Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Останній день Ленау

Безупинно дзвонить телефон в аптеці фрау Кеніг. Декілька разів знявши трубку і почувши вкрадливий чоловічий голос, Рут кладе її знову.

– Що у нас з телефоном? – запитує Себастьян Ленау.

– Це за мною полюють репортери, наче я кінозірка.

Час уже дати нам спокій. Що їм треба?

– Одних цікавить особа Петерсона, хочуть, щоб я розповіла про його роман з Кларою. Інших – Клара. Пропонують написати нарис «Моя подруга Клара Нейман». Як усе це гидко! Навіщо тривожити мертвих? Краще б писали про те, як налагодити життя.

– Саме цього вони й уникають. Політика, Рут, – треба відволікти увагу від насущного, граючи на найнижчих інстинктах натовпу, – це старий випробуваний засіб. А ви на якийсь час зніміть трубку. Неможливо працювати під цей безперервний дзвін.

Рут знімає трубку і починає накривати столики, не без зловтіхи поглядаючи на телефон, що мовчить. Потім швидко забуває про нього. Роботи вистачає. В місті епідемія грипу. Батько Ернста ледве встигає готувати ліки, замовлені по рецептах. А Рут доводиться прибирати бруд, що його наносять клієнти. Нема Клари, фрау Кеніг також виїхала на кілька днів. З самого ранку у дівчини підошви горять від біганини. Ні на хвилину ніколи присісти. Голова така заморочена, що Рут мало не ввімкнула кавоварку, забувши налити в неї воду.

Сьогодні Рут прийшла на годину раніше, ніж звичайно, та все одно, здається, не встигає з усім упоратися. А треба ще перевдягтися. Адже ввечері вона зустрінеться з Ернстом… Дівчина думає про цю зустріч, і серце її завмирає від радості, «Боже, як далеко ще до вечора». Скільки чашок кави доведеться їй зварити, скільки насмажити яєць з беконом, приготувати бутербродів, скільки разів вимушено посміхнутись, відповідаючи на жарти, скільки разів різким словом обірвати…

Боже ж мій, від цього навіть губи можуть задерев’яніти.

До відкриття аптеки залишається десять хвилин. Це не такий уже малий строк. Рут устигла причепуритись. Тепер вона сидить, скинувши черевики, щоб перепочили ноги. Вкрита лінолеумом підлога холодить натруджені ступні, наче висмоктує з них утому.

– Що це за фокуси? – дивується Себастьян Ленау, заглядаючи на кухню. – Хочете простудитися?

– Просто відпочиваю, – сміється Рут. – В моєму розпорядженні ще аж дві хвилини.

– Майже вічність, – посміхається старий. – Втім, недарма кажуть, що година у дитини довша, ніж у старого.

– Ну, я вже не дитина, – удавано сердиться Рут. Погляньте на мої іграшки! – І вона з гордістю киває на довгий широкий стіл, де панує зразковий порядок: все розкладено, кожна річ під рукою.

– У вас організаторський талант, Рут! Заздрю тому, хто стане вашим чоловіком!

Дівчина червоніє і зістрибує з стільця.

– Побіжу відчиняти. Вже час.

Вона відчиняє двері, стоячи на тротуарі, підіймає жалюзі. Різкий холодний вітер пронизує її до кісток. Зіщулившись, Рут швидко біжить у зал, аж раптом позаду долинає гуркіт. Дівчині здалось, що то впали погано закріплені жалюзі. Лаючи себе за квапливість і незграбність, вона хоче обернутися назад, та хтось штовхає її в спину.

– Ну, ну, йди, куди йшла, – чує вона позаду себе голос. – І не думай кричати або чинити опір. Все підготовлено, о’кей!

– Пустіть мене! Ви з глузду з’їхали! Що за дурні жарти!

– Спробуй крикнути ще раз – тоді дізнаєшся, який я жартівник.

Крізь сукню вона відчуває, як у спину їй впирається щось гостре й тверде, торкається шкіри поміж лопатками, «Пістолет!» – жахається дівчина, і тіло її осідає на підлогу, мов пронизане кулею.

