Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
«Маленький слід»

В робочому кабінеті Шульца пролунав телефонний дзвінок. Перехилившись через стіл, Фред зняв трубку.

– Це ви, гер Шульц?

– Так.

– Говорить Зепп. Дзвоню з автомата. Вирвався на декілька днів у Берлін. Якщо не заперечуєте, запрошую вас посидіти в ресторані. Можемо поїхати у «Голубий ангел».

– Цієї вітряної погоди у мене весь час болить голова. В задусі ресторану я буду для вас поганим співбесідником. Якщо не заперечуєте, чекатиму вас у себе о сьомій годині, обіцяю, що ми гарно проведемо час. Я прихопив з Гамбурга кілька пляшок англійського віскі.

– Чудово, Фред. Буду рівно о сьомій.

– З того часу, як Воронов перебіг до росіян, у школі все перемінилось. – П’яна посмішка блукала по обличчю Больмана. – Але про це говорити не можна. Поки що заміни Шлітсену не знайшли, тож керують нами головні начальники – бос і Нунке. Швидше за все школу розформують. Такі чутки витають у повітрі. І те, чим ми зараз займаємось, – спроба боса й Нунке виплисти на поверхню. Задумали грандіозну операцію, а от що з цього вийде?.. Все, годі! – раптом перепинив він сам себе і п’яно опустив голову на стіл. – Знаєш, Фред, – він перейшов на шепіт, – дідько б мене вхопив, я веду щоденник! Хоч нам це… так би мовити… не рекомендується. Базікання може призвести до сумних наслідків. Це ворог нашої професії! Але скажу тобі по секрету, адже я довіряю тобі, старий чортяко, пам’ять уже не така, як раніше. А до того, як мене викинуть на смітник, хочу багато що запам’ятати…

– Хочеш видати мемуари?

– Видати?.. Ні… продаватиму свої записи частинами всіляким особам. Дехто з вдячністю придбає сторінки з власної біографії. А може, продам оптом…

– Думаєш, куплять?

– Хай спробують не купити! Це їм дорого обійдеться!., Тільки ти, Фред, нікому анічичирк. – На хвилину очі Больмана стали осмисленими, в них промайнув переляк: чи не бовкнув чогось зайвого? Та іскорка свідомості одразу ж згасла.

«Очі, як у замороженого судака», – подумав Григорій, дивлячись на Больмана. Він напував його віскі, коньяком, не зустрічаючи, втім, особливого опору. Той п’янів, але на обережні запитання Григорія давав невизначені відповіді. Григорію конче треба було довідатись, до якої операції так старанно готується Больман. Недавно він у компанії шести типів кудись їздив і повернувся аж через тиждень. Нунке на запитання Григорія про Больмана невиразно пробурмотів: «На тренажі…»

Отже, готується якась диверсія. В таких випадках на великих військових полігонах школи будують макет об’єкта, створюють умови, близькі до справжніх, щоб навчати агентів. Мабуть, готується велика операція – досі нікуди не засилали такої численної групи. Домантович повідомив, що з диверсійного відділу школи відібрали шістьох відчайдушних головорізів і кудись повезли. Очевидно, це ті самі. Що вони задумали? В кімнаті, сповненій пасмами тютюнового диму, за столом навпроти Григорія сиділа людина, яка це знала. І треба, щоб вона заговорила.

– Отак, Фред, пам’ятай: базікання – це наш ворог…

– І вино теж, – насмішкувато проказав Григорій, по вінця наповнюючи коньяком бокал Больмана.

– І вино… Але з цим я впораюсь. – Він утупився очима в бокал і довго дивився на нього. – Вино постійно циркулює у моїх жилах і йде мені на користь… Я бадьорий і здоровий… Але коли мене вкусить, наприклад, комар, то, напившись моєї крові, одразу ж звалиться п’яний… Ти, Фред, не думай, що я завжди пив. Колись я був мрійливим юнаком, навіть хотів стати поетом… На жаль, не ми самі визначаємо свою долю, а вона кидає нас, куди їй заманеться. Так от, Бахуса я обрав своїм богом там, на Сході, Він зігрівав мене в засніжених степах, рятував від російського морозу. Ох, і набрався ж я страху в тих заметах! Здавалось, ми ніколи не повернемося звідти. Там я вперше й подумав про щоденники. Записую тільки головне. Останній запис зробив учора і, якщо не повернусь…

Григорій насторожився. Але Больман раптом замовк, каламутним поглядом втупившись в одну точку.

