Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Підкова щастя

За вікном миготіли вогні Мілана. Повідомивши місто про своє прибуття хрипким гудком, поїзд брязнув сталевими м’язами й зупинився біля вокзалу, відсапуючись після довгого бігу по важких дорогах Ломбардії.

І відразу ж у вагон ринув гомін вируючого на пероні натовпу – це темпераментні міланці зустрічали своїх родичів, друзів і знайомих.

Відмовившись від послуг настирливого носильника, Вайс підхопив свій чемодан і, поштовхавшись поміж пасажирами, вийшов на привокзальний майдан. Він теж вирував своїм життям, тільки панували тут уже не пішоходи, а машини. Вони під’їздили одна по одній, гостинно прочиняючи перед приїжджими дверцята. Взявши таксі й наказавши відвезти себе в недорогий готель, Вайс зручно вмостився на сидінні, відкинув голову на його спинку і в котрий уже раз почав обмірковувати план своїх дій.

«У Донго треба приїхати, звичайно, вдень і оселитися під виглядом туриста в приватному пансіонаті. День-два потинятись по містечку, добре вивчити місцевість, лише потім діяти. Якщо поталанить здійснити задумане – негайно до Західного Берліна… Ні, краще до Лісабона. Він, наче мурашник, кишма кишить розвідниками всіх мастей і ґатунків, і там буде легше знайти потрібну людину. А потім… потім кудись у Південну Америку… Подалі від Думбрайта і Нунке… Новий паспорт коштуватиме якихось сто-двісті доларів… Тоді – шукайте вітра в полі».

Машина то потрапляла в пробку і зупинялась, то мчала з скаженою швидкістю.

– Якого дідька так мчати, їдьте обережніше! – не витримав Вайс.

Шофер зневажливо мугикнув і пояснив, що в Мілані є лише один справжній водій, і це саме він, Нікколо Фоліо, решта ж – жалюгідні дилетанти, що не можуть відрізнити радіатор від запасного колеса. На доказ своєї майстерності таксист так натиснув на акселератор, що у Вайса всю спину обсипало морозом.

Нарешті машина зупинилась біля непоказної будівлі, над головним входом якої світилась жовта аргонова вивіска. Кількох літер у ній не вистачало, і від цього будинок здавався ще більш занедбаним.

Портьє, миршавий чоловічок невизначеного віку, провів Вайса в кімнату на другому поверсі. Це була довга, вузька конура з вікном, схованим під почорнілою від пороху шторою. Біля однієї стіни стояло ліжко, вкрите пожмаканою пікейною ковдрою сумнівної чистоти, біля другої, навскоси від ліжка, – шафа з каламутним овалом дзеркала на дверцятах. Умеблювання доповнював невеличкий столик у кутку і два стільці. Повітря в кімнаті було застояне і смердюче, наче в солдатському черевику.

– Скільки коштує номер? – запитав Вайс, з огидою позираючи на несвіжу постіль.

– П’ять тисяч лір за добу, синьйор!

Ощадливого Вайса пересмикнуло:

– Як? За цю смердючу конуру п’ять тисяч лір? Ви збожеволіли!

Портьє знизав плечима:

– Десь на околиці синьйор, може, і знайшов би номер дешевший ціною, але тут, у центрі, де сімдесят відсотків будинків зруйновано бомбуванням… Та й що таке п’ять тисяч, коли пачка сигарет коштує сто п’ятдесят лір?

– Я тут ані хвилини не залишусь. Викличте негайно таксі!

Портьє нахабно розсміявся просто в обличчя Вайсу:

– У нас зіпсувався телефон, синьйор!

– Де розташовано найближчий готель?

– Кварталів за десять… Самі бачили: навколо руїни.

По обличчю портьє було видно, що він і зараз бреше, як щойно збрехав про зіпсований телефон.

Вайс метнувся до вікна і прочинив обидві його половинки, напівпіднявши штору.

– Гаразд, я лишаюся. Забирайтесь!

Залишившись на самоті, Вайс скинув піджак і сорочку, витер шию і торс одеколоном, картаючи себе за те, що так необачно відпустив таксі і не заїхав кудись повечеряти. Потім думки його знов закружляли навколо майбутнього багатства. Настрій відразу покращав.

