Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 34 страниц)

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Коли сон не бере

Велике місто огорнула нічна темрява. Її не здатні подолати напівпригашені ліхтарі. Вони вихоплюють з темряви лише невеличкі, тьмяно освітлені цяточки простору навколо стовпів, і від цього тіні будинків здаються ще глибшими, а самі будівлі зливаються в суцільну непроникну стіну. Дуже рідко, подекуди їхню чорну німоту, мов крик про допомогу, проривають прочинені вікна, за якими ще не згасло світло. Хтось не спить…

… Горить нічник у кімнаті Маріанни. Він освітлює тільки узголів’я, у кімнаті ж панує напівморок, який поглинає контури знайомих з дитинства речей. Через це почуття відчуження від усього, що досі було сталим світом дівчини, більшає. Як дивно може ущільнитись час! Маріанні здається, ніби між позавчорашнім і сьогоднішнім днем пролягли роки, і її серце, розкрите для радощів, мов розтулена долоня, зібгалось у пересохлу грудочку. Дмухни на неї – і вона розлетиться на порошинки, лишивши у грудях саму порожнечу. Батько й мати не розуміють, що з нею коїться, вважають, що вона тужить за Рамоні. Знали б, вони, як мало він для неї тепер важить. Навіть не мало, взагалі не існує. Мучить її інше – думки про життя і смерть. Досить було б не наспіти вчасно Фреду, і її б не стало. Все лишилося б, а її не було. Ніби з шкільної дошки начисто стерли написане. Що ж таке тоді життя? Кудись же мусить подітися все те, що було твоїм єством? Якщо все зникає, виходить, все знецінюється: добро і зло, справедливість і несправедливість, правда і неправда. їх зрівнює, приводить до одного знаменника смерть… А хіба варто жити без правди, без віри в її вічність і непорушність? Батько каже, що вона мало не загубила свою безсмертну душу, прирікши її на вічні тортури. А що таке вічність? Щось незбагненно безкінечне. Бо скільки б не посувалася людина вперед у вивченні всесвіту, однаково лишатиметься попереду непізнане. Отже, людині, всім людям разом, ніколи ні за яку ціну не дізнатися всієї правди. Вона завжди тікатиме в безкінечність… Як важко все це збагнути! Гірке почуття безпорадності проймає душу. Стіни кімнати ніби враз розсунулися, викинувши Маріанну в неозору пустелю. І сипучі піски сумнівів засипають її, засипають так, що й дихати вже несила…

… Зелений низько нахилений абажур ховає в тіні голову Умберто Вісконте. Тінь розмила зморшки на обличчі, й воно скидається на застиглий, почорнілий від часу іконописний лик. Живими здаються лише очі – в їх гарячковому блиску безсоння двох сповнених роздумів ночей. Сторінка за сторінкою він переглянув усе своє життя і розумів тепер, у чому схибив: дієву любов до ближнього він силкувався втиснути в куці рамки догми: тут боже, а тут людське. Був час, коли він мало не переступив цієї межі. Включившись у рух Опору, діяв поруч комуністів, вбачаючи в них могутню силу, єдино послідовну в своїй боротьбі з фашизмом. Висновки, яких тоді дійшов, його злякали, мов страус, він по війні сховав голову у звичну сферу релігійних обмежень. В його очах ці обмеження були вуздечкою, що допоможе тримати народ. Проти кого ж ти йшов? Проти самого себе?.. Навіть єдине своє дитя віддав у науку до святенників, яких сам зневажав. І от наслідки: вони зростили з неї тендітну квітку, що під подихами життя мало не зламалась. її могла зірвати кожна простягнута до неї рука… Умберто Вісконте сторожко прислухається. Але з кімнати Маріанни не долинає ні звуку. Хвала мадонні, дівчинка спить!

