Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 34 страниц)

– У вас дуже мило, люба фрау! – похвалила Мері, затягуючись сигаретою і поблажливо окидаючи оком приміщення. – Проте, мені здається, наших хлопців приваблює не так затишок, а насамперед чарівна господиня, що його створила. Начувайся, Робі, тепер я знаю, яким магнітом тебе сюди тягне! – Сміючись, молода жінка посварилася чоловікові пальцем, прикрашеним каблучкою з великим довгастим сапфіром. Він блиснув, наче язичок синього полум’я, і Марія мимохіть затримала на ньому погляд.

– У вас гарна каблучка, місіс Ройс!

– Це від Робі на честь мого приїзду. – Мері простягла руку, поворушила нею, милуючись мінливим блиском коштовного камінчика. – І, уявіть, як йому пощастило: він здобув його майже задарма, на обмінному пункті. Як вони звуться, Робі?

Полковник Ройс невдоволено нахмурився.

– Не варт про це говорити, люба.

– Ні, варт! Я обов’язково туди піду, там, кажуть, можна придбати чудові речі… Фрау Марі, як звуться ці пункти?

– Таушцентрали, – коротко відповіла Марія. Перед її очима постала довга черга голодних берлінців, які в обмін на продукти здавали тут цінні речі, що в них залишилися.

– Смішна назва.

– Наша мова збагатилась ще кількома такими. Наприклад, «раухмани». Так звуться ті, хто гендлює сигаретами, в перекладі це означає: торговці димом.

– Торговці димом? Чарівно, чарівно й дотепно! Робі, ти мусив би мене попередити. Я б привезла гору сигарет і стала б королевою диму. – Мері кілька разів поспіль пихкнула сигаретою і випустила густий клуб диму. Спостерігаючи, як він звивається пасмами, вона повторила: – Королева диму! Ти тільки вслухайся, як це звучить! Робі, на скільки це я напалила?

– Якщо зважити, що семицентова пачка тут продається за сто марок, а в пачці двадцять сигарет, вийде, що ти зараз пустила димом аж п’ять марок, – посміхнувся полковник Ройс.

– Божевілля! Ти навмисне це сказав мені, щоб я не палила! Фрау Марі, він мене дурить, правда?

– На жаль, ні… Сигарети у нас правлять за своєрідну розмінну монету, – холодно відповіла Марія.

– Колосально! Я напишу додому, щоб мені вислали паку сигарет. Завтра ж напишу. І твоя дружина, Робі, стане королевою диму, а ти її підданцем! Спробуй тільки мені заперечити, тоді я…

– Твої жарти, Мері, не зовсім тактовні,– сердито спинив дружину полковник. – Фрау Марія, сподіваюсь, розуміє…

– Я не позбавлена почуття гумору.

– Але ви сьогодні чогось сумна. Якісь неприємності?

– Перспектива закрити свій заклад мене не дуже звеселяє.

– Закрити? Чому?

– Навряд когось привабить неопалене приміщення, а з вугіллям ви знаєте, яка скрута.

– Дурниця! Це можна влаштувати. Ви створили для нас своєрідний маленький клуб, і якщо ми всі звернемось до військової адміністрації… Гм… З ким про це поговорити?.. Здається, полковник. Брукс… Так, треба зустрітися з Бруксом! Знаєте що? Я запрошу його сьогодні до ресторану на вечерю, познайомлю вас з ним, і ми разом обміркуємо, як запобігти лиху. Згодні?

– Не знаю, чи буде це зручно, – завагалась Марія.

– Вирішено, – заплескала в долоні Мері. – Всі четверо йдемо у ресторан… О, я знаю, в який! «Цум Тейфель».

– Чому саме в «Цум Тейфель»?

– Бо «тейфель» по-німецькому чорт, і мені дуже кортить побувати у нього в гостях.

– Якщо фрау Марія не заперечує, зустрінемось о восьмій.

– Я дуже зворушена вашим піклуванням. Можливо, це справді щось дасть…

– Ручуся, Брукс не встоїть перед вами, фрау Марі! – цілком захопилася новою ідеєю Мері. – Він давній упадальник біля красивих жінок.

Ройси незабаром пішли, ще раз нагадавши про зустріч о восьмій.

«Брукс… хто такий Брукс?» – намагалася пригадати Марія. «Це прізвище я від когось чула чи зустрічала в пресі. Бува, не в зв’язку з діяльністю «Об’єднаного англо-американського експортно-імпортного агентства»?