– Ах ти дрантя… – шипить незнайомець. – Зволікаєш час.

Він трохи відступає, притиснувши дівчину до себе, потім різким рухом відчиняє двері і з такою силою штовхає Рут у зал, що та, похитнувшись, падає. Незнайомець повертає в замку ключ, виймає його і ховає в кишеню.

Зачувши шум, з провізорської вийшов гер Ленау. Він навіть не встиг злякатись, настільки несподіваним здалося йому все, що відбувається.

– Хто ви такий і що вам тут треба? – запитує він спокійно, нахиляючись, щоб допомогти дівчині підвестися.

– Петерсон, – шепоче Рут.

Хоч як тихо вимовляє вона, насторожені вуха бандита вловили звуки.

– Забудь це ім’я, суко! І ти, старий шкарбун! Я для вас Зігфрид Клуге, гість, якого ви з радістю зустрічаєте! – Він спробував розсміятись, але сміялись тільки уста, в очах зачаївся страх загнаного звіра, що в шаленому засліпленні здатний на все.

– Що ж вам від нас потрібно? – Ленау зблід, але голос звучить підкреслено діловито, сухо.

– А ти не здогадуєшся, старий чорт? Лягаві натрапили на мій слід, та нікому з них навіть на думку не спаде шукати мене тут. О шостій відходить мій поїзд, а до цього часу…

– Зараз же забирайтеся геть! Я розумію, ви не дасте мені подзвонити в поліцію, але з хвилини на хвилину почнуть приходити наші клієнти, і варто мені тільки крикнути…

– Не встигнеш!.. Бачиш оце? – Петерсон перекинув пістолет у ліву руку, а в правій зблиснула сталь ножа. – Діє блискавично, а головне – безшумно! Навіть на відстані. Кидаю я спритно! Ех ти, дожив до сивин, а не розумієш – людині однаково, за що її розстріляють: за одне вбивство чи за три. Сподіваюсь, тут більше нікого немає? Ану, відійдіть подалі від дверей, станьте біля стіни!

Петерсон робить крок, тримаючи на прицілі старого і дівчину, але Себастьян стоїть непорушно, тепер і його паралізував страх.

– Гер Ленау, та зрозумійте ж, дум спіро сперо!

«Поки дихаю, сподіваюсь». Звуки латини, та ще в устах Рут, повертають Себастьяну Ленау спокій, занурюють у звичний світ роздумів.

«Поки дихаю, сподіваюсь!» Що Рут хотіла цим сказати? Невже вона знайшла якийсь вихід з становища, що склалася? Дівчина знову багатозначно стискує його пальці. Він мляво відповідає на потиск, тільки для того, щоб заспокоїти її. Молодості властиво тішити себе надіями. А він, на жаль, давно звик дивитись на життя тверезими очима. Зараз його найбільш хвилює інше: о дванадцятій повинен зайти Ернст, занести батькові фармакологічний довідник, що його він видивився десь у вітрині і обіцяв купити під час обідньої перерви. Що ж буде, коли він побачить опущені жалюзі й зачинені двері? Безумовно, це його стривожить. Якщо він почне наполегливо стукати… Серце старого завмирає, він уже бачить сина з простреленою головою, вмираючого на тротуарі. Ні, Рут має рацію, поки живий, не можна розлучатися з надіями, треба шукати вихід, діяти.

– Що нам тепер робити? – з викликом запитує Рут.

Петерсон, певне, не чує її. Очі його прикуті до східців, що ведуть у верхню кімнату.

– Там хто-небудь є? – запитує він, киваючи на східці.

– Нема… нікого… – навмисне затинається Рут.

Непевний тон її відповіді занепокоїв Петерсона.

– Обом стояти біля нижньої сходинки. Якщо ти збрехала, начувайся.