– Щось серйозне? – обережно запитав Григорій.

– Серйозне… Але про це говорити не можна. Навіть нам з тобою. Не можна, не можна! – з п’яною упертістю повторював Больман.

Його вже розвезло. Він совався на стільці, спирався ліктями на заставлений наїдками стіл, намагаючись знайти зручне положення. Краватка з’їхала набік, розстебнутий комірець сорочки відкривав зарослу шию, бліде обличчя вкрилося червоними плямами, пасмо волосся прилипло до спітнілого лоба. Все це викликало у Григорія огиду.

– І все-таки мені здається, що вести щоденник необережно. Ти накличеш небезпеку на себе. Уяви на хвилинку, що він потрапить до рук зацікавленої особи… – сказав Григорій, намагаючись спрямувати розмову в потрібне йому річище.

– Не вважай мене дурнем. Дідька лисого він потрапить до кого-небудь… Від того, що виходить з-під моєї друкарської машинки, залишається тільки ма-а-ленький слід. Ось такий… – Він стулив пальці пучкою, але похитнувся на стільці, один палець упав, і вийшло щось на зразок дулі. – Інше розсипається на порох. Та й хто загляне в мій барліг? Адже я вмер… – Больман потягся до пляшки і, розпліскуючи коньяк по скатертині, наповнив собі бокал.

«Що він верзе? – думав Григорій… – «Від написаного залишається маленький слід… інше розсипається на порох…» Поки що зрозуміло тільки одне: щоденники він зберігає вдома. Але як збагнути решту?.. Маленький слід… Чому маленький?.. Здається, здогадався! Мабуть, він фотографує написане, а рукопис спалює. «Інше розсипається на порох…» Плівку легше сховати. Значить, швидше за все плівка… Який же в нього апарат? Здається, такий невеликий, трохи більший за сірникову коробку… Мабуть, «Іст-мен-Кодак».

– Так, Фред, я помер. Вип’ємо, чорт забирай, за те, щоб я спав спокійно!.. Адже я мертвий… Після того, як росіяни вимагали видати Больмана, мене пишно поховали, навіть з промовами. Про це писали газети… Але, встановивши на могилі хрест, жодна наволоч не зронила жодної сльозинки, хоч і ніхто й не знав, що замість Вернера Больмана в труні лежить лантух з трухлятиною… Хай їм усім грець! Давай-но вип’ємо…

– Чи не вистачить на сьогодні?

Больман мовчки спорожнив бокал, гикнув і дістав з кишені піджака, що висів на стільці, хусточку. З кишені щось випало і, дзеленькнувши, стукнулось об підлогу.

– Н-ні, не вистачить. – Язик Больмана заплітався. – Не вистачить… Нам дали два дні на відпочинок, отже, зараз можна. І взагалі, я тепер привид, а у привида немає цього… як його?.. плоті… У привида немає плоті, і скільки в нього не лий, по вінця не наповниш…

– Коли ти повернешся? – запитав Григорій.

Але Больман знову залишив запитання без відповіді й далі молов нісенітницю…

– Я? Зепп, привид, а бідолаха Вернер Больман лежить на кладовищі… Він помер, помер… А-а-а-ве Марі-і-і-і-я…

– Облиш!

Больман слухняно замовк. Деякий час він безтямно дивився перед собою, розгойдуючись на стільці, потім повіки його почали злипатися, тіло обм’якло, і він упав грудьми на стіл, уткнувшись головою в тарілку.

«Здається, я передав куті меду», – подумав Григорій. Він вийшов у ванну, намочив рушник і, повернувшись, витер Больману обличчя. Той тільки мугикав у відповідь. Взявши його під руки, Григорій перетяг важке, мов колода, тіло захмелілого гостя в другий куток кімнати і, поклавши на канапу, став прибирати зі столу. Аж тут погляд його впав на в’язку, ключів, що лежала біля стільця, на якому сидів Больман. Від кільця тягнувся тоненький ланцюжок, кінець його губився у верхній кишені піджака.

