Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Лемке повинен зробити послугу

Григорій наказав подати сніданок у номер. Гамбург, це місто вітрів, знову викликав головний біль. Треба привести себе в порядок і до дванадцятої години підійти до таксі. Попереду важкий день. Голова має бути свіжою і ясною.

Зараз він подзвонить Лестеру, домовиться про зустріч. Треба призначити її якомога пізніше, щоб встигнути з’їздити в Хазенмоор.

– Сер Лестер, обставини склалися так, що мені знову доводиться турбувати вас у Гамбурзі… О, звичайно, звичайно, о восьмій я у вас.

Цього разу місто вразило Григорія своєю красою. День видався сонячний, теплий.

Спустившись мармуровими сходами, він опинився на залитому сонцем майдані, що нагадував мурашник. Люди снували в усі боки, повзли одна за одною автомашини, переважно англійські.

Підійшовши до стоянки, Григорій трохи розгубився. Безліч машин юрмились на круглому майданчику. Але, придивившись, він помітив таксі вишневого кольору з сірими колесами. Водій читав газету, час від часу байдуже поглядаючи на перехожих.

– Вільний? – запитав Григорій, відчиняючи дверцята, і швидким поглядом окинув портрет кіноактриси з яскраво-червоною стрічкою у волоссі.

– Будь ласка. Вам далеко?

– Хотів би ознайомитись з визначними місцями вашого міста. Я приїжджий.

– Що б ви хотіли подивитись?

– Цілком покладаюсь на ваш смак.

– Тоді сідайте. Ми швидко все об’їдемо, і ви будете задоволені.

Машина помчала. Нарешті вона виїхала на міст. Пам’ять билась у пошуках асоціацій. Але все довкола було залите яскравим сонцем, вода мінилася зеленуватими хвилями. Замиготіли старі будинки, фундаменти яких стояли у воді. Венеція? Ні. Ці холодні вулиці й мости аж ніяк не порівняєш із сонячною Венецією. І все ж він десь уже бачив усе це. Тоді, здається, був дощ і холод… Мереживо поручнів сріблиться, переливається, машина минає міст і плавно їде по вулиці. Незабаром шофер гальмує біля пивного бару. Пам’ять одразу прокидається, і все стає на свої місця.

Того дощового вітряного вечора Григорій зайшов саме сюди. Це було під час його минулого приїзду. Замерзлого подорожнього привітали й пригріли. Згадалось усе: тітонька Емма, її хворий чоловік і ті молоді німці, які вели мову, сперечаючись про Ганса Брукнера, який викликав у них підозру…

– Приїхали!

Білозуба усмішка освітила обличчя шофера. Тепло її передалось Григорію, і він усім своїм єством раптом відчув – нічого поганого з ним не станеться.

Тітонька Емма так само сиділа біля свого прилавка. Народу о цій порі було мало. Григорій і шофер підійшли до вільного столика: до них відразу ж підсів біловолосий хлопець. Григорій добре пам’ятав його: хлопець запросив їх відвідати чоловіка тітоньки Емми, який і досі лежить, але дуже хоче побачитися з її друзями.

Не встиг Григорій переступити поріг маленької кімнатки, як одразу опинився в міцних обіймах.

– Гер фон Гольдрінг! – голос захлинався від радості, чоловік так міцно притискував його до себе, що Григорій не міг роздивитись, хто це. Але голос, голос… Ні, він не міг помилитись, це був голос Курта.

Нарешті чоловік випустив його з обіймів, і Григорій побачив сяючі очі свого колишнього денщика.

Всі хвилювання й тривоги останніх днів кудись зникли; Григорія охопила безмежна радість. На нього повіяло чимось рідним і дорогим.

– Все-таки ми зустрілися!.. Ніколи не думав, що знову побачу вас… Писав листа Матіні й не сподівався… Потім Лідія озвалася, що зустрілася з вами в Італії й допомагає вам… А згодом вона перестала мені писати, образилась, що я живу в Німеччині. Кличу її, пояснюю, що повинен спокутувати провину свого народу… А вона каже: це можна робити скрізь, вона теж не може полишити країну, де народилася, де могили її рідних. Так і поневіряємось. Я вже відіслав декілька листів, а відповіді все нема. Поїхати в Італію зараз не можу, дуже багато роботи.