Задкуючи, він підіймається сходами, не зводячи пістолета з старого й дівчини. Східці біля дверей у кімнату забирають праворуч, тепер Петерсону не видно тих, хто стоїть унизу. А треба ще відчинити двері, оглянути кімнату. На це й розраховує Рут.

– Швидше передайте мені запасний ключ, – поспіхом шепоче вона. – Сядете переписувати старі рецепти й накажете мені допомагати. Я… – Вона обриває фразу, ховає ключ у кишеню фартушка, дістає хусточку, тре нею очі.

– Чого розхлюпалась? – підозріло запитує Петерсон, спускаючись сходами.

– Хіба не зрозуміло? – відповідає Ленау. – Ви двічі мало не спіткнулися, задкуючи по східцях, палець міг би натиснути на курок, і куля влучила б у кого-небудь з нас. Взагалі, я радив би вам опустити пістолет. Ми не чинитимемо опору. Що можуть зробити з добре озброєним джентльменом старий і молода дівчина.

– Ач, які слабкодухі. Нічого, потерпіть, поки я не огляну інші приміщення. Іди вперед, он туди!

Він кивнув на провізорську. Оглянув її, потім примусив повести його на кухню, заглянув навіть у комірчину, де зберігалися продукти.

– Тепер я можу заховати свою гармату. Тільки пам’ятайте: вона у мене завжди напохваті. Найменша спроба…

– Мені треба вимкнути кавоварку. Дозволите? – глузливо запитує Рут.

– Спочатку нагодуєш мене і принесеш каву.

– Де накажете сервірувати стіл – тут чи в залі?

– Не викаблучуйся, візьми тоном нижче! Не таких бачили… Подавай у зал, там вільніше.

Рут бере хліб, сіль, столовий прибор і несе в зал. На електроплитці тим часом гріється сковорідка. Обернувшись, дівчина кидає на неї бекон, збиває у мисочці омлет. Петерсон пильно стежить за кожним її рухом.

– Ви що, так і ходитимете за мною, мов тінь?

– Поки ти не приготуєш їжу. Стежу, щоб не підсипала чого-небудь.

– Ви підказали чудову ідею. Шкода, що у мене з собою нічого нема.

– Може, у нього? – Петерсон киває на старого провізора. – Признайся, діду, адже руки сверблять.

Обличчя Ленау червоніє від гніву.

– Наша професія – рятувати людей, а не знищувати. Не міряйте всіх своєю міркою.

– Надто ви задерикуваті. Якщо так триватиме й надалі, мені доведеться позбутися вашого товариства. Ви, звичайно, здогадуєтесь, що я маю на увазі.

– Ніхто й слова не скаже, якщо ви дасте нам спокій, – миролюбно зауважує Рут, стримуючи лють. – Вам наливати каву зараз чи коли поїсте?

– Наливай зараз, і не в чашку, а в якийсь більший посуд. Треба розігріти нутрощі, інакше їжа в горло не полізе.

Дівчина бере пивний кухоль, відкручує краник кавоварки. Приємний запах міцної кави наповнює кімнату. Петерсон ковтає слину. Тепер видно, як він зголоднів.

Ледь не наступаючи Рут на п’яти, Петерсон поспішає до накритого столика і нетерпляче підсовує до себе все, що дівчина принесла.

Спостерігаючи за тим, з якою жадібністю він їсть і п’є, Себастьян Ленау тихо зітхає.

Жалісливість мимоволі закрадається в його серце. Як може людина сама себе нищити! Молодий, дужий, гарний. Чого йому не вистачало? Війна, в усьому винна війна! Коли вбивство людини людиною стає професією, годі казати про якісь моральні норми. З власного досвіду знаємо, до чого це призвело. Що захищав Петерсон? Свою пограбовану, спалену землю, державний лад, заснований на справедливості, якусь високу ідею? Ні! Його затягнув вир війни, мов піщинку. В голові його немає жодної ідеї, а душа сповнена по вінця єдиним прагненням – розбагатіти, піднятися до рівня тих, кому солідний рахунок у банку відчиняє двері до влади й могутності.

