Текст книги "Над Шпрее клубочаться хмари"

Автор книги: Юрий Дольд-Михайлик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 34 страниц)

– Вайса? Я саме про нього і хотів з вами поговорити. Мене дивує його поведінка: то ходив за мною буквально назирці, кроку не давав ступити, то раптом заявив, що натрапив на слід падре Антоніо і на день-два виїздить кудись на південь. Затримати його я не наважився – мені весь час здавалося, що він має якісь особливі повноваження Думбрайта.

Почувши ім’я Думбрайта, Нунке скривився, ніби проковтнув добру порцію оцту. Григорій на це й розраховував: він знав, яка прихована вперта боротьба точилася між начальником школи і босом, і ще раз підкреслив:

– Для мене не буде несподіванкою, якщо він доповість Думбрайту…

– Доповість Думбрайту? – ошелешено вигукнув Нунке. – Та ви при здоровому розумі? Ви що, не читали сьогоднішніх газет? Мертві не доповідають, хоча, бува, і свідчать проти живих!

З тої поспішності, з якою Шульц кинувся до розгорнутої на столі газети, Нунке зрозумів – Фред справді ще нічого не знає.

Забувши про Нунке, Григорій уп’явся очима в репортаж, потім схопив другу газету, третю… У різних варіаціях, але всюди писалося про одне, тотожні були й фотознімки.

– Неймовірно! – з щирим подивом вихопилося в нього. – Неймовірно і незрозуміло!

Після першого приголомшення, після вибуху гніву Нунке почав приходити до тями, в пам’яті заднім числом спливла кинута Шульцем фраза, на якій він спочатку не зафіксував своєї уваги.

– Ви кинули такі слова, Фред, – сказав він з притиском: «Якщо він доповість Думбрайту…» Що ви хотіли цим сказати?

– Я вже доповідав вам по дорозі з аеродрому: на пошуки адреси готелю, де зупинилась патронеса, я витратив мало не півтора дні. Коли ми разом з Рамоні з’явилися в готель, з’ясувалось, що в Римі Агнеса зупинилася проїздом і за дві години до нашого приходу вирушила до Швейцарії. Вайс з якоюсь дивною підозрілістю поставився до цього і заявив буквально таке: «Цікаво, як сприйме це Думбрайт…» При цьому він так багатозначно на мене поглянув…

– Отже, у вас були причини побоюватись інформації Вайса, – чи то запитуючи, чи то констатуючи факт, промовив Нунке. – Скажіть, ви самі протягом останніх днів виїздили кудись з Рима?

Брови Григорія гнівно зійшлись до перенісся:

– Легше на поворотах, Нунке! Ви маєте справу не з безвісним Шульцом, а з бароном фон Гольдрінгом! А що, коли запитаю вас я: чи не тому ви послали зі мною Вайса, щоб тут тишком-нишком прибрати його з своєї дороги? У вас були причини його боятися!

– Не верзіть дурниць, Фред!

– А ви не ставте мені образливих для честі офіцера запитань!

– Не забувайте, я начальник, а ви мій підлеглий.

– Ці взаємини легко розірвати. Вважайте, що так воно і сталося. Тим більше, що про патронесу я вам більш-менш докладно доповів. Що ж стосується падре…

– Ат… не до них тепер! – Нунке витер хусточкою спітніле обличчя і шию.

– Ми обидва схвильовані, Фред! – сказав він примирливо. – У такому стані не добираєш виразів… Може, моє запитання й справді було нетактовним. Та запитував я для проформи, щоб встановити ваше ж алібі. Адже мені доведеться складати звіт перед вищим начальством.

– Тоді даруйте і мені мою гарячність. Можете доповісти начальству: з Рима я не відлучався ні на годину.

– Така халепа звалилася на наші голови! Просто не знаю, що робити… Якщо поліція встановить особу вбитого… Цікаво, де поділися його документи? Забрали злочинці чи їх взагалі не було при ньому? – Нунке з серцем відсунув газети і взявся припалювати сигару.

– Стривайте, стривайте, ви наштовхнули мене на одну думку. Здається, вимальовується правильний хід… – Григорій теж запалив сигарету і глибоко затягнувся.

Не зводячи нетерплячого погляду з обличчя Григорія, Нунке пихнув сигарою і відразу ж поклав її в попільничку, дим тютюну здавався гірким і задушливим.