«Нічого, колись я з посмішкою згадуватиму цей паршивий готель… Втім, перепадало й не таке. Бували часи, коли така от хижа здавалась би мені раєм. Переспати ніч, а там…»

У двері постукали. В кімнату знову зайшов портьє.

– Пробачте, що потурбував. Може, подати синьйору пляшку вина?

Вайс відчув його смак на спраглих устах. Справді, трохи випити не завадить.

– Що ж, принесіть.

Та портьє продовжував тупцювати біля дверей.

– Що там ще?

– А може, синьйор схоче, щоб гарненька дівчина збила йому на піч подушки? – запитав він, догідливо-солодко посміхаючись і фамільярно підморгуючи.

Уява миттю намалювала струнку красуню. Таких він бачив у Римі, в вар’єте, куди вони якось забрели разом з Фредом. Кинуло в жар. Почервонівши й дивлячись кудись убік, Вайс прохрипів:

– Хай зайде.

Хвилин за десять до кімнати ввійшла огрядна жінка років тридцяти. Поставивши пляшку вина на стіл, вона томно проворкувала: «Обожнюю білявеньких!» – і гепнулась усією своєю вагою Вайсові на коліна.

Пробудження було безрадісним. Сузі, як вона себе називала, ще спала, коли Вайс почав одягатися. Він уже зав’язував краватку, збираючись непомітно вислизнути з номера, аж тут огрядна постать під простирадлом заворушилась і сонний голос запитав:

– Ти вже йдеш, любий? Не забудь залишити мені три тисячі лір.

Вайса аж підкинуло: «Що вони, за дурня мене мають?!»

– Тисячі тобі вистачить. Більше не дам!

– Що-о? – загрозливо спитала жінка.

– А те, що чула! Тисяча лір – і все!

Сузі схопилася з ліжка. Вчорашні рум’яна зблякли, волосся скуйовдилось і звисало сплутаними пасмами. На Вайса дивилось люте, одутле обличчя Медузи-Горгони. Його пересмикнуло від огиди.

– Що? Тисячу лір? Ти думаєш, я хто? Я порядна дівчина, а ти мені пропонуєш тисячу лір! – Вона наступала на Вайса, затиснувши в руці бюстгальтер.

– Тисячу лір порядній дівчині? – дихаючи перегаром, провадила далі Сузі. – Ах ти, слиняве опудало, каракатиця ти паршива! – замахнувшись бюстгальтером, мов пращею, вона стебонула Вайса по обличчю. Ґудзики боляче дряпнули щоку.

– Ось покличу Марчелло, він з тебе не те що гроші, душу витрусить! Та я сама її з тебе виб’ю. Ось так, ось так!

Затуливши обличчя долонями, Вайс задкував, нарешті опинився в кутку кімнати, притиснутий до стіни. Далі податись було нікуди, і він спробував перехопити Сузину руку.

– Марчелло! – верескнула вона.

– Заткни пельку, дурепо! Одержиш свої три тисячі, тільки відчепись! – і собі гаркнув він.

Жінка відразу заспокоїлась і почала поволі одягатись. Вайса ще тіпало від сорому й люті, коли вона, спритно сховавши гроші, цілком миролюбно підійшла до нього і цмокнула в неголене підборіддя:

– До побачення, любчику! Частіше заходь!

Перед очима «любчика» ще довго метляв великий чорний бюстгальтер, затиснутий в дебелій руці.

Без апетиту поснідавши в невеличкій тратторії, Вайс плентався повз знівечені війною будинки, тягнучи за собою набридлий чемодан. Коли дозволяли обставини, він любив їздити порожнем, розпихавши вміст несесера по кишенях. А зараз чемодан відтягав руку і час від часу не те що боляче, а якось настирливо-неприємно бив по нозі.

Поблукавши навмання кривулястими, вузькими вулицями, Вайс несподівано вийшов на Пьяцца Фонтана і опинився перед величною спорудою. Навіть він, байдужий до архітектурних шедеврів, як і до мистецтва взагалі, спинився вражений, мимохіть милуючись чудовим витвором людських рук. Перед ним був славнозвісний Міланський собор. Вертикальні лінії будови, Приховуючи її величезні розміри, тягнулись угору, до неба, переходячи в численні гострі шпилі і вежі, увінчані постатями святих. Вони ніби кликали людей відректися від суєтних земних справ і спрямувати свої погляди на бога, бо лише єднання з богом може дати людині справжню втіху.