– Нічого, все владнається. Я розмовляв з Лідією, вона кохає тебе, теж мучиться і Страждає. Багато допомагає Чезаре, Джузеппе… До речі, як вони там?

– Маріанна тепер дружина Джузеппе, його активний помічник. Чезаре, завдяки старанням Матіні, потрапив у санаторій, правда, зовсім вилікувати його не вдалося, Лідія писала мені і про якусь гарненьку циганку, вони заприятелювали, і Матіні від неї в захопленні. Йому вдалося звести на ноги її хвору доньку, і Агнеса, так, здається, її звуть, – душі не чує за ним. Нарешті любов і щастя оселились у домі Матіні. Вони чекають поповнення – Агнеса виношує під серцем дитинку. На жаль, відомості мої застарілі, їм півроку.

– Все, що ти розповів, дуже цікаво. Я щасливий, що почув звістки про своїх друзів… Ти знаєш, що привело мене сюди?

– Так, я саме той, кому доручено з’ясувати все стосовно відкриття верфі й зайнятись Лемке…

– Я радий за тебе!

У двері постукали. На порозі з’явився Крістіан.

– Приїхав батько. Каже, що Брукнер збирається на ринок у Гамбург. Треба вирушати. Я здаля покажу вам його.

Григорій відчув, як по його тілу побігли мурашки. В ньому боролись дві стихії: азарт мисливця, який вистежує дичину, і обережність досвідченого розвідника.

– Гер фон Гольдрінг…

– Курт, я не фон і не Гольдрінг, я Фред Шульц.

– Вибачте, гер Шульц, я подзвоню вам у готель. Якщо запитаю, чи не ви давали оголошення про покупку бульдога, це означатиме, що під прізвищем Брукнера справді переховується Лемке. Ввечері ми з товаришами зберемося і вирішимо, як його знешкодити. Зеллер просив, якщо вдасться, доставити Лемке в східний сектор. Він дуже багато знає, може назвати прізвища агентів, які працюють проти нас у західному і східному секторах. Зустрінемося о десятій вечора.

– Сер Лестер, вибачте, що мені довелося вас потурбувати. В день вашого приїзду містера Думбрайта терміново викликали в Мюнхен. При усьому бажанні він не міг вирватись у Берлін хоча б на кілька годин. На жаль, мене тож не було в місті, а втаємничувати ще когось у наші переговори не хотілося.

– Так, так, я розумію. Ми, англійці, поважаємо свій і чужий час, а зайві свідки, звичайно, не потрібні. Мені вдалося домовитися з одним із лідерів лівого крила соціал-демократів, які працюють на нас.

– Це чудово.

– Він обіцяв підтримку. Але ж ви розумієте: коштуватиме все це дорого. Йому доведеться підкупити декого з керівництва, організовувати мітинги, виступи ораторів перед безробітними. Треба буде підключити й профспілкових діячів.

– Сер Лестер, адже ви знаєте, які багаті й щедрі американці. Вони не торгуватимуться: в усе це будуть вкладені американські капітали.

– Так, знаю. Але ви ставите переді мною дуже складно завдання. Якщо я правильно зрозумів містера Думбрайта, англійська адміністрація повинна зробити вигляд, ніби не помічає, як у місті, що перебуває під нашим контролем, діє могутнє акціонерне товариство. Інакше кажучи, почне відроджуватись німецька військова промисловість. Наші майбутні конкуренти.

– Зараз ми ведемо мову не про долю Англії і англійських промисловців, а про вас особисто. Про те, які перспективи відкриваються перед тими людьми, котрі допомагатимуть нам. Відкинемо всі преамбули й поговоримо відверто: заплющивши очі й надавши можливість «Гамбурзько-американському товариству» розгорнути будівництво торгового флоту, ви стаєте власником великого пакета акцій цього товариства, людиною матеріально ні від кого не залежною.

– Але ж усе це може виплисти, і тоді мене судитимуть…

– Сер Лестер, не треба шукати ускладнень там, де їх нема. Володіючи крупним капіталом, ви при найменшій небезпеці зможете виїхати в Америку і жити там, м’яко кажучи, не бідуючи.

– Що ви пропонуєте?