Невиразний спогад муляв, наче гвіздок, що випнувся з підошви черевика. Куди б Марія не ступала, вона боляче наражалася на слово-шпичак: «Брукс». Воно супроводжувало її, мов клацання батога, як уві сні фрау Шольц, мов нав’язливий мотив, що втратив свій первісний зміст, ставши просто дражливим сполученням звуків.

Двері аптеки сьогодні відчинялися частіше, ніж звичайно. Виснажені недоїданням берлінці тепер потерпали і від холоду, і кількість катарів верхніх дихальних шляхів, бронхітів, всіляких інших сезонних хвороб день у день більшала. Чаклуючи над слоїками для мікстур, сполуками складних порошків, гер Себастьян не відразу помітив, що Марія почуває себе зле.

– Що з вами, фрау Кеніг? – стурбовано запитав він, випадково торкнувшись її закляклих рук, коли вона передавала йому черговий рецепт. – Руки, мов ті крижини, очі хворобливо блищать… – Долоня старого провізора лягла на Маріїне чоло. – Ну от, маєте, температура! – забідкався старий, сердито насупившись. – Я ж вам казав: профілактично ви повинні…

– Пусте, просто я недоспала через одну давню знайому, з якою здибалась уві сні,– спробувала пожартувати Марія і цим ще більше перелякала свого помічника.

– От, от, нічні кошмари. Ні сіло ні впало, люба фрау, вони не з’являються! У нас кажуть, що тон робить музику. «Дер тон махт ді музік». Це стосується й нашого тіла. Коли порушується його гармонія, з’являється фальшивий тон, що відлунює в наших снах. Мерщій до себе нагору і в ліжко! Рут вам принесе склянку гарячого грогу, я приготую. І випийте ці таблетки, ударну дозу – дві. Зараз ми зміряємо температуру; якщо години за дві вона не спаде, доведеться викликати лікаря.

Марія знала: в таких випадках сперечатися з гером Себастьяном – марна річ. Краще поки що не казати йому про сьогоднішнє побачення в ресторані, приспати його пильність, трохи злукавивши. Недбало сунувши термометр під пахву, вона переключила увагу старого на інше:

– Сьогодні Ройс згадав у розмові якогось Брукса. Мені це прізвище не дає спокою. Ви не знаєте, що то за персона?

Себастьян Ленау потай пишався своєю пам’яттю і тепер тішився нагодою ще раз продемонструвати її.

– Ще б пак! Один з розбійницької зграї Логана, (Уільям Дж. Логан – генеральний директор Об’єднаного англо – американського експортно-імпортного агентства – прим.), що так спритно й цілком офіційно спустошує Німеччину, вивозячи вугілля і навіть ліс. Уявіть: ліс, який ми завжди самі імпортували! «Дейче Фольксцейтунг» не так давно виступила з матеріалом, викриваючим діяльність агентства. За кілька місяців ці хвалені благодійники німецького народу заробили мільйони на самому лише рурському вугіллі, закупаючи його по десять доларів за тонну, а продаючи по двадцять. Це не враховуючи прихованих операцій на чорному ринку, що буквально збагатили таких, як Брукс. Наш «Дер Шпігель» і собі спробував подати голос з цього приводу, та, певно, редакторові дали доброго прочухана, бо журнал більше не порушує питання про маніпуляції з паливом… Скільки там у вас набігло?

Марія простягнула термометр, добре знаючи, що це її не викриє.

– Дивно: тридцять сім і три… Мені здавалося, має бути більше. Ну що ж, тим краще. Будемо сподіватись, що незабаром температура зовсім спаде. Головне – вилежати…

Марію і саму тягло в ліжко. Піднявшись до себе, вона завела будильник, поставивши стрілку на цифру «сім», і з насолодою випросталась під теплою ковдрою. Ця ковдра і грог відразу зігріли її. От тільки в голові паморочилося. Хотілося згадати щось дуже важливе, та ліжко хитнулося і попливло, погойдуючись, мов колиска.

Прокинулась Марія за п’ять хвилин до того, як мав задзвонити будильник. Ніби і в її мозку було заведено пружину і незримі коліщатка крутилися собі й крутилися, маятник рівномірно похитувався, відраховуючи секунди.

