Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 34 страниц)

– Вона десяток сирих яєць випила, а ти – вино. – Насмішкувато хмикнувши, Ернесто кивнув на тарілку з шкаралуп’ям, що стояла на підвіконнику.

– І уявіть, хлопчики, ще жодної сигарети. Так смокче, так смокче… Перш ніж іти, одну я все-таки викурю. У тебе які, П’єтро?

– З віа дель Гамберо, від дядечка Сема, «Кемель». Влаштовує?

– Ще б пак!

Присівши до столу, Джованна чекала, поки їй дадуть припалити. Паоло нехотя витягнув з кишені запальничку, спалахнув жовтий вогник.

– Уже не сердишся? – припалюючи, Джованна звела на Паоло чорні, подовжені косметичним олівцем очі. В них плавилися страх і непевність, виклик долі й покірна готовність примиритися з поразкою. – Я нервую, я так нервую, – призналася вона.

«І маєш для цього всі підстави», – подумав Паоло, але нічого не сказав, лише заспокійливо поплескав дівчину по руці.

Коли Джованна пішла, всі відчули полегкість. Заклопотана своїм, вона не дуже допитувалась, куди вони їдуть і навіщо, вдовольнилась коротким: «На північ». Та першої-ліпшої хвилини жіноча цікавість могла прокинутись, тоді довелося б викручуватись, а вони й не зговорилися як слід, що казати. Бо самі були приголомшені раптовим поворотом подій, несподіваним звільненням з тюрми. А найбільше – дорученням, яке їм дали.

Тепер, без сторонніх свідків, можна було з усіх боків обміркувати сказане Батісто.

– Ну, то що, хлопці? – Брови Ернесто поповзли високо вгору і застигли на зібганому в зморшки чолі двома знаками запитання.

– А те, що нас не спитали, куди запроторити, і не питатимуть надалі. Наказано – виконуй! – П’єтро позіхнув, потягнувся так, що хруснуло в суглобах, і ліг на канапу, звісивши через валик довгі ноги. – А втім, я не заперечую. Місцевість курортна, обов’язки не такі вже складні…

– «Наказано – виконуй!» – перекривив його Ернесто. – Дурень! Я про інше. А що, коли нам самим понишпорити на віллі Петаччі? Не може бути, щоб Кларетта із своїм братиком Марчелло чогось надійно не приховали. Вони ж гребли гроші лопатами! А всякі коштовності? Не така вона була дурна, щоб сподіватись на довічну любов дуче. От і треба…

– Так, так, продовжуй, чого ж ти замовк? – Очі Паоло звузились, у глибині їх спалахнули лихі іскорки. – Ну?

– Яка муха тебе вкусила? Я ще нічого не сказав, тільки висловив припущення… Нарешті, я дбаю не лише про себе!

– А ти подбай, саме про свою персону подбай! Бо може так статися, що й кісток не збереш… Думаєш, ти один розумник, а всі інші дурні? Та на віллі тій кожен камінець обмацаний і обнюханий!

– Якого ж дідька тоді її стерегти?

– Ти від народження дурень чи прикидаєшся? Півгодини торочив нам Батісто, вбивав, наче кілок у голову, а ти, виходить, тільки очима лупав… П’єтро, поясни йому, бо в мене терпець короткий, відразу руки сверблять, тільки почну науку вбивати.

– Любчику, послухай і запам’ятай: Кларетта до кінця була з дуче, їх разом розстріляли, разом виставили на глум на Міланській площі. Якою вона була за життя, нас не обходить. Її звеличила смерть. Вона навічно і прилюдно поставила Кларетту поруч з дуче.

– Хай так, але при чому тут вілла? Якого біса її охороняти?

– Ти не здогадуєшся?

– Уяви собі, ні. Надто хитромудро, як на мене.

– Отже, пам’ять про дуче для тебе ніщо? Хай толочать землю, де він ступав, ноги туристів, хай кожен, кому не ліньки, лізе брудними черевиками в його інтимне життя, хай розтягнуть по камінчику притулок, де він любив спочивати… Тобі це байдуже?

– Демагогія. Гучні слова. Віллу стережуть не тому. Батісто вам заморочив голову казочкою для немовлят, Тут криється інше. Запам’ятаєте моє слово. І дурні ми будемо…

– Прикуси язика, поки тобі його не вкоротили, – скипів П’єтро. – Нам дали конкретне завдання, і ми це завдання мусимо виконати. А всякі домисли – не нашого розуму справа.