… Никає з кутка в куток своєї кімнати Джузеппе. Він силкується обміркувати те, що мусить сьогодні написати, та ніяк не може зібратися з думками. Його душить гнів, він усе ще під враженням пережитого вдень приниження. Насмішкувата, зверхня посмішка Фреда пече його, наче дотик розпеченого заліза. І певен же, сволота, що Джузеппе злякався його! За інших обставин хай би спробував стріляти, хай би робив що завгодно, один-два прийоми самбо – і лежав би лантухом на підлозі. А фото… Дозволили б обставини… Нічого, він йому цього не подарує! Мине не так багато часу… Рвучко повернувшись, Джузеппе підходить до маленького столика, що править йому за письмовий, і, підсунувши незайманий аркуш паперу, починає писати…

… Джованна щойно повернулася з кабаре і не встигла не те що покластися в ліжко, а навіть стягнути з себе сукню. її нудить від випитого вина, на оголених плечах вона відчуває липкі дотики чужих рук, що тягли її після кожного виступу до столиків. Пити з відвідувачами кабаре входить в її обов’язки співачки. І, певно, не тільки пити. Власник кабаре, синьйор Джуліо, сьогодні недвозначно натякнув, що їй не завадило б обновити свій туалет, а коли вона спитала, звідки на це взяти грошей, тільки гидко посміхнувся: «Не прикидайсь овечкою, крихітко!» Джованна й справді почуває себе овечкою, на яку чатує зграя вовків. Рано чи пізно, а котрийсь з них затягне її у своє лігво, і тоді… От тобі й кар’єра співачки! Ніхто з знавців тебе не помітить, ніхто не запише твого голосу на пластинку, не запропонує вчитися далі. Так буває тільки в кіно. І ніхто ніколи з тобою не одружиться, бо з дівчатами з кабаре взагалі не беруть шлюбу. Навіть Паоло. Він поїхав – і наче крізь землю провалився, не спромігся й листівки написати. А-а… під три чорти Паоло! Таких, як він, вона знайде скільки завгодно, тільки пальцем помани. В них будуть хоч гроші, а не дуля в кишені. Коли вже мати коханця… Смикнувши сукню так, що аж затріщали шви, Джованна падає на ліжко поверх ковдри. Плечі її здригаються. «Свята мадонно, свята мадонно, – крізь схлипування промовляє вона, – ти ж бачиш моє серце, я хотіла бути чесною дівчиною…»

…У просторому, добре вмебльованому номері готелю на віа Націонале смокче через соломинку ядучо-зелений напій містер Хейєндопф. Він устиг добре випити в барі, але уява про те, як можна проводити вільний час, у нього поєднується лише з двома поняттями: спиртне і жінки. І оскільки з жінкою йому сьогодні не пощастило, довелося вдовольнитися пляшкою і бокалом. Поклавши ноги в капцях на стіл, Хейєндопф солодко мружить очі, цілком задоволений усім на світі: цією рідиною, містером Гордоном, який дав йому п’ятиденну відпустку, і, звичайно, самим собою, бо лише власна кмітливість напоумила його поїхати в Рим, де антикварного мотлоху – хоч греблю гати. Але зараз він не думає про ті кілька дрібниць, хоч їх устиг купити майже за безцінь, якщо рахувати на долари, а не на ліри. Вийшло так, наче він вийшов надити маленьку рибку, а впіймав кита! Ну, ще не впіймав, але безперечно впіймає, бо, вздрівши здалеку Сомова, який сідав у машину, кинувся за ним навздогін і дізнався, де той мешкає. Жалюгідний пансіонат, у ньому може жити лише людина, справи якої в цілковитому занепаді. Що ж, тим краще. Легше буде спокусити його роботою під началом містера Гордона. Саме такі спритні хлопці йому вкрай потрібні.

І він не поскупиться на винагороду за цінне для них надбання. Та й для службової кар’єри Хейєндопфа це матиме значення. Отже, завтра… Потягуючись і солодко позіхаючи, обранець фортуни містер Хейєндопф, якому в усьому так щастить, прямує до ліжка…

