Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 34 страниц)

– О Фред! – Джованна зблідла, їй перехопило подих. – Невже я справді виберусь з цього багна?

– Усе залежатиме від вас.

– А якщо ваш друг не приїде? Або я не встигну до того часу переїхати в Берлін? Якщо Хейєндопф вживе заходів, щоб мені не видали візи? Якщо…

Запитання сипалися з уст Джованни одне за одним. Марно Григорій намагався втлумачити їй, що всі ті «якщо» не являтимуть серйозної перешкоди. Страх перед життям міцно володів дівчиною.

– У вас буйна фантазія і ви населили навколишній світ вигаданими страховищами. Здолайте перше з них – Хейєндопфа, і ви одразу побачите, як той примарний світ розтане, відчуєте під ногами ґрунт.

– Мені здається, кінчиками пальців я його вже торкнулася.

– Радий, що залишаю вас у кращому настрої.

– Як, ви вже йдете? – посмутніла Джованна.

– На жаль. У мене сила справ, а ввечері я від’їжджаю.

Та виїхати Григорію не пощастило ні сьогодні, ні завтра.

На ранок його викликали в Пуллах.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Остання ніч

Конверт, як і два попередніх, був без штампа. Листа, певно, вкинули до поштової скриньки пізно вночі або рано-вранці, коли густий туман так щільно заліг над землею, що здавався суцільною драглистою масою, яка затопила містечко.

Карл Лютц недбало надірвав конверт. Він здогадувався про його вміст і не помилився: знову рівно одрізана половинка звичайної поштової листівки і на ній розгонистим, явно зміненим почерком написано знайомий уже текст. Хоча ні, цього разу зміст написаного дещо різнився від надісланого раніш. З гидливою розгубленістю Лютц прочитав: «Ти сам підписав собі смертний вирок, брудна свиня! Віднині кожен твій крок під нашим прицільним вогнем. І не сподівайся уникнути кари! Рука патріотів Великого Рейху довга, вона схопить тебе, куди б ти не подався. Начувайся, Карл Лютц! Ти знехтував двома нашими пересторогами. Третьої не буде! Молоді вікінги».

Замислено покрутивши цупкий чотирикутничок у руках, Лютц з несподіваним для себе почуттям неспокою подумав, що, може, варт усю цю писанину передати до поліції, та відразу ж відкинув цю думку. Нісенітниця! Боже, яка нісенітниця! Гарний вигляд він матиме, з’явившись з усім цим до поліцейського відділку. Якісь молоді бовдури розважаються, містифікуючи його анонімками, а він, людина солідного віку, прибіжить з їхніми незугарними вправами до людей, яким і без нього вистачає роботи.

Кинувши конверт і половинку листівки на невеличкий столик, що правив йому за письмовий, Лютц умився і переодягнувся у свій домашній одяг, потім гукнув господиню, в якої наймав кімнату на горішньому поверсі котеджу, і попросив подати обід до нього в кімнату. Звичайно він обідав разом з фрау Мартою внизу, та сьогодні тіло сковувала важка втома. Після уроків довелося залишитися на шкільну нараду і не тільки виступити з промовою, а й висловити свої зауваження про потребу ґрунтовної переробки нового підручника з історії. Не можна ж, справді, його останні розділи робити «довіском» до попереднього курсу без критичного переосмислення минулих подій, що підготували ґрунт до виникнення такого потворного явища, як фашизм. Не всі колеги з ним погодились, і це викликало дискусію, під час якої йому довелося обстоювати свою думку, можливо, навіть гостріше, ніж він сподівався.

Принісши тацю з їжею, фрау Марта не спустилася до себе вниз, а присіла на краєчок стільця з очевидним наміром зав’язати розмову.

– Приїздив Ріхард, – сказала вона з закам’янілим обличчям. – Я, звісно, нагадала йому, що в мене двоє померлих синів, і вказала на двері. Тоді він став погрожувати, лементувати про вищий обов’язок кожного німця. До чогось приплів вас. Це мене непокоїть.