– З ким близько стикався Вайс? – вголос розмірковував Григорій. – 3 Рамоні, його секретарем… Ці для нас не являють небезпеки. З господаркою пансіонату, де він жив, і, природно, з усім обслуговуючим персоналом. Вони безумовно читали газету і бачили фото. Схожість убитого з Вайсом не може не впасти їм в очі. Про зниклого постояльця хтось може заявити в поліцію. Але коли вони знатимуть, що той живісінький, це буде для них тільки схожістю, а не тотожністю. Таким чином…

– Так, так, далі… – квапив Нунке.

– У Рамоні, певно, зберігся бланк з вашою телеграмою. На ньому значиться місце відправки, число, година. Якщо змінити в ній дальший текст і підписати ім’ям Вайса… Приміром, так: «У службових справах мусив терміново виїхати в Мадрид. Прошу синьйору – ім’ярек – всі залишені в номері речі передати синьйору – знов-таки ім’я – він же сплатить рахунок за прожиття в пансіонаті. Пробачте за зайвий клопіт. Вайс». Чого ми цим досягнемо? По-перше, в пансіонаті переконаються, що Вайс живий, по-друге, можна буде перевірити: залишив він документи в номері чи забрав з собою… Все це необхідно зробити негайно, треба якнайшвидше зв’язатися з Рамоні.

Нунке схопився з місця:

– Зараз же одягаюсь. А ви поки подзвоніть на віллу. Попередьте, що справа невідкладна.

Цього разу Нунке прибрався з блискавичною швидкістю солдата, якого збудив сигнал тривоги.

– Вітторіо на вас чекає, можете їхати.

– А ви? – переполошився Нунке.

– Я мушу виконати одне доручення Рамоні. Теж невідкладне. Перекажете йому від мого імені, що я пішов у його справі. Запевню вас, це зобов’яже його владнати з телеграмою якнайшвидше.

– Шкода! Хто ж піде до пансіонату?

– Звичайно, я. За годину чекатиму на вас тут, у вестибюлі готелю. Напосядьте на Рамоні так, щоб він не зволікав.

«Безумовно, Фред саме та людина, яка найліпше зможе виконати в Німеччині покладені на нього обов’язки, – міркував, сидячи в машині, Нунке. – Він ініціативний, швидко орієнтується в обстановці, а що надто гонористий, то це навіть краще. Такі люди легко завойовують авторитет, отже, й довіру. Саме те, що нам треба в нових умовах».

А Гончаренко у цей час не думав ні про Нунке, ні про ті нові обов’язки, які той збирається на нього покласти, навіть про смерть Вайса.

Маріанна зустріла Григорія насторожено, і він боявся, що не зможе подолати її мовчазного опору, що його спроба вивести її з стану прострації нічого не дасть.

«Вона ховається в свою скорботу, мов у м’який кокон. Своєю зайвою делікатністю батьки ще більше затуляють її. Треба пробитися крізь цей заслон, хай навіть їй буде боляче».

– От що, Маріанно, – змінивши приязний тон на чемно холодний, Григорій підвівся, – я прийшов не лише передати цього конверта від Рамоні, а й для того, щоб попрощатися. Завтра мені доведеться виїхати з Рима. Не приховую: сподівався поговорити з вами по-щирому, а тепер це бажання зникло. Я не терплю вигаданих трагедій!

– Вона стала б справжньою, якби не втрутилися ви, – несподівано гостро обізвалася дівчина.

– Навпаки, ще фальшивішою. Бо життям сплачують за справжні цінності. Велику любов. Порятунок іншої людини. Високу ідею… А коли його жбурляють під ноги знічев’я, воно і саме знецінюється. Яка ж у цьому трагедія?

Розмова з Маріанною тривала набагато довше, ніж передбачав Григорій. Коли він зайшов у вестибюль готелю, Нунке вже почав нервувати.

Ми марнуємо час, Фред! – не втримався він від докору. – З телеграмою все гаразд, господині готелю її відніс спеціальний посильний. Можна діяти. Коли я дізнаюсь про результати?

– Не думаю щоб це забрало багато часу. Ви будете в себе?

– Так. Рамоні запрошував на обід, та я послався на втому, домовились зустрітися ввечері. Утрьох. Так що відповідно плануйте свій час.

