Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 34 страниц)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Одного зимового дня…

Ранок нового дня. Для кожного він починається по-своєму, хоч ці відмінності і не впадають одразу в око, настільки все навколо підпорядковане загальному ритму. Одні вже пораються біля своїх верстатів, інші тільки прокинулись і тепер поспіхом снідають, щоб не спізнитись, бува, до своїх канцелярських столів. Треті…

Навпроти стола слідчого сидить відомий в районі Нойкельна дантист, гер Штаубе. Це літній чоловік з обличчям нічим особливо не примітним, хіба що якоюсь недовершеністю всіх рис: ніс з горбинкою міг би бути гарним, якби не розпливався на кінчику, малюнок уст здається розмитим, округле підборіддя губиться в брижах шкіри, що півколом нависає над комірцем. Сонний, благодушний вираз. Лише в очах, напівсхованих під набряклими повіками, причаїлось сторожке напруження.

– То як, Штаубе, ви й надалі заперечуватимете очевидність фактів?

– Гер слідчий, мій арешт – жахливе непорозуміння. Можливо, я був не досить розбірливим у виборі знайомих, дещо зловживав спиртним, іншими збуджуючими засобами. Я людина літня, у мої роки мимохіть вдаєшся до таких збудників, коли відчуваєш, що твоя пора минула, а радощі життя ще знаджують, може, більше, ніж колись, бо бачиш, як швидко насувається страшна самотність старості і неминучість цілковитого зникнення. От і прагнеш забрати від життя все, що воно ще може дати.

– Будемо говорити про факти, а не про психологічне їх умотивування. Отже, ви визнаєте, що були не досить розбірливим у виборі знайомих. Кого саме ви мали на увазі?

– Нікого персонально, просто висловив таке припущення, а припущення – ще не зізнання, як ви щойно сформулювали. Двері мого дому були широко відкриті, можливо, – підкреслюю це слово, – можливо, хтось із моїх гостей у чомусь і порушував існуючі закони. Але це ще не означає, що до його махінацій був причетний і я.

– Ви могли б полегшити своє становище, Штаубе, назвавши своїх спільників і чесно визнавши власну провину.

Ваші просторікування про такого собі старіючого Фауста щонайменше наївні.

Брови Штаубе поповзли вгору, та напівдорозі, ніби зламавшись, опустилися вниз, немов арештованому забракло сил навіть дивуватись.

– Не розумію вас, гер слідчий! Спільники… провина… Повторюю: мій арешт – суцільне непорозуміння.

– Отже, до спекуляцій на чорному ринку ви не мали ніякого відношення?

– Лише як споживач. Таке дозволяють собі майже всі: сигарети, трохи кави, кілька бляшанок згущеного молока, бекон. Ви знаєте, як важко дістати щось з продуктів… Я непогано заробляю і можу не обмежувати себе бодай у їжі…

– Свідчення ваших, як ви їх називаєте, знайомих говорить про інше.

– У кожного своє розуміння честі. Я, наприклад, не наважився б обмовити когось, хто користувався моєю гостинністю.

– На деякий час облишимо це питання. У вашій книжці для нотаток зазначено кілька прізвищ і адрес. Хто ці люди?

– Ви самі бачите, мій нотатник геть списаний. У мене була досить широка практика. Певно, це пацієнти, що записалися колись на прийом. Точно не пам’ятаю.

– Записи надто свіжі, щоб посилатися на забутливість.

– А проте це так. На превеликий жаль…

– Спробую поновити ряд обставин у вашій пам’яті. – Слідчий натиснув на кнопку дзвінка й наказав конвоїрові, що зайшов:

– Введіть, будь ласка, свідка… Гмм… хоча б цього. – Не назвавши прізвища, він написав його на клаптику паперу.

Непомітна гра м’язів під шкірою на мить змела з обличчя Штаубе вираз сонної байдужості, очі гостро блиснули, та важкі повіки враз пригасили цей погляд, уста обм’якли і застигли в зневажливій посмішці.

Той, хто зайшов до кабінету слідчого, набув, очевидно, неабиякого досвіду в стосунках з правосуддям. Похапливо і запобігливо вклонившись слідчому, він застиг у позі напруженого чекання, весь пройнятий бажанням довести своє каяття, відмежуватися від вчиненого, спробувати – в котрий уже раз! – покінчити з минулим. Присутності третього в кімнаті він, здавалось, не помічав.