– Гер Ленау, – нетерпляче нагадує Рут, – може, ми попросимо у нашого гостя дозволу взятися за роботу?

– Так, так, ти маєш рацію… Містере Пет… Клуге! Нам треба виписати дублікати рецептів, приготувати ліки. Це не заважатиме, ми працюємо тихо.

Петерсон розімлів від їжі й кави, він настроєний благодушно.

– Робіть, що хочете! Тільки щоб я вас бачив… – Він демонстративно дістає з кишені пістолет, хоче покласти його на стіл і морщиться.

– Зараз приберу, – похоплюється Рут. Вона бере з сусіднього столика тацю, ставить на неї весь посуд, змітає крихти з столика і запитально дивиться на Петерсона. – Супроводжуватимете мене?

– Тобі так подобається моє товариство?

– Це ж ви ходите за мною, а не я за вами.

– Цього разу можеш іти сама, нікуди ти не дінешся. Тільки – одна нога там, друга тут.

Дівчина відносить посуд і одразу ж повертається. Гер Ленау вже розклав на одному з столиків все необхідне для роботи.

– Перепишемо спочатку все з позначкою «цито», – голосно наказує Ленау, простягаючи Рут кілька довгих рецептів тижневої давності і стосик чистих бланків.

Дівчина старанно виводить незнайомі латинські назви. Відчуваючи на собі уважний погляд Петерсона, вона не наважується написати те, про що хоче попередити старого. Чим ближче до здійснення задуманого, тим більше вона боїться. Перед очима пливуть зелені кола, пальці тремтять.

– Чорт забирай, можна збожеволіти від нудьги! – раптом вигукує Петерсон, якого знемагає дрімота. – Чи нема у вас якого-небудь комікса?

– На жаль, немає. Але в моїй кімнаті є нові американські журнали. Рут не встигла розкласти їх по столиках. Принести вам чи самі візьмете?

– Доведеться самому розім’ятися. – Петерсон ліниво підвівся, хвилину постояв, дивлячись собі під ноги. І знову опустився на стілець. Помітно, що він страшенно втомився, його знемагає нездоланне бажання спати.

– Не було б тут вас, – монотонно бубонить він, немов розмовляє вголос сам з собою, – я б до шостої міг спокійно виспатись. А що мені, власне, заважає лишитись самому? Трухлявий старий, якому все одно помирати, і дівчина-курча, яку я можу придушити одною рукою…

Монотонність його мови, порожній погляд, в якому не миготить навіть іскорка роздратування, лякає більше, ніж спрямоване дуло пістолета. Отже, все марно! Даремно вони прагнуть удаваною покірністю приспати його пильність. План порятунку все детальніше вимальовується в голові Рут. Але тепер усе може провалитись, скоро повинен прийти Ернст… Що ж робити?

Ще не знаючи, на що зважитись, дівчина підводиться з місця. Хай тільки цей негідник наблизиться до неї. Тої ж митї вона, мов дика кішка, стрибне на нього і нігтями вчепиться йому в обличчя. Він не чекає нападу, і батько Ернста встигне стільцем оглушити мерзотника. Тоді вони виб’ють з його рук пістолет і вихоплять з кишені ніж. А далі…

– Рут, не так поспішливо. Спочатку запитаємо нашого гостя, чи цікавлять його журнали? Я хочу йому дещо запропонувати.

– Що?.. Що?.. – В голосі Рут гіркота відчаю, безпорадність.

Ленау намагається відволікти увагу Петерсона від дівчини.

– Гер Клуге, Рут може принести вам журнали і таблетки фенаміну. Я добре розумію ваш стан: ви до краю виснажені погонею, ваше тіло і мозок прагнуть відпочити. Ви боїтеся заснути – у вашому становищі це цілком резонно. Хочу запропонувати вам інший вихід: допінг. З допомогою фенаміну. Це перевірений препарат. Якщо вас влаштовує штучний допінг…

– А де гарантія, що ви не підсунете щось інше?