– Якби я не знав цього Батісто, мов облупленого…

– Батісто, Батісто… Невже ти вважаєш, що будь-яку управу вирішує він? – втрутився Паоло. – Попихач, як і ми, тільки рангом вищий. За ним стоять інші. І раджу тобі: припини ці розмови.

– Овва, командир знайшовся! – огризнувся Ернесто, та, побачивши, як обличчя Паоло наливається кров’ю, враз знітився. – Я по-дружньому, а ти…

– Годі, хлопці! Зчепилися, мов півні. – П’єтро підвівся з канапи. – Краще доп’ємо, що лишилося, і зіграємо в карти.

Всі сіли за стіл. Такі різні на вдачу і зовні і водночас дуже подібні виразом облич, де поєднувались зарозумілість і настороженість, жорстокість і боягузлива невпевненість.

Наелектризовані ще зрання несподіваною перспективою звільнення з камери попереднього ув'язнення, вони уявляли свій вихід на волю зовсім інакше. Кожен мріяв про світ власних інтересів і уподобань. Тому заява Батісто, що вони мусять залишити Рим, прикро вразила всіх. І вони злостилися, присікувалися один до одного, нервували.

Прихід посланця Батісто поклав край черговій суперечці, а передані через нього гроші й зовсім вгамували пристрасті. Залишивши на столі порожні пляшки, недогризки сиру, повні недокурків попільнички, Паоло, Ернесто і П’єтро натягнули капелюхи і обережно почали спускатися сходами. Тут було прохолодно і порожньо. Всі троє полегшено зітхнули. На жінку, з якою вони зіткнулися біля вхідних дверей, ніхто не звернув уваги. Можливо, тому, що вона якось несміливо відсторонилася. Знайома покора забитої життям істоти перед представниками могутньої статі, перед молодістю і силою. Не їм же поступатися дорогою! Не озирнувшись, вони вийшли на вулицю і сіли в авто. Машина відразу рушила.

– Ну от, все вийшло гаразд! – весело вигукнув Паоло. – Тепер жени!

Він не сказав би так, коли б глянув у заднє віконце: жінка, повз яку вони так безтурботно пройшли, не піднялася сходами вгору до своєї квартири, вона стояла на тротуарі й пильно дивилася вслід машині.

Одного з трьох пасажирів вона впізнала, хоч і не повірила своїм очам.

«Не може цього бути… Він же заарештований… я помилилася…» – переконувала себе Лідія, дивлячись на спорожнілу вулицю. А перед очима поставала огидна сцена, свідками якої стали вони з Куртом невдовзі після того, як переїхали я цей дім: п’яний Паоло, що, помилившись поверхом, вломився до них у двері, марна спроба Курта випхати його з квартири, сльози і вереск Джованни, яка прибігла, зачувши гармидер, голови сусідів з горішнього поверху над прольотом сходів…

Ні, помилитись вона не могла – це був Паоло, а двоє, що йшли слідом за ним…

Від думки про те, хто були ці двоє, у Лідії перехопило подих.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Журавель у небі

Опівдні, коли асфальт став м’яким, наче віск, коли власну тінь можна було виміряти одним кроком, у невеличкій тратторії за опорядженим під мрамор столиком сиділи Григорій і Вайс. Перед ними стояли обплетена лозою пляшка «К’янті» і карафка з крижаною водою. У приміщенні було порожньо. Лише господар тратторії за довгою оцинкованою стойкою ліниво переставляв пляшки з напоями. В кінці стойки вентилятор відчайдушно вимахував гумовими крилами, силкуючись зрушити щільну масу задушливого повітря.

– Все-таки тут прохолодніше, ніж на вулиці,– мляво зауважив Вайс, і його червонуваті очі ковзнули по обличчю Григорія з-під білястих брів.

Григорій не відповів. Розглядаючи нехитрі візерунки на спітнілій карафці, він думав про одне: як йому позбутися Вайса хоча б на два-три дні. За цей час Григорій встиг би з’їздити до Анкони, куди, як повідомила його Лідія, відбув Матіні, порадитися з ним, як влаштувати Агнесу. Поки Вайс тут, це неможливо. По приїзді до Італії він під різними приводами в’язне до нього, намагається ні на хвилину не лишати самого. Зрозуміло, що робить він це не з власної ініціативи, – тут відчувається чиясь спрямовуюча рука, очевидно, Шлітсена. Ще в Іспанії, у школі «Лицарів благородного духу», після того, як запеленгували радіопередавач і встановили пильний нагляд за кожним, Григорій відчував на собі сторожкий погляд Вайса. Привертає увагу й інше: за які заслуги Вайса перевели з радистів у викладачі радіотехніки? Чим він міг прислужитися?