Григорій підняв ключі. На долоні в нього лежали два великих ключі, мабуть, від вхідних дверей, і кілька маленьких, нікельованих. Які замки замикають ними? Які секрети зберігають ці маленькі хранителі таємниць? Григорій, замислившись, дивився на блискучий метал. Потім перевів погляд на його власника. Той спав, відкинувши голову на валик широкої канапи. Час від часу він голосно гикав, і тоді груди й живіт його судорожно здригалися, немов під ударами нагая, а кадик поршнем ходив по жилавій шиї, ніби виштовхуючи з роззявленого рота глухі короткі звуки. В сутінках кімнати цей роззявлений рот на блідому обличчі здавався чорною діркою, з якої стікала липка слина й спадала тягучими краплинами на оббивку канапи. Рука з набряклими венами звисала до самої підлоги.

«Надлюдина у своєму справжньому обличчі. Без маски… Що ж ти задумав? Яку мерзоту збираєшся ще сотворити?..»

«Та й хто загляне у мій барліг», – згадались Григорію слова Больмана. «Мабуть, я загляну, – подумав він, зважуючи на долоні ключі. – Може, твої щоденники розкажуть те, про що ти мовчиш. Тільки коли? Зараз? – Вій знову поглянув на Больмана. Тепер той лежав обличчям до спинки канапи, підвернувши під себе руку, і стогнав уві сні. – Ні, зараз не можна… Хоч він і добряче випив, але може прокинутись і не знайти ні мене, ні ключів. Дідько його знає, нервовий тип, усе може бути. Ні, ризикувати не можна! Краще завтра. Завтра ввечері у них намічається випивка. Він запрошував і мене».

Григорій вийшов на кухню, дістав з полички пачку свічок, – у місті були часті перебої з електрикою, – вийняв з неї одну і розтопив. Розминаючи грудочку воску в руках, щоб не застиг, він повернувся до кімнати, втиснув у піддатливу масу борідки ключів, кожну з обох боків, і, старанно протерши, поклав назад у кишеню піджака.

Будинок, де жив Больман, стояв на вузькій довгій вулиці. Темні громаддя споруд, без жодного освітленого вікна, стискували її в міцних обіймах, і вона немовби застигла в судорогах, утворивши чудернацький зигзаг. Жовті плями нечастих ліхтарів танцювали в такт з поривами вітру, відкидаючи тьмяне світло на тротуари, вимощені плитами і відполіровані безліччю підошов, які щоденно човгали по їхніх квадратах. Запізнілі перехожі тулились до стін будинків і, гнані холодним вітром, поспішали сховатись від негоди за їхніми товстими стінами. Вулиця, немов губка, вбирала в себе пізніх перехожих, і вони губились у її численних порах.

Григорій глибше засунув руки в кишені пальта. Холодна вогкість пронизувала до кісток. Піднятий комір і насунутий на очі капелюх, з крис якого вітер зривав краплі води, погано захищали від колючих бризок дощу і снігу. Дійшовши до повороту, Григорій поставив ногу на сходинку будинку і поправив шнурок. Звідси вулицю було добро видно в обидва кінці. Не помітивши нічого підозрілого, вій пройшов далі і, підійнявшись на невисокий ганок, опинився перед масивними дверима. Понишпорив у кишенях, вийняв в’язку ключів. Замок м’яко клацнув. Важкі двері, колись засклені, а тепер забиті фанерою, відчинились з гучним скрипом. Григорій завмер. «Так увесь будинок сполохати можна!» Прислухався. Ні, нічого не чути. Тільки вітер завиває на вулиці. Підважуючи двері за ручку так, щоб петлі не рипіли, Григорій зачинив їх. Старанно витер ноги об ганчірку. Тепер треба подолати ще два прольоти скрипучих дерев’яних сходів. Тримаючись ближче до стіни, – там сходинки менше скрипіли, – Григорій повільно підіймався на другий поверх. Темрява й тиша. Поворот, за ним ще один проліт сходів. Нарешті двері, що вели у квартиру Больмана. Знову недовга метушня з замком, і в ніс ударив запах прокуреної, погано провітреної квартири. Промінь ліхтарика освітив довгастий передпокій, застелений потертим килимом. Троє дверей зачаїлись за важкими портьєрами. З протилежної стіни, немов захищаючи цю обитель від непроханого гостя, просто на Григорія виставилися великі оленячі роги. Двері до кабінету були зачинені, але ключ стирчав у замку. Григорій повернув його і ввійшов у кімнату. Пучок променів, перебігаючи з предмета на предмет, вихоплював з темряви то диван, то письмовий стіл, то здіймався по високих, аж до стелі, стелажів з книгами, то танцював на портретах вусатих з бакенбардами а ля Гінденбург чоловіків. Усе це належало колишньому хазяїну, новому мешканцеві належали тільки купа розкиданих на канапі журналів – їхні пістряві обкладинки дисонували з строгим виглядом кімнати, – та друкарська машинка останнього випуску, що виблискувала нікелем на письмовому столі.