– Тоді давайте разом підемо в провізорську, я покажу вам шухлядку, де лежить препарат. Сподіваюсь, ви зумієте прочитати етикетку. Потім самі візьмете таблетки. Для цілковитої певності дасте випити мені й Рут.

– Казанок у тебе варить, старий!

Вони втрьох заходять до суміжної кімнати. У високій, на всю стіну шафі знайшли шухлядку з фенаміном, – на ньому написано чорним по білому. Петерсон уголос прочитав назву, дістав пригорщу таблеток.

– Пийте, – наказує він старому й дівчині, перекочуючи на долоні маленькі білі горошинки.

Коли обоє виконали його наказ, він хвилин п’ятнадцять уважно спостерігав за ними.

– Як бачите, піддослідні морські свинки живі й здорові! – задерикувато кинула Рут, забираючи зі столу газети й журнали. Щойно пережитий страх зник, вона вже впевнена, цілком упевнена, що зуміє обманути Петерсона і помститися за Клару.

– Я майже дві ночі не спав, – поскаржився Петерсон Ленау. – Одна таблетка мені не допоможе. Можна випити всі?

– Боронь боже! Велика доза зашкодить здоров’ю. Прийміть спочатку три таблетки, потім ще три близько шостої години. На дозуванні ліків я розуміюсь.

– Дивно! У ваших інтересах було б звалити мене з ніг.

– Існує, гер Клуге, таке поняття, як професійна честь. Жодного разу в житті я не поступився нею.

– Ого, який гонор! Ну, просто театр! Втім, сказане мене цілком влаштовує. І як доказ цього – ось! – Він укинув до рота таблетки, запив їх склянкою води. Решту акуратно загорнув у папір, заховав у кишеню.

– А тепер беріть журнали й розташовуйтесь де хочете. – Рут тицьнула йому в руки все, що відібрала. – А ми займемося справою.

Рут і Ленау знову схилились над рецептами. Час від часу дівчина просить прочитати якесь нерозбірливе слово і кидає колючі репліки на адресу тих лікарів, які не шкодують ні чужих очей, ні чужого часу. Вона хоче привчити Петерсона до того, що під час роботи вони з Ленау розмовляють, притупити його слух. Інакше їй не сказати того, що вона повинна сказати. І якомога швидше. Немає сил перебувати в товаристві вбивці, виконувати його забаганки, залежати від його настроїв. Петерсон роздивляється журнал з напівголою красунею на обкладинці. Вуха у нього горять, і він час від часу хтиво облизує губи. Може, вона й справді так полонила його, що примусила забути про обережність. Навмання назвавши якісь ліки, Рут підсовує рецептурний бланк ближче до старого.

– Гер Ленау, погляньте-но! – каже вона тихо, косуючи на Петерсона. Той захоплений журналом і не звертає на них найменшої уваги. – Про цього лікаря кажуть, що він одного разу… – Вона схиляється до вуха старого і тихо шепоче: – Накажіть мені витерти ганчіркою підлогу. Я почну від тієї стіни. Коли наближусь до дверей, ви вийдіть у провізорську і впустіть що-небудь на підлогу, наприклад, графин з водою. Почувши шум, він кинеться подивитися, в чому справа, я тим часом, а ви… – Петерсон перегортає сторінку, і Рут, не обірвавши фрази, тільки ледь змінивши тон, голосно запитує: – То відкласти цей рецепт? Вдруге наш вельмишановний гер Ленц помиляється в дозуванні. Якщо й надалі він буде такий неуважний…

– Гаразд, доведеться увечері зайти до нього. Дайте мені чистий бланк, я сам випишу ліки в потрібних дозах.

Рут неквапно стежить за його рукою, на довгому аркушику тільки три слова: «Нам треба поговорити наодинці».