– Пакет акцій на суму двадцять тисяч доларів з правом участі в усіх прибутках.

– Гаразд, домовились. Сподіваюсь, сьогодні ви не поспішаєте і погодитесь поласувати натуральними біфштексами, від яких відмовились минулого разу. До того ж я запросив повечеряти з нами представника ферейну «Урожай», якому належить зіграти значну роль у відбудові німецької промисловості. Добре, що серед соціал-демократів є ще багато німців, які не вступають у змову з вашими переможцями. На тому й тримаємось.

Знизу продзвенів дзвінок. Зачулися кроки покоївки. І одразу ж до кімнати ввійшов літній німець, просто, але елегантно вдягнений. З гідністю вклонившись, він, не чекаючи запрошення, пройшов до столу.

– Гер Штадтцінгер, – відрекомендувався прибулий.

– Можна розпочинати. Усі в зборі,– задоволено потираючи руки, заявив сер Лестер.

Стіл був ще розкішніший, ніж минулого разу. Покоївка мовчки міняла тарілки й наповнювала келихи. Чоловіки курили, перекидаючись незначними репліками. Здавалося, зібрались троє друзів і проводять час за приємною розмовою.

Коли біфштекси було з’їдено, господар запросив усіх до кабінету пити каву.

В каміні палахкотів вогонь. На низенькому столику у золотавих маленьких чашечках парувала кава. Пляшечки з лікерами квіточками виблискували серед чашок.

– Тепер ми можемо спокійно все обговорити. Гер Штадтцінгер у курсі справи. Ми з ним детально розробили план дій, щоб уявити обсяг роботи, що випала на нашу долю. І мене, і гера Штадтцінгера дуже непокоїть зростаючий вплив комуністів у східному секторі. Наші комуністи також починають подавати голос.

– Після виступу Черчилля стало зрозуміло, де криється головна небезпека для всього цивілізованого світу. Треба, не гребуючи ніякими засобами, сприяти ослабленню супротивника. Ви згодні зі мною, гер Шульц? – заговорив Штадтцінгер.

– Звичайно.

– Рішення Потсдамської конференції вже порушено американцями і англійцями. У західному секторі військову промисловість не ліквідовано. Заводи, що виготовляли зброю, не знищені. Це викликає невдоволення серед робітників, яких підігрівають комуністи. Що ж до відбудови верфі, то з технічного боку це не становить великих труднощів. У місті безробіття, але пролетаріат Гамбурга настроєний войовничо. Вже були виступи у зв’язку з порушенням Потсдамської угоди. Почалися незгоди між партією, лідером якої являюсь я, і комуністами. Гадаю, що в найближчому майбутньому це призведе до повного розриву. Профспілки поки що в більшості перебувають під нашим впливом, і саме вони будуть приводними пасами. Сер Лестер сказав, що я і товариші, які працюватимуть зі мною, одержать акції в «Гамбурзько-американському акціонерному товаристві». Як це виглядатиме в грошовому еквіваленті?

– Кожен стане власником акцій на суму п’ять тисяч доларів плюс три проценти прибутків від цієї суми. Ви особисто одержите десять тисяч плюс участь в усіх прибутках. Вас це влаштовує? Не хочу забігати наперед, але гадаю, що скоро американські й англійські капітали тісно побратаються з німецькими.

– О, це чудово!

– А тепер дозвольте мені піти. Тут у мене є давні друзі, й мені хочеться побачитися з ними.

– Так, це Лемке. Я впізнав його, щойно побачив. Крістіан не встиг навіть попередити мене, що це їхній мешканець. Я впізнав його з ходу. Він зупинився біля вітрини, потім увійшов до крамнички. Я сховався за рогом так, щоб розгледіти його обличчя, коли він вийде з покупками. Лемке зовсім не змінився.

У кімнаті, куди ввійшли Курт і Шульц, були вже люди. За столом, задумливо підперши голову рукою, сидів сивий чоловік у темному костюмі, з глибоким шрамом на лівій щоці. На канапі розмовляли Крістіан і двоє незнайомців.

Становище ускладнювалось. Зеллер хотів, щоб Лемке переправили в східний сектор. Було відомо, що по всій Німеччині під вивісками всіляких фірм, товариств, спілок розкидані шпигунські центри. І Лемке міг знати про них.