– Не надавайте цьому значення, фрау Марто. Що він може вдіяти вам або мені?

– Ріхард – негідник. Я досі не розповідала вам про причину нашого розриву, тепер скажу: вступивши до гітлерюгенда, він викрав щоденник Вернера і виказав свого рідного брата гестапо. Такий здатний на все…

– Здатний, але не спроможний. Обставини змінилися. Не забувайте про це, люба фрау Марто!

Стара жінка з упертою переконаністю в своїй правоті похитала головою.

– Негідник залишається негідником за всяких обставин. Чесна людина може схибити, а потім виправитись, безчесна – лише причаїтися. Ріхард з таких. Не кожна мати наважиться сказати таке про свого сина, та коли вже наважується, то… – Фрау Марта підвелася. Її сухенька невеличка постать ніби повищала, так рівно вона стояла у своїй непохитній непримиренності до сина, якого воліла поховати для себе живим.

«Можливо, саме Ріхард вкинув у скриньку листа», – подумав Лютц, з незграбною сердечністю намагаючись розвіяти побоювання своєї господині. Та кожне його слово розради примушувало стару жінку ще щільніше стискувати уста, немов вона наражалась на вістря і тамувала крик. Нічого більше не сказавши, лише похитавши головою, фрау Марта пішла.

Вдень знявся вітер, і вранішній туман розвіявся, та той же вітер нагнав нові кучугури хмар. Вони поволі пливли по небу, мов сита, обважніла череда, що повертається з пасовиська. Потім череда збилась у гурт і стала на спочинок. І відразу ж на землю бризнуло молоко, обливаючи дерева, стікаючи з дахів будинків. Здавалось, ось-ось воно хлюпнеться і крізь вікна заллє кімнату. Лютц зсунув фіранки, увімкнув світло.

Плануючи вранці свій день, Лютц збирався увечері поїхати в центр міста. Без жодної зарані визначеної мети. Просто хотілося поштовхатись поміж людей – тиша далекої околиці часом починала його гнітити, сьогодні ж він відчував її особливо гостро. Не було ще шостої, а містечко наче вимерло, настільки туман поглинав усі звичні звуки. Лютц уже відкрив шафу, щоб узяти свій вихідний костюм, та в цей час унизу пролунав несміливий дзвінок. Думка, що це Ганс, відразу зігріла серце теплом. Він скучив за хлопчиком, йому не вистачало допитливого погляду його серйозних очей, вимогливих запитань, що часто заганяли старшого на слизьке, настільки вони були несподіваними.

З того часу, як повернувся хлопчиків батько, вони зустрічались крадькома. Це мучило Лютца, бо суперечило його поняттям про порядність, а Ганса тільки тішило – в батькові він вбачав ворожу силу, спрямовану проти того, чим він досі жив. І Ганс затято опирався цій силі, тільки й усього! Ні, далі так тривати не може, треба поговорити з цим упертюхом сьогодні ж, переконати його, що між двома близькими людьми можлива розумна згода. Що ж до їхніх взаємин…

Лютцу довелося перервати свої роздуми, бо зачулись чиїсь кроки. Не Ганса, ні,– той кількома легкими стрибками долав сходи, – зараз же по них дріботіли жіночі каблуки. Невже?..

Так, це була Берта. Він не бачився з нею відтоді, як приїхав її чоловік, і тепер Карла вразила зміна, що сталася в обличчі його колишньої коханки: воно здавалось виліпленим заново, чиясь рука ніби пом’якшила знайомі риси, зробивши їх більш витонченими. Ревниве почуття ворухнулося в серці Лютца. «Невже людину може так змінити любов?» – запитав він себе і тут-таки собі ж заперечив.

– Ти не чекав на мене, Карл? – спитала Берта з невластивими їй нотками сумної іронії в голосі.

– Так. Але я радий тебе бачити.

– Тоді давай хоч привітаємось! – Вона підійшла до Лютца і притулилась щокою до його щоки. В цьому цнотливому дотику теж було щось нове – ніжність, дружня довіра.