– Синьйор цікавиться собором? – Перед ним виросла постать верткого чоловічка в обшарпаному піджаку. Не чекаючи на відповідь, чоловічок забубонів: – Це єдиний мармуровий готичний собор у Європі. Довжина – сто сорок вісім метрів, ширина – п’ятдесят сім, найвища точка…

– Відчепіться! – буркнув Вайс і, повернувшись спиною до непроханого чичероне, попрямував до перукарні, повз яку кілька хвилин тому пройшов.

– Синьйор, бачу, приїжджий? – поцікавився перукар, намилюючи клієнтові щоки і кивнувши головою у бік поставленого біля стіни чемодана. – О, у нас є що оглянути! Собор ви, звичайно, вже бачили. Обов’язково завітайте і до церкви Санта Марія з неперевершеною «Тайною вечерею» Леонардо. Безумовно, цікаво оглянути замок Сфорца, картинну галерею Брера, інші музеї, але «Тайна вечеря» да Вінчі – поза конкурсом, запевняю вас, синьйор! Диво, справжнє диво! Нас, міланців, вважають людьми практичними, діловими, але ми маємо серце, ми пишаємось тим, що саме у нас, в Мілані…

Спритні пальці майстра бігали по обличчю, втираючи в старіючу шкіру поживні креми, а язик тим часом працював не вгаваючи. Вайс уже давно не дослухався до порад перукаря, жодною реплікою на них не реагував. Він сидів, заплющивши очі. Після проведеної в готелі ночі боліла голова і було каламутно на душі. Він прикинув у думці, скільки в нього лишилося грошей. Виходило не так уже й багато. Навіть зовсім небагато.

«Чортів готель, – гриз себе Вайс. – Треба було відразу піти, адже бачив, до якого вертепу тебе привели… А тут ще доведеться витрачатись на авто. Можна, звичайно, дістатися Донго автобусом, але на такому фешенебельному курорті я матиму жалюгідний вигляд, крокуючи від пансіонату до пансіонату з чемоданом в руці. Це може привернути зайву увагу… Був би я на розкішному «кадилаку» – це звичайне явище, а піший мандрівник у цих місцях – аномалія…»

За годину з Мілана виїхала сіра машина і взяла курс на північ. На задньому сидінні зручно розташувався Вайс. У прочинене віконце разом з прохолодним вітром, що приємно лоскотав обличчя, вривалися пахощі трав, виноградників, букових гаїв. Пасажир спочатку похмуро позирав на красоти природи, та потроху і його почали зачаровувати краєвиди, і він уже з цікавістю вдивлявся в набігаючий ландшафт. А коли, хвилин за сорок, вдалині показалося містечко Комо, він остаточно пожвавішав.

У містечку машина раптом зупинилась.

– У чому річ?

– Спустила камера.

Скориставшись з вимушеної зупинки, Вайс піднявся на навислий над дорогою горб, звідки відкривався чудовий краєвид на озеро Комо.

Синя-синя вода, затиснута скелями, розлилася примхливими звивинами від мальовничого містечка, що лежало внизу, аж до снігових гір. Дальній кінець озера губився в фіолетовій імлі. На одній з вершин височіли руїни старовинного замку, зруйнованого людьми, часом і вітром, ще далі виринали з блакиті бездонного неба, Виблискували проти сонця білі вершини величних Альп. Підніжжя гір ховалося за туманним серпанком, і їх вершини, здавалося, висіли в повітрі, існували самі собою, аж ніяк не зв’язані з землею.

Коли Вайс спустився вниз, шофер уже змінив камеру і, сидячи в машині, жував бутерброд, запиваючи його кока-колою просто з пляшки. Побачивши свого пасажира, він загорнув рештки їжі в газету і впхнув їх у кишеню.

– Поїхали?