В цій кімнаті Больман зберігає свої щоденники. Вони можуть повідати Григорію про таємниці людей фашистського лігва і їхні зловісні плани. Останній запис, за словами Больмана, він зробив зовсім недавно, позавчора…

Григорій сів у старе крісло біля письмового столу і, підбираючи ключі до шухляд, став переглядати їхній вміст. Але побачив зовсім не те, на що сподівався. Під руку потрапляв безладно розкиданий мотлох: запальнички найрізноманітніших систем і фасонів, колоди порваних, засмальцьованих карт, поламані самописки, значки й інший дріб’язок. В одній з шухляд – пачка листів, перев’язана брудною тасьмою. «Любий Вернер…», «Здрастуй, коханий мій!», «Вернер, душко!». У нижній шухляді два пістолети. Один з довгим надульником, безшумний, другий старий, з подряпинами. Місцями на ньому стерлась чорна плівка і крізь неї матово поблискував метал. «Скільки людей з передсмертним жахом дивились у це тьмяне вічко? – подумав Григорій, – Десятки? Сотні?..» Про всяк випадок він запам’ятав номери пістолетів. Були тут і стосики чистого письмового паперу, пачка невикористаної копірки, колекція марок і чомусь кольорові конфетті. Не було лише жодних слідів щоденника – ні записів, ні плівок. Навіть у старому записничку вціліло кілька чистих аркушів – усе інше було вирване з чорної коленкорової обкладинки.

«Значить, не тут». Григорій підвівся. Промінь ліхтарика ще раз оббіг кімнату. «Доведеться попрацювати».

Подумки розбивши кімнату на квадрати, Григорій хотів уже почати огляд, та передумав. «Може, заглянути у спальню?» Але і в спальні, маленькій кімнаті, де стояли шафа, ліжко й нічна тумбочка, відшукати нічого не вдалось. У кухні і ванній теж не було тайників, де, на думку Григорія, можна було щось сховати. Він повернувся до-кабінету. «Почнемо з книг, хоча мало ймовірно, щоб такий вовк, як Больман, ховав там що-небудь». Скинувши черевики і ставши на стілець, Григорій дотягнувся до верхнього стелажа і, підсвічуючи собі ліхтариком так, щоб світло скоса падало вздовж усієї полиці, уважно оглянув її. Рівномірний товстий шар пилюки, який чітко вирізнявся на полірованому дереві, свідчив про те, що книг тут давно ніхто не чіпав. Те саме було й на інших полицях. Григорій старанно, метр за метром дослідив кімнату, але нічого не знайшов. Канапа, етажерка, фальшивий камін, ще один невеличкий столик біля вікна – все було пильно оглянуто. Кахляна піч. Може, тут?

Відчинив дверцята. В темній пащі топки – обгорілі, майже розсипані аркуші спаленого паперу. Придивився. На чорних клаптиках, що коливаються від тяги, проступають літери. Схоже на машинописний текст.

«Отже, Больман казав правду! «Маленький слід… Інше розсипається на порох…» Тепер усе зрозуміло. Щоденники десь тут. Треба шукати!»

Стало задушно. На чолі виступили крапельки поту. Руки в рукавицях зволожніли. Григорій скинув пальто і, поклавши його на стілець, почав оглядати паркет. Стерті дубові прямокутники скрізь були щільно підігнані один до одного і навіть не скрипіли. Може, за портретами? Але й там лежав товстий шар незайманої пилюки; з засклених рамок байдуже дивились незнайомі обличчя.