– Ну от, а тепер допоможи мені стягнути пальто, воно геть змокріло.

– Хіба надворі дощ?

– Мжичка, а я довго тебе шукала, хоч Ганс і пояснив мені, як іти.

– Ганс? – почервонів Лютц. – Даремно ти звернулась до нього.

– А як же інакше я б змогла тебе знайти? Проте не турбуйся, я сказала йому, що шукаю тебе, аби порадитись саме про нього. До речі, і хазяйці твоїй я відрекомендувалась як мати Ганса, отже, в тебе не виникне з нею неприємностей.

– Ти передбачлива, як завжди, Берто!

– Ой ні, останнім часом я просто не знайду собі ради, так усе заплуталось! Дуже, дуже заплуталось…

– Непорозуміння між Гансом і батьком?

– Між нами трьома. Йозеф дорікає мені, що я не зуміла виховати сина, потураю йому й досі. Гансові він заборонив відвідувати студію малярства, а його мрію стати художником просто висміяв. Коли ж той почав суперечити, власноручно спалив усі його малюнки, а фарби звелів служниці викинути на помийницю. Ти навіть не можеш уявити, як реагував на це Ганс. Тепер у домі пекло… – Уста і підборіддя Берти затремтіли, вона боляче прикусила нижню губу, щоб не розплакатись.

– Заспокойся, сядь! Закури сигарету, а я тим часом почастую тебе чаєм. Чудовий напій! Міцний, ароматний, тонізуючий. Я випробував його дію на собі – вночі часом доводиться працювати.

– Допомогти тобі?

– Ні, у мене все напоготові. Фрау Марта, моя господиня, визнає тільки каву, і я мусив обладнати своє власне господарство. Побачиш, яким я став вправним.

Лютц поставив каструльку з водою на електроплитку, всипав у чайничок для заварки мало не півпачки чаю, вкинув грудочку цукру. Берта розуміла, що біля чаю Карл заходився лише для того, щоб дати їй можливість заспокоїтись, і вдячними очима стежила за його рухами.

Карл… Які вони різні з Йозефом. Один самовпевнений, до карикатурності, прямолінійний у всіх своїх уподобаннях і вчинках. Для всього в нього є своє визначення і своя полиця. Другий – зітканий із суперечностей. Лагідність і в той же час затятість у чомусь своєму, глибоко захованому. Нерішучість, що часом межує з безвільністю, і раптова зібраність у критичній ситуації. Так, у Карла є свій стрижень, який не зламати. Мабуть, в основу його вдачі закладена глибока порядність…

– Карле, ти подався в східну зону, щоб утекти від мене? – несподівано запитала Берта. Їй так хотілося почути ствердну відповідь! Вона означала б, що їх взаємини для нього щось важили, бо, коли людина тікає від спокуси, цим самим вона стверджує, що така спокуса існує.

Лютц поставив чайничок на стіл.

– Ні, Берто! Я не міг більше бачити, як калічать дітей, прагнучи виховати з них нове покоління вбивць і негідників, не міг далі танцювати під їхню дудку.

– І вирішив танцювати під дудку Москви? – гостро запитала Берта.

– Я не політик, а вчитель, до того ж викладаю історію. Тут я можу висловлювати свої думки вільно і навчати того, що вважаю правильним.

– За підказкою росіян?

– За підказкою совісті.

«Ось вона, його незламність. Щойно між нами наладналась душевна близькість. Я сама її руйную. Йозеф мене отруїв своїми теревенями про реванш. Спробували раз, годі! Я не віддам їм Ганса… Лише про це, лише про це я повинна думати… І про те, як повернути любов Карла…»

– Тобі не здається дивним, що двоє колись близьких людей після довгої розлуки завели мову не про своє, наболіле, а про речі сторонні, вирішувати які, врешті, не їм? Знаю, знаю, я сама почала, не став мені це на карб! Просто дуже хотілося, щоб ми бодай жили в одній зоні й могли частіше бачитись. Я знемагаю від самотності, Карле! Лише тепер я зрозуміла, хто ти для мене.