Звертатись до англійської адміністрації, щоб вона заарештувала колишнього начальника гестапо Лемке, не було рації. Ті, що хотіли перекинути Лемке за кордон, викуплять або викрадуть його.

– А може, мені зіграти ва-банк? – раптом запропонував Григорій. Я не тільки Фред Шульц, а й барон фон Гольдрінг. З’являюся власною персоною до Лемке й цілком офіційно повідомляю, що присланий з Пуллаха, де про нього пам’ятають впливові друзі і хочуть бачити його в «Імперії зримих тіней». Скажу, що посланий у Гамбург для переговорів з англійцями, зокрема з сером Лестером. – В очах Григорія забігали лукаві бісики.

– Але ж ви казали, що вам не можна зустрічатися а Лемке! – вигукнув Курт.

– Ти маєш рацію, Курт. Ще кілька хвилин тому я думав так само. Але ж наша професія – це завжди ризик. Від цього нікуди не подінешся. Значить, треба ризикнути, щоб цей знавіснілий есесівець став перед судом народів і знешкодив своїми свідченнями інших недолюдків.

Обличчя чоловіка, який сидів за столом, пожвавилось. Він підвів очі на Григорія, посміхнувся.

– Ну що ж, це добре. Ми постараємося допомогти вам, чим зможемо. Що ви конкретно пропонуєте?

– Увечері, коли смеркне, я в супроводі Курта і ще кількох чоловік вирушу в Хозенмооре. Ми підійдемо до будиночка, в якому мешкає Лемке. Ваші люди непомітно оточать його. Крістіан зайде до батька й попросить передати Лемке, що до нього прибула людина від Геллера, – це прізвище йому добре знайоме, – і хоче зустрітися з ним наодинці. Думаю, що Лемке погодиться. Він або вийде, або запросить мене до себе. Тоді я підіб’ю його поїхати в Пуллах. Якщо Лемке згодиться, ми виїдемо завтра вранішнім поїздом. Щоб не викликати підозри, я залишусь у нього ночувати.

– Зрозуміло. Отже, сьогодні ви рушаєте в Хозенмооре. З вами поїдуть Курт, Альфред, Вольфганг. – Секретар кивнув на двох робітників, які весь час мовчали. – І ще я пришлю на вокзал мого старшого сина. Він добре знає місцевість, ми колись там неподалік жили. Крістіан поїде раніше й попередить батька, щоб той теж був напоготові. Якщо Лемке чинитиме опір, з ним нелегко буде впоратись, ви ж самі кажете, що він битий вовк. Отже, об одинадцятій усі зустрічаються на вокзалі. Ви згодні зі мною, гер Шульц? – запитав Келлінг.

– Думаю, що краще поїхати на таксі й значно пізніше, коли в передмісті вже спатимуть. Тоді Лемке не запідозрить, що будинок його оточують. Виїдемо о дванадцятій.

– Мабуть, ви маєте рацію. Отже, збір о дванадцятій. Не доїжджаючи кілометрів зо два, відпустите таксі. Син вас проведе.

– А тепер, – знову заговорив Григорій, – я хочу вам розповісти про розмову з сером Лестером. Цього разу мені вдалося зустрітися не тільки з сером Лестером, а й з Дитріхом Штадтцінгером. Вам знайоме це ім’я?

– Звичайно. Це один з лідерів лівого крила соціал-демократів. Цікаво, що він робив у Лестера?

– Так от, Дитріх Штадтцінгер не тільки лідер соціал-демократів, він ще й зрадник, який працює на англійців. Йому доручено завербувати деяких членів профспілки, щоб переконати робітників у – необхідності відбудови верфі. Штадтцінгер і його спільники одержать акції «Гамбурзько-американського акціонерного товариства», яке під виглядом ремонту суден повністю розгорне роботу на верфях. Я не кажу вже про порушення Потсдамської угоди, про те, що в західному секторі збережено капітали німецьких монополій, які за допомогою американських кредитів будуть кинуті на підготовку нової війни. Штадтцінгер і його однодумці з допомогою англійців намагаються розпалити чвари між соціал-демократами і комуністами, а також серед самих соціал-демократів. Буде використана система підкупів, залякування та інші методи, якими володіє іноземна розвідка. До речі, торговельне товариство «Арго», яке має таке широке розгалуження в Гамбурзі,– одна з філій геленівської розвідки…