…Прокинувся і ввімкнув світло Григорій. Він не пам’ятає, що йому снилося, але по тому, як тоскно стискається серце, розуміє – снилася рідна домівка. Вхопитися хоча б за краєчок цього сну і впірнути в нього назад, бодай уві сні побувати на рідній землі. Він простягає руку, щоб знову погасити світло, і враз її спиняє. Не треба себе розмагнічувати. Зніми з полиці книжку і почитай. Поглянь, скільки в тебе добрих розрадників! Григорій сьогодні ночує в спорожнілій оселі Матіні. Мартін забрав з собою лише кілька медичних довідників, кілька нових журналів. За всім іншим він приїде потім. Розкошуй, хлопче, на всю губу, бери перший-ліпший том, он їх скільки вишикувалося на стелажах. Чи матимеш і ти колись змогу зібрати собі бібліотеку? Григорій підводиться і любовно проводить рукою по спинках книжок. Ось воно, безсмертя! Навічно закарбовані в чорних рядках найтонші порухи людської душі, політ думки, звернені до нащадків сподівання. Матеріалізація особистості автора, вічно присутнього серед живих… Перемагаючи спокусу взяти щось з останніх новинок, Григорій зупиняє свій вибір на всесвітній історії Шлютера. У другому томі йдеться про Німеччину, це саме те, що йому треба. Заглянувши в минуле народу, легше зрозуміти його сучасне. Знову поклавшися в ліжко, Гончаренко заглиблюється в читання. Однак читати таку солідну розвідку в італійському перекладі важко. Явно бракує запасу слів. Григорій плутається в довгих періодах. Щоб збагнути їх зміст, доводиться напружувати увагу, одне речення перечитувати по кілька разів. Книжка лежить на ковдрі розгорнутою палітуркою вгору, а думки вже блукають далеко від неї, линуть слідом за Агнесою, Ірене й Матіні, які зараз десь у дорозі. Раптом спливають у пам’яті побіжно кинуті ним слова в останні хвилини прощання: «Ага, мало не забув: прочитаєте листа, я його лишив у бюварі на столі». Матіні не сказав, від кого лист, а Григорій не встиг спитати, бо вбігла Стефанія, збуджена клопотами, що завжди передують від’їзду, почала наполягати, щоб чоловіки допомогли їй щось спакувати. Так і вислизнули ці слова з пам’яті, могли й зовсім забутися… Кілька аркушиків поштового формату, списаних німецькою мовою. Прочитавши тільки звернення, Григорій глянув на підпис. Лютц! Любий Карл… єдина людина серед зграї хижаків, в яку потрапив Григорій, опинившись у Сен-Ремі.

«Мартін, друзяко, бісів ти хлопець, тобі й невтямки, як я зрадів, діставши твою адресу! – писав своїм розгонистим почерком Лютц. – Стоїть оце навпроти мене пляшка добрячого бренді (з такої нагоди, як зустріч з давнім другом, я дозволив собі таку розкіш), два повних келихи, я потроху відпиваю з одного і цокаюсь з другим, уявляючи, що тримаєш його в руці ти. От тільки не вистачає твоєї сумовито-іронічної посмішки, а вона мені ой як потрібна в моєму собачому бутті.

Товпляться слова й товпляться, просто пхнуться на папір, і я просто не знаю, з чого почати, – стільки поназбирувалося всячини з того часу, як ми з тобою бачились востаннє. Курт, з яким я здибався, розповів мені про твої прикрощі, і я радий, що вони минулися, бо в житті, де все тече і все змінюється, непоправним і справді непорушним є лише одне – смерть. Розповім тобі про безглузду загибель нашого спільного друга Генріха фон Гольдрінга. Випадково мені до рук потрапила паршивенька газетка – випускалася в одному з таборів для інтернованих німців, – з неї я дізнався, що Генріха стратили за збройний напад на солдата окупаційних військ. Повідомлення було офіційним, отже, його вірогідність не викликає сумнівів. Не буду писати, як боляче це мене вразило. Я дуже любив Генріха, хоч, признаюся, не завжди розумів, чим він керується у деяких своїх діях. Та однаково його дружба дала мені дуже багато. І не тільки в цьому справа – взагалі боляче й сумно, коли однією порядною людиною стає на світі менше. Годі, ставлю крапку, бо заяложені сентенції так і бринять на кінчику язика. Краще вип’ю ще раз з тобою, Мартіне, цей келих аж до дна за його пам’ять.