– Сідайте, Ріфке, і скажіть: ви знайомі з цим паном?

– Ще б пак! Я працював у Штаубе одним з контрагентів.

– У дантиста? Які ж функції ви виконували?

– Вони не мали нічого спільного з його лікарською практикою. Ми скуповували або продавали дефіцитні товари, залежно від кон’юнктури на ринку.

– Хто це «ми»?

– Такі, як я. Хто не мав власного капіталу, щоб широко поставити справу і витримати конкуренцію.

– Що ж це вам давало?

– П’ятнадцять відсотків від загального прибутку, якщо не брати до уваги витрат на вино, жінок і всі інші забави, як називав їх Штаубе. О, він міг і з мертвого витрусити грошики! Та й то сказати: дурні гроші по дурному й витрачаються. Одержуєш свою пайку, думаєш, нарешті щось маєш, а на кінець вечора залишаєшся ні з чим. Особливо хто мав пристрасть до білої згуби.

– Тобто наркотиків?

– Атож.

– Хто їх постачав?

– Ця комерція проходила повз нас. Очевидно, американські хлопці, які розважалися у Штаубе. З певністю можу сказати лише про сержанта Петерсона, бо на власні вуха чув, як той посварився через порошок із своєю любкою. Сп’яніла теличка почала брикатися, кричала, що з неї досить, що вона розповість про все, коли завтра ж він не стане з нею до вінця.

– Як звали дівчину?

– Клархен. Справжня теличка, яку зграя вовків відрізала від череди.

– Чим же скінчилася сварка дівчини з сержантом?

– Сварку залагодив Штаубе: гримнув на Петерсона, пообіцяв Кларі напоумити його, визвався стати їй за весільного батька. Що було потім, не знаю, бо незабаром пішов.

Слухаючи розповідь Ріфке, слідчий раз у раз позирав на Штаубе. Той засовався на стільці, рвонув комір сорочки. Багровим стало не лише обличчя, а й великі залисини, рясно зрошені дрібними крапельками поту. Він цівочками стікав на скроні, котився по щоках, розмиваючи машкару благодушшя, нап’яту на твар хижака. І коли перший напад люті минув, коли фарба з виду схлинула, обличчя Штаубе постало в усій оголеності своїх рис.

– Ну, Штаубе, це тільки перший свідок. Може, ви самі розкажете про свою різнобічну діяльність і про те, куди поділася Клара?

– Заберіть спочатку цього покидька, – прохрипів Штаубе…

… Дружина Нунке, Берта, закриває кришку великої валізи й знесилено падає на стілець. Оце і все! За годину відходить поїзд на Гамбург, куди вона їде разом з дітьми до батьків, гнана страхом, горем, почуттям власної нікчемності, відразою до чоловіка. Їй здається, що в цих валізах і сумках поховане все її минуле, а не ті речі, які вона вирішила взяти з собою, щоб мати найнеобхідніше. Бо вона сюди не повернеться. Надто багато душевних зусиль коштувало їй їх родинне життя, яке вона, всупереч здоровому глуздові, ліпила з уламків розтрощених надій. Йозеф не став їй другом, не зміг стати справжнім батьком для своїх дітей. Він навіть не приїхав на похорон старшенької, Ліз. А потім повернувся до своєї господи як володар, котрому мусять коритися всі. Свою молодість вона витратила на вічне чекання короткочасних побачень, нашвидкуруч написаних листів. Тільки зустрівшись з Карлом, зрозуміла, що взаємини між чоловіком і жінкою можуть бути іншими. Єдиний короткочасний роман у її житті. Та він перекреслив усе, чим вона досі жила. Показав їй всю фальш її становища вічної солом’яної вдови, вбогість світу, де Берта оберталась. У глибині душі Йозеф, можливо, й здогадується про справжні взаємини дружини з вихователем сина, та він цього не виказує, не дозволяє собі заглиблюватись у це. Ще б пак! Нащадок старовинного прусського роду фон Кронне і поруч якийсь жалюгідний викладач історії. Нонсенс! У родині фон Кронне не могло такого статись. Перед очима Берти постає обличчя чоловіка: самовпевнене, випещене, з холодним полиском очей. Який він огидний, боже, який він бридкий! Якщо порівняти з Карлом…

З їдальні долинає дзенькіт, каверзливий голос Труди, насмішкуватий сміх Ганса. Щільніше запахнувши халат, Берта вибігає до їдальні. На підлозі лежать друзки розбитої чашки, передня пілка платтячка Труди залита молоком.