«От тобі й «дер тон», що «махт ді музік!» – посміхнулась своїм думкам Марія. «Виявляється, все гаразд».

І справді, голова була ясною, поки молода жінка прибиралася, кволість у ногах теж зникла.

Обираючи приміщення для аптеки, Марія подбала, щоб воно мало два виходи: на вулицю і через кухню на подвір’я. Найпростіше зараз було непомітно пройти чорним ходом, бо старий провізор переполошиться, та Марія, мусила попередити, де її можна знайти. Про всяк випадок, бува, виникне щось термінове.

Прибравши найнезалежніший вигляд, Марія спустилася сходами.

– Гер Себастьян, – першою пішла вона в наступ, – признайтесь: ви приготували не грог, а якийсь таємничий еліксир. Раджу його запатентувати!

Старий зняв окуляри і окинув молоду жінку крижаним поглядом.

– Фрау Кеніг, – сказав він офіційно-сухим тоном, – легковажити здоров’ям – злочин. Ви самі добре знаєте, що один я не впораюсь з роботою, якщо ви надовго зляжете.

– Любий гер Себастьян, запевняю вас, я цілком здорова! А справа, заради якої мені треба вийти, дуже важлива. Обіцяю вам берегтися протягів. Мої координати – ресторан «Цум Тейфель». І благаю: не спопеляйте мене таким нищівним поглядом! Ви ж знаєте, як багато важить для мене ваша приязнь!

– Ах, фрау Марія, – відтаяв старий, – принаймні хоч повертайтесь скоріше!

– Якнайскоріше!

Не передбачала тоді Марія, що не виконає своєї обіцянки і затримається надовго.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Відгомін далекого пострілу

Біля повитого плющем двоповерхового котеджу відокремленого від гомінкої вулиці чавунною, доброго литва огорожею, зупинилась машина. Пасажир, що вийшов з неї, швидко перетнув невеличкий квітник і зник за масивними дверима, навіть не ковзнувши поглядом по чотирикутній мармуровій дошці, прикріпленій біля входу. Вона сповіщала, що тут розташоване «Приватне агентство розшуку безвісно зниклих». Угорі готичним, ще й стилізованим шрифтом була викарбувана назва закладу: «Родинне вогнище». Та чоловік, що зник за дверима котеджу, певно, добре знав і цю назву, і саме приміщення. Не зупиняючись, він пройшов у кінець коридору і, опинившись у приймальні голови агентства, простягнув секретареві візитну картку:

– Прошу передати панові директору!

За хвилину його запросили до кабінету.

? Який щасливий випадок… – почав було Григорій, та Нунке його спинив:

– Не щасливий випадок, Фред, а сумна необхідність! Один мій співробітник, Вернер Больман, вскочив у халепу: лежить з простреленим плечем у східній зоні!

– Його схопили росіяни?

– Підстрелили, мов куріпку, і поклали в місцеву німецьку лікарню. Охорони, правда, нема. Очевидно, не докопалися, хто він насправді.

– Хто ж то за один, якщо не секрет?

– Йому доручено на певній ділянці інспектувати нашу підпільну мережу і Робота дуже відповідальна, мусив поводитись з максимальною обережністю. А він знехтував інструкціями. Виявив ініціативу, бовдур!

– Як же це трапилось?

– Наш агент – він стежить за залізничними перевезеннями – повідомив, що Больман винюхував щось біля реактивних літаків, якими росіяни переозброюють свою авіацію… Мав же, йолоп, чітко окреслене коло обов’язків! Інструктуєш, навчаєш, по сто разів втовкмачуєш у голови: твоя справа така й така, решту зроблять інші. Так ні, лізуть, куди не просять! Не знаючи обстановки, лізуть! Добре, хоч на станції є наш агент і додумався подзвонити… Ми б і без Больмана про все дізналися. Ось що значить, не знаючи броду полізти у воду! – Нунке аж заходився від люті. – Недарма кажуть: віслюк завжди лишається віслюком. За що б не взявся! Матиме добру науку: у злих псів завжди рвані вуха. Те, що його поранено, звісно, неприємно. Тільки й справа не така вже кепська, якщо його не охороняють.

Нунке підхопився з місця і забігав з кутка в куток, потім, трохи заспокоївшись, знову сів у фотель навпроти Григорія.