В глибині душі Лютц знав – розмова повернеться саме так. Він внутрішньо підготувався до опору, та опиратись можна було проти чого завгодно, тільки не проти болю, що звучав у Бертиних словах, її безпорадності, змученого вигляду.

– Каров же не за горами, Берто! Нас розділяють лише кілька зупинок міської залізниці. Обоє ми живемо в Берліні, ти – в центрі, я – на дальній його околиці,– вихопилося мимоволі в Лютца.

– Але ми не можемо зустрічатися ні тут, ні в мене вдома. Якби ти повернувся назад, в американську зону…

– Це виключається. До того ж…

Не наважуючись сказати прямо, що вони можуть зустрічатися лише як друзі, Лютц з перебільшеною заклопотаністю заходився наливати чай, присунув до Берти

чашку, цукор.

– До того ж?.. Май мужність сказати, Карл!

– Навіщо повторювати те, про що ми вже домовились перед розлукою? – якомога м’якіше нагадав Лютц. – Обставини ж не змінилися.

Обпікаючи губи, Берта кількома пожадливими ковтками спорожнила чашку. В роті лишився терпкий, гіркуватий присмак, як і в її душі після відповіді Лютца.

– Обставини не змінилися, – сказала вона по паузі. – Змінилась я.

– Настільки, щоб залишити чоловіка? Знехтувати добробутом, до якого ти звикла? Взятися наново будувати своє життя? – Руба поставлені запитання немов зависли в повітрі. Вже одне це було відповіддю. Тою відповіддю, на яку Лютц і чекав.

Берта глянула на годинник і підвелася.

– Я могла б злукавити і відповісти: «Так». Але не хочу дурити ні тебе, ні себе. Мені потрібен час, щоб зважити свої сили. Адже йдеться не лише про мою долю, а й про долю дітей, насамперед – Ганса… Ти проведеш мене? Поговоримо про нього дорогою.

– Звичайно, я не відпущу тебе саму такої пори. Відвернись, будь ласка, я переодягнуся.

Берта сіла біля письмового столика, прискіпливим поглядом охайної господині окидаючи безладдя, що на ньому панувало. Руки потяглись до навалом складених газет і журналів. Вона збирала їх механічно, замислено дивлячись у просторінь поверх столу. Лише, відчувши під пальцями цупкий чотирикутничок, на мить опустила очі, щоб зважити, куди його покласти, разом з нотатками чи окремо. Байдужа рука перевернула листівку, і раптом серце Берти закалатало: «Ти сам підписав собі смертний вирок…»

– Карл, що це? – скрикнула вона вражено, дочитавши до кінця.

Лютц підійшов до неї, на ходу зав’язуючи краватку.

– А-а, це!.. – невдоволено зморщився він. – Дурні жарти якогось йолопа, якому я поставив погану оцінку.

– А ти в цьому певен? – запитала Берта, не відриваючи погляду від написаного. – Про які перестороги тут ідеться?

– Про дві такі ж безглузді анонімки.

– Може, слід було б усе-таки відшукати їх автора?

– Забагато честі для нього. І, прошу тебе, не думай більше про цю мазанину! Анонімки на те й розраховані, щоб псувати людям настрій.

Безтурботний тон Лютца заспокоїв Берту. Але тривога знову охопила її, тільки-но вони вийшли на вулицю. Крізь туман проступали контури лише найближчих будинків, і хоч у більшості з них уже запалили світло, воно не досягало тротуару, а розчинялося вгорі каламутними плямами, від яких морок на землі здавався ще густішим, ще підступнішим. Зачувши ззаду чи спереду кроки перехожого, Берта мимохіть знічувалась і щільніше тулилася до плеча свого супутника, чи то бажаючи його захистити, чи то шукаючи захисту сама.

– Мені холодно, – поскаржилась вона, не бажаючи виказати свого страху. – Здається, що ми не йдемо, а пливемо у примарному підводному царстві. І ніколи не дістанемось берега.