– Пробачте, фрау, – виправдовується покоївка, – дівчинка відштовхнула чашку…

– Бо я не хочу молока, а хочу кави, як у Ганса, – вередливо хлипає Труда.

– Я мужчина, а ти дівчина, – з погордою кидає Ганс.

Діти ладні зчепитися в сварці, та Берта рішуче виряджає Труду з-за стола, наказавши покоївці, щоб та переодягнула дівчинку в нову суконьку.

– А ти допивай свою каву, бо зараз приїде батько. Не вистачає, щоб ви посварились наостанку, – кидає Берта синові й ніби ненароком бере покладену біля прибору чоловіка свіжу газету.

Можна було б тут-таки, в їдальні, сісти і проглянути її, та чоловік от-от має прийти, а Берті не хочеться, щоб Йозеф застав її за таким заняттям. Вона швидко йде до туалетної, відкручує кран, сідає на край ванни. У дзюркоті потужного струменя води не чути шелесту газетних сторінок. Берта перегортає їх одну за одною, поспіхом проглядаючи вміщені матеріали, хоч знає: те, що вона шукає, скоріш за все міститиметься на передостанній сторінці. Ось і вона. Повідомлення про вбивство якоїсь Клари Нейман. Коментарі до нього й фотознімки забирають мало не всю сторінку. Берта лише ковзнула поглядом по цьому матеріалу. Її не цікавить ця чергова сенсація, в неї нема часу вболівати над долею дівчини, очі її вже прикипіли до іншого. Сьогодні текст під рубрикою «З залу судових засідань» набрано нонпареллю, хоч він і так незвично куций: короткий звіт про перебіг процесу групи підроблювачів чеків… Кілька оповісток про розгляд наступних справ… Повторний виклик відповідача Пауля Зігеля за позовом Гейнца Зігеля… Рубрика поліцейської хроніки ще лаконічніша: загублено портфель з діловими паперами, тому, хто його знайде, буде видано грошову винагороду…. Прикмети осіб, що їх розшукує поліція… Хвалити бога – все, більше нічого! Знов нічого. Жодного слова про таємниче вбивство в гаю біля Карова.

Берта з полегшенням зітхає, хоче підвестися і раптом відчуває, ніби всю її обдало окропом, так паленіє її шкіра від пекучого сорому. Підставивши руку під струмінь води, вона прикладає мокру долоню до чола, проводить нею по обличчю. «Я, мов Пілат, прагну вмити руки, а це ж через мене загинув Карл! Якби я не прийшла того вечора, він зостався б удома і тоді б його не перестріли вбивці…» Ці слова звучать в її мозку день у день, іноді, залишившись сама, вона шепоче їх уголос. Так їй легше. Якби можна було прокричати ці слова на весь світ, якби вона наважилась подати свідчення! Розповісти про пивну, про людину, що підійшла до їх столика, того незнайомця, який вийшов перед ними і порався біля довгої чорної машини, про шофера таксі… Тоді б, може, знайшли тих, хто вбив Карла.

Але вона боїться, вона тремтить від самої думки, що її допитуватимуть, примусять виступити прилюдно, що її ім’я з’явиться в пресі. Ніколи, ніколи вона не наважиться на таке, як не краятиме їй серця туга за Карлом.

Припавши головою до раковини вмивальника, Берта плаче. За її спиною невпинним струменем б’є вода, заглушуючи стукіт у двері ванної.

– Берто, поквапся! Ми можемо спізнитись, – голосно гукає Нунке.

– Зараз. Накажи подавати на стіл.

Перш ніж вийти до їдальні, Берта споліскує і припудрює обличчя, та Нунке відразу помічає заплакані очі дружини. Це тішить його самолюбство.

– Ну-ну, годі ж бо! – поблажливо каже він. – Не назавжди ж ми розлучаємось.

– Авжеж, – холодно кидає Берта і поспішає сісти, щоб уникнути традиційного дотику його губів до свого чола.