Григорій втомлено опустився у крісло. Хотілось курити. Поглянув на годинник. Минуло дві з половиною години, а він нічого не знайшов. Треба починати все спочатку і поспішати. Адже невідомо, коли скінчиться та вечірка, брати участь в якій він відмовився. Григорій знову береться за письмовий стіл. Ще раз старанно перебрав весь мотлох, перегорнув аркуші паперу, заходився простукувати стінки і раптом… Що це? Задня планка одного з ящиків трохи товща за інші… Перевірив. Так і є: на півпальця товща. Вийняв ящик, поставив його на стіл і помітив на боковій стінці голівку цвяха. Навіщо тут цвях? Адже ящик клеєний. Тайник?

Григорій скинув рукавичку і нігтем обережно підчепив цвях, Той легко вийшов з гнізда, і частина подвійної стінки відпала, відкривши маленьку заглибину, в якій лежали чотири металеві коробочки. «Ось вони де!.. Примітивний тайник, а скільки часу витрачено па його пошуки. Треба було уважніше дивитися!..» – лаяв себе Григорій. Касети від «Кодака». Але чи проявлена плівка? Судячи з того, що в домі нема ніяких хімікалій для її обробки, – не проявлена. «Ну що ж, Вернер, поміняємось касетами». Григорій вийняв касети Больмана, замінив їх такими самими, тільки плівка в них була чистою. Засунув ящик на місце, взув черевики, одяг пальто і ще раз оглянув кімнату. Все було на своїх місцях так само, як і до його приходу. Раптом приглушений скрип сполохав тишу. Грюкнули вхідні двері. Григорій прислухався. Східці рівномірно поскрипували під чиїмись кроками. Скрип притих, потім почувся знову. Кроки завмерли біля дверей. Брязкоче метал – хтось устромляє ключ у замкову щілину.

Григорій кинувся до вікна і причаївся за важкою шторою, рука намацала в кишені ручку пістолета. Глухо клацнув запобіжник. У передпокої почувся тупіт і лайка – певне, той, хто ввійшов, спіткнувся об килим. Григорій упізнав голос Больмана. «Чому він так рано повернувся? Адже звичайно оргії у них тривають до самого ранку». Між тим Больман пройшов у спальню і, пововтузившись, рушив у ванну. В застиглій тиші було чути хлюпання води.

«Оце маєш! Як же бути далі?» Зачекавши ще трохи, Григорій вийшов з своєї схованки, розминаючи затерпле тіло. Обережно навшпиньках підійшов до вікна. Воно входило у двір і було не дуже далеко від землі, але внизу, перед вікнами підвального поверху, темніла широка цементна яма. Навколо неї стриміли гострі списи огорожі. «Якщо стрибнути, то наразишся на вістря. Ну й дурне становище! А може, неподалік є ринва?» Григорій виліз на підвіконня, відчинив кватирку і висунувся. Холодний вітер бризнув йому в обличчя пригорщу дощу, розкуйовдив волосся. Обабіч була гола мокра стіна, без карниза чи виступу, за який можна було б учепитись. «Оце влип в історію», – з прикрістю подумав Григорій, опускаючись на підлогу. Рукавом пальта витер підвіконня. Думки кружляли в голові, випереджаючи одна одну, в скронях стукало. «Заспокойся! – наказав він собі. – Безвихідних становищ не буває! Треба все спокійно зважити… Значить, так…» Григорій підійшов до дверей і прислухався. З ванни долинало хлюпання води. Посвітив у замкову щілину – ключ стирчав у замку з зворотного боку. Легенько штовхнув двері – не зачинені. Слава богу!

У Григорія було кілька можливостей: швидко минути коридор і вислизнути на вулицю. Але парадні двері зачинені, поки він їх відмикатиме, Больман може вийти в коридор. Другий варіант – вікно. Зв’язати портьєри, спуститися в яму, далі спробувати зачепити фіранку за огорожу і по ній вибратись… Проте навіть незначний шум приверне увагу Больмана… Можна діяти і так: коли Больман вийде з ванни, оглушити його… Але тоді він зрозуміє, що тут хтось був, і все полетить під три чорти… Дочекатись ранку і спробувати непомітно піти?.. Ні, мабуть, найрозумніше заждати, поки Больман засне, – а п’яні сплять міцно, і тоді повернутися тим самим шляхом, яким прийшов.