Так чи не так, а Вайса конче треба позбутися. В крайньому випадку можна влаштувати, щоб Рамоні вирядив його кудись, звісно, під зручним приводом. Та це може викликати підозру. Найкраще повернути справу так, щоб Вайс сам кудись подався на кілька днів… Може, вигадати щось, пов’язане з розшуками падре Антоніо і Агнеси?

– Не на користь мені клімат Італії,– перервав роздуми Григорія Вайс, – надто велика спека.

– У Росії ви, певно, теж нарікали на клімат, тільки з іншої причини.

– Ну, Росія… Росія взагалі не місце для цивілізованої людини. Там можуть жити лише азіати…

– Чого ж тоді німців потягло в Росію?

– Мені здається, ви це знаєте не гірше за мене, – кинув Вайс і, помовчавши, додав: – Загалом, я в Росії був зовсім недовго.

– Де ж ви були?

Напівп’яні очі Вайса на мить зупинились на обличчі співрозмовника, відтак погляд розфокусувався, і ось уже Вайс дивиться крізь Григорія, крізь стіни, в просторінь, у ніщо, в своє минуле.

– Де я був?.. Де я був?.. – в якомусь трансі повторював Вайс, зібгавши в кулаку неприкурену сигарету. – Я був у Заксенхаузені…

Його тьмяний погляд раптом пожвавішав. Вайс майже ліг грудьми на стіл і дихнув перегаром в обличчя Григорія:

– Так, я був у Заксенхаузені… Але не мав нічого спільного з табором! Нічого спільного! У нас була фабрика. Чудово налагоджена фабрика! Я служив з оберштурмбан-фюрером СС Бернхардом Крюгером, з Маркусом Пельцом. Вам щось говорить останнє прізвище? Ви про нього чули. О, це людина з ясною головою і золотими руками! Кинувши тільки погляд на першу-ліпшу купюру, скажімо, турецьку ліру чи аргентинське песо, він міг виготовити тотожне кліше, чуєте, абсолютно тотожне!.. Так, Фред, за наказом керівних органів райху ми друкували гроші. Звичайно, не ліри і не песо, а долари і фунти стерлінгів. Погляньте! – він випростав над столом руки. – Через ці щупальці пропливли мільйони фунтів стерлінгів! Ви навіть не можете уявити, яка то величезна купа грошей… А долари! Ми їх виготовляли по півмільйона протягом тижня! Я їх рахував і впаковував… Я міг би спорудити з них постіль, лягти і заритися з головою! Міг би обклеїти ними стіни, стелю, підлогу своєї кімнати! Я міг би… Е, та що казати! Все спливло крізь ці пальці…

Вайс замовк. Обличчя його вкрилося рясними крапельками поту. Він втупився в свої довгі розчепірені пальці, немов відчуваючи на них хрускіт новеньких банкнотів, від яких ще тхне свіжою фарбою.

– І вам нічого не перепало?

Вайс отямився. Потім, похнюпившись, неохоче кинув:

– Я був дрібнотою в порівнянні з іншими. Боси, що керували справою, збували фальшиву валюту за кордон і там обмінювали її на справжню… Це вони називали підривом економіки ворожих країн і майже не криючись множили свої статки. А нам, дрібноті, нічого не перепало…

Григорій глянув на Вайса. Благенький сірий костюм, не дуже чиста сорочка, засмальцьована краватка – все свідчило про те, що власник цього гардероба і справді не розкошує. І то не було маскуванням, прагненням не привертати до себе увагу в чужій країні. Цей самий благенький костюм він носив і в Іспанії.

«Так, Вайс, з грішми в тебе сутужно. А жадоба до них після Заксенхаузена зросла непомірно. Тобі й досі, мабуть, сняться величезні паки доларів і фунтів стерлінгів, ти борсаєшся під ними в нічних кошмарах… І простягнеш руку до ласого шматочка, якщо тобі його підкинути. Ще б пак! Принаймні одну науку ти осягнув добре: у світі, де ти живеш, головне – гроші.