Господиню готелю, де зупинився Вайс, певно, цілком задовольнила одержана телеграма. Принаймні зайвих запитань Григорію вона не ставила, провела його в кінець коридору на першому поверсі і відімкнула двері крайньої кімнати.

– Пробачте, в номері, мабуть, задуха. Ми не відчиняли вікон, самі розумієте: перший поверх. Якщо ви дозволите…

– Ні, ні, не турбуйтесь. Я пробуду тут недовго.

– Тоді я піду приготую рахунок.

Кілька сорочок і зміна білизни лежали в шафі. Під ними ж Григорій знайшов і ключ від шухляди стола. Якщо її замкнено, то документи мусять бути там.

Вони справді лежали в шухляді, дбайливо складені в дешевенькому гаманці. Поруч валялася записна книжка. Григорій поклав її в одну кишеню піджака, гаманець з документами – в іншу. Хотілося швидше вийти з номера. Спровокувавши Вайса на поїздку в Донго, Григорій хотів лише розв’язати собі руки, і коли той загинув, вважав це закономірним кінцем його мерзенного життя. Воєнний злочинець дістав по заслузі. Проте торкатися речей покійного Гончаренкові було неприємно.

Замкнувши номер, Григорій відшукав господиню пансіонату і вручив їй ключа. Та, в свою чергу, подала рахунок.

– Якщо я додам оцю купюру, чи зможете ви відправити речі синьйора Вайса за такою адресою? – Гончаренко навмання написав назву першого іспанського містечка, що спала йому на думку,? Без вулиці й номера будинку, просто «до запитання».

Григорій знав: пакет «до запитання» лежатиме на поштамті не менш ніж півроку. За цей час справа закриється.

– Звичайно. Такі послуги своїм постояльцям ми робили не раз.

– Побажаю вам усього найкращого, синьйоро, і спасибі за люб’язність!

– О, це наш обов’язок! Всього вам доброго, синьйор!

Ця процедура забрала не більше десяти хвилин. Можна було не поспішати вертатись у готель до Нунке. Вже досить добре обізнаний з географією міста, Григорій звернув у бічну вуличку і вийшов у невеличкий сквер. У денні години тут бувало малолюдно, Кілька матерів з малечею, бабуся з нескінченним в’язанням у руках, двоє стариків що вигрівали проти сонця свої ревматичні кості, у найвіддаленішому куточку – парочка закоханих.

«На цьому маленькому п’ятачку ніби замикається коло людського життя, – з сумом подумав Гончаренко, – всі сходинки: від немовляти аж до глибокої старості…» Та сум його вмить розвіяв веселий галас, знятий дітлахами. Мов зграйка живих горобчиків, вони розсипалися по доріжках скверу. Одні, цвірінькаючи, длубались у піску, інші, спурхнувши, летіли далі, вимахуючи рученятами, наче крилами, щоб за хвилину знов присісти біля якогось новознайденого дива: комахи з червоною спинкою у дрібних чорних крапочках, перекинутого догори ногами жука, квітки, повз яку вони пробігали не один раз, сьогодні відкрили її для себе вперше. «Ні, життя не замикається в колі, воно звивається вгору спіраллю, і ось їм летіти вперед і вище. А тобі судилося розчищати для їхнього льоту шлях…»

Зітхнувши, Григорій витягнув записну книжку Вайса, почав гортати її сторінки. Нічого цікавого. Книжка нова, очевидно, куплена вже в Римі, бо починається з скрупульозного запису всіх витрат… Кілька незаповнених сторінок… Розпис поїздів на Мілан. Усе! А втім, ні, на передостанньому аркушику в лапки взяте німецьке прислів’я: «Ді Гепне шляхтен, ум ейн Ей цу гевіннен», – і за ним три знаки запитання. «Зарізати курку, щоб дістати яйце», – переклав Григорій. Рядком нижче три великих літери, також у лапках: «Д», «Н», «Ф». Після двох перших знову знаки запитання. Літера «Ф» стоїть через інтервал, при ній ніякого знака нема.