– Ого! – аж присвиснув Вольфганг. – У них працюють багато наших робітників, які, звичайно, нічого не підозрюють…

– Це ще не все, – вів далі Григорій. Служба Гелена має в Гамбурзі своє представництво, зашифроване літерою «Ву», яке теж займається підривною діяльністю. Так що справ у нас, товариші, чимало… А тепер нам треба розійтися й відпочити перед важкою ніччю. Якщо Лемке погодиться виїхати зі мною у Пуллах, ви зможете зв’язатися з Зеллером і зробити так, щоб нас перехопили десь по дорозі?

– Звичайно! Наш зв’язківець – провідник поїзда. Поїзд, яким ви завтра виїдете, зустрічатиме наша людина, і через годину Зеллер усе знатиме.

Чоловіки підвелися, міцно потисли один одному руки й побажали удачі.

Григорій і Курт їхали в таксі. Знайомий таксист мчав вулицями Гамбурга.

– Курт, мені треба хоч на півгодини заскочити в один будинок у Хозенмооре. Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити? – запитав Григорій.

– Зараз дізнаємось. Послухай-но, Вернер, – звернувся він до шофера. – Скільки часу потрібно, щоб заїхати в Хозенмооре? Кажеш, години півтори? Це нас влаштовує. Промчись з вітерцем.

Шофер повернувся обличчям до тих, що сиділи на задньому сидінні.

– Промчу, як на літаку, туди й назад. Дайте тільки заправитись по-людському. Сосисками і пивом. Бо, їй-богу, мій мотор не потягне. З ранку в роті й маківки не мав. А може, всі разом підзаправимось? Як ви на це?

– Що ж, я не проти, – посміхнувся Григорій.

Похапцем перекусивши в найближчій кав’ярні, вони рушили далі.

Залізна огорожа, що здавалася минулого разу чорною і похмурою, золотавилася під місячним промінням. Будинок ніби помолодшав за ці дні. Григорій вийшов з машини і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері зарипіли і на порозі з’явився капітан Гедлер. Примружившись, він поглянув на гостя, видно, впізнав і пішов відчиняти.

– Здрастуйте, капітане Гедлер. Я знову проїздом, забіг на хвилинку, щоб побачити фрау Берту і Ганса…

– Берта з дітьми поїхала.

– Як? Куди? – здивувався Григорій.

Здивування його було настільки щирим, що старий пом’якшав і, вирішивши, що перед ним друг дочки, швидко заговорив:

– Три дні тому до них приїхав товариш сина й розповів, як вони там добре живуть. Його діти навчаються в школі, молодша донька – в музичній. Діти багато займаються спортом і дуже задоволені. Він сказав, що брат кличе Берту з дітьми до себе. Обіцяє влаштувати на роботу. Фрідріх, товариш нашого сина, обіцяв допомогти з переїздом. Він приїхав у Гамбург у відрядження в справах своєї фірми. Ганс одразу ж загорівся: «Мамо, поїдемо, мамо, поїдемо, там не буде війни, там не навчатимуть, як грабувати і вбивати. Я зможу там малювати. Якщо ти повернешся до батька в Берлін, я все одно з тобою не поїду, залишуся тут – і у східний сектор».

Старий замовк, віддихався і провадив далі:

– Берта весь час була сумна, щось її мучило, пригнічувало. Мати чула, як вона часто плакала ночами. Берта почала умовляти нас поїхати з нею. Але ж куди нам, старим? Тут ми народились, видно, тут належить і помирати. Так і не наважились зрушити з місця. А синів товариш допоміг Берті зібратися і повіз їх з собою. Залишилися ми з дружиною самі, никаємо по дому, мов привиди, не знаємо, куди подітись…

Григорій не міг приховати радощів, що охопили його. Обійняв старого, попросив нову адресу Берти. Як завжди, записувати не став, – запам’ятав і, тепло розпрощавшись, рушив до машини.

– О, гер Лемке! Не чекав… Яким дивом?

Скляними очима Лемке втупився у Григорія.