Розмірковуючи над тим, як позбутися свого набридливого супутника, Григорій обирав варіанти, відхиляв їх, хапався за інші, марно силкуючись переконати себе, що нарешті натрапив на потрібний. Але тверезий глузд підказував йому: не те, не так, на це його не спіймаєш.

«А що коли підкинути йому історію з листами?» – майнула несподівана думка. Настільки несподівана й зухвала, що Григорій не міг стримати посмішки. Не наважиться. Не вистачить спритності. Побоїться, що такий кусень сам не проковтне… А може, навпаки? Може, саме зухвалість задуманого і надихне його на такий крок. Подвійна вигода! Політичне реноме – раз, великі гроші, що їх можна буде здерти, – два… І, звичайно, почуття реваншу за всі попередні кривди. Над цим слід подумати, в цьому щось є…»

– Мабуть, нам час іти. Я пообіцяв зустрітися з Рамоні. – Григорій підвівся і гукнув господаря.

Вайс насупився. Ім’я Рамоні знову нагадало йому про його місце в житті. В цей дім його пускали лише в справах, а йому хотілося більшого. Йому хотілось бути своїм у колі цих випещених панів, відчувати себе частим, бажаним гостем, розпивати з ними вечорами коктейлі й упадати біля їхніх дам. Усе життя він прагнув видертися вгору, в лави найперших, і все життя траплялося так, що він залишався насподі. Ось і зараз. Його, мов собаку, тримають на задвірках, а цей Фред кожного вечора стирчить у їхніх вітальнях.

– Все ви у Рамоні та у Рамоні… А я хотів вам запропонувати зіграти в шахи… Або розв’язати етюди. У мене е чудесні етюди. Це цікавіше, ніж базікання тих панів.

Григорій уважно глянув на Вайса і приховав посмішку.

– Ну що ж, я не від того… Зайдіть до мене ввечері, годині о дев’ятій. Охоче зіграю партію, помізкую над етюдом.

Розрахувавшись з господарем тратторії, Григорій і Вайс, двоє людей, що ставили собі за мету зовсім різні речі, але Мусили діяти поруч, двоє ворогів, які силою обставин опинилися в Римі, вийшли на розпечені вулиці Вічного міста.

Увечері, як і було домовлено, точно в призначений час пунктуальний Вайс постукав у номер Гончаренка. Прослизнувши боком у прочинені двері, він опинився в невеличкій кімнаті, умебльованій так, як і годиться в скромному пансіонаті. Письмовий стіл, два глибоких, оббитих дешевенькими гобеленами крісла, диван, хитка етажерка з купою старих журналів на полицях – все це освітлювалось м’яким зеленкуватим світлом лампи, що стояла на маленькому столику. Важка портьєра закривала вхід до сусідньої кімнати.

– Ви точний, як завжди, Вайс.

– Акуратність – привілей нашої нації,– мовив Вайс, сідаючи в присунуте Григорієм крісло. – Точність американців у їхній діловитості: час – це гроші. Наша ж, німецька, породжена високою культурою, її кожен німець усмоктує з молоком матері.

– Цілком з вами згодний, дорогий Вайс! Сподіваюсь, ви встигли відпочити?

– Не так, як хотілося б. Вечір задушливий.

– Зараз я приготую, коктейль – чудово відсвіжує. Рецепт мені дав один знайомий бармен у Франції.

Поки Григорій у сусідній кімнаті порався з коктейлем, Вайс, розставивши фігури на чорно-жовтій дошці, окинув поглядом кімнату. Увагу його привернула карта, що лежала на письмовому столі. Підштовхуваний цікавістю, він підвівся, збираючись підійти до столу, але тут зачулися кроки, і Вайс поспішно сів.

Увійшов Григорій і поставив тацю з бокалами поруч з шахівницею.

«Цікаво, впіймаєшся ти на цю клюкву чи виявиш досить здорового глузду, щоб не надати їй значення?» – думав Григорій, сідаючи навпроти свого партнера.

– Хочу підпоїти, щоб послабити вашу увагу. Ви якими граєте?

– Розіграємо, – відповів Вайс, – за правилами.

Партія почалася. Проходила вона з перемінним успіхом.

Раз у раз котрийсь із партнерів робив досить грубі помилки. Думки обох кружляли навколо іншого.