– Ти сердишся, що я вас відсилаю? Але я дбаю насамперед про тебе, про твій спокій. Ще невідомо, як повернуться справи далі. Може статися…

– Облишмо цю тему! Я наперед знаю, що ти скажеш, і в усьому з тобою згодна… Так, я вчинила нерозважливо, та не можна ж вічно про це нагадувати! – У голосі Берти звучить безмежна втома, і Нунке утримується від дошкульної репліки, що проситься йому на уста.

– Ми обоє стали надто дражливими, а тому й несправедливими одне до одного, – примирливо зауважує він. – Короткочасна розлука буде корисною навіть з цього погляду. Здаля краще оцінюєш не лише свої помилки, а й вчинки іншого. Я гадаю…

Поява покоївки, що вносить тацю з сніданком, перериває цю нестерпну для Берти розмову. Продовжити її або почати наново в Йозефа просто не буде часу. Хоч як кортить йому чи то виправдатись, чи то ще раз утвердити незаперечність свого авторитету. Скоріше останнє. Напевне останнє. Принизливе почуття цілковитої залежності від волі чоловіка охоплює Берту з новою силою. За п’ятнадцять хвилин вони мають виїхати на вокзал. Ці чверть години ще можуть круто змінити її життя. Варто їй тільки заявити про намір лишитися, щоб виконати свій обов’язок щодо Лютца.

Чотирикутник вікна, налитий густою синню, поступово світлішає. Григорій навмисне не запинає його шторою, щоб не проспати. Ось уже зо два тижні як йому доводиться підводитись раніше звичайного, коли б він не поклався в ліжко. Бо генерал приходить до кав’ярні рівно о дев’ятій.

Григорій сам не певен, чи вийде щось з його задуму. Змушений почати тверезе життя, старий Воронов став дражливим і похмурим, втратив колишню балакучість. Його приязнь до Фреда Шульца теж немовби зникла. Григорій не квапив подій. Зустрівшись з старим у кав’ярні, він удав, ніби дуже поспішає, швидко поснідав і, лише простуючи до виходу, на хвилинку зупинився біля його столика, щоб висловити своє задоволення з їх випадкової зустрічі і щирий жаль, що вони так і не поговорили до ладу.

– От і здійснилась моя мрія – я вдома. Та, уявіть собі, почуваю себе наче чужинець. Надто безцеремонно поводять себе американці. Так і здається, ніби в кожному з них сидить маленький думбрайт, що так уївся всім нам у школі під Фігерасом. На щастя, моя теперішня діяльність – поза сферою впливу нашого колишнього боса.

– Ви так гадаєте? – хмикнув генерал. – Вони допались до своєї частки пирога і зжеруть її до крихти з такою начинкою, як і ми з вами. А втім, яке це має значення? Так уже створено світ, що одні пожирають інших, аж поки і їх не проковтне ще хтось.

Генерал похмуро замовк і почав копирсатися виделкою в тарілці.

У наступні дні Григорій приходив до кав’ярні то до дев’ятої, то значно пізніше, але завжди так, щоб устигнути перекинутися з генералом кількома словами. І поступово серце старого відлюдника стало відтавати. Тепер він сам шукав товариства Шульца, бо той не вихвалявся перед старою людиною, як інші, а вмів уважно вислухати, додати й від себе перцю до його саркастичних тирад, кинувши влучний дотеп. Кілька разів старий зубр царської розвідки Воронов і молодий німець Фред Шульц снідали за одним столиком.

До думки використати генерала і цим відвести підозри від Домантовича полковник Горенко спочатку поставився скептично.

– Авантюра, Гончаренко! Не будемо ж ми Воронова викрадати, ви знаєте: до таких методів ми не вдаємося. Припустимо, він сам поткнеться в нашу зону. На якій підставі ми можемо його затримати, яке конкретне обвинувачення висунути проти нього? Кордони між зонами відкриті, а він надто метикований, щоб доброхіть дати зізнання. Кожне наше звинувачення ми мусили б довести документально, чуєте, документально. А що ми маємо? Уявляю, який галас знімуть Думбрайт, Нунке і іже з ними: порушення статуту Контрольної Ради… Зазіхання на права вільної людини… Знущання з немічного старого… Й таке інше з їхнього арсеналу.

– А якщо він з’явиться до вас сам? Та ще прихопивши матеріали, що викривають діяльність школи?