Мабуть, годиться розповісти тобі про себе. Якщо писати лише про факти і події, в які вклалося моє життя, то їх не так уже й багато. Був інтернований, незабаром випустили. Осів у Берліні – його західній частині, бо саме там знайшов свого старшого брата, єдиного, хто лишився живим у нашій сім’ї. Проте з братової домівки довелося втекти, щоб не слухати нудних напучувань добропорядного бюргера. Тепер живу як репетитор в одного з своїх учнів. Ага, я ще тобі не сказав, що викладаю в школі молодим белбесам історію. Заробляю не те щоб багато, а на скромне прожиття вистачає. Тим більше, що за репетиторство одержую кімнату й харчі і, уяви, навіть… ласку господині. Отже, маю коханку, яку не люблю і яка, певно, не любить мене, бо стрибає в гречку з нічого робити, можливо, щоб помститися чоловікові, котрий никає десь по світах. Бридко це все страшенно, а порвати не вистачає сміливості. По-людському шкода жінки, дуже припав, мені до серця хлопчина, лагідний, допитливої вдачі. Він захоплюється живописом, мріє стати художником, тільки навряд батько йому це дозволить, принаймні так гадає Берта…

Ось тобі факти. Нічого особливо страшного ніби й нема. А воно є, Мартін, є! І безсонні ночі, і страх, і сум’яття в душі. Тут уже не відкараскаєшся кількома словами. Погано мені, Мартін, так погано, що й словами не змалюєш! Тому і стоїть оця пляшка на столі, і, признатися, є ще кілька порозтикуваних по схованках, про що моя люба господиня навіть не здогадується. Колись на аеродромі біля Сен-Ремі один з милих наших жартівників спіймав чи то мишу, чи пацюка, я вже не пам’ятаю, облив бідне звірятко бензином і пустив його бігати по льотному полю. А нещасне створіння взяло й шугнуло в літак. І так спритно, що ніхто того й не помітив. Літак, звісно, згорів. Отаке нині коїться і в Німеччині. Злочинні руки не скупляться на пальне, щоб підпалити молоді серця, і буде з того те саме, що сталося на аеродромі,– живі смолоскипи димом пустять все навколо. Я кажу лише про молодь, бо стикаюся з нею найщільніше і вболіваю за неї найбільше. Попри це мучать мене і думки про власну персону. Ти знаєш мою вдачу – тюхтій, і годі! Якби хтось штовхав мене в потилицю, може, й пішов би я проти течії, а тепер тільки й того, що ляпаю руками по воді, не наважуюсь вийти на глибоке. Даремно мої колеги поглядають на мене скоса, з мене боєць, як куля з г…, пробач за таке порівняння… Ех, любий друже, любий друже, думав вилити тобі душу, а слова, мов кістка, застряли в горлянці. Може, тому, що сам не пережував усе як слід? Далебі, так. Тому пробач за це слиняве послання. І не думай, ніби винна витому пляшка, яку я встиг вихилити. Присягаюся, ні! Живи здоровий і напиши мені про себе. Надсилай листи на головпоштамт, до запитання, бо коли писатимеш за місцем мого проживання, лист може потрапити не до моїх рук, а до ніжних пальчиків фрау Берти. Отже, чекаю на відповідь. Обнімаю тебе, друже! Ех, шкода Генріха, так шкода! Пам’ятаєш наші розмови втрьох і суперечки? Ще раз бувай здоров! Зичу тобі повну торбу щастя. Фортуна ж бо проживає в ваших місцях, і до тебе, як до співвітчизника, вона, може, буде милостивіша, ніж до мене. Твій Карл Лютц».

Поволі, дуже поволі згортав Григорій аркушики листа. Бідолашний Карл! Зараз йому нелегко, і це добре. Душевний біль, як і всякий біль, – сигнал, пересторога: чатуй, звідси насувається небезпека! Здоровий організм відповідає на такі сигнали захисною реакцією… Це так, але, щоб мобілізувати захисні сили, найчастіше потрібні й ліки. А він де їх шукає? У пляшці?

Світло в кабінеті Матіні довго не згасало. Григорій никав по квартирі, знов лягав. Роздуми не давали спокою…

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Хейєндопф прагне вловити кита

У пансіонаті на Григорія чекала несподіванка.

Таємниче притишивши голос, господиня повідомила синьйора Фреда Шульца, що протягом сьогоднішнього ранку двічі заходив якийсь іноземець, скоріш за все американець, і дуже цікавився, хто з пожильців-німців у неї зупинився. Вона мусила назвати ім’я шановного синьйора, бо справді ж, з німців живе у неї лише він, а вона жінка самотня і не хоче наражатися на неприємності, бо пансіонат – то її хліб, і коли вона…

– Який він з себе? – перервав її Григорій, намагаючись не виказати свого занепокоєння.