– А він зовсім недалечко. Біля того ліхтаря поворот, а за півкварталу – бар, біля якого завжди можна знайти машину.

Берта з полегкістю зітхнула і прискорила ходу. Тільки б швидше вирватися з цієї темряви! Це через неї так неспокійно на душі. І через ту листівку.

Перед очима знов постав її зловісний текст, спину обсипало морозом.

– Ти справді вся тремтиш. Тобі треба зігрітись. Зайдемо до бару. Щось вип’ємо.

Згадавши, як давно вона пішла з дому, Берта завагалась. Та після пережитого страху так хотілося опинитись серед людей, під надійним захистом заллятих світлом стіп.

– На кілька хвилин, не більше, я спізнююсь.

Лютц прочинив двері бару, перепускаючи свою супутницю вперед. В обличчя війнуло теплом, запахом пива, вологої тирси, що шаром вкривала підлогу.

Величенький зал, стилізований під старовинну пивну, сьогодні був майже повним – негода загнала сюди не лише завсідників, а й випадкових відвідувачів, здебільшого молодиків з подругами, що для своїх вечірніх побачень звичайно обирали безлюдні закутки. Змирившись з перспективою провести вечір на людях, вони тепер прагнули з нової ситуації видобути якнайбільше користі й розташувалися біля зсунутих столиків одним веселим гуртом. За кількома столиками грали в карти. Одні партнери – знехотя, аби збавити час, інші – охоплені азартом заповзятих гравців. За їх спинами юрмились уболівальники, в кожного з яких був свій фаворит. З непроникливим виглядом, як того вимагали неписані правила, спостерігали вони за картами і ходами своїх улюбленців, час від часу пригублюючи великі кухлі з пінистим напоєм. За рештою столиків просто пили пиво і гомоніли, де розважливо і притишено, а де голосно і збуджено, залежно від кількості картонних кружал, що лежали перед кожним, визначаючи кількість замовлених кухлів.

Вільні місця знайшлися біля стіни, недалеко від входу. Стіну було обшито темним деревом, на якому овалами виступали днища штучних бочок з такими ж штучними кранами. За ослони правили лаковані бочечки з виїмкою для сидіння.

– Дуже мило, – зауважила Берта, з цікавістю озираючись навколо. Вона вперше потрапила до східного сектора, про який писалося стільки страхітливого, і тепер її дивувало, що тут затишно, публіка цілком пристойна, далеко пристойніша, ніж у барах американського сектора, де галасували, а часто й бешкетували п’яні солдати окупаційної армії, заходились вульгарним реготом жінки, професія яких не викликала жодного сумніву.

– Іоганн, – гукнув Лютц молодого кельнера, що порався біля одного з ближніх столиків у суміжному ряду, – два кухлі!

– Хвилиночку, гер Лютц, тільки розрахуємося з клієнтом!

Зачувши назване кельнером ім’я, високий плечистий чоловік, що сидів спиною до проходу, озирнувся.

– А, гер Лютц! – привітно вигукнув він і, підвівшись, попрямував до столика біля стіни. – Справа моя коротка, тому не лякайтесь. Даруйте, що заваджу вам, фрау…

– Фрау Берта, – познайомив Лютц, – а це голова нашої шкільної ради – гер Вінклер. Чим можу служити?

– Ви дуже добре виступили сьогодні, гер Лютц! Порушили питання принципове і важливе. Чи не змогли б ви свої міркування про підручник історії викласти письмово? Щось на зразок короткої доповідної записки?

– Якщо це щось дасть…

– Безумовно. Гарантую вам, що дам хід справі.

– Як скоро це треба зробити?

– Приміром, на кінець тижня. Вас такі строки влаштовують?

– Цілком.

– Дуже радий, що ми домовились. Ще раз пробачте мою настирливість. Доброго здоров’я, гер учитель, приємно провести вечір, фрау!

Вклонившись, Вінклер пішов.

– Ти помітила, які в цього чоловіка гарні очі? Розумні, теплі, ніби зігріті внутрішнім вогнем?