– Фантазія! З якої причини він з’явиться до нас? З палкої любові до Радянської влади?

– З ненависті до тих, кому служить тепер. З підсвідомої туги за рідною землею. З усвідомлення власного краху і бажання наостанку зробити красивий жест.

– Ви романтик, капітане! І намагаєтесь знайти психологічні глибини там, де є тільки стареча буркітливість. Спробуйте поглянути на свою пропозицію тверезими очима. Скільки відсотків за те, що Воронов наважиться на такий крок?

– Небагато, відсотків з десять, якщо генерал лишився таким, яким я його знав. І, може, всі п’ятдесят, коли взяти до уваги все, що з ним сталося.

– Гмм… Боюсь, що риск себе не виправдає.

– І все ж ми мусимо на нього піти. Іншого способу відхилити від Домантовича загрозу викриття я не бачу. В школі цілком слушно прийшли до висновку, що хтось систематично попереджає наших про заслану агентуру, і пильно придивляються до кожного, хто мав відношення до підготовки диверсійних груп і окремих агентів. Підозра насамперед упала на Михайла, за ним почали невідступно стежити. Природно, чому в центрі уваги опинився саме він: людина вже раз зрадила власну країну – так вони принаймні вважають – чому б їй не зрадити й чужу, купивши в такий спосіб можливість повернутися до своїх… Як ми можемо вплинути на хід подій? Аж ніяк. Врятують становище лише незаперечні докази того, що зраджував інший. Кандидатура Воронова для цього найбільш придатна. саме через свою несподіваність. Генерала поки що не беруть на підозру. Набувши цироз печінки, позбавлений можливості шукати розради в чарці, він перебуває в стані постійної депресії. Думбрайт ще в Іспанії збирався його усунути, як непотрібний баласт, та і в цьому тепер відпала потреба – навіщо бруднити руки, коли й так усе йде до неминучої розв’язки. Чекаючи її, його просто ігнорують. А це боляче б’є по самолюбству старого. Якщо його обережно наштовхнути на думку взяти реванш…

– Реванші бувають різні. Може, він схоче підняти свої акції, викривши того, хто намовляв його на такий крок, тобто вас, капітане?

– А я не намовлятиму, просто спрямую його думку в потрібному нам напрямку.

Вони ще довго сперечалися, зважували, прикидали і врешті прийшли до компромісного рішення: Григорій спробує промацати генерала, а полковник тим часом відшукає в архіві аналогічну справу і подбає, щоб особа, яка прийшла з повинною, виступила у пресі. Відштовхнувшись від цього матеріалу, можна буде почати вирішальну розмову з Вороновим.

Газета з таким виступом ось уже третій день лежить у Григорія в кишені. Стримуючи нетерпіння, він навмисне два ранки не заглядав до кав’ярні. Старий, з усього видно, звик, що вони снідають разом, йому не вистачатиме звичного співрозмовника. Ех, Воронов, бідолаха Воронов, позбавлений рідного гнізда! Не все людяне в твоїй душі остаточно вмерло. Під попелом спалених мостів ще жевріють жаринки, що печуть твоє сумління.

З каламутного неба сиплеться лапатий сніг упереміш із дощем. Мокра маса налипає на вітрове скло, «двірники» ледве її розсувають. Це дратує. До різі в очах доводиться напружувати зір, щоб не наскочити на іншу машину чи котрогось з перехожих.

Григорій ніколи не зупиняв машини біля кав’ярні,– залишав її десь на підступах до місця своїх зустрічей з Вороновим, на одній з бічних вулиць чи завулків. Сьогодні він зупинив її ще далі. Хотілося пройтися, щоб відсвіжилася голова, ослабилося нервове напруження, викликане їздою майже наосліп. І справді, ледве він пірнув у снігову круговерть, як повернулася впевненість у собі, з’явилась якась особлива легкість рухів. Дощ зовсім ущух, сніг став легшим, кружляв у повітрі великими білими метеликами, перш ніж упасти на землю.