Вайс мовчки хитнув головою. Ще з римського досвіду він знав: варт озватися до водія словом – і не матимеш спокою до кінця мандрівки. А йому не хотілося ані говорити, ані слухати. Хотілося зосередитись. Так мовчки вони і їхали далі вузькою дорогою, що тягнулась уздовж озера. Чорна асфальтована її спина була подзьобана ще не вилікованою віспою війни – вибоїнами і ковдобинами. Подекуди асфальту зовсім не було, тоді щебінка, вилітаючи з-під коліс, кулеметними чергами била по споду машини. Дорога звивалася біля самої води, повторюючи всі абриси берега. Іноді скелі відтісняли її, вона гадюкою плазувала вгору і звідти, наче з розгону, знову збігала да озера. Траплялось, громаддя граніту зовсім перетинало шлях, не даючи змоги податись ні праворуч, ні ліворуч, тоді вона вгризалася в камінь, пробивала його тунелем і продовжувала далі свій біг. На дорогу селища нанизувались так часто, що іноді важко було збагнути, де закінчується одне і починається друге. Ось гроно одного містечка звужується, лише окремі будинки розсипано вздовж шосе назустріч їм, немов котяться такі ж будиночки іншого, сусіднього селища, – вони переплелися, і ось уже нове гроно терасами розташованих будинків нависло над дорогою. Окремі будинки скочувались в озеро і стояли в ньому по коліна у воді на високих кам’яних фундаментах. Ще частіше крізь зелений заслон садів і парків, крізь грати огорож ледь визирали білі вілли з клумбами, басейнами і тенісними кортами. Ці вілли не збігали до води й не чіплялися за виступи скель, а привільно розташовувались на рівних зручних ділянках. Зрідка траплялися старовинні каплички. Складені з так-сяк обтесаного каміння, вони навіть не скидались на творіння людських рук і так органічно вписувались у місцевість, що, здавалось, були створені самою природою.

– Зараз Донго, – попередив шофер і почав насвистувати якусь мелодію, радий, що нарешті збудеться похмурого пасажира.

Вайс засовався на сидінні – близькість мети схвилювала його. Синь озера, звивиста дорога, брунатні, майже чорні скелі, все, що недавно викликало інтерес, утратило поетичне забарвлення, відступило, перестало існувати. Враз спітніли долоні, і живчик біля скроні стривожено застукав: «Дон-го… Дон-го… Дон-го…»

Ось і перші будинки. Містечко нічим не відрізняється від бачених дорогою: такі ж розташовані терасами будівлі, такі ж білі в зелені садів вілли, хіба що на менш крутих схилах.

Помітивши на одному з будинків табличку «Умебльовані кімнати», Вайс наказав зупинитись. Ціни перевершували всі найгірші його побоювання. Знітивши серце, довелося скоритися, ще й за тиждень наперед оплатити повний пансіон. Грошей залишилося так мало, що ледве вистачало на зворотну дорогу.

Два дні пішло на спостереження і вивчення підходів до вілли. Вона стояла на околиці Донго самотньо, і лише один будиночок, маленький, обшарпаний, нахабно розташувався поруч іменитої сусідки. Втім, і сама ця іменита сусідка мала вигляд вкрай занедбаний. Та не позабивані дошками хрест-навхрест двері й по відсутність шибок у багатьох вікнах надавали віллі такого нежилого вигляду, а буйна, непритоптана парость трав і бур’янів, що оточили будинок суцільним килимом. Навіть приступки ґанку зеленіли мохом, крізь тріщини на сходинках проросли кущики кульбаби і в’юнкої березки. Здавалося, сама природа рушила на приступ цієї забутої людьми будівлі. Під подихами вітру зелений килим навколо будинку коливався, і тоді крізь його товщу проглядали абриси колись доглянутих алей, нині занедбаних – ними давно ніхто не ступав.

У тутешніх жителів вілла мала недобру славу. Коли Вайс, розпитуючи про ту чи ту споруду, ніби ненароком згадав про самотню віллу на околиці, господарка пансіонату неохоче відповіла:

– А цур їй, пек! Не хочу проти ночі й згадувати. Ми, місцеві люди, не забобонні, та воліємо обминати її стороною. Знаєте… – жінка раптом урвала мову і з похмурою підозрілістю глянула на співрозмовника. – А чому це вас зацікавила ця вілла? Може, й ви з тих, що никають біля неї? Ах, тут ступали ноги дуче, ах, тут вправлялася на роялі і співала бідолашна Петаччі!.. Тьху на них! Клац, клац апаратами, а чого, спитати, клацати? Неприкаяні душі страчених не сфотографуєш.