Дівчина ледве не плаче від розчарування. Невже так важко зрозуміти те, що вона не встигла доказати? Якщо двері будуть відчинені, хтось з постійних клієнтів неодмінно намагатиметься ввійти, незважаючи на спущені жалюзі. І кожному впаде у вічі те, що двері не зачинені на засув, а з жалюзі зняті замки. Це викличе тривогу. З одинадцятої до дванадцятої – години пік. Люди йдуть потоком. Хтось смикне за ручку і увійде в зал. Треба, щоб батько Ернста, заховавшись за дверима провізорської, жбурнув під ноги злочинцеві столик або оглушив його ззаду чимось важким. Тоді ті, хто ввійде, накинуться на нього і обеззброять. Втім, важко передбачити, як розгорнуться події далі.

Намилувавшись красунями в журналах, Петерсон відсовує їх, підводиться і ходить по кімнаті, мов загнаний у клітку звір, насторожено прислухаючись до звуків, що долинають з вулиці.

Не в змозі стримати нервове збудження, дівчина теж підхоплюється з місця.

– Може, ви оберете інше місце для прогулянок, – сердито каже вона Петерсону. – Голова й без того болить від писанини, все пливе перед очима.

– Спокійно, Рут! – зупиняє її Себастьян. – Голова болить тому, що ми з тобою ще не снідали. Гер Клуге, сподіваюсь, ви дозволите нам на кілька хвилин вийти, щоб випити гарячої кави і з’їсти по бутерброду? – Не чекаючи відповіді, старий підводиться і спокійно прямує на кухню.

– Якщо приєднаєтесь до нас, я можу приготувати і вам кілька бутербродів.

– Ти стала навдивовижу лагідною. З чого б це?

– Бережу нерви. Оскільки вже нам випало терпіти вашу присутність до шостої години, доведеться дотримуватись нейтралітету.

– Он якої заспівала! Ну гаразд, іди, може, після снідання ти зовсім подобрішаєш.

Переступивши поріг кухні, Рут перевела дихання. Петерсон не пішов за ними.

– Гер Себастьян! Нам залишається одне – якнайшвидше відчинити двері,– гарячково зашепотіла дівчина. – Запевняю вас, я зроблю це так спритно, що він нічого не помітить. Нам прийдуть на допомогу. Обов’язково прийдуть. І тоді…

– І тоді скоїться новий злочин, – різко перебиває дівчину Ленау. – Невже ти не розумієш: він вистрелить у першого, хто ввійде до аптеки. Ми не маємо права рятувати себе, підставляючи під кулю інших.

– Отже, скоритися й чекати шостої години?

– Ні! Ти вискочиш на вулицю, накинеш на двері засув ї після цього подзвониш у поліцію. Ми перейдемо в провізорську і готуватимемо ліки, потім я пошлю тебе вниз по гарячу воду, і ти відчиниш двері…

– А ви? Залишити вас одного? Нізащо!

– Рут, ти повинна зробити так, як я сказав. Між одинадцятою і дванадцятою зайде Ернст. Подумай, що саме в нього може влучити куля вбивці. Адже Ернст злякається і намагатиметься проникнути в аптеку.

– Тоді будемо діяти зараз же, негайно! Я не витримаю довгого чекання. До того ж і він, як мені здається, починає нервувати.

Петерсон і досі ходив з кутка в куток, не знаючи, куди себе подіти.

– А тепер дозвольте нам піти в провізорську готувати ліки, – заговорила Рут. – Якщо хочете, ходімо з нами, посидите з нами. Там, до речі, горить камін. Можете сісти біля нього, роззутися й висушити черевики, – дивіться, як забруднили підлогу.

– Дівчина має рацію, гер Клуге. Перед далекою дорогою треба, щоб ноги були сухі. Зараз принесу вам свої домашні капці і підкину в камін брикету…

Спокуса посидіти біля каміна була велика. Погода надворі погана, Петерсон промок і замерз, пробираючись до аптеки крізь руїни. Тим більше, він пересвідчився, що в аптеці, крім старого й дівчини, нема нікого. Він сидітиме поряд з ними, вчинити вони нічого не зможуть: ключ від дверей у нього. До телефону він заборонив підходити. Вони, певно, змирились з тим, що відбувається, і чекають, коли він сам піде звідси.