До кав’ярні Григорій прийшов заліплений снігом, зате радісно збуджений – утому мов рукою зняло. Скидаючи верхній одяг у невеликій гардеробній, він ще здаля, крізь відчинені в зал двері, побачив на звичному місці знайому постать. Генерал сидів у пальті, тепер занадто для нього широкому, і був схожий на великого хворого птаха з настовбурченим пір’ям. Як ніколи, йому пасувало зараз прізвисько, одержане в школі під Фігерасом. Справді, Ворон! Старий, наїжений, з гострим видовженим дзьобом, що ось-ось розтулиться, аби хрипко каркнути, а може, й боляче вщипнути простягнуту руку.

Побачивши Фреда, він не змінив пози, не повернув голови, лише блимнув у його бік одним оком, скоріше сердитим, ніж привітним.

– А, знайшлася пропажа! – буркнув Воронов застудженим голосом і раптом щосили гаркнув, звертаючись до кельнера: – Ей, кави! Та гарячої, чорт забирай, а не тепленької бурди! – Голос його гучно прокотився по порожньому в цей час приміщенню, та на останніх нотах зірвався, заключні слова речення нагадували рипіння немащеного воза. Піднявши руку до горла, генерал поставив долоню ребром – ситий, мовляв, усім по заставки. Потім прохрипів: – Ось де сидить у мене ваш Берлін з його клятим кліматом! Ліпить, ліпить казна-що замість снігу!

– А я люблю перший сніг. В Росії я навчився любити зиму.

– Свят-свят-свят… Перший німець, від кого таке почув! Ні, тільки вдуматися: німець і вихваляє зиму! Не кажіть такого хоч прилюдно, вас же четвертують!

– Не забувайте, на Східному фронті я майже не був, з генералом Морозом не встиг познайомитись, як інші мої співвітчизники. А те, що я бачив…

– Бачити мало, треба відчути, а для цього ви, німці, ще мало каші з’їли. Ех, трійка, вкатана дорога, неозорий простір куди не глянь! Коні не мчать – летять, сніг зривається з-під копит, мов іскри, і навколо теж усе іскриться, немов міняться на білому убрусі дрібні діаманти. Вітер обпікає обличчя, у вухах свистить, груди розширюються, наче ти вже не звичайна людина, а велетень, здатний вмістити в себе і дорогу, і небо, і неосяжність простору, і ліс, що ген бовваніє на виднокрузі… М-да… Не бачити мені цього, не відчути бодай ще один раз. Знаєте… – Воронов урвав мову, бо знову закашлявся, надсадно, наче бухкаючи в бочку.

Григорій підвівся:

– Справді, вам треба випити гарячого. Піду покваплю кельнера.

Та кельнер уже прямував до їхнього столика, несучи паруючий кавник.

– Пробачте, – вибачився він, – довелося закип’ятити воду і заварити наново. Крадькома від фрау Емми… – додав пошепки. – Вона, нівроку, скупенька.

Григорій розуміюче посміхнувся й тицьнув кельнерові в руку досить крупну купюру.

– Це за нову заварку і добре обслуговування мого приятеля надалі. Зрозуміло?

– О! Сподіваюсь, шановний пан не буде в претензії.

– Ви що, збираєтесь знову кудись подітися? – запитав Воронов, коли кельнер відійшов. У голосі старого вчувалися тривожні нотки.

– Справи. Щойно повернувся з східної зони, а, виявляється, доведеться знову їхати майже туди ж, звідки приїхав. Он як буває, коли звіришся на клієнта, який ладен сприйняти бажане за існуюче.

– І що ж ви бачили під час поїздки?

– Я там не вперше, в мене притупилося почуття новизни вражень. Живуть, відбудовуються, мітингують… Треба визнати, дечого вони досягли. За допомогою росіян, звичайно. Здається, у них там цілковита злагода. Ось вам ще одна загадка слов’янської душі. Звідки в них ця відхідливість, як ви гадаєте?

– З наївності. Своєрідне місіонерство неофітів, що, схилившись перед новим ідолом, прагнуть повернути в свою віру сусідні племена і народи, оскільки їх нинішній бог – то найкращий з богів. Тож женуться за бажаним, нехтуючи існуюче. Єдину справжню реальність. До того ж препогану.

– Але ж ця реальність – не статичне поняття, вона теж безперервно змінюється. Отже…

– Ілюзія, Фред, ілюзія. Змінюється, як жменька зерна під товкачем у ступі. Ударив товкач – і зерно посунулось, переміщуючись, підняли – ще раз змішалося, ховаючи під собою кільканадцять потрощених зерняток. І так увесь час, аж поки не перетолочать усю жменю на борошно, що піде на поживу комусь, хто, в свою чергу, потрапить у ступу історії. Ось і всі зміни. Завжди одне, від віку й до віку.