– О, з вигляду дуже пристойний синьйор, такий собі… – Жінка покрутила пальцями, не знаючи, як змалювати іноземця, в зовнішності якого не було нічого примітного. – Середнього зросту, здається, шатен, обличчя, як би вам сказати… Та що ж це я! – схаменулася вона. – Він залишив вам цидулку, ще конверта в мене попросив.

Недбало засунувши листа в кишеню, Григорій піднявся до себе в кімнату і лише тоді надірвав конверт. У ньому була поспіхом написана коротенька записка:

«Отже, ви тепер Фред Шульц? Це завдало мені клопоту, та не зменшило радості від перспективи побачитися з Вами. Слово гонору, це так! Тому рівно о сьомій я зайду потиснути Вашу руку й запросити Вас повечеряти разом десь у гарному куточку. Ол райт! Щиро прихильний до Вас Девід Хейєндопф».

«Хейєндопф? Чому він опинився в Римі і звідки дізнався про мою персону? Бува, не посланець він від Думбрайта?»

Саме таке припущення здалося Григорію імовірнішим, і він подумав, як вдало вийшло, що всі справи злагоджено, і навіть касету з плівкою, на якій зафіксовано списки, передано за вказаною полковником адресою. От тільки як поведеться Джузеппе? Дзвонити на віллу не хотілось, якщо приїхав Рамоні – сам його відшукає, Вітторіо кортітиме дізнатися про наміри Умберто Вісконте. Напевне ж і Лідія, і Джузеппе йому відразу розкажуть про спробу Маріанни накласти на себе руки.

Викликавши покоївку, Григорій послався на телефонну розмову, якої чекає, і попросив подати сніданок до себе в кімнату. Після затишної, обжитої квартирки Матіні, номер у пансіонаті здавався особливо непривабливим з стандартним умеблюванням і стандартними окрасами: неодмінними вазою на круглому журнальному столику і виверженням Везувію на стіні. Мало не в усіх тратторіях, перукарнях, ресторанах, де побував Григорій, вивергався Везувій чи плюскотіли хвилі Неаполітанської затоки. Підморгнувши вулкану, наче давньому знайомому, Григорій заходився біля опалого і прохололого омлету, запиваючи його ріденькою кавою. Їсти хотілося страшенно, – вчора він не повечеряв, і Григорій вже намірився вийти, щоб десь до-справжньому поснідати, але спинив телефонний дзвінок. Рамоні!

З трубки, проте, долинув інший голос. Церемонно вибачаючись, Умберто Вісконте просив шановного синьйора Шульца завітати до нього в пильній справі. Якщо синьйор Шульц буде такий ласкавий, то бажано хоч зараз.

– Безумовно… безумовно, синьйор Вісконте. Вважатиму за свій обов’язок… Ні, машини присилати не треба, адресу я запам’ятав, за кілька хвилин буду.

Умберто Вісконте сам відкрив вхідні двері Григорію і відразу провів його в свій кабінет.

Ще під час першої зустрічі з батьком Маріанни Гончаренка вразило, з якою стриманою гідністю він тримався, незважаючи на всю трагічність обставин, за яких відбулося їх знайомство. Тепер хвилювання Умберто Вісконте теж виказувало лише тремтіння пальців, якими він механічно пересував дрібнички на столі, що потрапляли під руку, та гарячковий блиск очей. Прикривши їх на мить долонею, Вісконте вибачився:

– Даруйте, я цілу ніч не спав, болять повіки.

Григорій розумів – старому просто важко почати розмову, він хоче зібратися з думками.

– Ви не вважатимете мене невихованим і зарозумілим молодиком, якщо я вас попрошу про одну річ? – спитав Гончаренко, бажаючи йому допомогти.

Умберто Вісконте скинув на нього очі, сповнені щирої приязні.

– Я перед вами в неоплатному боргу, синьйор Шульц, ви можете мене просити про що завгодно.

– От саме про цей, як ви його назвали, «борг» я і попросив би вас забути. З телефонної розмови я зрозумів – ви боїтесь мене обтяжити, вам незручно, що я, людина стороння і мало вам знайома, стала свідком подій, які ви бачите в надто трагічному світлі. Це позбавляє наші взаємини звичайної людської простоти. А мені так би хотілося бути корисним і вам, і синьйориті Маріанні! Я в Римі пробуду недовго, але все, що зможу для вас зробити, зроблю з охотою і від щирого серця. Вважатимемо, що з преамбулою покінчено?

