов удар батога, вона підганяє і підганяє Марію, хоч чорні сувої вже здіймаються горою навколо неї. Ця гора більшає, зростає мало не до стелі, а разом з нею витягується вгору і постать самої фрау. Як не поспішає Марія звести між собою і фрау цю рятівну стіну, гадюча голівка власниці фарбарні однаково стримить поверх чорної купи, гіпнотизуючи свою жертву лютим поглядом розпечених, мов жаринки, очиць.

Обливаючись холодним потом, Марія прокинулась і безтямним, затуманеним поглядом окинула кімнату. Перед її очима все ще стояли вкриті росою випарів стіни фарбарні і величезні казани з киплячим розчином барвників. Та поступово контури знайомих речей, пробиваючись крізь туман сновидіння, почали вимальовуватись яскравіше, все, що було в кімнаті, стало на свої місця, остаточно прогнавши примари сну.

«Це викарбувалося в моїй свідомості, наче тавро, – подумала Марія. – Якби я повернулася додому, якби не постійне напруження…»

Рішуче відкинувши край ковдри, жінка підвелася. В кімнаті було холодно, хотілося швидше напнути на себе теплий светр. Уперто тріпнувши коротко обстриженою головою, Марія виставила вперед йогу, розвела руки, глибоко вдихаючи повітря. Гімнастичні вправи одразу зігріли, повернули тілу пружність, а душі рівновагу. Нічні примари зникли остаточно. Марія готова була почати новий день.

Перед тим, як вийти з дому, вона ще раз підійшла до туалетного столика і востаннє критично оглянула себе. З дзеркала на неї дивилась, чужа людина, настільки чужа, що було навіть цікаво розглядати її… Силует елегантний. Чорний светр у міру щільно облягає груди і гнучкий стан, спідниця продовжує лінію. Низка дрібних, але справжніх перлин на шиї ненав’язливо натякає, що молодій удові, може, й час уже скинути жалобу. Про це ж свідчить ї легкий дотик губної помади, два ледь помітних темних штрихи від зовнішніх куточків очей. Світло-сірі очі виглядають незвично в облямуванні чорних вій. Вони скидаються на лісові озерця, які вражають то своєю джерельною прозорістю, коли вгорі ясне небо, то непроникною, загадковою темрявою, коли набіжать хмари. Над зачіскою Марія довго думала і вирішила, що коротка стрижка, яка, наче шолом, огортатиме голову, найбільше відповідатиме обраному нею стилю. Саме так має виглядати жінка, не позбавлена жіночності і водночас ділова, здатна самостійно прокласти собі шлях у житті, зваживши на новітні вимоги й нову обстановку.

Коли виникло питання про амплуа Марії, про те, як найзручніше обладнати явку, було висунуто багато пропозицій, та керівник групи, що розробляла завдання, підполковник Горенко незадоволено поморщився:

– Трафарет, трафарет, усі ці тютюнові крамнички, кафе, ательє і таке інше. Одним пострілом ми повинні покласти двох зайців: забезпечити для наших людей надійну явку і дати товаришці Стародуб можливість зав’язати потрібні взаємини в колі, хай вужчому, але для нас цікавому. Отже, це має бути… має бути… – Нетерпляче постукуючи ребром долоні по столу, підполковник примружив очі, і раптом в них спалахнули веселі вогники. – Аптека! – вигукнув він.

– Аптека? – перепитав хтось розчаровано.

– Так, аптека. Тільки не звичайна, а на кшталт американської, де можна купити і якусь дрібничку з галантереї, і письмове приладдя, й випити пляшку кока-коли, навіть замовити легкий сніданок. Ви ж читали в Ільфа і Петрова! Відповідно все обладнати… Для німців такий заклад буде цілковитою новиною, і їх потягне сюди хоча б з цікавості. Для окупаційних військ – аптека правитиме за куточок Америки. До того ж такий заклад визначатиме і умови для Марії, жінки з певним становищем, біля якої можна упадати, не дозволяючи собі нічого зайвого.