– Які душі? Щось ви кажете незрозуміле

– Та їхні ж… – Господарка пансіонату нахилилась до Вайса і пошепки вела далі: – Святий хрест, сама бачила, як уночі там блукали якісь вогники! І не одна я, бо таке траплялося не раз і не два. Ну, самі зважте, хто б міг там блукати опівночі? На віллі ж ні цурочки, з якою ж метою хтось туди полізе? Це Він і Вона ходять, гнані власними гріхами…

Вайс недовірливо посміхнувся, та, враз збагнувши, що таке тлумачення подій на віллі йому на руку, глибокодумно зауважив:

– Багато незбагненного є на світі, синьйоро! Тішимо себе думкою, що все осягнули, а насправді… – Вайс покрутив головою і зітхнув.

Зітхання було щиросердим. «А що, коли хтось мене випередив? – майнуло в думці. Та тут-таки він себе заспокоїв: – Якщо шукають у домі, то не знають про огорожу, куди замурували дорогоцінні листи». Проте слід поквапитись. Цієї ж ночі приступити до пошуків. От тільки: як винести з собою знаряддя? Свердло з міцної сталі ніж можна покласти в кишені, невеличкий лом сховати під плащем. А як бути з щупом? Певно, листи сховано в якомусь металевому ящику чи футлярі; щоб їх не пошкодила волога, отже, без щупа не обійтись. Вихід єдиний – винести його в чемодані. Удати, ніби виїхав пароплавом оглянути озеро, а самому з чемоданом причаїтись у гущавині садка, може, в якомусь льосі, напевне, при віллі такий був. Треба зараз-таки піти на розвідку.

Спроквола Вайс пройшовся по головній вулиці містечка, поблукав біля пристані. Зеленкувата біля берега вода билась об причал. Далі озеро було блакитного кольору, а ще далі – насиченого синього. Кілька туристів сиділи з мольбертами вздовж берега. На невеличкому катері, що вже відійшов, увімкнули репродуктор, і полинула мелодія задиристої, веселої пісеньки. Ті туристи, що залишилися на березі, махали від’їжджаючим хусточками, дехто взявся фотографувати катер, причал, легенькі прогулочні яхти з трикутниками вітрил. Проти сонця вони здавалися сліпучо-білими і ефектно вирізнялися на синьому тлі неба й озера. Ця святкова картина дратувала Вайса, чомусь навіть ображала. Ач, вирядились, випендрюються один перед одним, шкірять зуби, сміючись. З кулемета по них! Падлюки, сволота… Потрапили б ви мені до рук трохи раніше, в Заксенхаузені. Через фабрику Маркуса Пельца пройшла не одна сотня такого наброду. Пройшла, та не вийшла. Було на кому відвести душу.

Непереможна сила тягла Вайса до вілли. Однак пити хотілося так, що напівдорозі він мусив зайти в тратторію промочити горло склянкою вина. Тут теж юрмилася купа нероб. Порозсідалися з таким виглядом, ніби навічно прикипіли задами до стільців, ніби нема іншої роботи, ніж жлуктати вино та правити теревені. Особливо злостила трійця молодиків, що сиділа через столик від Вайса. Один з них, високий кремезний парубійко, глузливо глянув на нього, щось сказав своїм товаришам, ті озирнулись і зайшлися реготом. Не відчуваючи смаку вина, Вайс спорожнив кухоль і підвівся. Тамуючи лють, він прямував до виходу з єдиною думкою – якнайскоріше забратися звідси. Та коли він проходив повз столик, за яким сиділи ті троє, кремезний виставив уперед ногу. Перечепившись, Вайс заточився і не впав лише тому, що йому пощастило вхопитися за плечі білявого юнака, який сидів спиною до проходу.

– Ти чого на людей кидаєшся? – прохрипів кремезний, схоплюючись на рівні ноги.

– Ви навмисне мене перечепили. – Вайс силкувався говорити спокійно, бо сили, він бачив, були нерівні, до того ж усі троє добре впились.

– Ти дивись під ноги, а не копиль носа! – вигукнув білявий, теж схоплюючись з місця.