Прийнявши таке рішення, Григорій заспокоївся і знову сховався за портьєру. Скільки йому довелося там простояти, він не знав. Коли з спальні долинуло легке хропіння, Григорій обережно прокрався у передпокій, зачинив двері в коридор, потім так само тихо відімкнув і замкнув парадні. Коли він нарешті вийшов на ганок, вітер, як і раніше, протяжно співав свою тривожну пісню. Насунувши на лоб капелюха, Григорій рушив у дощ.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
На горизонті знову Хейєндопф

– Отже, містере Хейєндопф, я вирішив прийняти вашу пропозицію. Дуже добре, що ви переїхали в Берлін і розгорнули роботу в своєму технічному бюро. Тепер ми з вами можемо спокійно обговорити пропозицію Гордона. Адже в наш час кожен викручується як може. На моєму рахунку в банку лежить мільйон марок, та я не проти збільшити його, мене приваблює американський бізнес. З вашою допомогою ми зможемо облагодити ще не одну вигідну справу, на зразок тієї історії з іконами.

– О, гер Шульц, я дуже радий, що ви правильно розставляєте акценти. Ви людина блискавичних рішень. У вас в крові є щось від американської діловитості, і, я сподіваюсь, ми швидко знайдемо спільну мову, тим більше, що обов’язки ваші будуть не такими вже складними, а платимо ми… Коротше кажучи… до вашого рахунку дещо додасться, та ще й у нашій валюті.

– Сподіваюсь виправдати довір’я і постачати вас цікавою інформацією. Я вже сьогодні прихопив з собою дещо з того, що може зацікавити містера Гордона.

– Так, нас дуже цікавить ваша робота в «Родинному вогнищі». Це золота жила для розвідки. Стільки людей – і все шито-крито. Слід віддати належне Нунке, це він усе придумав. Ваш матеріал я передам начальству і доповім про все.

Григорій закурив, примружився і поглянув у зал.

Боже, як йому обридли ці вифранчені дами й пани. Стукіт ножів і виделок, сентиментальна німецька музика, оця «Розамунда…» Але треба терпіти…

– До речі, Хейєндопф, як там поживає ота співачка, яку ви вивезли з Італії?

– О, Джованна пішла далеко. Нею захопився Думбрайт, бос, від якого я трохи залежу. Довелося поступитися нею. А жінка… – Очі його хтиво зблиснули. – Щоправда, останнім часом вона стала кусачкою. Все її не влаштовувало, прагнула аганжементу, нервувала, часто плакала. Босу доведеться з нею поморочитись.

Григорій підвівся, підкликав офіціанта:

– Вибачте, містер Хейєндопф, але мене чекають невідкладні справи. Тепер їх особливо багато. Та й не варто, щоб нас часто бачили разом.

– Я подзвоню вам. Звернуся з проханням розшукати свого «дядечка». Коли прийду подавати «заяву», ми все остаточно уточнимо. Назвусь німецьким прізвищем, ну, скажемо, Шнітке.

Григорій нервово походжав по кабінету. Конче необхідно зустрітися з полковником. Назбиралось багато невідкладних питань. Є дуже важлива інформація.

Сьогодні в розмові з Нунке він спробує довідатись про школу, можливо, той згадає і деякі прізвища. Хвилює і Воронов. Григорій відчуває, як це насторожить шефа, хоча, судячи з усього, шеф ще вірить йому. Щоправда, тоді в ресторані бос не знав, що Воронов перебіг не до англійців, а до росіян. І це може змінити становище Григорія. Погіршити чи зміцнити? Адже втеча Воронова зняла всі підозри з Домантовича, а в школі Гончаренко працював разом з ним. Та все одно небезпека не минула…

Невідомо, що зберігається на плівці Больмана. Тримати її при собі дуже небезпечно. Насторожує і обшук. Больман натякав, що готує найвідчайдушніших головорізів школи до якогось важливого завдання. Якщо Григорій розкриє і зірве його, ниточки потягнуться до Шульца, і тоді розплутається весь клубок: дружба з Вороновим, зустріч з Больманом, знайомство з агентом і, нарешті, зрив засекреченої диверсії, про яку ніхто, крім двох-трьох виконавців, не знав до розмови Зікке з Григорієм.

Виклик Нунке теж тривожив. Григорій розумів, що мова піде ще про якусь відповідальну справу.