– Так. Але обличчя дуже виснажене. Наче складене з гострих кутів… як малюють сучасні художники.

– Він пройшов через пекло Бухенвальда, – коротко пояснив Лютц. – Один мій приятель-італієць любив повторювати десь вичитані слова: ставши перед необхідністю обрати ким бути – катом чи жертвою, він обрав би собі долю жертви. Так от, коли я дивлюсь на таких, як Вінклер, на пам’ять завжди спадають ці слова. Я теж волів би стати жертвою, а не офіцером рейху.

– Не говори так голосно, на нас дивляться. Зверни увагу на суб’єкта праворуч, він так і вп’явся в тебе очима:

– Ти дуже дражлива сьогодні, Берто! Певно, його більш цікавить гарна жінка, а не її супутник.

– Ні, ні… розраховуйся скоріше і ходімо. Ми й так уже затримались…

Лютц жестом покликав кельнера. Незнайомець, цікавість якого так непокоїла Берту, кинув на стіл кілька марок і попрямував до виходу.

Хвилин за п’ять вийшли з бару і Карл з Бертою.

Машин на зупинці поменшало. Лишилось тільки одне таксі поруч з довгою приватною машиною, над розкритим капотом якої схилилась постать чи то її власника, чи шофера.

– Приятелю, відвезеш до центру? – запитав Лютц водія таксі.

– В один кінець? – завагався таксист.

– У два, – поспішно сказала Берта. – Обіцяй мені, Карл, що ти відразу повернешся цією ж машиною!

– Гаразд, якщо в два кінці, то залюбки. – Шофер прочинив дверцята на заднє сидіння, відразу повеселівши.

Як тільки таксі від’їхало, чоловік, що порпався в моторі довгої машини, випростався.

– У два кінці,– пробурмотів він вголос сам до себе. – Прикинемо, скільки це забере часу.

Включивши в машині світло, він глянув на годинник.

… Висадивши Берту в районі Целендорфа, Карл Лютц пересів на переднє сидіння. Він любив спостерігати за дорогою, що стелеться під колеса, вихоплена з темряви вогнями яскравих фар. Їзда взагалі впливала на нього заспокійливо, думки тоді розгорталися рівною стрічкою, немов розкручувалися з великої бобіни, що оберталась разом з колесами в єдиному ритмі. Та сьогодні цей ритм було порушено, їзда автомобілем скидалася на сліпий політ, де щомиті можна наразитись на неприємні несподіванки.

– Капосна погода! – поскаржився водій. – Удень трохи заробив, а ввечері ви мій перший пасажир. Тарифи в центрі і на околиці у нас однакові, а порівняйте умови? Одна справа гнати машину добре освітленими вулицями, і зовсім інше – напівтемними Панковом чи Каровом.

У кожної професії свої складності, та ще в такий час, коли життя доводиться будувати наново… Згодом усе владнається. У вас, у мене, у всіх інших.

– Так то воно так, а все-таки образливо.

– В вас промовляє нетерплячість молодості. Згадайте, що довелося пережити старшому поколінню.

– Нашому теж перепало! Що з того, що я був дитиною! А голод, бомбардування, битва за Берлін?.. Доросла людина хоч розуміє в чому річ, а нас, малюків, просто проймав тваринний жах. Найгіршому ворогові не зичу такого дитинства…

У розмові з молодим водієм час спливав непомітно. Проминули вокзал міської залізниці Берлін – Бланкенбург, незабаром попереду почали вимальовуватись розпливчасті світлі плями. Каров.

– Вам на яку вулицю? – запитав водій.

– Зупинитесь біля бару. Забув, чорт забери, купити сигарет. А там дочвалаю пішки, мені недалечко…

У барі народу поменшало, та повітря стало ще більш задушливим, як це буває на кінець вечора в подібних місцях.

Лютц збирався ще трохи посидіти за кухлем пива, але передумав. Купивши сигарети, він поспішив вийти на свіже повітря.