– Аналогія – не доказ, генерале, а людство – не купа зерна. Людина має розум, волю, здатність почувати і відчувати, обирати собі шлях, об’єднуватись і роз’єднуватись в ім’я якоїсь мети.

– А що таке мета? Ілюзія для дурнів, що не збагнули основного: над людиною тяжить передусім фізіологія. Кожен з нас – то замкнена система, всунута у шкіряний мішок. І коли в цій системі псується, скажімо, печінка чи нирка, людина вже ніщо, розумієте, ніщо, з її розумом, почуттями, прагненнями. Бо її розум, почуття, прагнення – все залежить тепер від тієї клятої печінки, що поволі виводить з ладу кожен з органів, замкнених у тому шкіряному мішку, що звався колись Шульцем чи Вороновим. Отак-то, мій молодий, романтично настроєний друже! І давайте вип’ємо ще по чашці цієї чорної бурди, – вона заміняє мені тепер алкоголь! – щоб до вас якнайпізніше прийшов час усвідомлення цієї єдиної істини.

Григорій розумів, що їхня розмова розгортається в зовсім небажаному напрямі, і вперше у нього ворухнувся сумнів в успіху свого плану. Втеча у хворобу! Читаючи колись працю з психології, він натрапив на такий термін, що визначає стан людини, для якої поза межами її захворювання не існує нічого. Цілковита байдужість до всього, не пов’язаного з власного персоною. Активність спрямована лише на те, щоб полегшити власні страждання, часом навіть вигадані. В таких випадках людина не здатна на будь-яку дію… Як повертали до нормального стану таких хворих? Григорій намагається пригадати і не може, скільки не напружує пам’ять. Достобіса готові рекомендації! Поміркуй-но сам! Потурати в таких випадках не можна. Це призвело б до посилення внутрішньої ізольованості, отже, й поглиблення хвороби. Звичайна психотерапія, очевидно, теж не допоможе. Потрібні дієвіші засоби. Наприклад, шок, те, що вразило б своєю виключністю. Рука з кавником застигає над чашкою, обличчя мимохіть виказує приховане хвилювання. Генерал спочатку похмуро чекає, потім здивовано дивиться на свого співрозмовника.

– Фред, що це з вами? Яка муха вас укусила? – запитує Воронов нетерпляче.

Рішення у Григорія вже визріло. Він здригається, на обличчі в нього замішання, вагання.

– Пробачте, замислився… Знов згадалася одна річ, яка мене давно мучить…

– Якщо вам потрібна порада… Я ще не остаточно здитинився, як вони гадають, маю чималий досвід. Вважатиму себе щасливим, коли він стане вам у пригоді… – Забувши про каву, Воронов уп’явся в обличчя Григорія стривоженим поглядом. – Ви завжди ставилися до мене добре, повірте, я вмію це цінити…

Якби можна було поговорити з старим відверто, не вдаючись до хитрощів! Може, саме така відвертість вплинула б на нього, примусила б озирнутися назад, засудити минуле, спробувати його спокутувати… Та Григорій не має права ризикувати, бо йдеться не про його власну долю. Повільно, наче перемагаючи сумніви, він каже:

– Не знаю, чи маю я право… чи годиться мені… чи… – Фраза уривається, висне в повітрі, як величезний запитальний знак біля нерозв’язаного завдання. Фред Шульц, завжди впевнений у собі, поводиться незвично нерішуче.

– Та ну ж бо! – квапить генерал. – Усе, що ви мені скажете, лишиться між нами.

Фред Шульц довго розминає сигарету, аж поки вона не ламається, сердито жбурляє її в попільничку, витягає з пачки іншу, ляскає по кишенях, шукаючи запальничку. Механічність його рухів свідчить про граничне збентеження. Тривога мимохіть охоплює і Воронова.

– Я не заслуговую на вашу довіру? – ображається він.