Що може означати цей запис? Зміст прислів’я очевидний: в гонитві за малим не гублять більш значного. До чого ж тоді знак запитання, та ще поставлений тричі? Гм… курка… яйце… Жодна розсудлива людина не заріже курку, щоб витягнути з неї звичайнісіньке яйце… Стривай, стривай, згадай дитячу казку: «Курочка знесла яєчко, та не простеньке, а золотеньке…» Якщо яйце справді золоте, то, може, і є сенс пожертвувати куркою? Можливо, саме в цьому напрямку і працювала думка Вайса? Гаразд, забудемо на деякий час прислів’я. Що можуть означати три літери? Скоріше за все: Думбрайт, Нунке, Фред. Але який зв’язок з прислів’ям? Чому після двох перших літер знову знаки запитання? Можливо, він вагається, на котрого з цих двох йому орієнтуватися. Так, один з них має стати «куркою», яку, образно висловлюючись, Вайс збирався зарізати. Літера «Ф» – Фред, тобто я. Таким чином, золоте яєчко… Невже його підозри сягнули так далеко? Безумовно, моє викриття принесло б йому гроші, сприяло б кар’єрі. І все-таки він вагається, орієнтуватися йому на Думбрайта чи Нунке. Якби він зібрав проти мене якісь факти, то не вагаючись робив би ставку на Думбрайта, бо до школи мене завіз Нунке… А коли він усе-таки вже зробив вибір?.. Так чи інакше, а треба подбати, щоб клин між Думбрайтом і Нунке загнати ще глибше. І коли до записної книжки додати конверт, адресований Думбрайту…

Швидко підвівшись, Григорій прямує до тютюнової крамнички, де звичайно торгують і письмовим приладдям, купує кілька пачок сигарет і, вже розклавши їх по кишенях, згадує:

– Мало не забув, дайте, будь ласка, конверт і аркушик паперу. Ні, оцей простіший. На жаль, писати маю не гарненькій синьйорині, а старому шкарбуну, який очолює фірму. До речі, ви не знаєте, де міститься найближче машинописне бюро? Ділова кореспонденція завжди виглядає соліднішою, якщо її надрукувати.

– Синьйор має рацію, я також усе листування з постачальниками волію друкувати. Якщо хочете… Правда, машинка в мене старенька, шрифт не зовсім чіткий…

– Ви дуже ласкаві, синьйоро! Обіцяю не зловживати цим і довго вам не набридати – всього два рядки: повідомлення про мою згоду вступити в переговори.

Власниця крамнички провела клієнта в комірчину за прилавком.

– Синьйору допомогти чи він надрукує сам?

– Ні, ні, не буду вас обтяжувати. Два рядки я зумію відстукати сам.

Надрукувавши на конверті адресу школи під Фігерасом і прізвище Думбрайта, Григорій замислився. Обмежитися конвертом? Ні, для певності, щоб дужче вразити Нунке, не завадить написати бодай кілька рядків. Пальці швидко забігали по клавішах:

«Вельмишановний містер Думбрайт! Висока довіра, яку ви виявили до мене, всупереч відвертій неприязні начальника школи гера Нунке, змушує мене після довгих роздумів…»

Досить! У поєднанні з записною книжкою цього вистачить, щоб взаємини Нунке і Думбрайта загострилися ще більше.

А коли двоє чубляться, третій завжди лишається у виграші.

… Приблизно таку ж думку на другому кінці міста в ці хвилини висловив і Чезаре:

– Гостріше! Треба їх зіткнути лобом до лоба.

– А може, не час їх насторожувати?

– Навпаки. Я покажу тобі документи, що до нас потрапили, і ти зрозумієш – тепер ми добре озброєні для нападу. Хоч-не-хоч, а міністерство змушене буде запитати керівництво МСІ, як таке трапилось? Це буде лише перший пробний камінь, а далі…

Чезаре збуджено заходив по кімнаті, охоплений азартом журналіста, до рук якого потрапив сенсаційний матеріал.

– Як же ти пропонуєш написати статтю?

– Це має бути запит поліції від громадськості. Коротко, але питання ставити руба: як такі-то і такі-то, притягнуті до кримінальної відповідальності по статті такій-то про що офіційно повідомлялося в пресі, уникнули суду| опинилися на волі і змогли вчинити новий злочин? Жодних коментарів, не розпорошувати увагу на інше! Газети зараз сповнені сенсаційними подробицями вбивства, свідченнями тих, хто стикався з убитими і злочинцями. На нашу статтю ніхто не зверне уваги. А коли запит, звернений до поліції, набрати жирним шрифтом, взяти в рамку і вверстати в репортаж, що надійшов з Донго…

– Гаразд! Зараз я напишу текст. Ти маєш рацію.