На вулицях містечка тепер було зовсім порожньо, в багатьох вікнах світло вже згасло: свій трудовий день більшість жителів Карова починало рано. Згадавши, що ключі від вхідних дверей лишилися на столі, Лютц прискорив ходу. Ось уже й будиночок фрау Марти. Внизу світиться, отже, старенька не спить. Свинство з його боку примушувати стару жінку так довго чекати! Добре, хоч у барі не затримався. Картаючи себе за власну неуважність, Лютц поспішно підійшов до хвіртки і нахилився над невисокою огорожею, пальцями намацуючи гачок. Чиясь дужа рука лягла йому на плече і щосили шарпнула. Лютц заточився. Дві постаті підійшли до нього впритул і стали обабіч.

– Спокійно, не знімайте галасу! Державна безпека!? пролунав у темряві владний голос.

Остовпілий Лютц отямився:

– Я попросив би показати ордер на арешт! Очевидно, сталося якесь непорозуміння. Я місцевий учитель, моє прізвище Лютц. Не може бути…

– Сказано, спокійно! Кроком руш до машини! Ми лише виконуємо наказ.

Тільки тепер Карл Лютц помітив кроків за сто від будинку невиразний довгий силует легкової автомашини.

– Що ж, ходімте, чим скоріше з’ясується це прикре непорозуміння, тим краще, – Лютц спокійно зробив кілька кроків в напрямку до авто і раптом спинився. – Якщо це не суперечить правилам, я попросив би одного з вас попередити мою господиню, щоб сьогодні вона на мене не чекала.

Один з двох хихикнув, другий спинив його:

– Тихше, ти! – І, звертаючись до затриманого, коротко кинув: – Обшук зроблено, господиня знає, в чому річ.

Лютцу здавалося, що він цілком спокійний, тільки ноги чомусь підгиналися, мов ватяні, терпли губи й кінчики пальців на руках. У машину він сів з полегкістю. «Зараз усе з’ясується… І все-таки неприємно. Арешт, обшук… Уявляю, як перелякалася бідолашна фрау Марта! У школі колеги почнуть дивитись на мене скоса… Учні й поготів. Ху, як усе це неприємно! Певно, хтось інший щось накоїв, а ти трусись поночі в машині в супроводі двох архангелів, що, мов злодії, ховають обличчя під низько насунутими капелюхами… Попросити дозволу запалити? А навіщо просити? Що я, арештант? Сигарети при тобі, бери й пали…

Добре, хоч купив: хтозна, скільки тебе триматимуть, поки встановлять істину…»

Лютц ворухнувся, застромив руку в кишеню плаща. Той, що сидів поруч, одразу ж націлив у нього дуло пістолета, засовався на сидінні.

– Що ти повзеш, наче черепаха? Жени! – гукнув він водієві.

– Нема куди гнати, – відповів той.

Машину трусонуло раз, другий. Лютц зрозумів, що вона збочила з шосе.

«Куди вони мене везуть? Чому з’їхали з траси? Ми від’їхали зовсім недалечко, куди ж вони звернули?»

Вперше страх охопив Лютца. Різонувши по серцю, він поволі розтікався по всьому тілу, сковуючи м’язи, підступаючи до горла нудотою. Тепер Лютц був певен, що його ошукали, наче мишеня, заманили в пастку. Анонімка… Це вони… негідники, що йому загрожували!

Нестримна лють, наче виплеск величезної хвилі, змила страх. Руки й ноги стали пружними, голова ясною. «Викинутися з машини, вони не встигнуть загальмувати… Все залежатиме від того, чи зумію я непомітно дотягнутись до ручки на дверцятах машини… Примусивши себе застигнути непорушно, Лютц обережним рухом посунув ліву руку по сидінню. Один сантиметр… другий,, третій…Ось уже пальці торкнулись металу на дверцятах… Тепер руку треба поволі зігнути в лікті, трохи підняти вгору… Від напруги здригнулася нога… Задерев’яній, клята!.. Якась мить чекання, пальці скрадаються по металу вгору і вгору… Лягли на ручку… Тепер повернути – і ривок усім тілом.