«Так, його приставили до мене… – думав Григорій, роблячи черговий хід. – Може, я десь помилився? Ні… адже все добре проаналізовано – помилки не могло бути. Втім, це система Нунке: один виконує, інший контролює… І зв’язок, зв’язок! Знову нема зв’язку. В Іспанії було легше – там Домантович і рація… І якби, стрибаючи з парашутом, не підвернув ногу, він був би вже дома… Любий Мишко, як ти там зараз?»

Не міг зосередитися і Вайс: карта, що лежала на столі, не давала йому спокою. Скоса позираючи в її бік, він устиг помітити, що це карта Північної Італії, що на ній зроблено якісь позначки, і тепер губився у здогадках, не розуміючи, навіщо вона знадобилася Фреду.

– Збираєтесь мандрувати? – запитав Вайс, коли партія закінчилася внічию.

– Звідки ви взяли?

– Та ось, – Вайс кивнув у бік карти.

– А… ви про це… – Григорій підійшов до письмового стола, взяв карту, подивився на неї довгим поглядом і сховав у шухляду. Вайс про себе відзначив, що шухляда висувається безшумно і лишилася незамкненою. Григорій повернувся на місце, допив коктейль, запалив і лише після цього відповів:

– Ні, Вайс, я не збираюсь мандрувати… Просто мені до біса поталанило. До біса… Кожній людині раз у житті випадає можливість упіймати журавля в небі. Та не багатьом у цьому щастить… Люди здебільшого позирають собі під ноги, копирсаються серед бруду і сміття повсякденності, їм немає часу глянути в небо. І вони проґавлюють ту мить, коли птах пролітає над ними… А мені, здається, пощастило… І тепер, зостарівшись, я матиму змогу їздити в розкішній машині по курортах Європи, а не штовхатися в переповненому вагоні метро, поспішаючи на осоружну роботу.

Вайс слухав, і його все більше проймало почуття заздрості і злоби. Котрий уже раз обранцем фортуни ставав хто завгодно, тільки не він. Знову хтось піднісся вгору, а він, вічний невдаха, залишився внизу. Все своє життя він буде попихачем у інших, таких, як Рамоні і цей Фред Шульц. І все життя його толочитимуть, ламатимуть, пригинатимуть до землі.

Вайс судорожно ковтнув і запитав:

– У чому ж, власне, річ?

Григорій хвилину помовчав, ніби розмірковуючи, сказати чи ні, потім з удаваною відвертістю сп’янілої людини бовкнув:

– Мені відомо розташування вілли, в огорожі якої замуровано листи Черчілля до Муссоліні.

– Черчілля… до Муссоліні? – тільки й зміг видавити з себе Вайс.

«Ну й пика!» – з огидою подумав Григорій, дивлячись на свого співрозмовника.

– Ви не знаєте цієї історії? Втім, звідки вам знати? В загальних рисах вона полягає ось у чому. Уїнстон Черчілль, як вам відомо, був розумною людиною, ненавидів Радянську Росію і відразу зрозумів, що перемога революції в Росії – то загроза всьому капіталістичному світові. Тому, коли зароджувалася Радянська влада, він не розбазікував, як інші його співвітчизники, а почав діяти: організував інтервенцію, яка, до речі, не виправдала його надій, а лише знеславила її натхненників. Це тільки збільшило його ненависть до комунізму – завжди і повсюдно він підтримував перший-ліпший рух, здатний загальмувати поширення ворожих йому ідей. Одним з таких рухів став фашизм. Черчілль уважно і з симпатією стежив за становленням його в Італії. Коли 1927 року Черчілль приїхав до Флоренції, то заявив буквально таке: «Саме Італія дала нам засіб проти російської отрути. Будь я італійцем, я став би фашистом!» Красномовно, чи не так? З того часу між Черчіллем і Муссоліні зав’язалося зворушливе листування, що тривало, незважаючи на війну, аж до 1944 року. Листи Черчілля були цілком секретні і дуже відверті. Про що йшлося в них я, звичайно, не знаю, але певен: навіть часткове їх опублікування неминуче призвело б до краху політичної кар’єри колишнього прем’єра. Англійці б не подарували йому загравань з своїм запеклим ворогом у той час, коли кращі сини нації гинули на фронтах другої світової війни. Та й в очах всього світу він був би скомпрометований. Не дивно, Вайс, що зараз ціла зграя особистих детективів Черчілля нишпорить по всій Італії в пошуках цих листів. Але вони не знають, де шукати. А я знаю.

– Ви хочете продати листи англійцям? – Вайс удавано позіхнув.