Нунке помітно здає: позначаються вік і наслідки важкого захворювання грипом. Історія з Карлом Лютцом і Вороновим остаточно доконали його. Та все одно він ще дуже небезпечний.

Треба подзвонити Марії, зустрітись і попросити зв’язати його з полковником. А це теж ризиковано…

В аптеці все було перекинуто догори дном. Валялись розбиті склянки й тарілки. Столики, зсунуті з своїх місць, стриміли ніжками догори. В провізорську неможливо було ввійти. Під ногами хрумтіли розчавлені пробірки й таблетки. Марія, опустивши голову, сиділа на стільці.

З цього стану її вивів телефонний дзвінок. Не хотілося підводитись. Певне, знову виклик у поліцію, знову давати свідчення, знову цей Петерсон, торгівля наркотиками. Як вона втомилась від усього цього! Минулого разу її звільнив від неприємних розмов гер Ленау, навіть відпустив на кілька днів відпочити до друзів. А тепер він сам важко поранений, лікарі навіть не гарантують, що старий виживе. Але завдяки його стійкості вбивцю Клари заарештовано і врятовано Рут. Треба сьогодні ж поїхати в лікарню, може, вдасться побачити гера Себастьяна й подякувати йому за все.

Телефон і надалі дзвонив, Марія, важко підвівшись з стільця, зняла трубку:

– Фрау Кеніг, я узяв два квитки на восьмигодинний сеанс. Ви вільні сьогодні ввечері?

– Звичайно, дуже вам вдячна за увагу.

Марію охопило хвилювання. Адже після історії з Кларою вони домовилися з Фредом користуватись її телефоном тільки у крайньому випадку: за аптекою могли встановити нагляд. І якщо Фред зважується на зустріч, значить, сталося щось серйозне.

До восьмої ще три години. Треба якось згаяти час, не дати Рут відчути своє хвилювання. Щоб трохи заспокоїтись, Марія разом з дівчиною починають прибирати. Так швидше мине час.

Нарешті сутеніє. Марія виглядає у вікно, на вулиці запалюються ліхтарі. І раптом їй здалося, що у під’їзді навпроти хтось ховається. Вона опускає жалюзі, просить Рут замкнути двері. Побачивши, що все зачинено, Фред зрозуміє: йому загрожує небезпека, і проїде мимо. Незабаром долинає гуркіт, і на вулиці з’являється його машина. Час наближається до восьмої. Не зменшуючи швидкості, машина проїздить мимо аптеки, і в ту ж мить Марія бачить людину, яка вийшла з сусіднього парадного, провела поглядом автомобіль, знову ввійшла в під’їзд і зникла.

Перший переляк минув. На душі стало спокійніше. Молодець Фред, все зрозумів, не зайшов. «Але ж я йому дуже потрібна. Як же нам зустрітися? Дзвонити йому я не маю права. Можливо, він під підозрою і саме тому озвався з автомата?»

Фред – тепер уже не просто товариш по роботі, а найдорожча для неї людина. Боже, як вона насмілилась дати волю своєму серцю? Варто їй залишитись самій, як усе її єство сповнює Фред. Десь удалині, переливаючись золотом, сяють бані церков, струменить Дніпро у сизому мареві, і двоє щасливих, безтурботних людей, узявшись за руки, ідуть під тінню крислатих каштанів, що здійняли в небо червонясті різьблені свічки.

Чи буде колись так? Фред, зелень, люди, вода, і все – твоє.

Марія струшує головою, відганяє мрії. Погляд її знову стає суворим. Вона насторожено дивиться на під’їзд сусіднього будинку.

Чути кроки, що наближаються. Нарешті біля дверей у світлі ліхтаря виникає постать Ернста. Марія ще не встигла опам’ятатись, як Рут уже підбігла до дверей.

– Ну як? – Марія запитально дивиться на Ернста.

– Погано. Батько не приходить до пам’яті. Лікарі не дають жодних гарантій. Я забіг до вас на хвилинку. В лікарні скінчилися кисневі подушки, боюсь, що вночі їх ніде буде дістати, хочу попросити у вас…

– Зараз, зараз…

Рут стояла, притулившись до полиці, і мовчки кивала головою.

Ернст схопив подушки, обійняв дівчину, притис до грудей.