– Послухайте, Фред, потрібна ваша допомога! Я не можу залишити Больмана у росіян. Якщо вони схаменуться і серйозно за нього візьмуться, загине величезна попередня робота, можливо, й віддані нам люди. Йдеться не про Больмана, мені на нього, врешті, начхати. Та за ним може потягнутися ціла низка провалів… Отже, треба цього бовдура рятувати. А в мене, мов на гріх, нема зараз під рукою жодної людини, яка могла б з цим упоратись, так би мовити, очолити… експедицію.

– Ви хочете, щоб я поїхав у східну зону і викрав цього… Больмана?

– Так! Мав би я днів зо два, то підшукав би потрібних людей. Та марнувати часу не можна. їхати треба негайно. На перший погляд, це схоже на авантюру, але все не так. Ви, Фред, знаєте методи моєї роботи, бачили – я не люблю розкидатись потрібними людьми, підставляти їх під небезпеку. В даному разі риск мінімальний. Поїдете в формі радянського офіцера на санітарній машині. Документи одержите ідеальні. Вам у допомогу я дам двох чоловік. Вони з пістолетом, «на ти», у них сталеві м’язи, та, на жаль, курячий мозок… Мабуть, так уже влаштована природа, що за рахунок одного обдаровує іншим…

Григорій слухав Нунке із змішаним почуттям задоволення і занепокоєння. З міркувань конспірації він ще ні разу не залишав західних секторів Берліна, хоч і мав таку можливість. Зараз Нунке сам посилає його в невеличке містечко, розташоване в радянській зоні. Як радісно буде почути рідну мову, хоч здаля помилуватися бійцями в захисній формі, з червоними зірочками на пілотках. Як приємно буде усвідомлювати, що першої-ліпшої хвилини можна спинити машину і ступити на землю, не підвладну всіляким нунке і думбрайтам. Але почуття почуттям, а обов’язок обов’язком – не діяти ж проти своїх! Що ж робити? Відмовитись? Під яким приводом?.. Ні, це не вихід! Так можна похитнути завойовану довіру. Треба негайно попередити наших про операцію викрадання, щоб до його приїзду Больмана в лікарні не було! А для цього якнайдовше затримати від’їзд.

– Коли треба виїхати?

– Люди готові. Документи будуть години за півтори. За виготовлення їх узялися відразу, як тільки було схвалено рішення про операцію.

«Дуже мало часу! – нервував Григорій. – Марія не встигне дістатись до наших і повернутися з їхніми інструкціями назад. Домантович? Але ж рацією йому дозволено користуватись лише за виключних умов. А втім, випадок, справді, винятковий, шкода тільки, що не збігається час виходу в ефір з часом прийому. Що ж придумати?»

Нунке знову підвівся й заходив по кімнаті.

– До речі, документи в нього були на ім’я Ганса Ріхтера… Ні, який бовдур! Жовторотий, і тільки! Вскочити в таку халепу! Хай тепер начувається…

– Не заздрю йому по поверненні…

– І маєте рацію – Нунке сердито погасив сигарету. – Людина, яка знехтувала дисципліною, не може керувати іншими. Доведеться його повноваження передати іншому. Можливо, вам, Фред! А зараз дайте-но карту землі Бранденбург, і давайте обміркуємо маршрут.

Скоса глянувши на годинник – час спливає! – Григорій розгорнув на столі великомасштабну карту. І поки жовтий ніготь Нунке повзав по хитрому лабіринту шляхів, у Гончаренка визрівало нове рішення:

«Не треба Марії обертатися туди і назад. Важливо тільки передати відомості про справжнє обличчя затриманого і про мою місію. А там хай командування вирішує: брати його нашим хлопцям чи дозволити вивезти мені. Припустімо, його заберуть наші. Це ще не означатиме, що він заговорить. А якщо й заговорить, то викриє дві-три дрібні ізольовані ланки, головне ж приховає. Запеклий есесівець! Коли заберу його я, кожен його крок можна буде взяти під пильний контроль, а куди вушко голки, туди й ниточка. І я зможу дещо вивідати, не буде ж він критися від мене, свого рятівника? Людини, яка заради нього мало не сунула в зашморг власну голову. Риск у тому, що його можуть запроторити світ за очі. Або й зовсім, за їхньою термінологією, «усунути». Тільки навряд чи вони так розкидатимуться кадрами».