– Барон фон Гольдрінг, це ви? Чи мене вже починають відвідувати привиди з того світу?

– Гер Лемке, яка приємна зустріч! Звичайно ж, це я, власною персоною, жива плоть і кров. Ось нам і довелося зустрітися! Хто б міг подумати? Скажіть-но, як вам вдалося вирватися з того пекла?

– Певне, так само, як і вам. Допоміг щасливий випадок…

– Я завжди вважав, що народився в сорочці, навіть вам, гер Лемке, при вашому досвіді й стараннях не вдалося підвести мене під монастир. Хоч як ви намагалися очорнити мене в очах мого названого батька… – Голос Генріха лунав презирливо, пихато. – Та годі згадувати старе… Ви хотіли заарештувати й розстріляти мене, а я прибув, щоб врятувати вас і переправити в безпечне місце. Бачите, як погано бути занадто підозріливим і не вірити друзям… Але я не злопам’ятний. Тепер, коли нам, офіцерам рейху, доводиться у себе вдома переховуватися під чужими іменами, мета у нас єдина: помститись ворогові, повернути батьківщині свободу. Тільки про цю благородну місію може думати тепер чесний німець.

Лемке був вражений. Барон фон Гольдрінг зовсім не змінився, тримався так само впевнено, нахабно і дещо презирливо. Колишній начальник гестапо завжди був упевнений, що Гольдрінг – не та людина, за яку себе видає. Інтуїція ніколи не зраджувала його. До того ж він мав достатню кількість фактів.

Як же бути? Це питання заважало йому зосередитись. Де гарантії, що Гольдрінг приїхав за ним за дорученням генерала Гелена? Можливо, це провокація? А з іншого боку, як можна втрачати таку нагоду. Адже, переїхавши в Пуллах, він зможе викрити цього бундючного барона, який зіпсував йому стільки крові. Перспектива надзвичайно заманлива…

До його свідомості крізь ці думки пробився голос Гольдрінга:

– Так, гер Лемке, я мало не забув вас попередити. Я вже не барон фон Гольдрінг, а просто Фред Шульц. Приємно, чи не правда? Отже, познайомимося. Фред Шульц, з вашого дозволу, а ви, здається, Ганс Брукнер?

Лемке вже повністю оволодів собою. Тверезі аргументи перемогли, і він зрозумів, що їхати з людиною, якій ніколи не вірив, не можна. Він не має права ризикувати, якою б заманливою не була ідея вивести на чисту воду цього Шульца. Головне зараз виграти час, зв’язатися з потрібними людьми…

– Ми можемо виїхати ранковим поїздом. У Пуллаху вас чекають, – долинає до нього голос Григорія.

– Так, так, дуже вдячний вам. Зараз ми скромно повечеряємо, і, сподіваюсь, ви переночуєте у мене?

– Спасибі. Так ми і зробимо…

Нічна пітьма панувала в будинку, та ні Григорій, ні Лемке не заплющили очей. Григорій дихав рівномірно, удаючи, що спить.

«Найближчий телефон біля кірхи… – розмірковував Лемке. – Щоб дістатися туди, потрібно не більше п’яти хвилин, стільки ж – повернутися назад, кілька хвилин на переговори. Отже, можна вкластися у двадцять хвилин. Якщо Гольдрінг прокинеться, то, поки докумекає, що мене немає, поки намагатиметься відчинити замкнені двері й вистрибнути у вікно, я встигну повернутися…»

Він тихенько підводиться з ліжка. На хвилинку завмирає, Григорій так само мирно сопе. Лемке обережненько виходить з кімнати й причиняє за собою двері.

Григорій лежить не ворушачись, розуміє, що Лемке вичікує. Незабаром чути квапливі кроки, що віддаляються.

Григорій підходить до вікна, прислуховується. Через декілька хвилин за склом з’являється Курт:

– Що робити? Вольфганг і Альфред пішли за ним. Але якщо Лемке встигне подзвонити, зчиниться переполох.

– Що ж, вважатимемо, що мій план не вдався, в житті й таке буває. Дуже шкода, та нічого. Біжіть за ним, оточіть щільним кільцем і насамперед хапайте за руки, щоб він не вихопив зброю. Адже тобі відомо: стрілець він – першокласний. Будьте уважними, добре обшукайте його!