– Навіщо англійцям? Хоча вони найбільше в цьому зацікавлені… Думбрайт, напевне, відвалить мені за них чималий куш.

Григорій спостерігав за Вайсом. Той з усіх сил намагався виказати цілковиту байдужість до розмови, але це йому не вдавалося.

«Поганенький з тебе актор», – подумав Григорій і недбало кинув:

– Ну, бог з ними, з листами. Давайте зіграємо ще одну партію. Розставляйте шахи, а я приготую ще коктейль.

Григорій зник за портьєрою. Вайс, як і раніш, сидів у кріслі, біля маленького столика. Та це вже був інший Вайс. Удавана байдужість зникла, довгі пальці вчепилися в бильця, обличчя стало злим і настороженим. Подавшись уперед, він напружено прислухався до звуків, що долинали з другої кімнати. Дзенькнули бокали. Запрацювала машинка для збивання коктейлів. Вайс швидко підвівся і, нечутно ступаючи, підійшов до письмового стола. Висунув шухляду. Перед ним лежала великомасштабна карта Італії, згорнута так, що на лицьовому аркуші знаходилась північна частина. Від згину до згину примхливими обрисами витягнулось озеро Комо. В нижньому лівому кутку, серед брунатних і зелених плям, впадав у вічі маленький хрестик і біля нього напис чорнилом. Назву якогось населеного пункту було підкреслено. Увіп’явшись очима ь карту, ледве розрізняючи надруковані дрібним шрифтом слова, Вайс прочитав підкреслене: «Вілла Донегана». Блискавкою промайнула думка: «Донегана». Та це ж вілла Кларетти Петаччі – коханки Муссоліні!»

Вайс поквапливо засунув шухляду, повернувся на своє місце біля маленького столика і сів у крісло. Поки він розглядав карту, силкуючись запам’ятати позначки, з-за портьєри на нього дивилися веселі очі Григорія.

Коли з’явився Гончаренко, несучи на таці два бокали з рожевим напоєм, гість сидів у тій самій позі, що й п’ять хвилин тому.

– Спробуйте цей коктейль! Певен, вам сподобається! – Григорій поставив тацю на столик.

Крижинки стукнулись об скло – Вайс узяв бокал. Від нього віяло прохолодою, і спітнілі від щойно пережитого хвилювання долоні приємно остигали на холодному вологому склі.

– Ви певні, що карта справжня? Не з тих вона фальшивок, де йдеться про закопані піратські скарби? – іронічно скривився Вайс. Йому хотілося почути, що карта справді не викликає, сумнівів. Мимохіть вій зиркнув на письмовий стіл, де в шухляді лежав згорнутий клапоть цупкого розфарбованого паперу, що обіцяє незалежність і багатство, потім втупився нетерплячим поглядом в обличчя Григорія.

– Цілком певний. Колись я визволив з великої скрути одну людину, коротше кажучи, врятував її від зашморгу. Бідолаха спіткнувся на нашій не такій уже гладенькій стезі й лише завдяки мені вибув з гри, а не пішов на побачення з праотцями. Тепер він старий, заможний, смертельно боїться спокуси встряти в якусь нову халепу. Від нього я й одержав цю карту, звичайно, не дурно… Та годі про це, краще зіграємо.

Друга партія досить скоро закінчилася перемогою Григорія, який грав у темпі навальної атаки, використовуючи найменшу неуважність партнера. А вона у того чимдалі зростала.

– Здаюся… Ваша взяла.

Поки Григорій наводив лад на маленькому столику, Вайс біля прочиненого вікна милувався вогнями вечірнього міста. Червоні, жовті, зелені, вони миготіли, бігли стрічкою, плавно окреслюючи то малюнок, то слова реклами, каскадами зривалися до неба і, розсипаючись тисячами бризок, відсували темряву вгору, подалі від будинків, вулиць і майданів. Іноді біг вогнів спинявся, вони на мить пригасали, немов набираючись сили, щоб потім знову рушити в фантастичний нескінченний танок.

«Вогні великого міста» – пригадав Вайс назву старого фільму. За цим океаном вогню йому вбачалося інше життя, веселе й безтурботне, з ресторанами і дансингами, з довгоногими красунями й послужливими швейцарами. Те життя, якого він завжди прагнув, а воно проходило повз нього, подражнивши своїм сліпучим блиском.

«І все це може стати доступним, моїм, варто тільки… Як це казав Фред? Журавель у небі?.. Ну, Вайс, вирішуй!»