Співрозмовник Чезаре відсунув списані аркуші й схилився над новим, чистим. Чезаре через плече колеги дивився на слова, що з’являлися з-під пера, і схвально кивав головою.

– Те що треба… Коротко і ясно. Давай позначу шрифт і рамку. Дзвони, викликай кур’єра! А втім, ні. Ще встигнемо. Треба подбати про матеріали для наступних номерів газети. Це має бути серія коротких, але влучних ударів, які не даватимуть супротивникові передихнути. Коли вщухне галас навколо вбивства, можна буде виступити з розгорнутим викривальним матеріалом. А поки що кожного дня – у щелепу, хук, аперкот. Як на рингу!

– Я міг би запропонувати…

– Стривай. Ознайомся спочатку з оцим.

Чезаре витяг з шухляди стола цілу паку збільшених фотокопій тексту і віялом розкинув їх перед товаришем по роботі. Той узяв першу копію, брови його піднялись високо вгору. Не дочитавши аркуша, він гарячково схопився за другий, потім почав переглядати інші.

– Ні, ти не квапся, читай уважно. Розумієш, який буде резонанс!.. Що з тобою?

– Чезаре, звідки в тебе ці документи? – мало не з стогоном вихопилося з грудей молодика в окулярах.

– Один друг передав через Лідію фотоплівку. Лідія знає його як давнього антифашиста… Та скажи нарешті, що з тобою?

– Поглянь спочатку на те, що я приніс тобі. – Поверх фотокопій ліг стос списаних на друкарській машинці сторінок.

Настала черга зніяковіти Чезаре.

– Звідки це в тебе? – запитав він.

– Мабуть, звідти ж, звідки і твої фотокопії – з схованок Рамоні. Боже, який я дурень, навіть двічі дурень!

– Джузеппе, ти можеш говорити без загадок?

– Виходить, Фред Шульц, про якого я тобі розповідав як про останнє стерво, зовсім не той, за кого себе видає. Він з нами. А ми з ним мало не…

Впавши грудьми на стіл, Джузеппе нестримно реготав.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Пізнє порозуміння

Ранкові газети розійшлися сьогодні вмить, і Григорій вирішив не шукати їх: Нунке, напевне, скористається з послуг кіоску у вестибюлі готелю.

Так воно й було. Начальника школи Гончаренко знайшов у тій же позі, що і вчора, з купою прочитаних газет.

На запитливий погляд раннього відвідувача Нунке відповів заспокійливим жестом, розвівши долоні випещених рук.

– Нічого нового, Фред! – сказав він, коли Григорій сів. – Убитий знову фігурує під ім’ям «Невідомий». У декотрих газетах є натяки, ніби це приватний детектив дуже впливової особи однієї з іноземних держав. Нам це на руку.

– А показання свідків? – Здебільшого буяння фантазії. Лише одна повія з Мілана – вона прислала до поліції анонімного листа – стверджує, наче її, як вона висловилась, «нічний друг», дуже схожий на вбитого, уві сні щось бурмотів німецькою мовою.

– Це мене тривожить. На Донго шлях лежить через Мілан, можливо, Вайс там заночував.

– Гм… Звичайно, неприємно. А втім… Якщо вона й наважиться давати свідчення, навряд чи їх сприймуть серйозно: п’яній дівці в ліжку може примаритись казна-що. Теж мені лінгвіст!

– Так то воно так, а все-таки…

– Зважте, історія з неіснуючими вже архівами Муссоліні забила всім памороки.

– Неіснуючими? Ви гадаєте, їх не було?

Нунке посміхнувся, примружився, мов ситий кіт, витримав паузу і лише після цього із зверхністю людини, обізнаної з багатьма таємницями, багатозначно мовив:

– Були, та спливли. Свого часу про це подбав Скорцені. Що-що, а листування дуче з Черчіллем Отто приховав добре. Фред, зважте, я вам довіряю державну таємницю! Ці листи у нас. Прийде час, коли ми зуміємо їх використати. Сподіваюсь, ви розумієте, що жодна душа про нашу розмову не повинна знати?

– Про такі речі навіть не попереджають, настільки вони зрозумілі… Виходить, Вайс погнався за марою!