Тим часом Нунке знов і знов перебирав можливі варіанти маршруту, з німецькою педантичністю зважуючи переваги й недоліки. В куточку його різко окреслених уст знов стриміла погасла сигарета, яку він безперестанку жував. Григорій похмуро спостерігав, як під його випещеною шкірою ходять тугі жовна, і йому здавалося, ніби, ці щелепи в своєму розміреному русі хвилина за хвилиною ковтають час. Коли Нунке зробив маленьку паузу, Григорій швидко вставив:

– По-моєму, останній варіант найкращий.

Нунке з сумнівом похитав головою:

– Не думаю… надто багато забере часу.

– Зате він найбільш безпечний, – наполягав на своєму Григорій, – а безпека – це теж виграш у часі.

Нунке з хвилину розмірковував.

– Гаразд. Якщо він вам більше подобається, рушайте цим маршрутом. Вам їхати, за вами й останнє слово. – Нунке підвівся. – Ну, Фред, ніби все. У вашому розпорядженні трохи більше години, але приїздіть раніше – треба припасувати форму. Я не прощаюся, ми побачимось, – документи мусять принести мені…

Позбувшись шефа, Григорій відразу ж виїхав. До аптеки, власницею якої вважалася його зв’язкова, було хвилин з п’ятнадцять їзди, і він вирішив попередити Марію, щоб вона на нього чекала. З агентства він ніколи не дзвонив в аптеку і тому скористався першим таксофоном, що трапився на шляху.

– Вас слухають, – почувся старечий голос.

– Покличте, будь ласка, фрау Кеніг!

– Її зараз нема.

Холодні краплини поту зросили чоло Гончаренка. Намагаючись приховати збентеження, він знову попросив:

– Перепрошую, чи не скажете, де її можна відшукати? Справа дуже термінова… йдеться про пеніцилін.

– О, звичайно, звичайно! Фрау мене попередила, що її можуть питати. Вона в ресторані «Цум Тейфель».

– Вельми вдячний!

З почуттям полегшення Григорій сів у машину. Благенький «опель» рвонувся з місця і, розтинаючи темряву жовтими фарами, помчав найкоротшим шляхом, повз купу руїн.

Руїни… руїни… Минуло майже два роки по закінченні війни, а багато вулиць і досі було захаращено, цеглою, бетонними брилами, покрученим залізом. Такі вулиці закриті для проїзду, і тільки численні путівці поміж навалою уламків свідчили про те, що людська нога ступає і сюди. Доводилось вести транспорт в об’їзд. Але й там, де можна було проїхати, місто часто виглядало мертвим: обабіч розчищеного бруку височіли остови спалених будинків. Лише перші поверхи деяких з них були пристосовані під житло. Вікна в них тьмяно світилися – в Берліні не вистачало електроенергії, і ці цяточки світла швидко поглинала темрява, варто тільки було відійти на кілька метрів.

Нарешті машина виїхала в цілком упорядкований район. Залюднений і пристойно освітлений, він разюче контрастував з усіма іншими. З вивіски, літери якої світилися червонястим світлом, певно, відтворюючи пекельний вогонь, ресторан «Цум Тейфель» знайти було неважко.

У великому залі зібралось чимало народу. Марію Гончаренко побачив за столиком близько стіни, в товаристві ще однієї жінки і двох американських офіцерів. Сівши так, щоб вона могла його помітити, Григорій гарячково вишукував привід, який дав би йому змогу поговорити з нею сам на сам. На його щастя, після невеличкої перерви музиканти повернулися на естраду, і швидкі такти «Розамунди» заглушили брязкіт ножів і виделок, той однотонний гамір, схожий на дзижчання, що завжди сповнює приміщення, де зібралося багато людей. Григорій підвівся і підійшов до столика.

– Гутен абенд, панове! Дозвольте запросити вашу даму на танець!

Обидва американці похмуро втупились у Григорія. Один з них, той, що сидів поруч Марії, розкрив було рота, щоб відповісти гострою відмовою, та молода жінка випередила його:

– О, Фред Шульц! Яким вітром?

Не чекаючи на відповідь, Марія підвелася й поклала руку на плече свого кавалера.

– Щось трапилось? – запитала вона, коли вони опинились на достатній відстані від американців.