– Я подзвоню вам, як тільки будуть новини…

– Ернст, чи могла б я побачити Зеллера? Мені потрібно з ним поговорити. Розумію, вам зараз не до цього, але…

– Постараюсь, фрау Кеніг.

Стелеться поземка. Різкий холодний вітер б’є в обличчя. Голова у Григорія розколюється, перед очима пливуть різнокольорові кола. З великими труднощами він заводить машину. Вже пів на восьму, треба якомога швидше дістатися до аптеки. Там Марія дасть порошок, Григорій відійде, і вони зможуть спокійно все обговорити.

Але жалюзі на вікнах опущені, двері зачинені. Таке враження, наче в аптеці нікого немає. Григорій весь напружується. А раптом за ці кілька годин щось сталося і Марію заарештовано? Можливо, Себастьян Ленау марив і сказав таке, що викликало підозру?

Григорій проїздить мимо аптеки. Доїхавши майже до кінця вулиці, він, не зупиняючись, оглядається і бачить, як з сусіднього під’їзду вийшла людина.

Отже, побачення з Марією не відбудеться. Скоріше всього, стежать не за нею, а чекають когось з компанії Петерсона. Та все одно Григорій не має права з’являтися в аптеці. Більше того, він навіть не може подзвонити вдруге. Її телефон прослуховується, – тепер у цьому немає сумніву.

Головний біль посилюється. Думки плутаються, перестрибують з одного на друге. Ні, так нічого не вийде. Швидше додому, прийняти таблетки, а коли біль мине, вирішити, як діяти далі.

Але таблетки не допомагають. Григорій, випроставшись, лежить на ліжку, притискує до лоба грілку. Здається, у світі немає більше нічого, крім цього болю, що сповнив його. Навалився, мов величезна кам’яна брила, давить, розриває голову, Та все одно крізь біль і морок пробивається думка про зустріч з полковником. У скронях гупає, наче хтось б’є по голові довбнею. Поволі цей стукіт перетворюється на гуркіт моторолера. Григорій ще не може збагнути, що це означає, та вже десь у пам’яті виникає поштова листівка. Несправний моторолер і листівка… Треба зробити зусилля і об’єднати ці деталі. Краєчком свідомості він розуміє, що вимагається від нього, але додумати до кінця не може. Перед очима кружляють деталі розібраного моторолера і різноманітні поштові листівки з портретом полковника…

Нарешті Григорій засинає.

Прокинувся аж уночі, з ясною головою, але підвестися не було сили. Хотілось отак лежати й не ворушитися.

Він лежав, дивлячись у стелю, на біленьких амурчиків, що розлетілися по кутках, тримаючи в руках великі гірлянди квітів. Де-не-де на їхніх гарненьких обличчях, пухленьких рученятах і ніжках пролягли чорні тріщини.

Раптом поруч з цими незграбними амурчиками звідкись виник китайський божок, якого він подарував Нунке на день народження. Нунке! Згадавши це ім’я, Григорій остаточно прийшов до тями. Свідомість запрацювала точно і ясно. Ось у чому справа: оскільки зірвалася зустріч з Марією, слід використати останню можливість для побачення з полковником.

Моторолер і поштова листівка…

Лист до дядечка про несправний моторолер, прохання про зустріч і гроші,– батько пропив усе, що було. Кількість слів – це день тижня, кількість літер у першому рядку – час побачення.

Треба негайно накидати кілька рядків ї попросити Зеллера відіслати листа. Зустрічатися з Зеллером також не бажано, та це менш небезпечно, ніж самому опускати листівку, якщо за ним стежать.

Машина весь час чхає, пирскає. Фред раз у раз зупиняється, підіймає капот, копирсається в моторі, але машина все одно рухається повільно, не вмикається третя швидкість. Нарешті вона зовсім зупиняється. Фред виходить, востаннє заглядає під капот і, ставши посередині вулиці, голосує. Дві машини проїжджають не зупиняючись, третя, військова, гальмує. Григорій просить узяти його на буксир і відвезти до найближчої ремонтної майстерні.

Зеллер у засмальцьованому комбінезоні порається біля легковички. Він підводить голову, просить. Григорія зачекати.

Через п’ятнадцять хвилин легковичка вже готова. Зеллер попереджає власника, що він тимчасово дещо полагодив, і радить поставити машину на капітальний ремонт. Подякувавши і розрахувавшись, власник автомобіля від’їздить.