– Річ в іншому, не в вас, а в мені. Надто довго, я мовчав, пропустив зручну нагоду з вами поговорити, а тут наспіла поїздка в Італію і ми взагалі не бачились. Зустрівши вас випадково в цій кав’ярні, я відразу хотів усе вам розповісти, та не повернувся язик. Тепер признаюся: мені зовсім не з руки тут снідати, та я вертався й вертався сюди лише для того, щоб скинути з душі тягар, який мене гнітить. А, виявилося, не так легко побороти сором, почасти і страх перед Думбрайтом і Нунке, котрі можуть звинуватити мене у викритті службової таємниці, якщо ви прохопитесь про нашу розмову хоч словом.

– Я ж пообіцяв: усе лишиться між нами.

– Мені доведеться повернутися до подій у Фігерасі. Пам’ятаєте, як прикро вразив начальство несподіваний від’їзд патронеси до Італії?

– Ще б пак!

– А знаєте, що його прискорило?

– Вона давно мріяла про поїздку в Рим. І коли Ірене погіршало, це стало в неї нав’язливою ідеєю.

– Помиляєтесь. Вона виїхала стрімголов, крадькома, дізнавшись про загрозу, що нависла над її донькою. При мені відбулася розмова між Нунке і Думбрайтом, під час якої наш бос з цинічною відвертістю радив прискорити хворобу дівчинки, бо, як він висловився, зайве зволікання фатального кінця – свідчення найгіршого ґатунку сентиментальності. Переказую його слова буквально.

– Неймовірно! Підняти руку на таку крихітку, й без того скривджену долею?!. Та останній з гангстерів на це б не наважився!.. Ви щось наплутали, Фред, таке просто в голові не вкладається… Ірене… з її ясним поглядом, з милим личком, дзвінким голосочком… Ні, ні, ні! – вигукнув Воронов, плечі йому затремтіли, наче його велике схудле тіло почала тіпати пропасниця.

Григорій знав, що боляче вразить старого, але на таку бурхливу реакцію не сподівався. Мабуть, і розповідь про намір Думбрайта «усунути» самого генерала не справить такого враження.

І справді, дізнавшись про це, Воронов лише вилаявся, вітіювато і не зовсім цензурно, а потім знову завів мову про Ірене.

– Ну, хай уже мене він збирався прибрати як небажаного свідка. Але чим завадило йому дитя? Ні, це не мерзотник і гангстер, а щось більше – потвора в образі людському, моральний виродок. Його до божевільні треба замкнути! Ні, не до божевільні, а просто знищити, мов скаженого пса. Хай начувається, я йому віддячу! Не знаю як, у який спосіб, але віддячу. Скінчиться його кар’єра! Не дивіться на мене так, я до вбивства не вдамся. У мої часи розвідників не добирали серед майстрів мокрих справ. Ми змагалися в спритності, у вмінні точно аналізувати розрізнені факти.

Григорій не слухав, що говорив далі Воронов, пойнятий раптово люттю. «А себе ти не зараховуєш до вбивць. У тебе, бач, руки чисті. Ти лише готував убивць і диверсантів, засліплений ненавистю до свого народу. І тобі байдуже до того, що з їхньої вини можуть загинути сотні, а може, й тисячі радянських дітей, коли здійсняться плани того ж таки Думбрайта. Якби не Домантович, кинути б це тобі зараз у пику, плюнути й податись геть. І даремно ви, високорозумний товаришу Гончаренко, вважали себе провидцем людських душ, вбачаючи складну душевну боротьбу там, де існує лише порожнеча збанкрутілої, але нерозкаяної людини…»

Виговорившись, Воронов замовк, поринув у важку задуму. Григорій теж не подавав голосу, подумки картаючи себе за легковірність, почуття поблажливого жалю до старого Ворона, що інколи прокидалось в його серці всупереч здоровому глуздові. А може, він усе-таки не помилився? Так чи не так, а відступати тепер пізно: обізвавшись грибом, лізь у кіш!

– Я вважав за свій обов’язок вас попередити, – озвався нарешті Григорій стримано і холодно. – Раджу бути обачливим… До речі, Нунке мені розповідав, ніби Думбрайт знову взявся за реорганізацію. В якій мірі це стосуватиметься вас?

– На мене дивляться, як на півпокійника, тому зовсім не чіпають. От іншим зараз непереливки. Особливо Домантовичу – його та ще радиста, що з Латвії, тримають під постійним наглядом. Під різними приводами обом фактично забороняється вихід за межі школи. Дурна політика! Ніби провали наших агентів для керівників школи – первина.