Вайс розумів – йому треба було просто піти, не встрявати в бійку, але роздратування, накопичене в грудях протягом дня, шукало виходу. Добре наметикований у Заксенхаузені, він блискавичним рухом садонув білявого по підборіддю, ребром долоні вдарив кремезного по шиї і кинувся до третього. Той позадкував, спиною навалившись на сусідній столик.

– Диви, скажений пацюк! Білий скажений пацюк! – репетував він, вимахуючи поперед себе пляшкою.

Побачивши, що білявий оклигав, а кремезний, звалений влучним ударом, починає ворушитись, Вайс кинувся до дверей, метнувся в якусь бічну вуличку, знов кудись завернув, щоб замести сліди.

Притишив ходу лише біля самої вілли. Обійшов її, за звичкою, навколо, вже зібрався перемахнути за огорожу, аж раптом уздрів довгу постать, що тупцювала біля мольберта, – зробив пензлем мазок і відступає, оглядаючи намальоване.

– Синьйоре! – гукнув Вайс, осяяний хитрою думкою. – Даруйте мою нескромність, але я так кохаюсь у живопису… Чи не дозволите поглянути на ваш етюд? Тільки поглянути, я вам не заважатиму.

Незнайомець кинув на любителя живопису гострий погляд з-під кущуватих брів і невдоволено пробурмотів кілька слів англійською мовою. Вайс її не знав і вирішив те бурмотіння сприйняти за ознаку згоди. Подолавши огорожу і ступаючи так, щоб не прим’яти трави, він наблизився до художника.

З Вайсових уст уже готове було зірватися захоплене «О-о!», та англієць, крутнувшись на закаблуках, зиркнув на непроханого гостя з такою неприхованою люттю, що той, знітившись, відійшов убік і тільки примирливо замахав руками, мовляв, іду, іду, не буду вам заважати.

Така агресивність англійця тільки полегшила Вайсу його задум. Ніби розгубившись, він відступив не до огорожі, а в напрямку будинку і швидко зник за його рогом. Художник, примруживши повіки, довго і підозріло дивився йому вслід, відтак похитав головою, вилаявся і почав збирати свій етюдник.

Та цього Вайс уже не бачив. Його увага була прикута до високого підмурку тильної сторони вілли: маленькі дверцята, приколочені заіржавілими гвіздками, свідчили, що в ньому була якась комірчина, мабуть, для садового реманенту. Отже, приміщення, де можна сховатися загодя, є!

Діставшись «Умебльованих кімнат», Вайс попередив господарку, що сьогодні не вечерятиме і не ночуватиме: зустрів знайомих, ті запросили його взяти участь у прогулянці по озеру, від’їдуть першим катером, тому зручніше перебути цю ніч у друзів, вони живуть близько причалу.

Власниця пансіонату лише знизала плечима:

– Мені однаково, синьйор! Ви заплатили за сім днів, а ночуватимете дома чи не ночуватимете, наших розрахунків не стосується.

– Звичайно, звичайно, – погодився пожилець, хоч йому і шкода було нез’їденої вечері, а може, й сніданку.

День тягся нескінченно довго. Розбурхана уява малювала вже не саму скриньку з листами Черчілля, а й безліч інших скриньок з коштовностями і грошима. Кажуть, Петаччі брала величезні хабарі з усіх, кому треба було звернутись до Муссоліні, кожен прохач, перш ніж потрапити до дуче, проходив через її приймальню. Навряд щоб така передбачлива жінка, почувши, що тхне паленим, тримала всі свої цінності при собі. Частину їх вона, певно, заховала, ї коли вже їй спало на думку замурувати дорогоцінне листування в огорожу… У Вайса свербіли руки, так йому хотілося скоріше дістатися вілли і взятися за пошуки.

Нарешті довгождані сутінки огорнули містечко. Кружним шляхом Вайс дістався околиці, скрадаючись, підійшов до вілли. У будиночку, що стояв поблизу, світилися вікна.

Це неприємно вразило Вайса, вдень халупа справляла враження нежилої. З обережності довелося зайти з боку пустиря. Не випускаючи чемодана з руки, шукач скарбів уліз на огорожу, тихенько опустив свою ношу, потім зсунувся сам. Стрибнути він остерігся, бо кожен власний крок здавався йому неймовірно лунким. Перечекав. Нічого підозрілого. Тоді, пригнувшись і ховаючись в тіні муру, почав обережно просуватися вперед, так, щоб опинитися якраз навпроти помічених удень дверцят.