Так Марія Стародуб перетворилася на Марію Кеніг, власницю аптеки, до якої вона оце й поспішала в повному озброєнні.

Як завжди, Марія пройшла з чорного ходу в невеличкий закапелок, відгороджений від провізорської суцільною стіною. Старий провізор Себастьян Ленау, котрий обладнав аптеку і, власне, був її душею, відклав перо і зняв окуляри.

– Знову приходив сержант Робертсон, пропонував каву і жувальну гумку, – сказав він, доповівши про ранкову пошту.

– Ви пояснили йому, що з чорним ринком ми не хочемо мати ніяких справ?

– Звісно. Але мені не подобається, як він на це зреагував. Заявив: не манна ж небесна вам падає з неба!

– Документація в нас у порядку?

– З цього боку нам ніщо не загрожує.

? А з якого?

– Паливо. Без тепла не буде затишку, а без затишку зникнуть постійні клієнти. А ви ж знаєте, як гостро стоїть питання з вугіллям. Боюсь, нам доведеться порушити свій принцип щодо чорного ринку. З продуктами ми так-сяк зможемо обкрутитися, хоч і деруть ті кляті постачальники шалені гроші, а от дрова, брикети… їх на фермі не купиш.

– Може, через військову адміністрацію? Якщо попросити… – Марія замислилась, перебираючи в думках своїх клієнтів, – приміром, полковника Ройса… або майора Валленберга…

– Тобто дамам у нинішні часи, презентують не букети, а брикети? – зітхнув Себастьян Ленау, скрушно похитуючи головою.

– Будемо вважати – діаманти. Адже вугілля – родич алмазів. Для жінки таке тлумачення приємніше, – виходячи, пожартувала Марія лише для того, щоб підбадьорити старого.

Дві її помічниці, Рут і Клара, вже закінчили ранкове прибирання і тепер чепурилися, пускаючи одна одній шпильки. Суперництво між дівчатами давно вже непокоїло Марію. Укладаючи з ними трудову угоду, вона не обумовила точних обов’язків кожної, і більш моторна та енергійніша Рут відтіснила Клару до електроплитки і кавоварки, взявши па себе приємнішу й прибутковішу роботу по обслуговуванню клієнтів. Клара злостилась, вважала себе несправедливо скривдженою і кидала на господарку аптеки недоброзичливі погляди.

– Клара, Рут! – покликала Марія, вдаючи, що не дослухається до словесної перепалки між дівчатами. – Вчора з гером Себастьяном ми підбили баланс, і виявилось, що аптека працювала не так уже й погано. Звичайно, це досягнення всієї її обслуги, а тому… – Марія посміхнулася і підняла вгору два незаклеєних конверти. – Це ваші, так би мовити, преміальні. Ви хороші дівчатка, і я дуже рада, що між вами цілковита злагода. Тільки знаєте, що я подумала? Було б справедливіше розподілити роботу так, щоб ви працювали тут, у залі, по черзі. Це кожній з вас дало б сталий приробіток – адже клієнти наші часом бувають щедрі! – а дружба між вами ще зміцніла б. Боронь боже, щоб у котроїсь з вас прокинулась у серці заздрість, а у другої почуття зверхності! Я з власного досвіду знаю, які то лихі почуття. Дівчиною працювала в лабораторії, нас було кілька лаборанток, жили ми дружно й весело. Та ось керівник лабораторії почав поміж інших визначати мене: підвищив платню, сам допомагав мені ставити досліди, збільшив відпустку, ну, й усякі інші вияви уваги… І атмосфера в лабораторії стала просто нестерпною. Всіх нас наче підмінили. Почалися чвари. В запалі боротьби ми втратили почуття міри, і поступово я зрозуміла, як далеко ми зайшли, отямилась від запаморочення, збагнула, що обкрадаю своїх подруг, а найперше себе. Та всі мої спроби повернути їх приязнь ї довіру наштовхувалися на мовчазний опір. То були вже не колишні милі, хороші подруги, їх посіло почуття заздрості, бажання і собі домогтися легкого успіху. За всяку ціну. Я знайшла в собі сили піти з лабораторії і назавжди запам’ятала цей урок. Ось так, дівчатка!.. Гадаю, ви самі домовитесь між собою про порядок чергування? А тепер… – Марія поклала на стіл конверти: – Беріть і придбайте собі щось до смаку.