– Так, – уперше посміхнувся самими очима Вісконте. – Іноді мовчазна довіра може бути красномовніша за слова.

– Отже?

– У цього негідника лишилося дві записки Маріанни і один лист. Він мусить їх повернути. І хай не посилається, що кудись подів. Такі бережуть кожен папірець, як зброю.

– Рамоні поверне все до клаптика. Передусім він боягуз. Ну, а про те, як примусити його мовчати, ми вже говорили минулого разу.

– Мені сумно, що ви збираєтесь залишити Рим.

– Мені теж. Я тут лишаю кількох хороших друзів.

– Зарахуйте до їх числа і нашу родину. І пам’ятайте: завжди, у всяку пору…

– Спасибі, синьйор Вісконте! Я дуже ціную цю ознаку вашої приязні.

Домовившись зустрітися завтра, Гончаренко розпрощався з батьком Маріанни.

Повертатися до пансіонату не хотілось, апетит чомусь пропав. До ресторану, першого, який трапився по дорозі, його привів уже не голод, а бажання подзвонити на віллу, дізнатися, чи приїхав Рамоні. Замовивши, для годиться, сухого вина і печеню з молодої баранини, Григорій попрямував до кабіни таксофону. Трубку взяли тієї ж миті, ніби на його дзвоник давно чекали. У вуха линула злива запитань, нарікань на терміновість справ, які так невчасно погнали в дорогу, вибачень і прохань приїхати якнайскоріше. Вітторіо явно нервував.

«Нічого, потерпиш… Я ще не такого страху на тебе нажену!» – подумав Григорій, вирішивши не квапитись. Розмова з Рамоні звеселила і повернула смак до їжі. Після омлету, яким його почастували вранці, печеня здалася особливо смачною, вино було терпке і прохолодне. Свідомо затягуючи сніданок, Григорій переглянув ранкові газети і підвівся з місця лише тоді, коли згорнув останню з них.

Рамоні зустрів його докірливим вигуком:

– Це не по-дружньому, Фред, так випробовувати моє терпіння!

– Я затримався у ваших же справах, – підкреслено роздратовано кинув Григорій. – І завдали ж ви мені мороки! Уявіть, батько Маріанни хотів виставити мене головним свідком кримінальної справи, яку намірився порушити.

Вітторіо так прикусив верхню губу, що кінчик носа загнувся вниз, і обличчя відразу набрало хижого виразу.

– Я… я можу подати позов на його донечку. Вдертись до мого дому за моєї відсутності і розіграти таку трагікомедію! На юридичній мові це зветься спробою…

– Ми не в суді, і я не прокурор, отже, давайте говорити на мові людській, – обірвав його Григорій. – Я розумію, вам неприємна ця історія, але будьте ж справедливим: коли дівчина наважується вкоротити собі життя і залишає на столі листа, адресованого в прокуратуру…

– Якого листа? Де він? – сполошився Рамоні.

– Вона забрала його з собою, коли прийшла до пам’яті. Зараз він у батька. А на юридичній мові, до якої ви щойно вдалися, це зветься документом, речовим доказом. Я не помиляюсь? – з невинним виглядом запитав Григорій.

Обличчя Вітторіо скривилось, наче від зубного болю:

– Дурна історія, боже, яка дурна історія! Хотів піти по лінії найменшого опору, а наразився на таку перепону, якої навіть не передбачав; дівочу цнотливість!

Рамоні бідкався з таким щирим жалем, так нарікав на фортуну, що, як він висловився, «підсунула йому пустий квиток», так шкодував за марно втраченим часом, що втратив міру бодай зовнішньої благопристойності. Григорія фізично нудило від його зізнань, і він вирішив покласти їм край.

– Дякуйте богові, що так обернулось! Якби дівчину знайшли мертвою у вас на віллі…

– О-о! – схопившись за голову, простогнав Рамоні. Слідство, допити… І розголос, розголос на всю Італію! Ви врятували мене, Фред!

– Лише наполовину, – холодно зауважив Гончаренко. – Синьйор Умберто в такому душевному стані, що здатний на все.