– Трапилось. Нунке надсилає мене до нашої зони з незвичайним завданням. Відмовитись не можу… Будь ласка, не дивись на мене так перелякано! Посміхайся!.. Ось так. А тепер слухай мене уважно: в містечку Грюнхауз наш вартовий підстрелив якогось Ганса Ріхтера, що виявляв надмірну цікавість до нашої авіації. Справжнє його прізвище Больман, запам’ятала? Вернер Больман. Колишній есесівець, птах широкого польоту. Тому Нунке й виряджає мене викрасти його з місцевої лікарні, куди Больмана поклали, не знаючи, що то за один. Передай Горенку таке: я виїжджаю туди години за півтори-дві найдовшим маршрутом. Ось він – я його записав на клаптику паперу. Добре сховай! Якщо нашим доцільно перехопити Больмана – хай зроблять це до мого приїзду. Якщо ж для справи краще буде лишити його поки на волі – я заберу його. їхатиму в санітарній машині тим самим маршрутом у формі радянського офіцера. Документи на ім’я капітана Бориса Петровича Гонти. На випадок якихось змін Горенко може вислати своїх хлопців під виглядом патрульної служби, які й перехоплять машину… Це про всяк випадок. Повторюю, якщо Больман буде на місці, я вважатиму це дозволом на його викрадення. Не переплутаєш?

Марія з докором зиркнула на Григорія:

– Хорошої ж ти про мене думки!

– Не ображайся, краще повтори прізвища.

– Ганс Ріхтер. Справжнє ім’я Вернер Больман. Лікарня в Грюнхаузі. До твого приїзду його мусять забрати. Якщо не заберуть, це знак згоди на його викрадення.

В разі змін вислати патруль. Ви задоволені, товаришу Причепо?

– Цілком. – Григорій на мить притиснув Марію до себе. – Ну, щасти тобі! Тільки поквапся, часу обмаль. Швидше позбудься своїх кавалерів. Хто вони, до речі?

– Один – мій постійний відвідувач, що він за птах я ще не розібрала. Сподіваюсь, в цьому допоможе мені його дружина, ота гарненька місіс. Другий, з зачіскою їжаком, – король вугільного ринку. Хочу використати цю нагоду, бо ми з Себастьяном незабаром перетворимось у своїй аптеці на крижані бурульки.

– Будь з ними обережною!

– Авжеж…

Оркестр зіграв заключні такти мелодії і замовк. Григорій провів Марію до столика і, відхиливши запрошення повечеряти разом, пішов, пославшись на справи.

– Тож не забудьте, гер Шульц! – крикнула Марія навздогін Фреду і, коли той озирнувся, привітно махнула йому рукою. – Справи, справи, усюди наздоганяють мене справи, – пояснила вона присутнім, кокетуючи своїм становищем молодої незалежної жінки. – Втім, я рада, що зустріла цього Шульца саме тут, побачивши мене в такому товаристві, він став поступливішим. Не знаю, чому і завдячувати: погонам чоловіків чи чарівності місіс Мері.

– Передусім вашій чарівності, фрау! – Брукс стиснув пальці Марії і підніс її руку до уст, уп’явшись у неї довгим поцілунком.

– Не дуже вона допомагала мені досі! Цей тип… Та годі про справи! Містер Брукс, давайте вип’ємо за наше знайомство. Мені дуже прикро, що воно почалося з такого прозаїчного прохання, і обіцяю – це вперше і востаннє! Містер Ройс може засвідчити, що я не така вже настирлива особа й досі нікого з тих, кого хотіла вважати своїми друзями, нічим не обтяжувала.

– І даремно! – відкопилила губку Мері. – Треба відродити порядки лицарства! Кожен лицар сам мусить угадувати бажання своєї дами. Робі, вгадай, чого я від тебе чекаю?

– Щоб я запросив тебе до танцю?

– Нарешті спромігся! – Кинувши в бік Брукса змовницький погляд, Мері підвелася і поклала руку чоловікові на плече.

– Фрау Марія, ви натякнули, що хотіли б бачити мене в числі своїх друзів. Правильно я вас зрозумів? – Брукс втупився в Маріїні очі важким, твердим поглядом. – Чи це був дипломатичний хід, щоб зв’язати мені руки? – Тепер у його погляді спалахнули лихі іскорки.

– Якби я була дипломатом, я б не сказала цього так відверто. Навіть у дружбі чоловіки люблять почувати себе завойовниками.

– А коли я скажу, що не вірю в дружбу між чоловіком і гарною жінкою?