– О фрау Кеніг, ви до нас такі ласкаві! – щиро вихопилося в Рут.

– Я… я теж дуже вам вдячна… Ви навіть не уявляєте, наскільки я ціную… – затинаючись, лопотіла Клара, для якої сказане хазяйкою важило далеко більше, ніж преміальні.

Марія розуміла: дівчатам хочеться скоріше зазирнути в конверти, та їм ніяково зробити це в її присутності. Наказавши підняти жалюзі і відімкнути двері, вона вийшла. А коли повернулася, помудрувавши над кавою – сьогодні вона мала бути особливо міцною і ароматною – в залі вже сиділи звичні в цей ранковий час відвідувачі. Побажавши всім доброго ранку, Марія взялася впорядковувати вітрину з патентованими ліками, не присівши до жодного столика, як робила щодня. Механічно розкладаючи конвалюти з таблетками, тюбики, слоїки, молода жінка розмірковувала над тим, як поступово змінився склад її постійних відвідувачів, як ті, що брали безпосередню участь у війні й чесно намагалися дотримуватись Потсдамської угоди, почали непомітно зникати, а натомість, мов сарана, налетіли сумнівні ділки у військовій формі, кожен з яких робив свій бізнес, прагнучи якнайшвидше збагатитися. «Мані-мейкери» і власні спекулянти з рання до вечора юрмилися на чорному ринку, продаючи, скуповуючи, укладаючи угоди. Ні, до тих, що зараз тут сидять, немає рації звертатись з своєю справою. Треба почекати полковника Ройса або майора Валленберга. Не може бути, щоб офіцери таких високих чинів…

Відкрилися двері, і ввійшов полковник Ройс, але не сам, – пропустив уперед молоду жінку в сірому пухнастому пальті й чорному оксамитовому брилику, оздобленому загорнутою вгору вуалеткою. Допомігши своїй супутниці скинути верхній одяг, полковник підвів її до стенда, біля якого поралась Марія.

– Поздоровте мене з гостею, фрау Марія! І дозвольте познайомити – моя дружина.

– О, я теж є Марі… Мері! – радо закивала головою місіс Ройс і, тицьнувши себе в груди пальцем, високо звела тонкі брови над сміхотливими очима. – Дві Мері, Робі! Стань поміж нас і загадай бажання. Воно неодмінно здійсниться, ми свято у це вірили в коледжі.

– Бажаю, щоб миттю з’явилися дві яєчні з беконом, джем, кава, аромат якої вже лоскоче мені ніздрі,– підхопив жарт полковник. – Може, і ви з нами поснідаєте, фрау Марія?

– Я вже снідала, але чашечку кави вип’ю залюбки… Дуже вам вдячна!

Віддавши Рут потрібні розпорядження, Марія присіла до столика, біля якого розташувалось подружжя Ройсів. Розмова зав’язалася в тому ж невимушеному тоні, що його задала Мері. Надто молода для обважнілого, вже лисіючого Ройса, вона скидалася не на поважну «місіс», а на випускницю коледжу, про який щойно згадувала, експансивну, чарівно-безпосередню у вияві емоцій, вередливо-затяту в своїх наївних судженнях, які вона висловлювала з категоричною незаперечністю, коли думка ненароком западала в її гарненьку голівку.