Як і гадав Вайс, за ними ховалася комірчина, захаращена граблями, лопатами, сапками, ще якимсь інструментом. Була вона настільки низька, що залізти до неї можна було лише зігнувшись у три погибелі. Вайс спробував випростатись сидячи, але голова його відразу вдарилася в дощату обшивку. Наражаючись на якісь вістря, він заходився розчищати місце, де можна було б більш-менш зручно лягти, нарешті намацав згорнутий шланг для поливання, трохи його розсунув і примостився на ньому. Тверда гума врізалася в ребра, руки, ноги, смерділо порохом і пліснявою, від земляної долівки тягло вогкістю. Якби не світло в тій халупі, звичайно, можна було б залишити тут чемодан, а самому сісти на повітрі, біля підмурка. Та Вайс боявся й носа вистромити, навіть прочинити дверцята. Обстановка впливала так, що всі його райдужні мрії з кожною хвилиною блякнули, натомість народжувався страх. Чому в будиночку поруч вілли горить світло? Чому опинився в садку той художник-англієць? І чи художник він взагалі? Може, з тих приватних детективів, що, кажуть, нишпорять тут повсякчасно. І чи не дивна поведінка самого Черчілля, який у перше повоєнне літо надумав відпочити на озері Гарда, розташованому не так уже далеко від вілли Петаччі? Що, як вілла перебуває під повсякчасним неофіційним наглядом англійців? Жало страху встромлялося все глибше, Вайс витягнув свій пістолет, перевірив його, підняв запобіжник. Що б там не було, а він не відступиться від свого, не дасться в руки живим.

Навколо панувала тиша. Вухо не вловлювало ніяких підозрілих звуків. Шкреблися миші в кутку комірчини, співали цикади, час від часу подавав голос якийсь нічний птах, під подувами вітру шелестіло листя, здалеку долинало валування самотнього пса. Звичайні звуки ночі.

Коли минула північ, Вайс вирішив – чекати годі! Обережно виліз зі схованки. Нічна прохолода відразу освіжила голову. Розім’яв заклякле тіло. Зняв плащ, пістолет поклав у кишеню штанів. З собою взяв лише щуп, після деякого вагання захопив і ніж, він буде потрібний, щоб зробити позначку на огорожі. Намацавши місце, можна буде повернутися й за ломом, а поки що він тільки заважатиме.

План пошуків був ретельно обміркований ще вдень. Почати від брами і посуватися праворуч, старанно обмацуючи мур сантиметр за сантиметром, але робити лежачи. Це трохи утруднить просування, зате з зовнішнього боку його ніхто не зможе помітити.

Розпластавшись у високій траві, Вайс поплазував до муру. Ось він уже і під надійним його захистом. Шорстка холодна стіна, здавалось, пульсувала під долонею. Ну!..

Надівши навушники, Вайс приклав щуп до стіни. Як і слід було чекати, біля брами не поступило жодного імпульсу. Хто ж стане готувати схованку біля входу, тут кожен перехожий може помітити муляра. Мабуть, вона десь проти вікон головного фасаду. Може, відразу шукати там? Ні, потрібна система. У кожних пошуках потрібна система. Крок за кроком, дуже поволі, гадюкою звиваючись у високій траві, Вайс посувався вздовж муру, виставивши вперед щуп. Він мовчав… мовчав… сто бісів його батькові, мовчав…

Передихнувши і охолодивши спітніле чоло в свіжій гущавині трави, Вайс поправив навушники і знову поплазував. Від припливу крові стукало в скронях, шуміло у вухах. Почали боліти лікті й коліна. Серце ж гупало так, що, здавалося, відлунювала земля.

Навпроти головного фасаду довелося знов перепочити. Тут найімовірніше місце, отже, треба зосередити всю свою увагу. Притулившись спиною до стіни, Вайс сів, зробив кілька дихальних вправ. Допомогло. Так він посидів хвилин зо три, тамуючи нетерпіння. Перед тим, як повзти далі, перехрестився, – так робив лише в дитинстві, коли батько брався за пасок, щоб відшмагати його за якусь провину. Щуп слизнув по стіні, ще, ще… І раптом гаряча хвиля крові знов ударила в голову: щуп озвався! Не вірячи самому собі, Вайс відривав його від стіни, знов прикладав. Безумовно, так – мембрани навушників ожили!