– Не хвилюйтесь, усе зробимо швидко й точно.

– Спасибі, Курт, я завжди покладався на тебе, і ти ніколи не підводив мене. Хай прийде сюди Крістіан. Ми з ним оглянемо речі Лемке. Зустрінемося на вокзалі. Розіграєте компанію, що повертається напідпитку з гостей.

Григорій від’їздив уранці. Настрій був чудовий. Доручення Думбрайта виконано. Можна спокійно зустрітися з босом, разом пообідати чи повечеряти і розвідати щось про школу. Адже вони з Нунке поспішатимуть реорганізувати її, якщо, звичайно… утримаються на своїх місцях після історії з Вороновим. Щоправда, фактично школою керував Шлітсен, тому всі громи посиплються на нього. Зустріч з Лемке теж дещо дала. В руках Григорія опинилось кілька номерів телефонів, гамбурзькі друзі з’ясували, що всі вони належать службовцям торговельної фірми «Арго». Крім того, було знайдено карту Бразилії і Західної Німеччини з помітками, підручник англійської мови, зошити з вправами з англійської мови, томик Гете з позначками, схожими на код, і пачка листів від дружини і дітей. На конвертах – штамп містечка Крефельд, яке розташоване біля самого кордону. Листи адресовані Гансу Брукнеру, отже, він устиг побачитись з родиною і про все повідомити. Час витрачено не марно…

Григорій подзвонив Лестеру, попрощався, розрахувався з портьє і вийшов на стоянку таксі. Вишневого кольору машина була на місці. Цього разу з віконечка йому всміхався Курт.

– Захотілося побачитися з вами ще разочок, може, більше не доведеться. Випросив у Франца на півгодини машину.

Розраховуючись, Григорій міцно потис руку Курта, прошепотів:

– Я впевнений, ми ще зустрінемося з тобою і Лідією.

– Напишіть нам на адресу Матіні. Я все-таки вирішив поїхати до Італії, спробую умовити Лідію перебратися сюди. Тут потрібні чесні люди, готові боротись за те, щоб не повторилися криваві роки фашизму.

Вони виїхали на привокзальний майдан. Григорій ще раз потис руку свого колишнього денщика.

– Ми побачимось! – прошепотів він.

Не встиг він роздягтися і одягнути піжаму, як пролунав телефонний дзвінок.

– Томмі, це ви? – запитав кокетливий жіночий голос.

– Дівчино, ви помилились. Який номер вам потрібен?

– Двадцять вісім сімсот двадцять.

– Номер правильний, але ніякого Томмі тут нема. Може, ви неточно записали?

– Ні, записала я точно, – голос звучав жорстоко. – Це мене знову обманули.

Григорій затремтів від радості. От і все. Дожив, дочекався… Щойно почуте ним означало: другий день тижня, вівторок, о восьмій годині вечора. Про місце, де відбудеться аварія, вони з полковником домовились раніше.

Сьогодні неділя. Отже, залишився один день – понеділок. Завтра він влаштує свої справи, вигадає кілька листів родичам, які мешкають в американському секторі і просять розшукати свої сім’ї. Листи будуть зворушливі. Керівник відділу повинен особисто поговорити з цими людьми, тож виїхати можна буде раніше. Тільки б не подзвонив Нунке. Адже він може запідозрити, що Григорій розповів Берті про Лютца, тоді виникнуть неприємності. Треба зберегти Мишка Домантовича, зникнути так чисто, щоб на нього не впала найменша підозра. Мабуть, полковник усе передбачив, і «загибель» Григорія влаштують помпезно. І все одно хочеться попрощатися з Нунке. Зараз той у такому становищі, що, довідавшись про нову катастрофу, нікому навіть не заїкнеться про неї. Адже це він привів Григорія у школу, опікувався ним, довіряв, врятовував від підозр Шлітсена. І такий досвідчений шпигун потрапив у пастку! А тепер до всього приєднаються ще й його родинні справи, про які знає тільки Григорій. Складний клубочок виходить!

Провал з диверсією по отруєнню худоби також запишуть па рахунок Нунке. І він мовчатиме.

Григорій підходить до столу, бере аркуш паперу і, посміхаючись, щось пише.