– Завдавши нам стільки неприємного клопоту! Коли б не він, ми могли б побути в Римі ще кілька днів, а тепер доведеться сьогодні ввечері виїхати. Береженого, як кажуть, і бог береже. Я вже дзвонив Рамоні, його секретар замовив нам квитки. Він може подзвонити з хвилини на хвилину, тому в мене така пропозиція: давайте поснідаємо тут, у номері, а потім походимо по магазинах, ви допоможете мені вибрати подарунки дружині й дітям.

– З охотою. Викликати офіціанта?

– Я вже замовив сніданок на дві персони. Накажіть, щоб подавали.

Григорій подзвонив до ресторану і, поки Нунке прибирався, поки сервірували стіл, взявся переглядати газети. Увагу його привернув вміщений в «Уніта» і «Аванті» набраний жирним шрифтом запит до поліції. Ага! Он чому Рамоні вчора так нервував, прочитавши прізвища затриманих за підозрою в убивстві! Навіть наказав Джузеппе негайно звірити ці прізвища з якимсь Батісто. Джузеппе при цьому прикусив губу, ніби стримуючи посмішку, та вона світилася в його очах, коли він поглянув на Григорія. Взагалі Джузеппе поводився вчора досить дивно. Гончаренкові не раз здавалося, що він хоче залишитися з ним наодинці, і вигляд у нього був не насторожений і злий, як раніше, а скоріше приязний. Радіє, що збудеться гостей чи підготував якусь капость і тепер з того втішається?

Його думки про секретаря Рамоні наче передалися через відстань – пролунав телефонний дзвінок, і в трубці почувся голос Джузеппе.

– Синьйор Нунке? А, це ви, синьйор Шульц! Дуже добре, я вам дзвонив у пансіонат. Рівно о четвертій я до вас зайду, щоб вручити квитки, поїзд відходить о восьмій. Дуже прошу: влаштуйте так, щоб ви були самі. У мене до вас важлива справа. Дуже важлива і… приємна. Щоб не збудити підозри господаря номеру, скажіть лише одне слово: «так» чи «ні».

– Так, Джузеппе! – На другому кінці зумер відключився, Григорій повільно поклав трубку, роздумуючи над тим, яка справа, та ще й приємна, може бути у секретаря Вітторіо Рамоні до Фреда Шульца.

– Поїзд відходить о восьмій! – гукнув Григорій Нунке, підійшовши до дверей опочивальні.

Нунке дотримувався правила: за їжею не вести ділових розмов, тому під час сніданку обидва торкалися лише сторонніх тем, хоч було видно – думки обох сягали далеко від того, про що говорилося. Коли подали незмінну каву, Нунке не витримав.

– Ось вона, далекоглядність нашої політики, Фред! Ще вчора ми з вами були вигнанцями, а сьогодні повертаємося до Німеччини із щитом, а не на щиті. Повірте мені, Гелен доможеться свого: не тільки відродить німецьку розвідку, а й зробить її наймогутнішою.

– А чи не здається вам, що попередження про найтісніший контакт з окупаційними американськими властями, по суті, є завуальованим натяком на нашу залежність від усіляких думбрайтів?

– Лише на початку нашої діяльності, Фред, лише на початку. З стратегічних міркувань це навіть доцільно. Дайте нам набратися сили і тоді… О, тоді коліном під зад Думбрайту і таким, як він!

– Шкода, не можна зробити цього завтра ж! Я так і не зрозумів: позбудемось ми його опіки чи ні?

– Якщо вже мати боса, то я волів би іншого… До речі, як ви гадаєте… отой недокінчений лист Вайса до Думбрайта був першим?

– Ви помітили, як скрупульозно він підраховував свої витрати? Занотовано буквально все – аж до такої дрібнички, як квиток на автобус. Поштових видатків серед записів нема. Я уважно перевірив.

– Дивує мене все-таки Вайс. – Нунке потер пальцями чоло над переніссям. – 3 документів, які ми маємо в школі, видно – він людина не дурна, дуже обережна. Я мав нагоду ознайомитися з однією справою – він її вів, ставши слідчим гестапо. Блискуче проведене слідство, хоч справа була заплутаною. Як же міг він, людина, безумовно, розумна, встряти в таку авантюру?

– Вайси – це наша помилка, вони типовий продукт середовища, що їх породило. їхній мозок пристосовано лише для виконання певних функцій. Завів хтось пружину – і вона починає розкручуватися з несхибною послідовністю, виток за витком, у заданому темпі й напрямку. Як добре налагоджений механізм. Та досить потрапити в цей механізм якійсь порошинці – і він виходить з ладу. У Вайса ж така порошинка була…

– Цікаво. Що ж то за порошинка?