Підкоряючись лише інстинкту самозахисту, безпомилковому в хвилини найбільшої небезпеки, рука крутнула дверцята і одночасно тіло метнулося ліворуч у рятівний вологий морок, що пахтів випарами землі, прілим листям, життям.

Все сталося так несподівано, що невідомий, який сидів поруч Лютца, не встиг отямитись, куля з безшумного пістолета прошила темряву кількома секундами пізніше.

– Задкуй! Задкуй! – залементував той, що мусив стерегти Лютца.

? Йолоп! – зле кинув другий і повів машину заднім ходом. Метрів за триста він вимкнув мотор. Обидва представники «державної безпеки» вистрибнули з машини. Промені кишенькових ліхтариків, спрямовані в різні боки, вихоплювали з темряви то кущі, то стовбури дерев, то нешироку просіку, що перетинала гай.

– Він десь у цьому районі, мабуть, трохи спереду… Ач, падлюка, прикинувся тихим та сумирним, забери його… – Брудна лайка завершила фразу.

– Не втече! Йди правим краєм, а я піду лівим.

Обидва рушили вперед уздовж просіки, час від часу зупиняючись і сторожко прислухаючись. Та в гаї було тихо, моторошно тихо. Проміння ліхтариків поглинав туман.

– Мабуть, він подався вглиб, тут скраю даремно шукати. Сто чортів тобі в печінку, роззяво! – злостився той, що вів машину. – Так, треба йти вглиб або назад, можливо, ми неправильно розрахували…

Сперечаючись, докоряючи один одному, вони, проте, не наважились шукати нарізно, а заглибились у гай разом.

Тим часом Лютц лежав біля самої просіки. Викинувшись з машини, він упав дуже невдало – вдарився головою об пеньок. Болю не відчув, лише загуло в голові, майнули перед очима світлі кола, потім в очах потьмарилося.

Очевидно, він утратив свідомість ненадовго, бо, прийшовши до пам’яті, почув голоси своїх переслідувачів, які віддалялися від просіки. В голові ще паморочилось, нудило. Довелося мобілізувати всю свою волю, щоб ухопитись за край думки, що блискавкою промайнула в голові і тепер згасала. «Так, так… Вони пішли в ліс, лишивши машину… Вони пішли… Машина… Боже, я нічого не збагну… Щойно надумав, а тепер не збагну… Машина… Ага, вони залишили машину! Якщо я до неї доплазую, поки вони не повернулись…»

По-пластунському пересуваючись на ліктях, Лютц подолав кілька кроків і лобом припав до землі; мить перечекав і знову поплазував. Уперед, назад? Він втратив почуття напрямку. По щоці пробіг теплий струмочок, Карл зрозумів, що то юшить з голови кров, нетерпляче тернув щокою об плече, та вона знову стала мокрою. Байдуже! Аби дістатися до машини… Вона десь близько… Загостреним нюхом він відчував запах мастила, бензину і по-звірячому, як по сліду, плазував на цей запах…

Мабуть, він кілька разів втрачав свідомість, та руки й ноги механічно долали відстань, бо знов опам’ятався Лютц вже біля машини. Чіпляючись руками за слизький кузов, він став на коліна, потім, заточуючись, підвівся на ноги.

І саме в цю мить промінь ліхтарика засліпив йому очі.

– Ти волів би стати жертвою, а не катом? – запитав з темряви глузливий голос. – Що ж, я можу зробити тобі таку приємність. Одержуй!

Лютц знав – тепер йому не втекти. Він стояв непорушно, чекаючи пострілу, удару ножем, хіба не однаково! Встигнути б тільки сказати ті кілька слів, що бринять на устах. І він встиг їх вимовити:

– І все-таки я б з тобою не помінявся місцями… вікінг!

Потім тіло його обважніло, посунулось униз.

Учитель історії Карл Лютц так і не виклав письмово своїх міркувань про коріння фашизму.