Він скинув погляд на небо. Його глибока темінь теж була поцяткована ясними розсипами миготливих зірок. Кожна з них, здавалось, таємниче підморгувала Вайсу, ніби закликаючи: «Вирішуй! Наважуйся!»

Вайс опустив повіки й нечутно прошепотів:

«Допоможи мені, боже!»

Місто щойно прокинулось. Григорій і Вайс ішли прохолодними вулицями, шукаючи таксі.

– От і добре, що Нунке нас не квапить! – весело озвався Григорій. – Уявляєте, скільки музеїв і картинних галерей ми з вами встигнемо оглянути? Рим – це, власне кажучи, величезний музей, і я почуватиму себе пограбованим, коли всього не побачу. Сподіваюсь, і ви захочете скористатися з такої нагоди? – запитав він свого супутника і додав: – Ми ж, німці, культурна нація!

? О, звичайно, звичайно! – промимрив Вайс, силкуючись приховати своє роздратовання.

І Григорій натішився з Вайса досхочу, тягаючи його протягом двох днів за собою, з одного кінця міста в інший: з галереї Ватикану в Капітолій, з Капітолія – в Діоклітіанові терми, у відбудованому крилі яких містився Національний музей, з музею – на вілли Джулія, Боргезе, Доріа-Памфілі і ще, і ще, і ще…

Як не любив Григорій мистецтво, але й він почав знемагати від сили вражень. Вони нашаровувалися одне на одне, і коли ввечері намагався згадати те, що найбільше вразило, перед очима мінилися якісь строкаті химерні узори, зовсім так, як пересипаються барвисті камінчики в калейдоскопі.

«Простіть мені, великі Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, незрівнянний Рафаель і трагічний Караваджіо! Я знаю, так оглядати ваші шедеври – то профанація. І я прийду ще, щоб побути з вами сам на сам, але цього разу…»

– Ну, а тепер, мабуть, оглянемо архітектурні пам’ятки? – запитав Григорій третього дня опівдні.

Очманілий від нудьги і втоми Вайс не витримав:

– З мене досить! Як хочете, але з мене досить! Я людина двадцятого віку, дивлюся вперед, а не оглядаюсь. Антична культура, доба Відродження… сороміцькі боги й хирляві мадонни з пухлими немовлятами на руках… Та начхати мені на них!

І, на радість Григорія, розпрощався з ним, пославшись на побачення із знайомим, якого нібито випадково зустрів.

Гончаренко розрахував усе правильно, прагнучи довести свого супутника до стану нестями. Проте навіть він не здогадувався, якими нестерпно виснажливими були для того останні два дні. І не лише дні, а і ночі.

Вайс сам себе висміяв, повернувшись додому після гри в шахи. Журавель у небі? Дурниця! Його журавлем може стати щось вірогідніше, хоча б той же Фред Шульц, якщо вміло взятися за справу. Опинившись за межами школи, він не буде таким обережним і тоді… Потираючи від задоволення руки, Вайс спробував уявити свій тріумф, блискавичний зльот угору. Куди вгору? Ще на один щабель службової кар’єри? А що це дасть? Маленьку надбавку, збільшену відповідальність, ту саму залежність від інших… Перед очима знову вималювались контури довгастого озера. Десь там, може, й справді заховане його Ельдорадо. Про всяк випадок треба докладніше розпитати про ту Петаччі. Це ж ні до чого його не зобов’яже. Цілком логічно, що своє листування Муссоліні ховав саме у своєї коханки, а коли стало скрутно… У пам’яті спливли машини, навантажені оцинкованими ящиками, що в останній рік війни колонами прямували в гори до забутих штолень в Австрійських Альпах та до гірських озер. Одну таку колону, супроводжував і сам Вайс. Темної ночі вони скинули в глибінь озера Тепліц кілька контейнерів з фальшивими доларами і фунтами стерлінгів, які вже було небезпечно викидати на міжнародний ринок, та згодом вони можуть стати у великій пригоді. А нацистські архіви, заховані в штольні поблизу Штеховіце, неподалік Праги? Йому звірив цю таємницю Якоб Хеннінг, напившись до нестями, після розстрілу учасників групи, що брала участь у цій операції.