– Непомірна, просто хвороблива жадоба до грошей.

– Ну, хто не любить грошей у наш час, – розчаровано промовив Нунке, який сподівався почути щось пікантне.

– Не потяг, не любов, а патологічна пристрасть. Невтолима спрага і голод Тантала, який по саме горло стояв у воді, бачив перед собою поживні плоди, та не міг торкнутися їх устами. Тривалий час він працював у Заксенхаузені на створеній за секретним наказом фабриці фальшивих грошей. Долари, фунти стерлінгів проходили через його руки нескінченним потоком, нагромаджувались горою. Під його наглядом сотні в’язнів м’яли їх, злегенька терли, щоб надати їм вигляду таких, що побували у вжитку. Він якось розповідав мені про це, бачили б ви, як тряслися його руки, він кляв себе, що не наважився нічого зачерпнути з того моря багатства. Те, що він не наважився, коли інші нажилися, породило комплекс неповноцінності. Крім жадоби до грошей, йому ще треба було довести собі, що він спроможний на рішучий крок… Ось ті порошинки, ось чому пружина зіпсувалася і стала.

– А, знаєте, ви це змалювали переконливо. Ви психолог, вас треба стерегтися.

– Набуваю потроху досвіду, гер Нунке! Після вашої доброї науки в камері смертника.

– І досі не можете пробачити? Незважаючи на все, що я для вас зробив?

– Передусім не можу пробачити собі. Що ж до вас, то мій святий обов’язок вам віддячити. В міру своїх сил я це й роблю.

– Я знаю, з вами ми завжди порозуміємось, – потиснув лікоть співрозмовникові Нунке, прямуючи разом з Григорієм до дверей.

Самовпевненість і добрий гумор знов повернулися до Нунке, а коли вони вийшли на гомінку віа Націонале, всі тривожні думки і зовсім розвіялись. Та й важко було не піддатися загальному настрою безтурботності, який завжди панував на головних вулицях міста. Невпинний рух машин, добре оформлені вітрини, розмаїтість юрби, що снувала на тротуарах, численні групи туристів – усе це надавало вулицям столиці святкового вигляду. Опинившись на головній магістралі, люди немов забували про свої турботи, що допіру точили їм серце, ставали часткою цього потоку, а він плинув у розкішних берегах, віддзеркалюючи на своїх хвилях всі навколишні принади.

Григорій не любив ходити по магазинах, проте поступово вони почали збуджувати його цікавість. Поїздка де Гаспері за океан, оплачена для італійського народу такою дорогою ціною, дала свої наслідки. Полиці універмагів, спеціалізованих крамниць були сповнені силою товарів американського походження, і ці заокеанські новинки гіпнотизували людей застарілою елегантністю вже напівмодних речей, доступними цінами, коли зважити на те, як нечувано дорого коштують продукти. Кіло м’яса чи модні туфлі? Тамуючи голодний блиск очей і глитаючи слину при згадці про смажену печеню, синьйорити і молоденькі синьйори віддавали перевагу туфлям. Щоб бути красивою, треба страждати! Так принаймні каже французьке прислів’я, зрозуміле жіноцтву всього світу.

Нунке прискіпливо вибирав подарунок дружині, з німецькою практичністю прагнучи поєднати красиве з корисним. Він не скупився, та за свої гроші хотів мати речі тільки найвищого ґатунку, і продавці, розуміючи, що мають справу з знавцем, не лише поштиво, а й охоче викладали перед ним все найліпше з наявного асортименту. У Григорія перед очима кружляли кола – стільки він надивився всячини.

– Майн гот, тепер я остаточно переконався в перевагах парубоцького життя! Після такої наочної агітації я ніколи не одружуся! – з жартівливим відчаєм вихопилося в нього, коли вони обійшли кільканадцять прилавків у величезному універмазі.

Нунке поблажливо поляскав його по плечу.

– Одружитесь. Усі ми рано чи пізно цим кінчаємо, бо врешті переконуємось – роздягати коханку коштує дорожче, ніж зодягати власну дружину. Про більш високі мотиви я вже не кажу.