– Треба щось робити, треба щось робити… Я вимагатиму медичної експертизи, і вона встановить, що я не порушив невинності цієї навіженої, хоч міг би це зробити… У мене є докази, вони доведуть: Маріанна сама чіплялась мені на шию, переслідувала мене листами. О, я з неї і її батечка зроблю посміховисько, виставлю їх на загальний глум, я…

«А ти ще більший негідник, ніж я гадав!»

– На глум і посміховисько ви виставите передусім себе! – не приховуючи гніву, вигукнув Григорій. – Замість пригасити вогонь, ви хочете його роздмухати! Звести нанівець все, чого я встиг досягти з такими зусиллями!

Рамоні принишк.

– Ви… ви вважаєте… є інший вихід? – затинаючись, запитав він.

– Піти на всі поступки, пристати на умови, висунуті синьйором Умберто. До речі, мені коштувало чималих зусиль, щоб вимоги його зробити поміркованими. Інший, зібравши такі матеріали проти вас…

– Які матеріали? – в голосі Рамоні вчувалася тривога.

– Деякі пікантні подробиці вашого парубоцького життя, – навздогад почав перераховувати Григорій, – якісь компрометуючі документи, що викривають вашу участь в діяльності МСІ, і не тільки МСІ, а й зв’язки з існуючими нелегальними організаціями, відомості про заплутаний стан вашої маєтності… Треба думати, він добре обізнаний з вашим досьє через якісь одному йому відомі канали.

І мене це турбує найбільше. Адже варто такому матеріалу потрапити в газети лівого напрямку…

Гончаренко зрозумів, що влучає без промаху, так змінювалося обличчя Рамоні, і стурбовано додав:

– Признатися, я навіть розгубився. Виступаючи посередником між вами і Умберто Вісконте, я наважився на такий крок, бо треба було виграти час, – я керувався почуттям приязні до вас, але зараз мене турбує і власна безпека. Мені не хотілося б, щоб моє ім’я було приплутане до будь-якої історії, і ви розумієте, з яких причин.

Рамоні крокував по кабінету, над чимось розмірковуючи.

– Його умови? – коротко запитав він, зупинившись навпроти Гончаренка.

– Передусім, – почав було Григорій і замовк, бо в двері кабінету постукали.

– Хто там? – роздратовано гукнув Вітторіо і, зачувши голос Джузеппе, який просив дозволу ввійти, сердито крикнув: – Зачекайте! Я зайнятий!.. Отже, Фред, у чому полягають умови Умберто? – знов перепитав він.

– Цілком і назавжди порвати взаємини з його донькою. Не з’являтись там, де буває вона. Жодна душа не повинна дізнатися про те, що тут сталося того фатального дня. Повернути через мене все, що будь-коли писала вам Маріанна. Не потрапляти на очі самому Умберто. Боронь боже озватися про дівчину непоштивим словом. При порушенні хоч однієї з цих умов, він діятиме так, як вважатиме за потрібне. Повірте, мені не легко було його на це схилити. Він вимагав, щоб ви взагалі виїхали з Рима… письмового зізнання від вас у нечесних намірах щодо його доньки… письмових свідчень від мене і всіх присутніх па той час у вашому домі, взагалі поводив себе так, як може поводитися людина, доведена до нестями. Про погрози фізично розправитися з вами я вже не кажу…

Відчувши під ногами твердий ґрунт і зрозумівши, що будь-яка серйозна небезпека його обминула, Рамоні заспокоївся. Перед Григорієм знову сидів пихатий, випещений сибарит – «аристократ духу, римський патрицій», яким Вітторіо прагнув себе показувати.

– Багато галасу з нічого! – кинув він з глузливою зверхністю. – Чи то пак трагедія короля Ліра, що обернулася на фарс. Я і сам обминатиму цю святенницю десятою вулицею! А високомудрого Умберто Вісконте й поготів… Що ж до її писульок – ось! – Рамоні витягнув з шухляди стола листа, написаного округлим, ще учнівським почерком, і дві коротеньких записки. – Візьміть ці епістолярні вправи синьйорити, їх зміст…

– Я не читаю чужих листів. – Григорій згорнув аркушики вдвоє і попросив: – Дайте, будь ласка, конверт! Ось так… Тепер буде пристойніше.