Не тямлячи себе від щастя, спробував колупнути розчин між камінням ножем. Шматочок застиглого цементу відвалився, але глибше лезо не йшло. Без лома не впоратись! Не в силі більше себе стримувати, Вайс пригнувся і прожогом кинувся до комірчини. Озирнувся. Прислухався. Нікого. Тиша. Так само бігцем повернувся до стіни. Поплював на долоні, хоч вони й так були мокрі від поту. Налігши всім тілом, загнав лом у розколину, виколупану ножем. Ех, якби можна було вдарити по головці лома бодай каменюкою! Уявивши собі, яка від того пішла б луна, вжахнувся, ще дужче наліг усім тілом на знаряддя, що тримав у руках, почав розхитувати камінь кладки. Даремно! Спробував загнати лом під низ каменя, він лише слизнув із скреготом по стіні. Той скрегіт пролунав у вухах, мов грім. Притиснувшись до стіни, перечекав, тоді знов почав длубати цемент ножем. Загнав у щілину лом. Вгору – вниз, вгору – вниз, вгору – вниз… Долоні горіли так, ніби на них злізла вся шкіра.

Нарешті посипався цемент і по боках, камінь ворухнувся. Вибиваючись з останніх сил, загнав лом глибше, вчепився в нього обома руками й повис, підібравши ноги. Ага-ага, піддаєшся! Якщо взяти тепер згори… Та згори брати не довелося. З несподіваною легкістю великий, плескуватий камінь вислизнув з свого гнізда і глухо вдарився об землю. Силою інерції кинуло додолу і Вайса.

За якусь долю секунди він підвівся па ноги. Просунута в отвір рука схопила щось невеличке й напівкругле. Підкова! Чорт забери, вони замурували в огорожу підкову па щастя! Ще не вірячи власним очам, Вайс нишпорив в отворі, обдираючи до крові нігті, дряпав каміння.

«А може, далі, за підковою… може, підкову саме тому тут і замурували… Ще раз перевірити щупом…»

До щупа його рука не встигла дотягнутись. Хтось ударив його по плечу, яскраво блимнув гострий промінь електричного ліхтарика, засліпивши Вайсові очі. Інстинктивно він відскочив у бік. Та ліхтарик уже погас. На тлі стіни вимальовувалися лише три темних постаті.

– Диви, знову білий пацюк! – скоріше з подивом, ніж з погрозою, вигукнув найнижчий з трьох.

– А-а, це ти, падлюко! – проревів найвищий і найкремезніший. – Зараз я тобі покажу, як вживати недозволені прийоми!

Темна постать метнулась уперед, та Вайс знову встиг відскочити. Рука його затиснула пістолет. Тепер він був певен, що злощасна підкова була лише позначкою місця, де сховано скарб, за яким він полював. Думка про багатство, яке вислизнуло в нього з-під носа, довела до нестями. Палець сам натиснув на курок. Хтось у темряві зойкнув, на жаль, не здоровань, бо він навалився на Вайса, збив його з ніг, притиснув вагою свого тіла до землі.

– Забери в нього пістолет! – гукнув здоровань тому, хто надбіг.

Важка ступня розчавила Вайсу пальці, пістолет випав. Згадавши про ніж біля отвору в стіні, Вайс крутнувся. Тепер усі його зусилля були спрямовані на те, щоб підкотитися до цього отвору. Вчепившись нападнику зубами в підборіддя, він пручнувся, і обоє підкотилися до стіни. Здоровань ревів від люті й болю, бо зуби суперника все глибше вгризалися йому в тіло.

– Та бий же його, бий, чого ти стоїш! Це не пацюк, а бульдог! – люто вигукнув здоровань.

Вайс устиг помітити, як над головою його майнуло щось схоже на палицю. В останньому зусиллі він випростав руку й схопив, як йому здалося, ніж. Але то був не ніж. То була підкова.

Так з затиснутою у руці «підковою щастя» його і знайшли наступного ранку жителі Донго.