– Гаразд, працюйте, дідько з вами, – промурмотів Петерсон і рушив у провізорську слідом за Рут і старим.

Ленау відчинив дверцята кахельного каміна, вкинув туди декілька брикетів. Синій вогник полум’я облизав їх.

Петерсон усівся біля вогню, скинув черевики, встромив ноги в капці, до були йому замалі, Ленау підійшов, дістав з шафи всілякі порошочки, пляшки, тюбики. Рут поставила на стіл мініатюрні аптечні терези.

Відтак вони всілися за довгий робочий стіл і почали щось розтирати, важити, міряти, збовтувати.

Незважаючи на фенамін, Петерсона від цієї тиші знемагала дрімота, він героїчно боровся з нею, але час від часу клював носом.

Для більшої впевненості він поклав пістолет на стілець, присунувши його впритул до свого крісла.

– Гер Клуге, – долинув до Петерсона крізь дрімоту голос Ленау, – можна, я пошлю Рут зігріти води? Нам це потрібно для приготування мікстури.

Петерсон навіть полінувався розплющити очі. Куди може подітися це наполохане дівчисько? Ну, піде, зігріє воду і повернеться назад.

– Гаразд, іди, тільки швидше повертайся, – прикрикнув він для остраху.

– Я швидко. – Рут побігла на кухню.

Старий був зайнятий своєю справою – щось змішував, старанно виважував на терезах порошки і знову змішував, розтирав.

Минуло хвилин десять. Ленау підвів голову, покликав:

– Рут, чи не можна швидше, чого ти там вовтузишся?

Відповіді не було. Старий знову повернувся до своїх пробірочок.

Петерсон, який саме трохи задрімав, раптом підвівся, схопив пістолет і з перекошеним від люті обличчям кинувся до дверей, але миттю обернувся і наказав старому іти з ним.

Вони минули зал, заглянули в кухню. Там нікого не було. Двома стрибками Петерсон опинився біля дверей, що вели на вулицю, – вони були замкнені. Вихопив з кишені ключ, вставив його в замкову щілину, швидко повернув, штовхнув двері, але вони не піддавалися. Тоді він обернувся до Ленау, вистрелив у нього і побіг сходами нагору.

Старий упав, обливаючись кров’ю.

Тим часом Рут, тремтячи від страху, вибігла на вулицю, зачинила двері на висячий замок і кинулась до першого ж автомата. їй вдалось швидко з’єднатися з поліцією і розповісти про все, що сталося в аптеці. Її заспокоїли, сказали, що машина негайно виїздить.

Дівчина, знесилівши, притулилась до стіни і так простояла кілька хвилин. Потім здригнулась, поглянула на годинник. Була без чверті одинадцята.

Між одинадцятою і дванадцятою мав прийти Ернст. їй раптом захотілося побачити його, притиснутись до його грудей, це безглузде бажання на мить відтіснило всі інші думки.

– Дівчино, що з вами? – звернувся до неї американський офіцер, який проходив мимо. – Така красуня і в такому відчаї. Може, я вам чимось допоможу?..

– Так, так, – затинаючись, відповіла Рут. – Я працюю тут, в аптеці. До нас уранці ввірвався Петерсон, той самий вбивця, про якого писали в газетах… Я зачинила його в аптеці, але боюсь, що він може звідти втекти через вікно другого поверху.

Американський офіцер поранив злочинця, коли той видирався по ринві вгору, та Петерсон таки дістався до горища. Поліцаї швидко оточили весь квартал.

Через кілька годин серед руїн одного з будинків вони відшукали Петерсона. Коли двоє накинулись на нього, він, зібравши останні сили, вдарив одного з них ножем. Той, скрикнувши, упав, але другий заломив Петерсону руки за спину і замкнув наручники.

А в цей час карета «швидкої допомоги» везла важкопораненого Себастьяна Ленау. Він був непритомний. Біля нього сиділа, ридаючи, Рут.