Протягом ночі й наступного дня вілла Донегана була тією віссю, навколо якої кружляли думки Вайса. Десятки разів він наказував собі остаточно забути про неї. Та послужлива пам’ять знову і знову виштовхувала із своїх схованок якусь забуту згадку про таємні маршрути вантажних машин, що під посиленою охороною прямували в бік Австрії чи Чехословаччини. До якої б секретності не вдавались під час цих операцій, чутки про них ширилися, хоч і передавалися пошепки лише обранцям. Хтось сп’яну прохоплювався словом, так само як Якоб Хеннінг, хтось з місцевих жителів випадково ставав непоміченим свідком підозрілої метушні біля занедбаних шахтних розробок, приміром, у районі Вад-Аусзее чи десь в іншому. Якщо таке можна було провести в державному масштабі, чому б і Кларетті не вдатися до подібного засобу схову, в межах можливостей, які вона мала в своєму розпорядженні?

Поступово впевненість Вайса у вірогідності карти зростала, а разом визріло й рішення – не проґавити щасливого шансу, може, єдиного, який трапився йому в житті.

Наступного ранку Григорій ще спав, коли Вайс, з невеличким чемоданом у руці, ввалився до нього в кімнату.

– Доброго ранку! – Вайс присів на краєчку стільця, як сідає людина, що дуже поспішає.

– Доброго здоров’я! Тепер ви, я бачу, збираєтесь мандрувати?

– Уявіть, як пощастило: отой знайомий, про якого я вам казав учора, грає не останню скрипку в групі людей, що можуть нам дуже допомогти в розшуках падре Антоніо. Йдеться про організацію справжніх старих бійців, які відмовились від сумнівної честі вступити до МСІ…– Кажучи це, Вайс ховав погляд. – Група добре законспірована, і мій приятель недвозначно попередив: лише для мене він робить виняток, чим менше людей знатимуть про організацію, тим краще… Це недалечко звідси, трохи на південь від Рима… За день-два я повернусь.

Григорій позіхнув, потягнувся і сонно кинув:

– Ну що ж, коли того вимагає справа! Тільки постарайтесь довго не затримуватися.

– День-два, не більше… – Вайс позирнув на годинник і підвівся. – Час іти! Поїзд відходить за сорок хвилин, а треба ще дістатися вокзалу. До побачення, Фред!

– Щасливої дороги!

Ледве за Вайсом зачинилися двері, Григорій схопився з ліжка і почав швидко вдягатись. На вмивання часу не лишалося. Провів кінчиком мокрого рушника по обличчю, абияк пригладив волосся, відключив телефон і вибіг на вулицю. Обережно визирнув з-за порталу і встиг помітити, як Вайс сідає в жовте таксі. Майнув чемодан, хряснули дверцята, і машина зникла за поворотом.

«На залізничний вокзал чи до аеропорту?» – запитував себе Григорій, шукаючи очима вільне таксі. Але таких, мов на гріх, не було. Нарешті доля змилосердилася.

– Вокзал Терміні! Найкоротшим шляхом і якнайскоріше! Оплата потрійна.

Шофер блиснув веселими очима й посміхнувся:

– Синьйор буде задоволений. Гайну, наче літаком.

Водій, здавалося, тільки й чекав на таке замовлення. Покусуючи кінчик погаслої сигарети і ледь нахилившись уперед, він натискав раз у раз на сирену, де треба й де не треба, щодуху мчав вулицями, певно, уявляючи себе за штурвалом літака, а не за кермом звичайного таксі. Це була благенька машина, що, мабуть, довгі роки вірою і правдою служила своєму господареві. Вона стогнала, охкала, тріщала всіма своїми суглобами, вищала шинами на віражах, та захоплений азартом господар не помічав скарг свого залізного коня, а лише скоса поглядав на пасажира: «Ну як?»

А пасажир, схвально киваючи головою, думав: «Може, не варто так поспішати? Що, коли він подався на аеродром? Чи зовсім не поїхав, тільки розіграв комедію з від’їздом, пошивши мене в дурні?» Пригадавши поведінку Вайса в останні дні, його нервовість, неуважність, раптову замисленість, Григорій відкинув останнє припущення. Робота в Заксенхаузені з королем фальшивомонетників Маркусом Пельцом лишила в душі Вайса надто глибокий слід, посилила до маніакальних розмірів жадобу до грошей. У таких випадках здоровий глузд пасує перед невситимою зажерливістю. Вайс не міг, просто неспроможний був устояти перед спокусою. Що ж до способу пересування… Григорій згадав землисто-сіре обличчя свого супутника під час польоту, як вивертало в нього всі нутрощі, і заспокоївся: такий літаком не полетить.