– Звичайно, звичайно, – поспішив погодитись Рамоні, відчувши в голосі співрозмовника іронію. – Як завжди, ви маєте рацію… О Фред, – перейшов на патетичний тон Вітторіо, – мені бракує слів, щоб висловити своє захоплення вами і свою вдячність. Ви справді добрий геній нашої родини! Якби не ваше втручання… страшно навіть уявити, як усе могло обернутися! Я не хотів би, щоб ви потрапили в скруту, та коли таке станеться і я зможу вам допомогти…

Рамоні осідлав нового коника, пришпорив його метафорою про пробний камінь дружби, яким вимірюються глибини людських взаємин, і помчав галопом уперед, не в силі спинити власного красномовства. Григорій давно б пішов, адже листи Маріанни лежали у нього в кишені, та йому конче треба було зустрітися з Джузеппе, щоб перевірити, як той себе поводитиме.

– Дорогий Вітторіо, – не витримав він набридлої словозливи, – мало не забув сказати, що з лікарем Матіні і з Лідією я домовився: вони мовчатимуть. Лишається Джузеппе. Було б добре застерегти і його. Причому зволікати я б вам не радив.

– Він досить розумний хлопець, щоб збагнути це самому, а проте… – Вітторіо натиснув на кнопку дзвоника.

Увійшовши, Джузеппе кинув швидкий підозрілий погляд на Григорія, потім стривожено подивився на свого патрона.

– Пробачте, синьйор Рамоні, я не хотів завадити вашій розмові з гостем і наважився постукати в двері лише тому, що вважав цю телеграму цікавою для вас обох – вона з Іспанії.

Вітторіо взяв довгастий телеграфний бланк і вголос прочитав:

«Прибуду завтра об одинадцятій попередьте Фреда. Нунке».

– Здається, скінчилися мої римські канікули, – зітхнув Гончаренко. – А шкода! Бо встиг я мало: трохи поблукав по музеях, трохи пофотографував… До речі, деякі фото вийшли чудово, і це мене тішить, залишиться згадка не тільки про місто, а й про його людей. Є дуже виразні жанрові сценки. Ви не цікавитесь фотоаматорством, синьйор Джузеппе?

– Один час захоплювався, особливо фотомонтажем. Цікава штука: скомпонувавши кілька невинних фото, за допомогою певних технічних прийомів можна наново все перефотографувати і зобразити все, що заманеться, навіть убивство.

Вони дивились один на одного, приязно посміхаючись, Вітторіо й на думку не могло спасти, що перед його очима відбувається своєрідний ґерць.

– Дитяча забавка, запевняю вас! На такий гачок може потрапити лише невіглас. За допомогою тих же технічних прийомів можна встановити і підробку, – зробив випад Григорій. – Криміналісти набили в цьому руку і легко відрізнять, де фотомонтаж, а де зафіксовано справжні події.

– А втім, я знаю випадки, коли підробки були зроблені так майстерно, що з’явились на шпальтах газет як цілком вірогідні документи, – спробував відбити напад Джузеппе. – Бажане сприймалось як справжнє. Отже…

– Ви на хисткому ґрунті, Джузеппе, і ваші ж аргументи обертаються проти вас. Ми говоримо не про сприйняття дійсності, а про дійсність-факт. А ви плутаєте ці два поняття.

Рамоні підвівся і благально звів руки:

– Синьйори, згляньтеся! Зважте на людину, в якої ані рісочки в роті не було! Я буду дуже вдячний вам, Джузеппе, якщо ви подбаєте, щоб зібрали на стіл. І не забудьте про вино, яке я привіз! – гукнув він уже навздогін секретареві. – Фред, не думайте тікати, ми ж з вами повинні відсвяткувати дві події: те, що владналася ця прикра історія, і те, що Нунке з’явиться завтра, а не сьогодні. Його приїзд, я бачу, вас не дуже тішить?

– Щиро кажучи, ні!.. – Григорій спинився ніби зніяковівши. – Не знаю, як вийти з становища. Я умовив Агнесу Менендос повернутись до Іспанії, щоб негайно там повінчатися, все було ніби гаразд, і от маєте: вона кудись виїхала, не залишивши мені навіть листа. Правда, останні дні я не міг приділяти їй великої уваги, але мусила ж вона хоча б зажадати від мене пояснень, чому так сталося! Не уявляю, що трапилось, не збагну, як я зможу виправдатись перед Нунке.