– Це буде повторенням трафаретного твердження, А ви ж людина оригінальна.

– Ви в цьому переконані?

– Я хотіла б цього. Не ображайтесь, але всі ваші хлопці скроєні на один кшталт. Це нудно.

– А чи не здається вам, що оригінальність – то котурни, на які людина спинається, щоб збільшити свій природний зріст?

– Надто вже в гидке болото перетворили люди життя, щоб ступати по ньому впевнено, не боячись забруднити ноги. У кожного з нас свої котурни.

– Які ж у вас?

– Прагнення не забруднити ноги, простуючи до твердого ґрунту.

– Ви уникаєте прямої відповіді!

– Я сама її ще не знаю. І тому бреду навпомацки. Дуже багато лиха звалилось на мої плечі. Своєрідна контузія, приголомшення.

Підтримуючи розмову з Бруксом, Марія думала лише про те, як їй встати й піти.

«Фред сказав, що не зможе надовго затримати операцію. Щоб наші випередили його, я мушу хвилин за десять бути вже в дорозі… Але як позбутися Брукса? На що б я не послалася, він неодмінно нав’яжеться у провідники й запропонує свою машину. Піти в туалетну і просто втекти? Послати з роздягальні записку, написати, що мені стало погано і я вирішила не псувати всім настрою, взяла таксі й подалася додому?.. А коли вони пов’яжуть це з появою Шульца? Безумовно, пов’яжуть. Краще попросити Брукса довезти мене до аптеки… Гидко, він дасть волю рукам, та іншого виходу нема…»

– Подайте склянку мінеральної, мерщій! – Марія схопилася за горло, прикусила губу. – Раптом усе пішло обертом, – поскаржилась вона жалібно. – Вдень трохи морозило, думала, перемерзла. Невже приступ пропасниці? Боже, як раптово це на мене навалилося!

Зуби Марії так природно цокотіли об вінця склянки, що полковник співчутливо запитав:

– Малярія? Треба негайно випити добру порцію акрихіну! Зараз повернуться Ройси, і я відвезу вас додому. А поки випийте трохи коньяку. Ну, хоч кілька крапель, він вас зігріє. Я тільки ним і рятувався, коли підхопив у Бразилії тропічну.

– Напишіть Ройсам і ходімте! Цей блюз не скінчиться ніколи. Боже, таке відчуття, ніби весь оркестр засів у мене в голові і зсередини б’є по черепу!

Брукс видер з записної книжки аркушик, швидко настрочив кілька слів і, обнявши хвору за плечі, допоміг їй підвестися.

– Викрадення прекрасної сабінянки, – прошепотів він на вухо молодій жінці. – Признатися, я уявляв його інакше… А втім… – Він не встиг доказати, дужим, брутальним ривком штовхнув Марію назад, загородивши її своїм тілом. Що сталося, Брукс і сам ще не розумів.

Верескливий зойк, а слідом за ним багатоголосе ревіння вдерлися в неспішний ритм блюзу, розірвали тканину мелодії, жадібно поглинаючи розсип звуків, що котилися тепер розрізнено, врозтіч, мов бусинки з розірваної низки намиста. Так само врозтіч кинулись пари, що, сплівшись руками, щойно поволі кружляли на невеличкому майданчику біля оркестру і в широкому проході посередині залу.

– Ми мусимо проскочити, швидше! – Марія рвонулася вперед, та Брукс устиг схопити її за плечі. – Через це стадо оскаженілих биків? Нас скалічать або просто столочать ногами. Наше щастя, що столик близько стіни.

Рев і зойки наростали з силою штормового прибою. І, мов хвилі, перекочувались клубки тіл, збиваючи на своєму шляху столики, стільці, людей, які, остовпівши з переляку, не встигли притиснутись до стіни. Оркестр наче водою змило з естради. Якийсь чоловік у цивільному, очевидно, директор ресторану, надсадно кричав у мікрофон, благаючи публіку заспокоїтись. Біля його голови пролетіла пляшка, ударилась об прихилений до простінка барабан і безгучно розпалася на скалки, обливаючи напнуту шкіру червоним, мов кров, вином. Чоловік біля мікрофона пригнувся і відскочив убік.