На щастя, всі неприємності колись та кінчаються, скінчилося і «ходіння по муках» для Григорія. Подарунки було вибрано, запаковано, гроші за все куплене й доставку в готель сплачено. Задоволений покупець і стомлений його консультант уже рушили до сходів, що спускалися вниз, аж раптом дорогу їм заступила чиясь постать. Хейєндопф!

– Не пущу! Слово честі, без викупу не пущу. Не помітити давнього знайомого. Пройти мало не впритул – і не помітити! Гер Нунке, просто щасливий вас бачити! Фреда я випадково зустрів у кабаре, та він, бісів хлопець, і словом не прохопився, що ви тут. Ач хитрун!.. Джованно, підійди, я тебе познайомлю з давнім і добрим приятелем. А Фредові навіть руки не подавай, хай не криється!

Григорій тільки тепер помітив співачку з кабаре, яка стояла трохи осторонь, ніяково посміхаючись і механічно смикаючи шворочку невеличкого згортка, який тримала в руках.

– Я лише позавчора приїхав, містер Хейєндопф, і теж не знав, що ви тут, Фред нічого мені не казав! – потискуючи простягнуту Хейєндопфом руку, Нунке скоса глянув у бік свого супутника, і Григорій відчув, що все сказане було адресоване саме йому.

От ще клопіт! Тепер пояснюй Нунке, чому не розповів. Хоча… одне випадкове побачення в кабаре, куди я буцімто прийшов послухати співачку, не так послухати, як подивитись на красиву дівчину…»

«Джованно! – Григорій так радо поспішив назустріч дівчині, що й вона мимоволі відповіла йому радісною посмішкою, стала поводитися вільніше. – Усі тут купують дарунки, а мені нема для кого купувати, нема кому дарувати. Саме небо послало вас сюди. Що б ви хотіли мати на спогад про наше знайомство?

– Що ви, синьйор! З якої речі!

– Е, ні, тепер я без викупу вас не відпущу! Обирайте краще самі, а то куплю щось незугарне… Отой вовняний костюм вам подобається?

– Він для мене такий же недосяжний, як корона для бідної пастушки, про яку я співаю. Гляньте лишень на ціну!

– Я хочу глянути на вас у цьому костюмі. Нумо ж! – вхопивши дівчину за. руку, Григорій потягнув її до дамського конфекціону. Сміючись, вона опиралася, хоч ноги її мимохіть посувалися в напрямку звабливих манекенів, прибраних у чудові сукні.

Григорій сам не знав, що ним керувало зараз. Намір показати Нунке своє упадання за дівчиною? Жалість до Джованни, яка змушена марнувати свою красу й молодість серед п’яних завсідників кабаре? Бажання принизити Хейєндопфа, котрий спромігся тільки на те, щоб купити дівчині якусь дрібничку?

Ні, мабуть, усе-таки це було поривання зробити приємне іншій людині, приниженій і скривдженій. Бо серце його пройняла справжня радість, коли він побачив, як пасує дівчині костюм, з якою ніжністю, ледве торкаючись долонями матеріалу, вона пригладжувала нове вбрання, озираючись на себе в дзеркало.

– З вашого боку це некоректно, Фред! – похмуро пробурмотів Хейєндопф. Джованну привів сюди я, отже, мені й належить подбати про подарунок.

– Так це ж чудово! Погляньте, яка гарна вечірня сукня! Уявляєте, яке враження справить Джованна, з’явившись на естраді в такому вбранні? – Гончаренко навмисне вказав на найдорожче плаття, переливчасте, мов золота луска. Він дорого дав би, щоб побачити, купить його Хейєндопф чи ні, та Нунке вже квапив його, нагадуючи про обмаль часу: треба зарані зібратися і перед обідом, замовленим Рамоні для них, бодай з годину відпочити.

Перекинувшись кількома словами з Хейєндопфом, домовившись зустрітися втрьох у Берліні й розпрощавшись з Джованною, Гончаренко й Нунке пішли.

– Ось кого не гадав зустріти в Римі,– з навмисною недбалістю кинув Нунке.

– І я теж. Ну й злостився ж я, коли він причепився до мене в кабаре! Зіпсував увесь вечір, а, головне, з-під носа вихопив це чарівне дівча. В мене було призначене побачення з Вітторіо, я частенько позирав на годинник, і Хейєндопф, помітивши це, вирішив пересидіти вашого покірного слугу. І ось, бачите! Ну, нічого, здається, я добре помстився: доведеться і йому потрусити гаманцем!