Перша кинута на естраду пляшка стала сигналом до ще запеклішої баталії. Тепер пляшки летіли з усіх боків і в усіх напрямках. До реву додався дзенькіт розбитих шибок, дзеркал, посуду. Якийсь військовий з оскаженілим обличчям до нестями п’яної людини навів пістолет на полиці над стойкою. Пострілу не було чути і брязкоту теж. Пляшки на них просто осідали, одна по одній, ніби їх знімала чиясь невидима рука.

Марію вже тіпала справжня лихоманка. Вона зрозуміла – їй не проскочити. Безглуздя того, що відбувалося в залі, доводило до нестями.

– Та зробіть щось! На вас же погони полковника!? люто крикнула вона Бруксу.

– Я не можу вас залишити саму, – кинув той не обертаючись. Ступивши крок уперед, він смикнув за руку якусь жінку і штовхнув її до стіни, біля якої притулилася Марія.

– Робі, Робі… Я загубила Робі… Вони його, здається, поранили, – схлипувала жінка.

Лише тепер Марія пізнала в ній дружину полковника Ройса. Розмазана по щоках разом з сльозами туш, подряпини змінили її обличчя до невпізнання. З плеча звисала подерта вечірня сукня, на молочно-білій шкірі виразно червоніли плями чиєїсь брутальної п’ятірні.

– О, фрау Марія, це було жахливо! Ми з Робі опинились у самому вирі. Нам треба було тікати службовим ходом через естраду, а ми подалися сюди і… і… – Мері зайшлася плачем, захлинаючись усе більше; ось-ось її плач загрожував перейти в істерику.

– Замовкніть, чуєте! – Марія стиснула руку Мері так, що та скрикнула від болю, – Не смійте плакати, я вам кажу! Нам треба відшукати вашого чоловіка і пробитися до виходу. Нас четверо, у чоловіків пістолети; якщо ми триматимемося купи… Ви мене слухаєте?

– Робі! – Мері трохи підвелася, силкуючись звестися на ноги, і знову безсило впала на стілець, переляканими очима дивлячись на Ройса. У полковника запухло око, з носа юшила кров. Друге око сердито блищало:

– Все твої фантазії! Їй, бачте, захотілося в гості до чорта. От і маємо пекло!

– Що, власне, сталося? – запитав Брукс.

– Поставили на розквартирування новий полк танкістів, і ті зчепилися з піхотинцями. Унтер-офіцери поліцейського батальйону – вони справляли чийсь ювілей чи іменини – спробували втрутитися, тоді піхотинці й танкісти разом почали бити поліцаїв. Ну, а далі вже не добереш, хто з ким зчепився. Суцільне божевілля, масовий психоз!

– Одному з нас треба пробитися до телефону, подзвонити в гарнізон. Лишайтеся з дамами, спробую я.

– Я вже подзвонив. На щастя, напав на Брауна, той обіцяв зараз-таки доповісти генералу Клею… До речі, біля телефону я і заробив оце, – Ройс показав на запухле око. – Якийсь мерзотник заходився перерізувати телефонні дроти. Не додумалися б відключити і світло!

Однак електролампочки ще горіли, освітлюючи огидну картину побоїща і руйнації. Якийсь здоровань підняв стіл і, прикриваючись ним, мов щитом, крутився на одному місці, дурнувато регочучи, коли ніжки стола когось збивали з ніг. Молода дівчина, майже підліток, з розкуйовдженим чорним волоссям, у розпанаханій спереду сукні одним стрибком скочила на стойку і, витанцьовуючи на ній, перехилившись усім тулубом вперед, захоплено верещала, підбадьорюючи свого кавалера, який гамселив тих, хто наближався, ребром важкої таці…

– Жодного чоловіка, жодного чоловіка, який наважився б це припинити! Невже в цілому залі не знайдеться справжнього мужчини! – Марія не помічала, як голосно вигукує ці слова, доведена до розпачу думкою про доручення Фреда, яке вона будь-що мусить виконати, можливо, що й встигне виконати, якщо зараз, цієї ж миті, зірветься з місця і відчайдушно кинеться в озвірілий натовп. Вона перевела подих, виструнчилась, подалася вбік, потім обережно просунулась уздовж стіни, так, щоб ні Джойс, ні Брукс не помітили її маневру.

Невеличка постать за сусіднім столиком ворухнулась. Сухенький старий із зморшкуватим обличчям і високим чолом, увінчаним гривою сивого волосся, іронічно-сумно посміхнувшись, торкнувся руки молодої жінки: